Текст книги "Воскреслий із мертвих"

Автор книги: Олег Чорногуз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 11 страниц)

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

Коли капітан Дубль переступив поріг цієї невеличкої, але гарно прибраної кімнати, приватний сищик Кублей був уже тут.

– Що ви робите в цій кімнаті? – замість привітання кинув у заросле вухо Кублея фразу капітан Дубль.

– Те, що й ви, капітане. Милуюся цією вродливою жінкою, якій власне дзеркало скалічило таке миле моєму оку обличчя…

– У вас, здасться, два ока… І не корчте з себе адмірала Нельсона.

– Так, два, – відповів Кублей. – Але коли я бачу таких гарних жінок, друге від задоволення заплющую.

Жінка, яка щойно стогнала і, називаючи медсестру лікарем, скаржилася, що її болить, мило і вдячно посміхнулася. Капітан Дубль дуже коротко запитав:

– Ну як?!

Замість лікаря і медсестри, що перебували в кімнаті, відповів Кублей.

– Житиме. Для жінки головні антибіотики – це компліменти. Чи не так, медсестричко? Ви мені також подобаєтесь…

– Вам подобаються всі, що в спідницях, – кинув капітан і присів на вільному стільці напроти скаліченої жінки.

– Пробачте, – сказав він. – Ви можете говорити?

– Так. Але в мене дуже болять щоки. При кожному порухові біль прямо вистрілює у скроні…

– Пане комісаре, – звернувся лікар до капітана Дубля. – Якщо ви хочете розпочати… – він раптом затнувся, шукаючи якесь інше слово замість слова «допит». – Якщо справа терпить, то, може, через кілька днів… Ми забираємо пацієнтку з собою. Вона ще в шоковому стані. А потім… А потім… Якщо можна, давайте вийдемо в кухню і не заважатимемо медсестричці промивати їй обличчя. В ранах можуть бути осколки скла.

Вони вийшли на кухоньку, присіли за невеличкий столик, біля якого стояли дві табуретки. Дві інших стояли під самим столиком.

– Нам подзвонили у відділ по розслідуванню убивств, що вночі загинула жінка. Двірничка – так було сказано, – ніби знайшла її сьогодні вранці мертвою.

– Це не зовсім так, не знаю, як вас величати… Ваше звання, комісаре…

– Комісари у нас в Україні тепер не в моді. Хоч совєтська влада й залишилася…

– Так, так, я знаю.

– Звертайтесь просто: капітан.

– Так от, пане капітане! Жінку щось страшенно вразило. У неї шоковий стан і найстрашніше… Вона ще й сама не усвідомлює. Ви бачили її руки?

– Так! Вона чомусь прикриває ними обличчя. Соромиться себе, чи що?

– Важко сказати. Але таке в медичній практиці трапляється. У неї заклякли руки…

– Не зрозумів, – насторожився капітан Дубль.

– Ну, як вам пояснити… Вона не здатна своїми руками нічого робити. Вони в неї так і залишаться біля обличчя. Стискуватимуть скроні, чоло, прикриватимуть частково очі. Вона не може ними навіть ворухнути… Її щось неймовірно приголомшило, потрясло. Жінка лежала гола. Абсолютно гола. Двері, вікна – все зачинено. Ніхто у квартиру не проникав, проте раптом чогось чи когось злякавшись, вона впала. Так падають, бува, епілептики. Упала і вдарилась потилицею об дзеркало, що стояло біля стіни. Дзеркало розбилося і скалки посипалися їй на обличчя. Щастя, що вона затулила руками очі і скалки вп’ялися в руки. Інакше б осліпла.

– Скільки вона пролежала і коли це приблизно трапилось?

– Учора вночі! Але що ще дивніше – сусідки говорять, що вночі бачили її сина…

– Сина?! – перепитав капітан.

– Так, сина, який п’ять років тому загинув в Афганістані і похований на міському кладовищі. Там, де всі воїни-афганці…

Капітан підвівся. Такого повороту подій він не чекав. А втім зрадів, що жінка жива. Отже, сьогодні на одну смерть менше, менше й роботи. Але живий син! Син, на якого прийшла похоронка!

– Мабуть, був у полоні? Таких випадків сьогодні в Україні сотні.

– У тім-то й річ, що він п’ять років тому прибув у цинковій труні. Його з почестями поховали… Мати щодня доглядала могилку, там вартували друзі-афганці, і раптом ось таке…

– Я вам щиро дякую, – потис руку лікареві капітан. – У яку лікарню ви її везете? Залиште, будь ласка, свої координати. Бачу, робота тільки починається… Мертві не воскресають. Чи не так, лікарю?

– Хто його зна… У медичній практиці всяке трапляється. Он німці в старовину, перед тим, як класти небіжчика в могилу, клали його в погріб і тримали там, прив’язавши до руки дзвіночки. Як раптом прокинеться, у кімнаті дзвіночок і задзеленчить. Могила ж хлопця розрита… Труп щез з цинкової труни… Якщо він там був…

– Що?! – обернувся уже з порогу кухні капітан.

– Нам про все це розповіла бабуся – сусідка.

Капітан не сказав нічого. Він зайшов у кімнату.

Тут вже нікого не було. Одягнувши сяк-так жінку, санітари віднесли її в карету «Швидкої допомоги». Сищик Кублей, аби безплатно не ділитися інформацією зі своїм конкурентом капітаном Дублем, щез у невідомому напрямку, не залишивши навіть кульгавого сліду. Капітан, оглянувшись, сплюнув в урну і сів в автомобіль.

– На кладовище! – наказав водієві. – На міське. Туди, де афганці…

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

Вуйна Марія подавала до столу гуцульські страви: знаменитий банаш з бринзою, саму бринзу, запашний – з різнотрав’я – чай. Бородатому не дуже смакував банаш, який він про себе назвав звичайною кукурудзяною кашею, або мамалиґою, але, хоч і трохи кривлячись, їв. На друге вуйна подавала курку в сметані з білими грибами. Такої розкоші він ніколи не куштував. Окремо поставила пані Марія й білі гриби. Вони були «затрохи солоні», як казала вуйна, «але то мій Василь такі любить».

«А я полюбив би тебе», – подумав бородань, мружачись і не спускаючи погляду з її гнучкого стану. Дивувався, чому її називають вуйною, коли вона ще зовсім молода, а київські перестиглі дівки взагалі в такому віці ще подають себе за недоторканих і якщо вже лягають з кимось у ліжко, то тільки з тими, хто не збирається вести їх до загсу. Тому ж, хто обіцяє одружитися, згодні віддатися тільки після весілля, як то і належить порядній жінці.

Кульгавий витяг з чорної течки невеличку книжку і показав господарю.

– А то є «Українська писанка»?

– Чи ви б, вуйку Василю, могли ті писанки намалювати?

– А чому ні!

– І холмські, і курські?

– То так.

– А чому цю книжку вилучили з продажу? Назвали націоналістичною? – беручи до рук тоненьку брошуру, поцікавився афганець…

– А то та писанка, як програма УПА – велика Україна – від Сяну до Дону. То де є українська писанка, то там Україна… А де її нема, то вже Росія… Азія…

– Так, – підтвердив пан Ярослав. – Ви ж тільки погляньте на зміст: кубанська писанка, воронезька, білогородська, стародубська… То усе велика Україна… То ті землі, що Україна за Крим віддала Росії… Росія нічого не віддає… А потім ще й чужий Крим хотіла собі загарбати…

– То вам тих писанок багато треба? – подала голос пані Марія.

– Не менше тисячі! І то з різних областей…

– То для чого так багато?

– Для Америки. Для Канади.

– То пощо там нема тих писанок? То там стільки наших, що є кому ті писанки малювати.

– Бачите, – мовив пан Ярослав. – То ви маєте рацію… Але ми влаштовуємо першу американську виставку української писанки в штаті Невада. То є в Лac-Вегасі. Певне чули про таке місто?..

– А то чому не чував!

– От ми й хочемо показати все розмаїття української писанки: від Сяну до Дону, як ви кажете. Ми уже й контракт уклали. Вам плататимемо і карбованцями і… долярами.

– Шляк би їх трафив, ті доляри… То за них у Карпатах ще заб’ють. То там такі банди шастають. І з Великої України, і з Росії, і з Кавказу… Бігме… Такого ще в Карпатах не робилося. Був рух патріотичний. А щоб рух бандитський, то такого не було…

– У нас ще до вас одне прохання: ми б хотіли, щоб ви ті писанки писали у Києві.

– Овва! А то чому?

– Ну, щоб вас ніщо не відволікало.

– А корова, вівці? Діти, то їх хто доглядатиме? Ви що, смієтесь, люди добрі?

– Ми найдемо людей. Ваших родичів, сусідів. Бо бачите, нас терміни підганяють.

– То ми одразу так вам сказати не можемо, – поглянув вуйко на Кульгавого.

– А ви подумайте. Ми вам заплатимо за кожну писанку… по два доляри. Самі підрахуйте, скільки то буде карбованців.

– А то… То великі гроші. Та робота не варта того…

– Ми вважаємо інакше, – мовив бородань. – То ж художні вироби. Не штамповка.

– То так… Але нам треба порадитися. А де ми мешкатимемо?

– До ваших послуг усі умови… Краща майстерня Києва… Наймемо у видатних майстрів. На вас ціла бригада працюватиме.

– Виставлятимемо в Лас-Вегасі. Ваші імена проставимо, – мовив Кульгавий. – Аякже. Контракт, якщо не заперечуєте, підпишемо хоч зараз. На всю сім’ю. І вам один примірник залишимо. З вами зв’яжеться пан Ярослав. Ви телеграфуйте. Ми зустрінемо.

– Я б то й вам відмовив. Але маю три причини на згоду… Перша – доньку восени від даватиму заміж. То є раз. Ніколи не бував у нашій столиці – Києві, то є два. І мені потрібно триста три пляшки шампанського на весілля доньки, а то де їх візьмеш і за що? То тільки за доляри.

– А чому саме триста три пляшки?

– А то є гуцульський гонор. У мого сусіда на весіллі стояло триста пляшок шампанського… Я хочу наставити триста три. А якщо вдасться, то й триста п’ять!

– Вважайте, ви вже їх поставили, – підвівся Кульгавий. – Нам пора! Там нас автомашина чекає…

– То, може, заночували б у нас? То не такі апартаменти, але то на пахучому сіні… Бог милував нас Чорнобилем. Тою радіацією. У сіні, як у купелі. Та й, певне, дощ піде. Бо щось ноги крутить… А то чи є що краще, як спати у пахучому сіні, у квітах під гамір карпатського дощу!

– Дуже вам дякуємо. Але ми поїдемо.

– То як вам випадає, – вуйко Василь подав почергово кожному руку і додав наостанок: – Чекайте телеграми… Але я вас прошу – про доляри нікому… Аби не весілля, то я сі не погодив.

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

Літак з величезними літерами на борту «Мрія» і «Ейр Юкрейн» повис над штатом Невада. На зміну золотавому промінню сонця, що вже зникало за горизонтом, загорялись маленькі електросонця Лас-Вегаса. Авіалайнер, широко розставивши шасі, наближався до білих смуг летовища, орієнтуючись на яскраві сині електролампочки розміром з чоловічу голову і керуючись загадковими спалахами і електросигналами.

Вперше за всю історію понад сто п’ятдесят фірм України репрезентували у США молоду європейську державу – завдяки наполяганням могутньої української діаспори. Сам президент Буш, намагаючись виграти другий раунд у боротьбі за президентське крісло з молодим і вродливим суперником Клінтоном, почав загравати з українцями.

Помітно хвилюючись, один з пасажирів «Мрії» все допитувався попутників, чи треба проходити митницю.

– А тебе це чого хвилює? – запитав його сусід.

– Та хотілося б пошвидше в Лас-Вегас. Місто розкоші, гральних домів і пригонів.

– Ти ж тільки вчора від молодої дружини. Бичок!

У переході аеропорту пана Ярослава зустрів колега – представник фірми «Едельвейс», що знаходилася у Лас-Вегасі.

– Але у мене в кишені ні цента. Запам’ятай, – нагадав йому пан Ярослав.

– То хай вас не хвилює, – мовив той пану Ярославу. – У нас є центи і до центів. То ж не за совітів, що давали вісім літ Сибіру за два засмальцьованих долари… Тут, слава Богу, демократична країна.

Вони пройшли повз десятки сувенірних магазинів, двері яких просвітлювались наскрізь, а вітрини кликали до себе відвідувачів розкішшю та привабливістю.

– Наших жінок сюди запрошувати не можна. Вони від отих вітрин збожеволіють одразу, – мовив пан Ярослав.

– То так, – наслідуючи стиль у мові пана Ярослава, сказав фірмач. – Я перепрошую, але я, бігме, щасливий бачити вас у нас, пане Ярославе!

– Я також, – механічно кивнув головою пан Ярослав, роздивляючись величезну залу, що виблискувала неоновими вогнями і хромованим металом. Вони зайшли за скляну перегородку аеропортівського бару. Вхідні двері, навстіж розчинені, ніби промовляли до відвідувачів: «Велкам, пане!» Тихо грала ненадокучлива музика. Невеличка, зі смаком освітлена зала виблискувала іскорками світильників, стилізованих під церковні лампадки і свічечки. Тут було близько десятка столиків і невеличкий прилавок з шістьма високими стільчиками.

За кількома столиками сиділи щойно прибулі пасажири, чекаючи, мабуть, родичів чи знайомих, що мали приїхати в Лас-Вегас. По цей бік прилавка на високому стільці в брудній майці і обляпаних білою фарбою джинсах сидів зарослий волоссям з ніг до бороди неохайний тип. Він нашвидкуруч випив гальбу пива і покинув бар. Біля самісінького краю прилавка сидів досить елегантний, ніби для контрасту джинсовому типові, містер в костюмі з білої саржі і при краватці-метелику, щедро поцяткованому золотом на її голубому тлі. Японські блискучі штиблети і шкарпетки такого ж кольору, як краватка, і носовичок у нагрудній кишені, золота шпилька на лацкані надавали господареві особливої привабливості і змушували затримувати на цьому типові погляд подовше, ніж те дозволяв етикет. Пан Ярослав і фірмач підійшли до центру прилавка й сіли на табуретки поруч з чоловіком, з голови якого зсунувся афганський зелено-чорний берет. Одягнений він був у куртку й такого ж кольору штани. Цей ансамбль доповнювали великі чорні пропилені черевики.

Фарбована блондинка з чорною смужкою біля корінчиків волосся розливала за прилавком каву з молоком і подавала сендвічі. За протилежним кінцем прилавка метушився чоловік із засуканими рукавами, засипаючи в електрокавоварку зерна кави.

Пан Ярослав поклав перед собою газету «Голос України» і досить-таки голосно, як здалося, запитав:

– Що будемо пити, пане Богдане?

– Якщо можна, то мені мінеральної води. Надто ситим був обід…

– Як хочете… Але я вип’ю пива. Американське пиво – це не чеське, але й не наше українське.

– Я бачу, ви невеликий патріот…

– Я просто не маю комплексів, як на ці дрібниці… На велику європейську державу треба й по-європейському дивитися. Чи не так?..

– Це ви правильно, пане, сказали, – раптом підвів голову афганський берет. – Ви з України?

– Так. А ви?!

– Я є американець…

– Американець?! – зробив круглі очі і дещо спантеличено запитав пан Ярослав.

– Так, американець українського походження.

А чого ви дивуєтесь? Нас тут, в Америці, мабуть, кілька мільйонів. Тільки не всі українцями пишуться.

– Як і в нас колись на Україні… А ви тут когось зустрічаєте?

– Мене цікавить спецавіарейс «Мрія». Ви часом не з «Мрії»?

– З «Мрії», – відповів пан Ярослав. – А це представник нашої фірми в Америці. А ви випадково не Дмитро Палагнюк?

– Цілком випадково Дмитро Палагнюк. Показати посвідчення?

– Що ви? Нас пан Медведчук попередив, що ви зустрічатимете нас в аеропорту, в барі. Дуже приємно познайомитися, – подав руку пан Ярослав.

– Він тепер Медведчук пишеться? – криво посміхнувся Дмитро. – Ви з однієї компанії?

– А ви ні?

– Мене найняли, – просто мовив Палагнюк.

– Нам дуже приємно з вами познайомитися… Мене звуть Ярослав Степів, а це мій колега Богдан Лесів.

– Дмитро Палагнюк. По-тутешньому – Джим…

Американцям так зручніше вимовляти… Дехто називає і Джіммі.

– Дуже приємно, – потис руку пан Ярослав. – Я з Косова, Богдан – вижницький.

– З Косова? О, то є дуже добре – український сувенір… Писанка, топірець, шкатулка, інкрустація. Порцеляна…

– Ви, очевидно, бізнесмен?..

– Не зовсім так! Я торгую українськими національними сувенірами. У мене є своя крамниця. Мене цікавить у Лас-Вегасі наша українська писанка. Я хочу закупити українську писанку…

Барменша подала пиво і мінеральну воду.

– Ви щось питимете? – запитав пан Ярослав.

– Тільки з вами. Віскі. Шотландське віскі. Американське віскі то не є віскі… То є, як у вас кажуть… То є самогон! Три віскі…

– Але я не п’ю, – розгублено намагався відмовитись представник фірми «Едельвейс».

– Чому не п’єте? Економите доляри?

– Та ні, у мене виразка шлунку.

– Тоді трохи горілки. Горілка не зашкодить. Повірте мені, – і Дмитро звернувся до барменші англійською мовою. Вона кивнула головою і подала невеличкий штоф горілки. Дмитро розлив – мовляв, гуляти так гуляти. Тоді запитав, чи «Мрія» й справді найбільший літак у світі, і мовив: – Будьмо! – Він підняв склянку і цокнувся, – У нас на Україні люблять тости. І все кажуть «Будьмо». Один мій американський приятель, повернувшись з України, мене запитав: «Хто такий у вас „Будьмо!“? Вождь, Бог?!» Я сказав, ні. Він тоді не повірив і запитав: «А чому так часто п’ють за цього „Будьмо!“»?

Пан Ярослав розсміявся. Глянув на Дмитра, але помітив в його очах не посмішку – смуток. Той жартував ніби через силу. Пан Ярослав ще раз глянув на Палагнюка, але запитав інше:

– І як ви йому пояснили?..

– Я пояснив, що то є найкоротший тост. Так українці бажають усім добрим людям довгого життя. Він мене запитав: «А багато долярів?» … Я йому сказав, що й долярів бажають мати багато. Він відповів: «О’кей… Вері гуд»… То є гарний тост і тепер він також п’є за «Будьмо».

– Коли ви забиратимете писанки? – повернув у своє русло пан Ярослав.

– Пан Медведчук мені сказав: як тільки ви пройдете митну службу, якщо ви її проходитимете. Чи для виставки не обов’язково? Мене просили цим поцікавитися.

– Митниця обов’язкова, – відповів пан Ярослав. – Як ви нам платитимете?

– Гадаю, добре, – відповів Дмитро.

– Вас цікавлять писанки якогось одного регіону України?

– О, ні. Нас цікавлять усі регіони України. Норд, вест, зюйд, ост… Як то буде по-вашому?

– Південь, північ, захід, схід… Ви уже й забули?!

– Я жартую!

– Щось ви сумно жартуєте, – глянув на нього пан Ярослав, а тоді додав, не чекаючи відповіді:

– Скільки ж ви платите за штуку і скільки вам потрібно?

– Багато. Ми беремо оптом. За штуку три долари. Це гарна ціна.

– То є дуже мало! Наші писанки є мистецтво. Художній виріб.

– В Америці є писанки. Дерев’яні. Залізні. Золоті. Але мене цікавлять не дерев’яні і не залізні. Так мені наказав повідомити вас пан Медведчук, – відказав Дмитро.

– Я розумію… Але за чотири доляри… Я ж пану Медведчуку казав. За чотири.

– Він сказав, спочатку товар, потім гроші.

– Після митного огляду. Ми ще його не пройшли. А потім, ми одразу їх продати не можемо… То для виставки, – пояснив пан Ярослав.

– Мене запевнили, що там вистачить і для виставки, і для продажу. А втім, це ваша справа. Домовлялись ви, а не я. Я тільки посередник. Водій і вантажник. Зі мною ще один тип. Отой, що в робочій робі сюди заходив.

– Ми подумаємо, – мовив пан Ярослав. – Якщо нам не вдасться вговорити директора, то я просто не знаю… А як ти на це, Богдане? – звернувся він до свого представника.

– Я дам аванс… Йому ж тут доляри знадобляться. Для виставки з десяток досить. Не всі ж тисячі їх тут виставлять.

– Не всі, звичайно, але це ж наша творча знахідка…

– Я б не сказав, що дуже вже оригінальна, – Ярослав Степів збив його з курсу і повернувся до Дмитра. – Як тут до нас, українців, ставляться американці?

– Добре. Мають гарний рейтинг. Престиж. В Америці український народ то є грейт народ. Великий народ. Гарний народ.

– Слава Богу, що хоч в Америці. У нас його мають за другий сорт… Нема пророка в своїй Вітчизні.

– Що нема, то нема, – згодився Дмитро Палагнюк, подаючи пану Ярославу візитку. – А це мої координати. Ви можете зателефонувати по цьому номеру і надиктувати… Автомат їм передасть… Пробачте, нам…

– О’кей, Дмитре. Зателефоную. От тільки митницю пройдемо. Але запам’ятайте, за три долари писанку ми вам не продамо…

– О’кей, о’кей! Вони хочуть мати товар. Як ви кажете… товар лицем…

– Ви так кажете, начебто той товар тільки їх цікавить, а вам то байдуже.

– А воно так і є, – Палагнюк подав їм почергово руку, криво посміхнувся і попрощався:

– Бай! Бай! – а про себе додав: «Усі ви, сучі сини, однакові, і ті, хто тут, і ті, хто там!»

РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ

Тієї ночі їх привезли обох у цю чергову по Києву лікарню. З одним і тим же діагнозом: переляк від привиду… Випадок рідкісний і унікальний у практиці київських медиків. У селі, де так міцно ще зберігаються древні повір’я і живуть серед українських селян вії та вовкулаки, домовики і потороча, таке ще можна зустріти. Особливо на Поліссі, Поділлі, у лісових селах… Але тут, у столиці України…

І перша, і друга знепритомніли… У першої заклякли руки і вона так і не може, ніби й досі чогось соромиться, відірвати їх від свого вродливого і ще такого молодого обличчя, яке за одну тільки ніч, видно було, осунулось і постаріло. У її сусідки по палаті Галини, яка так само побачила привид у вікні, передчасно почалися пологи. Вона ще й не знала, що дитя мертвонароджене… Передчасне.

– Ви мене, жінко, соромитесь?

– Що ви?!

– Чому ж закриваєтесь від мене руками? Соромитесь свого скаліченого обличчя? Та з ким цього не трапляється!

– Ні, зовсім ні… Як тебе звати?

– Галею. Галя…

– Мене – Лідією Андріївною. Я не тебе і не себе соромлюсь. Це така біда зі мною трапилась.

– А що трапилось?

– Ти не повіриш, але коли розповідаю, мене сприймають за божевільну… – вона тяжко зітхнула. – Але я бачила… Я бачила його живого… Ось так, як тебе. А мені ж повідомили… Він загинув…

– Боже милостивий, – вихопилося в Галі. – Невже й ви бачили?

– Що ти цим хочеш сказати?!

– Я також його бачила…

– Кого його?! Що ти говориш?!

– Миколу!

– Миколу?! Ти знаєш Миколу?! Мого Миколу!?

– Миколу Мазура. Це ж мій наречений… В Афганістані загинув… Мені повідомили…

– Хто тобі повідомив?

– Його друг. Вони разом у секреті перебували. Моджахеди напали несподівано… Миколу вбили одразу, Альберту перебили стегно, розсікли багнетом щоку. На щастя, наш вертоліт прикрив їх з повітря вогнем. Альберта підібрали, а Микола… Микола так і залишився в афганській землі.

– Неправда! Миколу я п’ять років тому поховала на нашому міському кладовищі!

– Як?! Ви поховали Миколу на нашому кладовищі? Ви мама? Миколина мама Лідія Андріївна? Чому ж мені ні слова не сказав про це Альберт? Вони ж разом служили. Учились разом. Пішли разом в армію. Попросилися самі в Афганістан…

– А хто ж ти така, доню?

– Я Миколина наречена… Я одержала записку… Її написав Микола кров’ю перед смертю. Він усього кілька слів написав. «Галинко, я уже одружився. Зі смертю. Якщо ти виходитимеш заміж, то тільки за Альберта. Він мій справжній друг. Він не раз мене виносив з поля бою. Цього разу нам не пощастило обом. Мені більше. Цілую твої неціловані губи. Твій Микола!» Я напам’ять знаю цю записку. Ми одружилися з Альбертом, і от позавчора…

– Отже, ти Галя? Та сама Галя?

– Та сама!

– Що ж позавчора?

– Позавчора ввечері я побачила Миколу біля вікна. Він стояв під вікном і дивився на мене. Я не помилилась. Він стояв… Живий… Його раптом освітила машина. Я зойкнула і знепритомніла…

– Отже, ти бачила те саме… Ти бачила те, що бачила й я… І все так само. Мого також освітила машина. Під’їхала, освітила, і він побіг…

– Чому ви кажете «мого»?.. Микола також і мій.

– Пробач, доню. Але я мала на увазі… Мій привид…

– Це не привид. Це ніякий не привид. Під ранок прийшов Альберт. Я його запитала: «Де ти цілу ніч шлявся? Ти знову шляєшся… Он глянь на свої штани. На коліна. Усі в болоті, глині. Напився… Чому ти стояв на колінах? Перед ким? Яка ж ти брудна потвора! У тебе нічого святого… Де ти набрався цього болота, як жаба мулу?»

«Цить, бо задушу!» – погрозив він.

«Уже не задушиш… А задушиш – мені все одно. Он твоя дитина… Наша дитина… Ти збрехав мені, що Микола убитий! Ти збрехав мені! Микола живий. Він сьогодні приходив»…

«Цить, – сказав, – сука! Цить! Видаси – прикінчу разом з твоїм недоноском».

«Це не мій, це й твій недоносок! Це тебе Бог покарав! За Миколу. За підроблену записку. Мабуть, червоною тушшю писав».

«Замовкни, записка писалася кров’ю!»

«Чиєю кров’ю?..»

– Я нічого не розумію, – не витримала Лідія Андріївна. – Ви, Галю, розповідаєте якісь страшні речі.

– Так, страшні… Він сказав… Ми уже труп прибрали… Приберемо й Миколу… Він довго уже не побігає…

Лідія Андріївна знепритомніла вдруге.