Текст книги "Іще ніч..."
Автор книги: Олег Ведмеденко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 11 страниц)
Чому ж людина п’є? Біблія вчить, що першопричина гріха – гордощі, а початок його – недовіра до Бога. Сказав поет: “Блажен, хто вірує, – йому на світі тепло”. Коли ж людина живе без віри, не знаючи волі Божої, не узгоджуючи свою волю з Його (а таке узгодження і є, власне, “життям в Ісусі Христі”), то їй холодно. Холодно, страшно, самітно, незатишно у світі, де владарює диявол, “світоправитель темряви віку цього”. І людина замість того щоб зігрітися вірою, опертися на міцний фундамент слова Божого, пробудити в собі Христа, аби Він узявся своєю могутньою рукою за кермо життя її, – ще більше заплутується у тенетах “духів злоби піднебесних”, намагаючись втекти від реалій буття, задурманюючи себе хмільним. А сатана, цей великий ошуканець, запопадливо підсовує людині чарку: “На, випий і забудься…” І так людина руйнує свої тіло й душу.
Чи маємо ми право руйнувати своє тіло? Ні. Це пряме порушення заповіді “Не вбивай”. Чи ви не знаєте, що тіло ваше – то храм Духа Святого, а пияцтво перетворює цей храм на печеру розбійників! Алкоголь поступово руйнує тіло, але руйнується й душа. Людина деградує, поволі перетворюючись на тварину, втрачаючи образ та подобу Божі. Сказано у євангеліста: “Не лякайтеся тих, хто тіло вбиває, а душу вбити не може; але бійтеся більше того, хто може й душу, і тіло вам занапастити” (Євангеліє від Матвія). Сатана вбиває і тіло, і душу! Господь попереджає нас, щоби ми тверезилися й були пильними, бо зійшов диявол на землю в страшній злобі і ходить, як рикаючий лев, шукаючи кого б пожерти. І щоб заволодіти людською душею, він застосовує свою зміїну хитрість: з’являється в образі “ангела світла”.
Тому-то людина тягнеться до чарки нібито задля чогось доброго. Яке лицемірство! Нищити своє здоров’я зі словами “Вип’ємо за здоров’я!” Руйнувати сім’ю під виголос “За сімейне благополуччя!” Пити “за дружбу” – і потім у п’яному чаді зчіплятися в бійці. Чаркуватися за міцну державу – і пропивати її... Після цього стає зрозуміліше, чому слово “диявол” перекладається саме як “ошуканець”.
Хвороба пияцтва розвивається непомітно. Сатана, як павук, роками плете ці тенета у серці людини. Алкоголік ніколи не визнає ні перед людьми, ні навіть перед самим собою, що це для нього є проблема. Він вперто доводить собі й оточуючим, що у нього немає потягу до спиртного, що він може пити, а може й не пити; може кинути пити у будь-який час. Але настає ранок – і знову похмілля, знов головний біль... І в цій ситуації існують лише два виходи. Перший – продовжувати жити в полоні гріха, поступово згораючи в “озері, що паленіє вогнем та сіркою”, а це – друга (духовна) смерть. І другий – протистати дияволу, як вчить апостол Яків. Протистати не своєю власною силою, але силою Божою, яку дає віра. А для цього у першу чергу розкаятися в своїй людській гордині і прийти до Господа, прийти до віри. “Прийдіть до Мене, усі струджені та обтяжені, – і Я вас заспокою!” – закликає Господь.
Один проповідник розповів чудову притчу. Людина, в якої були чималі життєві труднощі, звернулася до Бога зі словами: “Господи! У мене є велика проблема. І ця проблема – це я!” Господь же відповів: “Сину, у Мене є відповідь на твою проблему. І ця відповідь – це Я”.
Ми маємо усвідомити, що всі наші проблеми – від невірства нашого, від нашого безбожництва. Протистати дияволові можна лише міцною вірою, стриманням та молитвою. Коли невіруючий усвідомлює, що в нього виникли труднощі, – він починає шукати рятунку у лікарів та екстрасенсів. Лікується гіпнозом, кодується тощо. І це на якийсь час може дати позитивні результати. Але якщо людина не заповнить своє серце любов’ю і вірою Христовою, якщо в серці її не зацарює Господь, – вона знову впаде у спокусу, і падіння те буде гіршим за перше. Бо сказано в Євангелії:
“Коли дух нечистий виходить з людини, то блукає місцями безвідними, відпочинку шукаючи, але, не знаходячи, каже: «Вернуся до хати своєї, звідки я вийшов» (хата біблійною мовою – серце людини, домівка духу. – Авт.). А як вернеться він, то хату знаходить заметену й прибрану.
Тоді він іде та й приводить сімох інших духів, лютіших за себе, – і входять вони та й живуть там. І буде останнє людині тій гірше за перше!” (Від Луки).
Отож, хай оселиться в нашому серці Господь. І хай серце наше стане царством Його, царством Божим. Слава Творцю, вибір за нами!..
ДРЕВО ЖИТТЯ
Запитання: Поясніть, будь ласка, що це за “дерево життя” і чим воно різниться від “дерева пізнання добра й зла”, плоду якого не можна було споживати Адаму та Єві? Чому серед дерев Раю могло бути це дерево? Для чого Бог зростив його?..
Відповідь: Почнемо з того, що не яблука й не груші споживали у садку Божому перші люди віри, зображені у Святому Письмі під образами Адама та Єви! Як сам Едем (“Едем”, “Еден” – ніжність, приємність, солодкість; “рай” – сад), так і дерева в цьому Садку – поняття духовні. Подібно до того, як Церква біблійною мовою є виноградником Господнім, так і дерева в Біблії є символами духовних речей. Дуб – емблема міцної віри (згадаймо діброву Мамре, що збудував у ній жертовника смирення та любові батько народів віри Авраам. “Мамре” – означає кріпость, сила). Кедр – прагнення до висот досконалості – “кедри ливанські”, що ростуть на високостях духовності (“Ливан” – білий, сніжний: “Насичуються Господні дерева, ті кедри ливанські, що Ти насадив…”, – читаємо у псалмах. Смоківниця (фігове дерево) – символ плідності. Це “древо” покликане приносити плоди смирення й любові. Дерево сіттім (акація) – міцністю подібне до каменя, із нього ковчег Заповіту. Вічнозелений запашний кипарис – символ неминущості й благості обітниць Вічносущого…
“І насадив Господь Бог рай ув Едені на сході (схід – напрям до сонця, а Сонце правди – Христос: “Світло Христове просвічує всіх”; “Бог є Світло…” (Перше соборне послання святого апостола Івана Богослова); “Я Світло для світу” (Євангеліє від Івана). – Авт.), і там осадив людину, що її Він створив. І зростив Господь Бог із землі (земля у Біблії – це серця людські: “Послухай, ти, земле…”, – взиває Господь; “Уся земле, покликуйте Господу”, – співає Давид. – Авт.) кожне дерево (духовне дерево! – Авт.), принадне на вигляд і на їжу смачне (“Пожива Моя – чинити волю Того, Хто послав Мене…”. – Авт.). І дерево життя посеред раю, і дерево Пізнання добра і зла… І взяв Господь Бог людину, і в еденському раї вмістив був її, щоб порала його та його доглядала (щоб працювала над собою, зростала духовно, піднімалась до висот обоження – висот богопізнання – постійно очищаючи серце своє, пануючи духом над плоттю: “Блаженні чисті серцем, бо вони будуть бачити Бога”. – Авт.). І наказав Господь Бог Адамові (першим людям віри, які піднялись до райських висот здобуття Благодаті. – Авт.), кажучи: «Із кожного дерева в Раю ти можеш їсти (харчуватись духовними плодами його. – Авт.). Але з дерева знання добра й зла – не їж від нього, бо в день їди твоєї від нього ти напевно помреш!» (помреш духовно – втратиш розуміння істини, втратиш віру, втратиш благодать Всесвятого Духа. – Авт.)” (Буття, 2 розділ, 8–9, та 15–17 вірші).
Древо життя – це духовне древо пізнання добра через добро посередництвом виконання волі Божої, закону Божого, вселенського Закону любові. Древо ж пізнання добра й зла – також духовне древо, але уже пізнання добра через зло. І таке “дерево” насадив у садку Своєму Господь, і таку можливість надав Бог людині. Бо ж не роботами створив Він нас, а людьми, “на образ Свій”, наділивши й головною ознакою цього образу – свобідною волею. А що є свобідна воля без свободи вибору?..
Коли я кажу своїй дитині: “Не торкайся гарячої плити, бо впечеш пальчика!”, – то я пропоную їй виконати волю мою, повірити, довіритись мені як люблячому батькові. І у сина є вибір: або послухатись батьківської настанови, виконати волю мою, “з’їсти плід з древа життя”, і таким чином пізнати добро. Або ж виявити непослух і, відповідно, “з’ївши заборонений плід”, пізнати добро через зло. Пізнати, що тато бажає добра, що воля його добра, але пізнати вже іншим шляхом: через біль та страждання, сором і страх…
Так само й тут. Коли людина виконує волю Божу – вона харчується плодами “древа життя”. Коли ж порушує Закон Божий, грішить (“Бо гріх – то беззаконня”), – то споживає “заборонений плід”, пізнає добро через зло. Саме цим шляхом пішло людство за часів Адама. Саме цим шляхом у більшості своїй йдемо і ми…
Древо життя – це древо Богоєднання. Воно є древом вічного Богопізнання у єднанні з Творцем, бо “Життя ж вічне – це те, щоб пізнали Тебе, Єдиного Бога правдивого” (Євангеліє від Івана). Як і у Псалмоспівця: “Блажен муж, що за радою несправедливих не ходить, і не стоїть на дорозі грішних, і не сидить на сидінні злоріків. Та в законі Господнім його насолода, і про закон Його вдень та вночі він роздумує! І він буде, як дерево, над водним потоком (над водним потоком Премудрості Божої. – Авт.) посаджене, що родить свій плід своєчасно, і що листя не в’яне його, – і все, що він чинить, – щаститься йому!” І так само, як Царство Небесне – предвічний Едем – в нас, так і древо це – також в нас!
Коріння його – серце наше – п’є життєдайну воду слова Господнього, зміцняється вірою (бо ж “віра від слухання, а слухання через Слово Христове”), освячується світлом Його, заглиблюючись у смирення, і тим відкриваючи двері благодаті (“…а коли святий корінь, то й віття”).
Стовбур – це стовбур праведності, струнка ліствиця духовного зростання в стриманості та молитві, щаблі сходження в надії слави.
Гілки ж – то вся повнота людського єства, освяченого любов’ю правди, одухотворення усіх без виключення сфер життя, всесторонність та багатогранність буття праведника (“Тож, коли ви їсте, чи коли ви п’єте, або коли інше що робите, – усе на Божу славу робіть!” (Перше послання святого апостола Павла до коринфян, 10 розділ, 31 вірш)). І кубляться у вітті тому “небесні пташки” – крилаті, одухотворені думки та бажання…
А листя – не що інше, як сповідання цієї віри, що чинна любов’ю. Бо ж “вірою спасетесь!”, і “листя дерев – на вздоровлення народів”. Бо “серцем віруємо для праведності, а устами ісповідуємо для спасіння”).
Плоди ж цього живоносного Древа – плоди Духа Святого, плоди любові. “А плід Духа: любов, радість, мир, довготерпіння, добрість, милосердя, віра, здержливість, лагідність: Закону нема на таких!” (Галатам, 5 розділ, 22–23 вірші).
Корінь – стовбур – крона; віра – надія – любов… “Твоє – від Твоїх – Тобі приносимо!”, – виголошує свята Церква. Отець через Сина Духом Святим зрощує у твориві Своєму – тобто в нас з вами – благословенні та животворчі плоди добра, перетворюючи зарослу терниною та будяччям землю сердець наших на Землю Обіцяну, що тече молоком та медом: рай, Едем, царство Благодаті, – тим самим відкриваючи нам, немічним, дорогу у вічне життя.
Благословен, в кого не відніметься частка його від Древа цього!
РЕВНІСТЬ НЕ ЗА РОЗУМОМ
Запитання: Часто доводиться чути із уст озлоблених життєвими негараздами маловірних, або й просто невіруючих людей: “Що ти мені тут проповідуєш про високі матерії? Що дав мені твій Бог?! Якщо ти такий праведний, то чому ж не роздав усе своє добро бідним, як вчить ваш Христос?..”
Відповідь: Гадаю, кожен зрілий християнин, який має практичний досвід проповіді Слова Божого, так чи інакше зустрічався з такими звинуваченнями. На перший погляд може видатися, що подібні твердження мають під собою певні підстави. Але чи так це насправді? Давайте висвітлимо означене питання усепроникаючим світлом істини Слова Божого…
Чи дійсно Господь вимагає від нас, християн, щоби ми нічого не мали? Чи є це доконечною ознакою праведності, неодмінною умовою спасіння? Безумовно ж, ні! Хіба немаючим був “батько народів віри” Авраам, або терпів від нестатків син його Ісак? Хіба не володів великими чередами й отарами старозавітній патріарх Яків, і не був “більшим від усіх синів сходу” праведний Йов? Хіба не славився багатством премудрий цар Соломон, а батько його, Давид, хіба не оспівав Бога нашого: “Я був молодий і постарівся, та не бачив я праведного, щоб опущений був, ні нащадків його, щоб хліба просили” (Псалом 36, 25 вірш)?
Ми всі приходьки на цій землі. Нагими прийшли, нагими й підемо, нічого не візьмемо з собою. У труни, як відомо, кишені нема, та й погребальні костюми на Заході шиють без кишень (у нас їх просто зашивають)… Минущий матеріальний статок нам дає Господь, щоб ми, добре ним урядуючи, “набували друзів собі (на Небі) від багатства неправедного (земного), щоб, коли проминеться воно, прийняли нас до вічних осель” (див. Євангеліє від Луки, 16 розділ, 9–11 вірші). Сказано у Писанні: “А мій Бог нехай надолужить вашу всяку потребу за Своїм багатством у славі, у Христі Ісусі” (Послання апостола Павла до филип’ян, 4 розділ, 19 вірш); “Улюблений, – я молюся, щоб добре велося в усьому тобі…” (Третє соборне послання апостола Івана, 2 вірш); “Я прийшов, щоб ви мали життя, і подостатком щоб мали” (Євангеліє від Івана, 10 розділ, 10 вірш); “Шукайте ж найперш Царства Божого й правди Його, – а все це (матеріальне) вам додасться” (Від Матвія, 6.33). Додасться, але, без сумніву, не для того, щоб своїм недбальством ми змарнували його…
Господь любить нас, і хоче нам добра навіть більше, аніж ми своїм дітям. Бо якщо ми, будучи злими, уміємо добрі даяння дітям своїм подавати, то наскільки ж більше подасть нам Він, Якого Ім’я є Любов! Але Господь і питає з нас за кожне слово пусте, за кожну думку, неосвячену любов’ю, за кожну справу безплідну. Бо “кожне дерево, що доброго плоду не родить, буде зрубане та й в огонь буде вкинене ” (Від Матвія, 3.10).
Яких же плодів чекає від нас наш Небесний Отець? “Милості хочу, а не жертви, і Богопізнання – більше від цілопалень”, – говорить Він (Книга пророка Осії, 6 розділ, 6 вірш). Діла милосердя й богопізнання – це і є ті плоди, та духовна десятина, яку чекає від нас Господь: “Принесіть же ви всю десятину до дому скарбниці, щоб страва була в Моїм храмі, і тим Мене випробуйте, – промовляє Господь Саваоф, – чи Небесних отворів вам не відчиню та не виллю вам благословення аж надмір?” (Малахії, 3.10). А про яку десятину, про які справи милосердя могла б іти мова, коли б ми й самі нічого не мали? Ні, Бог не хоче, щоби Його сини по благодаті Христовій ходили голодні, роздягнені й не мали б притулку. Навпаки, як прорікає апостол Павло: “А Бог має силу всякою благодаттю вас збагатити, щоб ви, мавши завжди в усьому всілякий достаток, збагачувалися всяким добрим учинком…” (Друге до коринфян, 9.8).
Інколи сатана з’являється в образі ангела світла, а порушена сьогодні тема якраз і показує його саме в цій іпостасі. Господь наш Ісус Христос вказав нам дорогу спасіння та застеріг не збочувати з неї “ані ліворуч, ані праворуч” – іти “середнім шляхом”, як висловився преподобний старець Серафим Саровський. Коли ми піддаємося владі духа злоби піднебесного користолюбства то, відповідно, збочуємо з шляху спасіння “ліворуч”. Спроба ж узяти на себе більше аніж можемо понести, намагання “перескочити через поріг”, через декілька сходинок одразу, підняти вагу для нас поки що непосильну, – безперечно також є відхиленням з вірної путі, тільки відхиленням уже “праворуч”. Буває, що “бог віку цього”, сатана, підступно вказує нам на правдиву мету, проте шлях для досягнення її пропонує не Божий, а лукавий.
Слова Господні, на які посилається опонент нашого читача, вміщені в Євангелії від Матвія, 19-й розділ, 16 – 26 вірші (відома усім зустріч Ісуса Христа з багатим юнаком, який бажав мати життя вічне, але виявився занадто міцно прив’язаним до багатств своїх):
“Ісус каже йому: «Коли хочеш бути досконалим – піди, продай добра свої та й убогим роздай, і матимеш скарб ти на Небі”.
Безумовно, ці слова необхідно тлумачити у першу чергу духовно, як вказівку на необхідність поставити Бога на перше місце у своєму житті. Подібно до цього і інші слова Господні, наприклад: “Коли праве око твоє спокушує тебе, – його вибери, і кинь від себе: бо краще тобі, щоб загинув один із твоїх членів, аніж до геєнни все тіло твоє було вкинене…” (див. Від Матвія, 5.29–30). І так само, як не слід поспішати буквально виконувати сказане в другому випадку (виймати собі око), – не треба квапитися й з розпродажем свого майна. Як вчить нас святий отець Церкви Григорій Богослов: “Крізь букву проникай у внутрішнє”… Втім, якщо остання євангельська цитата зовсім позбавлена буквального змісту і розуміється лише духовно, то з попередньою не все так просто, бо має вона й буквальне навантаження. Хоча буквальний її аспект стосується виключно тих віруючих і вірних, які отримали уже перемогу над дияволом в собі й піднімаються до найвищих щаблів досконалості, а також до тих християн, які свідомо обрали собі нелегкий шлях чернецтва. Проте і в тому випадку, коли людина стає уже не тільки духовно, а й буквально “не від світу цього”, вона повинна виважувати свої дії на терезах Закону Божого, пам’ятаючи про пріоритети нашого життя, що їх визначив Господь: на 1-му місці Господь Бог, на 2-му – сім’я, на 3-му – ближні, на 4-му – матеріальне. І не порушувати їх, роздавши все й залишивши осторонь рідних своїх, власну свою родину.
І нарешті, останнє. В книзі Діянь святих апостолів читаємо:
“А всі віруючі були вкупі, і мали все спільним.
І вони продавали маєтки та добра, і всім їх ділили, як кому чого треба було (безумовно ж, у першу чергу серед братів та сестер по вірі, за словом апостольським: “…усім робімо добро, а найбільш – одновірним!” (До галатів, 6.10))” (див. Дії святих апостолів, 2 розділ, 42–47 вірші). Проте сьогодні, як бачимо, часи змінилися. Християни уже не живуть комунами (общинами), і віруючі не мають все спільним. А отже, і “продавати маєтки та добра, і всім їх ділити” немає ні змоги, ані потреби. Тому-то і цей, останній аргумент на користь лжеревнителів християнської убогості, не має під собою підстави.
Бог є Премудрість. Людина ж сотворена на образ Божий, а одним із проявів цього образу є розум. Сенс життя полягає в тому, щоб піднятися до висоти богоєднання, піднести образ Божий в собі до вершини здобуття подоби Його. Господь не бажає від нас фанатичного служіння. Він хоче, аби ми були не лише віруючими, а й вірними; не просто розумними, але мудрими премудрістю Його. Щоб були “мужами з очима відкритими”, які вміють “розрізняти між святістю й між несвятістю, і між нечистим та між чистим” (Левит, 10.10).
Тож будьмо уважні, щоб не торкнулися й нас ці жорстокі та викривальні слова: “Вони мають ревність про Бога, але не за розумом” (До римлян, 10.2).
МЕД ПОЛЬОВИЙ
Запитання: Чи правда, що Іван Хреститель харчувався сараною?
Відповідь: В Євангелії від Матвія читаємо:
“Сам же Іван мав одежу собі з верблюжого волосу, і пояс ремінний на стегнах своїх; а пожива для нього була сарана та мед польовий” (Мф. 3.4).
Те слово, що його перекладено як “сарана”, у першоджерелі звучить “акриди”, і посідає подвійне значення. Перше – це рослини пустелі, які мають довге коріння, що досягає глибинних горизонтів ґрунтових вод. А друге – це їстівний вид сарани, яку на Сході сушили на сонці і вживали у їжу. До речі, цей звичай існує в багатьох східних країнах й донині. Те, що поживою Івана Хрестителя були лише акриди та мед вказує на граничну стриманість і суворий аскетизм Предтечі Господнього.
Втім, ми повинні завжди пам’ятати, що буквальні біблійні події є тінню духовних речей. Що таке “сарана” у біблійній мові? Сарана, як відомо, являється “бичем людства”. Хмари сарани нищать посіви, нівечать сади й виноградники, перетворюючи квітучу землю на мертву пустелю. В духовно-символічному значенні сарана – це символ ненажерливості й багаточисельності людських пристрастей та пожадливостей, що нищать, вбивають духовно й фізично людину, яка не захищена щитом віри. Згадаймо лишень полчища сарани, які були бичем Божим, одним із десяти покарань єгипетських, пам’ятаючи, що Єгипет біблійною мовою – то країна гріха.
“Сарана” – це той самий “легіон бісів” (біс – від латинського “бестія”, “звірина”), що воює проти людини, намагаючись опанувати душею й тілом її, щоби не вдягалась вона в одіж праведності, але “мешкала не в домі, а в гробах”, наповнених “трупними кістками” бездуховності, щоби “гнати по пустині її” (див. Лк. 8.27–33). “Сарана” – це знаряддя “князя світу цього”, сатани, яким знищує він зелені вруна віри, живу парость надії, благодатні плоди любові…
Як бачимо, сарана стає поживою для пророка Божого Івана. Що є поживою духовною, якою зміцняється воїн Христів? “Пожива Моя, – говорить Господь, – чинити волю Того, Хто послав Мене” (Ів. 4.34). “Не хлібом самим буде жити людина, але кожним словом, що походить із уст Божих (Мф. 4.4). Отже, пожива духовна полягає у виконанні Волі Божої, явленої в Слові Його! А воля ця: “Тож підкоріться Богові та спротивляйтесь дияволові, – то й утече він від вас” (Як. 4.7). Спротивляйтесь дияволові, спротивляйтесь сатані – і ненаситна сарана, легіон пристрастей та пожадань плоті вашої стане за поживу вам! Постійна, невтомна боротьба проти гріха буде поживою вашою, зміцнюватиме вас, піднімаючи на все вищий і вищий щабель досконалості, зрощуючи “від віри у віру, від слави в славу, від сили в силу ”, аж до повної перемоги духа над плоттю. “Кожного разу, коли ми говоримо собі «ні», ми робимося сильнішими. І кожного разу, коли ми віддаємось якомусь потягу, ми можемо ослабнути”, – навчає отець Олександр Мень.
А тепер щодо “меду польового”. Поле у біблійній мові – то серця людські (див. Мф. 13.38). І коли опущені руки, коли не очищуємо поле сердець своїх від “бур’янів”, то “тернина й осот” буйним цвітом розквітає у них. Терни та будяки – суть символи омани багатства світу цього, агресії та нелюбовності.
Дух користолюбства й насильства панує у світі. І через відсутність ревності до Божого, через лінивство своє, допускаємо ми в серце духовну нужду.
“Я проходив край поля людини лінивої, та край виноградника недоумкуватого, – гірко зітхає премудрий Соломон, –
і ось все воно позаростало терням, будяками покрита поверхня його, камінний же мур його був поруйнований…
І бачив я те, і увагу звернув, і взяв я поуку собі:
«Ще трохи поспати, подрімати ще трохи, руки трохи зложити, щоб полежати, – і приходить немов мандрівник, незаможність твоя, і нужда твоя, як озброєний муж!»…” (Прип. 24.30–34).
Не лежав, склавши руки, Хреститель Спасів Іван. Ревність до Бога з’їдала його. Як невтомний господар обробляв він “поле” своє, очищаючи його від “бур’янів”. І праця ця не зосталась без плоду. Мир благодаті Божої, радість перемоги, духовна насолода – ось нагорода праведнику. От він, той “мед польовий”!
І, нарешті, щодо “одягу з верблюжого волосу”. Одяг цей – суть волосяниця покаяння. Іван Хреститель є предтечею Христа, як і покаяння – предтечею смирення. Одяг смирення й любові – це райський “білий та чистий віссон” (див. Об. 19.8, 14); одяг же каяття, страху й покори – то пустельне веретище покути.
“Покайтесь, бо наблизилось Царство Небесне!..”, – шириться “голос того, хто кличе”. Іван проповідує в пустині юдейській покаяння – хрестить народ Божий (“хрещення” – грецькою “баптисма”, означає “занурення”), очищуючи його “водяним купелем у слові” (див. Ефес. 5.26). І сам він, щоденно зодягаючись у верету, покорою, постом та молитвою вражаючи звіра в собі, терпінням вичиняючи “шкіру” його та зміцнюючись “ремінним поясом” правдивої перемоги своєї, поясом аскези – постійно є зануреним у це Покаяння...
“Нарешті, мої брати, зміцняйтеся Господом та могутністю сили Його!..
Через це візьміть повну Божу зброю, щоб могли ви дати опір дня злого, і, все виконавши, витримати.
Отже, стійте, підперезавши стегна свої правдою, і зодягнувшись у броню праведності,
і взувши ноги в готовність Євангелії миру.
А найбільш над усе візьміть щита віри, яким зможете погасити всі огненні стріли лукавого.
Візьміть і шолом спасіння, і меча духовного, який є Слово Боже” (Ефес. 6.10–17).
“ЗВІЗДА ЯСНА…”
Запитання: Яка зірка привела дві тисячі років тому волхвів до новонародженого Ісуса?
Відповідь:“Коли ж народився Ісус у Віфлеємі Юдейськім, за днів царя Ірода, то ось мудреці (церковнослов’янською – “волхви”) прибули до Єрусалиму зо сходу,
і питали: «Де народжений Цар Юдейський? Бо на сході ми бачили зорю Його і прибули поклонитись Йому…” (Мф. 2.1–2).
Яку ж “зорю Його” бачили мудреці на сході? Безумовно, під час дослідження Святого Письма нас цікавить у першу чергу не буква, а дух. Бо ж “Усе Писання Богом натхненне (читай – духовне) і корисне до навчання, до докору, до направи, до виховання в праведності, щоб Божа людина була досконала, до всякого доброго діла готова” (2Тим. 3.16–17). А відтак і події, змальовані у ньому, являють найбільшу цінність тоді лишень, коли розглядаються саме з позиції духу. Біблія не є таким собі посібником з історії чи астрономії і не призначена для дослідження метеорологічних явищ природи Землі, хоча в ній можна знайти й таку інформацію. Та буквальні події, змальовані у Книзі книг – то є завжди тінь духовних речей. Тому-то й не суть важливо: чи по букві та зоря була кометою, а чи яким атмосферним феноменом. По духу вона була “зорею Його”, зорею Божою, а отже, духовною зорею, бо “Бог є Дух” (Ів. 4.24). І зоря ця – не що інше як зоря провидіння Господнього, що приводить тих, хто шукають істину, до віри! Провідна зоря…
Недаремно новонароджений Ісус іменується в Євангелії “Дитинкою мужеської статі”. Адже чоловіча стать біблійною мовою символізує віру, розуміння, Христа (на відміну від жіночої, відповідно – життя, чуття і церкви). Христос явив Собою Отця – явив віру, що чинна (здійснюється) Любов’ю, і що веде до Любові. Прийти до Христа – і означає прийти до цієї віри смиренної, до премудрості Божої, – прийти до Істини.
Що є Істина? В чому вона? Істина полягає в одному слові: Возлюби! Возлюби, а для цього змирись, а отже прийми ближнього свого та обставини свого життя такими, які вони є: без страху й тривоги, без гніву й роздратування, без гордощів та образи! З миром, мирно, смиренно...
“Візьміть ярмо Моє на себе й навчіться від Мене, – настановляє Господь, – бо Я лагідний і сумирний серцем” (Мф. 11.29). “Бог противиться гордим, а смиренним дає благодать!” (див. 1Петра 5.5; Як. 4.6), – напучує апостол. “Шукайте правди, шукайте смирення...” (Соф. 2.3), – закликає пророк.
Шукайте Правди, шукайте Смирення! Смирення і є у дійсності правдою Христовою – дверима Благодаті, ліствицею в Небо, дорогою в Царство Боже. Єдиною Божою істиною. І хто прийшов до цього розуміння – той і пізнав її...
Мудрість світу тисячоліттями шукала Правду. Найкращі, найдопитливіші представники людства (ось вони – “мудреці”) невтомно вишукували її, спрямовуючи очі свої у напрямку до духовного Сходу, сподіваючись побачити, просвітитися світлом Істини. І зоря Господня таки привела їх (як приводить і донині) до Сонця Правди – Христа! “І звів я очі свої, та й побачив”, – говорить пророк (див. Захарії 2.5). “А для вас, хто Ймення Мойого боїться, зійде Сонце Правди та лікування в проміннях Його”, – вторує йому інший (Малахії 4.2). “Велике милосердя нашого Бога, що Ним Схід із висоти нас відвідав, щоб світити всім тим, хто перебуває в темряві й тіні смертельній, щоб спрямувати наші ноги на дорогу миру”, – підтверджує і Лука (Лк. 1.78–79)…
Блаженної пам’яті отець Олександр Мень у відомій праці своїй “Історія релігії” зазначає:
“На протязі сторіч люди обійшли безліч доріг та стежинок; вони випробували і зважили майже усе, що в стані був охопити людський дух, – від світозаперечуючої містики до богозаперечуючого матеріалізму. І лише тоді, коли шляхи ці були пройдені і пошуки вичерпані, настала, висловлюючись біблійною мовою, “повнота часу”. Світ виявився поставленим перед Відкриттям найбільших таємниць, і людині були вказані шляхи до досконалого життя…”
Мудрість світу, якщо це дійсно мудрість, неодмінно приходить до Премудрості Божої. Ті, хто з надією споглядають на Схід, – неодмінно побачать Світло. “Бо кожен, хто просить – одержує, хто шукає – знаходить, а хто стукає – відчинять йому” (Мф. 7.8).
Пастéр якось висловився так: “Я молюся в своїй лабораторії”. Молюся не в розумінні лише прямої, безпосередньої молитви, але в розумінні пізнання Бога, відновлення зв’язку із Ним. Творець пізнається через Своє творіння, як і сказано: “Його вічна сила й Божество, думанням про твори стає видиме” (Рим. 1.20). І неупереджений дослідник, навіть будучи вихованим на традиціях войовничого атеїзму, якщо буде щирим перед самим собою, обов’язково приходить до цієї “дитинки мужеської статі”, до просвічуючої усе віри.
“Дві речі у цьому світі вражають мене, – в захоплені написав філософ Емануїл Кант, – це зоряне небо над головою, і моральний закон всередині мене”. Буквальні й духовні зорі… Вони ведуть нас до Христа, ведуть до Першооснови усього сущого. Тільки зуміймо побачити їх. Лишень піднімімо очі свої до безмежності нічного зоряного неба і, завмерши, прислухаймося до свого власного серця. І тоді ми почуємо ніжне дихання новонародженої Дитини, та тиху і водночас величну й могутню музику сфер: “Слава Богу на висоті, і на землі мир, і в людях добра воля”…
ЗМІЙ СТАРОДАВНІЙ…
Запитання: Чи дійсно диявол являвся Адаму і Єві в зміїному тілі? Кажуть, що до прокляття Господнього в нього були навіть крила…
Відповідь: Біблія – книга духовна. І змій стародавній, що диявол він і сатана – не що інше, як уособлення вселенського зла, “дух злоби піднебесний”. “Нині знаємо частинно, – говорить апостол Павло, – і проповідуємо частинно… Прийде час – і пізнаєм, як пізнані й ми”. Та безперечним залишається одне: Бог є Творець, Законодавець і Вседержитель. І все творить Він не хаотично (бо Бог не є Богом безладу, але порядку), а згідно з законами Своїми – законами світобудови. А закони ці передбачають розвиток творіння (матерії) від грубих її форм до тонких, духовних: від матерії неорганічної через органічну до вищої форми існування матерії – Homo sapiens (людини розумної), й аж до найвищої своєї форми – матерії обожненої, світу невидимого, духовного, ангельського.
Призначення людини – стати ангелом. Біологічне (грубо фізичне) тіло її – суть “утроба матерня”, в якій і відбувається процес розвитку душі: внутрішньої, духовної людини, створеної на образ і подобу Божі. Момент же смерті фізичного тіла це не що інше як народження людини в новій якості – у т.зв. невидимому світі, – момент воскресіння в тілі духовному. Планети всесвіту (маються на увазі населені світи, згідно зі Словом: “Господня земля, і все, що на ній, вселенна й мешканці її…” (Пс. 23.1)) в дійсності являються лише “колисками” ангельськими – створені для обоження тварі, у чому і полягає насправді сенсом усього буття.
