Текст книги "З мапи книг і людей (Збірка есеїстики)"

Автор книги: Оксана Забужко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 20 страниц)

Попіл Клааса[73]73
  Уперше опубліковано в перекладі голландською в збірнику «Aankommen in Brussel: schrijvers op bezoek» (Centraal Boekhuis, 2008).


[Закрыть]

Бути першим письменником, змушеним представляти літературу своєї країни чужоземній аудиторії, котра не те що про літературу, а й про країну твою уявлення має в кращому випадку приблизно-географічне, – то місія завжди трохи ексцентрична. (Якось у Стокгольмі мені довелося виконувати її в тандемі з бритійкою Маріною Левіцкі, з якою нас, в очах шведського видавця, об'єднувало те, що в обох наших романах – моїх «Польових дослідженнях з українського сексу» та її «Короткій історії тракторів по-українськи» – було в заголовку слово «Ukrainian»…) Дивовижна штука, – бурмочеш собі під носа, розпаковуючи валізку в затишній (солодко пропахлій старим деревом, лляним полотном і мокрим дерном) спальні Вілли Геллебош, – дивовижна штука, адже це всього-на-всього дві з хвостиком години лету, а враження – наче опинилась на іншому континенті… І все тому, що тут ти – людина без «розпізнавчих знаків», без жодних культурних референцій, що могли би тебе «маркувати» як представника певної спільноти. Ані книжки й картини, з якими ти виросла, ні пісні, що складають твій внутрішній «саундтрек», ані бодай ландшафт твого міста (від часу падіння Константинополя, як-не-як, столиці східного християнства!) тут нікому не відомі – «не прописані» в цьому просторі мокрих шпилястих будиночків із шоколадної цегли й низько розлитого в небі водянистого світла (щойно тут нарешті потрапляєш належно доцінити давнє фламандське малярство: таке саме світло ти бачила на полотнах Франкена-молодшого – чи, може, у Бройґеля, в «Падінні Ікара»?..).

Ти тут не просто подорожанка – ти культурний анонім, «людина без властивостей». Позиція, в якій для письменника (надто такого, який у себе в країні, завдяки всюдисущому телебаченню, анонімности давно позбувся і вже не може загубитись у вуличній юрбі!) завжди є неоціненні переваги: це позиція ідеального спостерігача – злитого з простором і нічим у ньому не прикметного. В моєму випадку вона тим ідеальніша, що свої «розпізнавчі знаки» для цього простору – ті, без котрих і люди, й пейзажі завжди залишатимуться для нас «німими», як незаштриховані білі плями на середньовічних мапах, – у мене все-таки є: я привезла їх із собою з дому, зі своєї країни, все життя якої за минуле століття так і минуло для решти Європи «незаштрихованою плямою» – в режимі вимкненого зображення й звуку… І цих знаків виявляється не так-то й мало.

До Ґента я їду, зваблена не так можливістю побачити іконостас Ван Ейків, як, насамперед, із юних літ жевріючою в мені майже-родинною ніжністю до Метерлінка: перший український переклад його «L'intruse», надрукований 1900 року в Австро-Угорщині (в Російській імперії, до якої тоді належала більша частина України, українську мову було офіційно заборонено), належав одній із найцікавіших письменниць XX століття (знов-таки, широкому західному читачеві майже зовсім не знаній!) – Лесі Українці, чия драматургія – поруч із прозою Вірджинії Вулф та Інґеборґ Бахман, поезією Сильвії Плат і Віслави Шимборської – склала фундамент моєї письменницької ідентичности. Метерлінк був одним із її найулюбленіших сучасників, і плани Лесі Українки, як і всієї тодішньої «Молодої України», були багато в чому подібні до планів «Молодої Бельгії» – модернізувати культуру «селянської нації», зробивши її «світовою». (Тільки що проголошену в 1918 році українську державу 1920 року зайняли більшовики, і плани довелося відкласти – на цілих сімдесят років…) У Ґентському Музеї мистецтв я довго й ностальгійно розглядаю викладені у вітринах фен-де-сьєклівські видання, – з тим почуттям, із яким випущений із тюрми багаторічний в'язень, з'явившись у гості до колишнього однокласника, що тим часом став директором фірми, міг би розглядати давні фотографії у випускному альбомі, – а перед груповим портретом роботи Тео ван Рюссельберґа зупиняюся, ледве стримавши радісний вигук, ніби вгледіла старих знайомих: ось вони, мої любі, всі за одним столом – онде Верхарн, он Жід, а ось і симпатяга Метерлінк, схожий у профіль на замисленого бурундучка, – ну, здрастуйте!..

Розганяючи велосипеда на польовому путівці, з повними вухами вітру й тим щасливим збудженням, яке переживає городянин у відкритому просторі (коли, як писав інший українець, Микола Гоголь, «стає видно далеко на всі чотири сторони світу»!), я якоїсь миті раптом ясно усвідомлюю, чим саме фламандський ландшафт різниться для мене – навіть на око – від східноєвропейського: в ньому немає слідів війни! Яруги під переліском тут справді є яругами, а не залишками шанців Другої світової, і якщо берег річечки в якомусь місці просів, то це від підґрунтових вод, а не від вибуху бомби в оточеній партизанській криївці… Кров, яка проливалася на цій землі, давно всякла в землю: навіть коли пам'ятається, як в Іпрі, вона вже не болить – стала історією. Натомість у моїй країні вона ще, дослівно, хлюпає під ногами. І це зовсім не метафора, коли врахувати, що найбільші масові поховання в Україні стало можливо відкрити тільки в 1990-х, уже після розвалу СРСР, – щойно тоді сотні тисяч родин уперше довідалися про долю своїх пропалих безвісти в 1930—1940-х батьків і дідів, про яких за часів радянської імперії згадувати можна було хіба що пошепки…

І зразу ж за тим я пригадую, що в цьому просторі маю ще одного «літературного провідника», – що цими-таки полями й перелісками бродив (хай би тільки в авторській уяві!) культовий персонаж моїх п'ятнадцяти років, славний хлопець Тіль Уленшпіґель, і попіл Клааса стукав йому в груди… Шарля де Костера в Україні перевидавали безліч разів іще за радянського часу, то був випробуваний прийом «езопівської мови» всередині пригніченої культури – перекладати «за аналогією» (і писати також! – бажано з найвіддаленішої історії), і вдячний читач ловив і розшифровував послання на льоту: іспанський король сидів у Кремлі, українські ґези заповнювали табори для політв'язнів, таємні підслухачі новітньої інквізиції XX століття отиралися на всякій, більш-менш велелюдній, студентській вечірці, де по третій чарці починали розв'язуватися язики, і попіл Клааса, хований за пазухою, стукав у груди майже кожній родині, бо тільки в одному 1933-му році, внаслідок штучно організованого голоду, яким Сталін зламав опір українського села, Україна зазнала більших демографічних втрат, аніж за всю Другу світову, і жодної згадки про ту багатомільйонну людську гекатомбу в офіційних виданнях аж до 1991 року відшукати було годі, – а за неофіційні надміру цікавим грозило ближче знайомство з підвалами інквізиції та вірними жандармами короля Філіпа… Із плином часу людство насправді не надто змінюється – міняються хіба костюми й декорації, а п'єса, відколи світ стоїть, усе та сама, і набір сюжетів у ній не такий уже й розмаїтий: усе, що відбувається з нами, вже колись відбувалося з іншими. І навпаки. В кожному разі, розслаблятися ніколи не варто.

Власне кажучи, це й є лейтмотив мого роману, над яким я працюю вже понад чотири роки і який помаленьку посувається до розв'язки в затишку Вілли Геллебош: що минуле насправді ніколи не минає – воно тільки перероджується. В романі (він зветься «Музей покинутих секретів») діють водночас діди і внуки, часи «злипаються». Мало не половину валізки мені зайняли взяті з собою з Києва робочі матеріали – ксерокопії, DVD, фотографії й мемуари з 1940-х, з історії українського Резистансу – Української Повстанської Армії (УПА), яка впродовж трьох років окупації вела партизанську війну проти гітлерівського Рейху, а потім іще десять (до середини 1950-х) – проти СРСР (втім, оскільки останній партизан УПА вийшов із підпілля й зголосився в міській мерії щойно в серпні 1991-го, наступного дня після проголошення Україною незалежности, є велика спокуса саме цю дату і вважати офіційним кінцем Руху Опору в Україні, або ж – беручи ширше – остаточною крапкою в тій кривавій м'ясорубці тоталітаризмів, яка склала основний зміст XX століття, переоравши пів-Європи, забравши мільйони життів і скалічивши десятки мільйонів, щоб по-справжньому скінчитися щойно в листопаді 1989-го, з падінням Берлінського Муру…). І тут у мене також знаходиться «рідна душа» в довколишньому просторі – цього разу вже не письменник, не літературний персонаж, а геть «позалітературна», хоч і цілком реальна особа: щоразу, коли встаю з-за письмового столу й виходжу на терасу, кількома кроками долаючи відстань від України 1947-го до Бельгії 2008-го, ловлю себе на відчутті його незримої присутности – десь тут, десь поблизу… Так, наче він за мною стежить. Що, коли він і досі живий?..

Альберт Газенбрукс – так його звали. Бельгійський полонений, який, одбитий 1943 року в німців українськими партизанами, приєднався до них і впродовж двох років воював в УПА під псевдо «Західний». Альберт був одним із дикторів на партизанській радіостанції в Карпатах, – саме його голосом щодня на коротких хвилях 41–43 УПА кликала франкомовну Європу, ще сподіваючись на те, що, розгромивши Гітлера, альянти за одним заходом, не складаючи зброї, покінчать і зі сталінським тоталітаризмом: «Attention, attention! Ici Radio diffusiere ukrainienne clandestin La Libre Ukraine!»[74]74
  «Увага, увага! Говорить українська підпільна радіостанція «Вільна Україна»!» (франц.)


[Закрыть]. Але Європа тоді не почула – ні по-французьки, ні по-англійськи, ні по-німецьки…

Я не знаю, що сталося з Альбертом Газенбруксом. Дуже ймовірно, що він таки вижив – і пережив ҐУЛАҐ, і після смерти Сталіна, на хвилі хрущовської «відлиги», повернувся до себе додому (якби загинув, справжнє ім'я бельгійця «Західного» навряд чи збереглося б – бійці УПА знали одне одного тільки за псевдо). Але в одному я певна: навіть якщо благополучно дожив до глибокої сивини, за всі ті мирні роки він нічого не розповів бельгійським журналістам про свою участь у загубленій війні загубленого народу за свободу на Сході Європи. Для Заходу війна скінчилася з розгромом нацизму – кордон свободи був виставлений уздовж Шпрее, і що там діялося за ним далі на схід, уже нікого не обходило. Альберт Газенбрукс мусив розділити з українцями їхній трагічний жереб XX століття – прожити свою історію в «невидимій зоні», в режимі вимкненого зображення й звуку.

Тому я пишу і для нього також – байдуже, живого чи мертвого. Я відчуваю його мовчання. Тут, серед мокрих фламандських полів, я вирізняю його серед мільйонів мовчань моїх співвітчизників. І це важке, нагромаджене в поколіннях мовчання мертвих стукає мені в груди – як попіл Клааса.

Квітень 2008 року

Постскриптум 2012 року

Від Альберта Газенбрукса-«Західного» в «Музеї покинутих секретів» збереглося всього кілька рядків: у 3-му розділі Адріян Ортинський згадує про «того фацета, француза чи бельгійця, який працював диктором на радіовисильні в Карпатах». Сама собою ця згадка, видобута мною зі спогадів ветеранів УПА на еміґрації (за логікою: раз вони чули про «Західного», то, теоретично, про нього міг би чути й Адріян), напевно, залишилась би так само непоміченою, як і більшість інших документальних «скалок», умонтованих у текст роману, – але «Попіл Клааса», адресований голландськомовній аудиторії, спрацював інакше.

Почалося все з того, що перекладачка цього есею, Маріна Снук, у пошуках правильного написання прізвища А. Газенбрукса його рідною мовою (бо по-голландськи існують «різні Газенбрукси»!) звернулася за порадою до працівника Єврокомісії Джона Стінена, який читає слов'янськими мовами, й українською в тому числі. Джон знайшов-таки десь коротеньку довідку про «нашого» Газенбрукса та його дальшу долю (як і слід було сподіватися – тюрма, ҐУЛАҐ, повернення додому по першій «амністії для іноземців» 1953 року, а потому ще чверть віку доживання в марних спробах «розповісти світові правду» і прорвати «зону мовчання»), – сюжет, отже, я вгадала правильно, тільки дійсність, як то завжди буває, виявилася куди драматичніша й «м'ясніша»…

Не буде, мабуть, перебільшенням сказати, що ця історія «покликала» Джона Стінена на розшуки з тією ж невідчепною силою, що Дарину в «Музеї» – вперше побачене фото Гелі Довган. Виявилося, що в дитинстві батьки возили Джона на море через рідне Альбертове місто Брюґґе – і спинялися на каву в тому самому готелі, яким родина Газенбруксів володіла від початку XIX століття. Може, й Альберт був тоді ще живий? (Він помер у 1979 році.) У кожному разі, Джонові першому вдалося всього за рік, у вільний від роботи час, скласти докупи майже всі частини Газенбруксового «пазлу» – розшукати його родину в Брюґґе і його справу в Державному Галузевому архіві СБУ в Києві, і навіть побувати в карпатській Ямельниці, на місці тієї самої, розбомбленої енкаведистами, криївки, де до квітня 1945 року працювала повстанська підпільна радіостанція «Афродита», – загалом повернути Альбертові Газенбруксу його правду, в якій йому так надовго було відмовлено, за життя й по смерті. Останньою «точкою перетину» доль героя й тексту стало 23 грудня 2009 року: того дня в Києві вийшов із друкарні перший наклад «Музею покинутих секретів» – а в Брюґґе дружина Президента України Катерина Ющенко, за поданням української дипломатичної місії, яку Джон Стінен своєчасно «оснастив» антологією з «Попелом Клааса», поклала квіти на Альбертову могилу (див.: http://www. istpravda.com.ua/articles/2011/06/11/41933/).

Усе, що було потім (і триває досі, розшуки ще не скінчено!), – то вже інша історія. Впевнена, що коли-небудь про неї напишуть окрему книжку – або, може, як у «Музеї», знімуть фільм. Тільки я до того стосунку вже не матиму: історія покотилась від мене далі, як м'яч від ноги футболіста, котрому «не видно поля». Можу хіба сподіватися, що наступні «гравці» збережуть і зуміють донести до нащадків її найголовніші «нервові вузли» – сказати б, «акупунктурні точки», які дається намацати щойно по упливі літ. Що там обов'язково будуть листи, які в 1950—1960-х роках писав Альберт до колишніх товаришів по зброї, розкиданих «по чужих українах», – французькою мовою, на машинці, з дописаним по-українському від руки після прізвища псевдом «Західний» і статутним військовим прощанням «Слава Україні!», – боєць невизнаного Резистансу до останку зберіг вірність присязі… І що колись іще сповна вийде на яв мука його вимушеної німоти останніх десятиліть і роль у тому радянських спецслужб, нині нерозгледна за неприступністю російських архівів, – і внуки й правнуки краще потраплять зрозуміти, чому пані Газенбрукс після смерти чоловіка у вересні 1979 року пішла шляхом Павла Івановича Бухалова з «Музею» – і знищила спогади, над якими Альберт Газенбрукс працював останніх двадцять років… І що сльози дочки Газенбруксів Франсіни, коли вона на 72-му році життя приймала від дипломатів невідомої їй країни, за чию свободу колись воював її батько, посмертну йому ясу – орден «За заслуги», також не будуть забуті – і крізь них коли-небудь блисне комусь іще одна мовчазна драма, вже «другого покоління», яка також чекає на своїх літописців…

What makes you smile when you are tired[75]75
  Уперше опубліковано в збірнику «100 тисяч слів про любов, включаючи вигуки» (Харків: Фоліо, 2008).


[Закрыть][76]76
  Від чого, всміхаєшся, коли втомився (англ.).


[Закрыть]

На літаку, на пароплаві, на пляжі, в холі готелю – скрізь, де відбуваються мимобіжні необов'язкові знайомства, завжди знайдеться людина, яка, почувши, що ви письменник (райтер, шріфтштеллєрін, екрівен…), зразу-таки наступною реплікою діловито поцікавиться:

– І про що ж ви пишете?..

(Означте, себто, характер товару, яким торгуєте…)

– Про любов і смерть, – віджартовуюсь я в таких випадках: про що ж, мовляв, іще варто писати?

– А-а, – падає зазвичай позбавлена ентузіазму відповідь (товар не цікавить!). Найкмітливіші ж посміхаються, горді зі своєї здогадливости:

– А, фікшин!..

Фікшин, фікшин, авжеж… Де ж іще залишилася в нашому світі ніша на те, про що єдино тільки й варто писати – і без чого жити не те що не варто, а неможливо, нестерпно – як одбувати каторжний термін без рішенця?..

Втім, декому вдається жити й так. Точніше – багатьом. Іще точніше – дедалі більшій і більшій кількості людей. Саме це й називається цивілізаційною кризою. Дві тисячі років тому це звалося трохи інакше – ознаками кінця світу, тільки що для нашого інформаційно замотеличеного вуха ті застережні слова вже перебувають у геть невчутному реґістрі, наче інфразвук:

«І через розріст беззаконства любов багатьох охолоне».

Автор, який це написав, мав на ймення Матвій. А твір, що вийшов із-під його пера, – мікст мемуару й біографії, – отримав назву «Євангеліє». Розділ 24, стих 12.

Фікшин?..

***

Насправді я досить пізно збагнула, що все життя пишу про світ, у якому «холоне любов». Про її  г л о б а л ь н е  у б у в а н н я  (паралель «глобальному потеплінню»: чим студеніше робиться всередині нас, тим вищає температура довкілля!) – убування, «як витікання із рани / життєдайної вільгости – в холод і пустку, в нікуди» («Пробудження»). Розділ любовної лірики в назагал іще цілком ювенільному «Дириґенті останньої свічки» мав назву – «Світ без любови». Пам'ятаю, як мудра (по-жіночому на той час далеко мудріша за мене!) редакторка цієї книжки сказала, що це дуже страшний заголовок, і порадила його змінити, але я чомусь уперлася, затялася – несвідомо, чистим інстинктом, суто фонетичним відчуттям безпомильно точного звуку… Так воно зазвичай і відбувається: спершу пишеш – і щойно перегодом, із роками, розумієш, що написала. Всяка рефлексія – то всього лише post scriptum: мої вірші й проза завжди «знають» більше, ніж знаю я.

Десь наприкінці 1990-х Соломія Павличко, яка тоді впорядковувала для канадського видавця антологію українського оповідання, розповідала (все не можучи заспокоїтися!), як попросила одного нашого прозаїка написати для цієї антології «оповідання про любов» (любови там бракувало!), і як прозаїк, із тим поважним виразом, з яким завжди мовляться найбільші дурниці, повчально їй відповів:

– Але ж, щоб написати про любов, треба її пережити…

– Я подумала: Боже! – з непідробним жахом розказувала Соломія: – Який нещасний чоловік!.. Мати тридцять сім років і досі не пережити любови – то як же ж ти жив?!..

Для мене то також був шок, відкриття, наївне в своїй запізнілості: отже, й так люди живуть?.. Як поворот ключа в замку, після якого іншими очима починаєш дивитись і на «дисфункційних» матерів («Ти што, с ума сошол!» – несподівано люто шарпає відзіґорно вистроєна баришня свого дрібочучого поруч малюка, що на бігу спробував був – видно, виголодавшись за повноцінним спілкуванням, – нав'язати контакт із горобцем, і хвиля її ненависти накриває перехожих, і мене в їх числі, як вихлоп диму з вантажівки…) – матерів, котрі, виявляється, зовсім не «знервовані», чи «затуркані», чи ще якоюсь там павутиною виправдальних обставин оповиті, а просто  н е  л ю б л я т ь  с в о ї х  д і т е й, от і ввесь «біном Ньютона»! – і на численні подружні пари, чиє співжиття теж скріплено аж ніяк не любов'ю (ах, як її знати на лицях, коли вона є, – не сховаєш, не втаїш!), а виключно інерцією, цементуючим натиском соціуму («так треба»!) й страхом перемін, – не співжиття, а співіснування в просторі доброхіть спорудженої на двох тюремної камери, «вічне поруч-спання з тими самими сірими снами» («У вагоні метро»), – ах ти, Боже мій, так і про це ж, виходить, я вже писала… То це, значить, ніяка не метафора, не якийсь там художній прийом, – значить, усі ці люди, над чиєю поведінкою я, бувало, роками ламала голову, як об мур б'ючись, негодна збагнути ні вчинків, ні мотивів, справді  т а к  і  ж и в у т ь, у найсуворішому нон-фікшин режимі – нікого й нічого не люблячи?..

І як же їх багато, коли роззирнутися довкруги ось такими «протертими» очима, – мамцю ріднесенька…

Погаслих, як викручені лампочки: позбавлених «в собі» того джерела постійного струму, котре зовсім не «п e p e-живають», у режимі «під'єднавсь-від'єднавсь» (якщо «пережив» і «минулася», то не любов була!), – ні, з ним  ж и в у т ь, повсякчас, «у сні й наяву», як правильно написав поет – а його підняли на глузи… (Ось такі «погашені» й підняли!) А коли не живуть, тоді кепсько: тоді доводиться постійно «роздряпувати» світ довкола себе, щоб отримати від нього хоч якусь реакцію на доказ свого існування – «тільки б вкутати плечі, сказавши собі, що – жила» («З лікарняного щоденника»), здобути коротку ілюзію й своєї до життя причетности… А що надовго такої ілюзії не стати, то «погашений» мусить по якімсь часі знову заходжуватися длубати дійсність – як зек мерзлу землю тупим кайлом.

Це має бути збіса втомно. І від того старіють. Від того зношуються – після сорока суто біологічної енергії на таке хронічне безлюбовне борюкання зі світом дедалі відчутніше бракне, а брати тої енергії «погашеним» нема звідки. І тоді вони тужать за втраченою молодістю, колються ботоксом, щоб натягти її гладеньку маску назад на обличчя, сахаються навсібіч, як схарапуджені коні, в пошуках «акумулятора» для своїх осілих батарейок, потріскують дедалі тьмянішими й чаднішими розрядами бенгальських вогників і провадять багатослівні дискусії про «кризу середнього віку». Тоді як насправді все значно простіше і, мала-таки рацію редакторка «Дириґента», страшніше: ці люди від роду, сказати б, «онтологічно» позбавлені дару любити – як можна бути позбавленим таланту, розуму чи морального чуття.

Дивно, що ця проста істина відкрилась мені аж тоді, коли «вже був написаний „Вертер“», тобто «Польові дослідження з українського сексу» – книжка, за означенням Малґожати Шумовської, режисера однойменної вистави у Варшавському Театрі «Полонія», власне про те, як «nie umiemy kochać»[77]77
  Не вміємо любити (польськ.)


[Закрыть], а за чеським критиком Іво Поспішілом – про «новий жах Ґреґора Замзи, який прокидається на рубежі тисячоліть і бачить себе скалічілим монстром», – книжка про світ, із якого щезає любов. «А без любови – і діти, і вірші, й картини – все робиться вагітне смертю», – констатує героїня роману, на чому її «дослідження» завершуються.

Мої ж, натомість, тільки-тільки розпочинаються…

***

Єдине виправдання такому своєму пізньому відкриттю «онтології любови» вбачаю в тому, що від народження до перших зморщок, тобто все своє дитинство, юність і молодість я сприймала (і приймала!) любов, яка щільно оточувала мене звідусюди й несла на собі, наче вода плавця, за природний і єдино можливий стан речей під сонцем (до такої міри, що десь у глибині душі я й досі не до кінця вірю в «кохання без взаємности», щось у мені щоразу дивується: як таке може бути, щоб я когось любила, а він мене – ні? По-моєму, це все одно як коли би квітка не розкрилась від сонячного променя; якщо ж вона не розкривається, значить, знов-таки, то не сонячний промінь був, а штучний прожектор: не любов, а – хіть, амбіція, честолюбство, та мало ще яких причин може, як бруду під нігтями, назбирати собі в душі людина, щоб захотіти мати іншу людину тільки для себе, як Дарка з «Дівчаток» у своєму першому, півдитячому ще почутті, – тільки Дарка все ж таки не з «погашених», і саме той здобутий в отроцтві досвід і не дає їй, зрештою, відштовхнути закоханого в неї мужчину у «світ без любови», бо вона вже знає: «ніхто не заслуговує на такий жереб»…).

Словом, любов я звикла сприймати як норму, як повітря, яким дихають усі. І тому щоразу, відчуваючи її брак у людських ділах, реаґую відрухово, по-звіриному: хлипаю легенями й б'ю плавниками. Збоку це багатьом виглядає як потяг до скандалів – що ж, хай виглядає («– Хай! – кажу я», – неперекладне в жодній мові речення, яким закінчуються «Польові дослідження»). Як би мені не кривилися вслід, якими б фантастичними чутками не обстрілювали, мов із димових шашок, не думаю, що коли-небудь під цим оглядом змінюся: я й далі продовжую вважати любов – безпричинну й безмисну, дану людині, як рослині сонце й кисень, – не чудесним винятком із житейських правил, а таки нормою. Яка від того, що її «меншає», нормою бути не перестає.

Десь приблизно так відповідала своєму розгніваному коханцеві героїня оповідання «Шукаючи собор» 1981 року: «Ти істеричка, тебе треба показати психіатру! – Я сама знаю, чого мені треба, може, це вас усіх треба показати психіатру…».

А через мало не чверть віку схожа колізія розігралася в наших палестинах уже в масовому масштабі: «погашені» вимагали «показати психіатру» вже сотні тисяч тих, хто (хай і ненадовго!) повірив у любов як єдино прийнятну для людини норму життя:

«…На мурах і автомобілях з'явилися написи: „Любов переможе!“, і вона таки перемогла, хто б міг подумати, що в нас усіх живе стільки любови, варто тільки звільнитися від страху, прорвати його, як греблю, – і любов, тамована бозна-як довго, відмірювана раніше скупими порціями лише для найближчих, розлилася на всі сторони, як світляний океан, осяявши найтемнішу пору року, <…> не один тиждень іще було зберігалося це відчуття – що можеш першому стрічному сказати: привіт! – і той відгукнеться радісно, мов тільки того й чекавши, – любови було так багато, що якийсь час здавалося – ми можемо залляти нею цілий світ <…>, і чому, кажу я, бо мене вже пре, це питання я ношу в собі від самої революції, від того самого дня на Хрещатику, коли, розгублено стоячи з незапаленою цигаркою в зубах, зрозумів, що все скінчилося, – чому так не можна жити завжди, якого хріна ми так паршиво все влаштували на цій землі, що не можна так жити завжди, адже ж якщо можна і місяць, і два, і то не жменьці мам-Терез, а мільйонам звичайних, у міру затурканих людей, значить, у принципі – можна?..» («Альбом для Густава»).

Це вже не «фікшин», це щонайчистішої води «література факту». Але упорядниця чеської антології сучасного українського оповідання, поморщивши носика, вибирає із запропонованого мною не «Альбом для Густава», а те саме, раннє, «Шукаючи собор». Причина – «Альбом…», каже вона, «це надто пафосно: так не буває». Читач не повірить.

Так ми й самі вже не віримо, що таке  п е р е ж и л и, ні?..

***

Ні, я не про «любов до Батьківщини», як у старому радянському анекдоті. «Любов до» – це вже явище «другого порядку»: як мовиться в математиці, похідна функції. Первинна не вона. Щоб полюбити «когось» чи «щось», треба взагалі спочатку «бути підключеним», носити в собі, як оазу тепла під ложечкою (там, де щемить, коли душі боляче, і звідти ж розливається в хвилини щастя блаженна ніжність по всьому тілу…), любов ненапрямлену, розфокусовано-безадресну – ту, з якою прокидаєшся вранці з усміхом на устах і, ще не розплющивши очей, слухаєш, як настройку оркестру, перші звуки нового дня: пташине чвіркання за вікном, шелепотіння дощу, мирне чоловіче посапування за спиною, шум шин від проїхалого вулицею автомобіля… Кого ми так вдячно любимо в ці, ще не скаламучені свідомістю хвилини межи сном і явою – пташку, дощ, мужчину, місто?.. Та всіх-бо, Господи! – всіх і все, і від того й ця всепереповняюча радість, – то вже «другим порядком» ми запускаємо її по цілеспрямованих каналах, на спеціально вибрані для «діяльного» люблення об'єкти – кого на скільки стати (лампочку можна «прикрутити» до ледь жевріючого стану – коли світла й тепла вистачає тільки на близьких, і то в обріз, – а можна «крутити» і в протилежний бік, і то до нескінченності! – там «нема упору», нема межі, за якою кінчаються сили, щоб віддавати з себе те почуття ще і ще, закони фізики в цьому випадку нечинні – і слава Богу…)

У «ліміті функції» можна дати себе розп'ясти з любови до цілого світу – і при тому любити тих, що тебе розпинатимуть. Кажуть, в історії людства таке вдавалося не одному. Трохи ближче до нас по часовій шкалі – ті долі «загиблих за любов», що реконструйовані в «Notre Dame d'Ukraine», але пряму мову тих людей (і залишену по них «фікшин») мені вже довелося «перекладати» для дня сьогоднішнього, розмахуючи руками, наче екскурсовод на руїнах («а тепер погляньмо о-он туди!»), впродовж шестисот сорока сторінок – із відчуттям власної безпорадности перед незмогою «донести»…

Тепер на презентаціях я кажу, чесно дивлячись У зал, що робила це з почуття обов'язку, бо, мовляв, без тих людей не було б мене. І це правда, я не лукавлю, – але правда не вся. Є ще й інша, та, про яку вголос говорити не заведено, якщо тільки це не між двома, очі в очі: я робила це насамперед тому, що люблю тих людей, дарма що їх уже нема на світі, так само «кровно», як люблю дорогих мені живих, – і писати про них було таким самим «отерпом по душі», з яким, обмираючи перед осуванням у безвість, дивишся в очі коханого. Джерело тут те саме:

«Я цілую вас в душі – в на-волю-відиущені душі, / Од яких закипають повітря, земля і вода…» («Тим, що пішли»).

А без цього б нічого не вийшло. Без цього взагалі ніколи нічого не виходить – як то, зрештою, було сказано задовго до нас:

«І хоч би я говорив усіма людськими й янгольськими мовами, та не мав би любови, то був би я міддю дзвінкою або кимвалом брязкучим».

Ось так – просто, і ясно, і жодного тобі пафосу…

***

Чітко пам'ятаю момент, коли на практиці пересвідчилася в, сказати б, фізіологічній, діагностичній точності слів Павла з Тарсу, – а заодно й Григора Тютюнника з його відомим перифразом (про те ж саме!) «Немає загадки таланту. Є вічна загадка любови», – чи, щоб уже зовсім «безпафосно» мовити, отримала потвердження своєму давньому здогаду про те, що «писати – це значить любити» («Світ без любови»). Діло було в письменницькій колонії серед лісів штату Нью-Йорк, де на переобладнаній старій фермі (оленів там колись розводили, чи що…) десяток «райтерів» із різних країн переховувались од цивілізації, – вдень припавши до своїх «станків», сиріч лептопів, а вечорами сходячись трапезувати у спільній на всіх вітальні. Такі колонії – річ для роботи прегарна, а для великих прозових форм, либонь, і незамінна (саме там, «серед оленів», було написано перші розділи «Музею покинутих секретів»), єдина їхня невигода – то «ефект підводного човна»: як усюди в замкнених малих групах, складених із людей, доти між собою незнайомих, у кожній такій колонії швидко встановлюються як узаємні симпатії (не одною багатолітньою дружбою їм завдячую!), так і, нікуди не дінешся, антипатії: ну дратує тебе цей тип/баришня, і ти його/її дратуєш, і нічого з цим не вдієш, окрім як, за мовчазною обопільною згодою, триматися в рамках чисто формальної чемности, щоб не псувати собі марно золотого часу в «Телемському абатстві»… От і на тій оленячій фермі серед десятка «телемців» трапилось двійко по-товариському не надто приємних, і переважно між собою вони й спілкувалися.

Того дня мені «йшов текст» – не йшов: летів, бувають такі щасливі стани – коли рядок «женеться» сам, а ти ледве за ним устигаєш, обливаючись потом, як у любовній гарячці, і знай лиш ахаєш за кожним новим поворотом думки, що наринає хвиля за хвилею, достоту тобі віндсерфінг: ти ба, як воно виходить!.. І от, скотившись із чергової «хвилі», я, все ще в розпашіло-непритомному стані, з повною головою луни від щойно відбринілого речення й гулким передчуттям наступного, помчала вточити собі з холодильника склянку соку, аби перевести дух, – і так, з розгону влетівши в «комунальну» кухню, вперлася зором акурат у ту несимпатичну парочку снобів, які, розташувавшись там, видно, ще від сніданку, про щось собі бесідували…