Текст книги "Іще ніч..."

Автор книги: Олег Ведмеденко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 11 страниц)

Таким чином найбільш вірогідний розвиток подій виглядає так: до створення Землі уже існували планети з розумним життям – планети-“кухні”, планети-“колиски”, які й утворили духовний (не фізичний у грубому розумінні цього слова, але тонкофізичний, невидимий, ангельський) світ. Згадаймо лишень такі Богом дані вірші:

“Він над порожнечею північ простяг , на нічому Він землю повісив …” (Йова 26.7);

“Він Той, Хто сидить понад кругом (кулею) землі, а мешканці її – немов та сарана…” (Іс. 40.22);

“Де ти був, коли землю основував Я? Розповіж, якщо маєш знання!

Хто основи її поклав, чи ти знаєш? Або Хто розтягнув по ній шнура (чудесно виміряв і встановив усі необхідні для життя параметри)?

У що підстави її позапущувані (що є гравітація не знають учені й донині!), або Хто поклав камінь наріжний її (як Слово стало творінням, як утворилась матерія “з нічого”?),

коли разом співали всі зорі поранні та радісний окрик здіймали всі Божі сини (Здіймали всі ангели Небесні, радіючи народженню іще однієї колиски розумного, духовного життя. Це ті старші брати наші, які й самі були створені Господом не інакше, як тільки шляхом тієї-таки еволюції, що відбулась свого часу на інших, прадавніх планетах...)?” (Йова 38.1–7);

“І сказав Бог: « Нехай видасть земля живу душу за родом її…

І Бог на Свій образ людину створив, на образ Божий її Він створив…

І створив Господь Бог людину з пороху земного…” (Бут. 1.24–2.7);

“На початку Бог створив небо та землю…” (Бут. 1.1);

“Чи ви не тому помиляєтесь, що не знаєте ані Писання, ані Божої сили?

Бо як із мертвих воскреснуть (як скинуть мертвість біологічного тіла), то не будуть женитись, ані заміж виходити, але будуть немов ангели ті на Небі” (Мк. 12.24–25);

“…то що є людина, що Ти пам’ятаєш про неї, і син людський, про якого Ти згадуєш?

А проте вчинив Ти його мало меншим від Бога (синодальний переклад: “Не набагато меншим від ангелів”)” (Пс. 8.5–6);

“І зміряв він мура його (Нового Єрусалиму, Церкви оновленої) на сто сорок чотири лікті (12 · 12 = 144. Повнота повноти людської натури) міри людської, яка й міра ангела (!)” (Об. 21.17)…

Отже, іще до сотворіння Землі вже існували і пекло і рай, Небо і піднебесся: так би мовити “високочастотний” і “низькочастотний” невидимий, ангельський світ. І створений він був, повторюся, природнім шляхом – шляхом розвитку, шляхом еволюції творива згідно з Божественним Законом світобудови. Сукупність духів злоби піднебесних, які утворились від падших “ангелів во плоті” – адамів прадавніх планет, тих “люциферів всесвіту”, які ще від початку піддалися голосу своєї плоті (змія) і позбавили себе слави Божої (позбавили себе богоєднання), – отримала назву “диявол і сатана”, ворог і супротивник. “Диявол” – “обманець”, – тут теорія зла, лжа, неправда. А “сатана” – “супротивник”, – супротивний Божому Духу любові дух насильства, дух злоби. І змій той великий, “вуж стародавній, що зветься диявол і сатана” (див. Об. 12.9), – це всезагальний дух неправди й насильства. Він натхненням своїм і підштовхнув земних Адама та Єву (мовою символів – першу цивілізацію людей) піддатися голосу плоті (успадкованим від матері-природи звірячим інстинктам), долучивши й частину людства до своїх лав.

Земля під час свого народження уже була під впливом світу невидимого (ангельського). Втім, людина сотворена вільною, а отже завжди знаходиться у стані рівноваги (добрі й злі духи нарівно впливають на неї). Таким чином, вибір шляху усе одно був (і залишається!) за Адамом, який послухався (та й до сьогодні слухається) голосу своєї плоті – власне диявола в собі.

Як уже було сказано на внутрішньому, особистісному рівні “змій” той, що “хитріший над усю звірину польову”, – це не що інше, як закон плоті в нас, звірячі інстинкти поля наших сердець! “Гріх лежить біля порогу” серця – а ми повинні панувати над ним, царити над звірячими думками, бажаннями, пристрастями, пожаданнями плоті. Земля духовно – це серця людські. Багато “звірів польових” мешкає у ній. Це й хижі вовки і улесливі лисиці; ненажерливі ведмеді і колючі їжаки; лякливі зайці і підступні скорпіони… Та найхитріший серед них – змій: лукавий дух гордині самозвеличення нашого, що сіє недовірство, безнадійність і нелюбовність в серцях синів людських. А хитрість його – в гнучкості, у виверткості його. У здатності іти на будь-що задля досягнення власної мети. І донині він в нас! І сьогодні він стиха нашіптує нам: “А чи правду сказав Бог?.. Ні, не вмрете… (не вмрете духовно – мова тут не про смерть біологічного тіла, але про смерть духовну, як і тлумачить це святий Макарій Єгипетський: “Коли впав Адам, і помер для Бога…”)”.

Як бачимо, змій, зображений у третьому розділі книги Буття, – це змій духовний. Він діє усередині нас як плотський наш розум, як закон плоті в людині. Воює він проти людини і ззовні – як сукупність сутностей духовних, як “князь темряви”, як вселенський дух злоби, первісно породжений тим же таки законом плоті.

Тож відкиньмо, як каже апостол, усілякі “бабські байки” про крилатих кобр, вужів чи анаконд, але краще зміцняймося вірою для внутрішньої й зовнішньої боротьби нашої, щоб стати нам “здатними служителями Нового Заповіту, не букви, а духу, – бо буква вбиває, а дух оживляє” (2Кор. 3.6).

КОЛИ СТАЛАСЬ БІДА...

Запитання: Як діяти християнину в екстремальній ситуації, коли є пряма загроза життю, здоров’ю, добробуту? Скажімо, в двері вашої оселі удираються злочинці з метою пограбування. Оборонятися силою, чи повністю покластися на Господа, за словом Божим: “Не силою й не міццю, але тільки Моїм Духом, говорить Господь Саваоф” (Зах. 4.6)?

Відповідь: Любомудріє Боже стверджує одну об’єктивну і абсолютну Істину, яка полягає в єдиній Заповіді: “Возлюби!” Але передбачає воно й істину відносну, тобто суб’єктивну, згідно з тим, хто скільки може вмістити (див. Матвія, 19 розділ, 12 вірш)...

Подібних запитань я отримую дуже багато. Як діяти під час тяжкої, можливо смертельної хвороби: гарячково шукати порятунку у лікарів, чи покласти усю надію на Господа? Шофер-лихач скоїв аварію в якій загинула близька людина, а суд призначив йому занадто м’яке покарання. Усіма засобами домагатися пересуду, чи простити за словом Господнім: “І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим” та “Не мстіться самі, улюблені, але дайте місце гніву Божому, бо написано: «Мені помста належить, Я відплачу, говорить Господь” (Римлянам, 12 розділ, 19 вірш)? Іти на компроміс з начальником чи, ризикуючи втратити роботу, до кінця відстоювати свої переконання? На твоїх очах покидьки гвалтують дружину. “Не противлячись злому” віддати й дочку їм, чи вжити “адекватних” заходів, волаючи: “Допоможи мені, Господи!”?

Запитання, запитання... Їх підкидає нам світ, у якому панує дух злоби піднебесний, і богом якого є “змій, вуж стародавній, що диявол він і сатана”. І нам, християнам, необхідно мати чіткі відповіді на ці лукаві запитання, зодягнутись “у повну Божу зброю, щоб могли ми стати проти хитрощів диявольських...” (див. Ефесянам, 6 розділ, 10–17 вірші).

Коли сталася біда, то першим питанням, яке належить нам з’ясувати, є не “за що?”, а “чому?” Чому мені, віруючій людині, християнину, Господь допустив таке випробування? Чому не справдилися на мені слова Господні: “Тебе зло не спіткає, і до намету твого вдар не наблизиться, бо Своїм ангелам Він накаже про тебе, щоб тебе пильнували на всіх дорогах твоїх, – на руках вони будуть носити тебе, щоб не вдарив об камінь своєї ноги!” (див. Псалом 90(91))? Чому ж не понесли? Чому не захистили? Відповідь лежить у перших рядках цього ж богонатхненного псалма:

“ Хто живе під покровом Всевишнього, хто в тіні Всемогутнього мешкає,

той скаже до Господа: «Охороно моя та твердине моя, Боже мій, – я надіюсь на Нього!»” (Пс. 90(91).1–2).

Як часто ми звинувачуємо Бога в усіх наших бідах, забуваючи при цьому, що ми живемо в світі! У світі, яким править “бог цього віку”, “князь світу цього”, сатана. І він-то, будучи “світоправителем темряви”, і являється насправді винуватцем усіх бід наших. Він – оцей вселенський дух злоби – і є причинцем війн, катастроф, хвороб, бід, страждань, страшної болісної смерті. Він, а не Господь! А проявляється сатана не інакше як в нас, людях. І діє через нас, людей. Плотський, не одухотворений наш розум, гординя самості нашої – це і є прояв сатани в людині. Звинувачувати Бога в усіх бідах – всеодно що, відрубавши собі свідомо пальця, апелювати до Нього: “Чому не зупинив сокири?!”

Господь бажає спасіння для всіх, та чи дозволяємо ми Йому спасти нас?! Він усіх хоче притягнути до Себе, як і сказано: “І, як буду піднесений з землі, то до Себе Я всіх притягну” (Івана, 12 розділ, 32 вірш). Але чи підносимо ми Христа? Чи возносимо у серці своєму слово Його, віру смиренну, до висоти виконання? Чи піднімаємо до високості одухотворення? Чи живемо так, як жив Христос? Або, хоча б, чи стараємося так жити?..

Світ наш уподібнюється у Біблії морю – бурхливому морю, схвильованому спокус бурею. Морю, яке горить геєнським вогнем людських пристрастей та пожадливостей плоті. Морю, господарем якого є сатана. І щоби спастися, нам необхідно бути острівцями тверді посеред цих бурхливих та смертоносних вод, стати “синами Божими по благодаті Христовій”. “Бо всі, хто водиться Духом Божим, вони сини Божі” (Рим. 8.14). Бо Бог спасає Своїх синів!

Але чи водимося Духом? Чи відкрили серця свої вірі, яка здійснюється в любові? Чи живемо по любові? Чи насправді довго терпимо, милосердствуємо, не заздримо, не величаємося, не надимаємося, не поводимося нечемно, не шукаємо свого, не рвемося до гніву, не думаємо лихого, не радієм з неправди, але тішимося правдою, усе зносимо, віримо у все, сподіваємося всього, усе терпимо? Чи ніколи не перестає в нас любов? Чи спромоглися прожити згідно з Заповідями блаженств хоча б один тиждень свого життя? Чи маємо Дух синівства не на словах, а на ділі, чи дійсно сини Божі? Якщо так – то маємо право звернутись до Отця нашого Небесного: “Авва, Отче! (“авва” – арамейською “тато”)”, то визволились із неволі диявольської світу цього. І тоді вже ми і “не від світу” – вільні! – а отже сатана з усіма його бідами та проблемами не має влади над нами. Тоді серця наші – то оселі Божі. Тоді спаслися й “ми, і увесь дім наш”. Тоді і буквальні оселі наші уже не належать князеві світу цього, але стали територією Божою, що на ній царює Господь, і що знаходиться під захистом могутнього рамена Його! І тоді Господь просто не допустить у нашому житті подібної ситуації! А якщо й допустить, щоб засоромити сатану, як було це з праведним Йовом (див. Біблію, книгу Йова), то дасть і сили Духа Святого достойно здолати її!..

А якщо ні? Якщо “вірую, Господи, – поможи недовірству моєму”? Тоді і віра наша не абсолютна, а відносна. Тоді і істина, яку можемо вмістити, стає не абсолютною, але відносною. Тоді і “покров Всевишнього”, і “тінь Всемогутнього”, і захист Господній не абсолютний, а відносний!

Тоді і діяти в екстремальній ситуації ми будемо у відповідності з духовною недосконалістю нашою, відносно того, “скільки можемо вмістити”. І усе це стосується не лише окремої людини, але й людської спільноти взагалі, у тому числі і держави.

Якось до преподобного старця Серафима Саровського звернувся із запитанням один прихожанин: “Чи треба лікуватися від хвороб, і як взагалі провадити життя християнське?” Це запитання цілком відповідає суті питань, поставлених і нашими читачами. Святий угодник Божий відповів так:

“Хвороба очищує гріхи (випробування життєві змиряють наше серце, охолоджують гординю, примушують зупинитись на шляхах своїх). Однак воля твоя (дивися сам: зупинися, помолися, зваж, зазирни у своє серце, виваж його на теренах Волі Божої, оціни сили свої духовні, глибину віри своєї). Іди середнім шляхом: вище сил не берися – впадеш, і ворог (сатана – “ворог, супротивник”) насміється з тебе

Якщо ти іще дитина (“дитина” у вірі, в досконалості), то утримайся (бо, узявши вантаж духовний, якого не зможеш понести, – надірвешся і впадеш на дно, зневірившись). Одного разу диявол запропонував праведнику (праведник – це людина, яка шукає правду, знаходить її в Ісусі Христі, та іде цією дорогою правди, що веде у життя вічне) скочити до ями (взяти на себе вантаж не по силам своїм духовним, у надмірній надії що ангели “будуть нести” його). Той майже погодився, але Григорій Богослов утримав його...”

От вам і відповідь на запитання: як діяти? Постав на своє місце Христа, і уяви: як би поступив Він у даній ситуації? А потому і дій згідно з тим наскільки можеш умістити, максимально наближуючись до абсолютного ідеалу. І кожного разу це наближення повинно бути усе більшим і більшим. Головне – не зупинятися на шляху вдосконалення. Головне – іти уперед, “пам’ятаючи про жінку Лотову”! (див. Бут. 19.26).

Коли з подібним запитанням звернулися до святого Антонія Великого, він відповів: “Хіба не знаєте: «І коли вдарить тебе хто у праву щоку твою, – підстав йому й другу (Мф. 5.39)»”? Тоді ті, що прийшли до старця, говорять йому: “Ми не можемо цього зробити (не можемо вмістити)”. Старець сказав: “Якщо ви не можете підставити другу, то хоча б зносьте удари в одну”. “І цього не можемо”, – відвічали йому. “Якщо й цього не можете, – сказав старець, – то принаймні не відповідайте ударом на удар”. Вони сказали: “І цього не можемо!” Тоді святий Антоній сказав учневі своєму: “Їх необхідно лікувати, бо хворі вони...”

І, нарешті, для тих, хто не зростає в надії на Бога, але думає бути щасливим у цьому житті, наведу уривок з духовної настанови преподобного Серафима Саровського мирянам та інокам про надію:

“Усі, хто має тверду надію на Бога, підносяться до Нього й просвічуються сяянням вічного світла. Якщо людина зовсім не має ніякого піклування про себе заради любові до Бога та справ доброчестя (тобто є досконалою, правдиво сином Божим), знаючи, що Бог піклується про неї, – така надія і є справжньою та мудрою. А якщо людина сама клопочеться про справи свої, і звертається з молитвою до Бога тоді тільки, коли уже трапляються з нею неминучі біди, й у власних силах не бачить вона уже засобів відвернути їх, і тоді тільки починає надіятись на поміч Божу, – така надія суєтна й неправдива. Правдива надія шукає Царства Божого і впевнена, що усе земне, необхідне для життя дочасного, безсумнівно буде дане.

Серце не може мати миру, допоки не здобуде таку надію . Вона умиротворить його, і увіллє в нього радість. Про цю то надію сказали достопоклоняємі й найсвятіші уста: «Прийдіть до Мене, усі струджені та обтяжені, – і Я вас заспокою!» (Мф. 11.28)...”

ЗОЛОТО, ЛАДАН ТА СМИРНА

Запитання: Що символізують в Біблії золото, ладан та смирна, які подарували новонародженому Ісусові волхви?

Відповідь: В Євангелії від Матвія читаємо:

“…І ось зоря, що на сході вони [мудреці зі Сходу, волхви] її бачили, ішла перед ними, аж прийшла й стала зверху, де Дитятко було.

А бачивши зорю, вони надзвичайно зраділи.

І, ввійшовши до дому, знайшли там Дитятко з Марією, Його Матір’ю. І вони впали ницьма, і вклонились Йому. І, відчинивши скарбниці свої, піднесли Йому свої дари: золото, ладан та смирну” (Мф. 2.9–11).

Золото, ладан та смирна… Що символізують ці дари? Кому призначені вони?

Золото, безперечно, є царським дарунком. І принесли його мудреці світу Ісусові як правдивому Царю, як Тому, Хто явив людству світло Істини – Слово, Вчення, Ідеологію Смирення та Любові, єдино достойну царювання в умах і серцях людських.

ВОЗЛЮБИ, а для цього ЗМИРИСЬ, а отже прийми ближнього свого та обставини свого життя такими, які вони є, достойно: без гніву й роздратування, без страху й тривоги, без гордощів та образи, – ось кредо воістину царської мудрості! І мудрість світу в особі волхвів, принісши Ісусові золото як символ найвищої вартості, тим самим визнає Божу премудрість єдиною, абсолютною цінністю. Прийде час, і за мудрецями прийдуть царі, як прийшла свого часу до премудрого Соломона цариця Савська. Прийде час, і “ніневітяни” – ті, хто сьогодні сповідують ідеологію матеріалізму, – покаються через “Йонину проповідь” (див. Йони 1–3 розд.). Прийде час, і “велика риба” людської спільноти неодмінно “ковтне” слово мудрості Господньої ( див. там же). Прийде час, і “народи ходитимуть у світлі Його, а земні царі принесуть свою славу до Нього” (Об. 21.24). Прийде час, і воля Творця обов’язково зацарює на землі, як і на Небі. “І приймуть царство святі Всевишнього, і будуть міцно держати царювання аж навіки, і аж на віки віків” (див. Дан. 7.18). Прийде час... Але поки що Той, Кому по праву належить це Царство, заховується в убогих яслах, і тільки мудрі знаходять Його…

Ладан. Буквально це пахуча смола, запашний деревний сік, що твердіє на повітрі і збирається з деяких ароматичних дерев. Зернятка ладану, будучи покладеними на тліючу жарину, наповнюють приміщення чудовим, неповторним ароматом. Кадіння фіміаму символізує собою щиру молитву, “пахощі” любі для Господа, а також духовну запашність благодаті Божої, мир і радість у Дусі Святім.

“Нехай стане молитва моя, як кадило перед лицем Твоїм”, – промовляє псалмоспівець Давид (див. Пс. 140(141)). “І знявся дим кадильний з молитвами святих від руки ангела перед Богом”, – читаємо в Апокаліпсисі (див. Об. 8.4). “А коли Він узяв книгу, то чотири тварини й двадцять чотири старці попадали перед Агнцем, а кожен мав гусла й золоті чаші, повні пахощів, а вони – молитви святих. І нову пісню співають вони, промовляючи: «Ти достойний узяти цю книгу, і розкрити печатки її, бо Ти був заколений, і кров’ю Своєю Ти викупив людей Богові з усякого племені, і язика, і народу, і люду. І Ти їх зробив для нашого Бога царями й священиками, – і вони на землі царюватимуть!” (Об. 5.8–10).

Ладан був принесений Ісусові уже як Священику – як Тому, Хто Сам Себе принесе у викупну жертву за гріх всього людства. Христос містично – це Той Великий Ієрей, Перший Священик, про Якого сказав “апостол народів” Павло:

“Отож, мавши великого Первосвященика, що Небо перейшов, Ісуса, Сина Божого, тримаймося сповідання нашого!

Бо ми маємо не такого Первосвященика, що не міг би співчувати слабостям нашим, але випробуваного в усьому, подібно до нас, окрім гріха…

Цей, що навіки лишається, безперестанне Священство Він має.

Тому може Він завжди й спасати тих, хто через Нього до Бога приходить, бо Він завжди живий, щоб за них заступатись.

Отакий бо потрібний нам Первосвященик: святий, незлобивий, невинний, відлучений від грішників, що вищий над небеса,

що потреби не має щодня, як ті первосвященики, перше приносити жертви за власні гріхи, а потому за людські гріхи, – бо Він це раз назавжди вчинив, принісши Самого Себе” (Євр. 4.14–15; 7.24–27).

І, нарешті, смирна. Смирна – це благовонний бальзам, мазь, якою намащували тіло покійника. Смирна була принесена новонародженому Месії, як дар Людині, Якій належить померти на хресті. Христос Священик, але Він же і жертва – Агнець Непорочний, що заколюється за гріх світу. І саме цей, останній дар, і був прообразом великої й смиренної Жертви. Неоціненної Жертви…

ХРИСТИЯНСЬКІ ВІТАННЯ

Запитання: До мене в хату завітали священнослужителі з йорданським кропленням, і привіталися: “Христос хрестився!” А я не знала, як відповісти. Розкажіть, будь ласка, як прийнято вітатися в православ’ї, і як правильно звертатися до священнослужителів?

Відповідь: Дійсно, проблема незнання віруючими елементарних, здавалося б, аспектів релігійного життя, – є сумною ознакою нашого часу. До одних з таких атрибутів церковної традиції належать і православні вітання. То як же прийнято вітатися в православній церкві? А як взагалі вітались перші християни? Як здоровкався Сам Христос? Апостоли?

Христос, посилаючи апостолів Своїх на проповідь, вчив їх:

“Як до дому ж якого ви ввійдете, то найкраще кажіть: «Мир дому цьому!»” (Лк. 10.5). Сам Ісус вітався словами “Мир вам”. Справді, мир – найбільше надбання християнина. Мир з Богом і людьми. Мир і радість в серці людини. Апостол Павло вчить нас, що Царство Боже – це праведність, і мир, і радість в Дусі Святім (Рим. 14.17). І при народженні Ісуса Христа ангели на Небі промовляли: “Слава Богу на висоті, і на землі мир, і в людях добра воля!” (Лк. 2.14).

“Радуйся!”, “Радуйтесь!” – іще одне вітання, яке ми зустрічаємо на сторінках Святого Письма. Цими словами здоровив архангел Гавриїл Діву Марію, благовістячи Їй народження від Неї та Духа Святого Дитинки – маленького Христа.

Апостольські Послання дають нам багатий матеріал для досліджень письмових вітань у часи апостолів і перших християн. Так, апостол Павло пише до вірних у Римі: “Благодать вам та мир від Бога, Отця нашого, і Господа Ісуса Христа!” У Першому посланні до Тимофія він вітається: “...благодать, милість, мир від Бога Отця і Христа Ісуса, Господа нашого!” Друге соборне послання святого апостола Петра починається словами: “...благодать вам та мир нехай примножаться в пізнанні Бога й Ісуса, Господа нашого!”

А як же прийнято вітатися в сучасній православній церкві? Залишилось першохристиянське привітання “Мир вам”, на яке православні відповідають “І духові твоєму” (протестанти на це відкажуть: “З миром приймаємо”). Також зустрічаємо один одного словами “Слава Ісусу Христу!”, на що відвічаємо “Слава навіки”. При привітанні “Слава Богу!” – відповідаємо “Навіки слава Богу”. Коли ж до вас здороваються “Христос посеред нас!” – необхідно відповісти “І є, і буде”.

На свято Різдва Христового православні поздоровляють один одного вітанням: “Христос народився!”, “Славмо Його!” – лунає у відповідь. На Водохрище: “Христос хрестився!” – “В річці Йордані!” І, нарешті, у Великдень: “Христос воскрес!” – “Воістину воскрес!”

А як же правильно озиватися один до одного? Православні, звертаючись до брата чи сестри у Христі, так і говорять: “брате Іване”, “сестро Маріє”... Так вчив нас Ісус Христос: «...один вам Учитель, а ви всі брати», – мовить Він в Євангелії від Матвія. Апостоли і перші християни називали один одного братами. Звертання “брати”, “браття”, “брате” десятки разів можна зустріти у книгах Нового Заповіту. Зустрічаються там й інші звертання, що свідчать про різний ступінь досконалості братів-християн, або ж про різні дари Духа Святого членам Церкви Христової. Деякі з цих звертань дійшли до сьогоднішнього часу. Таке звертання “отець” (в українській традиції – “пан отче”) до священнослужителя, який є інструментом в руках Божих, вісником Божим, який повинен нести Слово Бога Живого, Його Вчення усім народам, “хрестячи їх во Ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа”.

В книзі пророка Малахії сказано: “Бо уста священикові знання стережуть, та Закона шукають із уст його, бо він ангел (тобто вісник) Господа Саваофа” (Мал. 2.7). Звертання «отець» визначає найвищий ступінь досконалості християнина: “Пишу вам, отці, бо ви пізнали Того, Хто від початку”, – звертається до досконалих апостол Іван. Отці – це той щабель, на якому відкривається найвище пізнання Сущого від початку. І таким чином звертання до священнослужителя “отець”, є своєрідним авансом, духовним титулом, який повинен постійно нагадувати духовній особі про те хто він, і яких дій, яких знань, якого досконалого життя вимагає від нього його служіння. А також і те, що суттю цього служіння є духовне відродження пастви, приведення до Господа усе нових і нових духовних чад, визволених за допомогою міцного неводу Слова Божого із бурхливих вод “житейського моря, схвильованого спокус бурею” світу цього. Як висловився апостол Павло:

“...остерігаю (вас), як своїх любих дітей.

Бо хоч би ви мали десять тисяч наставників у Христі, та отців не багато; а я вас породив у Христі Ісусі через Євангелію...” (1Кор. 4.14–15).

Коли пастир церкви, отримавши дар Духа Святого, пасе отару Божу – ми повинні розуміти, що істинний пастир – то Господь. Коли проповідник Євангелії Правди згідно із заповітом Божим “іде і навчає усі народи” всьому тому, що заповів нам Ісус, – ми пам’ятаємо, що один нам Учитель – Господь. Коли священнослужитель духовно народжує новонавернених в Царство Боже – ми розуміємо, що один у нас Отець, що на Небі...

У православній традиції прийняті й інші звертання до духовних осіб в залежності від їхнього ієрархічного становища. Так, до єпископа звертаємося “ваше преосвященство”, до архієпископа та митрополита – “ваше високопреосвященство”, до патріарха – “ваша святість”. Інколи, коли за особливі заслуги церква присвоює духовній особі титул “блаженніший”, то звертаємося “ваше блаженство”.

СУБОТА ГОСПОДНЯ

Запитання: Нещодавно мала розмову з віруючими церкви адвентистів сьомого дня, під час якої вони гостро дорікнули мені за те, що ми, православні, змінили суботу Господню на неділю, а це, мовляв, гріх... Поясніть, чи так це насправді?

Відповідь: Що таке гріх? Як вчить нас Святе Письмо: “Гріх – то беззаконня” (1Ів. 3.4). Отже, гріх – це ніщо інше, як порушення Закону Божого. Саме в цьому, в порушенні Закону, а точніше в порушенні четвертої Заповіді Закону Божого й полягає звинувачення, що про нього розповідає сестра... Що ж, давайте розглянемо це питання якомога детальніше, тим більше, що воно належить до категорії запитань, які найчастіше задають вірні під впливом ідеологічного пресингу так званих “суботників” – представників тих протестантських конфесій, які сповідують святкування суботи, як сьомого дня тижня в єврейському календарі.

Для з’ясування суті питання повернімося до першоджерела – власне до Закону Божого. Для цього відкриймо другу книгу Біблії, “Вихід”, і прочитаймо 20-й розділ з 8-го вірша:

“Пам’ятай день суботній , щоб святити його!

Шість днів працюй і роби всю працю свою,

а день сьомий – субота для Господа, Бога твого: не роби жодної праці ти й син твій, та дочка твоя, раб твій та невільниця твоя, і худоба твоя, і приходько твій, що в брамах твоїх.

Бо шість днів творив Господь небо та землю, море та все, що в них, а дня сьомого спочив, тому поблагословив Господь день суботній і освятив його” (Вих. 20. 8–11).

Через ряд певних причин протестантизм (і, нажаль, сучасне православ’я здебільшого також) впав у буквалізм, по букві трактуючи Святе Письмо, забуваючи слова “апостола народів” Павла: “Буква вбиває, а дух оживляє” (див. 2Кор. 3.6). Таке буквальне тлумачення Писання й призвело до хибного розуміння самого акту творення.

Адвентисти сьомого дня (як і представники інших “юдействуючих”) тлумачать шість днів створення світу як буквальні шість днів (тобто шість діб по двадцять чотири години). Будь-яка неупереджена людина одразу зазначить у такому трактуванні першого розділу книги “Буття” як мінімум декілька слабких місць, цілком достатніх для його спростування. По-перше, слово, яке перекладачі Біблії переказали як “день” староєврейською мовою (мовою гебру – іврит, що нею написане П’ятикнижжя Мойсеєве), звучить “йом”, і означає також період, етап. Тут мова іде, поза всяким сумнівом, про шість великих періодів, етапів (“днів”) створення світу. І кожен з цих етапів тривав тисячі, мільйони, мільярди років. Бо хто виміряв день Господній?

“Нехай же одне це не буде заховане від вас, улюблені, що в Господа один день – немов тисяча років, а тисяча років – немов один день!” (2Петра 3.8); “Бо в очах Твоїх тисяча літ, – немов день той вчорашній, який проминув...” (Пс. 89(90).4).

Отже, як бачимо, не творив Господь світло в понеділок, твердь у вівторок, море в середу, а світила у четвер. Та Йому це було й не потрібно. Господь – Творець, але Він же і Законодавець! І немає сенсу Йому порушувати власні закони – об’єктивні, вселенські закони розвитку (“еволюція” – латинською evolutio, від evolvo – “розгортаю”). Хоча, безумовно, можна спробувати зобразити Бога таким собі всемогутнім штукарем що, сплескуючи у долоні, миттєво творить Всесвіт. Та й прикрити подібне казково-байкарське тлумачення є чим. Для цього достатньо скористатися цитатою із Святого Письма: “Нічого для Тебе нема неможливого!”, і орудувати нею як універсальним прикриттям своїх наївних поглядів та догм.

По-друге, слово, яке в наших бібліях записане як “субота”, в дійсності звучить як “шабат”, і означає “спокій”. Насправді необхідно просто перекласти це слово на українську мову, і все стане на свої місця! Бо перекладачі Біблії на мови світу, зокрема на українську, перебуваючи у тому-ж таки полоні букви, уявляючи шість днів творення як буквальний тиждень, залишили гебрейське “шабат”, “день спокою”, в інтерпретації “субота”.

Як же насправді звучить четверта Заповідь українською мовою?

“Пам’ятай день спокою , щоб святити його!

Шість днів працюй і роби всю працю свою, а день сьомий – день спокою для Господа, Бога твого...

тому поблагословив Господь день спокою і освятив його”.

Тепер зрозуміло, що навіть у буквальному значенні четверта Заповідь говорить не про суботу, а про сьомий день. І, якщо в Україні першим днем тижня є понеділок то, відповідно, сьомим – неділя! Це то і є субота Господня, мовою гебру “шабат”, українською – “день спокою”. І в цей день ми відпочиваємо від усієї праці своєї, і цей день присвячуємо Богові. Якби жили ми в Ізраїлі, де робочий тиждень починається з неділі (неділя за єврейським календарем – перший день тижня), то сьомий день випадав би у нас на суботу. Але поза як ми живемо в країні, де перший день – понеділок, то і сьомим днем у нас є саме неділя.

Тепер повернімося знову до Святого Письма. Підтвердженням того, що біблійною мовою субота – то не день тижня, а день спокою, є те, що в старозавітній Церкві існували поняття суботнього місяця (сьомого місяця року) і суботнього року (сьомого року, року прощення або відпущення). Але ніде не бачимо місяця чи року-понеділка, року-вівторка, року-середи...

Наведу іще декілька на мою думку цікавих аргументів на користь того, що поняття “єврейська календарна субота” і “субота Господня” – далеко не тотожні. Як сказав Господь:

“Субота постала для чоловіка, а не чоловік для суботи,

а тому то Син Людський (тут – Христос) Господь і суботі” (Мк. 2.27–28)...

Під час богословських дискусій на тему суботи наші брати адвентисти постійно наголошують, що субота дана людству від створення світу. На підтвердження цієї тези, як правило, наводяться слова з Писання:

“І скінчив Бог дня сьомого працю Свою, яку Він чинив. І Він відпочив у дні сьомім від усієї праці Своєї, яку був чинив.

І поблагословив Бог день сьомий, і його освятив, бо в нім відпочив Він від усієї праці Своєї, яку, чинячи, Бог був створив” (Бут. 2.2–3).

Як уже було зазначено нижче, мова тут іде не про день тижня, а про день спокою, про етап завершення творіння, про період гармонії Бога й людини, людини й природи, природи і Бога, – період насолоди плодами мудрості, доброти й слави Сущого. І цей то стан відпочинку Господнього, стан миру і радості в Дусі Святім, стан царювання у твориві Божої Любові, стан райського спокою, стан Царства Божого – і поблагословив, і освятив Творець. Ця то Субота, цей Шабат, цей Сьомий День, цей День Спокою і став “днем відпочинку” для Господа! Але якщо навіть уявити собі, що мова йде просто про день тижня, то і тут, по букві, субота тільки освячена і поблагословлена, але святкувати її поки що не наказано! Перше святкування суботи відбулося лише після виходу народу Ізраїля із Єгипту...