Текст книги "З мапи книг і людей (Збірка есеїстики)"

Автор книги: Оксана Забужко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 20 страниц)

І тому, навіть отримавши незалежність (не кажу – «здобувши», бо таки хронологічно останніми, хто її в Україні «здобував», були, півстоліття тому, добровольці УПА, і навіть той потужний енергетичний вихлюп, яким винесло було сотні тисяч на міські майдани 1990—1991 років, слід значною мірою приписати віддаленій, через покоління, післядії їхніх сумарних зусиль, необлічимо-складно опосередкованому відгомонові колишньої масової пасіонарности), – отож навіть отримавши незалежність, ми так і не стали тим, що Геґель називав «історичним народом»: автором власної судьби. Тяглість історії забезпечується не нами – наша справа й далі проскакувати між її «крапельками», які «хтось» і «звідкись» на нас «пускає»: чи то Америка, чи Росія, чи, як те бачиться на долішніх «поверхах», свої власні «бандити нагорі» – хто саме, нас, по совісті, нестак-то й обходить. Ми-бо й далі не чуємося господарями – ні своїй країні, ні своєму життю.

Зрештою, з господарями в цій країні було покінчено ще сімдесят років тому – в 1933 році…

Тут знов-таки характерне документальне свідчення – запис зі щоденників О. Гончара:

«Колективізація.

Притискують дядька: здавай.

– Нема. Саджайте, ваша власть.

– Та це ж наша – твоя і моя…

– Якби наша, я вас давно б усіх пересаджав».

Смішно, але, за правдивим «українським рахунком», це востаннє долинає до нас із тьми того страшного століття голос вільної людини. Ще вільної – бодай настільки, щоб відкрито ознаймити свою історичну поразку.

КОДА.

…На цьому місці (бракувало якось гарно закандзюбленого фіналу, а мій бідний, оплавлений спекою мозок явно вичерпував свої ресурси) у мене закінчилася кава – необхідне для відновлення мозкових ресурсів пальне, і я вийшла до найближчого мінімаркету, що на сусідній вулиці – поруч із дитячим садком. І, не дійшовши, спинилась на півдорозі, вражена видом дивовижної процесії.

Вулицею, в супроводі двох виховательок, мовчки, сопучи (жарко!), вервечкою дибцяли діти – чотири-п'ятилітні малятка в панамках. Придивившись пильніше, я розгледіла, що саме, крім незвичної для дитячого гурту мовчанки, так різонуло мені око якоюсь ґротесковою незугарністю: кожне дитинча цупко тримало переднього за хвостик сукенки або за штанці, – відтак уся вервечка рухалася, витягнувши руці й трохи нахилившись під кутом, згорблена, чи пак зігнута в попереку, – як Бройґелеві сліпці…

І я згадала, що таким самим строєм – і «бєз разговорчіков», атож! – колись, у середині 1960-х, учили в дитсадку ходити й мене. Після двох тижнів мого першого свідомого бунту – щовечірніх ридань і благань: «Я не хочу завтра в садочок!» – батьки нарешті здалися і найняли мені няньку, за що я їм повік винна окрему дяку: хтозна, як би склалося моє життя, якби тоді, на самому його початку, мене таки вламали й призвичаїли «ходити строєм».

І ще я згадала, як запурхує в супроводі виховательки до музею, чи до автобуса, чи в метро група малюків німецьких, голландських, шведських, французьких: із щебетом, мов зграйка горобців, розсипаючись навсібіч і зараз-таки, мов на гілках дерева, чемненько розміщуючись у просторі за якимось, тільки їм вгадним, пташиним планом… Ці зворушливі сценки завжди, скільки випадало бути їм за свідка, крім усмішки розчулення, викликали десь у надрах підсвідомости ще й болісний порух заздрости:  ї х н і х  дітей ніхто й ніколи не вчив ходити строєм…

Тиха вервечка скоцюрблених, маленьких українських зеків у шортиках і панамках протрюхикала повз мене, краючи серце своєю покірною незграбністю (одне маля весь час не втрапляло в ногу: то підбігало дрібним крочком, то надолужувало сягнистим…), – і влилася в браму дитсадківської дротяної огорожі. Ну от і крапка, подумав у мені немилосердний автор, – от тобі й живий фінал твого есею. Тему вичерпано.

Цілком синхронно з цією думкою пролунав характерний металевий скрегіт – то вихователька, що йшла ззаду, зупинилась зачинити браму, беручи її на засув.

Київ, травень 2003 року

Жити

Інтродукція (до книжки «Оксана Забужко, Юрій Шевельов. Вибране листування на тлі доби: 1992—2002»)[95]95
  Передмова до книги: Оксана Забужко, Юрій Шевельов. Вибране листування на тлі доби: 1992—2002: з доданими творами, коментарями, причинками до біографій та іншими документами. – K.: Висока Полиця, ВД Факт, 2011.


[Закрыть]

Дуже рідко буває, щоб момент зародження книжки можна було встановити достеменно – з місцем, днем і трохи чи не годиною. Звичніше, хоч також не дуже часто, таке трапляється в людських стосунках: знаю не одну пару, яка поруч із днем одруження святкує як не менш важливий іще й день знайомства, і початки найголовніших у своєму житті дружб теж можу датувати більш-менш із точністю до дня. У випадку цієї книжки обидві лінії, «книжкова» й «людська», збіглися, накладаючись на себе навзаєм, і почалась вона задовго до того, як з'явився хронологічно перший, включений у неї, текст (лист Юрія Шевельова до Оксани Забужко від 3.12.1992 року). Сталося це в день, коли її автори (вони ж і герої) – вперше прибулий в Україну по 47 роках вигнання найвидатніший її мислитель (82 роки, як не забула б тут вставити бульварна преса) та народжена й виросла в Україні «молода поетеса» (30 років) – зустрілися віч-на-віч (діло було на Міжнародному Конгресі українознавців у Києві) і, після слів привітання (тонка «професорська» усмішка вкупі з по-дитячому цікавим поглядом з-за окулярів – з одного боку, збентежене школярське белькотіння дівчинки, яку зненацька поставили перед живою історією, – з другого…), обмінялися першими-таки текстами – дарчими написами на власних книжках: Юрій Шерех. Друга черга. – Б.в.: Сучасність. 1978; Оксана Забужко. Дириґент останньої свічки. – К.: Радянський письменник, 1990.

Автограф на «Другій черзі» фіксує цю дату з дещо незвичною меморіальною серйозністю:

Оксані Забужко – зустріч у Київському університеті 30.08.1990

Ю. Шевельов

З того моменту й почала творитися ця книжка. Її писано, рік за роком, двома співрозмовцями, один із яких ріс, другий старівся, яких від початку розділяла, здавалося, космічна відстань – не просто в 52 роки, а в кілька історичних епох і культурних материків, – і які, проте, ступінь по ступню, спотикаючись та набиваючи синці й ґулі (не без того!), навзаєм слугуючи одне одному гідом на незнайомих територіях, із двох кінців ту відстань між собою долали, прокладаючи в такий спосіб міст через вириту XX століттям прірву української історії, – аж до смерти одного з них.

Хоча зі смертю, як показалося згодом, ніщо не кінчається. Себто, ніщо з того, що є справді важливе.

***

Можна сказати, що цю книжку ще не дописано. Не завершено, не поставлено останньої крапки. І не тільки тому, що зібраний тут корпус листування є далеко не повним: кілька листів Юрія Володимировича (далі, для стислости, – ЮШ, як він звичайно підписувався в листах до друзів) згубились у мене при переїзді, одного взяв для публікації хтось із наших журналістів-видавців-літературознавців і ніколи не повернув (є надія, що той «хтось», прочитавши ці рядки, всовіститься й утрачене ще вигулькне на світ!); зі своїх листів (без яких годі зрозуміти зміст шевельовських) я маю в себе лиш ті, що є в електронній версії, – попередні, з «докомп'ютерної доби», я писала або на друкарській машинці, як ЮШ, або від руки й копій із них, природно, не робила, тож повноцінне двоголосся в цьому «епістолярному романі» (термін ЮШ) відновлено щойно починаючи з літа 1995 року (коли буде відкрито наразі ще запечатаний архів ЮШ в Колумбійському університеті, можна буде документально реставрувати те, що тут я відновлювала, як могла, з пам'яті[96]96
  Мої листи до ЮШ зберігаються в архіві: George Y. Shevelov Papers, Box 15, Folder 4; Bakhmeteff Archive, Rare Book and Manuscript Library, Columbia University Library. При цій нагоді ще раз сердечно дякую виконавцеві заповіту ЮШ д-ру Теодору Костюку та працівниці Бахметєвського архіву Катерині Давиденко за їхню неоціненну допомогу, завдяки якій вдалося уникнути багатьох фактичних помилок.


[Закрыть]). Проте справа, повторюю, не в текстологічних лакунах, котрі вимушено роблять це листування «вибраним», – чи, принаймні, не тільки в них.

Справа в тому, що в процесі впорядкування ця книжка, мимо моєї волі, стала виростати в щось більше, ніж просто збірка кореспонденції за десять років: 1992—2002. (ЮШ помер 12 квітня 2002 року, і того року ми з ним іще встигли обмінятися листами). Кореспонденція вимагала коментарів, бо те, що зрозуміле й цікаве двом бесідникам, – їхня, улюбленим слівцем ЮШ мовлячи, «співгра» – для стороннього «підслухача», невтаємниченого ні в контекст, ні в езотерику приватного дискурсу, неминуче втрачає половину своїх смислів. Відкоментувати належалося, по-перше, реалії часу – той «пісок історії», що сучасникам хрумтить на зубах, а вже в наступному поколінні, наколи не схватити його «цементом» культури, без сліда звітрюється, і нащадкам неясно, чого то попередники так були скреготіли щелепами, – а по-друге, біографічну канву, по якій вишивається рисунок «співгри». І ось тут і показалася найбільша проблема. Біографія-бо всякої пишучої людини невіддільна від її книжок – а з усіх книжок ЮШ, виданих в Україні за роки незалежности, жодна не вийшла за межі «особливо просунутого» кола інтелектуалів числом у тисячу душ. На звістку, що я впорядковую своє листування з Шевельовим, від інтеліґенції молодшого покоління за кожним другим разом доводилося чути: «А хто це?». Не лише для пересічно освіченого українця, а й для більшості «професорсько-викладацького складу» наших університетів Шерех-Шевельов досі залишається маловрозумливим «діаспорним мовознавцем», який колись щось нелестиве сказав про Олеся Гончара (показово: 2008-го, в рік узагалі не поміченого українською державою 100-літнього ювілею ЮШ, на першій стадії медіа-проекту «Великі українці», де формувався «список великих», ім'я ЮШ запропонували до списку, з цілої національної телеавдиторії… 12 душ, – аж захотілося взнати їх поіменно!). І всі багатолітні спроби «малесенької щопти» ентузіастів, котрі  з н а ю т ь,  хто такий Шевельов, якось прорвати цю блокаду інформаційного невігластва – черговими «бібліофантомними» виданнями, передруками окремих його праць у так само малотиражних часописах, конференціями чи статтями у ЗМІ, – досі не зсунули з його імені залізобетонної радянської плити мовчання: ЮШ в Україні як був, так і зостався – «самвидавним» автором.

(Zwischenrede: свого часу він писав, що певні речі в УРСР неможливо здійснити «через політичні обмеження, з одного боку, і через елементарне неуцтво – з другого»[97]97
  Юрій Шевельов. Пролеґомена до вивчення мови та стилю Г. Сковороди // Юрій Шевельов. Вибрані праці: У 2 кн. Кн.1. Мовознавство / Упоряд. Лариса Масенко. – K.: Вид. дім «Києво-Могилянська Академія», 2008. – С. 514 (далі це видання позначено як ВП-1).


[Закрыть]. Після 1991 року історія показала, що неуцтво має куди більшу владу, ніж політичні обмеження, і навіть після їх фактичного скасування здатне власною силою й далі утримувати їх при життю – як дикун своїх богів, скинутих місіонерами.)

Якби на полиці в гіпотетичного читача цієї книжки стояв коли й не повний (аж так далеко мріяти не важуся!), то бодай 10-томний чи (зменшуємо ставки) 5-томний ЮШ (найповніша дотеперішня його бібліографія, укладена до 90-ліття, налічує 852 позиції, але є при тому так само неповною, як і наше тут листування[98]98
  Юрій Володимирович Шевельов (Юрій Шерех). Матеріяли до бібліографії / Упоряд. Андрій Даниленко і Лев Чабан / Українська Вільна Академія наук у США. – Нью-Йорк: Б.в., 1998. – 200 с.


[Закрыть]), якби школярі вивчали його – не скажу в курсі літератури, але хоча б у загальному курсі української історії, аби розуміти, чому в національному пантеоні XX століття його ім'я має стояти поруч з іменем Михайла Грушевського (після «А Prehistory of Slavic: The Historical Phonology of Common Slavic» (1964) та «А Historical Phonology of the Ukrainian Language» (1979) всерйоз повторювати стару імперську мантру про «спільносхіднослов'янські корені» та «колиску трьох братніх народів» неможливо так само, як після Коперніка вчити про землю на трьох китах, і єдиний спосіб «утримати китів на місці» – то замовчати Коперніка), – якби, врешті-решт, бодай ті збірки статей ЮШ, що виходили в Україні, були фізично приступні всякому зацікавленому, схотів – прочитав, – тоді й ця збірка листів не потребувала би посиленого коментаторського «вгляду»: не більшого, в усякому разі, ніж це заведено в культурних народів. І підвищена густина інтертекстуальности в цих листах (що не раз перетворює їх на своєрідний «гіпертекст» із безмежно даленіючою анфіладою лінків) сприймалась би читачем як особливість стилю, не більше. Словом, то було би – як увесь вік марно мріяв ЮШ – «не для дітей». А «не для дітей» у нас поки що не виходить – забагато в українському духовному просторі нагромадилось, кажучи математичною мовою, «невідомих величин». І мости через прірву Великої Української Катастрофи XX віку все ще лишаються – хисткими кладочками…

Отож мені довелося задіяти ще один ресурс: я спробувала перепрочитати листи ЮШ зсередини вже не наших із ним взаємин (котрі за 12 років мінялися й еволюціонували, відповідно змінюючи й внутрішню драматургію листування), і не історичних процесів кінця століття (неосмислених, забутих і перекручених, як майже все в біжучій історії, і не лише в українській), – а так, як і належить робити при повноцінному спілкуванні «від людини до людини» (теж вираз ЮШ!): зсередини його власного, впродовж понад піввіку твореного ним, у різних жанрах, Тексту. По суті, це була та порція уваги, яку я завинила йому за життя. Тобто, розуміється, я читала все «немовознавче» («неспеціалізоване»), що він тоді друкував, а тритомник шевельовської есеїстики[99]99
  Юрій Шерех. Не для дітей. Літературно-критичні статті і есеї. – Мюнхен: Пролог, 1964; Юрій Шерех. Друга черга. Література. Театр. Ідеології. – Б.м.: Сучасність, 1978; Юрій Шерех. Третя сторожа. Література. Мистецтво. Ідеології. – Балтимор-Торонто: Смолоскип, 1991.


[Закрыть] на початку 1990-х взагалі був моєю настільною лектурою, одначе «на повен зріст» – як системного мислителя (останнього такого в нашій інтелектуальній історії!), чиї погляди, в різних галузях висловлювані, втілювані й обстоювані, становлять  ц і л і с т ь, невіддільну від життєвої цілости особистости, я його за життя не бачила: він був мені «не в фокусі» (як він і досі «не в фокусі» сучасній українській культурі, котра, в кращому разі, поводиться з ним за логікою індійської притчі про сліпців і слона: для одних він мовознавець, для других – «літературний критик-кома-мистецтвознавець-кома-культуролог», для третіх – свідок Розстріляного Відродження, який бачив живого Курбаса, дружив із Домонтовичем і заснував МУР, а ще хтось зоддалеки поводить ніздрями на смалений душок, плутаючи Гончара з Якобсоном, КҐБ з Сі-Ай-Ей-«ЦРУ», Томаша Ґланца з Горасом Лантом, анонімного «Тарасюка» політичного доносу 1969 року із сучасною письменницею, і годі добрати, чи це продовження тої самої війни, яку було оголошено молодому доцентові Шевельову 17 вересня 1941 року в Харківському НКВД, – пообіцяв же був йому слідчий перед приходом німців: «Ми вас знайдемо», – і через двадцять років, у Нью-Йорку, таки «знайшли»! – а чи всього лиш усе те саме непробудиме невігластво, «сон розуму», що творить найживкіший ґрунт для всякої підлости).

Свого часу покійний Роман Корогодський, котрий для популяризації ЮШ на батьківщині зробив чи не найбільше, а в два останні його приїзди в Україну (в травні-червні 1995 року і в серпні 1996 року) взагалі працював його «Еккерманом», записуючи за ним на диктофон і підбираючи копії машинописів (чим зберіг немало воістину безцінних для історії свідчень[100]100
  Див.: Роман Корогодський. І дороги. І правди. І життя. – К.: Гелікон, 2002. – С. 119—220. (далі – РК-ІДІПІЖ).


[Закрыть]!), назвав свою передмову до тритомного видання есеїстики ЮШ 1998 року – «Така тривала відсутність, таке непросте повернення». Можна написати ще не одну статтю, розмірковуючи над тим, чому те повернення так затяглося, тут скажу з власного досвіду: Евересту зблизька не розгледіти. Перечитуючи отак, методом «глибинного занурення», листи ЮШ (і свої ж, відповідно!) через вісім років по його відході, я щокрок відкривала нові й нові, зашифровані в них смисли, повз які колись була проскочила не помітивши, з головою поглинута власним життям і «самоствердженням» (що він, як виявилося, прекрасно бачив – і великодушно терпів, із поблажливістю старого лева до стрибків кошеняти), – і які стали проступати мені перед очима щойно тепер, як нагрітий над свічкою тайнопис у старих романах. Виходило ніби продовження, на іншому рівні, обірваного перед десятьма роками діалогу – з тією різницею, що тепер ЮШ мені вже відповісти не міг, але його думка й далі випромінювала енергію, як світло згаслої зірки, – і будила думку собі назустріч (що не лише на мене так діє сила шевельовської «інтелектуальної ґравітації», добре видно з передмови Івана Дзюби в останньому двотомнику ЮШ, котра теж раз у раз збивається з академічного тону, переходячи в живу, мовби десь на україністичній конференції, дискусію з автором, котрий уже не відповість[101]101
  Іван Дзюба. Юрій Шерех – літературознавець і культуролог // Юрій Шевельов. Вибрані праці: У 2 кн. Кн. ІІ. Літературознавство / Упоряд. І. Дзюба. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2008. – С. 5—32 (далі видання позначено як ВП-2).


[Закрыть]).

І ще одна з'явилася різниця: якщо перед десятьма роками ЮШ був для мене постаттю насамперед «інструментальною» – заповнював вакансію живого авторитета, історично санкціонуючої інстанції, по якій можна «справджувати на тривкість» те, що робиш сама, – то тепер я нарешті змогла розгледіти його самого, в його власному масштабі: стосунки змінились. «Епістолярний роман» отримав додатковий вимір, як у графіці Ешера; коментарі перетворювалися на «третій голос» у колишньому двоголоссі. Книжка, що здавалася закінченою, назавжди відзнятою в своєму часі – двоє в історичному пейзажі кінця століття, один із різновидів сюжету «старий майстер і дебютантка» (див. Берґманову «Репетицію», мою «Інопланетянку», а ЮШ казав іронічніше – «дєдушка і онучка»), – продовжувала писатися далі. І байдуже, що один із її співавторів назавжди вибув з-поміж абонентів зв'язку…

Зробити наш діалог так само відкритим і для читачевої в ньому участи можна було тільки доповнивши його писаними в той самий час і «дєдушкою», й «онучкою» творами, які в цьому епістолярії обговорюються й самі складають до нього найліпший коментар. Чимало з них приступні в книжкових виданнях (посилання читач знайде в примітках); ті найважливіші, котрим пощастило менше і котрі нині для пересічного читача недосяжні (якщо тільки він не архівний пацюк і не проводить свої дні у Вернадці), зібрано в Додатках. Так поступово сформувався «мікстовий» жанр цієї книжки («Чисті жанри – чи вони ще існують?» – риторично запитував ЮШ в «Порогах і запоріжжі»): епістолярій, дослідження, «тематичний збірник», подекуди мемуар – у тих місцях, де наш діалог переходив із письмового в режим «на живо»… Колаж, бриколаж, мозаїка – для мене ж насамперед спроба, через наш «епістолярний роман», скласти перший («Матеріялів до бібліографії» не рахую!) «путівник по Шевельову»: є в розвинених літературах і такий жанр. Авторам цієї книжки, щоправда, випало працювати в літературі куди менше благополучній, у якій за два століття не то «путівників» – жодного класика, за винятком Шевченка, не представлено було повним корпусом текстів (за роки незалежности список поповнили ще троє – Стус, Свідзинський і Антонич, але на пальці однієї руки ще не набирається), – і потреба модифікувати наявні жанри, достосовуючи їх до нашої, всуціль «паранормальної», культурної ситуації, визнавалась обома, що називається, «за замовчуванням». Тому, гадаю, ЮШ не заперечував би проти такого «жанрового визначення» – Shevelov Guide: хоч яка ця книжка на позір далека від аналогічних «guides» на Заході.

А проте з її цілости, маю надію, хоч трохи окресляться обриси невидимого нам Евересту – спадщини, якою не володіємо. І якщо після цієї книжки читач сягне бодай по ті жалюгідно малотиражні збірники ЮШ, на котрі досі спромоглась Україна, то своє завдання-мінімум я вважатиму виконаним.

Завдання ж «максимум» наразі виноситься в «нон-фініто».

***

Путівник вимагає біографічного впроводу – представлення героя. ЮШ, правда, й тут подбав про себе сам – залишивши видрукувані незадовго перед смертю (неоприлюднювані доти, «доки вважав себе ще за живу людину»[102]102
  Юрій Шевельов: «Я хотів сказати „до побачення“ всім, кого любив…» / Інтерв'ю Катерині Кіндрась // Юрій Шевельов. З історії незакінченої війни / Упоряд. Оксана Забужко, Лариса Масенко. – С. 447 (далі це видання позначено як ЗІНВ)


[Закрыть]) два томи спогадів про першу половину свого життя (до виїзду в США 1952 року) і один менший, брошурного формату – про найголовніший і найдраматичніший сюжет його американського періоду: «Мої зустрічі з Романом Якобсоном». У поєднанні з пізніше написаним «28 днів особливої служби соціялістичній батьківщині і по тому» (саме з такої «дилогії», вміщеної в Додатках, я радила би розпочинати знайомство з ЮШ тим, хто не знає про нього нічого, опріч кількох загальників!) цей текст дає ключ до драми цілого життя ЮШ, – а заодно й до розуміння того, яку трагічно самотню «партизанську війну на два фронти» він послідовно провадив увесь свій дорослий вік: від моменту, коли зробив, раз і назавжди, вибір (суто етично мотивований) на користь культури, котру на його очах нищили й упосліджували[103]103
  В «Я – мене – мені… (і довкруги)» (далі – ЯММ-1 і ЯММ-2, відповідно до порядкового номеру тому) сам ЮШ, із притаманною йому безпафосністю, пояснює свій вибір у два етапи: спочатку його захопили «високі осяги української культури – „Березіль“ Курбасів, писання Миколи Хвильового, який <…> йшов в одному річищі з Борисом Пільняком, але йшов глибше й цікавіше, вірші Павла Тичини <…>, прозою (так в ориґіналі. – О.З.) Юрія Яновського, відкриттям після нездарних перекладів Сологуба Шевченка в ориґіналі, а особливо, на перших кроках, відкриттям Лесі Українки з її поєднанням європейськости з українськістю. Бо я не був селюк, і українськість найбільше промовляла до мене через європейськість. Та може й це не мало б остаточного, вирішального значення, якби не пізніше, вже від кінця двадцятих років почате, а в тридцятих доведене до ґротескної трагедії переслідування українців і української культури. Тепер українці були перетворені на те, що англомовні народи окреслюють словом underdog, і тепер відійти від того, чим я захоплювався в двадцятих роках, було б ганьбою й злочином перед самим собою. <…> Коли запроваджувано пашпорти, треба було визначити для пашпорта свою національність, я усвідомлював, що було б куди безпечніше написати росіянин, і це цілком залежало від мого вільного вибору, але після недовгих вагань я вибрав – українець» (ЯММ-1. – С. 76). Парадоксально, цей вибір став у біографії ЮШ тим самим, чим у біографії його (фактично незнаного йому) батька, ґенерала Володимира Шнейдера-Шевельова, стала свого часу військова присяга «царю і отечеству», – це типовий для старої шляхти «кодекс служіння», якому ЮШ до кінця днів потрапив зберегти непохитну вірність, дослівно, «без страху й догани».


[Закрыть]. (Цей вибір «на користь жертви» в ситуації, коли доводиться вибирати «між катом і жертвою», я ще застала, ослабленим відгомоном, в українському дисидентстві 1960-х, де так само траплялися світлого духа й пам'яті неукраїнці, які «українізувалися» з почуття обурення й протесту проти імперських колонізаторських практик – із природної спонуки порядної людини бути «по стороні слабшого», коли його б'є сильніший; на жаль, уся наша сучасна, від 1991 року, інтерпретація дисидентства за сталінською логікою «всіх до'дної ями», тільки вже «від супротивного» – «всіх на один п'єдестал», – перемішавши, «через кому», колишню номенклатуру з колишніми політв'язнями та покривши всіх однаковою бронзою фальшивого пафосу, досі спромоглася – чи не ефективніше од радянської пропаґанди – майже безслідно загладити той флер невідпорної моральної привабливости, котрим був позначений так званий «український націоналізм» у СРСР 1930—1970-х років як не просто «боротьба за право бути собою», але й, на індивідуальному рівні, екзистенційний вибір по лінії найбільшого спротиву – «на користь слабшого»; відповідно й життя ЮШ, «українця з вибору», нікому вже не здається подвигом, тим паче, що сам він ніколи й ніде, аж до публікації спогадів, не згадав про свій вибір ані словечком, і про те, що з дому він по батькові Шнейдер, а по матері Медер, я сама довідалася вже після його смерти.)

Із нашого листування трохи проступає переважно «другий фронт» його «сімдесятилітньої війни», котрий забрав йому, либонь, не менше часу й сил, ніж війна з ідеологічними фантомами імперії та її цілком «нефантомними» спецслужбами, – «внутрішній», український. Тут ЮШ розділив долю всіх своїх великих попередників на ниві довготрудної, й досі не завершеної, духовної модернізації України – від Драгоманова з Франком до Хвильового з Курбасом (цього другого він ще пробував боронити в пресі, коли довкола того вже клекотів відьомський шабаш – «кампанія всенародного засуду», що передувала арештові). Про те, яку грізну й страшну роль відіграв у новітній історії України гримучий коктейль, утворений комбінацією плебейського «бунту масової людини» (не лише в більшовицькій версії!) з класичним колоніальним «комплексом кочубеївщини» (як звав його ЮШ), тут писати не місце, – сюжетові цьому, нівроку, літ уже з півтораста, рівно стільки, скільки Україні як модерному проектові; після поразки перших Визвольних Змагань його епіграматично окреслила О. Кобилянська (в оповіданні «Зійшов з розуму»): «Не смерть страшна, а наша  т е м н о т а», – і можна не сумніватися, що триватиме він іще не одне покоління, в якому на кожного Хвильового знаходитиметься своя зграя «безграмотних енків», або, за ЮШ, на кожного Гулівера – своя армія ліліпутів, тож на цій стороні його життєвого шляху довше не спинятимуся. Згадую про неї в цьому вступному слові єдино на те, щоб від початку закрити питання, яке вже виникло було раніше в нашій критиці – після виходу укладеного Ларисою Масенко й авторкою цих рядків збірника статей ЮШ з тематичної рубрики, що її він сам визначив як «Ідеології»: мовляв, навіщо така громохка назва – «З історії незакінченої війни» (до речі, цитата з ЮШ!), якщо в самій постаті ЮШ так мало войовничого? «На війні», нагадаю, можна перебувати й бувши цілком кабінетним ученим, «меча духовного» з української книжної традиції ніхто ще не скреслював, і те, що ЮШ, людина переконано «антимілітарна», усвідомлював себе на ввесь вік «мобілізованим» уже самим фактом свого «українського вибору», неважко догледіти й просто при уважному читанні його текстів (чи ж не сам він поставив епіграфом до «Другої черги» словникове значення слова «черга», де останнім пунктом – «певна кількість набоїв, випущених кулеметом, групою гармат»?). Бути в XX столітті українським ученим (україністом!), який служить істині, а не котрійсь із ідеологій, означало ab definitio опинитися «на передньому краї бойових дій» (причім не раз під обстрілом із кількох «ідеологічних таборів» одночасно!) і то цілком нефіґурально (сама посада викладача української мови, яку ЮШ мусив обійняти 1939 року в Харківському університеті, була «прокляте місце, з якого зникав кожний, хто ставав на катедру»[104]104
  Цит. за: ЯММ-1. – С. 241.


[Закрыть]), і якщо нам нині вже елементарно бракує уяви поставити себе на місце людини, котра все своє наукове життя вперто вирощувала «зелене дерево теорії» із зеренець ідей, через які їхніх авторів було розстріляно «за шкідництво на мовному фронті», а самі їхні імена з м'ясом видерто з пам'яті поколінь[105]105
  У своєму opus magnum – «Історичній фонології української мови» (див.: Бібліографічні пояснення, 9) – ЮШ у «Вступних заввагах» («Підходи до історичної фонології української мови». – С. 55—68) реконструює повну ґалерею своїх попередників у світлі безсторонньої наукової оцінки, але й поза тим він упродовж своєї кар'єри присвятив чимало уваги поверненню в лінґвістику здобутків репресованих українських мовознавців 1920-х років (про Всеволода Ганцова й Олену Курило в укр. версії див. 8).


[Закрыть], – то це, не в останню чергу, тому що таких відважних послідовників «армії полеглих» станом на кінець століття на всіх без винятку українських «фронтах» були одиниці. А таких, кому ще й вдалося при тому власною працею тріумфально довести й запатентувати правоту знищених попередників як своїх учителів, – і того менше. І першим у цьому списку «жменьки хоробрих» має стояти ім'я Юрія Володимировича Шевельова.

А проте він брав участь і в субтильніших формах війни з радянською системою – тих, котрих українські історики досі ще не торкалися, тож до розуміння й оцінки ролі, що її в період 1945–1991 років відіграла в історії України західна, насамперед північноамериканська, еміґрація (ЮШ завше наполягав саме на слові «еміґрація» як чітко політично забарвленому, на противагу нейтральнішому й маловиразному «діаспора»), у нас діло ще не дійшло – і в найближчому часі навряд чи дійде. Історія холодної війни між СРСР та США на так званому «ідеологічному фронті» (цей термін уживано в офіційному радянському дискурсі аж до самого розпаду СРСР, і моє покоління студентів-гуманітаріїв у 1980-х роках іще вчено так званої «контрпропаґанди») – цієї «тотальної війни» спецслужб, яку після 1991 року обидві воюючі сторони з підозрілою поспішністю оголосили «перегорнутою сторінкою», насправді ще не написано, і навіть якщо врешті виявиться, що українська еміґрація куди більшою мірою була в тій війні об'єктом радянської уваги (щонайпильнішої!), ніж суб'єктом власної послідовної політики, то і в тому випадку ефект її присутности як того «третього», що його імперія повсякчас мусила «тримати в умі» в своїх культурних стратегіях в Україні і в діалозі з місцевими елітами, в жодному разі не слід недооцінювати.

Окремою темою для досліджень тут мала би стати своєрідна «книжкова війна» між еміґрацією й СРСР, яка почалася в 1950-х роках і в якій ЮШ відіграв немалу роль – причому не лише як один із «батьків-засновників» Української Вільної Академії Наук у Нью-Йорку, її президент у кількох каденціях (1959—1961, 1981—1986), редактор журналу «Сучасність» (1978—1981) і взагалі «мозковий центр», якого КҐБ треба було будь-що-будь нейтралізувати (антишевельовська провокація, почата зв'язкою Білодід-Якобсон у 1962 році, багато в чому досягла цієї мети, обмеживши вплив ЮШ і його ідей серед ліберально наставленої американської університетської еліти, але цілковито вивести його з гри все-таки не змогла). Тут потрібне ширше пояснення. Україна (як і інші радянські республіки, за винятком Росії) ніколи не була включена в так звану «книжкову програму» Преси «Вільна Європа» (Free Europe Press), за якою здійснювалася адресна доставка через «залізну завісу» в країни Східної Європи літературних, філософських, мистецьких та інших західних видавничих новинок, – уже в 2000-х цю програму було визнано одним із найуспішніших проектів американської розвідки за всю історію холодної війни, «планом Маршалла для інтеліґенції»[106]106
  Докладніше про це див.: John P. C. Matthews. The West's Secret Marshall Plan for the Mind // International Journal of Intelligence and Counterintelligence. Vol. 16. Issue 3. July 2003. P. 409—427. (Стаття доступна в інтернеті).


[Закрыть] (від 1956 по 1991 рік засобом такої «ідеологічної диверсії» еліти країн радянського блоку отримали із Заходу близько 10 млн. томів актуальної літератури, що значною мірою й пояснює швидкі темпи «європейської інтеграції» цих країн після краху радянської імперії: інтелектуали Польщі, Чехії, Угорщини, Румунії перебували в цілком іншому інформаційному полі, ніж українські, і на кінець 1980-х років у так званих «країнах народної демократії» існував готовий прошарок кваліфікованих некомуністичних еліт, здатних відповісти на виклик історії і взяти на себе управління країною, – той, якого Україна не має й досі). Відтак нести «світло науки і знання» безнадійно провінційній, відтятій од своєї традиції й відгородженій від усіх зовнішніх джерел інформації (за винятком західних радіостанцій) постсталінській українській інтеліґенції змушена була, за браком інших історичних гравців, таки еміґрація (наскільки вона була готова до такої місії – питання не для цих сторінок). «Український шлях», як завжди і в усьому, виявився найдовшим: прямого доступу до України «через кордон» еміґрація не мала; цілий «діалог» із нею – це історичний детектив, до якого всі, дотепер опубліковані, матеріали випадає вважати хіба шо «причинками»; «тамвидав» в українському «самвидаві» складав настільки мізерну частку, що навряд чи варт серйозно брати його до уваги, – а от стимулом-подразником до вимушеної, порядком «відсічі ідеологічним противникам», показної «турботи партії і уряду про розвиток української культури» еміґрація впродовж повоєнних десятиліть слугувала таки надзвичайно ефективним – нині, через двадцять років після офіційного «закриття фронту», це можна стверджувати з усією очевидністю.

Опосередкованим чином саме активність еміґраційних наукових, культурних і видавничих інституцій, запускаючи в рух механізм радянської «контрпропаґанди» («заткнути рота ідейним ворогам!»), відкривала в УРСР канали державного фінансування, «ходом у відповідь», то на академічні дослідження (хай обмежені політичною цензурою) нових тем в україністиці, то на видання й перевидання (хай перлюстровані) національної класики, то на масштабні, з імперським розмахом відзначувані ювілеї діячів культури (хай тільки тих «дозволених») тощо, – на всі ті заходи, які, при всій обмеженості й декоративності, все ж допомагали підтримувати сяку-таку тяглість української культурної ідентичности в складі СРСР і – бодай почасти – «амортизували в часі» дієвість русифікаторської політики тієї самої держави, котра одною рукою масово ліквідувала по містах українські школи, а другою змушена була розщіпати калитку на п'ятдесятитомне видання Франка (з характерним, правда, пропорційним зменшенням тиражу, від 50 тисяч – 1-й том, 1976 року, до 4 тисяч – 50-й том, 1986 року). У кожному разі, немає сумніву, що «діаспорі» ми історично завдячуємо значно більше, ніж нам здається. Можна скільки завгодно кпити нині з української пристрасти до множення по всьому світу пам'ятників Шевченку, але не варт забувати, що саме закладення 1963 року пам'ятника Шевченкові у Вашингтоні стало тією потужною «буржуазно-націоналістичною провокацією», котра змусила Кремль під 150-літній ювілей поета «відкрити шлюзи» українству і навіть, уперше після сталінських часів, дозволити, звісно під контролем КҐБ, але все-таки  п р я м и й  культурний обмін «з українцями за кордоном». Етапним тоді став організований ЦК КПУ лист «діячів культури УРСР» від 29.11.1963 року до української громади в США, в якому радянці (практично повний список тодішнього культурно-мистецького офіціозу: від М. Рильського, П. Тичини й О. Корнійчука до молодих Д. Гнатюка, Д. Павличка й Ліни Костенко) рапортували «дорогим землякам», у стилі «листів трудящих до з'їзду партії», про всесоюзну, в цифровому вираженні, любов до «великого поета, революціонера-демократа, послідовного інтернаціоналіста» і «рішуче виступали проти злобних спроб недругів Радянського Союзу використати творчість поета проти нашої країни»[107]107
  Великому Кобзареві – гідну шану. Слово до українців, до української громади в США, до «Комітету пам'ятника Шевченку» // Григорій Костюк. Зустрічі і прощання. Спогади у двох книгах. Кн. 2. – K.: Смолоскип, 2008. – С. 483—487. (Там-таки наведено фотокопію з першодруку в газеті «Літературна Україна»).


[Закрыть]: саме від цього документа й здійнятої ним еміґраційної дискусії беруть початок поїздки українських діячів на Захід уже під «національним» маркером (1960 року Олесь Гончар їздив до США ще в складі «всесоюзної делегації» і зустрітися з професором Шевельовим, своїм колишнім викладачем, поза офіційною програмою побоявся). Яку саме, пропорційно, частину культурних процесів в УРСР було продиктовано цією логікою шахової гри, де «білими» ходила еміґрація, а відповідні радянські відомства «давали відсіч буржуазним націоналістам» у вигляді симетричних ініціатив, тільки зі своїм ідеологічним наповненням, про те без спеціальних студій сказати, звісно, годі, але хронологія «віддзеркалень» навіть на поверховий погляд не може не вражати. Варто було на еміґрації оголосити збір коштів на перевидання «Книгоспілківського», із «розстріляних» 1920-х (і досі найліпшого!), 12-томного зібрання творів Лесі Українки (Леся Українка. Твори: В 12 т. / Нью-Йорк: Вид. спілка Тищенко-Білоус, 1953—1954), як у Києві зараз же притьмом запускають у роботу «своє» (перше після «Книгоспілківського» і найменш купюроване з усіх наступних), 5-томове (Леся Українка. Твори: В 5 т. – К.: Держ. видав. худ. літератури; 1951—1956); варт було УВАН у Нью-Йорку видати й досі не перевершений альбом-дослідження колишнього директора Софійського заповідника, архітектора-проектувальника Капітолійського комплексу у Вашинґтоні Олекси Повстенка, який 1941 року врятував Софію од замінування перед відступом радянських військ (Олекса Повстенко. Катедра св. Софії в Києві. – Нью-Йорк: УВАН, 1954. 476 с. + 336 іл.), як за аналогічну працю, тільки вже з метою продемонструвати «постійну турботу партії і уряду про видатну пам'ятку архітектури», беруться в УРСР (Микола Кресальний. Софійський заповідник у Києві: Архітектурно-історичний нарис. – К.: Держбудвидав, 1960); варт було Володимиру Кубійовичу запустити свій «Сарсельський проект» і опублікувати перших два томи 10-томової «Енциклопедії Українознавства» (Енциклопедія українознавства. Словникова частина / Наук. Т-во ім. Т. Шевченка / Гол. ред. В. Кубійович. Т.1; 2. – Париж-Нью-Йорк: Вид-во «Молоде життя», 1955; 1957), як українцям обіцяють створити – і створюють-таки! – «першу енциклопедію українського народу» – УРЕ (насправді четверту, але спасибі й на тому)[108]108
  Покійний голова НТШ у Львові, член-кор. АН УРСР та НАН України д-р Олег Романів (який був ініціатором перевидання «Енциклопедії українознавства» в Україні) згадував «перебіг наради 1959 р. в кабінеті директора Інституту машинознавства й автоматики АН Г. В. Карпенка. На цьому зібранні директор поінформував присутніх про хід наради в ЦК КПУ, на якій говорилося, що у відповідь на енциклопедичну діяльність українських націоналістів партія ставить питання про випуск УРЕ» (О. Романів. Довгий, тернистий шлях українства до самопізнання // Енциклопедія українознавства. Т. 1. – Львів: НТШ у Львові, 1993. – С. XVI).


[Закрыть], – і так, куди не кинь… Особлива місія випала знаменитій «антології Лавріненка» (Юрій Лавріненко. Розстріляне Відродження. Антологія 1917—1933. Поезія – проза – драма – есей // Biblioteka «Kultury». T.XXXVII. – Paris: Instytut Literacki, 1959), яка з походження була «диверсією» еміґрації вже не української, а польської – і завдяки тому змогла отримати чи не найгучніший резонанс за весь час «книжкової війни» (розповсюджувалася за списками згаданого «книжкового проекту» СІА у країнах радянського блоку, звідки в 1960-х потроху просочувалася й в Україну). Вона стала тим детонатором, який дав перепустку в радянські видавництва першій хвилі українських «забутих імен» (незабарною «відсіччю» у вигляді укладеної переважно з віршів про Леніна «своєї» «антології реабілітованих» [Із поезії 20-х років / Упоряд., вступна стаття та примітки А.І.Костенка. – К.: Рад. письменник, 1959] обійтися вже не вийшло!), – і до чергового «закручування гайок» молодь 1960-х устигла відкрити для себе Плужника, Антонича, Зерова, Драй-Хмару, Йогансена, Леся Курбаса, Миколу Куліша, – хай і в обтятому вигляді, але й цього вистачило, щоби зсунути «колоніальну парадигму» в цілому поколінні нашої підрадянської інтеліґенції: умовно кажучи, для того, щоб було на чому вирости Стусові (припускаю, якраз це й мав на увазі Єжи Ґедройць, коли писав, що ця книжка «в Україні спричинилася до постання важливої поетичної групи, т. зв. шістдесятників»[109]109
  Jerzy Giedroyc. Autobiografia na cztery ręce / Oprac. i posłowie Krzysztof Pomian. – Warszawa: Towarzystwo Opieki nad Archiwum Instytutu Literackiego w Paryżu, 2006. – S. 199. Нагадаю, що первісно Ґедройць пропонував підготувати антологію українських письменників-жертв сталінського режиму таки ЮШ, а вже той порекомендував доручити її Юрієві Лавріненку (в списку вміщених у передмові Лавріненкових подяк найперша складається ЮШ «за щиру допомогу матеріялами і в редакційній праці», – подібним безкорисливим способом ЮШ доклався до сили-силенної видавничих проектів, і не завжди йому дякували).


[Закрыть], – у подробицях українських контекстів він міг плутатися, але загальну  п о л і т и ч н у  суть процесу тут схоплено зовсім правильно).