Текст книги "Воскреслий із мертвих"

Автор книги: Олег Чорногуз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 11 страниц)

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ

Того ж дня капітан Дубль наказав лейтенанту Муру провідати згадане Лідією Андріївною автопідприємство і завітати у відділ кадрів, щоб перевірити кілька особових справ. Серед них – і справу Марченка. При найменшій нагоді зробити фотокопію, але так, щоб кадровик цього не помітив.

Коли лейтенант Мур повернувся, то приніс досить гарну фотографію, яку просто, як він висловився, «спер» з течки кадровика…

– Ви що, лейтенанте? – звів свої гарні брови капітан.

– Не хвилюйтесь! Усе нормально. Ця фотографія готувалася для дошки пошани. Але це тепер не модно і… Ви мене зрозуміли… Вона просто могла загубитися. А кадровик, старий кагебіст, з кабінету не виходив і на хвилину. Ще й досі боїться прихильників Руху і чекає відновлення компартії.

– Навіть так?

– Весь час промацував мене, чим я дихаю, пане капітане. Але я сказав, що мене політика менше всього цікавить, і він замовк, запиваючи бублики холодним чаєм.

– Дякую, лейтенанте! – капітан взяв фотографію і викликав по рації сержанта Ягідку. Коли той обізвався, наказав негайно прибути до управління.

– У лікарню, – зачиняючи дверці автомашини, наказав капітан.

Через десяток хвилин капітан Дубль знову переступив поріг палати Лідії Андріївни.

– Доброго дня вам!

– І вам такого ж… Доброго, – відповіла Мазур.

– Тому я й прийшов, щоб підняти вам настрій. Ваш син живий, – сказав. – Ви не привиду бачили. Усміхніться. Не привиду. Син живе у США. Навчається в Гарвардському університеті. Приїжджав на Всесвітній форум українців. Приїжджав інкогніто. Він не міг інакше…

– Боже! – скрикнула вона. – Я в це не вірю!

Вона довго плакала. А коли заспокоїлась, запитала:

– Але чому? Чому він не прийшов додому?

– На це «чому» ми ще не можемо відповісти. Розумієте, не можемо.

Капітан глянув на неї… Ватяні тампони медики вже зняли. От тільки шрами і незагоєні рани від гострих шматків дзеркала залишились на її колись чистому обличчі. Відтепер вона так і житиме – зі шрамами…

– А де ваша сусідка?

– Її повезли на консультацію.

Лідія Андріївна плакала. Сльози текли крізь пальці.

– Ви так і не можете відірвати рук від обличчя?

Жінка заридала. Капітан підвівся. Взяв на тумбочці ватку. Потім поклав назад. Взяв склянку, налив з пляшки води.

– Ви дозволите?

Вона кивнула головою. Він підняв її над подушкою і крізь руки, по-жіночому гарні руки, напоїв. Потім обережно опустив голову на подушку…

– Де тепер мій син?

– Він днями відлетів до Америки… З ним усе гаразд… Але я прийшов, щоб ви мені допомогли. Кожне ваше слово, кожна деталь… Для слідства дуже важливо…

– Я знаю. Я знаю. Заради сина я готова…

– Розкажіть мені детально саме про той вечір.

– У кімнаті стало темно-темно і раптом – це світло… Світло автомашини. Уздовж вікна, уздовж шибок, а в шибці – обличчя сина… Можете уявити мій стан…

– Можу, – механічно відгукнувся капітан Дубль.

– Ні, не можете… Хто такого не пережив, ніколи не зможе. Я, здається, щось крикнула тоді. А потім уже нічого й не пам’ятаю. А далі ви знаєте…

– А цього чоловіка, що запропонував вам руку і серце, ви могли б упізнати?

– Упізнати? Що ви таке кажете? Як упізнати? З ним щось трапилося?

– Ні, нічого.

– Чому ж ви так кажете?

– Скажіть, як його прізвище?

– Я вам уже казала, Марченко… Артур Марченко…

– Ви знаєте, де він працює?

– Звичайно. В автопідприємстві. Бухгалтером. Він мені сам в усьому зізнався. Він так і сказав: «Це я їх убив!»

– Кого убив? – здивувався капітан.

– Ну, дружину свою, доньку… Випив, сів за кермо і потрапив під військовий автомобіль… Хотів накласти на себе руки, але жива ще меншенька і заради неї він залишився жити… Що з ним? Ви щось не договорюєте… Я відчуваю…

– З ним усе гаразд, – капітан зробив наголос на слові «ним». – Усе гаразд… Ви можете глянути на це фото?

– Піднесіть мені до очей і увімкніть настільну лампу. Я, здається, трохи й зір зіпсувала.

Капітан нахилився над нею, показав фото.

– Ви впізнаєте його?

– Я цю людину бачу вперше, – тихо мовила Лідія Андріївна.

– Ви не помиляєтесь?

– Ні.

– Але ж це Марченко!

– Це не мій Марченко… Не мій Марченко… – вона ще раз тяжко зітхнула.

Капітан так і думав. Тепер йому дещо почало прояснюватися. Багато що ставало на свої місця. А Лідія Андріївна, ніби відчувши лихо, зайшлася плачем… Видно було: далі говорити вона не може. І їй ще довго доведеться приходити до тями.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ

Прийшла медсестра. Суворо, навіть осудливо глянула на капітана. Але вголос не сказала нічого. Дала заспокійливі й пішла. Лідія Андріївна якийсь час ще мовчала, капітан тихо сидів і чекав. Він умів терпеливо чекати. Нарешті жінка спитала:

– Ви будете з мене сміятись?

– Що ви, Лідіє Андріївно!

– Я збиралась вийти заміж…

– А чого ж… Ви ще молода, гарна. Належите до тих жінок, вік яких важко визначити по зовнішності…

– Я ніколи б на це не наважилась… Якби не син… Якби не могила сина і чоловіка… У мене чоловік помер від інфаркту, на другий день після того, як принесли повідомлення про загибель сина. А син з Афганістану написав: «Мамо, якщо я загину – хоча я в це не вірю: відчуття у мене таке – поховай мене у могилі з батьком. Такий мій заповіт», – сльози самі собою нестримно бризнули крізь її тонкі пальці. Лідія Андріївна довго плакала. Капітан хотів був викликати медсестру. Але жінка, нарешті, заговорила знову.

– Мені уже краще, – сказала вона. – А Марченко підійшов до могили. Поспівчував, поклав біля пам’ятника сина квіточку. Дуже виявився уважним. Сказав, що вдівець. Що в нього в автомобільній катастрофі загинули дружина і донька. Я йому поспівчувала. Горе нас зблизило. Він майже щодня приходив на могилку мого сина. Поливав квіти. Я йому розповіла про синів заповіт. Сказала, що зверталась до військкомату. Там нагадала, що син воїн-афганець. А знаєте, що мені відповів на те комісар?

Капітан Дубль заперечно похитав головою.

– Він сказав, що мого сина туди не посилав, і зачинив перед носом двері… А Марченко відгукнувся… Напередодні з’яви Миколи показав мені документ-акт про поховання сина. І раптом зі мною така біда…

– Не біда – щастя. Що ж до рук, то все буде гаразд, – підбадьорив її капітан.

– А мати ж колись мені наказувала: «Не дивись, доню, перед сном у дзеркало. Це не на добро!» Я сміялася з неї. Нас же виховували атеїстами. Вчили не вірити ні в Бога, ні в прикмети. Забобони, мовляв, то все, а я підійшла до дзеркала і захотіла подивитися на себе… Як це у вас, військових, називається: перевірити, чи я у бойовій формі. Не знаю чому, але саме ці слова спали мені тоді на думку. Взяла і роздяглась. Як Єва. Почала милуватися собою, ще й примовила: «А я ж гарна! До біса ще гарна!» Раптом мені здалося, що на мене ніби хтось дивиться. Таке відчуття виникло. Я ще й сказала собі: «Не треба було проти ночі біса вголос згадувати». З вами такого у житті не траплялося?

– Траплялося, – посміхнувся капітан. – І не раз…

– Раптом мені стало страшно й моторошно. Здалося, хтось стукнув кватиркою. Я вимкнула світло, глянула у вікно – о Боже! – у вікні Микола! Я знепритомніла… Далі ви знаєте…

– Так. Але я хотів би повернутися трохи назад – до Марченка… Чим він вас узяв?.. Завоював ваше серце… Ви мали серйозні наміри?..

– Серйозні, – хитнула вона головою. – Дуже серйозні. Я почала вірити в потойбічний світ. Марченко в усьому підтримував мене. Догоджав. Мені це дуже подобалося. Співчував. Мій покійний чоловік належав до гордунів. Мав про все свою думку. З моєю не часто рахувався. А цей! Коли я йому зізналась, що повірила в Бога, він приніс мені книжку про потойбічне життя. Потім приносив вирізки з газет і журналів про привидів та пришельців з інших світів і переконував, що життя після смерті тільки починається. Мені це імпонувало. Я хотіла в це вірити і повірила… Коли до мене прийшов Микола… я подумала: «Після моїх молитов. Звернення до Бога…»

– Що він ще вам говорив? – поцікавився капітан Дубль.

– Він запевняв мене, що багато мертвих перебувають у стані анабіозу. Казав так, ніби натякав, що мій син воскресне. Доводив, що не треба впадати в розпач. Наводив приклад з мільярдером Онасісом і його сином, що загинув в автомобільній катастрофі. У вивчення проблем анабіозу, реанімації і повернення людини до життя він уклав усі свої кошти… – Лідія Андріївна тяжко зітхнула. – Смерть – це тільки народження. Ми переходимо із стану фізичного, загалом примітивного, у стан небесний, божественний. Бо вищий стан – це стан нашої душі. Стан інтелекту і моральних насолод. Він говорив мені це кілька днів поспіль і посіяв у мене сумнів, що він бухгалтер автопідприємства. Я почала схилятися до думки, що він представник якоїсь секти, і сказала йому про це. Він заперечив.

– Що ще вам запам’яталося? – капітан поправив на ній ковдру, що підступно опускалась додолу.

– Після того, як я побачила сина, мені хотілося померти. Я ночами аналізувала слова Марченка про нашу тимчасовість на землі. Що ми сюди прибули, як на одну із зупинок у Всесвіті. У таку собі своєрідну лабораторію, де в початковій стадії народжуються примітиви, запрограмовані на зло, заздрість, убивства. І вище Божество, вирощуючи цих примітивів, вивчає і відбирає для інших світів тільки інтелект, мудрість і добро, щоб засіяти ними безмежжя Всесвіту. Все інше є прах. Перебування на Землі – це тільки початкова мить нашого народження, а нашим справжнім народженням для вічності є саме смерть. Тому страшно не вмерти – страшно вмерти не гідно, не достойно Божества нашого…

Вона напружилась, захвилювалась. Дубль поклав свою руку на її, сердечно подякував і сказав, що їй пора відпочити.

– Ви мені дуже допомогли. Поки що в інший, божественний, стан не переходьте. Я вірю, що ви… А втім, я хотів би, щоб перша початкова мить нашого перебування на цій планеті тривала якнайдовше.

Він щиро посміхнувся і вийшов, твердо сказавши: «До зустрічі!»

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ

З лікарні капітан Дубль поїхав прямо до Йосипа Кублея. Він зайшов мовчки, мовчки поклав фотографію перед Кублеєм і мовчки глянув на нього. Сищик, у свою чергу, глянув на фото, потім на капітана і запитав:

– Хто це?

– Саме це я хотів запитати у вас.

– Я його зовсім не знаю…

– Це Марченко… Майор Марченко! Ваш рівердейлівський приятель…

– Це не майор Марченко… Може, й майор, може, й Марченко, тільки не Артур…

– У такому разі сідайте в мою автомашину…

– І що буде? Повезете мене в управління, знову почнете допитувати, хто ж стріляв у Миколу Мазура? Потім візьмете підписку про невиїзд і знову накажете зняти вивіску «Сищик Кублей і комісар Мегре»?

– Ми поїдемо на кладовище. У тридцять другий сектор. Ви там уже були.

– А що я там загубив? Я загубив клієнта, який мене найняв. А жінку, яку він просив відшукати, я знайшов. Хто ж мені тепер заплатить?

– Я! Якщо ви допоможете встановити істину.

– Істина у Франкфурті-на-Майні.

– Ви певні?

– Абсолютно, капітане…

Машина, перетнувши трамвайну колію і розбризкуючи вчорашні калюжі, помчала вузенькою вуличкою з одностороннім рухом. Водій час від часу гальмував, боячись обляпати перехожих. В’їхали прямо у ворота з латинським написом на його сітці: «Memento mori». Капітан тільки висунувся з кабіни, показавши посвідчення. Черговий, очевидно, його упізнав, бо козирнув і не без іронії сказав: «Ласкаво просимо!»

– Цвинтарний гумор, – сплюнув у носовичок Кублей…

– А ви естетично виросли, – посміхнувся капітан. – Раніше плювали у вікно, а тепер…

– Та це ж кладовище…

– І у вашій душі щось таке збереглось, Кублею. Подумати тільки – після стількох років служби в кадебе!

– Це у мене після вчорашньої фотокартки. До цього я думав, що всесвіт безмежний. Сьогодні дійшов висновку, що безмежна підлість.

– Повторіть, Кублею. – Капітан витяг блокнотик. – Знаєте, я хотів би цю фразу записати. Я виписую з літературних творів крилаті фрази.

Поруч з ім’ям Френсіса Бекона і Франсуа Ларошфуко запишу і ваше ім’я.

– Щось ви веселий сьогодні, капітане.

– А у мене завжди так. Коли я розгадую ребус.

– І що ж ви розгадали?

– А те, що ваш нью-йоркський приятель мав великий інтерес до могили Миколи Мазура.

– До могили імені Миколи Мазура, бо там ні його самого, ні його останків ніколи не було.

– Можемо сказати й так…

– Заради того, що лежало в труні, Марченко готовий був навіть одружитися на матусі…

– На мамусі… Вона ще не така стара. І на чому ж грунтується розгадка вашого ребуса?

– На тому, що Марченко пообіцяв перенести труну сина в могилу батька. На Байкове кладовище… Вибивав уже там місце і найголовніше – вибив… Боюсь, через зв’язки у вашому колишньому відомстві.

– А що, не простіше було відкопати, як це він і зробив?

– Справа в тому, що останнім часом у зв’язку з переходом від соціалізму до ринкової економіки частенько почали грабувати могили і те, що на них лежить. Від квітів до плит. І ваш нью-йоркський приятель знав: ця могила – під наглядом. Та й, очевидно, вона просто чекала свого часу як плід, що достигає.

– Ну, це й справді для мене ребус, капітане. А як же їм вдалося пограбувати могилу тієї ночі? Що, не було сторожа, чи вони його підпоїли, підкупили?

– Ні те, ні друге, ні третє. Я ж вас питав: на кладовище ви їздили? Що ви мені відповіли: «А що я там загубив». А от ваш Марченко щось загубив. Афганська труна не вкрадена… Труна, Кублею, на місці…

– Нічого не розумію.

– Не розумів і я. А потім зрозумів усе, – капітан і Кублей вийшли з автомашини. – Ви чули, що тепер не вистачає робочих рук? Усі вдарились у бізнес. Нікому і ями викопати.

– Ну, я не сказав би, – мовив Кублей. – Судячи з тих фотокарток, що підсунули вам…

– Я не в тому розумінні. Ваш колега найнявся копачем. Копали могилу звечора… Я все обстежив… Копали поруч з могилою, як ви сказали, імені Миколи Мазура… і викопали нішу, ножівкою розрізали цинкову коробку і витягли те, що там лежало.

– І що ж там лежало?!

– От цього я сказати не можу. Але можу запевнити вас в одному – покійником там і не пахло…

– Чим же все-таки пахло?.. Кавказом, Придністров’ям, Середньою Азією?

– Можливо… Можливо, там переховували зброю. Саме тепер, через п’ять років, вона їм і знадобилася…

– Але ви сказали, що плита з могили була зсунута… Могила розрита. А те, що було в труні, – зникло. Чи я щось не так зрозумів?

– Саме так, Кублею. Ви правильно зрозуміли. У тім і загадка. Ви читали, звичайно, про літаючі тарілки… Про прибульців… Ви б зайшли до Лідії Андріївни. Запитали б, що саме вона читала перед з’явою сина і що їй приносив Марченко… Він матері утовкмачував у голову, що прибульці можуть появитися у вигляді рідного чоловіка, сина… Він уже знав… Власне, вони уже знали – Бородань і Марченко, – що Микола Мазур у Києві. Розуміли, що вона може зустрітися з ним на вулиці, на майдані, навіть побачити по телевізору. Адже про делегатів форуму і гостей передавали цілі репортажі… Він жив у готелі «Хрещатик». Мати працювала в кафе «Червоні маки». Стовідсоткова вірогідність зустрічі!

– А чому він не зайшов до неї відкрито? Це ж не вчорашній день. Сьогодні його за те, що не схотів воювати проти афганців, ніхто б не засудив. Мабуть, ще й похвалили б.

– Не знаю. Боявся не тільки він, боявся і Бородань, теж афганець… Чомусь не хотів, щоб Микола на форумі виступив… Не розповів правду. Чомусь несподівано виїхав… Все це ще треба з’ясувати.

– Добре! Повернемося до розритої могили…

– Вони й розрили… Викрали те, що лежало в труні, а наступного дня – після того, як мати побачила сина – хотіли переконати її, що син воскрес із мертвих… На що розраховували?! Не знаю. Може, на те, що нерви у неї не витримають і вона збожеволіє. Адже Лідія Андріївна сама казала: їй ніхто не вірить. «Невже й ви, капітане, гадаєте, що я божевільна?»

– Але ж ви привезли мене сюди не для того, щоб розповісти це, так?

– Ви здогадливі, Кублею… Не для цього. Мене цікавить тридцять третій сектор… І ось цей пам’ятник… Ви бачите?

– Ну й що?

– Читайте!

Кублей прочитав.

– Будь ласка, вголос. «Дружині і донечці Марченко А. М. і Марченко М. П. від люблячого тата і чоловіка». Ось за якого Марченка видав себе ваш Марченко, Кублею… Ви не припускаєте, що у Франкфурт полетів також Марченко, але інший? Одне прізвище – дві людини!

– Не припускаю, – твердо відказав Кублей. – Вони подалися за кордон не випадково і, боюсь, саме з тим товаром, що зберігався в могилі.

– Але що це за товар? І чи можна з ним подолати наш кордон?

– Наш кордон можна, капітане. Тим паче Марченку. З його давніми зв’язками і друзями.

Капітан Дубль задумався… «Може, це справді так, але є ще митний кордон у Франкфурті». І він сказав про це Кублею.

– Мабуть, ви маєте рацію, – погодився той. – Зі зброєю у Франкфурт вони не наважаться з’явитися.

– А з доларами?!

– А з доларами можуть… Якщо ту зброю у них закупили за валюту мафіозі… Тепер уже наші мафіозі…

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ

У Міністерстві закордонних справ капітана Дубля уже чекали. Молодий клерк, словесний портрет якого намалював заступник міністра, стояв біля входу… Клерк, білявий юнак з вишуканими манерами, чіткий, елегантний і аж занадто ввічливий, звичайно мріяв, з усього було видно, стати міністром закордонних справ.

– Закінчили Київський університет? – спитав капітан Дубль.

– Так.

– Факультет міжнародних відносин?

Молодий клерк кивнув і, проходячи повз старшину міліції, що охороняв центральний вхід до міністерства, чемно сказав:

– Це до заступника міністра!

Старшина віддав честь.

– Мабуть, знає вас, пане капітане?

– А ви мене звідки знаєте?!

– Я вас часто бачу по телевізору. Читав про вас статті. Ви ж наша знаменитість…

Капітан подякував і переступив поріг високого, в прямому і переносному розумінні, міністерського кабінету. Заступник міністра вийшов з-за столу, подав випещену тонку руку, запросив сідати. Сам сів навпроти.

– Я вас уважно слухаю, капітане. Мені уже телефонували… Просили посприяти… Чим зможемо – допоможемо…

– Нам потрібно зв’язатися з американцем українського походження. Його справжнє ім’я і прізвище Микола Мазур. Він живе в Нью-Йорку під прізвищем Дмитро Палагнюк. Поїхати туди самим ми не маємо змоги.

– У вас є адреса Палагнюка?

– Так. Він приїжджав на Всесвітній форум українців, але раптово від’їхав, не дочекавшись навіть відкриття форуму…

– Що нам потрібно зробити?

– Як би вам це делікатніше сказати… Скажу, як раніше казали: завербувати одного чоловіка…

– Ви не за адресою, капітане.

Заступник міністра підвівся, даючи зрозуміти, що аудієнцію закінчено і що він сприймає слова капітана як провокацію.

– Пробачте, але там, до кого ви мені радите звернутися, порадили звернутися саме до вас. Я був у генерала Ситорчука… Це дуже серйозна справа…

– Але ми вербовкою агентів не займаємося.

– Ви мені пробачте. Я просто ляпнув дурницю. Коли довго підбираєш слова і намагаєшся сказати м’якше, виходить завжди навпаки… Я хотів, щоб ваші люди… наші люди з нашої місії, якомога тепліше поговорили з цим Палагнюком. Запевнили його, що йому нічого боятися. Зараз його шантажують, залякують… І якщо він і справді відчуває вину перед Україною… Хоча особисто я так не думаю. Він мав виступити на форумі, але йому не дали такої можливості. Його змусили негайно залишити Україну… А нам потрібна правда… Хоч би якою вона була… Заради його матері… Мати тяжко хвора…

– У вас стільки запалу, капітане. Ви намагаєтесь переконати мене у чомусь. Але я, слово честі, нічого з усього того, що ви сказали, не зрозумів. Хто такий цей Дмитро Палагнюк і чому ви ним цікавитесь. Зверніться краще в товариство «Україна». Там зв’яжуться з вашим Палагнюком… Або запишіться в хор співаком чи в ансамбль танцюристом. Поїдьте самі… Ви ніколи не були в Америці?

Капітан зрозумів, що пан заступник міністра з нього просто кепкує. Сміється йому в очі. Він мовчки підвівся і пішов з кабінету, але раптом зупинився.

– О, ледь не забув найголовнішого, – проказав капітан Дубль. – Ви, прошу пробачення, випадково не пам’ятаєте агента кадебе майора Марченка? Аркадія чи Артура Марченка? Він у 1984 році їздив до Нью-Йорка в складі нашої делегації радником з економічних питань. Добре грав на балалайці. «Гоп, мої черевички, гоп»…

Заступник міністра сполотнів:

– Ви що, знущаєтеся з мене? Що це все означає?!

– Нічого, пане заступнику. Абсолютно нічого. Я просто хотів би почути вашу відповідь: знали чи ні?

– А яке я маю до того відношення? Я не належав до кураторів агентури.

– Але я, як ви помітили, не випадково вжив слово «завербував», яке вам дуже не сподобалося, – капітан удав, що збирається відчинити двері.

– Зачекайте. Речення можна докінчити і в кабінеті. Не обов’язково, щоб його чула моя секретарка.

– Безперечно, пане заступнику. Я й не ставлю перед собою такої мети. Я лише хочу вам нагадати, що майор комітету безпеки за вашою вказівкою завербував воїна-афганця, який не схотів воювати, в свої агенти.

– Це неправда. Мазура ніхто не вербував. Його просто прибрали. А хто саме, я не знаю. Казали, мій водій. Кублей його прізвище. Він нині на пенсії.

– Я вам дуже вдячний за інформацію.

– Ви задоволені?

– Так! – мовив каштан Дубль.

– Я дуже радий, – заступник міністра спробував зобразити на обличчі ту радість. Але усмішка вийшла помітно кривою і, як здалося капітану Дублю, зовсім не щирою…