Текст книги "Воскреслий із мертвих"

Автор книги: Олег Чорногуз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 11 страниц)

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ

Дмитро Палагнюк їхав разом з ними на таксі. Манхеттен він знав, як свої п’ять кульових ран на тілі. Чотири від автомата Калашникова і одна від пістолета Макарова. На довгу незабутню згадку, їхали в Даун-Таун. У цей брудний торговий центр барахолок, кишенькових злодіїв і кубел.

– Житимеш тут. Але, як кажуть у нас в Одесі, не висовуйся… Сидітимеш тишком-нишком, як мишка. Під віником. А листа від мамочки завтра привеземо… Знав би ти, хто його тобі везе – ручки цілував би, – розпатякував Кульгавий.

Дмитро мовчав. Байдужим поглядом дивився на вулицю, перехожих, йому нічого не потрібно було запам’ятовувати. Він неодноразово купував тут різні дешеві товари, коли жив на рівні колишніх радянських дипломатів, які скуповувались тут задурно. У своїх колишніх громадян.

Кімнатка, в яку його поселили, розташувалась на першому поверсі. З двома заґратованими вікнами. Одне в двір із закинутим басейном, в якому замість води валялось неприбране торішнє листя, а друге виходило на скверик.

– Тут тобі буде як у раю, – вів далі Кульгавий. – Бузок під вікном… Магнолії… Вишень, правда, нема, але, як бачиш, ростуть гіацинти, дім оповитий диким виноградом. Це надає усьому свіжості і не нагадує Сінг-Сінг… Холодильник набитий різним добром і жувальною гумкою. Ти ж уже американізувався. Свіжість і чистота в роті тобі забезпечена… Телефону, на жаль, нема. Відрізали… Залишаємо тебе самого. Без ключа… Все, що потрібно, – в туалеті. Під бузину ходити не треба… Та в цьому районі вона, здається, й не росте. Будеш гарним хлопчиком – побачиш маму. Будеш поганим – тебе побачить мама… Але цього разу тільки в труні… З відкритим віком. Затямив? А поки що – гуд-бай!

Кульгавий з Бордонісом вийшли й зачинили двері на два повороти ключа.

– Грати не пробуй знімати! Господарю це може не сподобатися! – кричав Бордоніс вже з того боку. – Ми сказали, що в тебе не всі дома, і просили його про всяк випадок прослідкувати за тобою… Усік?

Палагнюк на одеські штучки Бордоніса не реагував ніяк. Він їх вивчив ще в Афганістані. Балабон і там торохкотів, як висушений у стручках біб. Дмитро присів у крісло, роздивився. Останнім часом він бачив стільки американських фільмів, що й з ліку збився і майже не пам’ятав жодного з них. Запам’яталося тільки головне: герої цих низькопробних фільмів ніколи не розгублюються. Навіть тоді, коли їх у печері завалюють камінням. Все одно вони знаходять вихід. А він що, не зможе знайти? Ну, замкнули його ззовні. Ну, відрізали телефон. Апарат забрали з собою. Грати на вікнах… Поставили наглядача. Якщо поставили… Та який господар будинку буде сидіти і виглядати, коли його «божевільний» вибереться з квартири? Вішають на вуха спагеті. Граються в мафію «хрещені батьки». В усіх по одному, а в нього аж два. Наше-таки зверху…

Він підвівся, зайшов у туалет. Над унітазом висіла шафа з господарським реманентом. Дріт, викрутки, шурупи, цвяхи, навіть новий замок з п’ятьма ключами. «Ось і вихід, – подумав Палагнюк, – викручу той замок, вставлю цей. Прийде хазяїн, скажу – міняю. Його для чого купили?!» Але це його не влаштовувало. Він узяв ще кілька ключів. Тут їх була ціла в’язка… Підійшов до дверей. Вставив один, другий, третій… Відімкнув чи то шостим, чи то сьомим. Аж серце забилось. Відчинив двері… Ні, в цих ширвжитківських американських фільмах теж щось є… Ще не вечір… Ключа з в’язки зняв, на його місце почепив той, що був від новісінького замка… А раптом порахували. Хоча кому це в голову прийшло?.. Просто найняли тимчасово чиюсь квартирку… Сів на тахту. Подумав. Куди заховати ключ? Згадав, що в плавках є кишенька. Поклав туди. Не роздягатимуть. Спробують – дасть по зубах. Приліг. Тоді встав. Пробіг очима по кімнаті. У стінній шафі подушки не знайшов. Лежали ковдра, покривало, кілька простирадл, наволочки… Подушки жодної… Повернувся до тахти. Підняв ліжник. Так і думав. Подушка є. Тут і ковдра… Стара скакалка, розбита Барбі, маленьке велосипедне колесо, старий телефонний апарат… Ще довоєнного випуску. Не скрикнув, не вигукнув. Взяв спокійно в руки.

Оглянув. Є шнур, є вилка на кінці шнура… Ніде не розірваний… Не хотілося вірити і не хотілося загадувати. Знайшов проводку, збігав на кухню, взяв ножа. Зачистив два дротики, прикрутив до вилки. Підняв трубку. Вухам не повірив. Поклав трубку. Знову підняв. Набрав номер. Телефон працював справно. Почув свій власний голос. Звідти, звідки його забрали: «Ви телефонуєте до квартири Дмитра Палагнюка. Після третього сигналу прошу надиктувати текст. Залиште, будь ласка, свій телефон. Як тільки прийду, вам негайно зателефоную. Дякую». Слухав і не знав, що сказати. Набрав ще раз свій номер, продиктував. «Я вивезений в Даун-Таун. Ні номера будинку, ні вулиці не знаю. У дворі великий занедбаний басейн. Без води. Наповнений торішнім падолистом. Моє вікно з ґратами виходить на цей басейн. За ним дитячий майданчик. Карусель, гойдалка, чортове колесо. Усе занедбане. Я вийти з квартири можу… Але боюсь, що за мною слідкують. Знайдете, до квартири не підходьте, влаштуйте пункт спостереження. Мені загрожують двоє. Один високий, другий кульгавий на ногу. Перший – блондин. Другий – брюнет. Зі шрамом на правій щоці.

Передав Дмитро Палагнюк. Дякую. Будьте обережні. Втретє не воскресають. Ще раз дякую», Дмитро поклав трубку, від’єднав шнур, поклав телефонний апарат на місце. Приліг на тахту, Задумався. «А що, як послати їх к бісу? Втекти». «А якщо дістанеш кулю втретє? І знову не одну?» Встав. Підійшов до холодильника. Заглянув… Напхали по саму зав’язку. Отже, прибирати мене швидко не збираються. Узяв кілька бананів. З’їв. Захотілося чогось випити. Відкоркував пляшку мінеральної. Випив із задоволенням. Заглянув в аптечку. Ковтнув пігулку аспірину. Знову приліг. Настрій нікудишній. Увімкнув телевізор… Але нічого не розумів. Піймав себе на тому, що картинки бачить, а слів не чує. Вимкнув. Витяг подушку. Поклав під голову. Спробував заснути. Заснув.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДЕВ'ЯТИЙ

Ухопивши голову в руки, капітан Дубль думав. Думки, як весняні крижини, нагромаджувались одна на одну. Фактів, подій, деталей, дійових осіб така кількість, що вони ніяк не вкладалися в одну струнку фабулу. Не трималися купи. Але все вертілося навколо Мазура, його записок, його листів. Капітан спробував пройтися з перших кроків… З чого почалося? З Афганістану. Але саме цього епізоду він не знав… Перекинувся з Кабула на Київ. Розмова з молодим гравером. Той упізнав типа, який змусив батька писати записку, давши власну кров. Допитав старшого гравера… Признався одразу… Про валюту промовчав. Сказав, що взяв відповідно до прейскуранта, як по металу. По очах помітив, що бреше. Та капітана Дубля не так цікавило, чим платив замовник. Цікавив зміст листа. Лист писав Мазур до мами – Лідії Андріївни Мазур. Писав, що в нього все гаразд. Служба як служба… У те, що він загине в Афганістані, – не вірить. Відчуття у нього таке. Але якщо його відчуття, як і доля, зрадять, то він просить матір про одне – поховати його разом з батьком… В одній могилі… Про Галю не згадував. Отже, мати про наречену не знала. Або соромився, або… не був певним, чи вона залишиться йому вірною… У листі стояла адреса. Мама жила за київським Ботанічним садом, на Печерську. В приватному будинку. На схилах Дніпра.

Що ж у цьому листі важливе? Головне? Листа він не бачив. Але його читали двоє: гравер батько і гравер син. Зміст передали майже дослівно. Передали і зміст записки, написаної кров’ю Бордоніса… Капітан підвівся. Виглянув у вікно. Манхеттен прокидався. Прокидався пізно. Десь приблизно о другій годині дня. О другій, щоб завмерти приблизно о другій годині ночі. Зсунута доба, зсунуті мозки. Капітан опустив білі пластикові штори. У кімнаті стало темно. Засвітив настільну лампу. Створив свою маленьку ніч. Уночі думалося краще… Що виділяється в цьому загалом банальному солдатському листі? Чим він відрізняється від інших листів, яка його особливість? І чи є вона тут? Він вимкнув світло. Заплющив очі. Уявив лист Мазура… Ніби жирними літерами виділилось в уяві речення: «Але якщо мої відчуття, як і доля, зрадять мене, то поховай мене разом з татом». Він розплющив очі, увімкнув світло… Його осінило… Ось воно що! Як я не здогадався раніше?! Майор Марченко… Майор Марченко і агент кадебе Бордоніс! Авжеж вони. Чи відіслали вони цього листа Лідії Андріївні? А якщо відіслали, то коли: до чи після?! Ось питання. Хотів би я це знати…

Він підійшов до телефону. Набрав номер місії. Попросив Демчука. Демчук відгукнувся одразу.

– Нам за будь-яку ціну потрібно потрапити в квартиру Палагнюка. За будь-яку ціну… Шукайте представників діаспори, шукайте поліцію. Я хочу бачити покинуте приміщення.

– Я спробую, – промовив Демчук. – Ви з номера? Чекайте!..

Чекати довелося довго. Капітан спробував читати Біблію. Шукав місце про Ісуса Христа. Те, де описується, як Ісус Христос воскрес. Нарешті знайшов, але саме в цей час у двері постукали.

– Ви щасливчик, пане капітане! У тому будинку живуть наші люди. Знайомтесь… Пан Роман. До ваших послуг.

– Ми можемо потрапити до квартири пана Палагнюка?

– Ноу проблем! – посміхнувся пан Роман. Високий добродушний чолов’яга з уже помітним черевцем – багажем, зібраним за років шістдесят п’ять. – У тому будинку мені всі двері відкриті. Я господар того будинку. Як ви кажете, хмародряпа.

– Ми поки що кажемо хмарочоса!

– А то ще москальський вплив!

Пан Роман натис на педаль. Могутній темно-синій «Кадилак» з такою ж темно-синьою оббивкою на шкіряних сидіннях, м’яко рушив і покотив на гору, як з гори. Без напруги, без звичного для вуха капітана Дубля стукоту пальців у наших двигунах і стогону під колесами. Знайомий уже капітану Дублю швейцар цього разу розплився в такій посмішці, що складалося враження, ніби у нього й обличчя нема – сама тільки посмішка. На чистій натуральній гумі. Від вуха до вуха. Відчиняючи дистанційним управлінням шафу, за дверцятами якої висіли запасні ключі під відповідною нумерацією поверхів і квартир, швейцар, не гаючи й хвилини, вручив пану Роману потрібний ключ.

На поверх піднімалися з швидкістю ракети. Капітану здалося, що їх цього разу так швидко везуть тому, що вони їдуть з хазяїном.

Переступили поріг. Капітан Дубль оглянув невеличку кімнатку і навіть дещо розчарувався. «Ось звідки наші квартири, так звані хрущовки». Спарені кімнатки, спарені ванна і туалет. Маленька кухонька. На всю стіну в коридорчику стелажі. З книгами. Українською й англійською мовами… Українських більше… Більше і бідніших. Мабуть, виданих на гроші меценатів. У простих м’яких паперових обкладинках.

Посеред вітальні стояв журнальний столик. З штучними яскраво-рожевими трояндами. Із зеленим неприродним листям. Три попільнички. Усі з попелом. Але жодного недопалка. У кутку – телевізор. Відеомагнітофон. Три крісла в золотавій велюровій оббивці. Такого ж кольору пуфик. Під стіною тахта. На стіні фотопортрет Лідії Андріївни. На телевізорі фотокартка Лідії Андріївни на увесь зріст. Стояла біля яблуні у білопінні. Рання весна. На серванті портрет дівчини. Фотокартка прострелена. Капітан одразу впізнав Галю Медведчук… Тепер уже Бордоніс… А може, знову Медведчук?

Пан Роман як господар дому запросив усіх сісти. Капітан подякував і сказав, що він прийшов не за цим. Його цікавило все. Книги, письмовий стіл, тумбочка в спальні… Шухляди… Капітан щось шукав… Шукав ретельно… Тоді підійшов до телефону. Поглянув на пристрій, попросив пана Романа увімкнути. Сам не наважувався… В його кабінеті – трохи іншої конструкції. Пристрій раптом заговорив. Пан Роман здивовано глянув на капітана. Потім перевів погляд на Демчука.

– Даун-Таун… Я цей район знаю. Можна сказати виріс там. І де цей басейн, знаю. Знаю, чий це дім. Знаю, хто там живе з наших… Ноу проблем!

Дубль подвійно не вірив тому, що чув… Він аж ніяк не сподівався на такий успіх у Нью-Йорку.

– Можемо одразу й поїхати, – запропонував пан Роман. – Мені навіть цікаво, шляк би його трафив… Отже, комуністи живуть, комуністи діють. Були бандитами – бандитами й залишились.

– Одну хвилинку, будь ласка. Мене цікавлять деякі папери, – мовив капітан. – Ви посидьте, а я з вашого дозволу…

– То дуже прошу. То ви тутка командуйте. Я тільки їм прислуговую. Мені то дуже цікаво. Хотів би я видіти тих вар’ятів. У моєму «Кадилаці» такі шиби, що то ви все бачите, а вас ніц не бачать…

Капітан рився в паперах, перебирав течки… Нарешті, здається, знайшов те, що шукав. Він перегорнув кілька сторінок, прочитав. Потім з хвилюванням повернувся назад… Тоді забіг сторінками наперед… Потім закрив книгу, підійшов до пана Романа, обійняв його і розцілував. Той аж розгубився.

– То що то є? Мені сказали, що ви капітан поліції, і такі сентименти. У вас радість? Я дуже щасливий… Абись тільки не розчарувалися…

– Не розчаруюся…

– І в мені також… За такий поцілунок… Я вас, перепрошую, переводжу до своїх апартаментів… Пощо ви будете тому одеському вар’яту платити доляри… Україна ще не стала на ноги… То хай уже стане, тоді…

Капітан йому щиро подякував, потис руку і сказав, що згодний виїхати негайно.

– До того басейну!

– Так! Так, пане Романе. До басейну!

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТИЙ

Важко знайти людей у цьому світі, які б сказали, що вони люблять чекати. Цього не міг сказати про себе і капітан Дубль… Але, сидячи в «Кадилаці» пана Романа, він того вечора подумав про себе: «Я таки вмію чекати…»

Подумав і спіймав себе на тому, що ця фраза належить не йому. Що він механічно цитує свою добру знайому.

Саме вона йому часто казала ці слова: «Я таки вмію чекати…»

Чекати довелося недовго. Та й час біг, як наше життя. Точніше, життя Дмитра Палагнюка – Миколи Мазура. Недовге, але таке, як пишуть українці, карколомне. Він прочитав щоденник воїна-афганця і тепер, здається, все зрозумів. Одне тільки дивувало: чим вони його залякували? Здається, й це розгадав, і все-таки… Не міг повірити… Отже, його дурили… Подавали односторонню інформацію і він, як кожна чесна і довірлива людина, вірив. Вірив, незважаючи на кілька зрад і на… розстріли… Ось це капітану не вкладалось у голову…

Кульгавий ішов позаду. Стомлений. Зігнутий. Загнаний… А Циган, як про себе прозвав капітан Дубль молодика зі шрамом, викидав ноги вперед бадьоро, весело, самовпевнено. Отже, вони почувають себе тут у цілковитій безпеці. От тільки Кульгавий – майор Марченко – помітно втомився життям чи щось відчував як старий досвідчений чекіст. «Чекіст» – це колись романтичне слово швидко набувало зовсім іншого відтінку і викликало всуціль неприємні асоціації. Мало'хто тепер міг би з гордістю сказати, що він чекіст, як і його близькі та й далекі родичі.

У під’їзд обидва зайшли не оглядаючись. Це додатково переконало капітана, що тут вони почувають себе поза підозрою.

– Вони? – запитав пан Роман.

– Вони, – відповів капітан Дубль. – Сучі сини!

– Москалі!

– Перевертні. Яничари!

– Від них усі наші біди… Горе наше, – зітхнув пан Роман. – Вилікувати б нашу націю від цього – їй ціни не було б.

– Ви, мабуть, їдьте, пане Романе. А ми уже з Дем’яном тут самі залишимось… У вас же інша професія, – посміхнувся капітан.

– Що інша, то інша… Але й мені цікаво… У мене ще трохи часу є…

– Ви ліпше скажіть, чи нема у вас другої автомашини і гарного водія?

– А то чому?! Ноу проблем… І водій файний є. Моя донця… Дорою звати. То якщо треба, то вона й зараз приїде. Може, ще й будемо родичами. У мене файна донця. У Києві по телевізору виступала, то купу листів з України привезла. Чи то тому, що гарна, чи тому, що багата. Тепер хіба зрозумієш? То треба вдавати з себе бідну, щоб зрозуміти правду…

Пан Роман узяв телефон. У трубці щось затріщало. Озвався жіночий голос.

– То є ти, стара? А де Дора? То дай-но Дорі ту слухавку. Донцю… Хай!.. Хай!.. То ти нині що робиш? А не хочеш з файними хлопами сі зазнайомитися? А то чому? То я жартую. То є з України, їм тра показати Нью-Йорк… А то я відки знаю? Мо’, й Нью-Джерсі. Бруклін, Бронкс. Куди скажуть… У Даун-Тауні. Дім Дорченка… Так… То не запізнюйся. Пальне є?.. То добре. Тоді простуй сюди. Поїж, доню. Бо ті хлопи гуляти майстри… Мо’, не на цілу ніч, але до світання… Мамі скажи, що я дозволив. Най буде!

– Буде заміна, – пан Роман поклав трубку.

Вечоріло. Нью-Йорк спалахував світлом і справжнім життям. Чиновники залишали свої фірми, комп’ютерні системи, крісла, апарати, секретарок… А втім, секретарок, мабуть, не залишали… А тільки давали змогу переодягнутись, прийняти душ і запрошували на вечерю… Десь бурхливо оживала 42 стріт, яскраворекламний, як вогняний метеорит, Бродвей, осліплюючи вас своїми вогнями і несподіванками, перерізав по діагоналі Манхеттен. А тут, у Даун-Тауні, життя, навпаки, завмирало. Тихо спалахували вікна, загорялися вогнями – зеленими від зелених абажурів, які тут залюбки використовували, і темно-синіми від кольорових телевізорів. У тимчасовій квартирі Джима Пеленса сиділи в напівтемряві. Горів тільки нічничок, миготіла на шибках тінь. Вона то накульгувала, то присідала, то раптово схоплювалась. Ішов активний діалог. Щось накреслювалося, щось планувалося. Одна сторона того чекала з нетерпінням, друга – з острахом, третя думала: аби швидше…

Підкотило пошарпане «Шевроле». Автомобіль зупинився там, де хотілося капітану – між будинком і «Кадилаком». Так що з вікон квартири, де точилися суперечки, їх помітити не могли. Пан Роман потис «хлопам» правиці, вийшов до доньки і сказав:

– Парубки будуть з тобою. Дивись, поводься як слід… Що попросять – виконуй…

– Усе підряд?

– Но, но… Тільки не будь вар’яткою, – і попрощався.

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ПЕРШИЙ

Дора виявилася й справді приємною дівчиною. З добрим почуттям гумору, весела, життєрадісна. Кругленьке, як на божественній іконі, личко. Пухкенькі привабливі губки. Кирпатенький носик і найголовніше – вічно усміхнені і водночас спостережливі очі. Капітан навіть не роздивився, якого вони кольору. В автомашині було темно. Та й несподівано вийшла з квартири братія, яка їх цікавила. Спочатку здавалося, що вийшло двоє… Але, уважно придивившись, капітан помітив і Дмитра Палагнюка. Той тримався осторонь, бо, очевидно, мав завдання взагалі йти окремо. За вказаною адресою. З будинку він повернув праворуч. На вулиці зупинив таксі. Кульгавий з Циганом пішли ліворуч і сіли в автомобіль, який чекав їх у кінці кварталу.

«Отже, конспірація. Ми зі своїм „Кадилаком“

мало не вскочили в халепу», – подумав капітан Дубль. Але Дора припаркувалася за всіма правилами. Її скромний старий «Шевроле» нічим не відрізнявся від інших машин. Якщо ж дивитися збоку, то він і взагалі не виділявся з припаркованого загалу. «Рушили через раз», як висловився капітан. Спочатку пішла «Тойота», в яку сіли Кульгавий з Циганом, потім промчала дама на «Форді», очевидно, останньої марки, бо автомобіль блищав ніби щойно з автосалону, тоді вже рушила своїм «Шевроле» й Дора.

За рогом повернули різко праворуч і покотили у протилежний від Даун-Тауна бік. У бік Іст-Рівера. За третім поворотом лягли на лівий курс, перетнули 42 стріт по Четвертій авеню і повільно посунули в напрямку Централ-парку. Не доїжджаючи до будинку-праски, розвернулися і, проїхавши ще кілька метрів, зупинилися недалеко від безрекламного, але не без слави «Жаблоту». Магазин ще працював. Неохайний, брудний, схожий на київські автомобільно-спортивні магазини. Від інших він відрізнявся тільки тим, що товарів у ньому було навалом і яких завгодно: від однодоларової колоди карт до автомобільного замка на педалі. Пахло мазутом, автомобільними дезодорантами, шампунем і людським пітним тілом. Десь угорі спокійно горлав гучномовець і, треба сказати, не без гумору:

«Пані і панове! Наші потенційні покупці! Наш супермаркет – це не філіал знаменитого одеського товчка. Але, милі пані, оберігайте свої сумочки з грішми. Достоповажні панове, тримайте свої кишені, як Радянський Союз свої кордони, на замку. Союз розпався, але Одеса живе… Живе, як наш нью-йоркський безсмертний „Жаблот“ – найкращий супермаркет Манхеттена і його околиць. Відвідуйте наш „Жаблот“! Тільки у нас ви можете за безцінь придбати всі необхідні вам речі. Купили ви, дайте можливість купити іншому. Ви не в Одесі – товарів вистачить усім. Ми нічого не ховаємо у підсобках. Тільки те, що не вміщається на прилавках. Сенк’ю! І, як кажуть в Одесі, щиро дякуємо!»

Останні два слова патріот Одеси вимовив в оригіналі, і закінчив наостанок англійською.

За прилавками жваво торгували італійці, негри, греки і євреї. На дверях висів цілий список, якою мовою тут розмовляють. Українська стояла на третьому місці. «На рівні України!» – подумав капітан Дубль і, взявши Дору під руку, як свою давню знайому, роздивлявся товари, які його не цікавили. Але його цікавили бічні двері, в яких щезли Кульгавий і Циган.

– Що вам купити? – запитав капітан Дубль.

Дора посміхнулася:

– Ми в такі магазини й не заходимо.

– Я розумію. А ми заходимо.

– Я вас не хотіла образити… У вас робота, – вони розмовляли українською мовою, як і домовилися. Хоча капітан Дубль добре володів англійською і вивчав її не тільки самотужки.

– Я вас теж…

Раптом капітан прислухався. Замовк. Здогадлива Дора кивнула: «Я, мовляв, зрозуміла. Ні пари з вуст».

– Таня, привєт! – почув капітан російську мову. – Как ти жівйош? В Адесу не тянєт?

– Тянєт, Аркаша, тянєт… В прінципє можна жіть… Єслі би нє еті чорниє морди… Воруют усьо. Хуже, чем в нашей Адєсє… Как я іх нєнавіжу, Аркаша! А как ти? Всьо замкі продайош, часікі?

– Пєрєшол на корєйскіє телефони… Атлічна йдут. Беру па трі долара, спускаю па сєм… Оптом для украінцев даю па п’ять… Єхалі на какой-то свой Всемірний форум… Ти слихала а таком?.. Бралі на сувеніри.

– Пачєму у тєбя? Ти што, жівьош в іх діаспорє?

– Таня, раскрой своі красівиє чорниє глазкі… Ані же все патріоти… Ані любят сваю украінску мову…

– Аркаша, ша-а!.. Я знаю, што ти етім хочеш сказать: мой Жора вчера тоже поцепіл на дверях іхній язик… Гаварят, ані там харашо атносятся к євреям. Лучшє чєм в Маскве і, канєшна, Расіі… Скажу па секрету… У нас здєсь тоже двоє. Мой Жора сказал: «Таня, ти нікагда нє відєла жівих агєнтов кагебе… Я севодня тєбє пакажу…»

– Ані што, таргуют аружієм?..

– Каму ета нада. Ета тєбє што, Грузія, Єреван, Баку?.. Ані рєшілі прадавать яйца.

– Какіє яйца?

– Крашениє, канєшна. Ані дєлают украінскій сувенірний атдєл… Я нічєво нє панімаю… їх вєздє навалам…

Несподівано Таня замовкла. До неї підійшов покупець. Став у чергу і капітан Дубль, мовчки подав італійський замок вартістю в чотири долари. Червоний з жовтим. Таня так само мовчки вибила чек, подала капітану.

– Сенк’ю, – навмисне підкреслено мовив Дубль. Став осторонь. Взяв у руки пачку автодезодорантів. Хотілося почути ще хоч кілька слів. Таня мовчки вибивала чеки. Капітан підійшов, поцікавився, як користуватися цими автомобільними дезодорантами:

– Аркаша, ти єво панімаєш?

– Да. Он спрашіваєт, как імі пользоваться і в какіх машінах прімєнять.

– Скажі єму в любих. Я ні хачу ламать язик… Я ісчо плоха гаварю на англійскам, но пачті всьо панімаю. Скажі єму, што єсть спеціальний касєтнік. Он работаєт. Туда, как касети, вкладиваются пластікавиє дєзадаранти і падключаются к акумулятару… І в кабінє тагда арамат яблак, лімонов і кафейних дєрєв’єв, запах моря, джунглєй… Што он любіт? Скажі єму… Ета всєво десять доларов… Очєнь бєрут…

– О’кей! О’кей! – зупинив її Аркаша. І темпераментно почав перекладати, перескакуючи з одного слова на інше, зчинивши таку веремію, що якби капітан не зрозумів Тані, то Аркаші він точно б не зрозумів.

Він щиро подякував Аркаші, а Дора – її повне ім’я було Дарина – навіть похвалила Аркадія-одесита і сказала, що він гарно говорить англійською. Але дещо з італійським акцентом.

– Мілан, Рим, Тольятті? – почала валяти дурня Дора.

– Тольятті! Тольятті! – закивав кучерявою головою колишній одеський громадянин. – А ви звідки?

– Канада. Онтаріо! – відповіла Дора.

– Привіт Канаді… Там наших також багато…

– О так, – мовив капітан. – Спагеті, піца!

Капітан Дубль далі не слухав. Подякував.

Йому хотілося ще трохи затриматися, але він боявся насторожити «одеських земляків». Отже, тут одесити. Тоді зрозуміло, чому тут і Циган. Дубль і Дора ще трохи постояли. Але Аркаша сказав, що йому пора, що зайде іншим разом, і побіг. За ним вийшли й Дубль з Дорою. При вході Дора раптом стисла капітанові руку вище ліктя. У «Жаблот» входив Джим Пеленс.