Текст книги "Іще ніч..."

Автор книги: Олег Ведмеденко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 11 страниц)

У числі звіра цих шісток є три. Що символізує собою число “3”? Це число проходить червоною ниткою через усю Біблію: Мойсей – Аарон – Маріам; Авраам – Ісак – Яків; Петро – Яків – Іван; Отець – Син – Дух Святий; віра – надія – любов... Тут ми проглядаємо три найважливіші аспекти діалектики буття: ідея, здійснення ідеї і, нарешті, розповсюдження (одухотворення, оспівування) її. Справді: Отець – віра; Син – восиновлення віри (здійснення, втілення, реалізація Волі Божої, ідеї Отчої Любові); Дух Святий – оспівування, одухотворення, розповсюдження її. Мойсей зносить з гори Хорів скрижалі Завіту, Закон Божий. Аарон, брат його, як священик, втілює Волю Божу у життя. Маріам – оспівує перемогу... Авраам – носій віри. Ісак – здійснення її. Яків – розповсюдження в 12-ти колінах Ізраїля... Це – позитив. Число “3”, так би мовити, зі знаком “+”.

У випадку числа звіра ми маємо число “3” в негативному значенні – три шістки. Три числа людських, що складаються в число звіра: “666” – це людська ідея (людська мудрість – заземлена, дольня. На відміну від Божої – Небесної, горньої); людське ж і здійснення ідеї (через насильство та користолюбство); і, нарешті, людське розповсюдження її методами нелюбовності та агресії. “Звірина” біблійною мовою – це людська система насильства, яка отримує владу і силу від “змія” – духа злоби піднебесного, вселенського духа ненависті, омани багатства світу цього, “князя темряви”, “бога віку сього”, духа лукавства й гордині, що йому на ім’я: диявол (ошуканець, обманець, ворог) і сатана (супротивник Волі Божій).

Дію числа звіра ми можемо проглянути на історичних аналогіях. У своїх проповідях та виступах у засобах масової інформації я свідомо уникаю політичних питань, але тут змушений відступити від цього правила. Надто вже показовими у плані розкриття символіки числа звіра є деякі аспекти нашої недавньої історії. Маю на увазі пресловуту 1/6 частину суші (знову число “6” – влучний збіг, хоча я уже давно не вірю у випадковості).

Люди старшого (і не дуже) покоління, безумовно, пам’ятають до болю знайомі риси недавньої минувшини. Хто міг бути членом КПРС? Відкриймо статут цієї пріснопам’ятної організації... Членом Комуністичної партії Радянського Союзу міг бути той, хто, по-перше, визнавав ідеї комунізму (от вам і перша шістка); по-друге, активно працював у первинній партійній організації: втілював, здійснював ці ідеї на практиці (от вам і друга); і, нарешті, розповсюджував (оспівував, “одухотворяв” їх) – ось вона й третя. Число звіра проявлялося в трьох шістках: людська ідея побудови Царства Божого на землі без Бога (“Никто не даст нам избавленья – ни царь, ни Бог, и не герой…”; “Человек – это звучит гордо!”; “Бытие определяет сознание” тощо). Людське ж здійснення цієї ідеї (через диктатуру пролетаріату). Людське ж і розповсюдження її (експорт революції “на багнетах”; “Хто не з нами – той проти нас”). Людська ідея – людське здійснення – людське ж і розповсюдження цієї ідеї: 666!

Не думайте, ніби сьогодні звірина зникла, або “попечатання” припинилося. Просто “звір із моря” замінений “звіром, що вийшов із землі”, у якого овеча шкура та ягнячі роги (дивися 13-й розділ Апокаліпсису). Світ усе той же самий, звірячий. Сьогодні ним править людська ідея конкуренції – “Тісни свого ближнього, щоб піднятися самому” (на відміну від Божого: “Шукай вигоду своєму ближньому”). Ідея ця втілюється тими ж-таки методами прихованого й неприхованого насильства. І розповсюджується вона за тим же, людським принципом...

Тут мудрість! Хто має розум, нехай порахує число звірини, бо воно – число людське...

БУКВА ВБИВАЄ...

Запитання: У своїх виступах та статтях Ви часто наголошуєте, що являєтесь представником олександрійсько-каппадокійської школи богослов’я, основним принципом якої є тлумачення Святого Письма по духу. Прохання ширше розкрити цю тему...

Відповідь: “Буква вбиває...” (2Кор. 3.6). Як часто ми, забуваючи ці слова, шукаючи легшого шляху при дослідженні Писання, намагаємося втиснути вчення Боже у вузькі рамки букви. Кажучи “ми” маю на увазі увесь християнський світ. І не тільки сучасний.

Власне богословська наука виникла у першій половині III сторіччя. Саме в цей час християнському віровченню було надано довершеної форми. Цьому сприяли як історичні, так і ідеологічні фактори. Гоніння на Церкву тимчасово втихли. Нагальна необхідність в апологетичній та полемічній боротьбі відійшла дещо на другий план. Але в цей час почали активно діяти язичницькі філософи, а отже церковні письменники відчули потребу створити струнку богословську систему, науково обґрунтувати християнську віру. І саме там, де найбільше процвітала язичницька наука, в Олександрії, на противагу їй і виникає наукова течія християнства.

Олександрійська школа богослов’я прагнула протиставити язичницькій філософії та єретичним системам таку теологічну побудову яка, будучи християнською, мала б струнку й довершену богословську форму. І це їй вдалося. Основними методами у дослідженні Писання олександрійської школи богослов’я були алегоризм та містицизм. Видатні вчителі школи Пантен, Климент Олександрійський, Оріген, Діонісій в основу “богословського любомудрія” ставили духовно-символічне тлумачення Біблії. Учнями великих олександрійців стали представники й інших теологічних шкіл, зокрема кесарійської – Григорій Чудотворець, Памфіл, Євсевій Кесарійський.

Але в ті ж часи у християнстві виникає й інший богословський напрям, що робить спробу по букві трактувати Слово Боже. Це антиохійська школа, основним методом якої є буквально-історичне тлумачення. Представниками цієї школи стали Феофіл Антиохійський, Дорофей та Лукіан. І “протистояння” цих двох теологічних шкіл тривало аж до моменту, коли крапку на ньому поставили великі каппадокійці, стовпи Церкви –Василій Великий, Григорій Богослов та Григорій Ниський.

Саме вони створили теологічну концепцію, на якій стоїть Православ’я й донині. Суть каппадокійської школи богослів’я полягає у тому, що Біблія – глибоко символічна книга, і за кожною буквою, за кожним значком Писання лежить глибокий духовно-символічний зміст. Богослов повинен знайти його, не зупинятись на букві, не зациклюватись на буквально-історичній підоснові, але, за словом святого Григорія Богослова, “крізь букву проникати у внутрішнє”. Показово, що святий Іван Златоустий, будучи як екзегет реалістом, тобто фактично представником антиохійської методи, проте вважав, що Писання, як Слово Боже, є тривимірним, глибинним. І тому екзегет (тлумач) повинен сягати далі поверхневого шару, далі і глибше букви. Це основне правило, основний метод Златоустого.

Молодший брат святого Василя Великого святий Григорій Ніський писав: “Якщо зняти тілесний покров слова – те, що залишиться, є Господь, Життя і Дух”. Проте великі каппадокійці не відкидали й букви там, де вона не протирічить духові. Таким чином, вони взяли краще від олександрійської та антиохійської богословських традицій, усе-таки віддаючи перевагу першій. І саме на цих позиціях стояли найвидатніші представники православної теології.

Протестантизм, відірваний від богословських традицій перших віків християнства, відкинув учення Отців Церкви і, таким чином, впав у буквалізм. Фактично всі протестантські конфесії трактують Писання по букві, а, отже, замінюють чисту “пшеницю” Слова Божого на “ячмінь” свого розуміння Біблії. Нажаль, суттєво змінилася ситуація і в православ’ї, і сьогодні ми спостерігаємо майже повне забуття основних принципів олександрійсько-каппадокійської богословської традиції і у нас. Буква взяла верх над духом. Про це попереджав Господь у Відкритті святому апостолу і євангелісту Івану Богослову:

“І коли третю печатку розкрив, я третю тварину почув, що казала: «Підійди!» І я глянув, – і ось кінь вороний. А той, хто на ньому сидів, мав вагу в своїй руці.

І я ніби голос почув посеред чотирьох тих тварин, що казав: «Ківш пшениці за динарія, і три ковші ячменю за динарія, а оливи й вина не марнуй!»” (Об. 6.5–6).

Динарій – платня робітникові за день роботи у полі. “Ківш пшениці за динарія” – це той хліб наш насущний, хліб духовний, що його просимо ми у Господа на кожен день. Трактуючи Писання по букві ми фактично збіднюємо його зміст, підміняємо “пшеницю” на “ячмінь” – зерно нижчої якості, фуражне. І цього “зерна” виходить уже три ковші. Написані томи, цілі бібліотеки богословських праць, які поверхово висвітлюють Божественні Істини. Слава Богу, що, за словом Господнім, “олива й вино” не марнуються. Бо хоч би як збіднювався зміст Писання буквальним його трактуванням, але морально-етична сторона Науки Божої не пошкоджується, або пошкоджується не докорінно. Адже і по букві заповіді “Не вбивай”, “Не кради”, “Возлюби ближнього свого” є істинними і духовно життєдайними. Тому то й не марнується “олива” – духовна благодать Слова Божого, і “вино” – вчення Христове, що змінює розум людини та звеселяє серце праведного.

Але небезпека суто буквального тлумачення Писання від цього не зменшується. Апостол Павло попереджує:

“Настане бо час, коли здорової науки не будуть триматись, але за своїми пожадливостями виберуть собі вчителів, щоб вони їхні вуха влещували.

Вони слух свій від правди відвернуть, та до байок нахиляться” (2Тим. 4.3–4).

І такі “байки” про Бога, Який, нібито буквально сидячи на хмарі дощовій, прийде судити світ; про ангелів, що змахуючи крильми, як чайки ширяють над землею; про буквальні ланцюги (цікаво з міді чи з заліза?), якими буде скутий сатана на тисячу років; про Адама, якого Господь зліпив, замісивши глину; про розжарені сковорідки, на яких підстрибують десь глибоко під землею грішники і т. д., і т. ін. тільки дискредитують Боже Вчення у очах освічених людей. Тим самим фактично відвертають їх від здорової науки, “обрубують вуха”, “самі не входять і інших не пускають”.

Кожному вірному християнинові добре відомі слова Господа нашого Ісуса Христа: “Досліджуйте Писання, бо ви думаєте через них отримати життя вічне...” Нагадаю лишень і такі: “І Він нас зробив бути здатними служителями Нового Заповіту, не букви, а духа, – бо буква вбиває, а дух оживляє...” (2 Кор. 3.6).

ВИ Ж ОТЦЯМИ НЕ ЗВІТЬСЯ…

Запитання: Чому ви підписуєте свою рубрику: “Отець Олег Ведмеденко”? Адже сказано: “Ви ж отцями не звіться…”

Відповідь: Дійсно, в Євангелії від Матвія читаємо: “І не називайте нікого отцем на землі, – бо один вам Отець, що на Небі”. Але тут же, в цьому ж розділі читаємо і таке:

“А ви вчителями не звіться, – бо один вам Учитель, а ви всі брати…

І не звіться наставниками, – бо один вам Наставник, – Христос.

Хто між вами найбільший, хай слугою вам буде! Хто бо підноситься – буде понижений, хто ж понижується, той піднесеться” (Мф. 23.8–12)…

Одне з правил екзегетики (науки про тлумачення Святого Письма) наголошує про недопустимість під час дослідження Писання виривати вірш із контексту. У даному випадку контекст полягає в ідеї смиренномудрості: не звіться отцями – бо один вам Отець; не звіться вчителями – бо один вам Учитель; не звіться наставниками – бо один у вас Наставник… Проте ця настанова зовсім не відкидає духовного отцівства, учительства чи наставництва. Навпаки! Апостол Господній Павло пише: “Спогадуйте наставників ваших, що вам говорили Слово Боже, і, дивлячись на кінець їхнього життя, переймайте їхню віру” (Євр. 13.7); “Слухайтесь ваших наставників та коріться їм, – вони бо пильнують душ ваших, як ті, хто має здати справу (Господові)” (Євр. 13.17); “Вітайте всіх ваших наставників та всіх святих” (Євр. 13.24) тощо.

Це те, що стосується наставників. А от щодо вчителів:

“І Він [Христос], отож, настановив одних за апостолів, одних за пророків, а тих за благовісників, а тих за пастирів та вчителів, щоб приготувати святих на діло служби для збудування тіла Христового (Церкви)…” (Ефес. 4.11–12); “…на що я поставлений був за проповідника та за апостола, – правду кажу, не обманюю, – за вчителя поганів у вірі та в правді” (1Тим. 2.7); “І ви – тіло Христове, а зосібна – ви члени! А інших поставив Бог у Церкві по-перше – апостолами, по-друге – пророками, по-третє – учителями, потім дав сили, також дари вздоровлення, допомоги, управління, різні мови…” (1Кор. 12.27–28).

А про отцівство духовне так каже: “Бо хоч би ви мали десять тисяч наставників у Христі, та отців не багато, а я вас породив у Христі Ісусі через Євангелію… Тож благаю я вас: будьте наслідувачами мене!” (1Кор. 4.15–16). Багато наставників – мало отців, – свідчить апостол! Мало тих, які дійсно народжують духовних дітей для Господа. Мало досконалих, які прикладом свого життя, даром слова мудрості (а не лише слова знання) ведуть до Благодаті. Слово “отець” у біблійній мові є не просто ознакою духовного учительства й наставництва, але ознакою досконалості…

Святий апостол Іван Богослов розглядає чотири ступені духовного зростання: діти, отроки, юнаки і отці.

“Пишу я вам, дітоньки, – читаємо у Першому соборному посланні улюбленого учня Христового, – що гріхи вам прощаються ради Ймення Його (через покаяння та прихід до віри – це перший крок, “у вірі – добродійство” (див. 2Петра 1.5–9))…

Пишу, діти, вам (синодальний переклад: “Пишу вам, отроки…”), бо ви пізнали Отця (пізнали волю Отчу посередництвом Слова: “в добродійстві – роздумування”, – другий щабель на шляху до досконалості)…

Пишу вам, юнаки, бо перемогли ви лукавого (показавши “в роздумуванні – стриманість, а в стриманості – терпеливість”)…

Пишу вам, батьки (отці!), бо ви пізнали Того, Хто від початку (пізнали Сущого, досягли “з’єднання віри й пізнання Сина Божого, Мужа досконалого, у міру зросту Христової повноти, щоб більш не були ви малолітками, що хитаються й захоплюються від усякого вітру…” (див. Ефес. 4.13–14), явили “в терпеливості – благочестя, а в благочесті – братерство, а в братерстві – любов”)” (1Ів. 2.12–14)…

Сказано в книзі Левит, 10-й розділ, 10-й вірш: “Розрізнюйте між святістю й між несвятістю, і між нечистим та між чистим”. Не в тому суть слів Господніх, щоб буквально не зватися вчителями, наставниками або отцями, – але щоб не бути вчителями свого вчення, своїх настанов; не бути “отцями”, які народжують своїх послідовників! Щоб не повстали серед нас “мужі… що будуть казати перекручене, аби тільки учнів тягнути за собою…” (див. Дії 20.28–30)! Щоб ніхто не казав: “Я Павлів, а я Аполлосів, а я Кифин…” (див. 1Кор. 1.12), але щоб були вчителями Вчення Божого, наставниками заповідей Його. Отцями, які народжують духовних синів не собі, але Богові: “у Христі Ісусі, через Євангелію…” Саме тому Церква й засвоїла священнослужителям своїм це взяте з апостольських слів духовне звання: “отець”, і не в моїй владі міняти церковну традицію…

Що ж до відповідності пастирів церкви якостям, які розуміються під цим високим званням, то, згідно Слова, всяк сам дасть відповідь перед Богом за кожну справу, кожне слово, кожну думку свою. Як і навчає апостол: “Ти хто такий, що судиш чужого раба? Він для Пана свого стоїть або падає…” (Рим. 14.4). Втім, безперечно, позитивним моментом є те, що застосування духовного титулу стає постійним нагадуванням слузі Божому про той ступінь служіння, якого чекає від нього Господь, і про той рівень досконалості, якого потребує це служіння.

“Отож, благаю вас я, в’язень у Господі, щоб ви поводилися гідно покликання, що до нього покликано вас,

зо всякою покорою та лагідністю, з довготерпінням, у любові терплячи один одного,

пильнуючи зберігати єдність духа в союзі миру…” (Ефес. 4.1–3).

БЕЗСМЕРТЯ АДАМА

Запитання: Чи справді Господь створив Адама безсмертним? Маю на увазі фізичне тіло. Щось не дуже віриться мені в казку про Кощія Невмирущого…

Відповідь: Воістину, устами немовляти промовляє правда! І запитання це, здавалося б таке наївне, в дійсності є дуже серйозним. Бо не так просто, як бачиться, відійти від тих байок, про які застерігав нас іще святий апостол Павло. Бо й сьогодні значні кола ортодоксально орієнтованих віруючих, по букві тлумачачи Святе Письмо, щиро вірять у фізичну безсмертність перших людей. Як висловився Григорій Савович Сковорода: “Вір цьому груба давнино. Наш вік – просвіщенний!..”

В дійсності ж, за словом преподобного Серафима Саровського, Адам був створений “діючою тваринною істотою, подібно до інших живучих на землі одушевлених Божих створінь”, тобто маючим смертне тіло. Безсмертною в людині є тільки душа, і то безсмертною лише до моменту свідомого відступу від свого Творця, до повного відпадання від благодаті Божої через хулу на Духа Святого: “А лякливим, і невірним, і мерзким, і душогубам, і розпусникам, і чарівникам, і ідолянам, і всім неправдомовцям (всім, хто свідомо відкинувся від правди, повністю відмежувався від Духа смирення й любові, упав на дно нерозкаяності. – Авт.), – їхня частина (тут – доля. – Авт.) в озері, що горить огнем та сіркою (а відтак рано чи пізно й вигорить дотла. – Авт.), а це – друга смерть! (смерть повна й остаточна. – Авт.)” (Книга Об’явлення).

Святий Макарій Єгипетський також писав про безсмертя душі, а не плоті (плоть і кров Царства Божого не спадкують!), – душі, створеної на образ Божий; душі, як вмістилища духа:

“Як небо й землю створив Бог для життя людині, так і тіло й душу людські створив Він на помешкання Собі, щоб вселятися й впокоюватися в тілі її ніби в домі Своїм, маючи за прекрасну наречену кохану душу, сотворену на образ Його…”

Тіло й душа – то помешкання Божі. І безсмертним є тіло не фізичне, а духовне – ефірне, тонке, “тонка оболонка душі” за висловом святителя Феофана Затворника. Біологічне ж тіло – це “порох земний”, дочасна храмина, яка після виходу із неї душі до пороху й повертається.

“Бо вважаю я за справедливе, доки я в цій оселі, спонукувати вас нагадуванням, знаючи, що я незабаром повинен покинути оселю свою (церковнослов’янською мовою – “храмину”. – Авт.), як і Господь наш Ісус Христос об’явив був мені”, – вказує апостол Петро. “Знаємо-бо, [що] коли земний мешкальний намет наш зруйнується, то маємо будівлю від Бога на небі (у сфері духовній; в світі невидимому, тонко-матеріальному. – Авт.), – дім нерукотворний та вічний… Отож, бувши відважні постійно та знаючи, що мавши дім у тілі ми не перебуваємо в домі Господньому, бо ходимо вірою, а не віданням, – ми... бажаємо краще покинути дім тіла й мати дім у Господа”, – вторує йому Павло. “А коли життя в тілі для мене плід діла (тобто потрібне для звершення моєї місії на землі, для служіння апостольського. – Авт.), то не знаю, що вибрати. Тягнуть мене одне й друге, хоч я маю бажання померти та бути з Христом, бо це значно ліпше. А щоб полишатися [мені] в тілі (у фізичному тілі. – Авт.), то це потрібніш ради вас…”, – підтверджує він.

Сказав Екклезіаст: “Людина відходить до вічного дому свого… І вернеться порох у землю, як був (як було це іще за часів створення першої цивілізації людей, власне Адама. – Авт.), а дух (разом з душею, точніше в серці душі та в тілі духовному. – Авт.) вернеться до Бога, що дав був його (що створив його на образ Свій. – Авт.)!”

Земне – до земного, небесне – до небесного, як і співається під час чину похорону: “Земле, земле! Розступися, і прийми створене Божою рукою (з волі Божої, за задумом Творця. – Авт.) тіло, яке до тебе, що його породила (згідно з Божим же порядком, за законами природи, шляхом розвитку, еволюції. – Авт.), знову вертається. Те, що було створене на образ Божий (безсмертна душа. – Авт.), прийняв Творець, а ти прийми це, як своє ”…

Тож хай відповіддю на поставлене тут запитання стануть слова ікосу шостої пісні канону православного парастасу за в Бозі спочилих, що співає його Церква й донині:

“Сам Один (тільки Бог. – Авт.) єси Безсмертний (безсмертний по суті, за природою Своєю. – Авт.), що створив і впорядкував людину. Ми ж земні, і з землі створені (Адам – “земний”. – Авт.), і в ту ж землю повернемось. Бо так Ти звелів, мій Сотворителю, і сказав мені: «Земля єси – і в землю повернешся». Туди ж і ми всі, люди, підемо (всі, від Адама починаючи, проходимо шлях смерті фізичного тіла та переставлення душі в світ тілесним очам невидимий. – Авт.), – з надгробного ридання створивши пісню (пісню радості від народження у новій, духовній якості; радості від повного єднання з Творцем, а відтак і від здобуття життя вічного по благодаті Його. – Авт.): Алилуя, Алилуя, Алилуя! (Алилуя – “хваліть Господа!” – Авт.)”

Людина, за словом святого Антонія Великого, подібна до метелика. Розвинувшись у коконі тілесному, вона полишає його, щоби на крилах духу піднятися до Небесних висот. Смерті нема – є перехід! І дай Бог нам бути готовим до нього…

ГЛАС ВОПІЮЩОГО

Запитання: В якій пустині проповідував Іван Хреститель? Адже відомо, що пустеля не придатна для життя, а отже, безлюдна?

Відповідь: У третьому розділі Євангелія від Матвія читаємо:

“Тими днями приходить Іван Хреститель, і проповідує в пустині юдейській ,

та й каже: «Покайтесь, бо наблизилось Царство Небесне!»

Бо він той, що про нього сказав був Ісая пророк, промовляючи: «Голос того, хто кличе: В пустині готуйте дорогу для Господа, рівняйте стежки Йому!” (Мф. 3.1–3).

Як бачимо, мова тут іде про пустиню юдейську. Де ж та пустиня, в якій проповідував Предтеча Господній? Якщо розглядати по букві, то пустиня ця знаходиться на південному сході Юдеї (північний захід від Мертвого моря, в районі Кумрану), і подекуди має вигляд радше степу, придатного навіть для випасу. Проте, досліджуючи Писання, необхідно завжди пам’ятати, що Біблія – книга насамперед пророцька, духовна. І буквально-історичні події, які потрапили на сторінки Святого Письма, завжди є тінню духовних речей, несуть на собі морально-етичне, духовно-символічне та містичне навантаження. Тому-то змальована євангелістом пустеля у першу чергу є пустинею бездуховності, пустинею людських сердець. І недаремно Матвій підкреслює оце: “юдейська”.

Хто є юдеї біблійною мовою? Юда – син старозавітного патріарха Якова-Ізраїля – в Біблії уособлює народ віри, покликаний своїм життям прославляти Творця (Юда – “Хвалити Господа”). І недаремно Христос іменується “Левом, що з племені Юдиного” (див. Об. 5.5). “Земля” мовою символів – то серця людські. “Послухай ти, земле…”, – говорить пророк Єремія. “Наблизьтеся, люди, щоб чути, народи ж, послухайте! Хай почує земля…”, – вторує йому Ісая. У відомій притчі про Сіяча зерно – то є слово Боже, а земля – серця, що покликані дати святі плоди віри… Пустелею бездуховності стали серця народу віри. Тернина й будяччя фарисейської розчини заполонили громади синів Ізраїля.

“Тому так промовляє Господь Саваоф (Саваоф – “Бог воюючий”, “Бог воїнств”): За те, що ви не слухалися слів Моїх…

стане цей край руїною, спустошенням (синодальний переклад: “І вся земля ця буде пустинею”)” (Єр. 25.8, 11)…

Тепер ми бачимо, в якій саме “пустині” звучав голос пророка: “Покайтеся, бо наблизилось!” Тепер зрозуміло, які-то “стежки” він рівняв: “В пустині готуйте дорогу для Господа, рівняйте стежки Йому!” Не буквальні дороги в буквальній пустелі будував Предтеча Спасів Іван, але духовні стежки в духовній же пустині охололих сердець людських “рівняв” пророк Божий викривальною проповіддю своєю. Стежки ці – не що інше, як перекручене розуміння Слова Божого, як викривлене виконання Волі Його. Це лицемірне й лукаве життя віруючих, але не вірних, отруєних фарисейством нащадків Авраама, Ісака та Якова… “Кричи на все горло, не стримуйсь, свій голос повищ, мов у сурму, й об’яви ти народові Моєму про їхній переступ, а домові Якова – їхні гріхи!” (Іс. 58.1).

“Слово Боже живе та діяльне”, – навчає апостол. Тому-то Святе Письмо – це книга не лише для нас, але і про нас. Символ юдейської пустелі не втратив свого значення й через 2000 років. І сьогодні, на жаль, в серцях духовних “синів Ізраїля” буйним цвітом цвітуть терни омани багатства світу цього, будяччя нелюбовності та нетерпимості. І сьогодні “земля сердець” народу віри далеко не завжди “тече молоком і медом” правдивого богопізнання, а здебільшого являє собою пустиню безводну, “пустиню юдейську”. І сьогодні, як і два тисячоліття тому, звучить із Небесної тверді голос того, хто кличе: “Покайтеся, бо наблизилось!”…

“Наблизьтеся, люди, щоб чути, народи ж, послухайте! Хай почує земля та все те, що на ній, вселенна й нащадки її!..

І буде тернина рости по палатах його, кропива й будяччя в твердинях його, і він стане мешканням шакалів, подвір’ям для страусів…

І будуть стрічатися там дикі звірі пустині з гієнами, а польовик (лісовик, гайовик, щезник – символ марновірства) буде кликати друга свого…” (Іс. 34.1, 13–14).

ЄГОВА – ГОСПОДЬ

Запитання: Представники деяких протестантських деномінацій, і у першу чергу т. зв. “Свідки Єгови”, стверджують, що у Бога лише одне ім’я – Єгова, і правильним є тільки таке звертання до Нього. А як же молитва Господня? Невже молитися: “Єгова наш…”?

Відповідь: Корені подібних тверджень лежать в другій книзі Біблії “Вихід”. У третьому розділі читаємо:

“І сказав Мойсей до Бога: «Ото я прийду до Ізраїлевих синів та й скажу їм: «Бог ваших батьків послав мене до вас», то вони запитають мене: «Яке Ім’я Його?» Що я скажу їм?»

І сказав Бог Мойсеєві: «Я Той, що є». І сказав: «Отак скажеш Ізраїлевим синам:Сущий (єврейською Ягве /Єгова/) послав мене до вас… А оце Ім’я Моє навіки, і це пам’ять про Мене з роду в рід” (Вих. 3.13–15).

Про що говорять нам ці вірші? Невже Господь, подібно до тварей земних, носить конкретне якесь ім’я і відгукується лише на нього? Безперечно, мова тут про інше… Ім’я з давніх-давен розкривало властивості свого носія. Знати ім’я – означало знати якісні особливості, знати сутність того чи іншого об’єкта. Так у першій книзі Біблії “Буття” читаємо:

“І вчинив Господь Бог із землі всю польову звірину, і все птаство небесне, і до Адама привів, щоб побачити, як він їх кликатиме. А все, як покличе Адам до них, до живої душі, – воно ймення йому.

І назвав Адам імена (тут вирізнив особливості, визначив якість) всій худобі, і птаству небесному, і всій польовій звірині…” (Бут. 2.19–20).

Чи ж можна визначити якості Господні якимось одним іменем? Чи можливо осягнути сутність Творця всього сущого? Поза усіляким сумнівом – ні! Бо богопізнання не може бути обмежене якимись рамками, воно безмежне – це справа вічності. Як і сказано: “Життя ж вічне – це те, щоб пізнали Тебе, єдиного Бога правдивого…” (Ів. 17.3). Ми можемо частково пізнати, що то є річка, напившись із неї води, але випити її ми не в змозі! Так само й щодо Богопізнання. Ми можемо пізнати Творця неба і землі, всього видимого і невидимого, – пізнати частково, дослідивши ту чи іншу грань цього Моря Сутності. Але осягнути Його вповні, випити цю “Річку” ми не зможемо ніколи. Як висловився отець Церкви Григорій Богослов:

“Уявляти себе знаючим, що є Бог, – є пошкодженням розуму”.

Таким чином Ім’я Боже, відкрите Господом через Мойсея, якраз і не є іменем у точному розумінні цього слова, – бо немає в людській мові слова, яке могло б умістити в собі усі якості Божества. Ім’я Ягве (у західній мовній традиції – Єгова) означає Сущий: Той, Хто має сутність Сам у Собі. Той, Хто Сам знає Свою сутність, Своє Ім’я. Він – і ніхто окрім Нього! Бо Ім’я це багатогранне, неосяжне і невмістиме жодним з сотворених…

“І запитав Яків і сказав: «Скажи ж Ім’я Своє». А Той відказав: «Пощо питаєш про Ймення Моє?..”, – читаємо в книзі Буття 32.30.

“О Ти, Який є вищий над усе… Бо що інше дозволено мені промовити про Тебе? Як може оспівати Тебе слово?! Бо Ти невимовний ніяким словом… Як спогляне на Тебе розум? – бо Ти незбагненний ніяким розумом… Ти – один і все. Ти ні один, ні єдине, ні все. О, Всеіменований! Як найменую Тебе, єдиного Неіменованого?..” – взиває святий Григорій.

Як бачимо, насправді у Господа багато імен – і всі вони віддзеркалюють безмежність якостей Сущого, усі мають своє відображення в Писанні: Невидимий, Неосяжний, Вічний, Незмінний, Безмежний, Безкінечний, Всюдисущий, Всевідаючий, Премудрий, Всемогутній, Благий, Святий, Праведний, Правдивий, Справедливий, Єдиний, Творець сущого, Промислитель, Хоронитель, Вірний, Ревнитель, Довготерпеливий, Багатомилостивий, Ненавидячий зло, Караючий неправду, Вогонь поїдаючий, Воюючий, Спасаючий, Всеславний, Нетлінний, Світло, Любов…

Для найдопитливіших дослідників Божественних імен-звертань наведу найбільш вживані у Святому Письмі:

Основні: Бог (тут – Багатий на все) – єврейською Ел, Елаг, або Елогім – Бут. 1.1.

Господь Сущий (Пан, Господар, Володар) – єврейською Ягве (Єгова) – Бут. 2.4; Вих. 34.6.

Владика – Адон, або Адонай – Бут. 15.2.

Складені з Ел – Бог: Бог Всемогутній – Ел Шаддай – Бут. 17.1.

Бог Всевишній – Ел Еліон – Бут. 14.18.

Бог Вічний – Ел Олам – Бут. 21.33.

Бог Кріпкий – Ел Гіббор – Іс. 9.6–7.

Складені з Ягве (Єгова) – Господь, Сущий: Господь Бог – єврейською Ягве Елогім – Бут. 2.4; Вих. 34.6.

Владика Господь – Адонай Ягве – Бут. 15.2.

Господь Саваоф (себто Господь воїнств, воюючий) – Ягве Цеваоф – 1Царів(1Сам.) 1.3.

Взагалі, “Ягве” в Старому Заповіті – це невимовне Ім’я Боже. Давньоєврейською – ЙГВГ. В стародавніх єврейських списках Біблії не було голосних літер, а лише приголосні, тому як насправді звучала ця “священна тетраграма” невідомо. Як я вже зазначив, Ім’я це означає: Бог, Який має Сам у Собі принцип Свого буття, тобто Сущий. Його можна перекласти чотирма формулами: “Я є Той, Хто Я є”; “Я буду, Який є”; “Я є, Який буду” і “Я є Той, Хто є причиною буття”. “Той, Хто є” – у третій особі – Ягвег, звідки й походить Ім’я Ягве (викривленою, не маючою змістового значення формою Якого являється з XVI сторіччя – Єгова). Після Полону юдеї перестали вимовляти ім’я Ягве, і в грецькому перекладі 70-ти толковників (т. зв. Септуагінті) воно замінене словом Кюріос (у Вульгаті – Dominus), а в слов’яно-руській Біблії, відповідно, Господь.

І, нарешті, щодо молитовного звертання до Бога. Як правильніше: “Господи” чи “Єгово”?

Мого батька звуть Валентином Денисовичем. І, чесно кажучи, йому приємніше, якщо я звертаюсь до нього з любов’ю: “тату”, аніж офіційно, по імені. Погодьтеся, дивно звучить в устах люблячого сина: “Добрий ранок, Валентине Денисовичу!”; “Порадь мені, Валентине Денисовичу”; “Я потребую твоєї допомоги, Валентине Денисовичу”… Думаю, що подібна нездалість звертання до батька по імені є цілком тотожною і щодо Отця нашого Небесного. Тим більше, що й сам Господь Ісус Христос звертався до Отця не інакше, як “Отче”, а учні до Ісуса – “Господи”…

Та й, зрештою, не у формі звертання суть спасіння нашого, але в смиренномудрості та любові. Бо ж Царство Боже – не пожива й питво, а праведність, і мир, і радість у Дусі Святім. Отож, за словом апостольським, “не будемо більше осуджувати один одного, але краще судіть про те, щоб не давати братові спотикання та спокуси” (Рим. 14.13)…