Текст книги "З мапи книг і людей (Збірка есеїстики)"

Автор книги: Оксана Забужко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 20 страниц)

Оксана Забужко
З мапи книг і людей

Колись, коли я куплю дім з великою кімнатою й голими стінами, я складу величезну мапу чи схему, яка краще од будь-якої книжки розкаже історію моїх друзів, і ще одну, яка розкаже історію книжок у моєму житті. Кожна на окремій стіні, одна проти одної, запліднюючи себе навзаєм, затираючи себе навзаєм. Ніхто не може сподіватися прожити стільки, щоб описати словами всі ці пригоди, ці незглибимі пережиття. Це можна зробити лише символічно, графічно, так, як зірки пишуть свою космічну містерію.

Генрі Міллер. Біґ Сюр і помаранчі Ієроніма Босха

Вступ

Ця книжка росла сама собою – роками, як підземний кристал. Так «самонарощуються» поетичні збірки: якийсь час ти просто пишеш вірші, «як птах співає», паралельно тому, як живеш своє життя, а потім одного дня крізь безформний масив накопичених текстів зненацька проступає  с т р у к т у р а  – образ якоїсь смислової цілости, мов наскрізна музична тема в розсипі порізнених мотивів. Це й є момент зародження книжки: в такий спосіб вона подає про себе знак – що вона «вже є» й хоче з'явитися на світ. Зазвичай при тому приходить і заголовок: книжка тобі «рекомендується». Від цього моменту ти перестаєш бути «вільним органом мови» й починаєш працювати на Неї, писати саме Її, – навіть тоді, коли летиш у літаку або їси піцу в фаст-фуді: раз у раз подумки відкидаєш зайве, комплектуєш, відступаєш на крок, щоби краще озирнути ціле, відзначаєш «пустоти», які треба «закласти» новими текстами, ще щось доліплюєш, добудовуєш, переставляєш місцями, і найважче в цьому процесі – вчасно спинитися, поки твоє твориво не почало деформуватися знову, цим разом уже від надміру ваги.

З есеїстикою все більш-менш так само, з однією посутньою різницею: вірші все-таки пишуться насамперед «для себе», «нон-фікшин» усе-таки насамперед для друку. Крім твоєї власної потреби висловитися на певну тему, тут присутня ще й анонімна воля редактора, «рука ринку», що керує літературним процесом і, так чи інакше, «замовляє музику», – ні мемуару, ні подорожнього нарису, ні критичної розвідки «просто так», задля власної втіхи, «в шухляду» писати не станеш – життя не вистачить. Тому саме жанрова недорозвиненість у «літературі факту» є найпевнішим показником внутрішніх аномалій національного ринку: роман бо можна писати і «в шухляду» (прецеденти бували), а от якщо банально «ніде» надрукувати есей на як завгодно дорогу тобі тему, то цей есей так і лишиться ненаписаний, а тему, в разі вже дуже пектиме, ти постараєшся вбгати при оказії, скоромовкою, до якогось іншого жанрового «кошика» – в інтерв'ю, в авторську колонку (єдині жанри української «літератури факту», які можна вважати квітучими!), або й у кишеню примітки на берегах іншого есею: хай лежить хоч тут, кому треба – помітять… Утім, існують, на щастя, й інші «форми компромісу» між «своїм» та «редакторським» – передмови, антології, – до того ж на тому етапі кар'єри, коли письменник стає «нашим відомим», можливостей висловитися більшає навіть у наших жалюгідних українських умовах, бо від тебе вже просять не «твір на тему», а «хоч що-небудь», і ти з цього, коли випадає вільний час, теж собі потроху користаєш.

Отак роками непомітно й нагромаджується масив текстів, які, подібно як вірші – функцією життя, випадає назвати, мабуть, функцією «життя в професії». А потім настає отой «момент істини» – і відкриваєш, що то «наростала» книжка.

…Влітку 2009 року, коли я ще дописувала «Музей покинутих секретів», несподівано прийшов її заголовок – за «підказкою» від Генрі Міллера. Звідтоді я знала, що вона неодмінно буде, і надалі вже цілий час «тримала її в умі»: і коли впорядковувала своє листування з Юрієм Шевельовим, і коли погоджувалася на участь у збірнику про Катерину Білокур, і коли готувала збірку есеїстики для німецького видавця (який усього-то просив «додати що-небудь про Чорнобиль»!), хоч чудово здавала собі справу, що всі, та що там усі – навіть найкрупніші за масштабом, ті, котрі «на все життя», «кружечки» на мапі заповнити неможливо, хай би в мене для цього в запасі було й ще одне десятиліття… Бо йдеться тут саме про тексти минулого десятиліття – саме з них, писаних «для поточного літпроцесу», на замовлення хоч українського тижневика (на сьогодні вже не існуючого), хоч бельгійської літературної фундації (яка просто опитувала європейських письменників, що відвідали Брюссель, про їхні враження), наполегливо пробивалася, просячи виходу, головна лірична тема, на яку я несвідомо переводила мову раз у раз, де тільки була змога, – оті самі, за Г.Міллером, «незглибимі пережиття», котрі виникають на перехресті текстів (у широкому сенсі) і людських доль, найцікавіша річ на світі для homo verbalis.

Ключове слово тут – «перехрестя». Дві Міллерові «мапи», поставлені одна навпроти одної, як два дзеркала, – це насправді голограма, а коли ще картограф, який їх складав, сам є письменником, то й поготів. Тут уже не просто «взаємне запліднення і взаємне затирання» книг і людей у просторі-кімнаті одного життя, а щось іще магічніше, на кшталт ворожби: свічка між двома дзеркалами, із запаморочливою нескінченністю анфілад, що тягнуться в обидва боки… І марно з'ясовувати, «хто кому сниться», – де, цебто, «реальність», а де «відображення»: люди, які пишуть, люди, про яких пишуть, люди, які їх читають, живі й мертві, невпинно міняються місцями, мов на знятій у прискореному режимі, століття-за-мить, мапі зоряного неба в шкільному планетарії. Прочитана книжка стає таким самим на-ввесь-вік особистим зв'язком з автором, як із близькою людиною, за чиїми «внутрішніми рухами» стежиш крізь текст зі співчуттям сучасника-співучасника; друзі вводять тебе в коло вже своїх «близьких авторів» з тією самою мірою інтимности, з якою знайомлять із членами своєї родини («любиш мене – люби й їх»), і годі облічити, скільки таких «подарованих», від серця до серця, відкриттів залишається з тобою назавжди – і назавжди позначає ставлення до дарівника тією любовною теплотою вдячности, в якій тільки й можна по-справжньому розгледіти іншу людину (хай пробачить мені Євген Сверстюк, але для мене він, подумки, назавжди – «дядя Женя», який подарував мені, чотирирічній, «Вінні-Пуха» в перекладі Л. Солодька!), – і написане тобою, от же в чім штука, теж так само «рикошетить», приносячи в твоє життя нових людей, живих і мертвих, траєкторії чиїх доль змінилися від зіткнення з твоїми книжками, і які, своєю чергою, змінюють траєкторію твою… Усю цю «космічну містерію» справді далось би презентувати хіба графічно, але не в статиці, а в русі: методом комп'ютерної графіки, якої Генрі Міллер іще не знав, і це мало би бути феєрично прекрасне відео – все в розчерках вогняних траєкторій та «парадах планет», істинний портрет духовної біографії, яку кожен із нас потай носить у собі, – біда тільки, що закінченою така мапа ніколи не буде: допоки ти живий, рух планет-кружечків триває, якісь із них гаснуть, напливають нові, «розморожуються»-активізуються забуті, констеляції змінюються, і якби Міллер справді взявся за свій проект, то загруз би в ньому, як мураха в смолі, й до скону був би приречений викреслювати, дописувати й перемальовувати…

Тому не «мапа» – лишень «з мапи». Уривки, фрагменти, вихоплені ліхтариком по дорозі крізь темряву. В жодному разі не замах на хоч трохи повну розповідь про «найважливіші книжки мого життя» (амбіційний Г.Міллер уклав був і таку сотню!), ані, поготів, про найважливіші в ньому персоналії (спроба Івана Франка описати тільки одну таку в своєму житті групу, виокремлену за національною ознакою, – «Мої знайомі жиди» – теж, що характерно, залишилася незавершеною, урвалась на гімназійних роках…). А однак таки книжка. (Не виключаю, що перша така з черги, що ще за який десяток років так само може скристалізуватися «З мапи книг і людей-2», а згодом і «З», й «4» – на скільки стане мого віку й сил, і байдуже, що кінцевої мети – повної мапи – ніколи не буде досягнуто, наша справа – Франкова, Міллерова, моя, всіх homo verbalis – це, попри все, заповнювати пустоти…)

Моя мапа має трохи іншу «леґенду», ніж міллерівська. На ній є  к н и г и  –  ч у ж і  (сюди я одібрала тільки сюжети з кола моєї «формативної лектури», часів дитинства й юности, за єдиним винятком: хронологічно найраніший текст у цій книжці датовано літом 1999 року – тоді покійний Сашко Кривенко попросив мене написати для «ПіК»у про «Центурії» Нострадамуса, що їх я заклопотано студіювала була на рубежі 1980—1990-х, і ця публікація є даниною Сашковій пам'яті й водночас символічним маркером – кінця попередньої «спокійної» епохи й початку нинішньої, грізної й тривожної…). І є на цій мапі  к н и г и  в л а с н і  – присутні остільки, оскільки здіймають довкола себе явно видимі «енергетичні забурення», своєрідні «дольові вихори», куди втягуються інші «книги й люди», продукуючи, своєю чергою, нові історії й тексти (насамперед це стосується «Музею покинутих секретів», і не лише тому, що впродовж «нульових» років я була найбільше зайнята саме ним).

Крім того, позначено й «н е к н и г и» – тексти, створені засобами інших, «візуальніших» од літератури мистецтв (театру, кіно, телебачення), але не менш знакові в моїй біографії, а головне, не лише в моїй: «Кавказьке крейдяне коло» Роберта Стуруа і «Покаяння» Тенгіза Абуладзе, «Сталкер» і «Офіра» Андрєя Тарковського, ба навіть «Документ» Юрія Макарова на колись цілком придатному до перегляду каналі «1+1», – це, подібно як у 1960-х вірші Вінграновського й Калинця, в 1970-х «Портрет митця замолоду» в перекладі Ярослава Стельмаха, а у 1980-х листи Катерини Білокур, були розпізнавчі знаки якщо не покоління, то принаймні цілком певного інтеліґентського середовища, яке станом на сьогодні вже безслідно розсмокталося, так і не давши з себе незалежній Україні нової культурної еліти. В цьому сенсі мою мапу можна читати і як «мапу втрачених можливостей», – хоч сама я волію бачити її як «мапу непройдених доріг».

За збігом, л ю д и, чиї портрети тут зібрано (і кого я мала й маю високу честь називати своїми друзями), представляють акурат три покоління української інтеліґенції – вважати, ціле XX століття.

Так, теж сама собою, визначилась і структура книжки: чотири її розділи – «Читати», «Писати», «Бачити», «Жити» – при неминучій умовності поділу, групують тексти, розкидані на дистанції від літа 1999-го до літа 2012-го, власне за цими чотирма рубриками. А вже ті перехресні зв'язки, якими вони прошиті між собою, читач вільний виставляти на власний розсуд – відповідно до своєї власної «мапи книг і людей».

12 липня 2012 року

Читати

Ціна Вінні-Пуха[1]1
  Уперше опубліковано в газеті «Столичные новости» в січні 2002 року.


[Закрыть]

Коли мені сповнилося чотири роки, в моєму житті сталася подія, яку тепер не гріх назвати й доленосною. Мені подарували книжку (товсту! – значить, вистачить надовго…), на обкладинці якої пухнатий жовтий ведмедик, зіп'явшись на стільця, цікавим оком зазирав у прочинені дверцята буфета. Поруч великими літерами було написано: «Вінні-Пух». А трохи вище, меншими – «А.Мілн»: перший автор, якого я запам'ятала на ймення (в цьому-бо віці книжки ще сприймаються анонімно, як фольклор: не «хто написав», а «про що»). Того дядечка, котрий написав про Вінні-Пуха, я негайно виокремила з безособової юрби книгописців і навіть наділила уявною біографією: мусив жити в Києві (що герої його книжки до зоопарку чомусь ходять у Лондоні, мене ніскілечки не бентежило) і, звичайно ж, писати продовження ведмедикових пригод: адже було б до сліз несправедливо назавжди залишити Вінні-Пуха самого на останній сторінці, в Зачарованому Місці, звідки Крістофер Робін відходить, відходить безповоротно, і нема на те ради:

«– Пуше!

– Що таке? – спитав Пух.

– Коли я буду… Коли… Пуше!

– Що, Крістофере Робіне?..

– Пуше, пообіцяй, що ти мене ніколи-ніколи не забудеш. Ну, навіть коли мені буде сто років!

Пух трохи подумав.

– А скільки тоді буде мені?

– Дев'яносто дев'ять.

Пух кивнув головою.

– Обіцяю, – сказав він».

Не пригадаю, щоб якась інша сцена любовного прощання в світовій літературі справила на мене таке враження, як ця – в чотири роки. Зате прекрасно пам'ятаю (і досі гірчить!) ту доглибну особисту образу, якою стала для мене поява (дещо пізніше, слава Богу, коли смаки вже сформувалися!) популярного мультфільму, де бридка коричнева клякса-ведмідь хрипкувато-приблатньонним голосом Леонова репетував на все горло (не диво, що захрип!) щось вельми схоже на тодішні «пионерские речёвки» і взагалі тримався з тією брутальною, просто-таки комісарською розв'язністю і нецеремонністю (надто в гостях у явного «піонервожатого» Кролика!), котра недвозначно виказувала чистоту його пролетарського походження… Цей Вінні-Пух був до шпіку кісток  р а д я н с ь к и м, тим часом як той, на котрому я зросла, саме завдяки буквальному, місцями навіть трошки неоковирному, українському перекладові Леоніда Солонька (якраз настільки буквальному, щоб крізь нього «просвічував» оригінал!), доносив до дитячої свідомости естетику зовсім іншого світу – світу, де дитинна безпосередність, якщо вона переходить межу чемности (читай: поваги до інших!), не стягує на себе ні замилування, ні (другий бік тієї ж медалі!) грубого окрику, а враз обволікається (і тим, непомітно, поправляється…) делікатною, тонко й погідно всміхненою  і р о н і є ю, котра взагалі є своєрідним «киснем» британської культури… Так що Мілновій книжці я завдячую не лише своїм глибоко вкоріненим англофільством (найліпшою, між іншим, протиотрутою на всяку совдепщину), а й дечим більшим: відкритим прийняттям світу-як-він-є – завдяки іронічній здатності споглядати себе в ньому збоку.

«– Оце-то сніг! (Тірлім-бом-бом!) / Аж валить з ніг. (Тірлім-бом-бом!) / Йдемо вперед, не бачачи дороги. / І хтозна, ЧОМ! (Тірлім-бом-бом!) / Хто скаже, ЧОМ! (Тірлім-бом-бом!) / У мене ЧОМ! І в тебе ЧОМ! / Так мерзнуть ноги?

…Він доспівав і став чекати, коли Паць скаже: „Так, Пуше, з усіх Дорожніх Пісеньок для Снігової Погоди, які мені доводилось чути, ця – найкраща“. Але після довгих, глибоких роздумів Паць сказав зовсім інше.

– Пуше, – сказав він урочисто, – по-моєму, не так ноги, як вуха».

Усі ми виходимо в життя зі своїми Дорожніми Пісеньками для Снігової Погоди. Але щоб по-справжньому  п о ч у т и  у відповідь Пацеву репліку (тобто на хвилиночку забути про себе-коханого й подивуватися наявному багатоманіттю поглядів на світ), на те вже треба школи. Треба Великих Книг, котрих для дітей написано, на жаль, не так і багато. Александрові Мілну вдалося написати одну з тих небагатьох.

Інша справа – якою ціною.

Це може видатися парадоксальним, але, якщо міряти за його власною шкалою вартостей, коханий «дядьо Мілн» мого дитинства мав би вважатися типовим літературним невдахою. Увесь вік він ревно й працьовито домагався слави «дорослого», «серйозного» письменника – з тим самим результатом, із яким Вінні-Пух міг би прагнути бачити свою Дорожню Пісеньку включеною до Нортонівських антологій поезії між добірками Єйтса й Т. С. Еліота. Плодючий, як кролик (не той, котрого знаємо з книжки, а перший-ліпший, із маленької літери…), він десятиліттями гнав друкований метраж у темпі журналіста-поденника (ким, до речі, також устиг побувати – провадячи колонку в гумористичному журналі «Панч»). Оповідання, вірші, есеї, детективні романи, мемуари, п'єси – писав геть-чисто все, майже як це водиться в письменників українських, чия жанрова всестравність походить не від гараздів, а від необхідности саморуч затуляти «діри», що їх залишила в спадок понівечена історична традиція. В літературах же від віку «благополучних», як англійська, – ніким не рубаних-не стріляних, уряджених із надійністю й комфортом родового маєтку, – такі гарячкові метання від жанру до жанру здебільшого означають тільки, що письменник не знайшов себе в жодному з них. Щоправда, одна з Мілнових п'єс – «Містер Пім, перехожий» – здобулась на сценічний успіх, але нині ніхто, крім хіба істориків ґеорґіанської літературної доби, вже не згадає, що то був за добродій із кумедним прізвищем Пім – чи, бува, не один із Кроликових Родичів та Знайомих? Натомість чотири дитячі книжечки – «Вінні-Пух» і «Хатка на Пуховій Галявці» (при перевиданні їх об'єднали в один том, так повелося й при перекладі на інші мови) та дві віршовані (чарівні!), «Коли ми були маленькі» й «Тепер нам шість», – видані одна за одною в 1920-х, увінчали Мілна тією несподіваною і не надто втішною для нього короною (сам він уважав її мало не блазенською!), яку йому так і не вдалося перемінити на статечний «дорослий» лавр – ні за життя, ні по смерті.

Утім, якщо вже про посмертя, то не можна не згадати й значно драматичнішу жертву Мілнової довгопошукуваної і зовсім «не з того» боку (як Пухів зойк: «Це НЕ ТІ бджоли!») впалої на нього слави, – жертву, якою випало стати чоловікові на ім'я Крістофер Робін Мілн.

Звісно, як єдина дитина, ще й досить пізня (Мілнові-старшому на час народження сина добігало сорок), він просто приречений був зростати тим очком у лобі, за яким дорослі провадять прицільне спостереження, в захваті реєструючи кожен писк, кожне «кува», а також «Пх», «Іа»: перші, ще звуконаслідувальні імена, які карапуз дає цяцькам (ґумове поросятко поповнило гурт третім із черги, і його ім'я – Piglet, тобто Паць, – було першим «повним», вимовленим «правильно»). Із малюком гралися на рівних – чи, може, то ним, малюком, гралися?.. В опублікованих у 1972-му, через шістнадцять років після батькової смерти, спогадах «Зачароване Місце» Крістофер Робін Мілн напише: «Я любив гратися з мамою – вона вміла це робити. Було безліч речей, яких вона не вміла, не знала й не потребувала вміти, бо їх завжди робили за неї інші, і вже точно не зуміла б самотужки дати раду малій дитині. Але що няня, в разі чого, завше була під рукою, то мама час від часу по яких півгодини із задоволенням повзала зі мною по підлозі та садовила собі на коліна, показуючи, як їде-їде пан-пан на конику сам-сам…». Це написано нещадно, як і всю книжку, – з тією жорстокістю відстороненого наскрізного бачення, з якою здатні судити нас тільки дорослі діти, – однак, погодьтеся, від думки, що коли-небудь так препаруватимуть тебе твої, холодок продирає плечі… Книжка Мілна-молодшого страшна саме своєю безжальною чесністю, котрій неможливо не повірити: без сумніву, так воно й було, як пише цей 52-річний мужчина по довголітніх затятих спробах якось стулити докупи власне життя живої людини, а не чужого літературного персонажа. Мало того, що йому вкрали дитинство й перетворили на громадську власність на кшталт міського парку, – йому навіть імені не зоставили, прирікши до сивого волосу слухати лепет молодих мам: «Глянь на цього дядю, серденько, це – сам Крістофер Робін!» І нічого з цим тавром не вдієш: можеш по два рази закінчувати Кембридж, змінювати професію, місто й країну, лізти добровольцем під кулі Другої світової і вмирати в госпіталі, – по всіх трудах і звагах тебе однак наздоженуть на котромусь повороті й тицьнуть указкою: бачиш цього дядю, серденько? Ану спитайся, де його ведмедик?..

Еґоїзм, чи сліпе честолюбство, чи звичайна безмисна легковажність – важко сказати, що рухало Александром Мілном, коли він так натхненно пакував живцем між палітурки найніжніші літа свого сина, вочевидь, несвідомий того, що крушить йому хребта[2]2
  Прим. 2012 року: Нині, прочитавши біографію А.А.Мілна (Ann Thwaite. A. A. Milne. His Life. London: Faber&Faber, 1990), схиляюся до думки, що то була таки легковажність: Мілн-старший сам чесно жив у «країні вічного дитинства», де «вміють гратися», і, будучи джентльменом старої складки, просто не міг собі уявити, які пастки наставляв на сина такою передчасною публічністю в світі масових технологій.


[Закрыть]. Одначе судити письменника не мені: той плюшевий місько, над яким немовлям «пухав», за сорок літ до мого народження, Крістофер Робін, змінив і моє життя – і, спасибі, змінив не на гірше. (Що вже казати про мільйони народжених в англійській мові – тих, хто зріс на цілком, на жаль, неперекладних «дзеньках-бреньках» із «Коли ми були маленькі» й «Тепер нам шість»!). Велика література завжди «канібальствує», вживаючи собі на страву живу плоть і кров, і не завжди ці плоть і кров належать тільки самому автору…

Навряд чи від того легше Крістоферові Робіну – дорослішаючи, ми, гай-гай, навік позбуваємося тих ведмедиків, які, «що б не сталося, завжди нас розуміють», і мусимо самі брати на себе відвічний людський тягар розуміння інших. Для хлопчика з книжки – а також для Пуха й Паця, Кролика й Іа, Тигри й Сови, Ру і Кенги – цей тягар іще нічого не важить і несеться легко і з вистрибом. І хтозна, може, Мілн-молодший тому й зумів, хай і в 52, таки віднайти своє Зачароване Місце, що Пух додержав колись даної обіцянки його не покинути?

В одному можна мати тверду певність: держатиме він її всім – і завжди. Навіть коли йому буде дев'яносто дев'ять.

Січень 2002 року