Текст книги "Іще ніч..."
Автор книги: Олег Ведмеденко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 11 страниц)
“І сказав Бог:
«...Створімо (а не “Створю”!) людину за образом Нашим, за подобою Нашою…»
І Бог на Свій образ людину створив, на образ Божий її Він створив…” (Буття, 1 розділ, 26–27 вірші).
А в оповіді про явлення Божества Аврааму сказано:
“І явився до нього Господь між дубами Мамре…
І він ізвів очі свої та й побачив: ос ь три Мужі стоять біля нього. І побачив, і вибіг із входу намету назустрі ч Їм , – і вклонився до землі,
та й промовив: «Господи, коли тільки знайшов я милість в очах Твоїх (“Твоїх” – однина. Три в одно...), – не проходь повз Свойого раба!..” (Бут. 18.1–3).
“Бачите, – повчає блаженний Августин, – Авраам зустрічає Трьох, а поклоняється Єдиному… Уздрівши Трьох, він зрозумів таїну Трійці, а вклонившись як Одному, сповідав Єдиного Бога в трьох Лицях”.
Троїстість Лиць в Бозі явлена і в Новому Заповіті – в пришесті Сина Божого та даруванні Духа Святого. Явлення Бога в Трійці буквально здійснилося під час хрещення Господа Ісуса в Івана (Син хрестився в Йордані, з Неба чувся голос Отця, і Дух Святий злинув на Нього, як голуб), чому й саме хрещення це у православ’ї іменується Богоявленням. А перед вознесінням на Небо Господь наш Ісус Христос заповідав учням Своїм: “Тож ідіть, і навчіть всі народи, хрестячи їх в Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа…” (Матвія, 28 розділ, 19 вірш). І святий Амвросій зазначає:
“Сказав Господь: «во Ім’я», а не «во Імена», тому що один Бог, не багато імен, – бо не два Бога, і не три Бога…”
2). “І в Духа Святого, Господа Животворчого…”
Наведу іще декілька віршів із Святого Письма, що вказують на Триіпостасність Божу:
Ісаї, 6 розділ, 8 вірш: “І почув я голос Господа, що говорив: «Кого Я пошлю, і хто піде для Нас?» А я відказав: «Ось я, – пошли Ти мене!..»”
Іс. 48.16–17: “Наблизьтесь до Мене, послухайте це: Споконвіку Я говорив потаємно (тут Я – Господь, Бог); від часу, як діялось це, Я був там. А тепер послав Мене Господь Бог та Його Дух (а тут уже Мене – Христа – другу Іпостась Триєдиного Бога).
Так говорить Господь, твій Відкупитель, Святий Ізраїлів: Я – Господь, Бог твій, що навчає тебе про корисне, що провадить тебе по дорозі, якою ти маєш ходити”.
2 Коринфянам, 13 розділ, 11, 13 вірші: “А накінець, браття, радійте, удосконалюйтесь, тіштеся, будьте однодушні, майте мир, – і Бог любові та миру буде з вами!..
Благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога й Отця, і спільність Святого Духа нехай Буде зо всіма вами!..”
Ефесянам, 2 розділ, 17–18 вірші: “І, прийшовши, Він (Христос) благовістив мир вам, далеким (колишнім поганам), і мир близьким (колишнім обрізаним),
бо обоє (як ті, так і другі) Ним маємо приступ у Дусі однім до Отця (в Тройці – спасіння!)”.
Отець – нерожденний; Син – народжується від Отця; Дух Святий – сходить від Отця. Отець – Той, Хто посилає Сина; Син – Той, Кого посилає Отець на землю для звершення місії спасіння, щоб відкрити серця людські для прийняття благодаті Всесвятого Духа… Це є послух любові. Саме таке значення мають, зокрема, слова Спасителя в Євангелії від Івана: “…бо більший за Мене Отець” (Івана, 14 розділ, 28 вірш), – не в розумінні ієрархічної більшості або меншості, але в значенні шляху спасіння: Отець – Син – Дух; Слово – Віра – Благодать. Увірувати в Єдиного Бога (Отець) – втілити, восиновити цю віру в своєму житті (Син) – і, нарешті, одухотворити, оспівати і розповсюдити її навколо себе (Дух Святий).
Коли сказав Господь: “Про день же той (йдеться про час кінця світу) чи про годину не знає ніхто: ні ангели на Небі, ні Син, – тільки Отець” (Марка, 13 розділ, 32 вірш), то не про те сказано, ніби Син, будучи Богом, не мав би Божественного знання, але мова тут про смирення Ісусове. Слова ці сказані Христом в добровільному пониженні. За словом святого Григорія Богослова: “Всевідаючий по Божеству, Він змирив Себе до невідання по людськості”. І показав тим самим шлях для нас, ставши “перворідним поміж багатьма братами”. Бо ми, що йдемо за Ним, є синами Божими по благодаті Христовій. Тому саме нас – не Ісуса! – стосується оце: “ні ангели, ні син (ні сини), – тільки Отець”…
Знову ж, коли сказав Господь: “Отче Мій, коли можна, нехай обмине ця чаша Мене… Та проте, – не як Я хочу, а як Ти…” (Мф. 26.39), – то показав в Собі людську немічність плоті, бо був Він не тільки правдиво Богом, але й правдиво людиною, – Боголюдиною. Однак узгодив Свою людську волю зі Своєю ж Божеською волею, яка є однією з волею Отця (блаженний Феофілакт).
Коли ж благав Господь на хресті: “Боже Мій, Боже Мій, нащо Мене Ти покинув?” (Мф. 27.46), – то молив від лиця усього людства. І по звершенні справи нашого всиновлення Богові Христос вознісся до Отця як Боголюдина, тобто не лише в Божестві Своєму, але й в Людськості і, будучи одним єством із нами через втілення Своє від Духа Святого і Марії Діви, назавжди з’єднався з нами Своєю Людськістю, відкривши нам шлях до обоження. В цьому містична суть побудови нашого спасіння…
І, нарешті, декілька біблійних цитат, які підтверджують, що Дух Святий – це не просто енергія або сила, але й правдиво Іпостась Божа, – і що має Він єдиносущність та рівне Божественне достоїнство з першим і другим Лицями Пресвятої Тройці:
Ів. 16.8: “А як прийде, – Він (прийде Дух Святий як Бог, а не як безлика сила Божа) світові виявить про гріх, і про правду, і про суд…”
1Кор. 2.11: “А все оце чинить Один і Той Самий Дух, уділяючи кожному осібно, як Він хоче (хіба безлика енергія може хотіти?)”.
Дії, 5 розділ, 3–4 вірші: “І промовив Петро: «Ананію, чого сатана твоє серце наповнив, щоб ти Духу Святому неправду сказав та присвоїв із заплати за землю?..
Чого ж в серце своє ти цю справу поклав? Ти не людям неправду сказав, але Богові! (Господу Богу Духу Святому)”.
Тож благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога й Отця, і спільність Святого Духа нехай буде зо всіма нами. Амінь.
ЗАКОН БОЖИЙ
Запитання: Чи потрібен християнам старозавітній Закон – Десять Заповідей? Адже Христос приніс нам нову Заповідь – Заповідь Любові?
Відповідь: В усі часи життя було непростою справою і тяжким випробуванням для людини. Адже ми, на відміну від інших створінь, створені на образ і подобу Божі. І хоча подоба втратилась в результаті гріхопадіння, – образ залишився. А однією із характерних рис цього образу є свобода. Господь, одне з Імен Якого – Сущий, тобто Той, Хто має сутність Сам у Собі (і саме це Ім’я, Ягве, Він відкрив Мойсею на горі Хорів – див. Вихід, 3 розділ, 13–14 вірші), створив людину вільною. Вільною – тобто здатною самостійно обирати свій шлях. Але свобода – то не стільки привілей, скільки відповідальний обов’язок. І для людини, яка не має надійної духовної опори, твердих моральних устоїв та правильно визначених життєвих пріоритетів, вона часто стає непосильним тягарем.
Що ж може бути опорою, надійним фундаментом у житті людини? Давайте пошукаємо відповідь на це запитання у Книзі книг – Святому Письмі. Відкриймо книгу Вихід, 20-й розділ. У ньому ми бачимо вічну й незмінну програму, що її визначив Господь для нашого життя: Закон Божий – Десять Заповідей. Ця Програма була дана народу Божому – Ізраїлю, а через нього усьому людству на Сінаї іще близько 1250 років до Різдва Христового. Виникає закономірне питання: чи дійсно для нас проголошені Господом ці 10 Заповідей? А може, вони стосуються лише ізраїльтян?
Необхідно зазначити, що коли у Святому Письмі ми читаємо “Ізраїль”, то тут розуміється не просто етнічна група людей, не буквальні нащадки старозавітного патріарха Якова, але взагалі народ Божий, народ віри. І якщо ми претендуємо на цю назву (а це безумовно так!), то все сказане в Писанні для народу Божого, Ізраїля, – духовно стосується і безпосередньо нас. Бо й ми, православні християни, є спадкоємцями Авраама, Ісака та Якова по благодаті Христовій.
А тепер давайте розглянемо, що ж сказано в 10-ти Заповідях Божих? Коротко їх можна викласти так:
Я Господь, Бог твій. Хай не буде тобі інших богів переді Мною.
Не роби собі подоби бога.
Не призивай Ім’я Господа, Бога твого надаремно.
Пам’ятай день спокою, щоб святити його. Шість днів працюй і роби всі діла твої, а день сьомий – то день спокою (єврейською “шабат”) для Господа, Бога твого.
Шануй батька та матір своїх.
Не вбивай.
Не чини перелюбу.
Не кради.
Не свідкуй неправдиво на свого ближнього.
Не пожадай (або не заздри).
Звернімо увагу на те, як саме Господь дав людству ці Заповіді. Вони були проголошені особисто Богом, а не дані подібно до інших законів через Мойсея. В книзі Вихід 20.1 сказано: “І Бог промовляв всі слова оці…” І ще одна деталь. Десять Заповідей були писані Божим перстом на кам’яних таблицях (або ж на “скрижалях”): “І дав Він Мойсеєві, коли закінчив говорити з ним на Синайській горі, дві таблиці свідоцтва, таблиці кам’яні, писані Божим перстом” (Вихід 31.18). Те, що таблиці були саме кам’яні, не випадковість. Камінь – вічний матеріал. І Заповіді Божі дані людству навічно. У Новому Заповіті читаємо:
“Не подумайте, ніби Я руйнувати Закон чи Пророків прийшов, – Я не руйнувати прийшов, але виконати.
Поправді ж кажу вам: доки небо й земля не минуться, – ані йота єдина, ані жоден значок із Закону не минеться…” (Матвія, 5 розділ, 17–18 вірші).
Дійсно, Господь наш Ісус Христос не відмінив 10 Заповідей, але виконав і підняв їх до висоти Заповідей Любові. У Новому Заповіті ці Заповіді набувають нового, більш високого й досконалого звучання: “Люби Господа, Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією силою своєю, і всім своїм розумом; і свого ближнього, як самого себе” (Луки, 10 розділ, 27 вірш). Десять Заповідей екстраполюються у дві! Вони й були написані на двох скрижалях. На першій чотири Заповіді, і на другій шість. Перші чотири якраз і говорять про наші відносини з Богом. Заповіді ж, уміщені на другій скрижалі, висвітлюють взаємини із ближніми...
Ісус постійно підкреслював необхідність виконання Заповідей Божих. Так під час бесіди з багатим юнаком, на запитання “Що робити, аби досягти життя вічного?” Христос відповів: “Коли хочеш ввійти до життя, то виконай заповіді” (Мф. 19.17). Таку ж відповідь Він дав і законнику, який випробовував Його: “Що в Законі написано, як ти читаєш?.. Роби це – і будеш жити” (Лк. 19.17).
Закон Божий, як дзеркало, показує нам наше “обличчя”, нашу сутність. Якщо людина не користується дзеркалом, то вона може ходити вимазана сажею чи іншим яким брудом, і не бачити цього. Так само й коли людина не знає Заповідей Божих, живе без Закону, – вона не може належним чином оцінити свій моральний стан, не бачить своєї гріховності і, будучи по суті духовно мертвою, проте вважає себе живою, чистою та безгрішною. Про це чудово сказав апостол Павло:
“А я колись жив без Закону, але, коли прийшла заповідь, то гріх ожив,
а я вмер (побачив свою гріховність і мертвість перед Господом)…
Тому то Закон святий, і заповідь свята, і праведна, і добра” (Римлянам, 7 розділ, 9–12 вірші)…
Я – ЛЮДИНА!
Запитання : Вчені-матеріалісти стверджують, що людина походить від мавпи. Церква – що від Бога. Де істина?
Відповідь: Насправді питання походження людини у тому вигляді, як воно дискутується сьогодні, є певною мірою надуманим. Правдива наука ніколи не протирічила релігії, а правдива релігія – науці. Суперечності, як правило, виникають в результаті необізнаності сторін. Як і сказано: “Погине народ Мій за те, що не має знання” (Книга пророка Осії); “І пізнаєте правду, і правда вас вільними зробить (у тому числі й від безглуздих сперечань. – Авт.)” (Євангеліє від Івана).
У першій книзі Біблії “Буття” про створення людини читаємо: “І сказав Бог: «Створімо людину за образом Нашим, за подобою Нашою… І Бог на Свій образ людину створив, на образ Божий її Він створив, як чоловіка та жінку створив їх” (Книга Буття).
У чому ж образ Божий в людині? Чи мова тут про тіло? А як же відзнаки статі? Хіба Бог тварний? Ні ж бо! Бог є Дух. І образ Божий в людині не тілесний, а духовний! Бог є Дух, і людина, за образом Божим, є дух. Бог Триєдиний: Отець, Син, Дух Святий, – і людина за образом Божим є триєдиною. Людина це дух, який має душу (розум та волю) і живе в тілі. І поки існує вона в світі фізичному, то й тіло має фізичне. А коли помирає – переходить в іншу, духовну фазу існування – то й воскресає у світі невидимому в тілі духовному, яке, за словом святителя Феофана, є тонкою оболонкою душі: тонким або ж ефірним тілом.
Святий Макарій Великий у своїх Настановах зазначає: “Як небо й землю створив Бог для життя людині, так тіло й душу людські створив Він на помешкання Собі, щоб вселятися й упокоюватися в тілі її ніби в домі Своїм, маючи за прекрасну наречену кохану душу, сотворену на образ Його”.
Саме душа, а не тіло людини, сотворена на образ Божий. Тіло ж – це лише “мешкальний намет”, оселя душі, яку вона мусить залишити як порох земний, за словом апостольським:
“Бо вважаю я за справедливе, доки я в цій оселі, спонукувати вас нагадуванням, знаючи, що я незабаром повинен покинути оселю свою (церковнослов’янською – “храмину”. – Авт.), як і Господь наш Ісус Христос об’явив був мені” (Друге послання апостола Петра).
Як же творив Бог людину? В Писанні сказано: “І створив Господь Бог людину з пороху земного. І дихання життя вдихнув у ніздрі її, – і стала людина живою душею” (Буття).
Прихильники буквалістичного тлумачення Святого Письма уявляють це собі так, що мало не в кориті замісив Господь глину, і Своїми руками (фізичними?!) зліпив її, а потім і вдихнув у ніздрі їй дихання життя (фізичними губами з фізичних же легень?!). Воістину, в дії пророцтво апостольське:
“Настане бо час, коли здорової науки не будуть триматись, але за своїми пожадливостями виберуть собі вчителів, щоб вони їхні вуха влещували. Вони слух свій від правди відвернуть, та до байок нахиляться” (Друге послання апостола Павла до Тимофія)…
То як же насправді відбувався цей величний процес творення Людини – першої цивілізації людей, зображених в Біблії під образами Адама і Єви? Безумовно ж, згідно з Божественним порядком, згідно з законом Божого розвитку, законом еволюції!
Закони природи, у тому числі й закон розвитку усього сущого від простого до складного, закон еволюції (ах, як ми боїмося цього слова!) – не що інше, як приватний випадок Закону Божого. Закон світобудови встановлений Творцем, і полягає він у постійному вдосконаленні творива, у розвитку матерії від неорганічної через органічну, до вищої форми існування – людини розумної; і аж до найвищої її форми – світу невидимого, ангельського, власне матерії (творіння) духовної, обоженої…
“І сказав Бог: «Нехай вода вироїть дрібні істоти, душу живу, і птаство, що літає над землею під небесною твердю». І створив Бог риби великі, і всяку душу живу плазуючу, що її вода вироїла за їх родом, і всяку пташину крилату за родом її. І поблагословив їх Бог, кажучи: «Плодіться й розмножуйтеся, і наповнюйте воду в морях, а птаство нехай розмножується на землі!» І був вечір, і був ранок (тут – початок і кінець нового “дня”, чергового етапу творення. – Авт.)… І сказав Бог: «Нехай видасть земля живу душу за родом її, худобу й плазуюче, і земну звірину за родом її». І сталося так…” (Буття).
Сказав Бог – і земля породила. “І створив Бог…”
“Земля” – тут природа. І тіло людське Бог творив саме таким чином, із “пороху земного”, шляхом еволюції, у повній відповідності із законом Своїм – законом світобудови. А “дух життя”, що його вдихнув Він в людину, – це, власне, Дух Святий, Дух Правди, Дух Животворчий, що сподобились Його перші люди на вищому щаблі свого духовного розвитку. І момент “вдихання” цього – є моментом народження згори та хрещення Духом Божим.
Святий отець Церкви, преподобний старець Серафим Саровський так говорить з цього приводу:
“Ми, в теперішньому часі, через нашу майже всезагальну холодність до святої віри в Господа нашого Ісуса Христа та через неуважність нашу до діянь щодо нас Його Божественного Промислу до того дійшли, що, можна сказати, майже зовсім відійшли від дійсно християнського життя… Надто вже ми зробилися неуважними до нашого спасіння, від чого й виходить, що ми і багато слів Священного Писання сприймаємо не в тому розумінні, як би належало…
Ось, наприклад: багато хто тлумачить, що коли у Біблії говориться – «І створив Господь Бог людину з пороху земного. І дихання життя вдихнув у ніздрі її, – і стала людина живою душею», що нібито це означало, що в Адамі до цього не було душі й духу людського, а було буцімто лише тіло одне, сотворене з пороху земного…
Невірне це тлумачення, бо Господь Бог сотворив Адама з пороху земного в тому складі, як святий апостол Павло стверджує: «…а непорушний дух ваш, і душа, і тіло нехай непорочно збережені будуть…» І усі ці частини нашого єства сотворені були з пороху земного (з природних хімічних елементів землі, природним же шляхом розвитку, еволюції. – Авт.), і Адам не мертвим був сотворений, але діючою тваринною істотою (неандерталець – кроманьйонець – Гомо Сапієнс. – Авт.), подібно до інших живучих на землі одушевлених Божих створінь.
Але ось в чому сила: що якби Господь Бог не вдихнув потім в лице його дихання життя, тобто благодаті Господа Бога Духа Святого, що від Отця походить, і в Сині перебуває, і ради Сина в світ посилається, то Адам (перші люди. – Авт.), як би не був він досконало сотворений у порівнянні з іншими створіннями, будучи вінцем творіння на землі, усе-таки залишився б немаючим всередині (в серці. – Авт.) Духа Святого, що підносить його (людину народжену згори, одухотворену, осяяну Божественним світлом Благодаті. – Авт.) в богоподібне достоїнство (на висоту бачення слави Господньої, відчуття у серці своєму присутності Божої, на вершину молитовного споглядання, – вершину богоєднання. – Авт.), і був би подібним усім іншим створінням, які хоча й мають тіло, і душу, і дух, що належать кожному за родом їх (у тому числі і роду “Homo Sapiens” – “Людині Розумній”. – Авт.), але Духа Святого всередині себе немаючим…”
Спостерігаючи розвиток багатоклітинних організмів і людини із заплідненого яйця, можна побачити багато спільних рис. Найбільшу схожість між зародками в процесі їхнього розвитку бачимо у хребетних тварин і людини. Розглядаючи цей розвиток, неважко помітити, що у зародків риб, птахів, земноводних, приматів і людини на певній стадії розвитку є зяброві щілини. Для всіх зародків характерні довгі хвости, схожі на хвіст плазунів, які потім зникають у зародка людини та деяких інших ссавців. На пізнішій стадії велика схожість зберігається тільки між зародками ссавців, особливо мавпи і людини. На п’ятому місяці розвитку тіло плоду людини вкрите пушковим волоссям, яке потім зникає, хоча куприк, як рудимент хвоста, залишається й після народження…
Так що, хіба заважає новонародженому немовляті називатися людиною, створеною на образ Божий, те, що в процесі ембріонального розвитку воно пройшло тваринні стадії: мало зябра, хвіст тощо? Чи ж через це кажемо ми, що дитина від риби? Ні. А тепер дещо змінимо запитання: То чи заважає людству називатися Людиною, створеною на образ Божий те, що на протязі свого розвитку в утробі матері-природи воно пройшло стадії розвитку від клітини, через мавпу, до людини розумної? І відповідь тут така сама: безумовно, ні!
А тепер повернімося до нашого запитання. Так від Бога людина, чи від мавпи? Від Бога! Людина створена Богом. А еволюція – лише спосіб, метод цього творення. І чи вправі ми, немічні, вказувати Творцю, як саме Йому творити? І чи можемо ми заборонити Йому творити саме так?
Сказав пророк: “Горе тому, хто з Творцем своїм свариться, черепок із земних черепків! Чи глина повість гончареві своєму: «Що робиш!»; а діло його: «Ти без рук!»” (Книга пророка Ісаї).
Ось тільки б не забувати нам щодень відтинати в собі духовний “хвіст”: хвіст закону плоті, що протирічить закону розуму. Не забувати панувати духом над плоттю, розумом над звірячими інстинктами нашими; керуватися законом Божої любові, щоб мати право сміливо проголошувати: Я – Людина, що її створив Господь на образ Свій…
ІКОНА. ІДОЛОСЛУЖЕННЯ ЧИ БОГОПОКЛОНІННЯ?
Запитання: Моя знайома прийняла протестантську віру. І перше, що вона зробила, – повиносила ікони з кімнати на горище, аргументуючи це тим, що, мовляв, іконошанування є однією з форм ідолослуження. Чи дійсно це так?
Відповідь: Наші брати-протестанти дійсно відкидають іконошанування, вважаючи його ідолослуженням. Аргументують вони це тим, що згідно з другою Заповіддю Закону Божого, кумири (зображення божеств, ідоли) заборонені (див. Вихід, 20 розділ, 4–5 вірші), а отже, заборонені й ікони; що Бога не можна уподібнити золотому чи якому іншому матеріальному зображенню (див. Дії, 17 розділ, 24–31 вірші); що апостоли забороняли замінювати “славу нетлінного Бога на подобу образу тлінної людини, і птахів, і чотириногих, і гадів” (див. Римлянам, 1 розділ, 21–23 вірші); що “ніхто Бога ніколи не бачив” (див. Івана, 1 розділ, 18 вірш), а отже, і зобразити Його немає ніякої можності і т. ін. Такі запитання сьогодні є непоодинокими, що свідчить про активізацію останнім часом протестантського руху в Україні, а також про недостатність релігійного просвічення зі сторони православного духовенства. Що ж, давайте висвітлимо цю актуальну на сьогодні тему неупередженим і правдивим світлом Слова Божого, і хай допоможе нам в цьому Господь...
Відкриймо Біблію, книгу “Вихід”, 20-й розділ, і прочитаймо з 4-го вірша:
“Не роби собі різьби і всякої подоби з того, що на небі вгорі, і що на землі долі, і що в воді під землею (у воді нижче землі).
Не вклоняйся їм і не служи їм, бо Я – Господь, Бог твій, Бог заздрісний, що карає за провину батьків на синах, на третіх і на четвертих поколіннях тих, хто ненавидить Мене...”
Це і є 2-га Заповідь Закону Божого. І, досліджуючи її, необхідно пам’ятати, що Господь “на Свій образ людину створив, на образ Божий її Він створив” (див. Буття, 1 розділ, 27 вірш). А однією із ознак образу Божого в людині є розум! Якщо бездумно підходити до тлумачення Святого Письма, і другої Заповіді зокрема, то не уникнути нам помилок, бо виникає велика небезпека того, що із брудною водою вихлюпнемо ми й дитину. Адже сказано в книзі Левит: “Розрізнюй між святістю й між несвятістю, і між нечистим та між чистим”. Бо причастившись цього вина вчення Божого нерозважливо, можемо дійти до того, що й взагалі заборонимо усілякі зображення живих істот (“Не роби собі різьби і всякої подоби...”), як це, до речі, сталося у мусульман. Або ж почнемо плутати зображення язичеських божків з символічним зображенням Єдиного, Істинного Бога, як це маємо в протестантизмі.
Хіба може Господь-Законодавець, даючи народу Своєму Закон, тут же й відміняти його? Безумовно ж, ні! Але у цій же книзі “Вихід” Господь Бог дає пряму вказівку зробити в скинії заповіту зображення херувимів як у вигляді золотих статуй (на вічку ковчега), так і вишитих образів, власне, ікон на завісі та покривалах скинії (“ікона” – грецькою “образ”).
“І зробиш віко (кришку) зо щирого золота, – два лікті й пів довжина його, і лікоть і пів ширина його.
І зробиш два золоті херувими (херувим – “відання” – ангел розуміння істини), – роботою кутою зробиш їх з обох кінців віка.
І зроби одного херувима з кінця звідси, а одного херувима з кінця звідти...
І будуть ті херувими простягати крила догори, і затінювати своїми крильми над віком, а їхні обличчя – одне до одного; до віка будуть обличчя тих херувимів... ”;
“А скинію зробиш із десяти покривал із суканого вісону, і блакиті, і пурпуру та з червені. Херувими – мистецькою роботою зробиш ти їх... ”;
“І зробиш завісу з блакиті, і пурпуру, і червені та з суканого вісону. Мистецькою роботою зробити її, з херувимами” (див. Вих. 25.17–21; 26.1; 26.31).
Як бачимо, були священні зображення в скинії свідоцтва – пересувному старозавітному храмі. Були вони і в постійному соломоновому храмі (див. 3 Царств (1 Царів), 6 розділ, 23–29 вірші). Таким чином, стає зрозумілим, що заборона зображати і поклонятися усіляким подобам стосується неправдивих зображень, що суть були ідолами, а не істинних, які зображали мовою мистецтва, мовою символів духовні образи, що їх показав Господь Мойсею, піднявши його на висоти Божественного осяяння: “І дивись, і зроби за тим зразком, що тобі показувано на горі” (Вих. 25.40). Таким чином, усі цитати, що їх використовують іконоборці на підтвердження своєї позиції, стосуються саме неправдивих зображень – предметів поганського ідолопоклоніння (див. Вих. 32.4 – золоте теля; Левит, 18 розділ, 21 вірш – Молох; Числа, 25 розділ, 3 вірш – пеорський Ваал; Суддів, 2 розділ, 13 вірш – Ваал та Астарта; 3Цар.(1Цар.) 18.21–29; 1 Коринфянам, 8 розділ, 4–6 вірші; Єремії, 10 розділ тощо).
Іконошанування є зовнішнім видом Богопоклоніння і належить до обряду православної церкви. “Обряд” – церковнослов’янською мовою “одяг”. Одягнутися – обрядитися. І коли представники однієї конфесії виступають проти обряду іншої – це нагадує ситуацію, коли одна людина неприязно ставиться до іншої тільки через те, що та одягнута не так, як вона. Сказав Господь: “Чи ж не більше... від одягу тіло?” Чи ж не більше від обряду тіло Христове, церква, громада, люди, які є членами цієї громади? А від тіла – душа? Власне дух смирення й любові, який повинен панувати в громадах народу Божого? Ікона не підмінює собою Бога, вона, за влучним виразом митрополита Макарія, є “видимим образом невидимого Бога”.
Безумовно, можна помолитися і перед голою стіною, і Господь почує молитву. Але почує лише тоді, коли, за словом святителя Феофана Затворника, “серце зігрілось, і тепло до Бога взиває”. А цього стану, безперечно, легше досягти, коли перед очима не тріщини на штукатурці, а зображення якоїсь євангельської події, дорогих серцю кожного християнина образів Господа нашого Ісуса Христа, символічні зображення Бога Отця, Всесвятого Духа, біблійних персонажів. До речі, храми перших християн (починаючи з катакомб) мали багато таких зображень.
Ікона – це Біблія, мальована фарбами. Зображення на іконах точно відповідають образам, змальованим у Святому Письмі. І як Святе Письмо, по суті своїй, є глибоко символічним, так і ікона подає біблійну символіку, але не буквами на папері, а мовою фарб. Ікона – це одна з форм благовістя та богослів’я! Бог Отець зображається на ній як “Ветхий днями”; Дух Святий – “у вигляді голуба”; безплотні “службові духи”, ангели – як прекрасні юнаки з крилами, що символізують швидкість виконання Волі Божої. І як під час читання уривків із Святого Письма ми надихаємося Словом Божим, так і під час молитви перед іконою душа віруючої людини приходить до стану піднесення, дух її возноситься до висот молитовного єднання з Божеством. Отже, ікона – це не що інше, як засіб для підняття молитовного стану християнина (а не фотографічне зображення небожителів і, тим більше, аж ніяк не ідол). Бо й чудотворними називаються ікони не тому, що вони самі по собі творять чудеса (дерево, скло і фарба творити чудес не можуть), а тому, що під час молитви перед цією іконою, завдяки високомистецькому зображенню, що його створив богонатхненний іконописець, і яке підняло дух, піднесло віру молільника, – по вірі його Господь учинив чудо зцілення або яке інше...
Нарешті, щодо підміни слави нетлінного Бога. Істинна Церква ніколи не робила такої підміни. Як портрет царський не відміняє царя, так і святе зображення не відмінює Христа Бога, Якого і нагадує нам свята ікона.
Отож, дамо відповідь на запитання: для чого православна церква використовує у своєму богопоклонінні священні зображення? Ікони в нас, по-перше, для нагадування про Бога, про священні події, повчальне життя Господа і угодників Божих. По-друге, для викладення вчення Божого. По-третє, для збудження релігійного почуття в нас. І, нарешті, для прославлення Бога мистецтвом, як прославляємо Його також співом псалмів та музикою.
ПОВНЕ ЗАНУРЕННЯ
Запитання: Як правильно вимовляти: “Хрещення”, чи “Хрищення”, і яке духовне значення цього слова?
Відповідь: Слово “хрещення” у першоджерелі (а Священне Писання Нового Заповіту було написане по-грецьки, за винятком Євангелія від Матвія, яке, згідно з переказом, написане давньоєврейською чи арамейською мовою і згодом перекладене на грецьку) звучить як “баптисма” і означає “занурюю”, або “повне занурення”.
Обряд повного занурення з метою оновлення, переродження, прийшов з глибини віків, і був відомий задовго до Івана Хрестителя. Він практикувався як язичниками, так і юдеями. За часів Римської імперії патрицій, набувши собі раба, занурював його повністю у воду, і після цього давав нове ім’я. Означений обряд символізував те, що віднині ця людина – його раб, і минуле життя її ніби “змивається”, повністю стирається. Рабовласник давав рабу нове ім’я на знак повної приналежності собі.
До речі, про зміну імені на знак зміни володаря у старозавітні часи ми можемо прочитати і на сторінках Біблії. Так в 4-й книзі Царств (2-га Царів), 23 розділ, 34 вірш, згадується історія Ел’якима, сина царя Йосії, якого фараон Нехо перейменував на Єгоякима, поставивши царем замість брата його у 609 році до Різдва Христового. З омовінням, зануренням (єврейською “атбала ”, або “тевілла”) ми зустрічаємося у багатьох місцях Старого Заповіту. Це слово використане в книзі Буття, 35 розділ, 2 вірш; Левит, 8 розділ, 6 вірш; 16 розділ, 4 вірш; 17 розділ, 16 вірш; Ісаї, 4 розділ, 4 вірш; Єзекіїля, 36 розділ, 25 вірш; Захарії, 13 розділ, 1 вірш тощо.
У Новому Заповіті з хрещенням, тобто повним зануренням, ми вперше зустрічаємося в оповіданні про проповідь Івана Хрестителя:
“Тими ж днями приходить Іван Хреститель, і проповідує в пустині юдейській,
та й каже: «Покайтесь, бо наблизилось Царство Небесне!»...
Тоді до нього виходив Єрусалим, і вся Юдея, і вся йорданська околиця,
і в річці Йордані хрестились від нього, і визнавали гріхи свої...” (Матвія, 3 розділ, 1–6 вірші).
Також і Господь наш Ісус Христос хрестився в Івана, і в той час, як вийшов Він із води,
“... І ось Небо розкрилось, і побачив Іван Духа Божого, що спускався, як голуб, і сходив на Нього [на Ісуса].
І ось голос почувся із Неба: «Це Син Мій Улюблений, що Його Я вподобав!»” (див. Мф. 3.13–17).
Після цього Ісус почав набувати Собі учнів і хрестити – через учнів – більше, аніж Іван (див. Івана, 4 розділ, 1–2 вірші). По воскресінню Своєму, коли учні побачили Його на горі в Галілеї, Він дав їм велике місійне доручення:
“Тож ідіть, і навчіть всі народи, хрестячи їх в Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа,
навчаючи їх зберігати все те, що Я вам заповів...” (див. Мф. 28.16–20).
