Текст книги "Воскреслий із мертвих"

Автор книги: Олег Чорногуз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 11 страниц)

Олег ЧОРНОГУЗ
ВОСКРЕСЛИЙ ІЗ МЕРТВИХ

Олександрові Чумаку – моєму другові

І раптом, під перелякані крики й лемент юрб, що вискакували із найближчих будинків і розважальних закладів Бродвею на вибух, заворушились чорні від попелу і диму уламки вчорашнього павільйону. На помості на увесь зріст, із розірваними наручниками і у формі солдата афганської війни звівся юнак. Він виріс серед попелу і диму!

Олег Чорногуз

З усіх загадок природи найбільша загадка – людина.

Луї Клод Сен-Мартен, французький філософ-містик

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Бородань зайшов до гравера з чорного ходу, обминувши центральний і віконце з картонною вивіскою «Перерва на обід». Гравер, немолодий уже чоловік з відрізаними вище колін ногами, сидів на протертому дерматиновому тапчанчику і, вмочуючи сухаря в каву з молоком, неприязно глянув на відвідувача. Незнайомець, схожий чимось на моджахеда, у дивній шапочці під чалму, мовчки поклав перед гравером двадцятидоларову купюру і тихо мовив:

– Цей почерк підробити зможете?

Господар комірчини одразу не відповів. Він глянув на асигнацію, що поклав перед ним відвідувач, і, спокійно пережовуючи розм’яклий у каві сухар, безцеремонно оглядав бороданя. Той, переступаючи з ноги на ногу, спершу ніби зніяковів, а потім не менш безцеремонно глянув на гравера – на його довгий ніс, що йшов по видовженому обличчю з самого лоба аж до нижньої заячої губи, на товсті вивернуті губи й маленькі бігаючі очі. Гравер витер рукавом підборіддя, провів пальцями по вусах і бороді, на якій срібною щетиною світилося волосся, і тільки після цього підніс незвичайну записку з карлючками до світла.

– Важко! Дуже важко! Почерк якогось божевільного. Неврівноваженого неврастеніка!..

– Неврастеніки всі неврівноважені, – спокійно, але трохи голосніше, ніж до цього, зауважив бородань. Гравер ще раз глянув на відвідувача, немов з першого разу як слід не роздивився його. Прислухався. З голосу зрозумів, що перед ним зовсім молода людина. Навіть у цій напівтемній комірчині впадало у вічі, що бородань приїхав з далеких і теплих країв. Від нього, здавалося, пахло жаротою, пісками і полином. Жовта сорочка з акуратно підкоченими рукавами на міцних загорілих руках, сині джинси з металевими блискітками… М’які різнобарвні кросівки… З-під розстебнутого комірця сорочки виглядав трикутник волохатих грудей. Над носом з горбинкою бігали чимось стривожені очі. Ні сумки, ні дипломата в руках юнака не було. Він розстебнув ліву нагрудну кишеню, витяг звідти ще кілька зелених купюр і дві з них так само мовчки поклав перед гравером. Безногий одним оком глянув на них, ніби оцінюючи їхню вартість, але не промовив нічого. І тільки переглянувши для чогось дві купюри по десять доларів проти світла лампочки, яка слугувала за тимчасове пристанище надокучливим мухам, сказав:

– Мало! Робота копітка і довга! Та й пахне смаленим! На коли потрібно?

– На сьогодні!

– На сьогодні не вийде! У мене море замовлень.

– Я поспішаю! Я проїздом.

– У мене всі поспішають! Усі проїздом. Усі на іменини. Усі на ювілеї. А це, я бачу, не для ювілею!

Бородань знову розстебнув горішню нагрудну ліву кишеню і двома пальцями витяг ще дві зелененькі купюри попередньої вартості. У гравера зблиснули очі. Він, очевидячки, не чекав такої щедрості, просто торгувався швидше за звичкою, ніж через бажання стягти якомога більше, бо механічно повторив:

– На коли?

– Я вже сказав, – розгнівався бородань. – На сьогодні. – Глянувши на годинник, трохи подумав, зважуючи, очевидно, на коли саме, і, полізши в праву нагрудну кишеню, витяг звідти вчетверо складені чисті, але трохи пожмакані два папірці.

– На п’яту годину вечора! Ось на цих аркушиках! Два тексти. Одним і тим же почерком.

– Ви збожеволіли! Тексти великі! – І, не дочекавшись відповіді, сам же гравер і уточнив: – Невже не можна на сьому годину? У мене ж роботи по саму зав’язку, – показав на горлянку, перев’язану по-піратському чорною сатиновою хусткою.

– Я о восьмій уже покидаю Київ. Я ж казав, що тут проїздом. Ви мене розумієте?!

– Чому не розумію? Але й ви зрозумійте мене. У мене ж робота!

– У мене теж!

– Мабуть, доведеться викликати стажиста… Відіб’є він у мене клієнтів, відіб’є. Моя літера один долар коштує. У мене реклама і ніяких рекламацій…

– Чув, чув, – відказав бородань. – Тому й зайшов до вас. Викликайте стажиста. Але посадите його он там, біля віконця. Хай на замовників дивиться, а не на ваш текст.

– Не на мій, а на ваш текст, – уточнив гравер і сховав долари в засмальцьовану руками бокову кишеню укорочених і підшитих темними нитками штанів. Опісля розвернувся усім своїм колись могутнім корпусом і чорним брудним пальцем почав крутити диск телефонного апарата. Зелені папірці стирчали з кишені, загрожуючи випасти на підлогу. Бороданю це не сподобалося. Він простяг руку і витяг їх назад. Спокійно й мовчки перерахував і половину поклав до своєї кишені. Гравер тієї ж миті поклав на стіл телефонну трубку і сердито сказав:

– Не зрозумів фокуса! Ти що, кишеньковий злодій?

– Я передумав!

– Передумав?! – гравер уперше глянув на нього не з-під лоба, а широко розплющеними очима. – Але ж я набрав номер!

У трубці й справді хтось надривно горланив: «Алло! Натисніть кнопку! Вас зовсім не чути!»

– Скажіть стажисту, що хотіли сказати, а то він захрипне.

Гравер підніс трубку до вуха.

– Алло! Тепер ти мене чуєш? Не нукай. Це я. Почекай кілька хвилин, я зараз. – Він прикрив рукою слухавку і знову глянув на непроханого гостя розчарованими й широко розплющеними темними, як туш, якою він писав, очима – Я вас не розумію: ви то даєте гроші, то забираєте.

– Я забрав, як ви помітили, не всі. Роботу вашу я оцінив. Сорок доларів – аванс. Решту принесу о сімнадцятій. Бо де в мене гарантія, що ви потім…

– Ви маєте справу з солідною фірмою!

– Ви також!

– Що писати?

Бородань витяг з кишені ще один папірець. Тепер їх перед гравером лежало аж три, і всі різні. Перший аркушик нагадував граверові невідісланий лист. Гравер скосив ліве око і нашвидкуруч прочитав: «Дорога і мила моя матусю!!!» і три знаки оклику. Другий аркуш було написано іншою рукою. На третьому виднівся той самий почерк, що й на першому, але вже з іншим зверненням і текстом: «Дорога і люба моя Галинко!!!». Так само три знаки оклику. Далі йшов текст:

«Цю записку я пишу тобі перед смертю. Я прощаюся з життям і з тобою. Прощаюся через свого товариша, яким і передаю ці рядки… Ти не уявляєш, як я хочу жити… Наді мною висить пекуче прощальне сонце… Чисте голубе-голубе небо. Не рідне небо – чуже… Як би мені хотілося зараз уже не жити, а вмерти. Але вмерти на рідній землі. У твоїх обіймах, Галинко!.. Це все, про що я зараз думаю.

Цього листа пишу на коліні свого товариша. Він бачив у мене твою фотографію. Я попрохав його, якщо загину, щоб він одружився з тобою… На честь нашої спільної дружби. Він витяг мене з поля бою напівживого, і тепер я помираю у нього на руках. У цю критичну мить мого життя я, як більшість з нас, повірив у Бога. І я хочу вірити, що десь у безмежжі людські душі продовжують жити, тож і наші душі, може, колись зустрінуться, і я хоч у такий спосіб житиму разом з вами.

Цілую твої неціловані мною уста. Я так тебе соромився, бо дуже тебе любив. Прощай і будь щаслива з…»

– Афганістан? – поцікавився гравер.

– Я плачу і за мовчання, – відповів бородань. – Будете багато знати – зовсім посивієте, – він кивнув на сріблясто-сиву зализану голову гравера.

Безногий нічого не відповів, раптом згадавши, що у нього в руках телефонна трубка. Він приклав її до вуха і крикнув:

– Ти мене чуєш?

– Ну!

– Не нукай! Одягай свої капці, чи що там ти носиш, і одна нога там, а друга тут!

– У мене немає часу, – відповіла трубка.

– А в кого він є? Той, хто працює, ніколи не має часу, а той, хто байдики б’є, – не знає куди його подіти…

– Я байдики не б’ю.

– Займаєшся онанізмом! Кидай свою підзорну трубу й не підглядай, бо матимеш на горіхи! А отим молодятам у будинку навпроти я ще покажу, як день і ніч займатися коханням. Бач, роботу знайшли! Ніби їм ночі мало. Ти що, знову витріщився у вікно? Облиш негайно, а то скоро й ліве око з орбіти вилізе.

– Ну, добре, добре… Скільки можна мораль читати? Ви б їм краще почитали…

– Прочитаю і їм, якщо й далі тебе від роботи відволікатимуть. Знайшов професію… Наглядач… Зв’язки з Росією порвали… Тепер де тих тюрем набереш… А поки свої збудуємо, то й забудеш, що то таке каліграфія.

Гравер поклав трубку й глянув на молодого бороданя. Очі його світилися словами: «Ну, як я дав?!» Юнак сказав:

– Отже, із стажистом, бачу, домовилися?!

– Стажист – мій син!

– Мене це не цікавить. Мене цікавить лист! Пишіть звичайним пером. У вас є таке перо?

– У нашому універмазі все є! Чого нема на прилавках – знайдемо в підсобках!

– Зараз друга. Гадаю, вам дві години для двох десятків слів вистачить?

Гравер кивнув головою, не відриваючи очей від листа.

– Ви не те читаєте. Писати вам доведеться ось це, – показав бородань на записку, де невідомий звертався до дівчини Галі. – А почерком ось цим, – показав на листа, в якому той самий невідомий писав до мами.

– Все зрозуміло, – відповів гравер. – Не треба розжовувати. Чим писати?!

– Я вже казав – пером. Звичайним пером! – повторив бородань. Він раптом витяг із задньої кишені ножа й натиснув на кнопку. Ніж вистрілив гострим лезом. Гравер ледь помітно здригнувся, але й вигляду не подав, що його охопив страх.

– Писатимеш пером і ось ще цим. – Бородань присунув до себе маленьку фарфорову чашечку – очевидно, для кави – і полоснув по пальцю ножем. Кров затемніла на місці порізу. Він стиснув долоню і червона рідина повільно почала скапувати у фарфорову посудину.

– Можете починати, поки не засохла. Ну! – глянув бородань на гравера. Гравер сидів блідий, як мрець.

– Ви що, крові не переносите? Чи боїтесь?

– Я важко переношу кров. Після операції…

– Уявіть, що це червона туш. Тушшю пишете! Тушшю! Тушшю!

У голові гравера шуміло: «тушшю, тушшю», у скронях бився пульс. Бородань узяв ручку, сам вмочив перо у кров і мовчки подав його граверу.

Той почав писати: «Дорога моя Галинко!»… – проте рука не слухалася його. Літери виходили ніби й такі, як у листі, але були якісь спотворені, скалічені… Хоча загалом скидались на почерк оригіналу.

Поступово літери почали вирівнюватися, слова ставали чіткішими і більш схожими на каракулі, надряпані бороданем.

Бородань зазирнув граверу через плече і промовив:

– Коли хвилюєтесь, – правдивіше виходить. Він також хвилювався, коли писав.

– Хто він?! – вихопилося у гравера, який зразу ж і пошкодував про своє запитання. Знав наперед, що бородань може відповісти: «Не твоє діло. Узяв зелененькі й краще мовчи». Та молодик, тримаючи правою рукою долоню лівої, з якої цівкою струменіла кров, відповів:

– Друг написав коханій перед смертю. А я той лист загубив… Вкрали разом з дипломатом. Ось і відновлюю в пам’яті зміст листа, а ви відновіть почерк оригіналу. Я вас дуже прошу. В ім’я товариша. Загиблого товариша.

Гравер підвів очі й глянув на бороданя. Той дивився на нього відкритим поглядом голубих очей. «Начебто говорить щиро», – подумав гравер і в черговий раз вмочив перо у кров відвідувача.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Вона була ще зовсім молода. Давно змирилась зі смертю сина. Незнайомець, який так несподівано підійшов до неї, коли вона стояла біля рідної могили, був, здалося їй, саме тим, кого вона чекала все життя. Він зупинився позаду неї, тримаючи в руці червону троянду, і вона, відчувши усім своїм єством, що за її спиною хтось стоїть, повернулась і глянула великими очима на нього згори вниз. Він тихо привітався, схиливши перед нею свою вже сиву голову.

– Прийміть мої найглибші співчуття, – стиха мовив невідомий, прочитавши ще раз напис на дешевому пам’ятнику з гранітної крихти, і напруживши мозки, визначив вік покійника, віднявши роки дня народження від дня смерті.

– Йому ще не виповнилося й двадцяти!

– Так. Усього місяць! Рівно місяця не вистачило, щоб відзначити двадцятиріччя.

– У вас ще є діти? – запитав він, поклавши троянду до підніжжя пам’ятника.

– Дякую вам, – сказала вона. – Ні, в мене більше немає дітей.

– Я вас тут бачу вперше. Я з тридцять другого сектора. У мене там донька похована. Донечка і дружина. Загинули в автомобільній катастрофі. На моїх очах. Солдат нас розбив. Стажист. Виїхав на головну, не пропустивши нас… Врізався на повному ходу. Я дивом уцілів і вижив. – Він показав на костура. – 3 того часу й накульгую.

– Отже, ви вдівець?

– Тепер вдівець. А ви? Пробачте за нескромність!

– Я також удова! – вона присіла на лавочку, запросила його. Він опустився поруч, витягнувши ліву ногу. Вона здогадалася: нога в коліні не згинається. Шукала подумки, що казати далі. Він теж мовчав, зовсім забувши, що коли нема чого казати, треба говорити про погоду. Про те, що цього року рання і тепла весна. Щоб, як торік, не вдарили квітневі морози. Не оббили цвіту. Бо знову не буде врожаю ні на яблука, ні на груші.

Першою порушила мовчанку вона, глянувши на його сиві скроні й зажурені очі, в яких, неначе у весняних озерцях у дні повені, стояли сльози, що, здавалося, ось-ось виллються через край. Гарні загнуті брови над озерцями очей нагадували мирних птахів, що піднялися в польоті над голубуватим плесом. Під рівним носом лежала чисто виголена верхня губа, яка своїми контурами повністю повторювала вигини брів. Не тонка і не товста, саме така, як треба. Трохи повнішою була нижня. В підборідді відчувалась якась лагідність, і їй раптом захотілося взяти його двома пальчиками і, співчуваючи незнайомцеві в горі, притягти до себе й поцілувати. Не від закоханості з першого погляду, а від співчуття.

– Мій помер від інфаркту. Серце не витримало смерті сина. Дуже вже любив його. Одержали похоронку в день батькових іменин. «Подарунок» з Афганістану. Наступного дня і помер, – вона провела рукою по ще чорному волоссі, що де-не-де вже переплелося ледь помітним сріблястим павутинням. Молоді й пишні її коси були зібрані ззаду у вузол, як це робить багато хто з жінок строгого виховання. На ній усе було строге і в міру. Стриманого покрою темна сукня, чорна шовкова хустинка, опущена на довгу гарну шию, чорні серйозні очі, рівненький носик і пухкенькі губи… Чи те від сліз, чи то від природи. Під очима трохи набрякло, але це зовсім не псувало її вроди, а, навпаки, надавало якоїсь зажури і мало таку притягальну силу, яку незнайомий одразу мимоволі відчув.

Він, здавалося, був зовсім вибитий з колії і не знав, що сказати. Спробував підтягнути під себе скалічену ногу й підвестися. Вона тихо мовила:

– Посидьте ще трохи зі мною… Якщо нікуди не поспішаєте.

Він хотів сказати: «З великим задоволенням», але вчасно зрозумів, що такі слова на кладовищі не зовсім доречні.

– Тепер уже мені нікуди поспішати… Якщо й поспішаю кудись, то тільки до них, – кивнув він на сусідній сектор могил.

– Туди не треба поспішати. Грішно, – мовила вона. – Бог сам знає, коли нас до себе забрати.

– Але чому такий несправедливий Бог? Якщо він є на світі…

– А ви не вірите в Бога? – вона подивилась на його опущені долу очі.

– Тепер зневірився, – спокійно мовив він, колупнувши палицею землю. – Бога нема. Принаймні справедливого Бога. Якщо ж він є, то дуже жорстокий.

– Чому ви так думаєте?

– А ви думаєте інакше?

– Саме тепер я повірила в Бога.

– Саме тепер?! – підвів він голову і пильно глянув на неї.

– Так, саме тепер! А чому ви дивуєтесь?

– Бачите, якби Бог забрав раніше мене, потім молодшу від мене дружину… Вона, мабуть, була ваших років… І подарував життя не мені, а доньці, я на тому світі сказав би йому: «Ти справедливий, Боже! Ти розпорядився так, як розпорядився б я».

– Я так не думала!

– А як думали ви? Мені здається, що я мислю логічно.

– Можливо, якщо брати нашу земну сутність. А якщо наші близькі вже в іншому світі живуть? Кращому, справедливішому, не такому брехливому, як ми? То хіба ж у такому разі Бог може бути несправедливий? Хіба ми не йому маємо дякувати за те, що він забрав на небо наших дітей? Мого доброго і чуйного чоловіка? Бог благословив їх по-своєму, щоб вони не мучилися так у своїй земній тимчасовості… Може, сам Бог, а не ми з чоловіком, подарував синові велику вічність – вічність його душі.

– Ви набожні?! – чи то запитав, чи то ствердив. Вона сприйняла за перше.

– Ні. Я невіруюча. Була. Виховувалась у піонерах, у комсомолі. Тепер я вірю в Бога. А не вірю в людей. У цих брежнєвих, андропових, Черненків… В усіх, хто від жиру божеволіє, і коли їм уже зовсім сумно стає на старості літ, вони придумують війни. Я проклинаю Афганістан. Що ми на тій далекій землі загубили?! Що?! Ще кілька медалей і орденів для майбутнього генералісимуса треба було здобути?! Хіба ж це можна назвати життям?! Хіба ж тут Бог винен?

– Я не знаю! Не знаю, що вам і сказати… Мабуть, ви маєте рацію. Я також так не думав. У вас своя логіка.

– Може, ви зі мною пообідаєте?!

– Дякую, але я…

– Не соромтесь, будь ласка. У мене в термосі кава. З молоком. Є бутерброди з ковбасою й сиром, – вона взяла чорну сумку, що стояла по другий бік надгробної плити. – Я взяла й оцю пляшечку, – витягла чвертку коньяку «Тиса».

– Знаєте, я не п’ю.

– Я не пила також. Але після смерті сина і чоловіка, щоб трохи забутися, іноді випиваю, – чесно зізналася жінка. – Ви мене не осуджуйте. Я, на жаль, не вмію молитися. Але так хочеться забутися в молитвах. А я їх не знаю. У церкву йти соромлюсь. Боюсь, що сприймуть це за нещирість. І я щодня по-своєму молюся своєму Богові. Ви не повірите і, мабуть, сміятиметеся з мене, але своєму Богові я склала молитву сама. Саме тут, на кладовищі. І ця молитва належить тільки мені. Ви не вірите? – вона розстелила на столику чисту скатертину, складену вчетверо, виклала бутерброди, варені яйця, нарізану ковбасу, пляшку «Фієсти». – Ось тільки виделок не взяла. Але бутерброди можна їсти і так… Наступного разу я виправлю свою помилку. Ви тут часто буваєте?

– Майже щодня, – відповів він. – Здебільшого після роботи.

– Ви ще й працюєте?!

– Так, я бухгалтер. На автопідприємстві. Треба ж якось на хліб заробляти… Пенсія по інвалідності мала.

– Відкоркуйте, будь-ласка, коньяк.

– Може, не треба!

– Давайте вип’ємо за дітей наших. За вашу дружину, за мого чоловіка.

– Ну, якщо ви так наполягаєте, то…

– Ви щось не доказуєте. По очах бачу.

– Я вам зізнаюсь. Але тільки вам. О, Боже, – сказав він. – Мій Боже! Ви не повірите, але їх убив я…

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

На розі 42-ї стріт і Першої авеню висіло три щити з написами англійською, афганською і українською мовами. Йшов 1984 рік. Два молодих українці і афганець, очевидно їхній ровесник, у супроводі невеличкої юрби людей прибули на набережну Іст-Рівер саме тоді, коли закінчилось денне засідання в штаб-квартирі ООН і дипломати з усіх країн висипали на двір, сідаючи в свої лискучі «Форди» й «Кадилаки»; старший з прибулих, українець, заговорив про Афганську війну як авантюрну. Як війну, в якій не хочуть брати участі ні афганці, ні українці.

– Ось перед вами два сержанти Радянської Армії. Російська імперія, яка одягла тогу Радянського Союзу, прикриваючись облудним гаслом про єдиний радянський народ, продовжує дурити всі свої закабалені народи, які насправді перебувають у колоніальному рабстві. Росія, як і сімдесят, і сто років тому, все розширює свою територію. Сьогодні вона претендує на вільнолюбну країну Афганістан. Завтра їй захочеться загарбати Пакистан. Потім – Індію і, нарешті, пробити ще одне імперське вікно – вікно до Індійського океану, щоб після цього заявити усьому світові, що Індія – споконвічна російська земля, яка свого часу була захоплена британськими загарбниками, які принесли в цей чудесний полуденний край тільки горе, злидні і дике визискування.

Потім узяв слово другий українець – сержант Радянської Армії. Він прочитав написаний кимось текст і повторив майже те саме, тільки своїми словами. До сказаного додав:

– Тільки наївні політики тих країн, які не стикалися з підступною політикою загарбницької Росії – цієї останньої на землі імперії, можуть довіряти їй, вірити в її месіанство, вірити в те, ніби вона несе всьому людству у вигляді комунізму і дружбу народів, і рівність, і братерство. Це порожні слова, за якими приховується підступність, хитрість і вічна зрада інтересів усіх народів, які ходять у радянському ярмі. Ми, солдати, які пройшли пекло Афгану, знаємо, що криється за лицемірним обличчям імперії. Народи світу! Згуртовуйтесь навколо великої Америки, ім’я якої – справжня свобода і незалежність представників усіх народів. Дайте відсіч всесвітньому імперському блазню, що удає з себе в штаб-квартирі ООН благочестиву овечку, час від часу показуючи вовчі ікла. Згадайте південнокорейський літак. З яким цинізмом і жорстокістю він був знищений! Афганістан – також смерть. Смерть усьому людству і віковічне рабство тим, хто ще вірить Росії… Кого ще не навчила історія Росії. Її підступність, її ненажерливість і її чінгісханська жорстокість. Пам’ятайте: там, де ступив російський чобіт, з того часу там уже російська земля… Це їхнє кредо, це їхня політика… Політика, яка йде від хана Батия: «Там, де ступив мій кінь, – там моя земля». Не вірте ні слову нащадкам хана Батия і Чінгісхана…

Третім на імпровізовану трибуну вийшов афганець. Він казав, що Росія забула уроки історії. Вона забула, що вже силкувалася завоювати Афганістан… У XVIII і на початку XX століття. Тоді їй, як тепер, не загрожували ракети США, чим вона нині виправдовується. Чим колись це скінчилося для російських імперіалістів – відомо. Закінчиться цим і тепер. Ми свято віримо і клянемося своєю кров’ю! – Афганець розірвав на собі сорочку, полоснув себе по грудях ножем і, взявши щіточку, на високій білій стіні кров’ю написав: «Афганець не стане російським рабом!» Поруч нього, очевидно, представник Югославії, виводив червоним фломастером: «Свободу Косову».

Натовп поступово розходився. Охоронці пильно стерегли двох українців і афганця. Хтось просив автограф, підставляючи куплену у кіоску-візку листівку, хтось фотографував. Водій з представництва української місії за вказівкою якогось опецькуватого типа залишив кермо автомобіля і попрямував прямо в натовп. Він підійшов до одного з українців, привітався. Сказав, що також з України. Що втік нещодавно з корабля і попросив тут політичного притулку. Запитав, як прізвище. Колишній сержант відповів:

– Дізнаєшся з преси!

– Може, земляки?

– Якщо з України, то земляки, – колишній сержант відвернувся. Супроводжуючий щось йому сказав, обидва українці з афганцем пішли до автомашини. Водій з української місії з офіцерською виправкою пройшов повз сержанта-оратора і з спритністю одеського кишенькового злодія непомітно засунув йому в кишеню записку. Хтось клацнув фотоапаратом. Один з журналістів, помітивши дії водія, щось сказав сержантові. Той засунув руку в кишеню і витяг звідти записку. Українською мовою там було написано: «Сука! Не здох на полі бою – здохнеш, як пес, під американським парканом. У нас довгі руки. Дотягнуться і до твоєї шиї».

Сержант спалахнув і віддав її старшому, звертаючись до американця українською мовою. Американець, мабуть, українського походження, спокійно прочитав записку і голосно сказав:

– А ми ті руки скоро вкоротимо! І отямитися не встигнуть! їх покарає і Бог, і світ! – він пропустив попереду себе супутників, зачинив дверці, і авто, розвернувшись, покотило по набережній Іст-Рівер.