Текст книги "Воскреслий із мертвих"

Автор книги: Олег Чорногуз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 11 страниц)

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ДРУГИЙ

Гаррі Стреснер розливав на трьох. Гарячу каву, що ароматно парувала, тут же охолоджував сержант Луїс Роджерс. Начальник поліції Френк Фебер сидів за своїм міцно збитим столом і, відсунувши волохатою рукою папери набік, з нетерпінням чекав, коли підлеглі кинуть чаклувати над буденним напоєм і подадуть йому шматочок ще теплого тістечка з дрібно нарізаним авокадо і склянку кави, яку він пив так само часто, як любитель пива – пиво.

Могутнього складу чоловік, Френк Фебер розсівся за столом так, що металевий стілець здавався під ним дитячою іграшкою, яку він мав намір роздавити своєю статурою ще до того, як доп’є свою улюблену каву з молоком і з’їсть три шматки торту з кремом, щедро посипаним дрібно посіченими горішками.

Коли Гаррі поставив перед своїм начальником склянку, вона одразу щезла в його величезній волохатій руці із засуканим рукавом.

У поліцейському управлінні Френка Фебера підлеглі хоч і називали позаочі «Два Фе», але любили. Цей могутній здоровань, волохаті груди якого аж пашіли здоров’ям і силою, завжди мило посміхався у свої акуратно підстрижені пшеничні вуса і дивився на співрозмовника навдивовижу темно-синіми очима, майже ніколи не кліпаючи. Сержант Гаррі Стреснер – середнього зросту, не позбавлений почуття гумору, як і більшість американців, був улюбленцем не тільки начальника поліції, а й всього поліційного управління.

Капітан Дубль у супроводі Дем’яна Демчука піднявся сходами і, помітивши начальника за скляною перегородкою, дещо розгубився, не знаючи, чи то стукати в скляні двері з табличкою, чи просто відчиняти. Лейтенант Джеймс Коллінз, який щойно зробив перший ковток, щоб запити трохи засолодкий, як для нього, шматок торту, поставив склянку і з його уст ледь не вилетіло звичне: «Якого чорта!» Але Френк Фебер, застережливо піднявши могутню руку, вчасно зупинив його.

– Кемаль, – гукнув він і наказав Стреснеру подати для новоприбулих ще дві склянки і по порції торту. Капітан спочатку відмовився, але, помітивши посічені горішки на шарі крему і желе, передумав відмовлятися так поспішно. Що-що, а горіхи він любив у будь-якому вигляді.

– Ми вас чекали, капітане! – дружелюбно посміхнувся Фебер, міцно потискуючи через стіл по черзі гостям руки. – Ми працювали з німцями, французами, канадцями, колумбійцями… З ким ще працювали, Гаррі? – звернувся він до сержанта.

– З італійцями, китайцями і цілою армією дам, – посміхнувся Гаррі.

Френк мотнув рудою головою, що міцно сиділа на бичачій шиї, і додав, показавши на сержанта:

– Це наш поліцейський Марк Твен. Так, ми працювали з багатьма, але з українцями не працювали.

– Боюсь, Френку, – як до давнього знайомого, заговорив капітан Дубль, називаючи начальника поліції на ім’я, бо чув, що така манера імпонує багатьом американцям, і не помилився.

– О’кей, Алекс! – перебив той, простягаючи капітану на знак приязні руку. – О’кей, Алекс!

– Боюсь, Френку, – повів капітан Дубль далі, – спостерігаються деякі віяння з Афганістану через Європу в Америку.

– Є щось конкретне, сер? – втрутився в розмову лейтенант Коллінз.

– Так, є! – спокійно відповів капітан. – Я сказав би так: дуже конкретне і водночас дуже абстрактне…

– Це вже цікаво… Гніздечко в «Жаблоті»… Там ваші земляки… Одеса-мама, – посміхнувся Френк, показуючи не тільки міцні й рівні зуби, а й свої широкі міжнародні знання.

– Одеса-мама і Київ-тато, – додав своїх кілька слів Дем’ян Демчук.

– Нам потрібно проникнути у «Жаблот». Послухати, але не злякати Аркадія Свінцера.

– Ноу проблем!

– Мені здається, там розробляється серйозний план…

– О’кей, капітане. Гаррі, влаштуй викрадення сумочки. Бажано на солідну суму… Склади протокол і підсунь їм «колорадського жучка».

– Як казав один мій знайомий з Бродвею… – почав був сержант, але Френк його перебив.

– Гаррі, цитати потім, а зараз діло. Допивай каву і одна нога тут, а друга… Ти сам знаєш де!

– Як казав мій знайомий з Бродвею, нема нічого простішого, як закинути ногу, якщо дама не заперечує…

– Я б не сказав, – посміхнувся Френк.

– Дивлячись скільки та нога важить і який у неї вік, – посміхнувся Гаррі.

– Ти вважаєш, що я уже такий старий, що…

– Сер, мій знайомий з Бродвею завжди в таких випадках цитує слова однієї дами: не можеш – поможемо, і я повинен вам сказати, що у дами непогано виходило… Брати Фло чи Луїзу?

– Бери Фло… Вона все життя мріяла про Голлівуд. Хай доведе, що Голлівуд не має рації їй відмовляти… Хай зіграє так, щоб навіть ти, Гаррі, повірив, що у неї украли сумочку.

– О’кей! Як казав мій знайомий з Бродвею – нема нічого простішого, як засунути руку в електромережу під напругою у 360 вольт… Проблема тільки, як після того її витягти…

…Капітан Дубль і начальник поліційного управління Френк Фебер залишилися вдвох. Потрібно було детально розробити план операції і, головне, врахувати все, щоб Джиму Пеленсу не воскресати втретє із мертвих… А просто залишатися живим, поки ще є така можливість…

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ТРЕТІЙ

– Можете писати рекомендаційного листа в Голлівуд, – посміхнувся Гаррі Стреснер, переступаючи поріг кабінету свого шефа. – Вона так зіграла, що… як сказав мій знайомий з Бродвею, усі наявні в «Жаблоті» євреї заплакали і якби можна було довести, що Фло свого часу зробили обрізання, їй ту суму могла б компенсувати нью-йоркська синагога…

Френк Фебер, нахиливши свою важку голову, дивився на сержанта і думав, з чого почати. А починати потрібно було негайно. Вантаж у двох пікапчиках уже йшов з Лас-Вегаса до Нью-Йорку…

– Отже, яйця везуть сюди, а де звиватимуть гніздечко? – міркував Френк уголос.

– У Таймс-Сквері, – посміхнувся Гаррі. – Як казав мій бродвейський знайомий – травка найкраще росте у Таймс-Сквері. Чому б там не звити гніздечко і не викласти яєчка?

– А якщо вони золоті?

– Якщо золоті – поїдуть оптом до Майямі… Із затримкою на три дні для акліматизації… Як казав мій знайомий з Бродвею, спочатку акліматизація, а потім уже все інше…

– Гаррі, – сказав Френк. – Ти станеш капітаном, як Алекс, – він поглянув на Дубля, який досі сидів і мовчки прислухався – Але скажи чесно, що тобі відомо?

– Сер, – Гаррі почухав за вухом, і капітан Дубль подумав, що цей жест властивий не лише українським сержантам. – Сер, коли ви мовили слово про яйця, я згадав симпатичну Таню з великими очима з «Жаблоту». Вона сказала Аркаші, а Фло мені переклала: «А куди я твої яйця кластиму, якщо ти їх сюди привезеш? Хоча вони й крашені…» Я б, звичайно, це сприйняв, як грім серед ясного неба, але я сприйняв це так, як сприймають усі незнайому мову… Але, як казав один мій знайомий з Бродвею, якби не апетитні стегна моєї дами, то у мене в роті й ріски не було б.

– Що ти цим хочеш сказати?

– Як казав мій бродвейський знайомий, замість того, щоб плакати, вона засміялась. Я запитав тоді Фло: «Чого ти ледь не пирснула із сміху, коли я тобі шепотів – плач?»

Начальник управління зірвався на свої ноги-тумби і з притиском мовив:

– Гаррі! У мене немає часу на твого бродвейського знайомого. Або ти розповідаєш, як сержант, або я зараз покличу Фло… Що вона тобі сказала?

– Фло сказала: «Я б не звернула уваги, коли б не та фраза: а куди я твої яйця кластиму, хоча вони й крашені?» Фло знає російську мову. І перед тим, як перейти до сумочки і заплакати, вона уважно слухала. Аркаша сказав: «Ми для них зів’ємо гніздечко з Таймс-Сквері». «Ти хочеш загриміти, – відповіла Таня, – і я щоб після цього тобі сушила сухарі з українського хліба, який ти тут купуєш за два долари буханець». Ні Фло, ні я не зрозуміли нічого про грім, сухарі і український хліб. Але Аркаша сказав їй: «Ша!» І це зрозумів навіть я без перекладу. «У тому гніздечку сидітиме їхня пташечка, – сказала Фло. – Але не дуже довго… Як тільки яєчка знесуться, пташечка злетить у небо і душа її помандрує в рай, бо гріхів за нею немає». І тут Фло заплакала… Потім вона заплакала ще дужче, коли маленька Таня, схожа на теличку з великими сумними очима, сказала до Аркаші на чистому одеському діалекті: «Забери звідси цю товсту корову, або дай їй кілька доларів за рахунок крашених яєць, бо її з приміщення так просто з цим бовдуром не виженеш». Вони образили й мою честь, сер. Честь мого мундира, але, як сказав мій бродвейський знайомий, їхнє щастя, що в цей час мій національний мундир висів дома в моїй імпортній шафі.

– Якби це мені розповіла Фло, Гаррі, я б тебе розцілував…

– Сер, – посміхнувся Гаррі. – Мій бродвейський знайомий казав: а ви спробуйте, і вам, може, сподобається…

– Знаєш що, Гаррі?.. Якщо вже кому й виступати в ролі «хазяйки», то гадаю – мені. Тобі цього не казав твій бродвейський знайомий? – посміхнувся задоволений Френк.

– Сер, якби він бачив ваш двохсотфунтовий зад, то залишив би альфонство і…

– Гаррі! – перебив його Френк. – Я, мабуть, поспішив, коли сказав, що ти будеш таким, як Алекс… Ти, може, коли-небудь станеш тільки таким, як Роджерс, бо й досі не розумієш різниці між сержантом і капітаном і гадаєш, що вона вимірюється тільки розмірами задниці…

Капітан Дубль щиро засміявся:

– Я хотів би поговорити з Фло, Френк!

– Ноу проблем. Гаррі, приведи сюди…

– Як казав мій бродвейський знайомий, дурневі досить, наливаючи йому замість сорока грамів – двадцять, – не втримався Гаррі, виходячи з кабінету.

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ

До Лас-Вегаса летіли приватним літачком. «Індустрія розваг і насолоди» зустріла їх гарним сонячним днем, коли нічне неонове багатство Лас-Вегаса ніби припиняло своє існування. На митному складі, куди зайшли Френк Фебер і капітан Дубль, кипіла робота… Де лежать українські сувеніри, ніхто не знав.

Роджер Люїс, який тимчасово заміняв завідуючого митним складом, витягнув і без того довге обличчя з губами-ниточками, зробив свої великі булькаті очі за лінзами окулярів ще більшими, і запитав: «Як то можна? На сувеніри мені потрібна розписка, що я не привласнив».

– Цікаво, цікаво, – лагідно мовив Френк, закидаючи обидві ноги на стіл начальника митного складу. Капітану Дублю аж подих перехопило: йому здалося, що стіл під вагою цих ніг зараз розколеться навпіл, а коли ці ноги впадуть на підлогу, то розколеться й підлога. – Коли у мене розігрівається електрочайник, ти знаєш, що я роблю? – спитав начальник поліції.

– Ні, – щиросердно зізнався Роджер.

– Я висмикую шнур з розетки. Ти мене зрозумів? Точнісінько так я висмикну з цього складу тебе. І ти ніколи більше сюди не повернешся. У тебе ящики начинені контрабандою, а не сувенірами для якихось виставок у Лас-Вегасі, а ти мені тут півгодини розпатякуєш про розписку, ніби я не маю ні жетона, ні посвідчення поліцейського. Ти, сине тата ховраха і мами лисиці, що хотів сказати, патякаючи про розписку? Якщо я тебе, заячий хвосте, правильно зрозумів, то ти чогось боїшся. Не бійся і принеси нам, і то негайно… Як воно називається, капітане? – звернувся він до Дубля.

– Косівський сюрприз у вигляді дерев’яної крашанки, збільшеної від натурального яйця в кілька разів.

– А від твого у сто… Ти мене зрозумів, Роджер Люїс? Без зв’язків, без батьків і багатої тітоньки…

– Ви й це знаєте…

– Я про тебе знаю навіть те, чого ти сам не знаєш… І як казав мій сержант Гаррі Стреснер, а йому, в свою чергу, його давній знайомий з Бродвею – одна нога там, де треба, а друга щоб трималась де треба і не заважала рухові вперед і назад. Ти мене зрозумів чи я дуже складно, як для тебе, пояснюю?

– Ясніше не скажеш, – огризнувся Роджер і щез по той бік порогу, звідки долинав живий гомін людських голосів. Митниця працювала на швидкому темпі.

Коли завідуючий складом приніс три сувеніри в поганій поліграфічній упаковці і ще з гіршою етикеткою на боці коробочки, Френк запитав:

– Як ти їх вибирав?

– Відповідно до інструкції, сер!

– О’кей! Можеш поки що погуляти.

– Ми тут не гуляємо, а працюємо.

– Поки що попрацюй, – багатозначно дозволив Френк.

Коли за Роджером Люїсом зачинилися двері конторки, притишивши гул роботи в складських приміщеннях, Френк Фебер витяг з нагрудної кишені лупу і почав роздивлятися величезну, незвичайно розписану українську дерев’яну писанку, в якій – якщо вірити інструкції українською і англійською мовами – знаходилося ще чотири менших. Френк вийняв їх усі – одну від одної кращу – і замилувався. Прицмокнувши для чогось язиком, він мовив:

– Суперлюкс! Жаль і розламувати!

– Але що робити! – мовив капітан Дубль.

– Не хотілося б насторожувати наших ділків. – Він спробував зважити в долоні всі п’ять почергово. Здається, різниці не відчув. Пошкодував, що він не агент 007 на ймення Бонд, у якого під рукою і в кишенях завжди все є. Навіть дві стометрові капронові мотузки з чималенькими металевими павуками. А в начальника управління поліції Френка Фебера в кишені не знайшлося навіть простеньких ваг. Він передав писанки в руки капітану Дублю. Алекс по черзі зважив писанки, і одна з них здалася йому трішечки важчою від своїх сестриць. Чи то за рахунок вологи, чи то за рахунок іншої породи дерева.

– Що ж, – витяг ножа Френк. – Оцю й спробуємо.

– Вона складається з двох половинок. Треба їх покрутити в різні боки.

– Цементно склеєна. Боюсь, фарба злущиться…

– Нічого не вдієш. Треба!

– О’кей, Алекс! О’кей, – Френк взявся пальцями за півкулі писанки. Праву половину повернув до себе, ліву від себе. Писанка тріснула. Лак трохи злущився, але фарба збереглась. В долонях опинилось по половинці великої писанки. З середини прямо на могутні стегна Френка упало ще одне, так само пофарбоване дерев’яне яйце, але дещо меншого розміру…

– Як «русская матрешка», – показав на писанку Френк.

– Так, – погодився з ним капітан Дубль. – Принцип той самий. Тільки простіший.

Френк, здається, більше його не слухав, його погляд, вираз його обличчя говорили про те, що крім цієї писанки для нього нічого в світі більше не існує. «Є чи нема? Помилився Алекс Дубль чи не помилився? Чи вартий він того, щоб незабаром стати майором?» – Френк піднатужився, щоб не прикласти зайвої сили. Про всяк випадок під писанку він постелив свій носовичок. Писанка тріснула, і на носовичок висипався білий, як дрібно молота сіль, порошок. Френк послинив палець, підніс його до язика і сказав:

– Ти не помилився, Алекс! Це не цукор!

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ П'ЯТИЙ

Фло виявилася високою на зріст, могутньою дамою на тоненьких ніжках, які ніби аж деформувалися під чималою вагою, і з добродушним довірливим дитячим личком. Якимось дивним чином таке враження ще більше підсилювали її маленькі очі і ніс картоплинкою. З усього відчувалося, що вона наївна й смішна. Принаймні таким було перше враження у капітана Дубля.

– Фло, – сказав Алекс. – Я можу вас так називати?

– О, так, сер… Я уже чула про вас, – озвалась вона досить приємним голосом, а щоб у капітана не склалося враження, ніби вона чула щось погане, поспішила запевнити його в протилежному.

– Я вам дякую, Фло. Ви дуже люб’язні, – капітан глянув на неї і зрозумів, що такий м’який тон може призвести до того, що Фло розплачеться. Мабуть, її не часто тішили теплим словом. Особливо тут, в поліційному відділенні Нью-Йорка.

– Я вам теж дякую, сер… Я хочу сказати, що ви також…

– Скажіть, Фло, – перебив її Дубль. – Ви добре розумієте російську мову?

– Я навчалась у Москві, сер… Я хотіла стати артисткою… Але…

– Ви хотіли сказати, що мова в «Жаблоті», – повернув напрям її думок в інше русло капітан, – різко відрізняється від московської говірки?

– О так, сер!

– Я попросив би вас більш детально розповісти про те, що ви там почули…

– Коли ми зайшли з Гаррі до Аркаші… Його звали Аркаша… Там їх було троє. Чи то греки, чи то молдавани, чи то євреї. Не знаю. Але вони розмовляли не по-єврейськи.

– Ви розмовляєте й по-єврейськи?..

– Трохи, сер… Зовсім трохи… Я жила в єврейському кварталі, сер… Моє дитинство пробігло там, – вона так і сказала: пробігло. Капітан її не перебивав. Слухав мовчки, підійшов до бачка з гарячою кавою і тихо націдив дві склянки. У свою додав молока… Фло від молока відмовилась. – Потім вискочила ця малоприємна касирка. З такими великими короткозорими очима. Відштовхнула мене і крикнула, гадаючи, що я нічого не розумію… Так ведуть себе італійці і євреї… Вони кричать, метушаться… Ні на кого не звертають уваги, ні тобі соррі, ні тобі екск’юз мі… Що вона сказала? Вона сказала, що Аркаша мішігєн… Ви знаєте, що означає це слово, сер?

Капітан ствердно кивнув головою.

– Потім вона сказала, що «развод і дєвіч’я фамілія»… Я зрозуміла, що вона виступає проти якогось бізнесу…

– А фраза, Фло, фраза!..

– Ай, мені, знаєте, незручно її повторювати… Вона по-англійськи звучить дуже непристойно і водночас смішно…

– Але ми з вами розмовляємо не англійською мовою. І це, Фло, дуже важливо.

– Я розумію, сер. Вона сказала: «Куди я твої яйця, Аркаша, покладу… Навіть якщо вони розфарбовані». Тоді він сказав: «Таня, вони не будуть лежати тут. Пташечка зів’є гніздо в Таймс-Сквері. Воно буде тимчасовим. Три дні на акліматизацію, і яєчка відлетять у Майямі… А пташечка в небо і кінці у воду… Ти мене, Таня, зрозуміла…» Вона сказала, що вона «всьо харашо паніла! І даже слішком харашо і я вазвращаюсь в Адесу». «Ти шукаєш причини, щоб улизнути з Жориком?». «А якщо й так. Я тобі не збираюсь носить сухарі з українського хліба за два долари буханка», хряснула дверима і вибігла в магазин…

– Ти все сказала, Фло?..

– Ця телиця назвала мене коровою… Але чи це вам потрібно?

– Мене цікавить усе, що зв’язано з ТаймсСквером.

– Вона потім ще повернулась і сказала: «Ця корова ще тут. Забирай її звідси або скажи, що гроші їй виплатить синагога. Там тебе чекають землячки. Вони не можуть зайти через цих двох… У них щось термінове… Один переступає з ноги на ногу, ніби в туалет проситься. А другий взагалі кривий. З ким ти зв’язався, Аркаша? Ти про Льову подумав? Про Сару подумав? Про мене подумав?» Аркаша попросив її, щоб вона їм сказала, хай хвилинку почекають. Але помітивши, що з нами надовго, вибіг у магазин сам… Я вийшла за ним і кричала, сер, буквально вчепившись йому в плечі. А Гаррі чіпляв у його кабінеті «жучка». Якщо ту кімнату можна назвати кабінетом… «Сер, хто мені поверне гроші?» «Ісус Христос, – цинічно сказав він і показав пальцем на небо.

– Ти чула ось це радіо?» У цей час гучномовець горланив «Пані і панове! Тримайте свої гаманці на замку, як Радянський Союз»… Далі я не чула нічого. Я схлипувала… – А отим двом, високому і з ним кульгавому, Аркаша сказав: «Пташечка знеслася. „Мрія“ у Лас-Вегасі». Що таке «Мрія», я не знаю. Мабуть, жаргон…

– Ні, Фло, це українське слово. По-російськи «Мечта».

Фло продовжила:

– «Нам потрібний салон, – сказав кульгавий.

– Якщо ти не хочеш їх тут виставити…» «Яйця? Виставити в „Жаблоті“? У мене ще дах не поїхав». Я не все, сер, зрозуміла. Може, й не все точно запам’ятала. Потім Аркаша запитав: «Де гарант?» «Гарант – митниця, – відповів Кульгавий. – Зелене світло… Частина у Лас-Вегасі, частина у нас, частина в Майямі… Щупальці мертві – гірський віск і фарба карпатських квітів убиває собачий нюх… Все о’кей, Аркаша… Бери яйця в руки… Не обпечешся – зігрієшся». «Добре», – погодився Аркаша. В цей час ввійшов Гаррі. Він сказав: «Фло, чого ти досі плачеш… Візьми у них товаром, бо ми просто так звідси не вийдемо». «Дай їм що-небудь, Аркаша, і хай мотають звідси, – порадив Кульгавий. – Ми ж так і не домовились…» «А ми вже домовилися. Гніздечко я зів’ю з фанери. Для вашої пташечки не буде холодно». «Пташечка скоро відлетить у вирій. Ти за пташечку не хвилюйся. Давай салон». «Для чого ця парадність… Не простіше – Лас-Вегас, Майямі?» «Як ти не розумієш, Аркаша… Ми завойовуємо ринок… Виставка-продаж… Дали ж рекламу… Такі сувеніри ви можете сьогодні придбати у Нью-Йорку, Лос-Анджелесі, Кентуккі, Айові… Там дерев’яні. А ці з начинкою. Дерев’яні можеш взяти й в „Жаблот“. Хай заспокоїться Таня! Вони підуть і тут. Дай меншу ціну.

Компенсацію матимеш. Ти ж хочеш ранчо». «Я хочу бунгало».

– А я хочу, щоб ви мені вернули гроші,– сказала я. Аркаша поманив мене пальцем, потім вивів на вулицю і сказав: «Оцю дорогу бачила? Колись вона вела нас до комунізму, а тепер до тухес… Іди звідси, щоб я її тобі не розцяцькував синцями… Треба не роззявляти рота, бо „Жаблот“ – це тобі не музей Гухенхайма! І не Метрополітен-опера… Хочеш завивати – йди туди, там співають в оригіналі», – і зачинив за собою двері, які до цього не зачинялись.

– А що ж ваш рицар, Фло?

– Ви маєте на увазі Гаррі Стреснера? Він дуже сміявся і згадував свого бродвейського приятеля, який йому казав: «Якщо щось забудеш, Гаррі, то спробуй згадати, що саме ти забув і, головне, де саме».

Фло замовкла і витерла спітнілі руки. Відчувалося, що підготовка в голлівудські зірки не минула даремно.

Капітан Дубль підвівся і мовив:

– Ви феномен, Фло. Жаль, що такий талант пропадає в поліцейському управлінні. З такою пам’яттю вам би працювати на сцені. Не один імпресаріо зекономив би на суфлері.

– Дякую, капітане Алекс, дякую… Ви дуже люб’язні, – посміхнулася Фло і заплакала.