Текст книги "Іще ніч..."

Автор книги: Олег Ведмеденко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 11 страниц)

Яке ж духовне значення хрещення? Хрещення – це є повне занурення в Божественну благодать во Ім’я Отця (означає повністю зануритись у віру в Єдиного Бога – Отця Вседержителя), і Сина (всиновити, воплотити, втілити, здійснити, реалізувати на практиці у своєму житті цю віру смиренну, що чинна любов’ю), і Святого Духа (одухотворити, оспівати та розповсюдити її).Теми православного таїнства хрещення, його символічного й містичного значення я уже торкався на сторінках “Християнської України” (див. статтю “Була б віра...”, готується до друку стаття “Баптисма”). У цій же публікації ми висвітлимо власне етимологію, походження слова “хрещення” в українській мовній традиції. Треба зазначити, що зробити це необхідно хоча б з тієї причини, що корінь слова “хрещення” в українській мові, як і в слов’янських мовах взагалі, відмінний від усіх інших мов, у тому числі й від мови оригіналу, тобто грецької. Цей феномен призводить до неабиякої плутанини, а подекуди й до змішування таких осібних слів, як “хрест”, “хрещення” і “Христос”. А першопричина цієї плутаності лежить у сивій імлі історії української мови та українського (руського) правопису зокрема...Коли влітку 988-го року наступило офіційне вже охрещування киян, то в той час прийнято було потрібні богослужбові книжки з Болгарії, прийнято й болгарський правопис, що його упорядкували солунські брати Кирило (в миру Костянтин) і Мефодій та їхні учні. Цей правопис зветься старослов’янським, і мова, що прийшла у церковне життя, мова староболгарська, – була на той час прийнятною для русичів, адже Київ стояв в самому центрі східнослов’янського державного життя.Від святих Кирила й Мефодія і отримали ми переклад Святого Письма з грецької на слов’янську мову. І в цьому перекладі слово “хрещення” утворилося не від “занурюю”, як у грецькій мові, а від “хрест”. Ймовірно, святі перекладачі мали на увазі підкреслити цим саме духовно-символічне значення грецького слова “баптисма”, “повне занурення”, як повне занурення у хресний шлях Господа нашого Ісуса Христа, шлях смирення: “Я – дорога, і правда, і життя” (Ів. 14.6). Дійсно, Христос – це є Шлях Правди, Який веде у Життя вічне. Розіп’яти в собі гріх разом зо Христом, умерти для гріха разом з Ним, а відтак і духовно воскреснути в життя вічне разом з Ісусом – от істинне хрещення, істинне занурення – повна віддача себе на Волю Божу. “Коли хто хоче йти вслід за Мною, – хай зречеться самого себе, і хай візьме свого хреста, та й іде вслід за Мною” (Мф. 16.24). Отож, як бачимо, мотивацією перекладу грецького “баптисма” саме як “хрещення”, очевидно й було духовне значення цього слова в розумінні повного розп’яття нашого старого гріховного єства та повного ж занурення в оновлююче єство Боже.А от що говорить стосовно правопису слова “хрещення” митрополит Іларіон (в миру професор Іван Огієнко) у своїй праці “Наша літературна мова”: “... І в цьому випадку [часто] плутають слова «хрест», [«хрещення»] і «Христос»... Слово «хрест», старослов’янське «крьст», відоме всім слов’янським народам, бо це праслов’янське слово. Воно було в нашій українській мові ще до прийняття християнства, і з нього пізніше повстали слова: «хрестити», «Хреститель», «хрещення». Слово «крещеніє – хрещення» визначає одержати Креста (пор. народне «у Хрест увести»), приєднатися до наслідків хресної муки Ісусової, до наслідків Хреста [Господнього].

У християнських мовах світу слова «хрест», «хрестити» і «Христос» – це різні три слова. Наприклад грецькі: stauros, baptidzein, Christos (у перекладі «хрест», «повне занурення» і «Помазанець», тобто Помазаний Духом Святим на звершення місії спасіння)... Грецьке «баптисма» (зануряти, погружати, поливати) прийняли всі європейські народи, але слов’яни осталися при своєму власному... праслові: «крьштеніє – крещення», «крьстити – крестити – хрестити». Отже, як бачимо, історично хрест, хрещення і Христос – це різні слова і їх плутати не годиться. І богословськи це різне...”

І, нарешті, як правильно вимовляти: “хрещення”, чи “хрищення”? В тій же праці читаємо:

“І вся українська давнина, вся давня українська література, усі без виключення українські богослужбові книжки завжди пишуть «хрест», і пишуть через «ре» й в усіх похідних від нього словах. У всіх виданнях митрополита Петра Могили, скажемо в його служебниках та в требнику 1646 року читаємо: хрест, Хреститель, хрестити, хрещення... Коли десь стрінемо форму «христити», то це звичайна фонетична помилка...”

Які ж висновки ми можемо зробити з нашого дослідження? Висновків цих є два: по-перше, слово “хрещення” означає “повне занурення”; і, по-друге, треба писати це слово не через “и”, а через “е”. Таким чином ми з вами уникнемо як богословських, так і фонетичних помилок.

МОЛИТВИ ДО СВЯТИХ

Запитання читача: Чому православна церква вчить поклонінню святим, адже сказано: “Господові Богові своєму вклоняйся, і служи Одному Йому!..”?

Відповідь: Догмати (визначення істин) православної церкви вчать вірних не поклонінню, а молитовному єднанню, тобто спілкуванню зі святими. Церква молиться за всіх спочилих у вірі, благаючи в Господа прощення їм гріхів “вільних і невільних, свідомих і несвідомих, чи то в слові, чи в ділі, чи думкою...”, бо немає людини, щоб жила і не згрішила, бо один Господь без гріха, бо коли кажемо, що не маєм гріха, то себе обманюємо, і нема в нас правди. Отже, якою праведною не була б людина що відійшла з цього світу, Церква супроводжує її відхід спільною молитвою за неї до Господа.

Разом з тим, як вчить нас православна догматика, коли загальний голос Церкви свідчить про праведність спочилого – християни, окрім молитви за нього, навчаються добрим прикладом його життя і ставлять його за взірець для наслідування, як і сказано: “Ви світло для світу. Не може сховатися місто, що стоїть на верховині гори. І не запалюють світильника, щоб поставити його під посудину, але на свічник, – і світить воно всім у домі. Отак ваше світло нехай світить перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла, та прославляли Отця вашого, що на Небі” (Євангеліє від Матвія).

Коли ж надалі загальне переконання у святості покійного підтверджується особливими свідоцтвами, якими є мучеництво (мученицька смерть за віру), безстрашне ісповідництво (відкрите сповідання віри перед лицем тортур), самовіддане служіння Церкві, дар зцілень і, особливо, коли Господь підтверджує святість спочилого чудесами після його смерті під час його молитовного поминання, тоді Церква прославляє його особливим чином. Молитви про прощення небіжчику гріхів та про його упокоєння припиняються, віддаючи місце іншим формам духовного спілкування, а саме звеличанням його подвигів у Христі (бо “не ставлять світильника під посудину”), також проханням до нього, аби молився за нас, за прощення гріхів наших, за наше духовне зростання, щоб молитовно підтримував нас у наших болістях та нуждах.

Про те, що спочилі святі праведники знаходяться у постійному єднанні з Богом і, понад те, здатні духовно бачити те, що діється у світі видимому та впливати на ці події молитвами своїми, говорить нам і Святе Письмо. В Апокаліпсисі читаємо: “І коли п’яту печатку розкрив, я побачив під жертовником (під Небесним, духовним жертовником Волі Божої. – Авт.) душі побитих за Боже Слово, і за свідчення, яке вони мали. І кликнули вони гучним голосом, кажучи: «Аж доки, Владико святий та правдивий, не будеш судити, і не мститимеш тим, хто живе на землі, за кров нашу?”

Про те ж, наскільки виправданим є молитовне єднання з праведниками (тим більше зі святими – тобто досконалими праведниками, які повністю присвятили себе служінню Богові, які перемогли кров’ю Агнця та словом свого засвідчення, і не полюбили життя свого навіть до смерті, свідчать нам святі апостоли: “Отже, признавайтесь один перед одним у своїх прогріхах, і моліться один за одного, щоб вам уздоровитись. Бо дуже могутня ревна молитва праведного!” (Послання апостола Якова); “Бо очі Господні – до праведних, а вуха Його – до їхніх прохань” (Послання апостола Петра).

І дійсно, коли ми не в Дусі, коли переживаємо моральну кризу, охолодження віри, духовне падіння – ми маємо право, ба більше, ми просто зобов’язані звернутися до братів наших по вірі за підтримкою: “Сестро Маріє, чи брате Іване, я потребую вашої молитовної підтримки. Помоліться за мене...” Це нормально! Це основний принцип Церкви: “Носіть тягарі один одного, і так виконаєте закона Христового” (Послання апостола Павла галатам).

Патріарх Яків у своєму видінні бачив цю Божественну будову Церкви – Драбину в Небо: “І снилось йому, – ось драбина поставлена на землю, а верх її сягав аж Неба. І ось ангели Божі виходили й сходили по ній...” (Книга Буття). Духовний зміст цього видіння розкривається так: усі ми мусимо прагнути до висот досконалості, стати ангелами (грецькою – “вісниками”) Божими. І хто досягає висот неба, висот царства Духа – той має спуститися до рівня братів своїх і допомогти піднятися й їм. Це принцип церковного єднання. Молитовне ж єднання зі святими є практичною реалізацією цього принципу, здійсненням зв’язку християн на землі (Церкви воюючої) з Церквою небесною (торжествуючою), про яку каже апостол Павло: “Але ви приступили до гори Сіонської, і до міста Бога Живого, до Єрусалиму Небесного, і до десятків тисяч ангелів, і до Церкви первороджених (тобто духовних. – Авт.), на Небі написаних, і до Судді всіх – до Бога, і до духів удосконалених праведників, і до Посередника Нового Заповіту – до Ісуса...” (Послання євреям).

Дійсно, немає іншого посередника між Богом і людьми, окрім Господа нашого Ісуса Христа. І святі Церкви небесної, торжествуючої, виступають не в ролі посередників, як хибно розуміють це представники деяких нетрадиційних конфесій, але вони є братами й співслужителями нашими, що допомагають нам у нашому служінні як прикладом свого подвижницького життя, так і молитвами своїми за нас, немічних. Бо “Бог же не є Богом мертвих, а живих, бо всі в Нього живуть”: як ми у світі видимому, на землі, так і вони в світі невидимому, на небі. І Бог бажає об’єднати все у Христі: небесне (духовне, тонко-матеріальне) й земне.

І, нарешті, щодо поклоніння. Ми не поклоняємося угодникам Божим як Богові, як хотів це зробити язичник Корнилій, проте Петро не дозволив йому (див. Дії святих апостолів, 10 розділ, 26 вірш). Але ми вшановуємо їх як служителів Божих, подібно тому, як зробив це темничний сторож, що зажадав світла Божого спасіння: “Зажадавши ж той світла, ускочив, і тремтячий припав до Павла та до Сили...” (Дії, 16.29). Припадаємо й ми до святих, як до носіїв сього Світла, як до тих, що отримали славу Господню і принесли цю славу й для нас. Як і читаємо у Святій Євангелії, а саме в молитві Ісуса за учнів й за вірних Своїх на таємній вечері. Господь звертається до Отця: “Та не тільки за них Я благаю, а й за тих, що ради їхнього слова ввірують у Мене, щоб були всі одно: як Ти, Отче, в Мені, а Я – у Тобі, щоб одно були в Нас і вони, – щоб увірував світ, що Мене Ти послав. А ту славу, що дав Ти Мені, Я їм передав, щоб єдине були, як єдине і Ми” (Євангеліє від Івана).

МОЛИТВИ ЗА ПОМЕРЛИХ

Запитання: Хіба спочилі “з того світу” можуть чути наші молитви – вони ж давно померли і, за Писанням, “нічого не знають”?

Відповідь: Дійсно, сказав Екклезіаст:

“Бо знають живі, що помруть, а померлі нічого не знають…

і їхнє кохання, і їхня ненависть, та заздрощі їхні загинули вже, і нема вже їм частки навіки ні в чому, що під сонцем тим діється…” (див. Екклезіаста, 9 розділ, 4–6 вірші).

Але треба завжди пам’ятати, що Слово Боже – то є меч двосічний і, як сказав святитель Феофан Затворник, “не так візьмеш [його] – поранишся”. “Бог же не є Богом мертвих, а живих, бо всі в Нього живуть”, – говорить Господь (Луки, 20 розділ, 38 вірш); “Бо Христос на те й умер, і ожив, щоб панувати і над мертвими, і над живими” (Римлянам, 14 розділ, 9 вірш). Екклезіаст мовить не про те, що померлі взагалі нічого не знають, але що нічого не знають за тілом. Земля – це місце випробувань. Творець дав нам тіло як інструмент, за допомогою якого ми можемо робити або добрі, або злі справи, тим самим засвідчуючи, проявляючи свою віру, адже “віра, коли діл не має, – мертва в собі” (Якова, 2 розділ, 17 вірш).

Допоки ми живемо в тілі – ми знаємо, що помремо, знаємо, що, ставши на страшному суді Христовому, дамо відповідь за кожне слово; знаємо, що кожну справу нашу Бог приведе на Суд. А знаючи це, ми стараємося добрими ділами, вірою, що здійснюється в любові, “набувати собі друзів (на Небі) від багатства неправедного (земного), щоб, коли проминеться воно (коли не знатимемо уже за тілом ні любові, ні ненависті, не зможемо приносити плодів ні добрих, ані злих), прийняли нас до вічних осель” (Лк. 16.9).

Що стосується молитов небожителів, то душі спочилих праведників знаходяться на Небі духовному, у паралельному з нашим фізичним – тонкому, закритому для тілесних очей світі. Цей світ у біблійній мові називається світом невидимим, ангельським. І те, що переставлені “на той світ” душі святих угодників Божих знають про події, які відбуваються тут, на землі, і здатні впливати на них завдяки молитовному предстоянню своєму перед Господом, підтверджує нам Святе Письмо. В Апокаліпсисі читаємо:

“І коли п’яту печатку розкрив, я побачив під жертовником душі побитих за Боже Слово, і за свідчення, яке вони мали.

І кликнули вони гучним голосом, кажучи: «Аж доки, Владико святий та правдивий, не будеш судити, і не мститимеш тим, хто живе на землі, за кров нашу?»

І кожному з них дано білу одежу, і сказано їм іще трохи спочити, аж поки доповнять число їхні співслуги, і брати їхні, що будуть побиті, як і вони” (Об’явлення, 6 розділ, 9–11 вірші).

Земна Церква, що складається з віруючих та вірних учнів Христових – християн, які сповідують Христа в своїй плоті; а також Церква Небесна, яка наростає із небожителів – Богородиці, святих ангелів, спасенників Божих, усіх від віку спочилих праведників, – з’єднані під єдиним Главою, Христом. Між земною та Небесною Церквами існує найтісніший зв’язок, бо така Воля Божа, “щоб усе об’єднати в Христі, – що на Небі і що на землі” (Ефесянам, 1 розділ, 10 вірш). Тому Небесні сповідники Христові невидимим чином беруть участь у нашому житті, як і сказано: “Говорю вам, що так само на Небі радітимуть більш за одного грішника, що кається, аніж за дев’ятдесятьох і дев’ятьох праведників, що не потребують покаяння!..” (Лк. 15.7). Вони близькі до нас, а ми, якщо ми в Дусі Святім перебуваємо (а цього досягаємо під час гарячої сердечної молитви), до них, – “співгорожани святим і домашні для Бога”. Як і каже апостол:

“Але ви приступили до гори Сіонської і до міста Бога Живого, до Єрусалиму Небесного,

і до десятків тисяч ангелів, і до Церкви первороджених, на Небі написаних, і до Судді всіх – до Бога, і до духів удосконалених праведників...” (Євреям, 12 розділ, 22–23 вірші).

У запитанні, що його ми тут розглядаємо (а це живе, реальне запитання із моєї священно-службової практики: одне із тих, які найчастіше зустрічаються), звучить відверте невірство в життя душі позагробове та у дієвість молитов за померлих. Як правило, таке невірство породжується проповідями представників деяких протестантських конфесій, таких як, наприклад, адвентисти сьомого дня. Подібні хибні погляди є не новими в житті Церкви. Іще на зорі християнства їх розповсюджувала секта гіпнопаннихитів, що вчили про одночасну смерть душі й тіла та про одночасне ж і воскресіння їх. Історично відомі богословські диспути, які переможно вів із ними визначний учитель Церкви Оріген (185 – 254 рр.).

В основу доктрини про смертність людської душі гіпнопаннихити (як і адвентисти сьогодні) покладають сьомий вірш другого розділу першої книги Біблії “Буття”: “І створив Господь Бог людину з пороху земного. І дихання життя вдихнув у ніздрі її, – і стала людина живою душею”. Далі виводиться проста арифметична формула:

тіло людське (створене з пороху земного) + дух (який Бог безпосередньо вдихнув у людину) = душа.

Під час смерті тіло іде в землю, дух повертається до Бога, а душа, відповідно, перестає існувати (ось вам “І вернеться порох у землю, як був, а дух вернеться знову до Бога, що дав був його!” (Еккл. 12.7)). Така собі проста арифметика... Проста, як лампочка: вимкнув світло – й погасла. І при цьому, бачимо, зовсім не обов’язково утруднювати себе, аби підняти очі буквально на декілька віршів вище та прочитати: “...бо людина (!) відходить до вічного дому свого” (Еккл. 12.5). Людина, а не безлика енергія, – людина, що за образом Божим є дух, який має душу і живе в тілі. Яка й залишає це тіло за словом апостольським: “Знаємо-бо, що коли мешкальний намет наш зруйнується, то маємо будівлю від Бога на Небі – дім нерукотворний та вічний” (2 Коринфянам, 5 розділ, 1 вірш).

Що ж до потрібності молитов за померлих, то тут також необхідно звернутися до Слова Божого. Воно ж свідкує, що Христос може полегшити долю живучих у потойбічнім світі грішних християн та недосконалих праведників. Бо немає гріха, який би міг перемогти милосердя Господнє (втім, це не стосується нерозкаяних грішників, носіїв хули на Духа Святого). Відома ж усім притча про багатія й Лазаря указує лише на те, що за гробом людина нічого вже не може змінити своєю силою – для Господа ж “нема неможливої жодної речі” (див. Лк. 1.37; 16.19–31). Декілька цитат на підтвердження:

Матвія, 28 розділ, 18 вірш: “Дана Мені всяка влада на небі й на землі”.

2 Маккавейська, 12 розділ, 39–45 вірші; Як. 5.16; Єремії, 16 розділ, 7 вірш: “Наступного дня вояки Юди (Юди Маккавея) прийшли, – саме тоді була на це крайня пора, – щоб зібрати трупи полеглих і поховати їх у батьківських гробах разом з родичами. Вони знайшли тоді під тунікою в кожного з померлих дрібні речі, посвячені ямнійським ідолам, що були юдеям заборонені законом, тож усім стало ясно, що вони через те й полягли. В той час усі благословили Господа, справедливого Суддю, Який чинить скрите явним; і почали вони молитися, благаючи, щоб гріх, який стався, простився їм цілковито.

Юда ж, шляхетний муж, умовив вояків берегти себе чистими від усякого гріха, не пускаючи з ока те, що сталося з-за гріха полеглих. Він зібрав, з кожного поголовно, зо 2000 драхм сріблом, і послав їх у Єрусалим, щоб принести жертву за гріх; тим вельми гарним та благородним вчинком він виявив, що мав на думці воскресіння, – бо якби він не надіявся, що полеглі встануть [з мертвих], зайвим і смішним було б молитися за мертвих. При цьому мав він на увазі прекрасну нагороду для тих, що благочестиво вмирають, – що за свята й благочестива думка! Тому він і приніс жертву преблагання за мертвих, щоб вони звільнилися від гріха”.

Сираха, 7 розділ, 36 (33) вірш: “Дар милосердя подай усякому живому, а й мертвому не відмов твоєї ласки”.

Мф. 12.32: “І як скаже хто слово на Людського Сина (на Христа), то йому проститься те; а коли скаже проти Духа Святого, – не проститься того йому ані в цім віці, ані в майбутнім!”

ТІНЬ ПРАВЕДНИКІВ

Запитання: Звідки виник культ шанування мощів, і чи не суперечить це Божому Слову?

Відповідь: Віддаючи шану спасенникам Божим, які відійшли душами своїми на Небо, свята Церква разом з тим ушановує і залишені на землі мощі (тобто тіла) угодників Божих. Слов’янське слово “мощі” відноситься не лише до тіл переставлених святих: церковнослов’янською мовою воно означає взагалі тіла спочилих, а не “мощь” або “міць”, як інколи його невірно трактують. Ушановуючи святі мощі, православні віруючі вірять не в “міць”, не в “могутність” чи силу самих по собі останків святих, а в молитовне предстояння святих, мощі яких, знаходячись перед нашим зором, збуджують у серцях почуття близькості до самих угодників Божих, які жили колись у цих тілах. Отже, мощі святих, як і ікони, є своєрідними “каталізаторами”, збудниками нашого молитовного стану.

Коли ми відвідуємо могилу близької нам людини, то обов’язково у пам’яті спливають дорогі нам спогади про неї, яскраві епізоди з її життя; вона ніби оживає, повертається із небуття. Подібно до цього й перебування біля раки з мощами того чи іншого святого, безумовно, підвищує молитовно-емоційний стан віруючої людини. В пам’яті оживають епізоди з достославного життя угодника Божого, ми ще і ще співпереживаємо йому, згадуючи прочитану колись достойну наслідування історію його подвижницького житія. Воістину, “не запалюють світильника, щоб поставити його під посудину, але на свічник, – і світить воно всім у домі...” (див. Матвія, 5 розділ, 14–16 вірші).

Уже починаючи із ІІ сторіччя ми маємо відомості про вшановування християнами останків своїх святих. Так, після змалювання мученицької смерті святого Ігнатія Богоносця, єпископа Антиохійського († 107 року), свідок цієї кончини повідомляє, що “залишки від його тіла (святий Ігнатій був розшматований звірами), найтвердіші частини, відвезені були в Антиохію, і покладені у полотно як неоціненний скарб, задля благодаті, яка пробувала в мученикові, залишеній святій Церкві”. Також після мученицького кінця життя святого Полікарпа, єпископа Смирнського, та спалення проконсулом його тіла († 155 року), християни “зібрали кості святого Полікарпа, як скарб, що дорогоцінніший за дорогі камені та чистіший за золото, й поклали їх... для святкування дня його спогаду і для навчання та ствердження майбутнім християнам”.

Згідно приписів Церкви останки святих вшановуються незалежно від їх нетлінності, і не завдяки самій нетлінності (якщо вона має місце), а задля глибокої поваги перед святим життям або мученицькою смертю святого. І тим більше, коли мають місце явні й підтверджені чудесні ознаки зцілень під час молитов до святих про заступництво їхнє перед Богом. Втім, церковні собори неодноразово забороняли визнавати спочилих людей святими лише за однією ознакою нетлінності їхніх тіл. Але, безумовно, нетлінність тіл праведників приймається як один із знаків Божих, що підтверджує святість спочилих.

Про відношення новозавітної Церкви до тлінних і нетлінних останків своїх святих нам розповідає церковна історія. А як же відносилась Церква старозавітна до останків пророків та праведників? Про це свідчить нам Святе Письмо. Так, благочестивий цар Йосія, знищуючи кості нечестивців, не зачепив праху пророка Божого Ахійї, а віднісся до нього з повагою:

“І обернувся Йосія, та й побачив гроби, що були там на горі. І послав він, і позабирав кості з гробів, і попалив на жертовнику, – і опоганив його, за словом Господнім, яке кликав був Божий чоловік, що прорікав оці речі.

І сказав цар: «Що це за надгробок, що я бачу?» А люди того міста сказали йому: «Це надгробок Божого чоловіка, що прийшов з Юдеї й прорік оці речі, які зробив ти на жертовнику в Бет Елі».

А він сказав: «Дайте йому спокій, – нехай ніхто не рухає костей його». І зберегли його кості, кості того пророка...” (4 Царств (2 Царів), 23 розділ, 16–18 вірші).

У тій же Четвертій Книзі Царств (Другій Царів за масоретською Біблією) змальовано чудо, яке сталося з мощами пророка Божого Єлисея. Безумовно, цей текст необхідно розглядати у першу чергу по духу. Але нині я наводжу його без коментарів для тих читачів, які є представниками релігійних конфесій, що, трактуючи Святе Письмо по букві, усе-таки відкидають поважання святих мощів. Більше того – дорікають прихильникам їх шанування.

“І спочив Єлисей, і поховали його. А моавські орди прийшли до Краю наступного року.

І сталося, як ховали одного чоловіка, то погребальники побачили ті орди, та й кинули того чоловіка до Єлисеєвого гробу. А коли впав і доторкнувся той чоловік до Єлисеєвих костей, то воскрес , і встав на ноги свої...” (4Цар.(2Цар.) 13.20–21).

І нарешті, декілька цитат із Святого Письма, які свідчать про те, що все, пов’язане з життям і діяльністю святих угодників Божих, навіть одяг і тінь досконалих праведників, були чудотворними:

“І Бог чуда чинив надзвичайні руками Павловими,

так що навіть хустки й пояси з його тіла приносили хворим, – і хвороби їх кидали, і духи лукаві виходили з них” (Дії, 19 розділ, 11–12 вірші);

“І все збільшувалось тих, хто вірує в Господа, безліч чоловіків і жінок,

так що хворих стали виносити на вулиці, та й клали на ложа та ноші, щоб, як ітиме Петро, то хоч тінь його впала б на кого із них.

І безліч люду збиралось до Єрусалиму з довколишніх міст, і несли недужих та хворих від духів нечистих, – і були вони всі вздоровлювані!” (Дії 5.14–16).

“НЕ СИЛОЮ Й НЕ МІЦЦЮ...”

Запитання: Сьогодні церква буквально задихається під спудом різноманітних обрядів, звичаїв та церемоній. Чи не правильніше було б зовсім відмовитись від тілесного богопоклоніння, а “поклонятись Отцю в дусі та істині”?

Відповідь: Питання тілесного богопоклоніння відноситься до православної традиції, а вона сягає часів християнства нерозділеного. Наші брати-протестанти, безперечно, мають рацію, вказуючи на певну переобтяженість традиційних релігійних конфесій (маю на увазі православ’я і католицизм) різноманітними обрядами, церемоніями, приписами та канонами. Але протестуючи проти зовнішнього та внутрішнього занечищення християнства, вони часто-густо й самі потрапляють у тенета консерватизму, задогматизованості та ортодоксії, випліскуючи разом із брудною водою й немовля. Метою цієї публікації, як втім і інших, які стосуються обрядового життя Церкви, є не сліпа апологетика (захист) православної традиції, а спроба висвітлити її світлом Істини, розкрити глибину, відкрити суть, повернути звітрілу за роки духовного занепаду сіль її. “Бог Той, що виправдує. Хто ж той, що засуджує?..” (див. Рим. 8.33–34). Але для того, аби відповісти на запитання: чи мають право на існування різноманітні зовнішні форми богопоклоніння, необхідно з’ясувати: що ж насправді являє собою богопоклоніння правдиве?

Слово “поклонитися” у буквальному розумінні означає “схилитися, преклонити коліна, схилити голову, понизитись”. Духовний зміст богопоклоніння полягає в підпорядкуванні свого розуміння, свого бачення, своєї волі – Волі Того, Хто є Джерелом Життя, тобто Єдиному Богові. А у чому полягає воля Його щодо нас? У чому сенс нашого буття? Сенс буття людини у тому, щоб через духовне вдосконалення, обоження, освячення досягти висот Богоєднання, – висот вічного Богопізнання. Творець прагне перебувати в гармонії зі Своїм творінням, бути не тільки над нами, не тільки посеред нас, але, що найважливіше, і в нас. “Так-бо Бог полюбив світ, що дав Сина Свого Однородженого, щоб кожен, хто вірує в Нього, не згинув, але мав життя вічне” (Ів. 3.16). “Життя ж вічне – це те, щоб пізнали Тебе, єдиного Бога правдивого, та Ісуса Христа, що послав Ти Його” (Ів. 17.3). “Бо знаємо, що все створіння разом зітхає й разом мучиться аж досі. Але не тільки воно, але й ми самі, маючи зачаток Духа, і ми самі в собі зітхаємо, очікуючи синівства, відкуплення нашого тіла (повного єднання з Творцем)” (Рим. 8.22–23).

Як же досягти цього єднання? Як побудувати дім нашого спасіння? Фундаментом його, безперечно, є віра (а віра – від слухання Слова Божого, – див. Рим. 10.17). Стіни складаються з чеснот смирення, надії, очищення постом і молитвою (за святим Антонієм Великим, піст – це стримання, смирення язика, серця та чрева). А дах, вершина – то є досконала любов, містичне богоспоглядання, осяяння нетварним Божественним Світлом, невимовна благодать богоєднання.

Червоною ниткою, цементуючою основою цієї Богом благословенної побудови є саме молитва. Молитва не в розумінні простого висловлення наших прохань до Господа, але у розумінні зв’язку із Богом. Молитва, за словом святого Григорія Ніського, є “керманичем хору чеснот”, бо “жодна із них не є сталою без молитви”. “Чеснота молитви звершує таїнство нашого єднання з Богом, і вона є зв’язком розумних створінь із Творцем”, – навчає Григорій Палама. “Постійно моліться”, – наголошує апостол Павло.

Молитва – це вознесіння душі й серця до Бога. Однак, доки ми живемо в тілі, на землі, молитва наша, природно, виражається і у різноманітних зовнішніх формах. Це і колінопреклоніння, і хресне знамення, і возношення рук, і використання різноманітних богослужбових предметів та інші зовнішні дії християнського богослужіння.

Богослужіння Нового Заповіту полягає не у постійних принесеннях в жертву тельців та овнів, але в прийнятті у серце християнина віри, що здійснюється в любові, у народженні згори від Духа Святого, у зростанні від віри в віру, від слави в славу, від сили в силу. Суть новозавітного Богослужіння у тому, щоби, піднявшись від віри, чинної страхом, до віри, яка керується любов’ю, приносити Богові плоди милосердя та богопізнання, а відтак і зростати до повного з’єднання з Ним на Небесних висотах Духа: “Бо Я милости хочу, а не жертви, і Богопізнання – більше від цілопалень” (Осії 6.6); “Нову заповідь Я вам даю: Любіть один одного! Як Я вас полюбив, так любіть один одного й ви!” (Ів. 13.34). “«Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією своєю думкою». Це найбільша й найперша заповідь. А друга однакова з нею: «Люби свого ближнього, як самого себе»” (Мф. 22.37–39).

Царство Боже зусиллями береться. Та чи може людина лише своїми силами піднятися до істинного Богослужіння, до поклоніння Богові “в дусі і правді”? Чи може досягти висот виконання волі Божої без зв’язку з Ним, без молитви? Безумовно ж, ні! Але поки ми в тілі, то й поклоніння наше, і молитва наша не позбавлені різноманітних зовнішніх дій, чи то молитва славослів’я, чи подяки, чи прохання. Сам Господь Ісус Христос не уникав зовнішніх проявів молитовних і тайнодійних. Він преклоняв коліна, “упав Він долілиць та й молився”, “і, знявши руки Свої, поблагословив їх”, “дихнув і сказав” тощо.

Уважно та неупереджено дослідивши Святе Письмо, ми побачимо, що під час Свого земного служіння Христос застосовував й зовнішні дії під час зцілень, відвідував храм Єрусалимський, називаючи його “дім Отця Мого”, “дім Мій буде домом молитви” тощо. Так само чинили й апостоли.

У книзі “Левит”, 10-ий розділ, 10-ий вірш сказано: “Розрізнюй між святістю й між несвятістю, і між нечистим та між чистим”. Безумовно ж, тілесне богопоклоніння у тому вигляді, як його маємо сьогодні (переобтяжене різноманітними обрядами, церемоніями, церковними звичаями), – це певною мірою результат духовної недосконалості, тяжкого занепаду релігійного життя, превалювання форми над суттю, букви над духом. Але пам’ятаймо, що ми живемо у часи, коли “близько, вже під дверима...” (див. Мф. 24.33). У часи, про які сказано: “І буде останніми днями, говорить Господь: Я виллю від Духа Свого” (див. Дії 2.17). У часи, про які Христос: “Але наступає година, і тепер вона є, коли богомольці правдиві вклонятися будуть Отцеві в дусі та в правді, бо Отець Собі прагне таких богомільців” (Дії 4.23)...