Текст книги "Іще ніч..."
Автор книги: Олег Ведмеденко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 7 (всего у книги 11 страниц)
Християнські обряди – це не що інше, як зовнішній одяг Церкви. Церковнослов’янською “обрядитися” – значить “зодягнутися”. І цей одяг необхідний нам, немічним, поки ми іще недосконалі. Так, необхідний! Проте Господь застерігає нас, наголошуючи: чи не важливіше від одягу тіло? А від тіла – душа? Прийде час, і Церква відкине обрядові “костури” і, як колись Давид, “танцюватиме перед Господнім лицем зо всієї сили” (див. 2Цар.(2Сам.) 6.14). Прийде час, і як за часів перших людей віри, Адама та Єви, будемо відкриті, “нагі” перед Господом і не соромитемось (див. Бут. 2.25). Прийде час, і зійде з Неба Господнього, відродиться в серцях наших оновлена Церква, Новий Єрусалим, що його бачив у видінні Іван Богослов: “А храму не бачив я в ньому...” (див. Об. 21.22).
Прийде час... Але станеться це не тому, що хтось виб’є оці підпори, зірве цей одяг чи розорить цей храм. Не обманюйтеся, Бог осміяним бути не може! “Не силою й не міццю, але тільки Моїм Духом, говорить Господь Саваоф” (Зах. 4.6).
КРАЇНА БЛУКАННЯ
Запитання: У четвертому розділі книги “Буття” читаємо, що першими людьми на землі були Адам і Єва, і що народилися їм два сини: Каїн та Авель. І убив Каїн брата свого Авеля, і вигнаний був з-перед лиця Господнього, і осівся у країні Нод, і “Каїн пізнав свою жінку, і стала вона вагітна, і вродила...” (Буття, 4 розділ, 1–17 вірші).
Звідки ж узяв Каїн жінку собі, якщо окрім Адама та Єви нікого на світі іще не було? І що то за країна Нод, куди він пішов?
Відповідь: Біблія – книга духовно-символічна. Про це свідчить нам саме Слово Боже:
“Послухай, мій люду, науки моєї, нахиліть своє вухо до слів моїх уст, – нехай я відкрию уста сво ї приказкою ,
нехай стародавні прислів’я я висловлю! (синодальний переклад: “Відкрию уста мої в притчі та виголошу гадання вікодавні”)” (Псалом 77(78), 1–2 вірші).
“Ц е все в притчах Ісус говорив до людей, і без притчі нічого Він їм не казав,
щоб справдилось те, що сказав був пророк, промовляючи: «Відкрию у притчах уста Свої, розповім таємниці від почину світу!»” (Євангеліє від Матвія, 13 розділ, 34–35 вірші).
Основний принцип каппадокійської школи богослів’я, що його офіційно визнає православна церква, виражений святим Григорієм Богословом: “Крізь букву проникай у внутрішнє!” На базі цього основоположного правила екзегетики (науки про тлумачення Святого Письма) ми й розглянемо вищенаведений уривок. Але для цього нам спочатку необхідно відповісти на запитання: Кого символізує жінка у біблійній мові? А кого – чоловік?
Жінка мовою символів – це життя, чуття, церква. Чоловік же відповідно – віра, розуміння, Господь. Жінка покривається чоловіком (життя – вірою; чуття – розумом; Церква – Христом). Чоловік же “покривати голови не повинен (віра й розуміння наші мусять бути відкритими, як і сказано: “Кожного, хто Мене [Христа] визнає перед людьми, того перед Небесним Отцем Моїм визнаю й Я. Хто ж Мене відцурається перед людьми, того й Я відцураюсь перед Небесним Отцем Моїм” (Матвія, 10 розділ, 32–33 вірші))” (Перше послання апостола Павла до Коринфян, 11 розділ, 7 вірш).
Із вищенаведеного видно, що коли ми читаємо у першій книзі Біблії “Буття” оповідь про Адама і Єву, то мова тут іде не стільки про персоналії, скільки про взагалі перших людей віри, про першу Церкву Божу. А також стає зрозумілим і те, що насправді не місив Бог глини у кориті і не ліпив із неї Адама, і не вдував йому в ніздрі через соломинку дух життя, як це так, або приблизно так твердять представники буквалістичного напрямку у тлумаченні Святого Письма, про яких сказав апостол Павло:
“Настане-бо час, коли здорової науки не будуть триматись, але за своїми пожадливостями виберуть собі вчителів, щоб вони їхні вуха влещували.
Вони слух свій від правди відвернуть та до байок нахиляться” (Друге послання апостола Павла до Тимофія, 4 розділ, 3–4 вірші).
Під образом земного Адама зображені у Біблії ті представники цивілізації перших людей, які піднялися на висоту духовної досконалості, торкнулися самої суті величного задуму Творця Неба й землі, всього видимого і невидимого, – ідеї обоження творіння. Ті, які зійшли на височину віри в Єдиного Бога, – віри смиренної, чинної любов’ю. Які піднеслися до вершини здобуття райської благодаті Всесвятого Духа і таким чином причастилися животворчих плодів духовного Едему: призволилися плодів з “древа життя” волі Божої, пізнання добра через добро. Діткнулися надмирної благодаті, вселенської енергії Любові, – вкусили радість єднання із Божеством.
Історію перших людей віри чудово висвітлює преподобний старець Серафим Саровський у відомій своїй бесіді з Миколою Мотовиловим. Наведу лишень уривок із неї:
“Ми, в теперішньому часі, через нашу майже всезагальну холодність до святої віри в Господа нашого Ісуса Христа та через неуважність до діянь щодо нас Його Божественного Промислу до того дійшли, що, можна сказати, майже зовсім відійшли від дійсно християнського життя... Надто вже ми зробилися неуважними до справи свого спасіння, від чого й виходить, що ми і багато слів Священного писання сприймаємо не в тому розумінні, як би належало ...
Ось, наприклад: багато хто тлумачить, що коли у Біблії говориться – «І створив Господь Бог людину з пороху земного. І дихання життя вдихнув у ніздрі її, – і стала людина живою душею» (Бут. 2.7), то ніби це означало, що в Адамі до цього не було душі й духу людського, а було буцімто лише тіло одне, сотворене з пороху земного...
Невірне це тлумачення, бо Господь Бог сотворив Адама з пороху земного у тому складі, як святий апостол Павло стверджує: «...а непорушений дух ваш, і душа, і тіло нехай непорочно збережені будуть...» (Перше послання апостола Павла до Солунян, 5 розділ, 23 вірш). І усі ці три частини нашого єства створені були з пороху земного (з природних хімічних елементів землі, природним же шляхом розвитку, еволюції), і Адам не мертвим був сотворений, але діючою тваринною істотою (неандерталець, кроманьйонець, Гомо Сапієнс), подібною до інших живучих на землі одушевлених Божих створінь.
Але ось в чому сила: якби Господь Бог не вдихнув потім в лице його цього дихання життя, тобто благодаті Господа Бога Духа Святого, що від Отця походить і в Сині перебуває, і ради Сина в світ посилається, то Адам (перші люди), як би не був він досконало сотворений у порівнянні з іншими створіннями, будучи вінцем творіння на землі, усе-таки залишився б не маючим всередині (у серці своєму) Духа Святого, Який возводить його (людину, народжену згори, одухотворену, осяяну Божественним світлом Благодаті) в Богоподібне достоїнство (на висоту бачення духовними очима слави Господньої, відчуття у серці своїм присутності Божої; на вершину молитовного предстояння, споглядання, єднання з Божеством – на вершину святості), і був би подібним усім іншим створінням, які хоча й мають тіло, і душу, і дух, що належать кожному за родом їх (у тому числі і т. зв. роду “Гомо Сапієнс” – “Людини Розумної”), але Духа Святого всередині себе не маючим...”
Історія гріхопадіння Адама та Єви (віри та життя, громади перших народжених від Духа, Церкви причасників містичного досвіду Божественної реальності) потребує окремого висвітлення. Сьогодні ж дамо відповідь на поставлене запитання: хто такі у біблійній мові Каїн та Авель? Якщо Адам символізує собою віру, що чинна любов’ю, Єва – громаду вірних, то Каїн і Авель – всиновлення цієї віри, два способи служіння. Приземлене, душевно-тілесне, уражене духом фарисейства та нелюбовності, обрядовірства та релігійного фанатизму Каїнове служіння, що приносить Богові “жертви від плоду землі”, про які так говорить Господь: “Чому Я чекав, що родитиме він виноград, а він уродив дикі ягоди?..” (Ісаї, 5 розділ, 4 вірш). І істинне, духовне, осінене любов’ю, благословенне й благодатне служіння Авелеве – служіння в Дусі та правді, яке покладає на жертовник волі Божої, на вівтар виконання Закону Божої Любові плоди самозречення та смирення, повної ваги грона милосердя та богопізнання. Приносить жертви духовні “від своїх первородних з отари та від їхнього лою”, про які Псалмоспівець:
“Бо коли б Ти жертви побажав – приніс би я: всепалення Ти не бажаєш.
Жертва Богові – це дух сокрушенний (овечка – символ смирення). Серцем смиренним і скорботним Ти не погорджуєш, Господи!” (Пс. 50(51).18–19).
І нарешті, хто ж є та Каїнова дружина? Ні, не сестра вона його, як це розуміють прихильники тлумачення Слова Божого по букві. Жінка Каїна – це життя каїнітське, душі тих, хто приймає в себе ідеологію Каїна, запліднюється духом його. Це серця тих нещасних, які вбивають в собі світле служіння Авелеве і замість того, щоб осістися в благословенних оселях Отця нашого Небесного, перетворивши серця свої на храми Святого Духа Любові, утікають з-перед Лиця Господнього, ідучи шляхом блудного сина у світ, у біблійну країну Нод, що означає “Блукання”...
МЕЧ ХЕРУВИМСЬКИЙ
Запитання: На іконах архангел Михаїл зображується з мечем полум’яним у руці. А в Біблії сказано, що після вигнання із раю Господь поставив на вході до нього херувима з мечем обертаючимся. Що це за меч?
Відповідь: У першій книзі Біблії “Буття” читаємо:
“І сказав Господь Бог: «Ось став чоловік немов один із Нас, щоб знати добро й зло (тут гірка іронія: Ось і став “богом”, послухавшись голосу плоті своєї, – пішов шляхом пізнання добра через зло, насправді ж роз’єднавшись з Нами, втративши благодать Богоєднання). А тепер коли б не простяг він своєї руки, і не взяв з дерева життя, і щоб він не з’їв, – і не жив повік-віку» (Але Господь осміяним не буває. Він є Законодавець – Він же й Вседержитель. Він встановив Закон: Возлюби – і за законом спорідненості перебуватимеш у вічному блаженстві з Творцем сущого, правдиво обожишся, споживатимеш плоди Духа Святого з духовного древа життя – древа Богопізнання. Коли ж ні – то результатом беззаконня твого /власне гріха – див. Перше послання апостола Івана, 3 розділ, 4 вірш/ буде прокляття. Прокляття – тобто роз’єднання з Божеством: ти сам позбавиш себе духовного Едему, знищиш рай в серці своєму і замість “миру і радості у Дусі Святім” отримаєш пекло /грецькою “ад” – “місце темряви”/, де “тільки плач і скрегіт зубів”. Плач від нещасливості своєї і скрегіт зубовний від злості на Бога, ближнього, та й на самого себе…).
І вислав його Господь (його – тут Адама, перших людей віри) із еденського раю, щоб порати землю (працювати над собою, обробляти землю сердець своїх, що заросла терниною й осотом, забуяла духом користолюбства і насильства, – щоб відшукати в собі той загублений рай, відновити втрачений зв’язок, віднайти “дорогу давню”, дорогу до древа життя…), з якої узятий він був.
І вигнав Господь Бог Адама. А на схід від еденського раю поставив херувима і меча полум’яного, який обертався навколо, щоб стерегти дорогу до дерева життя” (Буття, 3 розділ, 22–24 вірші).
Херувими – то ангели відання. Саме слово “херувим”, власне, й означає “відання”, “знання”. У Біблії вони зображені багатоокими. Тут – повнота бачення духовного, повнота відання істини. Так у Єзекіїля про херувимів читаємо:
“А все їхнє тіло (духовне, безумовно, тіло, бо ж ангели – “суть службові духи”), і їхня спина, і їхні руки, і їхні крила… повні очей навколо (тут всесторонність просвітлення правдою, “очі спереду і ззаду” – знання прийдешнього і майбутнього, освячені світлом істини діла та прагнення)…” (Єзекіїля, 10 розділ, 12 вірш).
Меч херувимський – то є меч Слова, меч духовний, меч “полум’яний”. Як і каже про нього “апостол народів” Павло: “Візьміть… меча духовного, який є Слово Боже”; “Бо наш Бог – то «палючий огонь»!” (див. Послання апостола Павла до Ефесян, 6 розділ, 17 вірш; до Євреїв, 12 розділ, 29 вірш). Цей меч знаходиться “на сході” від Едему...
Що є “схід” у біблійній мові? Схід – це напрямок до сонця. А “Сонце правди – Христос!” Це Він названий у Слові “Сходом з висоти” (див. Луки, 1 розділ, 78 вірш). І саме цього напрямку й слід триматися тим, хто хоче віднайти шлях до Раю.
“Я є Шлях”, – говорить Господь. “Я є шлях, і правда, і життя!” Я є шлях правди, який веде до життя вічного, до того живоносного Древа, плоди якого є плодами Духа, що про них сказано: “А плід Духа: любов, радість, мир, довготерпіння, добрість, милосердя, віра, здержливість, лагідність. Закону нема на таких!” (Послання апостола Павла до Галатів, 5 розділ, 22–23 вірші). Але, щоб досягти цих плодів, треба пройти через “меч, який обертається”, через обрізання духовне, про яке мовить пророк: “Обрізуйтеся Господеві, й усуньте із ваших сердець крайні шкірки…” (Єремії, 4 розділ, 4 вірш). “Віддай плоть – і прийми Дух”, – навчають отці Церкви. І Петро благовістить:
“Тому докладіть до цього всю пильність, і покажіть у вашій вірі – чесноту, а в чесноті – роздумування (обрізування “затовстілих вух” своїх мечем Слова),
а в роздумуванні – стримання (обрізання “крайньої плоті” пожадань тілесних “обертаючимся мечем” посту й молитви), а в стриманні – терпеливість (обтинання волі своєї волею Божою), а в терпеливості – благочестя (благочестя смиренномудрості: нерукотворне Христове обрізання Духом через хрещення – самозречення та повне занурення у смиренну віру),
а в благочесті – братерство, а в братерстві – любов (аж до повного, святого розчинення в Любові: “Возлюби Господа, Бога свого, та ближнього свого, як самого себе”).
Бо коли це в вас є та примножується, то воно зробить вас нелінивими, ані безплідними для пізнання Господа нашого Ісуса Христа (не залишить нас без плодів благодатного древа життя, древа Богопізнання. Бо “Життя ж вічне – це те, щоб пізнали Тебе, єдиного Бога правдивого, та Ісуса Христа, що послав Ти Його” (Євангеліє від Івана, 17 розділ, 3 вірш))” (див. Друге послання апостола Петра, 1 розділ, 3–11 вірші).
Слово Боже – це Слово для нас і про нас. І всі події, всі епізоди Святого Письма завжди є тінню духовних речей. Бо ж і древо життя – древо віри, надії, любові – в нас. І “Христос в нас – надія слави”. І Царство Небесне – предвічний Едем – в нас. І війна архистратига Михаїла із “змієм великим, вужем стародавнім, що зветься диявол і сатана”, також в нас. І херувим з мечем, що обертається, – в нас! Бо й всі ми, хто йде дорогою правди на схід, зрештою також покликані стати вісниками слави Божої, ангелами відання, “херувимами помазанними”, як і тлумачить це святий Макарій Єгипетський:
“Правдивим і безсумнівним було те, що бачив Пророк (Єзекіїль) у захопленні; але воно вказувало на інше, було прообразом чогось таємничого й божественного, таємниці справді схованої від родів, але виявленої в останні часи…
Пророк споглядав таємницю душі, якій повинно прийняти Господа свого і статись престолом слави Його. Бо душа, яку Дух, уготувавши її як сидіння й помешкання Собі, сподобив прилучитись до світла Його й осяяв красою невимовної слави Своєї, робиться вся – світлом, вся – лицем, вся – оком; немає у неї жодної частини, яка не була б повна очей світла, тобто, немає у ній нічого затьмареного; але вся вона суцільно стає світлом і духом, вся сповнена очей, і не має ніякої останньої, або задньої сторони, але звідусіль показується лицем, тому що зійшла на неї й возсідає на ній невимовна краса світла Христового…”
Віддай плоть і прийми Дух… Суворий і ясний шлях віри. Гостре відчуття власної гріховності, щире розкаяння у гріхах та надія на єдиного Бога – ось ознаки правдивого християнства, прикмети істинної православності. Тому-то меч херувимський – то є у першу чергу меч покаяння! Покаяння ж з плодами самозречення – ключ до смирення. А смирення – єдині двері в загублений Рай... Благословен, хто знайшов їх! Благословен, хто йде цим претрудним шляхом смирення й аскези! Благословен, хто йде во Ім’я Господнє…
ПОЧУЄТЕ – Й НЕ ЗРОЗУМІЄТЕ…
Запитання: Розкрийте, будь ласка, духовний зміст вигнання Ісусом торгівців із храму. Не вірю, що Христос міг поводитися подібним чином.
Відповідь: Про подію, що так вразила уяву читача, розповідають усі чотири євангелісти. Наведу її в інтерпретації святого апостола Івана Богослова:
“А зближалася Пасха юдейська, і до Єрусалиму подався Ісус.
І знайшов Він, що продавали у храмі волів, і овець, і голубів, та сиділи міняльники.
І, зробивши бича з мотузків, Він вигнав із храму усіх, – вівці й воли, а міняльникам гроші розсипав, і поперевертав їм столи.
І сказав продавцям голубів: «Заберіть оце звідси, і не робіть із дому Отця Мого дому торгового!»
Тоді учні Його згадали, що написано: «Ревність до дому Твого з’їдає Мене!»” (Івана, 2 розділ, 13–17 вірші).
“Не вірю, що Христос міг поводитися подібним чином”, – апелює до букви оповіді читач. Скажу лишень: не вірю і я! Не вірю, що Той, про Якого сказано: “Оце Отрок Мій, що Я підпираю Його, Мій Обранець, що Його полюбила душа Моя. Я злив Свого Духа на Нього, і Він правосуддя народам подасть. Він не буде кричати, і кликати не буде, і на вулицях чути не дасть Свого голосу. Він очеретини надломленої не доломить, і гнота тліючого не погасить, буде суд видавати за правдою” (див. Ісаї, 42 розділ, 1–3 вірші), міг би, вкрившись плямами гніву та з піною на вустах, бігати по єрусалимському храму з нагайкою у руці, шмагаючи наліво й направо худобу і людей. Не вірю, що Той, Хто про Себе сказав: “Навчіться від Мене, бо Я тихий і серцем покірливий, – і знайдете спокій душам своїм” (див. Матвія, 11 розділ, 29 вірш), міг з сліпою лжеревністю фаната перевертати столи, розсипаючи гроші. Бо є Ревність і ревність. Одна – це “ревнуйте про любов”, а друга: “Бо я свідчу їм, що вони мають ревність про Бога, але не за розумом” (див. 1 Коринфянам, 14 розділ, 1 вірш; Римлянам, 10 розділ, 2 вірш).
Ревність Ісусова – то ревність за розумом! Бо Він є Бог Слово, уособлення і явлення у світ самої Премудрості Божої. А тоді як же зрозуміти історію очищення храму, змальовану Матвієм, Марком, Лукою та Іваном? Як поєднати те, що не поєднується?
Біблія – книга духовна. І розуміти її треба духовно. Основний метод каппадокійської школи богослів’я, що його сформулював отець Церкви Григорій Богослов: “Крізь букву проникай у внутрішнє!” Далеко не всі події, змальовані у Святому Письмі, можна сприймати буквально. І ми повинні відкидати букву там, де вона протирічить Духові! Писання, за святим Григорієм, у першу чергу є Богом даний символ, що вказує нам на духовну реальність, тому-то і недостатнім й облудним є юдейське буквальне розуміння його.
“Тлумачення написаного, яке уявляється на перший погляд (буква), якщо не буде зрозуміле належним чином (тобто по духу), часто призводить до протилежного життю, явленому Духом”, – застерігає святий Григорій Ніський, брат Василя Великого.
“Відкинь непотрібність історії та зніми деревину букви, й дійди до самої серцевини рослини, тобто ретельно досліди внутрішній плід заповіданого, який і споживи”, – навчає святий Кирило Олександрійський.
У даному випадку ми бачимо, що буква оповіді явно протирічить духові Святого Письма. А отже, щоби зрозуміти його належним чином, конче необхідно крізь букву проникнути у внутрішній зміст, зняти “деревину”, “відкинути непотрібність історії” і стати таким чином “здатними служителями Нового Заповіту, не букви, а духу, – бо буква вбиває, а дух оживляє” (див. 2 Коринфянам, 3 розділ, 6 вірш).
Що то за “бич”, яким Христос виганяє торгівців із храму? Чим бичує Він тих, хто торгує священичим саном (“воли”), смиренням (“вівці”), миром душевним (“голуби”)? Тих, хто міняє (підмінює) духовні цінності на матеріальні? Служить водночас і Богові й мамоні? Цей бич – Слово Боже, “бич язика” (див. Йова, 5 розділ, 21 вірш) сплетене в тугий батіг викривальної проповіді! “Прив’яжіте святковую жертву шнурами аж до наріжників жертівника!” – закликає псалмоспівець Давид (Псалом 117(118), 27 вірш). Духовної жертви, прив’язаної до жертовника Любові духовними ж шнурами волі нашої, освяченої Волею Божою, що виражена у Слові Його, бажає від нас Господь (див. 1 Петра, 2 розділ, 5 вірш). Мірничим шнуром Слова, золотою тростиною Закону вимірює Вседержитель і храми сердець наших (див. Єремії, 31 розділ, 39 вірш; Об’явлення, 21 розділ, 15 вірш)...
Чому ж зодягли богонатхненні євангелісти цю реальну подію проповідницького служіння Сина Божого притінюючим покровом притчі? Чому “Це все в притчах Ісус говорив до людей, і без притчі нічого Він їм не казав” (Мф. 13.34)? Чому Біблія є книгою, “написаною всередині (духовно-символічний та містичний зміст) й назовні (буквально-історичний та морально-етичний зміст)” і “запечатаною сімома печатками” (див. Об. 5.1)? Тому, що Бог є Любов, і печатки ці “знімаються тільки Христом”, тільки Духом Його, Духом Любові. Бо Благодать (у тому числі й благодать розуміння Святого Письма) відходить від тих, хто зачерствів душею. Втрата смирення й любові неодмінно призводить до втрати “ключа Давидового” – ключа розуміння, як втратили його (втратили доступ до Древа життя) ще праотці наші Адам і Єва. Тут покарання, але тут й милосердя Творця, Законодавця та Вседержителя нашого: “Кого люблю, того й караю”; “Наверніться, і будете жити”…
“Я тому говорю до них притчами, що вони, дивлячися, не бачать, і слухаючи не чують, і не розуміють.
І над ними збувається пророцтво Ісаї, яке промовляє: «Почуєте слухом, – і не зрозумієте, дивитися будете оком, – і не побачите…»
Затовстіло бо серце людей цих, тяжко чують вухами вони, і зажмурили очі свої, щоб коли не побачити очима й не почути вухами, і не зрозуміти серцем, і не навернутись, щоб Я їх уздоровив!” (Мф. 13.13–15).
“ПО ЇХНІХ ПЛОДАХ ПІЗНАЄТЕ ЇХ…”
Запитання: Сьогодні газети буквально пістрявіють оголошеннями різноманітних цілителів, знахарів, провісників народної медицини, які пропонують стражденним свої послуги, обіцяючи чудодійне зцілення мало не від усіх хвороб. Розумію, що серед представників т.зв. нетрадиційної медицини є й справжні цілителі, які мають цей дар від Бога, але не знаю, як відрізнити їх від тих, що послуговуються темними силами, або й просто є шарлатанами? Відповідь: Дійсно, з історії Церкви нам відомо, що у перші віки християнства цілительство займало чільне місце в житті християнських общин. При кожному храмі, в кожній громаді вірних обов’язково були люди, у яких серед дарів благодаті Божої домінувала харизма цілительства і які щедро використовували цей дар во благо Церкви. Віруючі тих часів не послуговувалися світськими лікарями. Навпаки – світські, навертаючись до віри й приймаючи Христа своїм Спасителем, приходили у Церкву, аби припасти до цілющого джерела благодаті Господньої. З часом, коли за пророцтвом апостольським “любов багатьох охолола”, через те, що фарисейська розчина проникла і у життя Новозавітної Церкви, зменшилася й ряснота Благодаті (не якісно, але кількісно). І, як результат, сьогодні інституція християнського цілительства окремими особами є фактично втраченою й офіційно перейшла в іншу якість, точніше збереглася лише в одній якості, набувши статусу священнодійств, здійснюваних виключно духовенством, зокрема, в таїнстві соборування (воно іще має назву “маслосвяття” або “єлеоосвячення”). Проте існуюче положення зовсім не означає, що благодать Всесвятого Духа не проливається на окремих віруючих та вірних членів Церкви Христової. Адже здатність до прояву прихованих неординарних, так званих надприродних якостей, потенційно закладена в кожній людині, тільки знаходиться вона в зародковому, точніше у “сплячому” стані, будучи прикритою “звірячими шкурами”, каїновою печаттю, завісою гріха, яка знімається лише Христом (див. Буття, 3 розділ, 21 вірш; також 4 розділ, 15 вірш; Євангеліє від Матвія, 27 розділ, 51 вірш). І не втратила й до сьогодні свою силу обітниця Господня, дана нам через апостолів: “І сказав Він [Христос] до них [до учнів Своїх]: «Ідіть по цілому світові, та всьому створінню Євангелію проповідуйте (Євангелія – грецькою “блага, добра звістка”)! Хто увірує й охреститься (слово “хреститися”, грецькою “баптисма”, означає “повне занурення”, – тут: Хто увірує і повністю зануриться у Благодать віри смиренної, підніметься до висот досконалості, до висот здобуття Духа Святого), – буде спасенний, а хто не ввірує – засуджений буде. А тих, хто ввірує, супроводити будуть ознаки такі: у Ім’я Моє демонів будуть виганяти, говоритимуть мовами новими, братимуть змій; а коли смертодійне що вип’ють, – не буде їм шкодити; кластимуть руки на хворих, – і добре їм буде!” (Євангеліє від Марка, 16 розділ, 15–18 вірші). Отже, як бачимо, і нині діє благодать Божа через тих, хто відрікся себе, і йде “царським шляхом” духовного удосконалення. Бо Господь наш Ісус Христос “і учора, і сьогодні, і навіки Той Самий!” (Послання святого апостола Павла до євреїв, 13 розділ, 8 вірш). Тільки, на жаль, літепла щодо віри номінальна церква сьогодні майже втратила здатність розрізняти “між святістю й між не святістю, і між нечистим та між чистим” (див. Левит, 10 розділ, 10 вірш), і однаково негативно ставиться як до окультних практиків, які, не маючи “розуму Христового”, не очистивши Святеє Святих серця свого Святим Духом Любові, механічно розвивають в собі екстрасенсорні здібності, так і до духовно просвітлених вірних, які ліствицею смирення піднялися до висот Благодаті й отримали дар зцілень від Господа. Як же, дійсно, розрізнити: від Господа той чи інший дар чи від лукавого? Силою Духа Святого творить людина чудеса (у тому числі й чудеса зцілення) чи силою “бога віку цього”, сатани, що злодій він “і грішить від початку”? Людина просвічена Духом дасть відповідь на це запитання одразу, при першому ж контактуванні, бо дар розпізнавання духів є одним із провідних духовних дарів. Але якщо не відкрився у нас іще цей дар, якщо отримали лише тільки “зачаток Духа”, або й зовсім не народилися згори? Тоді маємо найвірніше мірило, найправдивіший Канон – Слово Боже, і до нього удаваймося в усіх аспектах нашого життя… Сказав Господь: “По їхніх плодах ви пізнаєте їх. Бо хіба ж виноград на тернині збирають, або фіги – із будяків (“Тернина” у біблійній мові – символ омани багатства віку цього – див. притчу про сіяча: Матвія, 13 розділ, 22 вірш; “будяччя” – образ нелюбовності, агресії, владолюбства. “Тернина й осот” – символи духу насильства й користолюбства)? Так ото родить добрі плоди кожне дерево добре, а дерево зле плоди родить лихі. Не може родити добре дерево плоду лихого, ані дерево зле плодів добрих родити. Усяке ж дерево, що доброго плоду не родить, – зрубується та в огонь укидається. Ото ж бо, – по їхніх плодах ви пізнаєте їх!” (Мф. 7.16–20). От вам і відповідь на поставлене запитання! Відповідь наскільки ясна, настільки ж і проста. По плодах! І якщо, завітавши до офісу якого-небудь новоспеченого “цілителя”, ви побачите на дверях таксу: “Діагностика – 10 «умовних одиниць», лікування – 40”, – то чимдуж утікайте від гріха подалі! Бо чи можна уявити собі, щоб Христос або учні Його виставляли подібні умови? Уявити, що тінь апостола Петра оцінювалася б, скажімо, в 100 динаріїв, а хустки й пояси з тіла Павлового у 300? “Ніхто двом панам служити не може, – бо або одного зненавидить, а другого буде любити, або буде триматися одного, а другого знехтує. Не можете Богові служити й мамоні (мамона – язичеський бог багатства)” (Мф. 6.24). Це щодо “тернини”. А щодо “будяччя” – то скільки разів доводилось чути про зверхність у поводженні, честолюбство, роздратування, ба навіть гнівливість “авторитетів” від цілительства! Це також вірна ознака того, що далеко не Дух Христів царює у серці означених “чудотворців” і не Дух Святий промовляє їхніми устами. Бо “навчіться від Мене, – говорить Господь, – Я ж тихий і серцем покірливий…” (див. Мф. 11.29). Бо “від Бога любов, і кожен, хто любить, родився від Бога та відає Бога! Хто не любить, той Бога не пізнав, бо Бог є любов!” (Перше соборне послання святого апостола Івана Богослова, 4 розділ, 7–8 вірші). Не пізнав, а, отже, і не отримав від Нього ні влади, ні сили зціляти “недужих усіх”… Отож, по їхніх плодах ви пізнаєте їх!
“І НЕ ВПИВАЙТЕСЯ ВИНОМ...”
Запитання: Що сказано в Біблії стосовно вживання алкоголю?
Відповідь: В нашу оселю прийшло свято... Різдво, Новий рік, Водохрище. Сім’я сідає за стіл. Кутя, святкові наїдки і... чарка. Чи так уже необхідна вона? Чи дійсно без неї не можемо обійтися за святковим столом? Запитаймо себе. І якщо ми дамо відповідь, що без пляшки на столі чогось не вистачає, що без чарки і свято не свято – значить у нас проблеми, значить ми вже в тенетах, і час бити на сполох.
Біблія чітко розмежовує помірне вживання легкого виноградного вина (не горілки чи самогону!) і пияцтво: повну або часткову залежність від алкоголю. Про це свідчать і цитати з Святого Письма:
“Гостину справляють для радощів, і вином веселиться життя” (Екклезіаст); “Трохи вина зуживай ради шлунка твого” (Перше послання апостола Павла до Тимофія). Але: “Не будь поміж тими, що жлуктять вино...” (Приповісти Соломона); “Поступаймо доброчесно, не в гульні та п’янстві” (Послання до римлян); “Уважайте ж на себе, щоб ваші серця не обтяжувалися ненажерством та п’янством... ” (Євангеліє від Луки); “Не єднатися з тим, хто зветься братом, та є перелюбник, чи користолюбець, чи ідолянин, чи злоріка, чи п’яниця, чи хижак, – із такими навіть не їсти!” (До коринфян); “Учинки тіла явні то є: перелюб, нечистість, розпуста, ідолослуження, чари, ворожнечі, сварка, заздрість, гнів, суперечки, незгоди, єресі, завидки, п’янство, гулянки й подібне до цього. Я про це попереджую вас, як і попереджав був, що хто чинить таке, не вспадкують вони Царства Божого!” (До галатів).
Про пияцтво чомусь тепер говорити не те що не прийнято, а якось “не модно”. І в цій немодності, в цій сором’язливій мовчанці (сказати б – у злочинному потуранні пияцтву) приховується велика небезпека. Озирнімося навколо. Все більше й більше навколо п’яних – у транспорті, на вулицях... Навіть з роботи люди їдуть, немов би з корчми. У чому ж причина? В чому корінь зла? Пошукаймо відповіді на це запитання у Святому Письмі.
“В кого «ой», в кого «ай», в кого сварки, в кого клопіт, в кого рани даремні, в кого очі червоні? У тих, хто запізнюється над вином, у тих, хто приходить попробувати вина змішаного (інший переклад – “міцного”. – Авт.). Не дивись на вино, як воно рум’яніє, як виблискує в келиху й рівненько ллється, – кінець його буде кусати, як гад, і вжалить, немов та гадюка” (Приповісти).
Дехто, виправдовуючи свою пристрасть до п’янкого напою, каже: “А в Біблії ж сказано: Пий, та не впивайся…” Не сказано! Цей ходячий вислів – перекручена фраза з Послання апостола Павла до ефесян: “І не впивайтесь вином, в якому розпуста, але краще наповнюйтесь Духом”. Немає тут цього – “Пий”! І в багатьох інших місцях Святого Письма також різко засуджується пияцтво.
