Текст книги "Смак Благодаті"
Автор книги: Олег Ведмеденко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 7 (всего у книги 10 страниц)
Відповідь: Слово “хрещення” походить від грецького “баптисма”, і означає “занурення”. Таким чином, хрещення Духом Святим – це ніщо інше, як повне занурення в благодать Всесвятого Духа. Однак по своїй суті поняття хрещення Христового є єдиним і нероздільним, як нероздільна й Сама Трійця: хрещення в Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. І коли ми говоримо про хрещення Духом, то тут йдеться не про якесь окреме явище, але про домінуюче.
Коли людина іще тільки приходить до віри – знаходиться у першому дні “Шестидневу” створення її духовності, на першому щаблі “драбини в Небо”, – то в духовному робленні її домінує саме прихід до віри, “яка від слухання слова Божого” (див. Римлянам, 10 розділ, 17 вірш), – власне хрещення “в Ім’я Отця”:
“Вірую в Єдиного Бога, Отця Вседержителя…”
До речі, Іванове хрещення, як хрещення покаяння, властиво й було хрещенням у віру (точніше, хрещенням відродження правдивої віри, бо Іван хрестив юдеїв – формально народ віри, який до того часу уже майже повністю втратив свою віру підзаконну, ставши, фактично, народом беззаконним, бо ж “й біси вірують, і тремтять”.
До речі, така ж ситуація з абсолютною точністю повторюється і в наші дні! Бо й сьогодні – якщо дивитися на події духовними очима – в релігійному світі відбувається саме Іванове хрещення. І сьогодні з амвонів усіх релігійних деномінацій звучить той самий заклик до покаяння: “Покайтеся, бо наблизилось!..” Повторюю: я мовлю тут не про букву, але про дух Писання).
Наступний етап – хрещення “в Ім’я Сина”:
“І в Єдиного Господа Ісуса Христа, Сина Божого…”
На цьому етапі домінує Син – Слово, Яке стає плоттю. Це період втілення, всиновлення, реалізації смирення – віри, яка “від слухання”. Період зростання в надії!
Таємниця, захована від віків і родів, – Христос у нас… Цей період знаменується зростанням у Слові – зростанням у послуху, у смиренні людському до висоти здобуття благодаті смирення Божого. Зростанням до містичного “народження згори” (до отримання благодаті святого смирення Христового – себто “зачатку Духа”). Він вирізняється ділами віри вже не страху ради, але Христа ради.
Це етап духовного зростання “від віри у віру”. Тут віруючий уже не раб, але син! Це стадія активізації в нас віри новозавітної – смиренної, підблагодатної, чинної любов’ю – від різдва її, до вдосконалення, себто до воскресіння; надбання та примноження містичного досвіду єднання з Творцем посередництвом живої молитви серця – смиренної молитви, або ж молитви смирення; відчуття присутності Божества, бачення слави Його – слави, як “Єдинородного від Отця”:
“…А хто питиме воду, що Я йому дам, прагнути не буде повік, бо вода, що Я йому дам, стане в нім джерелом тієї води, що тече в життя вічне ” (Івана, 4 розділ, 14 вірш);
“Сказавши оце, Він дихнув і говорить до них: прийміть Духа Святого…” (Ів. 20.22).
І, нарешті, хрещення “в ім’я Духа”:
“І в Духа Святого, Господа животворчого…”
Це етап домінанти іншого Утішителя – уже не просто Слова, але Духа Правди. Те, що відчувалося серцем спочатку лише як “зачаток Духа”, та й то більше у вигляді короткочасних осяянь, – зростає до глибини містичного досвіду Божественної реальності. Це період глибокого смирення, збільшення “від слави в славу” – від Воскресіння до Вознесіння, до П’ятидесятниці... Період прийняття Сили, помазання на велике та святе служіння. Період благословенного зростання “від сили в силу”. Це час, коли вірного “супроводжують ознаки такі…” (див. Марка, 16 розділ, 17 вірш); пора набуття в повноті дарів Всесвятого Духа; доба підйому на висоту любові досконалої – висоту містичного Боговідання, на височінь Богоспоглядання. Період одухотворення, освячення. Період обоження... І немає межі цьому вічному “зануренню” в Благодать.
“Хто вірує в Мене, як каже Писання, то ріки живої води потечуть із утроби його .
Це ж сказав Він про Духа, що мали прийняти Його, хто ввірував у Нього” (Ів. 7.38–39).
Прийняти мирного Духа Христового, і повністю віддатися цьому благословенному “Храмовому потоку” – повністю зануритись, хреститися в ньому: ось воно, хрещення Духом Святим!..
Чи кожен номінально охрещений християнин автоматично піднімається до цієї висоти? Безперечно, ні! Царство Боже зусиллями береться, і таїнство хрещення, будучи найпершим Христовим таїнством, лише відкриває нам шлях спасіння. І хоча в ньому присутня вся повнота Благодаті (нагадаю, що в православ’ї воно доповнюється священнодійством миропомазання, яке й символізує оце “хрещення Духом”), та не кожен може й готовий прийняти її, але “наскільки зможе вмістити”...
Це так, як ніби для хрещення Духом необхідно було б ціле “відро” Благодаті, а серце може вмістити лише “наперсток”... З цього приводу апостол сказав:
“Тож кажу я: поки спадкоємець (християнин – спадкоємець Благодаті, “співспадкоємець Христів”), дитина (поки іще “дитина”: іще харчується лише “чистим словесним молоком”, а не їсть “твердої” духовної їжі, як належить це “мужу досконалому в міру зросту Христової повноти”), – він нічим від раба не різниться (а “раб” – не син, рабу іще належить зрости у вірі до рівня “сина”. Рабська віра – віра підзаконна: здійснюється в покорі, а не в смиренні; чинна страхом, а не любов’ю), хоч він пан над усім (хоча “де юре” все для нього вже готове, тільки зумій прийняти це “де факто”)” (Галатам, 4 розділ, 1 вірш).
Ось і відповідь на поставлене запитання: чи може людина мати зачаток Духа Святого, якщо вона іще повністю не занурена, не “хрещена Духом”? Звичайно! І покаяння, і смирення, і любов, і віра, і саме Слово, від якого віра походить, – все одним Духом звершується.
“Бо знаємо, що все створіння разом зідхає й разом мучиться аж досі.
Але не тільки воно, але й ми самі, маючи зачаток Духа , і ми самі в собі зідхаємо, очікуючи синівства, відкуплення нашого тіла” (Рим. 8.22–23).
“І вийшов цей чоловік на схід, а шнур був у його руці, і він відміряв тисячу ліктів, і перепровадив мене водою по кістки.
І відміряв ще тисячу, і перепровадив мене водою по коліна; і відміряв ще тисячу, і перепровадив мене водою по стегна.
І відміряв він ще тисячу, і був потік, якого я не міг перейти, бо стала великою та вода, на плавання... ” (Єзекіїля, 47 розділ, 3–5 вірші).
І БУДЕ ОТАРА ОДНА…
Запитання: Останнім часом обговорення питань про Бога на різноманітних богословських диспутах (Інтернет-форуми тощо) перериваються лайкою щодо того, яка з християнських церков краща.
Взагалі-то, коли виникає питання пов’язане з християнством, то найкраще його вирішення – це знайти в автентичних словах Христа деякий натяк на те, як би Він Сам відповів на таке запитання. Проте, при порівнянні різних християнських церков, ті, хто обговорюють це питання, цитують кого завгодно, замість того, аби процитувати Самого Ісуса Христа...
Я хочу запитати: чи залишив Сам Христос вказівки щодо того, яка з християнських церков, що виникнуть, буде істинною, а які – неістинними?
Відповідь: Безумовно, залишив! В Євангелії від Івана сказано:
“По тому пізнають усі, що ви учні Мої, як будете мати любов між собою” (Івана, 13 розділ, 35 вірш).
Вчення Христове полягає в одному слові: ВОЗЛЮБИ! Возлюби, а для цього СМИРИСЯ, а, отже, прийми ближнього свого й обставини свого життя такими, які вони: без страху й тривоги, без гніву і роздратування, без гордощів та образи. “Візьміть ярмо Моє на себе, і навчіться від Мене, бо Я лагідний і смиренний серцем, – і знайдете спокій душам вашим” (Матвія, 11 розділ, 29 вірш).
Як же визначити: яка з християнських церков є істинною? Без сумніву, такою є та, яка взяла і несе на собі це “ярмо Господнє” – ярмо СМИРЕННЯ: “сповідує Христа во плоті” (в своїй плоті!), живе за заповіддю Христовою.
“Улюблені! Не всякому духові вірте, але випробовуйте духів, чи від Бога вони, бо багато лжепророків з’явилось у світі.
Духа Божого (і духа омани) пізнавайте так: усякий дух (кожна людина), що сповідує Ісуса Христа, Який прийшов у плоті (іще раз наголошую: визнає, сповідує Ісуса Христа у своїй плоті, у своєму тілі – в тілі церкви, громади, конкретних віруючих. Бо ж і атеїсти сьогодні признають, що колись, 2000 років тому назад жив якийсь Христос, сильний екстрасенс і народний цілитель на кшталт Чумака або Кашпіровського, і чуда великі творив... Чи спасає таке визнання? Безумовно, ні! Не про те каже апостол…), є від Бога;
а всякий дух, що не сповідує Ісуса Христа (усім своїм життям), не є від Бога, але це дух антихриста, про якого ви чули, що він прийде, і тепер уже є в світі” (1 Івана, 4 розділ, 1–3 вірші).
Отже, чи є ЛЮБОВ І СМИРЕННЯ в номінальній церкві останніх днів? Якби були – то не розсіяне було б тіло Христове більш як на 1800 християнських конфесій. Сьогоднішній стан церкви пророче описав у своєму Одкровенні апостол любові Іван в образі Лаодикійської церкви – останньої з семи церков (“7” – символічне число, число повноти Божої), змальованих в Апокаліпсисі. Це церква сьогоднішнього дня – часу коли “близько, уже під дверима…”:
“І до Ангела (“ангели – суть службові духи”) Церкви в Лаодикії напиши: Оце каже Амінь, Свідок вірний і правдивий, початок Божого творива:
«Я знаю діла твої (не слова, а діла – “по плодах пізнаєте їх…”), що ти не холодний, ані гарячий (тут – лицемірний: немає ні повного невір’я /“устами своїми наближаєтесь до Мене”/, ні віри смиренної, істинної, – віри, яка чинна любов’ю /“серце ж ваше далеко від Мене”/). Якби то холодний чи гарячий ти був (якби-то ти був щирий)!
А що ти літеплий, і не гарячий, ані холодний, то виплюну тебе з Своїх уст (“уста священика знання стережуть” (див. Малахії, 2 розділ, 7 вірш). Тут – позбавлю тебе відання, втратиш Істину. Сіль ізвітріє – і залишишся ти сам один у залишеному Мною храмі, а чи то молитовному домі твоїм. Точніше не сам, але з позбавленими суті, “солі” любові й смирення, а значить – мертвими догматами і канонами, обрядами та церемоніями своїми. Бо віра від слухання, а благодать – по вірі. СМИРЕННІЙ вірі!.. “Погине народ Мій за те, що не має знання: тому що знання ти відкинув, відкину й тебе, щоб не був ти для Мене священиком…” (Осії, 4 розділ, 6 вірш))...
Бо ти кажеш: «Я багатий, і збагатів, і не потребую нічого» (багатий на розуміння істини, на віру, на праведність, на благодать Божу. І сьогодні всі релігійні деномінації з фарисейською самовпевненістю гордо заявляють про своє “багатство”: “Ходіть до нас, тільки в нас спасіння!..”). А не знаєш, що ти нужденний, і мізерний, і вбогий, і сліпий, і голий!
Раджу тобі купити в Мене золота, в огні перечищеного, щоб збагатитись (тут “золото” – правдиві цінності духовні, справжнє багатство), і білу одежу (одежу праведності), щоб зодягтися, і щоб ганьба наготи твоєї не видна була, а мастю на очі намасти свої очі, щоб бачити (прозрій, нарешті!).
Кого Я люблю, тому докоряю й караю того. Будь же ревний і покайся.
Ось Я стою під дверима та стукаю…” (Об’явлення, 3 розділ, 14–20 вірші).
Так що ж бачимо в релігійному світі? Церква – Тіло Христове – сьогодні розіп’ята! Розіп’ята “іржавими цвяхами” насилля й користолюбства. Прибиті до древа мудрувань людських руки (діла милосердя та богопізнання) і ноги (хода в Царство Небесне). Гострий спис воїна проколов ребра тіла Ісусового (агресія та нелюбовність: світські засади увійшли в церковне середовище). Дух Христів – дух смирення та любові – залишив це розіп’яте й духовно змертвіле тіло…
Але кості Його не перебиті! Остаток зостався! Церква Остатку не знищена, бо вона незнищенна! Смиренні овечки Господні стоять у всіх “дворах”, у всіх конфесіях. І вони то і є Істинною Церквою Христовою! Це ті, які покаянням, самозреченням, смиренням та любов’ю виборюють благодать Божого спасіння. Які мають істинну, живу віру – віру смиренну, що чинна любов’ю. Це ті, які визнають Христа во плоті – в своїй плоті…
“Також Я маю інших овець, які не з цієї кошари (і інших смиренних, не тільки з православ’я, але в будь-якій іншій конфесії), – Я повинен і їх припровадити (щоб усі були одно в Дусі!). І Мій голос почують вони (голос ЛЮБОВІ, яка “не шукає свого”; голос БЛАГОДАТІ, яка “усьому навчить”), – і буде отара одна і Один Пастир…” (Ів. 10.16). Амінь.
ІСУС ТА ІВАНОВЕ ХРЕЩЕННЯ
Запитання: Допоможіть розібратися. Нещодавно мої учні задали мені питання: хто ж хрестився в Йордані – божественна, чи людська природа Ісуса потребувала цього хрещення? Чи може не потребувала, а це була лише демонстрація для оточуючих (як, скажімо, Його обмивання ніг учням Своїм)? Що являє собою Іванове хрещення, і чим воно відрізняється від хрещення Духом Святим? Чому в Символі Віри разом із: з Неба зійшов – і тіло прийняв – і стався людиною – і розп’ятий був – і страждав – і був похований – і воскрес – і вознісся на Небо, – нічого не говориться про хрещення в Йордані?
Відповідь: Ні божественна, ані людська природи Ісуса Христа не потребували хрещення в покаяння, яким і є Іванове хрещення. Не потребували тому, що Ісусу не було в чому каятися ні як Богові, ні як Людині. Він єдина безгрішна Людина – Боголюдина, Яка повністю підкорила людські природу та волю Свою природі та волі Своїй Божественній.
Іван Хреститель, який знав це, перешкоджав Йому хреститися в нього, кажучи:
“«Я повинен хреститись від Тебе, і чи Тобі йти до мене?»
А Ісус відповів і сказав йому: «Допусти це тепер, бо так годиться нам виповнити усю правду». Тоді допустив він Його…” (див. Матвія, 3 розділ, 13–15 вірші).
Виконати усю правду… Що означають ці слова Ісуса? Він сказав:
“Я – дорога, і правда, і життя (Навчіться від Мене, – говорить Господь. Я – шлях смирення: єдиний істинний шлях, єдині двері спасіння, єдина ліствиця до Неба…). До Отця (до Царства Божого – Царства Любові, бо Бог є Любов) не приходить ніхто, якщо не через Мене (тільки через смирення! Немає іншого шляху)” (Івана, 14 розділ, 6 вірш).
Христос прийшов, щоб показати нам дорогу смирення – шлях правди, який веде в життя вічне. А покаяння – початок цього важкого Шляху, перший крок на дорозі праведності, ключ до дверей Царства Небесного – дверей смирення!
Іванове хрещення – хрещення в покаяння. Слово “хрещення” грецькою мовою звучить як “баптисма”, і дослівно означає “повне занурення”. Не в тому був сенс Іванового хрещення, щоб увійти у воду сухим, а вийти мокрим. Суть його в духовному очищенні, духовному обмиванні: у повному зануренні в спасенні води покаяння, в очищенні душі й принесені “достойних плодів” цього покаяння – плодів самозречення та смирення. Бо як фізична вода змиває з тіла фізичний бруд, так і сльози покаяння змивають з душі людської бруд гріха.
Ісусові не потрібно було ні каятися, ані змирятись, бо Він Сам був втіленим Смиренням і Любов’ю. Він для того й прийшов, щоб явити нам це Смирення. І недаремно символом Ісуса є саме агнець – непорочне ягня: найсмиренніше створіння на землі. Христос, будучи абсолютно безгрішним, смиренно підкоривши Себе волі Отчій, смиренно ж і хреститься в Йордані в покаяння, щоб показати цей благословенний Шлях нам з вами – усьому людству. Тому в Символі Віри й немає оцього: “і хрестився в покаяння”, бо це було б все одно, що сказати: “Смирення, яке смирилось”; чи “Любов, яка возлюбила”.
ЧИ РОЗУМІЄ БОГ УКРАЇНСЬКУ МОВУ?
Запитання читача: Я прихильник української мови в наших церквах, але кажуть, і навіть пишуть у газетах, що Бог української мови не розуміє. Що коли відправа йшла українською мовою й молдавською мовою, то Бог молдавську мову прийняв, а українську – ні. Що це таке? Іде війна проти української мови уже на релігійному ґрунті?
Іще. Мало молодих людей ходить до церкви, а пояснення від них можна почути таке: “Ми не розуміємо, що там читають…”
Відповідь: Воістину дивним, якщо не сказати сміховинним є твердження окремих представників російського православ’я та їх наслідувачів в Україні про нібито “безблагодатність” української мови. Хіба уже по мові дається благодать, а не по вірі?! Та й Господь насправді не слова слухає, а серця людські. Слова ж – не Йому потрібні, але нам, немічним, як про це сказав іще святий Отець Церкви, преподобний Ісак Сирійський: “Тиша є таємницею майбутнього віку; словеса ж – суть зброя віку цього”.
Що ж до благодатності (у тому смислі, як це розуміють означені ревнителі чистоти мови православних богослужінь), то не староболгарська мова повинна була б бути “найблагодатнішою”, але давньоєврейська (мова гебру, іврит), що нею написані книги Святого Письма Старого Заповіту, або арамейська, якою розмовляв Сам Христос та учні Його, або, зрештою, давньогрецька, що нею представлено більшість книг Священного Писання Нового Завіту. Та й сучасна зрусифікована церковнослов’янська мова далеко уже не є тією староболгарською (точніше солунським діалектом староболгарської), що її запровадили як мову богослужбову на наших теренах святі брати Кирило (в миру Костянтин) та Мефодій.
Мова ця була доречною, а отже й прийнятною тоді, влітку 988 року, коли наступило офіційне уже охрещування киян. У той час і прийнято було потрібні богослужбові книжки з Болгарії, прийнято й болгарський правопис, що його упорядкували просвітителі слов’янських земель та їхні учні. Цей правопис зветься старослов’янським, і мова, що прийшла у церковне життя, мова староболгарська, – була на той час прийнятною для русичів, адже Київ стояв у самому центрі східнослов’янського державного життя. Від святих Кирила й Мефодія отримали ми і переклад Святого Письма з грецької на слов’янську мову. Сьогодні ж нею не розмовляють навіть самі болгари та македонці, втім, як і сучасні греки говорять новогрецькою, а не давньогрецькою мовою.
До речі, щодо зрозумілості мови Богослужінь. З цього приводу пригадується така собі оповідка. Одна бабуся, коли її запитали, чи подобається їй храмова служба, відповіла: “Дуже подобається: так правлять, так правлять! Усе життя до церкви ходжу. Ось лишень не розумію, що то за «Оксана на вишні», а чи «оса на вишні» (мається на увазі спів “Осанна в вишніх” – себто “Спасіння в Небі”, “Спасіння на Небесах” євхаристичного канону літургії вірних), про яку там співають…”
Дійсно, навіть випускники духовних академій тримають у себе саморобні словники, щоб зрозуміти суть написаного цією мовою. Хай спитають у своїх парафіян ті, хто твердить, ніби церковнослов’янська є “всім слов’янам зрозумілою”, чи розуміють вони, коли чують у молитвах перед літургією такі, наприклад, вирази: “тук свой затвориша”, або “яко скимен обитаяй в тайных”? Можна вказати на вирази ще складніші, як от слова з 67-го псалма: “Вскую непщуете, горы усыренныя?” (Псалом 67, 17 вірш). І таким неясним для розуміння більшості вірних виразам “несть числа”.
Про необхідність говорити у церкві лише зрозумілою мовою навчав іще святий апостол Божий Павло. У Першому своєму посланні до коринфян він виразно наставляє:
“Як говорить хто чужою мовою, той не людям говорить, а Богові, бо ніхто його не розуміє, і він духом говорить таємне…
Як говорить хто чужою мовою, той будує тільки самого себе…
Бо коли сурма звук невиразний дає, – хто до бою готуватись буде? Так і ви, коли мовою не подасте зрозумілого слова, – як пізнати, що кажете? Ви говоритимете на вітер!..
Але в церкві волію п’ять слів зрозумілих сказати, аніж десять тисяч слів чужою мовою!” (14 розділ, 2, 4, 8–9, 19 вірші).
Про день же П’ятидесятниці, коли зійшов Дух Святий на апостолів, читаємо:
“Усі ж вони сповнилися Духом Святим, і почали говорити іншими мовами, як їм Дух промовляти давав (тож з волі Божої – молитися й проповідувати рідною мовою!).
Перебували ж в Єрусалимі... люди побожні від усякого народу під небом.
А коли оцей гомін зчинився, зібралася безліч народу, – та й дивувалися, бо кожен із них тут почув, що вони розмовляли їхньою власною мовою!..” (Діяння, 2 розділ, 4–6 вірші).
Тому-то мовне питання у церкві є питанням насправді не церковним, а політичним, – тож не даймо себе ошукати!
І останнє, що стосується рідної нашої мови, країни та церкви. Питання, насправді, риторичне: як діти називаються оті, які мовчать, коли безчестять маму?..
ВІЗЬМІТЬ ХРЕСТА СВОГО…
Запитання читача: Прошу пояснити, як розуміти слова з Євангелія від Матвія: “І хто не візьме свого хреста, і не піде за Мною слідом, той Мене не достойний” (Матвія, 10 розділ, 38 вірш)?
Відповідь: Хто є Христос? Єдинородний Син Божий, Бог, що у тілі прийшов. Що явив Він нам приходом Своїм? Шлях до Отця, шлях до Божого Царства Любові, шлях до спасіння. Що це за шлях? Цей шлях – то є шлях смирення.
Саме смирення, за словом преподобного Івана Ліствичника, і є “духовним ученням Христовим, яке мислено приймається достойними в комору душі”. “Я – дорога, і правда, і життя. – навчає Господь, – До Отця не приходить ніхто, якщо не через Мене (якщо не через смирення!)” (Івана, 14 розділ, 6 вірш). “Візьміть на себе ярмо Моє (візьміть і собі той хрест, що його Я поніс – хрест смирення), і навчіться від Мене, бо Я тихий і серцем покірливий (синодальний переклад – “смиренний серцем”; новий переклад отця Івана Хоменка – “сумирний серцем”), – і знайдете спокій душам своїм (знайдете мир і радість у Дусі Святім – те Царство Боже, яке насправді в нас і заховується)…” (Мф. 11.29).
“Хто не візьме хреста свого…” Хто не візьме хреста смирення, хто не піде за Ісусом – той недостойний Його: недостойний зватися християнином, недостойний самого спасіння!
Що представляє собою буквально хрест? Це перетинання двох ліній – горизонталі із вертикаллю. Горизонталь символізує собою землю, твориво, людське життя; вертикаль відповідно – Небо, Бога-Творця, буття Божественне. На перетинанні цих двох прямих: волі людської з волею Божою, життя людського з життям Божим, серця скорботного та смиренного з благодаттю Всесвятого Духа і відбувається спасіння наше – розп’яття, смерть та воскресіння духовні.
“Я щодень умираю”, – свідкує апостол Павло (1 Коринфянам, 15 розділ, 31 вірш). Ми повинні щодень покаянням розпинати в собі гріх разом з Христом (“Покаяння двері відкрий нам, Життєдавче…”); щодень очищуватись, тобто помирати для гріха разом з Ісусом (“…прийди, і вселися в нас, і очисти нас від усякої скверни, і спаси, Благий, душі наші”); і щодень же й воскресати разом із Ним у життя вічне (“…знавши що Той, Хто воскресив Господа Ісуса (Бог Отець наш Небесний), воскресить з Ісусом і нас…”).
“Бо й юдеї (“юдеї” – тут віруючі) жадають ознак (чудес, надмирних знамень), і греки (“греки”, “елліни”, мовою символів – світські, погани, ті, що не відають Бога) пошукують мудрості,
а ми проповідуємо Христа розп’ятого (тут – проповідуємо Бога смиренного, проповідуємо Смирення), – для юдеїв згіршення (спокуса, ганьба), а для греків – безумство (глупота)”, – научає апостол (1Кор. 1.22–23).
Нажаль, сьогодні, як і в часи першого приходу Христового, Боже вчення смирення є спокусою як для зфарисейщеного, занедбаного “виноградника Божого” – номінальної церкви останніх днів, яка приносить Богові “дикі ягоди” розбрату, нелюбовності, агресії та користолюбства, так і для незнаючого істинного Бога світу. Як і сказав Господь: “Мають нори лисиці, а гнізда небесні пташки (духовні “лисиці”, духовні ж і “пташки” – як “земні”, так і “небесні”; як невіруючі, так і віруючі, але не вірні. “Нори” та “гнізда” – догматичні та філософські “намети”, місця схову: мають де сховатися, й ховаються в них), – Син же Людський (тобто Христос) не має де й голови прихилити (“голова” – розуміння. Розумінню Христовому немає місця ні у релігійному, ні у поганському світі)…” (Мф. 8.20).
Втім, світ схоже швидше приходить до розуміння Божих істин, аніж фарисеї від релігії (так само, як ближчим до Христа виявився й умиваючий руки Пилат, аніж книжники та фарисеї, які вигукували: “Розіпни, розіпни Його!.. Кров Його на нас, і на дітях наших!..”). І сьогодні бачимо, що світ таки швидше приходить до розуміння необхідності глядіти вигоду своєму ближньому (адже в кінцевому результаті такий пошук є вигідним для обох сторін); більш щирий він і у ставленні до благодійної діяльності, у шуканні різного роду компромісних рішень. Таким чином, не релігія, а саме світ посів нині перші позиції у розважливім ставленні до смирення – а отже й до Божої ідеї! “У нас виникли проблеми – що ж, давайте повернемося до них обличчям…”, – ця сентенція стає гаслом сьогоднішнього цивілізованого (і у першу чергу ділового) світу. Адже смирення у тому й полягає, щоби прийняти ближнього свого та обставини власного життя такими, які вони є: без страху й тривоги, без гніву й роздратування, без гордощів та образи. “Хто ж із вас, коли журиться, зможе додати до зросту свого бодай ліктя одного?..” (Мф. 6.27).
Насправді у цьому немає нічого дивного. Те, що ми спостерігаємо тепер, є власне здійсненням пророцтва: “Отак будуть останні першими, а перші – останніми!”, та “Господь бо новину створив на землі: жінка спасатиме мужа (життя спасатиме віру!)” (Мф. 20.16; Єремії, 31 розділ, 22 вірш). Втім, згідно з тими ж біблійними пророцтвами, попереду – пробудження релігійного світу, пробудження церкви, пробудження сплячого пророка Божого – пророка смирення, пророка миру Йони (ім’я “Йона” перекладається як “голуб”, що біблійною мовою означає – “мир”). Попереду – другий прихід Христів: прихід Христа спочатку через відродження духовного вчення Його – вчення смирення; а потім і буквальний, містичний прихід Господа у славі – прихід в наших серцях.
“Бо Божеє Царство всередині вас!..” – навчає Христос. “…І ті, хто вживають зусилля, хапають його”.
Тож, за словом Господнім, відречімося себе, візьмімо хрест смирення, та й ходімо і ми за Ісусом…
ПЕРВОРОДНИЙ ГРІХ
Запитання: Що таке первородний гріх, і чи можна звільнитися від нього?
Відповідь: Для того, аби відповісти на запитання, що є первородний гріх, нам передусім необхідно визначитися: а що таке є гріх взагалі? І відповідь на це питання дає святий апостол Іван Богослов у Першому своєму соборному посланні: “Бо гріх – то беззаконня” (1 Івана, 3 розділ, 4 вірш). Отже, гріх – це ніщо інше, як порушення Закону Божого.
Друге питання: Чому “первородний?” Очевидно тому, що він був звершений, по-перше, праотцями нашими, Адамом та Євою (першими людьми, точніше першою цивілізацією людей, а іще точніше – першою цивілізацією людей віри, зображених у Біблії під образами Адама і Єви). І, по-друге, тому що гріх цей потенційно притаманний кожній людині від народження її.
У чому ж полягав гріх перших людей? У тому, що вони не послухались свого Творця, зазнавши забороненого плоду. Який саме “плід” вкусили Адам і Єва? Плід з духовного дерева пізнання добра й зла. Не яблука і не груші забороняє їсти нам Господь! Він забороняє куштувати духовні плоди пізнання добра через зло!..
Кожну хвилину ми, як і праотець наш Адам, маємо право вибору: чи ужити плід з “древа життя” – дерева богоєднання, дерева пізнання Бога, пізнання блага, добра через добро посередництвом виконання волі Його. А чи вкусити забороненого плоду із “древа пізнання добра й зла”, пізнавши таким чином добро через зло (за словом апостольським: “так, як через огонь”), що власне і сталося ув Едемі – духовному “саду Божому” – райському саду гармонії між Богом і людиною, людиною і природою, природою і Богом.
Іще з періоду навчання у школі відомий кожному закон збереження енергії. З шкільної ж лави відомі нам і поняття взаємозв’язку енергій потенційної та кінетичної. У повній мірі це стосується й тонких енергій. Поки яблуко іще висить на гілці – його потенційна енергія є максимальною; кінетична ж – дорівнює нулю. Але щойно яблуко, відірвавшись від вітки, починає своє падіння, – одразу ж наступає й плавний перехід потенційної енергії в кінетичну.
Аналогічно і в житті нашому. Кожна дитина у момент свого народження уже має в собі потенційну енергію гріха (ось він, “первородний гріх”!). Це так званий “закон плоті” – звірячі інстинкти наші, успадковані нами разом із куприком, – так би мовити духовний рудимент хвоста.
“Бо маю задоволення в Законі Божому за внутрішнім чоловіком (бо душа моя створена за образом і подобою Божою, і прагнення до богоєднання закладено в мені уже від народження мого),
та бачу [й] інший закон у членах своїх (себто такий, який діє уже всупереч Божественній програмі обоження творіння, і який прагне повернути закон розвитку усього створеного – Божий закон еволюції – назад: знову до тваринного, звірячого, плотського стану. Стану, коли людиною володіє не розум, але інстинкти), що знаходиться в членах моїх.
Нещасна я людина! Хто мене визволить від тіла цієї смерті?
Дякую Богові через Ісуса Христа, Господа нашого (тільки Бог силою благодаті, мирним Своїм Духом, Який через смирення мені дається, через Христа у мені, – Той мене визволить: Отець, через Сина, Духом Своїм Святим!)…” (Римлянам, 7 розділ, 22–25 вірші).
“Визнаю одне хрещення на відпущення гріхів” (одне єдине, яке тільки й дає перемогу духа над плоттю), – сповідує Церква у Символі Віри. Воістину, так! Купіль хрещення – ось та живодайна купіль відродження, та духовна баня вічного буття, яка очищує, звільняє нас від супротивного нам закону плоті нашого. І мова тут не про саме лише таїнство чи обряд, але – і в цьому суть! – про велике таїнство занурення (“хрещення” – грецькою “баптисма” – українською “повне занурення”) в Слово, у Віру та Благодать в ім’я Отця (віра, яка від слова Божого: “Вірую в Єдиного Бога, Отця Вседержителя…”), і Сина (всиновлення, втілення, виконання цієї віри смиренної у житті християнина, що і є насправді “визнанням Христа во плоті” – в нашій плоті!), і Святого Духа (одухотворення, оспівування, розповсюдження її навколо себе: “Спасися ти – і тисячі навколо тебе спасуться…”).
НЕ ВБИВАЙ!
Запитання: У нас виникло запитання щодо шостої Заповіді – “Не убий!” Як це правильно розуміти? І як діяти якщо на нас, або на нашу землю, наприклад, нападають вороги? Чи маємо ми право брати до рук зброю? Взагалі служити в армії? Чи буває у цілому ситуація, коли вбивство не є гріхом?
Відповідь: Ні, не буває! Але буває ситуація, коли з двох зол людина змушена обирати менше. І те й інше – зло, і те й інше – гріх, але більшим гріхом було б не вчинити меншого.
Класичний приклад тому – ситуація, яку пережили багато родин віруючих і вірних християн у роки Великої Вітчизняної війни, переховуючи у себе збіглих військовополонених, або єврейські родини. На пряме запитання: “Чи переховуєте ви когось?” відповісти “так” – тоді означало кінець як для нещасних, що ховалися, так і для власної родини. Відповісти ж “ні” – порушити дев’яту Заповідь, “Не свідкуй неправдиво”. Із двох зол тоді обирали менше...
Те саме можливе, щоправда в іншій конфігурації, і стосовно змісту заданого запитання – порушення Заповіді “Не вбивай!”. Бо ж усі Заповіді перед Богом однакові: порушуючи будь-яку з них – порушуєш усі.
