Текст книги "Смак Благодаті"
Автор книги: Олег Ведмеденко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 10 страниц)
Необхідно розрізняти “ранішнього” Адама, і Адама “вечірнього”: “І сказав Бог: створімо людину за образом Нашим, [і] за подобою Нашою… І був вечір, і був ранок, – день шостий” (Бут. 1.26). Слово, яке важить у Біблії як “день”, староєврейською мовою звучить “йом”, і означає також “період”, “етап”. Вечір – початок “дня”. Вечірній Адам – це і є так званий “Homo sapiens”, “Людина розумна”. Але “ранішній” Адам – Адам вершини періоду духовного розвитку, – це вже “Homo spiritualis”, “Людина духовна”. Це Людина, яка досягла рівня обоження, одухотворення, яка здобула подобу Божу, – Людина, яка увійшла в “сьомий день”, в суботу Господню.
Після гріхопадіння перших людей віри, зображених у Біблії в образах Адама та Єви, природа людини зовсім не змінилась! Той же “змій” – закон плоті, звірячі наші інстинкти, – існує в полі сердець наших і донині. Різниця лишень у тому, що ми, на відміну від Адама періоду до гріхопадіння, не вкушаємо уже природним чином “плоди з древа життя”, але протиприродно смакуємо забороненими плодами з горезвісного древа пізнання добра через зло, таким чином являючи собою Адама падшого…
Не яблука, не груші а чи банани росли на відомому усім древі “пізнання добра й зла”. Це дерево – древо духовне. Кожну хвилину ми, як і праотець наш Адам (як і перша цивілізація людей), маємо право вибору: спожити плід з “древа життя” (з древа богопізнання – древа пізнання Бога, благодаті, добра через добро, – посередництвом виконання волі Його). Або ж з’їсти заборонений плід з “древа пізнання добра й зла”, пізнавши таким чином добро через зло, що, власне, і сталося в Едемі – духовному “садку Божому”: райському саду гармонії між Богом і людиною, людиною і природою, природою і Богом.
Коли я кажу своєму маленькому синові: Не торкайся гарячої праски – упечеш пальчика! – то у нього так само є право вибору. Він може ужити плід з дерева життя – послухавшись батька повіривши, довірившись йому. А може покуштувати й іншого “плоду” – ослухатися мене і, упікши пальця, через біль уже звідати добро: пізнати, що доброму навчав його батько. Але тут уже пізнати добро через зло…
Творець не створював нас людьми-роботами. Він дав нам свобідну волю. І нам обирати: плоди з якого “дерева” їсти. Нажаль, людина пішла іншою дорогою – не Божим шляхом благодатей, але пекельним шляхом негод: “А в кого діло згорить, той матиме шкоду; та сам він спасеться, але так, як через огонь” (див. 1 Коринфянам, 3 розділ. 15 вірш).
Сатана насправді не такий простий, як нам іноді здається. Як правило, він діє не як “левіафан, змій що біжить прямо”, але як “левіафан, змій що вигинається” (звивається, вивертається – див. Ісаї, 27 розділ, 1 вірш). Тому він, власне, і “лукавий” (“лукавий” – від “лук”: викривлений, як лук). Та й не рептилія він насправді, але змій духовний – у першу чергу плотський наш розум: гордість, гординя самозвеличення нашого, що “хитріший за всю звірину польову” пристрастей та пожадань, звірячих інстинктів наших. І мешкає він не на колгоспному полі, а у полі сердець людських.
Цей “змій стародавній” не йде шляхом прямого обману, але, знаючи мету творення (обоження тварі), лише вказує хибний (кривий, лукавий) шлях досягнення її – шлях страждань, шлях пізнання добра через зло. Але й це передбачив Творець, і цей шлях закладено у Божу Програму розвитку творива. І в результаті:
“...Чекання створіння очікує з’явлення синів Божих,
бо створіння покорилось марноті не добровільно (тут – не випадково, не непередбачено), але через Того, Хто скорив його (через Того, Хто передбачив такий шлях розвитку подій), в надії,
що й саме створіння визволиться від неволі тління на волю слави синів Божих (прагнутиме спасіння, і таки дозволить Господові спасти його)…” (див. Римлянам, 8 розділ, 19–22 вірші).
Коли ми говоримо про “смертну природу”, то не про смерть біологічного тіла тут іде мова, але про смерть духовну. Як вчить святий Макарій Великий:
“Не кажімо, що людина цілковито втратилася, знищилася, вмерла: вона вмерла для Бога, але живе власним своїм єством (смертною від сотворіння природою)”.
Як сказав з цього приводу і святий старець, преподобний Серафим Саровський:
“Ми в теперішній час, – так відповідав старець, – через нашу майже всезагальну холодність до святої віри в Господа нашого Ісуса Христа, та через неуважність нашу до дій Його Божественного щодо нас Промислу і спілкування людини з Богом, до того дійшли, що, можна сказати, майже зовсім відійшли від істинно християнського життя…
Дуже вже ми зробилися неуважними до справи нашого спасіння, з чого і виходить, що ми й багато слів Священного Писання приймаємо не в тому розумінні, як належало б… Ось, наприклад: багато людей тлумачать, що коли в Біблії говориться – вдихнув Бог дихання життя в ніздрі Адама первозданного, створеного Ним із пороху земного , що нібито це означало, що в Адамі до цього не було душі ні духу людського, а була ніби лише плоть одна, створена із пороху земного.
Невірне це тлумачення, бо Господь Бог створив Адама з пороху земного у тому складі, як апостол Павло стверджує: «...А непорушений дух ваш, і душа, і тіло нехай непорочно збережені будуть на прихід Господа нашого Ісуса Христа!» І всі три ці частини нашого єства створені були з пороху земного (згідно з законом еволюції – приватним випадком Закону Божого), і Адам не мертвим був сотворений, але діючою тваринною істотою, подібно до інших живучих на землі одушевлених Божих створінь (Не про смерть біологічного тіла говорить нам Святе Письмо. Не “кощієм безсмертним” створив людину Господь). Але ось в чому сила, що коли б Господь Бог не вдихнув у ніздрі його цього «духу життя», тобто благодаті Господа Бога Духа Святого що від Отця походить, і в Сині спочиває, і заради Сина в світ посилається, то Адам, як би не був він пречудово створений порівняно з іншими Божими створіннями як вінець творіння на землі, – все-таки перебував би немаючим у собі Духа Святого, який підносить його до богоподібного стану, і був би подібний усім іншим створінням, які хоча й мають плоть, і душу, і дух, що належать їм по роду їх, але Духа Святого всередині себе не маючим…”
Праведність закладена в людині від створення її. Як сказав свого часу Еммануїл Кант:
“Дві речі в цьому світі вражають мене. Це зоряне небо над головою, і моральний закон всередині мене”.
Совість – ось “посольство Боже” в людині, Закон, писаний на скрижалях серця людського. Господь з самого початку вклав в чоловіка цей Закон. А “Господь і тоді, і сьогодні, і завтра – Той Самий”. Він і є та Благодать, що діє в нас із часів Адама: “Таємниця, захована від віків і поколінь, а тепер виявлена Його святим… а вона – Христос у вас, надія слави!” (Колосянам, 1 розділ, 26 вірш). Втім, діє Він не тільки зсередини, але і ззовні, бо Він “Всюди є, і все наповняє”. І, таким чином, потенції Його як усередині, так і ззовні нас:
“Один Господь, одна віра, одне хрещення,
один Бог і Отець усіх, що Він над усіма, і через усіх, і в усіх” (Ефесянам, 4 розділ, 5–6 вірші).
ЩО Є СЛАВА БОЖА?
З листа читача: Якщо ми хочемо ствердитися в істині, наша розмова повинна розпочатися з пізнання про славу Божу, і лише після цього ми можемо почати роздуми про втрату її ...
Відповідь: Слава Божа і присутність Божества – суть слова-синоніми. Бо як славитиму Того, присутність Кого в собі не відчуваю? І проявляється ця присутність на трьох рівнях: по-перше, як духовне відчуття (коли серце зігрілось, і тепло до Бога взиває. Власне, мова тут іде про молитву серця, початком якої є короткі духовні осяяння під час молитовних чувань, порухів жалю, ніжності, скорботи, покаяння, інших Божих завітань). По-друге, як духовне чуття (люди світські, маючи далеко не повне уявлення про нього, називають його “шостим чуттям”, або інтуїцією). І, нарешті, як духовне бачення (власне богоспоглядання).
Бачення Слави – явище містичне (грецькою – “таємне”). І містичне воно не тому, що Бог бажає закрити славу Свою від нас. Але лише тому, що ми, у більшості своїй, втратили здатність до цього бачення.
Перші люди віри – Адам і Єва – мали таке сприймання. Вони бачили Бога духовними очима, і спілкувались з Ним безпосередньо. Після гріхопадіння це безпосереднє бачення було втрачено, і виникло поняття релігії (“релігія” – від латинського “ре” – “відновлюю”, і “ліга” – “зв’язок”: “відновлюю зв’язок з Богом”).
Слово – Віра – Благодать: ось щаблі здобуття предвічної слави Божої. Бачення ж цієї Слави (в точному розумінні цього слова) починається з моменту духовних осяянь, а найбільш яскраво проявляється у хвилини народження згори, та хрещення Духом Святим. Апогеєм же її – є повне занурення у Божество – занурення в Благодать Досконалої Любові у Царстві Небесному, Царстві Божому, у Царстві Всесвятого Його Духа…
“НЕ ДАВАЙТЕ СВЯТОГО ПСАМ…”
Запитання читача: Роз’ясніть мені, будь ласка, що означає такий вислів: «Не давайте святого псам, і не розсипайте перел своїх перед свиньми, щоб вони не потоптали їх ногами своїми, і, обернувшись, щоб не розшматували й вас…» (Мф. 7.6)
Відповідь: Біблія – книга духовна, і за кожним словом Писання завжди лежить певний духовний зміст. Безумовно, кому спаде на думку зайшовши у хлів, розірвати та висипати в корито коштовне намисто? “Це все в притчах Ісус говорив до людей, і без притчі нічого Він їм не казав” (Матвія, 13 розділ, 34 вірш).
У апостола Павла є цікавий в цьому контексті вірш:
“Бо в Законі Мойсеєвім писано: «Не в’яжи рота волові, що молотить». Хіба за волів Бог турбується? Чи говорить він зовсім для нас?..»” (1 Коринфянам, 9 розділ, 9 вірш).
Так! Слово Боже для нас і про нас! І всі персонажі його – як люди, так і тварини; як історичні події, так і природні явища значною мірою (а інколи й виключно) суть символи, за якими приховується той чи інший духовний зміст. Отже, для того, аби зрозуміти написане, необхідно у першу чергу оволодіти духовною символікою Святого Письма.
Що означають слова Господні: “Не кидайте перел своїх перед свиньми…”? Яких “перл”? Перед якими “свинями”? І що то за “пси”, яким не вільно давати святого? У третій книзі Біблії – “Левит” – уміщено відомий Закон про чисте й нечисте, з якого ми дізнаємося про те, яке Боже створіння вважається чистим, а яке ні. Насправді тут з’ясовуються зовсім не гастрономічні питання: що нам їсти, а що ні. Бо ж сказано: “Їжте все, що на ятках м’ясних продається, за сумління зовсім не турбуючись, – бо «Господня земля, і все, що на ній»!”; та “Не те, що входить до уст, людину сквернить, а те, що виходить із уст, те людину сквернить… Що ж виходить із уст, те походить із серця, – і воно опоганює людину. Бо з серця виходять лихі думки, душогубства, перелюби, розпуста, крадіж, неправдиві засвідчення, богозневаги. Оце те, що людину опоганює…” (див. 1Кор. 10.25–26; Мф. 15.11,18–20). Про духовні речі тут іде мова, а не про буквальну їжу! Біблія – не книга кулінарних рецептів…
То яке ж створіння (тепер зрозуміло, що йдеться власне про людей) є чистим, а яке ні? Запам’ятати градацію чистоти в дійсності зовсім не складно. Чисті створіння повинні відповідати двом умовам: по-перше, мати “роздвоєні ратиці”, а по-друге – “жувати жуйку”, – оцих нам можна “їсти”. “Їсти” – тут сприймати їх у серце своє, спілкуватися з ними, дослухатися до них, чинити як вони (“Пожива Моя – чинити волю Того, Хто послав Мене...” (Івана, 4.34)).
“Оце та звірина, що будете їсти зо всієї худоби, що на землі:
Кожну з худоби, що має розділені копита, і що має копита роздвоєні розривом, що жує жуйку, – її будете їсти…” (Левит, 11 розділ, 2–3 вірші).
Що то є “роздвоєні ратиці”? Ратиці це те, на чому тварина стоїть, – тут власне основа, фундамент життя людини. І ці “ратиці” мусять бути роздвоєними! Людина не повинна “усіма чотирма лапами” (як пес!) стояти на землі – на земному, матеріальному. Розділяй матеріальне й духовне, земне й небесне, світське й церковне. Розділяй, і на цьому стій! “Роздвоєні ратиці” – суть символ сповідування певної ідеології, віри, ознака того, що не хлібом єдиним живе людина, але й словом, – власне ознака духовності. Втім, духовність ця буває різною! Як сказано: “Та й демони вірують, – і тремтять” (Якова, 2 розділ, 19 вірш)...
А що є “подвійне жування”? У тій же книзі “Левит” читаємо: “…І щоб розрізняти між святістю й між несвятістю, і між нечистим та між чистим” (Левит, 10.10). Ось це-то розрізнення, це проникнення крізь букву в дух і є насправді “подвійним жуванням”. Свиня ковтає усе підряд, натомість овечка “розжовує”, відділяє чисте від нечистого, святе від не святого. “Розжовує” – це означає шукає істину. А якщо шукає, то й знаходить її! Бо хто шукає – той і знаходить; хто стукає – тому й відчиняють. І істина ця – в єдиному слові: Возлюби! Возлюби, а для цього змирись. Смирення – це і є духовне вчення Христове, дорога, що веде до спасіння…
Таким чином, бачимо ніби три символічно окреслених типи людей (насправді цих типів значно більше, але для спрощення приймемо три). Це: “овечки”, “свині” та “пси”.
“Овечки” – мають віру й постійно шукають істину.
“Свині” – також мають віру, сповідують певну духовність, але істини не шукають, а значить і не знаходять. Чому й не розжували Господнього: “Возлюби, а для цього змирись…”, не є смиренними, а отже й нечисті перед Богом.
І, нарешті, “пси”. “Пси” – це ті, хто є повністю матеріальні, чий бог – черево, а ідеологія зводиться лише до “ковбасних інтересів”. Пси не лише не шукають правди, але й сміються над нею, зневажають Закон Божий, що є огорожею Церкви, – біблійною мовою “мочаться на стіну”.
А тепер сила:
“Не давайте святого псам” – тут не давайте “псам” приводу для глузування над словом Божим, над вірою, над благодаттю: “Тому-то розумний мовчить цього часу, бо це час лихий” (Амоса, 5 розділ, 13 вірш).
“Не сипте перел своїх перед свиньми” – читай: “не відкривайте душу свою перед тими, хто є нелюбовний, несмиренний, хто не розжував істини Господньої”. І недаремно сказано: “перел своїх”, а не Божих! Словом Божим таких врозумляй, проповідуй. Свиня – не пес: сіє Сіяч й при дорозі, може яка зернина і проросте. Але своїх перл – перл своєї душі – не відкривайте! Бо вони зневажать їх (“потопчуть ногами своїми”, насміються над вами), ба більше, ще й використають їх проти вас (“обернуться, та розшматують вас”)...
СПАСІННЯ. У ЧОМУ ВОНО?
З листа читача: Спасіння – одне з найголовніших понять життя християнина. Одначе, розуміти його можна по-різному...
Відповідь: Слово “спасіння” свідчить саме за себе – це спасіння (вирятування) від чогось небезпечного. І розглядати феномен спасіння необхідно у першу чергу саме в цьому, точному його змісті. Так в чому ж воно, спасіння, і, головне, від чого?
Безумовно, мова йде про спасіння від бід і страждань як результатів прокляття гріха, – спасіння від нещастя, яке (спасіння) в кінцевому результаті приводить до щастя (блаженства) з Христом в Царстві Отця нашого Небесного, і саме є оцим самим щастям: “…і Бог кожну сльозу з очей їхніх зітре, і не буде вже смерті – ані смутку, ані крику, ані болю вже не буде, бо перше минулося!” (Об’явлення, 21 розділ, 4 вірш).
Таким чином, спасіння – це ніщо інше, як духовна Пасха Господня. Пасха – староєврейською “песах”, “пасахті” (українською – “перехід”, “перескакування”), – благодатне відродження в Бозі, перехід від рабства гріха до свободи духу. І здійснюється ця Пасха, це спасіння, на трьох етапах людського буття:
як спасіння від проблем, породжених прокляттям гріха іще тут, на землі, при житті у фізичному (точніше біологічному) тілі (“Я прийшов, щоб ви мали життя, і подостатком щоб мали…” (Івана, 10 розділ, 10 вірш));
як спасіння від Страшного Суду Господнього у момент переходу в світ невидимий – фазис виходу із грубофізичного тіла та воскресіння у тілі тонкому, ефірному (“Поправді, поправді кажу вам: Хто слухає слова Мого, і вірує в Того, Хто послав Мене, – життя вічне той має, і на суд не приходить, але перейшов він від смерті в життя …” (Ів. 5.24));
і, нарешті, як радість вічного спасіння від мук та від повного знищення разом із змієм, драконом та лжепророком у “озері, яке горить огнем і сіркою” (див. Об. 20.10; 21.8; 22.14–15).
ПРІОРИТЕТИ ЛЮБОВІ
Запитання: У Божих Заповідях сказано: “Возлюби ближнього свого…” Але цих “ближніх” у нас досить-таки багато. Це і рідні наші – близькі та далекі родичі. Це й друзі, і колеги по роботі. Це, нарешті, й зовсім незнайомі нам люди. Кого ж із цих ближніх вважати найближчим а, отже, і найбільше возлюбити?
Відповідь: Любов – це духовне почуття, і вона аж ніяк не піддається регламентації. Хоча, безумовно, існують й об’єктивні моменти, які можуть, і повинні слугувати орієнтирами у житті кожного християнина. Тому я дозволю собі поглибити зміст запитання, дещо розширити його межі, піднявши до рівня визначення пріоритетів нашого життя взагалі. А висвітлю я це питання через призму закону Божого.
Саме закон Божий, десять Заповідей дає нам вичерпну інформацію стосовно пріоритетів, що їх розставив Господь у нашому житті. Що в нас повинно бути на першому місці, що на другому, що на останньому. Як відомо, Закон був даний народові Божому на двох кам’яних таблицях (скрижалях): на першій чотири, і на другій шість. Заповіді першої скрижалі висвітлювали (регламентували, узаконювали) відносини людини із Богом. Другої – з ближніми та матеріальним світом взагалі. Це розділення, власне, відповідає новозавітному: Возлюби Господа Бога свого усім серцем своїм, усією душею своєю, усіма силами своїми та всім своїм розумом (перша скрижаль); та ближнього свого, як самого себе (друга).
Заповідей першої скрижалі є чотири:
Я – Господь, Бог твій. Хай не буде тобі інших богів переді Мною.
Не роби собі подоби Бога.
Не призивай ім’я Господа Бога твого надаремне.
Пам’ятай день спокою, щоб святити його. Шість днів працюй, і роби усі діла твої, а сьомий – день спокою (єврейською – “шабат”) для Господа, Бога твого.
Як видно, ці Заповіді ставлять Бога на перше місце у нашому житті. А що ж далі? Яка Заповідь наступна? Хто, згідно з пріоритетами Божими, на другому місці? П’ята Заповідь – Шануй батька й матір своїх – ставить на друге після Бога місце у нашому житті саме сім’ю! Хто ж на третьому? Усі решта, близькі та далекі нам люди, яких ми зазвичай і називаємо оцим словом “ближні”. Шоста Заповідь: Не вбивай; сьома: Не чини перелюбу; восьма: Не кради та дев’ята: Не свідкуй неправдиво на свого ближнього – говорять нам про наші стосунки саме з ближніми нашими.
І, нарешті, остання, десята Заповідь: Не пожадай, або Не заздри, – висвітлює наші стосунки з матеріальним.
Тепер давайте підсумуємо. Як бачимо, на першому місці у нашому житті повинен бути Господь. На другому – сім’я, родина наша. На третьому – ближні. І на останньому – матеріальне.
До речі, сатана перевернув усе з ніг на голову, і сьогодні у світі здебільшого все навпаки: на першому місці – матеріальне. Сказано: “Що лежить на серці – про те говорять і уста”. Проаналізуймо, про що ми з вами розмовляємо вдома, на роботі, у транспорті… Чи про Боже? Чи про духовне? А може таки про матеріальне? Так, нажаль про нього. Дві проблеми нині турбують людство: де знайти поїсти, і як схуднути… І на першому місці тут саме матеріальне. А на другому? Ближні, колеги по бізнесу. Сім’я відходить на третє місце (декілька годин разом, під час спільної вечері біля екрану телевізора…). А про Бога? Про Бога ж – і взагалі забуваємо…
Втім, це тема окремої розмови. Це ж запитання – про любов до ближнього. Думаю, частково я уже відповів на нього. Стосовно ж того, кого конкретно більше любити серед рідних своїх і ближніх: матір чи дружину, сина чи доньку, то тут я поганий порадник. Поставте Христа на своє місце. Кого б більше любив Він? Бог не дивиться на обличчя. Втім, хай серце кожного саме підкаже йому. Як я уже зазначив на початку цієї статті, любов дійсно не піддається регламентації. Залишімо софістам мудрування на кшталт: Якщо у вас на очах будуть тонути ваша матір, дружина й дитина, а ви матимете змогу врятувати лише когось одного, то кого саме буде правильним урятувати?..
ОДНЕ ХРЕЩЕННЯ
З листа читача: Я повірив в Ісуса і прийняв Його у своє серце, тобто покаявся. Христос дарував мені Любов, огорнув Своєю благодаттю, – і я відчуваю в собі нове життя. Я є християнин православної церкви, але зараз мене підводять до водного хрещення члени іншої громади. Серцем я відчуваю, що це – неправильно. Мене ж “б’ють” тим, що “Так написано!”…
Відповідь: Серед таїнств православної церкви на першому місці стоїть святе хрещення. Воно є дверима, які вводять віруючого в лоно Церкви, в Царство Благодаті, і дають доступ до участі в усіх інших таїнствах.
Порівняння хрещення з купіллю водною, гробом та інше з певною мірою вірогідності указують на те, що хрещення (маю на увазі сам обряд) повинне здійснюватися через занурення. Саме слово “баптисо” (“хрещу”), насправді означає “занурюю”. Втім, Євангеліє нічого не каже нам про те, що Христос був охрещений в Йордані Іваном саме через повне занурення: цілком вірогідно, що обряд було здійснено так, як це зображується на давніх іконах: Христос стоїть у воді, а Іван Хреститель ллє воду з долоні на Його голову. Та й у Діях святих апостолів, коли читаємо про хрещення новонаверненого Савла-Павла, то розуміємо: не було ні баптистерію, ні річки там, ані часу хрестити його через занурення. Бо ж сказано:
“І хвилі тієї відпала з очей йому ніби луска, і зараз видющий він став… І, вставши, охрестився,
і прийнявши поживу, на силах зміцнів” (Дії, 9 розділ, 18–19 вірші).
Подібно й у Филипах (Дії 16.33), святий Павло хрестив наверненого в’язня:
“І сторож [темниці] забрав їх того ж часу вночі, їхні рани обмив, – і охрестився негайно він сам та його всі домашні”.
А у в’язницях римських, напевно ж не було сажівок...
Насправді у хрещенні домінує віра в Бога, а не спосіб здійснення обряду: чи поливати водою, а чи занурювати у неї. Тому хрещення через обливання Церквою також визнається, хоча й не схвалюється, як неканонічне. Як виключення, Церква визнає і християнський мученицький подвиг неохрещених як “хрещення кров’ю”.
Занурення у воду буває трикратним, з проголошенням слів: “Охрещується раб (раба) Божий (Божа – ім’я) в Ім’я Отця, амінь. І Сина, амінь. І Святого Духа, амінь”, згідно заповіді, даної Самим Христом: “Тож ідіть, і навчіть всі народи, хрестячи їх в Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все те, що Я вам заповів…” (Матвія, 28 розділ, 19 вірш).
Підчас таїнства хрещення сам охрещуваний, а чи хрещені батьки з дитиною (коли охрещується мала дитина), відрікаються від сатани (всіх діл його, всіх слуг його і всієї гордині його), з’єднуються з Христом та ісповідують свою віру у Нього, як у Царя і Бога. При цьому обов’язково виголошується православний Символ віри, де є зокрема такі слова: “Визнаю одне хрещення на відпущення гріхів…” Чому саме “одне”? Справа в тім, що Символ віри складений на основі витягів із Святого Письма, а Слово Боже недвозначно наголошує:
“Один Господь, одна віра, одне хрещення ,
один Бог і Отець усіх, що Він над усіма, і через усіх, і в усіх…” (див. Ефесянам, 4 розділ, 5–6 вірші).
Ось насправді як написано: одне хрещення! Не два і не три… Це означає що хрещення, як духовне народження, якщо воно виконано правильно (тобто через трикратне занурення в Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа (див. вище)), не може уже повторюватися вдруге. Навіть коли заради страху смертного та через відсутність священика таїнство здійснюється мирянином, то й після цього священик не має права повторювати його, а тільки доповнює миропомазанням. І інославних (протестантів), які вступають у її лоно, Церква приймає без повторення таїнства хрещення, а лише знов-таки через миропомазання, якщо вони хрещені так, як заповідано Євангелією та древньою Церквою.
До речі, про це непогано було б пам’ятати і тим “канонічним” православним братам нашим, які забули 47-й канон Апостольських Правил: “Єпископ, чи пресвітер, якщо перехрестить такого, що вже по-правдивому охрещений... хай буде видалений за те, що познущався з хреста й смерті Господньої, і не розрізняє священиків від псевдосвящеників”, та вимагають перехрещувати дітей, які були охрещені канонічно висвяченими ієреями через те, що ці ієреї здійснили таїнство, перейшовши в “неканонічну” церкву.
Один Господь – одна віра – одне хрещення!
ЧИ МОЖНА ВТРАТИТИ СПАСІННЯ?
Запитання: Чи можна втратити спасіння?
Відповідь: Так, нажаль, можна. Як сказав свого часу отець Церкви святий Іван Ліствичник:
“Немає місця безпечніше, аніж Небо, однак диявол і там не встояв…”
Як часто доводиться чути із уст деяких самовпевнених християн (як правило з числа новонавернених): “Я вже спасся! Я спасенний! Алілуя!..” Дійсно, сказав Господь: “Хто увірує й охреститься, – буде спасенний, а хто не ввірує – засуджений буде”; та “Бо спасенні ви благодаттю через віру, а це не від вас, то – дар Божий…” (див. Марка, 16 розділ, 16 вірш; Ефесянам, 2 розділ, 8 вірш). Але сказано й інше: “Тому то, хто думає, ніби стоїть він, нехай стережеться, щоб не впасти!”; та “Та й демони вірують, – і тремтять…” (1 Коринфянам, 10 розділ, 12 вірш; Якова, 2 розділ, 19 вірш).
“Хто увірує й охреститься…” Не про буквальне хрещення (або ж не лише про буквальне) говорить тут Господь, але про духовне! Суть таїнства хрещення полягає не в тому, щоб увійти у воду сухим, а вийти мокрим. Ні! Хрещення (грецькою – “повне занурення”) – тут повне занурення у віру смиренну, яка від слова Божого, явленого по духу, та в благодать, яка по вірі. СМИРЕННІЙ вірі!..
Сказав Господь: “Я – двері: коли через Мене хто ввійде – спасеться…” (Івана, 10 розділ, 9 вірш). Що означає ввійти через двері, які є Ісус? Що це за “двері”? Знову ж таки, ЦЕ ДВЕРІ СМИРЕННЯ, – єдині Двері, які ведуть до Небесного Царства Благодаті. “…Навчіться від Мене, – указує Господь, – бо Я лагідний і сумирний серцем (Я – смиренний!), – і знайдете спокій душам своїм” (див. Матвія, 11 розділ, 29 вірш). І знайдете “двері”, і знайдете “праведність, мир (спокій) і радість у Дусі Святім”, що і є, власне, Царство Боже (див. Римлянам, 14 розділ, 17 вірш)...
Кожен, хто ступає на дорогу праведності, знаходить спасіння. Кожен, хто збочує з неї, – втрачає його. У чому ж праведність? І хто є праведник? Праведник – це той, хто:
шукає правду;
а відтак і знаходить її в Ісусі Христі;
і, нарешті, йде дорогою правди, що веде в життя вічне.
А правда – в єдиному слові: “Возлюби!” ВОЗЛЮБИ, а для цього ЗМИРИСЬ, а отже ПРИЙМИ БЛИЖНЬОГО СВОГО, І ОБСТАВИНИ СВОГО ЖИТТЯ ТАКИМИ, ЯКІ ВОНИ Є. От і все… Як просто, і як, виявляється важко.
Насправді є лише дві дороги. Перша – це дорога праведності, шлях “із Єрихону в Єрусалим”. А друга – навпаки, дорога “з Єрусалиму в Єрихон”. І поняття праведності або грішності – суть поняття лише напрямку ходи. “Камо грядеши?” – “Куди йдеш?” Чи дорогою смирення, яка веде до любові досконалої, а чи шляхом гордині фарисейської, що веде до загибелі. Допоки я йду в напрямку до Єрусалиму Нового, духовного, – я спасенний. Як тільки ж зупинюсь, або піду у зворотному напрямку, – засуджений. “Пам’ятайте про жінку Лотову!..” Важливо не просто знайти цю дорогу спасіння, не просто зробити декілька кроків, але пройти нею до кінця, за золотою піснею псалмоспівця:
“Зміцняй стопи мої на дорогах Твоїх,
щоб кроки мої не хиталися!..” (Псалом 16, 5 вірш).
Таким чином, проголошувати своє спасіння я можу лише в тому розумінні, що Господь дійсно приготував його для мене, і я, відповідно, прийняв його. Але сказати “Я – спасенний” – все одно, що сказати “я досяг мети”. Ні, іще не досяг! Але знаю ціль, і знаю шлях досягнення її. Я став на цей шлях, я іду цією дорогою, і прошу: поможи мені, Боже, пройти її до кінця, не схибивши з неї ні ліворуч, ані праворуч! Веди мене, Господи, від віри у віру, від слави у славу, від сили у силу. З кожним днем наближаючи моє спасіння…
“І це тому, що знаєте час… Бо тепер спасіння ближче до нас, аніж тоді, коли ми ввірували” (Рим. 13.11). Але: “А коли праведний відвернеться від своєї справедливості та зробить кривду, то Я покладу спотикання перед ним, – і він помре… Він за гріх свій помре, і не згадаються його праведні вчинки, які він робив” (Єзекіїля, 3 розділ, 20 вірш)...
НА ВСЕ ВОЛЯ БОЖА…
Запитання читача: Слухаючи Вас по ТВ та читаючи Ваші публікації, зацікавився… А тепер запитання: Як Ви відноситеся до інших конфесій, наприклад до ЄХБ (Євангельські християни-баптисти)?…
Відповідь: Вчення Христове є вченням смирення. За словом преподобного Івана Ліствичника смирення – це “духовне учення Христове, що мислено приймається достойними в комору душі”. Тому відповім як і належить правовірному християнинові: якщо коротко – то смиренно. Тобто, приймаю наслідки розколу Церкви як даність, як звершений факт: з болем, але без гніву та роздратування, без страху та тривоги, без гордощів та образи. В Америці кажуть: “У нас виникли проблеми? – давайте повернемося до них обличчям...” На все воля Божа.
На все воля Божа… Звучить на перший погляд дивно. Хіба воля Божа була на те, щоб єдина колись Апостольська Церква у 1054 році розкололася на два ворогуючих табори (католицизм та православ’я)? Хіба воля Божа на те, щоб у XVI сторіччі розкол цей поглибився завдяки виникненню протестантизму: лютеранства, реформатства (кальвінізму), англіканства? А згодом, у свою чергу, доповнився баптистами, адвентистами, свідками Єгови, п’ятидесятниками?.. І щоби сьогодні у світі було майже 2000 самих лише найменувань (!) християнських конфесій, які ревниво поглядаючи одне на одного проповідують уже не смирення, але кожна проголошує: “Ідіть до нас! Лише ми є правдиві та істинні! Лише у нас заховується вчення Христове неушкоджене! Лише у нас ви знайдете спасіння!…” А в чому воно, спасіння? У тому, щоб неухильно дотримуватись обрядів та традицій? Щоб не їсти сала і шанувати юдейську суботу? Щоб здійснювати водне хрещення саме через повне занурення? Щоб “правильно” звертатися до Бога – “Ієгово” (ніяк не “Господи”!)? А чи в’юнитися у душевній екстазі, в істеричних пошуках глоссолалії?..
На все воля Божа… І для того, щоби відповісти на запитання: чому так? Чому Господь допустив цю хворобу Церкві, і як нам правдиво відноситися до неї, – необхідно перш за все відповісти на запитання: а чому Господь взагалі допускає нам хвороби? Чи є воля Божа на те, щоби ми хворіли, мучилися й страждали? І відповідь на це запитання вміщується ніде інше, як у самому Слові Божому – у Святому Письмі:
“Бог промовляє і раз, і два рази, та людина не бачить того… тоді відкриває Він вухо людей, і настрашує їх осторогою, щоб відвести людину від чину її, і Він гордість від мужа ховає, щоб від гробу повстримати душу його, а живая його (“живая” – душа) щоб не впала на ратище.
