Текст книги "Воскреслий із мертвих"

Автор книги: Олег Чорногуз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 11 страниц)

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ

– Не розумію вас, капітане… Інколи зовсім не розумію, – мовив Кублей, коли капітан сів у його заржавілий «Запорожець». – Для чого ви йому ляпнули «завербувати»?

– А для чого ви мені, як ви висловлюєтесь, ляпаєте. Щоб роздратувати?

– Ну, вас роздратуєш. Ваш міністр постійно радить підлеглим: вчіться в капітана Дубля. Ось в кого сталеві нерви… І Чорнобиль їх не попсував.

– У Чорнобилі…

– А посвідчення маєте?

– Ні, не маю. Я ж не ви… Двічі по одному дню провели в Чорнобилі, зберегли бланки відряджень – і ви вже інвалід-чорнобилець…

– Документи про відрядження я здав у бухгалтерію для звіту, капітане.

– І взамін взяли довідку…

– Не докоряйте мені, капітане. Особливо зараз, бо «Запорожець» не заводиться.

– Так воно й краще. Менше чадітиме.

– То нам треба кудись їхати чи ні?

– Нам треба посидіти!

– Ще раз не зрозумів…

– Поговоримо про пана заступника. Ви ж його добре знаєте?

– А чому б не знати. Водієм у нього служив.

– От бачите, Кублею, як мені постійно доводиться витягувати з вас інформацію. Я немов спінінгіст, який розплутує «бороду». Було б сказати мені про це одразу. Ще тоді, коли я поклав перед вами ті фотографії.

– Якось у голову не стукнуло… Розгубився дуже… Шокували мене ті давні фотокартки.

– Що він за людина – пан заступник? У побуті.

– Вічно чимось незадоволений. На нього в міністерстві казали «гюрза». Знаєте, що це таке?

– Знаю! Не ви ж в Афганістані були, а я…

– Ви, капітане, від скромності не вмрете.

– Після проголошення суверенітету ви з тим заступником міністра випадково не зустрічались?

– Це допит?

– Чому! Допомога з вашого боку. Бо колеги… Ми з вами… Ну як вам м’якше сказати, щоб ви не образилися?

– Після того, що ви мені наговорили за всі ці роки, гіршого сказати просто неможливо, якби ви й хотіли… Так от, випадково зустрічався… Справді, випадково. У молочному магазині. Він любить молочні продукти. Йому дуже подобалося американське молоко. Він мене за ним посилав навіть опівночі, коли воно коштувало дорожче. Скупий він чоловік, але посилав…

– Для чого ви мені про молоко говорите?

– Для характеристики… Для повнішої картини… Я ж вас так зрозумів?

– Так, – погодився капітан.

– От бачите, і Кублей мислить… Тут, у Києві, я зустрів його якось у молочному магазині. В неділю чи суботу. Бо в будні дні він те молоко в міністерстві купує… А тут, мабуть, дуже кефірчика захотілося, сметанки. А у вільній і незалежній тю-тю – суцільна порнографія… Це не мої – його слова…

– Я не Служба безпеки, Кублею, і на магнітофон не записую.

– Хто його знає. Я пройшов життя, дай Боже кожному. Від дня народження у тридцять сьомому до цих днів… І Йосифом Віссаріоновичем був – таке ім’я взяв собі ще зовсім молодим. Потім став Микитою Сергійовичем… От тільки Михайлом Сергійовичем не встиг – Союз розпався.

– Поспішіть, поки Чорновіл не зробив з України федерацію… Може, на Леоніда Макаровича перетворитесь…

– Я почекаю, капітане. У такій справі, як і в нашій, ніколи не потрібно поспішати. Придивися, поміркуй, зваж, а тоді уже й за діло. Так от, я про пана заступника міністра. Ностальгія у нього. Він мене навіть відвів у кущі. Присіли на лавочці і він мені й каже: «Хочете, я вам анекдота про Леоніда Ілліча розповім. „Заповіт“ називається». Ну, коли це в житті могло таке трапитися, щоб заступник міністра закордонних справ сів поруч з колишнім своїм водієм і почав анекдоти розповідати? Свобода, демократія… І продовжує: «Помирає Леонід Ілліч. Підкликає свою дружину і подає їй записочку. „Що це?“ – питає та. А Брежнєв відповідає: „Це мій заповіт. Як умру, то хай у труну покладуть униз лицем“. „Для чого?“ – питає його дружина. А він каже: „Скоро прийде такий час, що мене захочуть у задницю поцілувати, а я не звик, щоб мене перевертали“». І засміявся. Бачите, за якими часами сумує? А потім подав руку і сказав: «Було б мені стільки років, як вам, Кублею… Я ще показав би їм свободу і демократію». А в нас з ним тільки рік різниці… Та мене вже вигнали на пенсію, а його хтось ще тримає. І це ж без спецосвіти… Як ви на це?

– Так, як і ви, Кублею! Саме це. – Капітан не договорив. Вхідні двері Міністерства закордонних справ розчинилися. – А ось і ваш хазяїн, Кублею. Чи ви називали його в Нью-Йорку по-іншому?

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ П'ЯТИЙ

Десь близько одинадцятої години капітан Дубль приземлився у Франкфурті-на-Майні… Голубий костюм з короткими рукавами, голубий дипломат з чорною ручкою і злегка голубуваті туфлі без шнурків фірми «Саламандра». Ось і вся екіпіровка. Під костюмом лише майка і труси. Просто, красиво і модно. Капітан згадав генерала Ситорчука: «Де це ви такий імпортний костюмчик відірвали, капітане?» – «В закритому магазині Міністерства закордонних справ».

Капітан Дубль уже знав, що заступник міністра вилетів у терміновій справі до Женеви. Попросив про останнє відрядження перед виходом на пенсію. Сказав: «Невже я за сорок років з гаком не заслужив?». І його відпустили. Тільки тепер він летів не в Женеву, а до Нью-Йорка і, здається, цього разу назавжди.

Капітан подав паспорт. Рудий прикордонник мовчки поставив штамп і, кивнувши головою, показав на вихід.

– Данке шон, – ляпнув капітан чи то через ввічливість, чи то для того, щоб продемонструвати перед німцем, що й ми не ликом шиті, і враз йому чомусь стало ніяково. «Перед фельдфебелем принижуєшся», – кинув собі докір і тут же спробував виправдатися: «Перед цим фельдфебелем і генерали схиляють голови. Якщо контрабанду везуть. А що везеш ти? Харківську електробритву, зубну щіточку, пару шкарпеток, спортивний костюм, труси, майку і зубну пасту. Здається, все. Ні, ще два носовички, мильницю і улюблений одеколон». «О’кей! – погодився з ним внутрішній голос. – Тепер роздивись аеропорт. Такого ти і в Шенноні не побачиш».

Німецька акуратність відчувалася скрізь. Чорні м’які крісла з довжелезними спинками. Хочеш сиди, хочеш натисни на кнопку і, зручно вмостившись, спи… Яка розкіш! Бари, магазини, кіоски, усміхнені німкені… Беруть марки, беруть долари… Зайшов у туалет…

– Гутен морген! – привітався хтось з-під стелі.

«Ну, це вже, скажімо, зайве», – подумав капітан і прислухався. Йому подали інструкцію. Німецькою, англійською, французькою мовами. Короткий зміст її зводився до того, що в «нашому туалеті» ви не повинні ні до чого торкатися. У світі ходить СНІД… Унітаз сам все змиває, кран вам подає на відстані рідке мило, чисту воду, сушить повітрям руки… Данке, сенк’ю і таке інше… «Ну, й німці!» – з захопленням подумав капітан Дубль, який понад усе любив чистоту. Але те, що він побачив в аеропорту у Франкфурті, перевершувало всі його уявлення про стерильність.

Повернувши від туалету праворуч, капітан сів у перше чорне крісло-ліжко, оббивка якого скидалася за всіма своїми даними на натуральну м’яку шкіру… «Чудесна штука вичинка!»

Представник нашого посольства, з яким була телефонна домовленість про зустріч, не з’явився. Капітан почекав ще півгодини, підвівся, підійшов до бару, випив склянку апельсинового соку і пішов на реєстрацію. Літак на Нью-Йорк відлітав через годину. «Невже десь прокол? Чому ж не з’явився Демчук? Що трапилося?»

Високий цибатий німець, десь на голову вищий від капітана, провів по його спині індикатором, і ззаду засигналило. Капітан Дубль насторожився. Начебто ж нема пістолета під пахвою! Німець повернув його до себе обличчям. Глянув водянистими очима в капітанові очі, провів індикатором по грудях, по штанах. Кліпнув по-дружньому очима. Усе о’кей. «Отже, у них індикатор сигналить, коли в тебе нічого під одягом нема. У нас навпаки… Слава Богу… А то я уже…»

Капітан зайшов у маленьку залу чекання. Тут, власне, залів було кілька. З цієї вже йшли на посадку. «Боїнг», довантажуючи валізи, водночас заправлявся пальним. Небо висіло над Франкфуртом чисте. «Бути у Франкфурті і не побачити Франкфурта», – подумав капітан. Перейшов на протилежний бік зали. Став біля вікна. «Хоча б звідси подивлюсь на Франкфурт. Адже це німецький Манхеттен. Саме тут найвищий у Європі хмарочос. Тут народився Йоган… ще ж у нього є якесь ім’я… Забув… Знаю, що фон Гете. „Німецький Манхеттен“ – імперське місто… Тут вибирали і вінчали німецьких королів. Чи вінчався тут Гете? Чи, може, він, як я, жив холостяком?!» Капітан узяв бляшанку пива, обережно розкупорив, боячись, що піна вихлюпнеться на костюм. «Усе нормально… Не можна бути в Німеччині і не випити пива! Та й сімдесят пфенігів – це не гроші».

Хтось доторкнувся до його плеча.

– Гутен таґ, гер капітан!

– Пан Демчук!

– Власною персоною… Дем’ян Демчук.

На душі потеплішало. Стало якось затишніше, веселіше. Зовсім по-іншому сприймався навіть аеропорт, десятки темно-синіх авіалайнерів з жовтими колами на фюзеляжах і темними лелеками в центрі, що знімалися вгору. Авіакомпанія «Люфтганза».

– Щось трапилося?

– Німці підпалили турків…

– Не німці – неофашисти…

– Так, німецькі неофашисти, – уточнив ще раз пан Демчук.

– Ви летите зі мною?..

– Так. У мене справи в Нью-Йорку. І мені хочеться якось вам полегшити роботу. Адже я знав Дмитра Палагнюка.

– Ви знали Дмитра Палагнюка?

– Так, пане капітане. Це Микола Мазур, як сказав мені один чоловік з діаспори. Я з ним зустрічався в Афганістані. Я там працював. Був підпорядкований нашому політичному раднику.

– Після цього скажіть, що світ не тісний!

– Тісний, пане капітане. Дуже тісний. Мабуть, тому й воюють…

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ

Кульгавий одержав телефакс із Франкфурта. «Я вилітаю рейсом 2247. Дмитро Палагнюк повинен поміняти квартиру. Допоможіть йому до мого приїзду! Везу живого листа».

Він прочитав факс і поторсав за плече Бордоніса. Той протер очі і запитав:

– Що трапилось?

– Шеф вилітає і дає вказівку… Дмитру треба поміняти квартиру.

– Отже, наступили на хвіст?

– Мабуть, що так.

– А я ж пропонував… Лягавого могли б прибрати… За три сотні баксів.

– Може, шеф по службі вилетів…

– Його ж збиралися турнуть за скороченням штатів.

– Ну, не турнули. Факс із Франкфурта прийшов. Одягайся.

Вони сіли в таксі. У велику жовту автомашину. Водій сидів, як у клітці, в кабіні за сітчастою перегородкою.

– Ну, від ножа це врятує, а від нагана?

– А тут з наганів не стріляють.

– Ну, з кольтів. Чи ще з чогось там…

– У тебе своїх турбот мало – за американські взявся? – глянув на нього Марченко.

– Паузу чимось треба заповнити. Не їхати ж мені мовчки цілу дорогу.

– Ти краще думай про Лас-Вегас. Про пана Ярослава. І мову удосконалюй… Українську також. Поки що в діаспорі житимеш… І не «дакай». Це тобі не Одеса вонюча, а Нью-Йорк…

– Задрипаний, – додав Бордоніс. – А що ти мені пропонуєш взамін?

– Такати. Так-так… Як автомат Калашникова. Так-так… А то пам’ятаєш, як тебе пан Ярослав підловив? «Ви що, дома по-московськи, прошу пана, розмовляєте?» – перекривив Кульгавий – А ти йому що?

– Я йому сказав, що ні… Українською мовою говоримо.

– А він тобі що?

– А він?! А він: «А чому ж ви по-московськи кажете „да“, а не по-нашому „так“?». Пішов він у с…

– Вилазь, приїхали!

Піднялися на шістнадцятий поверх. Швейцар, дізнавшись, у яку квартиру вони йдуть, перемикнув телекамеру на шістнадцятий. Темно-синє око камери, що оглядало увесь коридор, мовчки стежило за несподіваними гостями.

– Вони що, за всіма так стежать чи тільки за нами? – запитав Бордоніс.

– За всіма незнайомими, – відповів Кульгавий. – За всіма, хто не живе у цьому хмарочосі.

– А для чого? Перевіряють, чи ми правду сказали, що піднімаємося на шістнадцятий поверх і в тридцять другу квартиру?

– Перевіряють. Якби ми тут зараз не з’явилися, він би вже поліцію викликав, – озвався Кульгавий.

Бордоніс натис на кнопку дзвінка. По той бік дверей мелодійно заграв акорд: «А-ме-рі-ка». Через «і».

– Красиво. Це з їхнього гімну?

– З їхнього… Дасть Бог, казатимеш «з нашого».

– Твої б слова, та до Бога.

– З цього хмарочоса до Бога зовсім близько.

– До землі далеко. Що він там чухається? Чи знову вмер?

– Такі не вмирають. Добре, що я йому тоді всадив одну кулю. Всадив би більше, хто б нам сьогодні допоміг… А скільки ти?

– Я? Я чотири! І всі навиліт.

– Живучий.

– Тихіше. Він он розглядає нас. Бачиш, вічко у дверях заслонилось. Узяти б шило… Штрикнути… На одне око менше було б.

Двері прочинилися. На двох ланцюжках.

– Хто?

– Ніби не бачиш… Свої, – сказав Бордоніс. – Рідні. Твої хрещені.

– Ти ці одеські штучки облиш. Зрозумів? – зашепотів Марченко, як тільки Палагнюк вийшов на кухню. – Не дратуй його. Поглянь у вікно… Пам’ятаєш, який поверх? Довго летітимеш звідси, поки приземлишся.

– А ти?

– Я тебе питаю. І з якого це часу ми на «ти»?

– З того самого… Однією ниточкою пов’язані…

Зайшов Палагнюк, поставив перед непроханими гостями попільнички.

– До тебе як звертатися, – розпочав Марченко. – Дмитро, Микола? Чи ти на всі імена реагуєш однаково?

– Після ваших хрещень мені всі імена дорогі.

– Вдячні, що не забув… А як не забув, то знаєш: «хрещених батьків» треба слухатись… І як ти вже переконався, у нас, «хрещених батьків», руки довгі…

– Я вас попередив, – підвівся Палагнюк, узяв запальничку й припалив. Жодному з них вогню не підніс. – Мене уже не треба лякати. Я ляканий… Мене цікавить одне: як мама? Хоча ви є покидьки… У вас давно немає нічого людського. Я хочу знати, як мама? І де від неї лист? Де доказ, що вона жива?

– Я тобі сказав: у неї заклякли руки. Ти її перелякав своєю мармизою, притуленою до вікна… Лікарі тут безсилі. Листа тобі привезуть… Завтра. Живого. Надиктованого на касету магнітофона. Ось телефакс. Читати по-українськи ще не розучився?

Палагнюк узяв факс. Мовчки прочитав. Віддав назад.

– Можеш добу перечекати? Чи нерви здають?..

– Куди ви мене збираєтесь переселяти?

– Поїдеш, побачиш… Візьми найнеобхідніше.

– У мене тут усе найнеобхідніше. Що мені робити?

– Чекати!

– Чого?

– Прийде товар. Приймеш. Одержиш свої бабки, і ми дамо тобі спокій. Якщо все пройде нормально, вистачить і мамочку підлікувати. Може, не доведеться давати оголошення по телевізору. Повідомлять рахунок. Усе оплатимо ми…

– Скільки благородства!

– Учимось в американців. Слово – закон… Слово джентльмена… Радянська влада сьогодні дає такі можливості. Займаємось скромним, але надійним бізнесом… Ми тепер, можна сказати, патріоти. Продаємо українські писанки, крашанки, гуцульські топірці, кептарики…

– Коли прибуває літак і куди?

– Багато знатимеш, ще більше посивієш. Мама тебе хоче бачити чорнявеньким. Збирайся!

– Для чого переїжджати? Мені тут зручно… Мене тут знають…

– А ми тобі кращу квартиру знайшли. І за наш рахунок.

– А як з цією?

– Швейцару скажеш, що виїхав назавжди. Ввічливо попрощаєшся, щедро подякуєш.

– З нашої кишені, – додав Бордоніс. – І гуд-бай!

Палагнюк якийсь час роздумував. Тер підборіддя. Відчувалося, що думки, як човники в швейній машинці: то туди, то сюди… «Не знаю, що й робити. А треба щось робити. Куди вони хочуть мене відвезти? Для чого? І чи я взагалі повернуся сюди? Чи не початок це третього і останнього хрещення? Цього разу обома „хрещеними батьками“!»

– Я так просто не поїду.

– Що означає «так просто»? – запитав Марченко.

– Де у мене гарантія, що ви мене не ліквідуєте?

– Для чого? Чому?

– Тому, що я дуже багато знаю.

– Ти нічого не знаєш. Знаємо тільки ми, Палагнюк. Тобі поклястись?

– Не смішіть… Джентльмени з великої дороги… – І Дмитро раптом погодився.

– Уже довіряєш?

– Довіряю! – мовив і почав збиратися. «Аби тільки телефон. Аби тільки телефон не висмикнули. Не обрізали. Не відключили».

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ СЬОМИЙ

Всесвітньовідомий аеропорт імені Кеннеді не справив на капітана Дубля такого враження, як «Рейн-Майн». Зате Нью-Йорк буквально приголомшив.

– Фантастика! – вигукнув капітан, дивлячись на безперервний потік автомашин у два й три ряди. І жодного перехожого. Враження було таке, ніби тут всюди господарі – автомашини. І тільки на Манхеттені, прибувши туди десь через тридцять хвилин, він побачив натовпи людей.

Зустріли його нью-йоркські українці досить привітно. Чесно кажучи, капітан навіть і не чекав такої теплої зустрічі після київської аудієнції в пана заступника міністра закордонних справ… Чи то перебування людей на чужині по той бік Атлантики, чи то тривала відірваність від рідної домівки накладали на людей певний відбиток доброти й чемності. А може, й те, що капітан просто привіз від рідних з України кілька листів, які тут вважалися найкращими сувенірами, нагадавши про подих розбурханої весни і пахощі київських каштанів, і тихий плин древнього Дніпра-Славути… Хтось із жінок, щедро накриваючи стіл прямо тут, в українському представництві, навіть пустив сльозу.

– Що будете пити? – запитала дружина одного з дипломатів.

– Усе, – посміхнувся капітан. – Усе, що наллєте…

Вона навіть розгубилася. Потім посміхнулася до нього і тихо мовила:

– Я не спеціалістка у цих питаннях. Сама нещодавно сюди приїхала. Замовляйте…

– Віскі з содовою, – сказав капітан.

– Одну хвилинку, – вона подала віскі.

Він налив. Потім содову. Тоді взяв кілька шматочків льоду. Кинув у брунатну рідину. Пахло мускатним горіхом і ще чимось незнайомим, невловимим…

Увечері капітан і Дем’ян Демчук оселились у приватному готелі. Тут же, на Манхеттені. Готель належав, як висловився Дем’ян, до розряду найпростіших, і ці слова «до розряду» викликали у капітана дивні асоціації. Він навіть посміхнувся. Уважний Дем’ян Демчук, високий на зріст, але добре збитий брюнет з чорними, аж занадто, очима і довірливим, відкритим поглядом, помітивши посмішку, запитав:

– Щось не так, капітане?

– Все так… От тільки готель… Ну, коли ви сказали «до розряду», я мало не закінчив фразу по-своєму.

– Я розумію. До розряду парнокопитних?

– Щось приблизне…

– Не сумуйте, пане капітане. От станемо багатою державою, багатими людьми і, повірте мені, житимемо в «Хілтоні». А поки що… А поки що нам і «Блакитні ночі» на Манхеттені – розкіш. Приготувати каву?

– Якщо вам не важко, я випив би чаю…

– З лимоном? Без? Міцний, середній, світлий?

– Гарячий!

– Це вже обов’язково…

– Я все хотів запитати вас, пане Демчук…

– Так, я вас уважно слухаю, – Демчук вистрілював словами, як з пістолета. Капітану Дублю навіть здавалося, що він бачить у голубому повітрі кімнати кожне його слово, що вилітає з круглого, як дуло, рота.

– Як ви познайомилися з Палагнюком?

– Миколою Мазуром? Ми з ним земляки. Він на лікуванні тоді перебував. У Кабулі. А я в профспілках. Ми провідували наших. Інколи й чергували в палатах. З автоматами в руках. Кожний по дві години.

– Який він із себе? Що ви можете про нього сказати?

– Чесний хлопець. Чесний і сміливий. Це йому шкодило.

– Чому?

– Говорив, що думав. Казав: не потрібна нам ця війна… Протестував. Не викручувався, як інші. Не симулював. А погубив його язик. Нестриманість. Ви знаєте, що таке профспілки в Афганістані?

– Здогадуюсь.

– Так. Це все працівники кадебе.

– Ви теж працівник?

– Так. Колишній. Позаштатний. Інакше за кордон не брали. Я закінчив юридичний. Вдень працював, ночами чергував. У готелях «Інтуриста».

– Доносили?

– Доносив, капітане. Всі тоді доносили. На Мазура не доніс. Любив я його. Просто попередив. Ляпатимеш язиком – одне з двох: не вб’ють моджахеди – наші вб’ють… Убили його наші… Так говорили. Смерть загадкова. Виписали з госпіталю і одразу в «секрет». З лейтенантом Бордонісом. Альберт, здається. Темний тип із Одеси… На цигана схожий… Писався українцем. Цей Бордоніс Миколу й пришив. Дуже вже вислужувався. Хотілось йому Київ завоювати. Ну і, ще так говорили, Галю.

– А хто така Галя?

– Наречена Мазура. Він постійно носив її фото біля серця. У госпіталі карточка стояла на тумбочці… Все милувався нею… Милувався і Бордоніс. Цинічно казав: «Уб’ють тебе, Колю… Я на Галі женюсь». Микола відповідав: «Не уб’ють! Я в Бога вірую! В маму! Мене не можуть убити…» «Тут уже не одного віруючого моджахеди поклали». «А мене не вб’ють! Я відчуваю». «Що, перетягнеш кордон?!» «Ні, – казав Микола. – І кордон не перетягуватиму. От вірю, і все. Чого пристав?» І вбили. Капітан Марченко вбив. Ну, не він власноручно. Убив таки Бордоніс. Але Марченко наказав… Вони не одного нашого поклали. За язики… Все вислужувались і вислужились… Марченко став майором. Лейтенант Бордоніс – старшим. Перший того ж року у Нью-Йорк поїхав. Другий у Київ… Далі я їхньої долі не знаю… Мене перекинули до Монголії. Потім в Анголу… Заробив на дві автомашини. На дружину купив «шестірку». На себе – ГАЗ-2410. Маю квартиру. Дачу. І одного сина… Ось і вся біографія. У давніх знайомих попросився в Німеччину. Незабаром узяли.

– Також із «профспілок»?

– З «профспілок»… Я, як юрист… Ну, у мене тільки диплом юриста… А так…

– Зрозуміло… Ви б Мазура зараз упізнали?

– А чого ж… Скільки б це йому зараз стукнуло… Двадцять вісім. Десь так. Загинув він улітку 84-го. У вісімдесят п’ятому я вже в Улан-Баторі жив… Ну, звичайно…

– І ви більше про Мазура нічого не чули?

– Чув… Але я в те не вірю…

– Що ж ви чули?

– Я ж ще й у Нью-Йорку жив. Ну, не жив, а приїжджав на три місяці. У складі делегації від УРСР на сорок першу сесію Генеральної Асамблеї… Нам не дозволяли тоді ще по Нью-Йорку самим прогулюватися. Ну, а я порушив… Пішов сам і водієві не сказав, яким маршрутом. Якщо чесно, то закохався. З Коста-Рики делегатку примітив. Нам забороняли знайомитися. Ну, тільки на дипприйомах. Я просто захотів побачити її. І пішов слідом. Ну, як ходять за дівчиною… Знайшов би її – одружився б ще тоді. А так… Ну, як метеорит у небі. Пролетіла. Спалахнула зіркою… І залишила в серці слід… На все життя. Дивні ми люди. От я й пішов за нею. По набережній Іст-Рівер. І десь на повороті, здається, 54 стріт, мені зустрівся Мазур-Палагнюк… Можете уявити мій стан! Я аж оторопів. Він ще й глянув на мене. Я відвернувся. Боявся втратити костариканку. Зайшов в аптеку. Взяв кави. Глянув крізь скляні двері… А на тому місці, де стояв Мазур-Палагнюк, дивлюсь – чорний пес на задніх лапах сидить. Я навіть очі протер. Галюцинація! Нікому про цей випадок не розповідав. Соромився. Оце ви перший, капітане. Треба ж таке. Воскреслий із мертвих!

– А про Палагнюка чули?

– Чув і про Палагнюка. Ніби виступав він перед будинком ООН. Разом з афганцем, його прибрали. Наші ж таки. Одні кажуть, водій заступника міністра. Теперішнього. Він тоді був завідуючим і членом колегії. Інші – майор Марченко. Десь у Рівердейлі. На площі Щаранського, здається. Був такий російський чи єврейський дисидент. Американці моду взяли по-нашому площі і вулиці називати. Іменами радянських політв’язнів.

Чай охолов. Капітан підняв для чогось кружальце лимона, роздумуючи, їсти його чи взяти шматок шоколаду.

– Налити гарячого?

– Будь ласка, і трохи заварки…

Демчук підвівся.

– Ви що, й не підігріваєте…

– А тут цілодобово гаряча середня конфорка. В Америці час – це гроші.

– Може спробуємо?

– Що саме?!

– Піти в гості. Ще тільки восьма година вечора! Не заперечуєте?

– Ніскільки. І до кого, якщо не секрет?

– До вашого земляка. Киянина.

– Це ж якого?

– Дмитра Палагнюка!

Демчук ледь не випустив склянки з гарячим чаєм на підлогу.

– Ви жартуєте, капітане?

– У міліції не жартують, пане Демчук!

– Отже, це правда… Воістину воскреслий із мертвих!

Коли ж вони приїхали за вказаною адресою, швейцар відчинив їм дверцята автомобіля, пропустив у хол і тільки там запитав:

– Ви у яку квартиру, панове?

Демчук назвав. Швейцар пильно глянув на нього і повідомив:

– Пан Палагнюк учора виїхав звідси назавжди!