Текст книги "Смак Благодаті"
Автор книги: Олег Ведмеденко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 10 страниц)
мандрівником Я був – і не прийняли ви Мене, був нагий, – і не зодягнули ви Мене, слабий і в в’язниці – і не провідали ви.
Тоді відповідять і вони, промовляючи: «Господи, коли-то ми Тебе голодного бачили, або спрагненого, або мандрівником, чи нагого, чи недужого, чи в в’язниці – і не послужили Тобі?»
Тоді Він відповість їм і скаже: «Поправді кажу вам: чого тільки одному з найменших цих ви не вчинили, – Мені не вчинили!»
І ці підуть на вічную муку, а праведники – на вічне життя” (Мф. 25.31–46).
Як бачимо, на Страшному Суді Господньому не буде розділення ні за конфесіями, ні за релігійними деномінаціями, ні за філософськими школами ні таке інше. Градація буде гранично простою: “овни і козлища”. Лише дві “конфесії”, дві “нації”, дві “партії”, дві “соціальні групи”: ті, хто мав СМИРЕННЯ І ЛЮБОВ з плодами її – плодами милосердя, – і ті, хто не мав. Господь не скаже: католики, ідіть туди, протестанти – сюди; кришнаїти – туди, буддисти – сюди; комуністи – туди, демократи – сюди; вірні УПЦ КП – в цей куток, вірні ж УПЦ МП – в протилежний… Ні! Овни й козлища, смирення й гординя, любов і нелюбовність – ось два полюси, які ведуть до спасіння або до загибелі. Смирення й любов – суть ознаки приналежності до Церкви Христової. Гордість і злоба – прикмети антихриста…
“А тепер залишаються віра, надія, любов, – оці три. А найбільша між ними – любов!” (1 Коринфянам, 13 розділ, 13 вірш). Віра, надія, любов – три в одно, а найбільша серед них – то Любов! Хто має любов – той відповідно має і надію, і віру! Бо, за старцем Силуаном, “і віра є любов, але мала; і надія є любов, але недосконала”. Хоча він може про це і не знати, або ж іменувати їх якось інакше, а чи навіть казати: “Бога видумали попи”... Та суть від цього не зміниться. Той, хто має Любов – має й Спасіння.
“Бог Той, Хто виправдує. Хто ж той, що засуджує?”… (Римлянам, 8 розділ, 34 вірш).
НАРОДЖЕННЯ І ВТІЛЕННЯ
Запитання читача: Питання про Святу Трійцю. Якщо Бог-Син є предвічний , тобто народжений перше усякого часу, то як же бути з Різдвом Христовим? А якщо Він народжений 2000 років тому, то чим була Свята Трійця до цього?
Відповідь: Свята Трійця завжди була, є і буде неподільним Божеством.
Не можна плутати поняття “народження” і “воплочення” (втілення). Два тисячоліття тому назад сталося саме воплочення Сина Божого, як і сповідуємо ми в символі православної віри: Він для нас, людей, і для нашого спасіння з Неба зійшов, і тіло прийняв від Духа Святого і Марії Діви, і стався людиною.
Різдво Немовляти Ісуса є втіленням Бога на землі, добровільним прийняттям Ним людства для того, щоб наблизити Себе до людини, стати своєрідним “мостом” між Творцем (власне, Собою) і творінням. Що ж стосується предвічного народження Сина від Отця, то це зовсім інше поняття.
Догмат про Пресвяту Трійцю звучить так: Отець – нерожденний; Син – народжений (рождається) від Отця; Дух Святий – сходить від Отця. Тут “народжений” не в розумінні конкретного якогось дня народження у часі й просторі. Слово це використовується для відмежування від “створений”, і підкреслює одноістотність Отця і Сина як єдиного Божества, єдиного Бога. Бо Сином “і віки сотворені”.
Син – втілення волі Отця: через Нього Отець і Творить, і являє Себе світові. Він і Отець – одне.
Триіпостасність Божества можна наочно продемонструвати на прикладі нашого Сонця. Ми сприймаємо його у першу чергу як певний об’єкт – власне Сонце (за аналогією – Бог Отець), в цьому слові виражена вся суть предмету. Але Сонце іще й світить. І бачити ми його можемо лише як світло (постійно від нього народжуються фотони світла, які складають єдину суть із самим світилом. За аналогією – це Бог Син, Який не народжений в часі, але Який постійно народжується від Отця, являє нам Отця, і є з Ним одно). Однак Сонце ще й гріє: кожен фотон світла несе в собі певний квант енергії! І це – образ Духа Святого, Якого ми бачити не можемо, але тепло благодаті Якого відчуваємо. І Благодать ця – також від Отця! То що? Хіба ми віримо в три Сонця? Ні! Сонце єдине, як єдиний і Господь, але воно і світить, і гріє. Це ніби три “лиця”, три прояви, три іпостасі єдиного світила. І як не може існувати світло й тепло окремо від Сонця, так неподільне й Саме Божество. Неподільне, хоча й суцільно не злите.
ЧИ БУВАЮТЬ ВІЩІ СНИ?
З листа читача: Я вирішила написати до вас, тому що мені недавно приснився дивний сон. Всього сну я не буду описувати, але хочу запитати у вас, отче, що можуть означати ці знаки…
Відповідь: До мене, як до священнослужителя, дуже часто звертаються люди з подібними проханнями: “Мені наснився дивний (страшний, жахливий, або навпаки світлий, зворушливий, але обов’язково яскравий, бентежливий, а часто й тривожний) сон. Чи означає він щось? Чи не є він простим відбитком денних моїх вражень та переживань? А можливо, він про щось застерігає мене? Розтлумачте…”
Отже, віщі сни… Чи існують вони насправді? І що таке взагалі – сон? Наука, як відомо, уже дала відповідь на це запитання, втім, відповідь правильну лише до певної межі. Сон – це дійсно значною мірою продукт життєдіяльності людського мозку, результат переробки, аналізу та сортування накопиченої нами попередньо інформації. Значною мірою, але не тільки! Існують сни й віщі, що посилаються людині від Господа. Про це сказано і у Святому Письмі. Так доля людей безбожних порівнюється у Біблії із пустопорожнім сном, який нічого не значить: “…хто бачив його запитає: Де він? Немов сон відлетить – і не знайдуть його, мов видіння нічне, він сполошений буде: його бачило око, та бачити більше не буде, і вже не побачить його його місце…” (Книга Йова); “І буде, як сон, як видіння нічне та юрба всіх народів, що на Аріїла воюють (Аріїл – “Огнище Боже”, тобто священне місто, тут – Єрусалим. – Авт.)… І буде, мов бачить голодний у сні ніби їсть, а прокинеться він – і порожня душа його; і мов спрагнений бачить у сні, ніби п’є, а прокинеться він – і ось змучений, а душа його спрагнена!” (Книга пророка Ісаї).
В іншому місці читаємо: “Надії нерозумного – пусті та марні, і безглуздого окрилюють самі сновиддя. Хто вірить сновиддям – скидається на того, що за тінь хапається і за вітром женеться. Це сновиддя – згідне з отим, що подоба обличчя у дзеркалі. Що від нечистого може вийти чисте, а від брехливого – що правдиве? Ворожба, чарування, сновиддя – речі порожні, це бо марення вагітної жінки. Коли їх у відвідинах Всевишній не зіслав, – не прихиляйся до них своїм серцем. Бо сновиддя багатьох збили з пантелику, й ті, що на них надіялись, – розчарувалися…” (Книга премудрості Ісуса, сина Сирахового).
Як бачимо, Господь застерігає нас відділяти грішне від праведного, розрізняти “між святістю й між несвятістю, і між нечистим та між чистим” (див. Левит, 10 розділ, 10 вірш). Сновидіння здебільшого нічого не значать, і хто намагається запам’ятати їх, кожному сновидінню знайти певне тлумачення, звертається до сонників та сновидців – займається “марнотою та ловленням вітру”. Не варто слухати їх, як і написано: “Якщо повстане серед тебе пророк (тут мова про лжепророків та лжесновидців. – Авт.) або сновидець, і дасть тобі ознаку або чудо, і збудеться та ознака й те чудо, що сказав він тобі, говорячи: «Ходімо ж за іншими богами, яких ти не знав, і будемо їм служити» (Те саме стосується й віри у різні прикмети, гадання та інше подібне. Якщо ви починаєте у них вірити, приймаєте правила гри лукавого князя – то тут сатана неодмінно візьме вас у полон марновірства. Ваша віра зіграє роль такого собі “закріплювача” проявленої, як один із варіантів розвитку подій, інформації. Ознаки й віщування неодмінно почнуть збуватися, й тим самим визначати подальше ваше життя, позбавляючи вас Богом даної свободи, і, відповідно, перешкоджаючи Йому змінювати обставини вашого життя. – Авт.), то не слухайся слів того пророка або того сновидця (не грай за цими правилами!), бо цим Господь, Бог ваш, випробовує вас, щоб пізнати, чи ви любите Господа, Бога вашого, усім своїм серцем і всією своєю душею” (Повторення Закону).
Але, як я уже зазначав вище, існують і віщі сни: “Бо Бог промовляє і раз, і два рази, та людина не бачить того: у сні, у видінні нічному, коли міцний сон на людей нападає, в дрімотах на ложі, – тоді відкриває Він вухо людей…” (Йова); “І сказав Він: «Послухайте ж ви Моїх слів: Якщо буде між вами пророк, то Я, Господь, дамся пізнати в видінні йому, у сні говорити з ним буду»…” (Числа).
Біблійними прикладами пророчих, віщих снів є сни Авімелеха, Якова, Лавана, Йосипа, виночерпія та хлібодара фараонових, самого фараона, мідіянітян, Соломона, Навуходоносора, Даниїла, Йосипа обручника, мудреців зі сходу, дружини Пилата…
Як же розрізнити: чи сон є віщим, а чи це просте, буденне сновидіння? Віщий сон, як правило, є дуже яскравим, вражаючим, і надовго запам’ятовується. Під його враженням людина знаходиться довгий період часу, буває що й усе життя. Інколи такий сон може повторюватися декілька разів, або навіть приснитися комусь із ваших близьких, як попередження для вас (такий випадок мав місце і зі мною: якось я довгий час не міг принести Богові певний духовний плід, уперто відкидаючи “промовляння Господні і раз, і два рази”. Тоді цей сон-пересторога приснився моєму сусідові, і він з тривогою переказав його мені як “нехороший” сон).
Як тлумачаться віщі сни? Точно так само, як і Святе Письмо – як правило, тільки по духу! Символіка снів і символіка Святого Письма абсолютно збігаються, у цьому я переконався на власному досвіді. Тож на завершення цієї теми наведу слова улюбленого учня Господнього, Івана Богослова: “Дослідіть-но Писання, бо ви думаєте, що в них маєте вічне життя…” Дослідіть саме по духу, щоб і по букві збулися провісні слова пророка Божого Йоіля: “І буде останніми днями, говорить Господь: Я виллю від Духа Свого на всяке тіло, – і будуть пророкувати сини ваші та ваші доньки, юнаки ж ваші бачити будуть видіння, а старшим вашим сни будуть снитися…”
СТРАЖДАННЯ УРЯТУЮТЬ СВІТ
З листа читача: Інформація для роздумів... З Інтернет-видань: “Терор в США (сумнозвісне 11 вересня 2001 року) навернув британців до віри...” Виходить, коли б не було терактів, люди про Бога і не згадали б?! Може це Він біди насилає, щоб люди про Нього згадали, а то зовсім забувати стали...
Відповідь: Дуже влучно сказав свого часу Булат Окуджава: “Радше не краса, а страждання урятують світ…”
Господь не насилає на нас біди, але допускає їх через жорстокосердя наше. Як сказано, Бог звертається до людини у “видіннях, снах і через хвороби”. Про це ми читаємо в книзі Йова:
“Бог промовляє і раз, і два рази, та людина не бачить того (Тобто, якщо ти не чуєш гласу Господнього через пряме відання: не побачив Творця у творінні Його – не зупинився на шляхах своїх, натхненний красою природи. Якщо не пізнаєш Бога через слово Його писане – Біблію. Нарешті, якщо не дослухаєшся до голосу Божого в серці своїм – не чуєш промовлянь совісті, посольства Господнього у людині, – то настає момент, коли Господь починає промовляти до тебе “у сні”):
у сні, у видінні нічному, коли міцний сон на людей нападає, в дрімотах на ложі, –
тоді відкриває Він вухо людей, і настрашує їх осторогою,
щоб відвести людину від чину її. І Він гордість від мужа ховає,
щоб від гробу повстримати душу його, а живая його (“живая” – тут душа) щоб не впала на ратище (Що є “сон” у біблійній мові? В негативному розумінні це інертність бездуховності нашої, успіння совісті, параліч духу. У відносно позитивному ж – це життєві проблеми, якими Господь заспокоює, смиряє, “присипляє” гординю, “крутість” нашу. У людини розпочинаються проблеми: питання пов’язані зі здоров’ям, фінансами, в сім’ї, на роботі… І чим триваліший час лінивства нашого по відношенню до нашого спасіння, чим довше триває ніч бездуховності і дрімота на ложі лінощів наших, – тим серйозніші проблеми допускає нам Господь. А якщо не прокинемося й від цього – то надходить хвилина заглянути і смерті у вічі: а як же іще відірвати нас від такого любого “корита” з теплим пійлом “омани багатства віку цього”?! Як посвідчити, що у труни кишені нема, і туди з собою нічого не візьмеш? Як наставити на шлях істинний?).
І карається хворістю він на постелі своїй, а в костях його сварка міцна.
І жива його бридиться хлібом, а душа його – стравою улюбленою.
Гине тіло його, аж не видно його, і вистають його кості (“вистають” – тут виступають назовні: “самі лише кості видно” – у перекладі отця І. Хоменка), що перше не видні були.
І до гробу душа його зближується, а живая його – до померлих іде.
Якщо ж Ангел-заступник при нім, один з тисячі, щоб представити людині її правоту (якщо не відвернувся іще остаточно, якщо суща ще совість в людині – услухається вона гласу вісника Господнього, і не вчинилася запеклою подібно “фараону потопленому” та тисячам вояків його; якщо покається і навернеться),
то Він буде йому милосердний та й скаже: «Звільни ти його, щоб до гробу не йшов він, – Я викуп знайшов»” (Йова, 33 розділ, 14–24 вірші).
Більшість із тих, хто сьогодні є дійсно щиро й глибоко віруючими християнами, прийшли до Бога саме через страждання. Слово ж Боже живе та діяльне як по відношенню до окремої людини, так і до цілих груп людей – общин, церков, народів, країн. І дай Бог, щоб те, що відбувається у світі останнім часом, було лишень “сном”…
“Через це-то й говорить: «Сплячий, вставай, і воскресни із мертвих, – і Христос освітлить тебе!»” (Ефесянам, 5 розділ, 14 вірш). Амінь.
ДО СХОДУ ЗОРІ…
З листа читача: Що це за «Бог», який не зумів в єдиноборстві перемогти Якова-Ізраїля? І його ви називаєте «Всемогутнім»?..
Відповідь: Сказав Господь: “Будуть дивитися, і не бачити; слухати, і не розуміти…” Насправді боротьба Якова в Пенуїлі (див. Буття, 32 розділ, 25–32 вірші) – це духовна боротьба! І не проти Бога, але з Богом проти закону плоті в собі. Внутрішня боротьба...
Як висловився свого часу професор, архімандрит Кипріан: “Не кожний аскет сподобиться містичних осяянь, але кожен містик йде вузьким та скорботним шляхом аскетичного подвигу”. І коли ми йдемо цим важким шляхом – шляхом смерті для гріха, – то залишаємося ніби один на один із ворогом. Це суто суб’єктивне відчуття самотності, богополишеності у момент апогею цієї боротьби, виражене в словах Ісуса на хресті: “Господи, Господи, навіщо Ти Мене покинув?..”
Насправді Отець наш Небесний, Господь ніколи не полишає нас. Нам лише здається, що ми зостаємося самі, і що Бог, цей біблійний “якийсь Муж” (неспростовність істини, віра, сила благодаті) виривається, і начебто утікає від нас. Тут ми спостерігаємо ефект обманливості суб’єктивних відчуттів: коли на пероні стоять паралельно два потяги, і один з них плавно починає рухатись, то пасажирам вагонів цього потягу здається, що рухаються не вони, а вагон що стоїть навпроти вікна. Насправді ж це ми, точніше плоть наша, а ще точніше закон плоті в нас, звірячі наші інстинкти віддаляють нас від Бога, і суть подвигу аскези християнської (аскези посту і молитви: посту не в розумінні боротьби з ковбасою, як це часто уявляють пересічні “ревнителі православ’я”, але як боротьби зо гріхом, із законом плоті в нас. За визначенням святого Антонія Великого піст – це стримання язика, серця і черева) полягає в тому, щоб зусиллями (духовними, душевними та тілесними) “схопити” Царство Небесне, боротися, утримуючи Бога, Божество в собі “аж до сходу зорі”:
“І зостався Яків сам (ім’я Яків означає “Обманець” – у даному випадку той, хто обманює надії сатани, хто разом з Богом перемагає диявола в собі, і стає таким чином Ізраїлем. А Ізраїль – це “Той, хто боровся з Богом” /не проти Бога!/, “Переможець”). І боровся з ним [якийсь] Муж, аж поки не зійшла зоря.
І Він побачив, що не подужає його, і доторкнувся до суглобу стегна його. І звихнувся суглоб стегна Якова, як він боровся з Ним…”
Що є “стегно” в духовно-символічному розумінні? Це основа скелету, головна опора людини. Як під час сидіння (ствердження у вірі), так і ходи (руху уперед, внутрішнього вдосконалення). Ангел Божий “пошкоджує стегно” патріарха, торкаючись суглобу стегна його. І тут недаремно підкреслюється оце “його”, бо в духовному робленні подвижник якраз і повинен відректися саме своєї (тут – людської) волі, повністю підкоривши її волі Божій; зректися своїх бажань (пожадань плоті) на користь чистих, духовних, божественних прагнень та поривань. Він повинен ствердитися в істині Господній, назавжди обравши для себе “суворий і ясний шлях віри” – шлях виконання заповідей Христових, шлях самозречення, смирення та аскези, що веде до повного богоєднання в Царстві благословенної Божої Любові (“Не пущу Тебе, допоки не поблагословиш мене...”).
Таким чином, як бачимо, не боровся патріарх Яків проти Бога, але проти гріха. Та й на думку Отців Церкви (наприклад святого Ієроніма та Орігена), таємнича боротьба, яка відбулася на рубежі Святої Землі, означає не що інше, як те що дар Божий буде даний лише тому, хто мужньо бореться і звертається до Бога з настійливою молитвою…
ОБОЖЕННЯ
З листа читача: Єдиним джерелом, яке має для мене авторитет, є Біблія. В ній я не зустрічав твердження про те, що Бог запланував всіх обожити . Скажу більше – доктрина теозису являється небезпечною духовною отрутою. Ця доктрина намагається поставити творіння на рівні з Творцем (хоча б потенційно) – а це гріх гордині.
Відповідь: У перших же віршах Біблії ми читаємо про те, що людина, на відміну від інших створінь, сотворена за образом Божим:
“І сказав Бог: Сотворімо людину за образом Нашим, за подобою Нашою …
І Бог на Свій образ людину створив, на образ Божий її Він створив…” (Буття, 1 розділ, 26–27 вірші). Людина створена на образ Божий, і призвана до уподібнення Богові. Саме це і має на увазі Церква, коли говорить про обожнення.
Слово Бог означає “Багатий”. Тут – багатий на все. Бог є Творець і Вседержитель усього сущого. “Бог є любов” і невичерпне джерело “вселенської енергії любові” (за висловом архієпископа Луки, в миру професора Войно-Ясенецького). Бог – невичерпне джерело Благодаті! І Царство Його – є Царством цієї Благодаті Любові.
Любов же “не шукає свого” (див. 1 Коринфянам, 13 розділ, 5 вірш), вона за природою своєю альтруїстична. Тому Бог бажає зробити і нас, людей, творіння Своє причасниками цієї Благодаті. Причому не частинними, не “напів”, але повноправними спадкоємцями Своїми:
“Сам Цей свідчить разом із духом нашим, що ми – Божі діти.
А коли діти, то й спадкоємці, спадкоємці ж Божі, співспадкоємці Христові…” (Римлянам, 8 розділ, 16–17 вірші).
Христос – Бог, що в тілі з’явився (див. 1 Тимофію, 3 розділ, 16 вірш). Як назвати співспадкоємця Божого? Як назвати співспадкоємця Багатого на все? Теж багатим на все! Багатим на всі багатства, які заповідав йому Отець. Багатим на даровану Ним Благодать! Ось відкіля це: “Я сказав: Ви – боги!”… Обоження – це входження у права наслідування, утвердження “одесную Отця”, поряд з Христом:
“Я – у них, а Ти в Мені…
Отче, щоб і ті, кого дав Ти Мені, там зі Мною були…” (Івана, 17 розділ, 23–24 вірші);
“Будьте святі, – Я бо святий…” (1 Петра. 1 розділ, 15 вірш);
“Я сказав був: «Ви – боги (тут – потенційно багаті, спадкоємці обіцянок Божих, сини Царства), і сини ви Всевишнього всі (для всіх хто шукає і стукає, для всіх прагнучих, для всіх бажаючих це багатство, це “обоження”);
та однак повмираєте ви, як людина (вмрете духовно, так і не зволивши відкрити двері Тому, Хто Стукає), і попадаєте, як кожен з вельмож (як кожен із сильних світу цього: “Ви знаєте, що князі народів панують над ними, а вельможі їх тиснуть. Не так [хай] буде між вами…” Впадете, так і не розжувавши оцього: “Возлюби!” Впадете, бо не захотіли цього Світла:“…світло на світ прибуло, люди ж темряву більш полюбили ”;“Не знають, не розуміють, у темряві ходять…”;“А тим, які прийняли Його, дав владу бути дітьми Божими…”)” (Псалом 81(82), 6–7 вірші).
Але на відміну від спадкоємця-Христа, Який є Сином Божим Єдинородним, ми – “сини Божі по благодаті Христовій”. А тому й не зможемо, та і не прагнемо стати на рівень Творця ні в цьому житті, ані “потенційно” у вічності. Він – Бог. Ми ж, сотворені за образом Його, згідно з Його ж волею прагнемо здобути лише подобу Його. Не стати Богом, але обожитись. Не вчинитися Премудрістю Божою, але мудрими – вісниками цієї Премудрості. Не подіятися самою Любов’ю, але стати любовними – носіями любові Божої. Не зробитися Сущими, але тими, хто вільно обрав шлях до Світла. Не вестися Творцями усього сущого, але бути істинно будівничими прекрасного у оточуючому нас бутті.
Як залізо, яке вмістили у вогонь, не стає власне вогнем, але набуває усі якості його – світло, жар, здатність запалювати, – так і людина, яка досягла Небесних висот обоження, не стає Богом, але полум’яним серафимом – ангелом Господнім, і в цьому смислі “богом” з малої букви. Піднятися до цієї висоти духовної – висоти набуття подоби Божої, висоти Царства Божого, висоти богоєднання, висоти обоження, – і є основним завданням Людини. Піднятися, а точніше дозволити Богові підняти нас…
А тепер найважливіше. Без обоження – тобто без здобуття подоби Божої, без богоєднання із Творцем вічності – ми не можемо отримати й життя вічного, не можемо стати вічними! Сьогодні ми втратили це знання, але вічним по єству Своєму є один лише Бог! Тому Він, власне, й Сущий – себто Той, хто має сутність Сам у Собі, – вічну сутність! Хто ні від кого нічого не потребує, але Сам всім усе дає (і у першу чергу – життя!). Бог по єству, по суті безпочатковий та безкінечний. Усе ж інше – власне творіння його – по природі своїй є смертним: що бо має початок, те має й кінець! Твар вічного життя у самій собі не має, але здобуває його як дар милосердя Господнього по благодаті, у таїнстві богоєднання. Як і сказано в житії преподобного старця Силуана:
“Заповідь Христа (заповідь СМИРЕННЯ ТА ЛЮБОВІ – суть Закону Божого, вічного Божого Вчення) сама по собі є вічне Божественне життя (Християнство це не якась собі конфесія, не просто релігійна деномінація – воно надконфесійне! Християнство – це стан душі та спосіб життя; це шлях Смирення, що веде до Любові). Природна людина цього життя у своїй тварній сутності не має, а тому творити волю Божу, тобто жити по заповіді Божій, людина своєю силою не може; та їй властиво прагнути до Бога, до блаженного вічного життя (прагнення до богоєднання, до пошуку Бога запрограмоване, закладене в нас генетично). [Але] прагнення природної людини так і залишалося б тільки прагненням, без можливості його реального здійснення, якби не приходила назустріч Божественна сила – благодать, – яка сама в собі і є шукане, себто вічне Божественне життя (“Бо то Бог викликає в вас і хотіння, і чин за доброю волею Своєю” (Филип’янам, 2 розділ, 13 вірш))...
Людина створена по образу Бога-Творця. В єстві тварної людини немає нічого нествореного. Цей тварний образ Бога [таким чином]не може (сам по собі) бути причасним Божественної сутності (позаяк маємо абсолютно розбіжні рівні буття), але він наділений здатністю входити у спілкування із нествореним Божеством через причастя Його благодаті. І хоча не причасна людина Божественної сутності, але через благодать вона стає спільником Божественного життя.
Благодать, як нестворена енергія Бога , згідно з православним розумінням, є Божество . Коли Божество благоволить з’єднатися з людською істотою, тоді людина бачить, відчуває в собі дію Божественної сили, яка преображає її, робить її богоподібною уже не лише потенційно, «по образу», але й актуально, «по подобі» буття. Благодать-Божество освячує людину, обожує її, тобто творить її богом...”
“Я людина, але маю повеління стати богом…”, – сказав свого часу святий Василій Великий. “Велична мета, та досягається з трудом”, – зазначив друг його, святий Григорій Богослов.
ПРИВАТНИЙ СУД – ВІН ЖЕ Й ОСТАТОЧНИЙ
Запитання читача: Людина померла, тіло її поховали, а де в даний час перебуває душа до Суду?..
Відповідь: Загальновизнаною сьогодні є така думка: смерть – це вихід душі із тіла. Тіло хорониться у землю і перетворюється на порох, а душа відходить на приватний Суд Божий. Суд же цей, нібито, не визначає кінцевої долі людини – остаточне вирішення її відбудеться лише після Другого приходу Христа й всезагального Страшного суду... Та чи так це насправді? І для чого тоді потрібний Суд приватний? Якщо ж усе-таки його рішення остаточне, то чому душі померлих повинні чекати ще й наступного, Страшного суду? Чи порожні на даний момент пекло і рай?..
Дійсно, смерть є відокремленням душі від тіла, точніше виходом душі з біологічного тіла. Але душа людини (розум та воля її) не може існувати без тіла, вона завжди знаходиться у декотрій тонкій оболонці, яку святитель Феофан Затворник назвав тонким, або ж ефірним тілом. Ось в ньому і воскресає – переходить у нову, духовну якість буття – людина (за визначенням – дух, який має душу, і живе в тілі): народжується, переставляється у світ невидимий, духовний (точніше – у тонкоматеріальний), існуючий паралельно із нашим фізичним, грубоматеріальним світом. Воскресає одразу після виходу!
Тіло (грубофізичне, біологічне) ховається в землю й зітліває – душа ж у тонкому тілі (власне – людина) подається на Суд Божий. В чому ж полягає цей Суд? Суд цей насправді є судом Світла любові Христової! Як і сказано: “Суд же такий, що Світло на світ прибуло…” (Івана, 3 розділ, 19 вірш). І цей-то “приватний Суд переходу” для людини і є єдиним і остаточним! “Всезагальний” же суд – це суд над світом, фазис просвічення Світлом усього людства в історичному масштабі. Цей Суд дійсно іще попереду, але він не лише не скасовує приватних Судів кожної людини у період виходу (переходу) її із біологічного тіла, але й не торкатиметься тих людей, які на той час уже вийшли з тіла, і не живуть у речовинному світі.
Сьогодні, коли існує така галузь медицини як реанімація, вчення Церкви про життя душі позагробове усе більше набуває ознак уже навіть не віри, але знання. Досліджені десятки й сотні тисяч випадків оживлення після клінічної смерті, власне буквального повернення людей “з того світу”. Захищені дисертації, зафіксовані й опрацьовані спогади, які у більшості своїй є напрочуд схожими. Як правило ті, чий мозок зберіг у пам’яті подробиці пережитого, розповідають про свій вихід із тіла, спостереження за ним ніби зі сторони та почуття полегшення у зв’язку з позбавленням від страждань; про бажання перешкодити лікарям повернути їх у тлінні останки та проходження через пресловутий тунель; про зустріч з нетварним Світлом і про небажання повертатися в наш світ тощо.
Ось як про це пише австралійський лікар, автор чудової книги “Перехід. Остання хвороба, смерть і опісля” Петро Калиновський:
“Праці реаніматорів показали, що дуже скоро після переходу перед душею «ясно, як на екрані», проходять картини її тепер уже минулого земного життя. Померлий знаходиться не в темряві, а в присутності яскравого світла (Нетварне світло Христове проявляється і на фізичному рівні. Ті, хто мають досвід молитви серця, можуть це посвідчити). В світлі іноді бачать Христа, ангела, світлу фігуру.
«В присутності Світла ви відчуваєте невимовну любов і безпеку (цей досвід як позитивний мають лише душі праведників. Нерозкаяні грішники, душі, що стали черстві у своєму невір’ї і нелюбовності, так само як і більшість самогубців бачать щось дуже страшне, прагнуть уникнути цього Світла. Світло для них воістину є Судом Страшним). Це важко передати. Світло – абсолютна ЛЮБОВ. У Його присутності ви розумієте, чим ви могли б бути»…
Очевидно, перегляд свого земного життя, про яке розповідають померлі, але повернуті до життя люди, це і є приватний суд. По суті це не суд, а самооцінка свого життя на землі… Душа отримує знання і силу для перегляду усіх своїх думок, почуттів і діл в присутності духовних сил, причому це перегляд не лише діл, але й їх наслідків для інших людей. Під час споглядання своїх діл, які принесли страждання іншим людям, можуть з’явитися докори сумління, відчуття прикрості та бажання виправитись.
На цьому Суді душа почуває себе оголеною…”
Таким чином, душі померлих не чекають всезагального Страшного Суду, як остаточного визначення своєї долі. Доля їх визначається під час суду приватного, на момент випробування Світлом. І якщо на протязі земного життя людина ствердилася у напрямку свого руху як праведник – стала на шлях духовної досконалості, драбиною смирення піднімалася до висот Любові, щоденно привчала свої духовні очі до Божественного Світла, – то за законом спорідненості (споріднене прагне до спорідненого, подібне – до подібного) їй буде комфортно знаходитись у Небесному цьому Світлі, і відповідним буде й місце пробування її (те місце, якому Церква дала назву Царство Небесне, Царство Боже, Рай, Небо – місце вічного життя): праведник “на суд не приходить, але перейшов він від смерті в життя”; “А хто робить за правдою, той до Світла йде…” (див. Ів. 5.24; 3.21).
Якщо ж ні, то Суд Любові виявиться для неї воістину страшним, бо страшне саме відокремлення від Любові Христової, страшна нездатність і неможливість перебування в Світлі Благодаті Його. Подібно до того, як нестерпним є світло сонця тій людині, яка все своє життя провела у темному підвалі, і після того, як виведена буде на світло – вириваючись прагнутиме знову сховатись у темряву (в реально існуюче пекло – “низькочастотний” та похмурий світ духів злоби піднебесних, світ “плачу й скреготу зубів”. Плачу від неможливості задовольнити свої пристрасті і бажання, та скреготу зубовного від безсилої злості на Бога, на себе, та й на увесь всесвіт:
“…Люди ж темряву більш полюбили, ніж Світло, – лихі бо були їхні вчинки.
Бо кожен, хто робить лихе, ненавидить світло, і не приходить до світла, щоб не зганено вчинків його (щоб не виявились діла його, тому що вони злі)…” (Ів. 3.19–20).
ЧИ ЗМІНИЛАСЯ ПРИРОДА ЛЮДИНИ ПІСЛЯ ГРІХОПАДІННЯ?
З листа читача: Після гріхопадіння природа людини змінилась і стала настільки ворожою Богові, що Він робить її смертною...
Відповідь: Господь не змінював природу людини після гріхопадіння. Природа її була, є і буде такою ж, як і Творець, Христос “і тоді, і сьогодні, і завтра Той Самий”.
Для початку розглянемо: у чому ж полягала “природа людини”, яка “змінилась”? Людина була створена на образ Божий, і в результаті свого еволюційного розвитку у певну пору здобула і подобу Божу (про що свідчать й вірші Святого Писання: “Оце книга нащадків Адамових. Того дня, як створив Бог людину, Він її вчинив на подобу Божу” (Буття, 5 розділ. 1 вірш)).
