Текст книги "З мапи книг і людей (Збірка есеїстики)"

Автор книги: Оксана Забужко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 20 страниц)

Після її смерти ця вакансія вартового залишилася порожньою – і заповнити її вже нема кому.

Чітко пам'ятаю момент, коли і я вперше отримала від неї свій моральний урок. У моєму випадку йшлося вже не про «село в українській літературі» (Боже мій, скільки ж довкола неї було того «села», і як терпляче вона його «умивала», відзвичаюючи від «малоросійських» колоніальних стандартів – не лише професійних, інтелектуальних, а не раз і елементарно поведінкових!), – ішлося про речі субтильнішого, світоглядового характеру. Це було на початку дев'яностих, під ту пору, коли приватні теми посідали в наших розмовах чи не переважне місце, – барометр Солиного особистого життя з появою в ньому Богдана встановлювався на «перемінній хмарності без опадів», мене натомість довгий час жбурляло від екстремуму до екстремуму, від «безхмарного сонця» до гроз і штормів, і на гребені одного з таких «штормів» я так ото, між іншим, поділилася з нею своїм «любовним кредом»: кохання має бути таким, щоб варт було про нього написати, інакше який сенс і закохуватися?.. Солина відповідь вразила мене так, що досі звучить в ушу її тодішній голос – із ледь насмішкуватою ноткою остуди:

– Ну, це дуже цинічно – закохуватися, щоб написати про це!

Я завмерла із роззявленим ротом. Від кого як від кого, а від неї, заприсяглої естетки до шпіку кісток, із ким ми, бувало, годинами перемивали кісточки всім літераторкам XX століття в пошуках усе тих-таки «рольових моделей», котрих нам не могла постачити дрібноміщанська й наскрізь лицемірна українська дійсність (Сартр і Симона де Бовуар, Вірджинія й Томас Вулфи, Айрис Мердок і Еліас Канетті, і Марґерит Дюра з усіма її молодими коханцями мусили, сердешні, перевертатися в домовинах, як курчата на рожні!), я ніяк не сподівалася почути цієї вбивчої характеристики – «цинічно». У моєму лексиконі це слово взагалі мало інше значення: «цинічно» – це коли задля власної вигоди, «для слави і грошей», а все, що служить мистецтву (особливо пережиті драми «з надривом»!), – то святе, які можуть бути сумніви?.. Мабуть, про такі моменти й говорять потім – «вона змінила моє життя». Як від повороту ключа в замку, я раптом угледіла її в зовсім іншому світлі. Точніше – розгледіла справжній масштаб її особистости, неспівмірний ні з чиїм іншим у нашому оточенні: «цинічним» для неї було все, що не тримало в фокусі уваги живу людину, «ось цю», єдину й неповторну. Виходило, що з-поміж нас двох не вона, а я насправді підпадала під лейбл «дівчинки-мажорки» – розпещеного дівчиська, для якого не існує межі між свободою і свавіллям. І Соля не читала мені моралі, не нагадувала про К'єркеґора і його славетну ієрархічну різницю між «естетичною» й «етичною» особистістю, – вона просто мені ту різницю  п о к а з а л а,  увіч і наживо – одним застережним словом виправивши пріоритети. Чи пак – перетворивши мене на гомо сапієнса самим звуком голосу.

Взагалі, як усі душевно цнотливі люди, інстинктивно уникала моралізаторської дидактики, загальних приписів «на всі випадки життя», – обмежувалася тим, що виносила конкретні присуди «по факту справи», безкомпромісні, мов розчерки червоним чорнилом. Тому чи не єдиний раз, коли мені запам'яталося в її вустах щось подібне до виголошеного «креда», теж пов'язаний із конкретною житейською історією, в якій наш спільний знайомий (доволі брутальний еґоїст!) звинувачував свою забиту-замотеличену жінку, що та, мовляв, не вміє «будувати сім'ю».

– Угу, «стройкі народного хозяйства»! – саркастично прокоментувала Соля (за довгі роки у нас із нею, як то водиться, виробився спільний сленґ), – а відтак, змінивши тон на добросердий, і навіть мало не з ноткою жалю до когось, хто може не розуміти таких простих речей, зрезюмувала – як припечатала:

– Людиною треба бути!

Справді – так, здавалось би, просто. Тільки щоб навчитися цього найвищого з мистецтв – бути людиною, – не раз замало буває й цілого життя.

А от їй це виходило без жодних зусиль.

***

Довкола неї завжди виром вирувало од людей, планів і проектів, – таки достоту як на «стройках народного хозяйства», тільки в міжнародному масштабі. Її майбутнім біографам (повинен же коли-небудь і в Україні розвинутися жанр повноцінних великоформатних біографій!) можна наперед поспівчувати: не уявляю, скільки часу знадобиться, щоб документально, день по дню, відновити несамовиту подієву щільність, повсякчасну гіпернасиченість її життя безугавним, кипучим культуротворенням (що для мене особисто залишається геть незбагненним – це, як вона примудрилася за ці останні роки, в свій зрілий період – після «Дискурсу модернізму», – ще й працювати по київських і московських архівах над монографією про Агатангела Кримського: коли восени 1999-го я почула від неї, що книжка майже готова і що роботи над нею залишається ще «десь на місяць», то першої хвилини не повірила, – так, ніби вона на моїх очах витягла з капелюха живого кролика…). При її завжди підтягнутому наставленні й органічному невмінні скаржитися це викликало тільки захоплення – що от, мовляв, Соломія завжди «все встигає», а десь «у перерві» між лекціями в Могилянці, феміністичним семінаром, консультаціями в адвоката щодо перереєстрування «Основ», засіданням у Будапештській Освітній Раді Фонду Сороса, добуванням міжнародного ґранту для Львівського університету, статтею для «Сучасности» про новий роман Аскольда Мельничука («Скільки він зробив для української літератури, а в нас його й не знають!»), візитом до Даниної вчительки й клопотанням луснутою у ванні трубою («вода текла до сусідів, і неможливо було знайти, де дірка… розбили стіну, підлогу, etc.»[125]125
  Це з її листа від 6.03.1999 року – я тоді була в Німеччині, в письменницькому домі в Фельдафінґу, а Соля писала мені зі Стокгольма, куди вирвалася, цитую, «трохи очуняти від усіх київських проблем» на семінар, організований жіночою секцією шведського ПЕН-клубу (восени 1998-го група шведських письменниць приїздила до Києва, і ми з Соломією влаштували їм імпровізований «семінар» у Могилянці, – була ідея зробити такі обміни реґулярними). Мова тут про ту саму фатальну ванну, яка через десять місяців і «вистрелить», за законом класичної драматургії, – як ґвинтівка в останньому акті.


[Закрыть]) потрапляє ще й змотатися – так собі, між іншим, – на деньок-другий через Атлантику прочитати лекцію в Єйлському університеті («Я себе питаю, навіщо я це роблю?» – казала з меланхолією, яка мала б уже тоді насторожити, – і зараз же віджартовувалась: «Все то „алчность проклятая“!», – уже потім, після катастрофи, я почула від одного з її Єйлських слухачів – аж по серцю пороснуло: «Вона була тоді така замучена, просто страшна, видно було, що їй треба елементарно виспатись…»). Хто зумів би розгледіти, що «залізна леді» насправді зовсім не «залізна» – а хрупка дівчинка-дюймовочка, яку треба носити на руках?.. (та вона б і випручалась! – не терпіла «телячих ніжностей», усіх тих обіймань-цьомкань, що їх інфантильніші жінки, за дівчачою підлітковою звичкою, вправляють наліво й направо, – ніби невидимий застережний знак на собі носила: «По голові не гладити!»). Тому-таки Й. Бродському належать жорстокі й слушні слова: «Только пепел знает, что значит сгореть дотла». Це, далебі, правда, і нема безпліднішого заняття, аніж намагатися заднім числом, у плюсквамперфекті, вирахувати, чи міг би рано згорілий небіжчик уберегтися, якби жив «ощадніше» й більше вважав на себе-коханого, а не на те, скільки його жде з усіх сторін незробленої роботи… Але я про інше – про те, що зветься вже не індивідуальним, а історичним фатумом.

Може, головна трагедія Соломіїного життя полягала в тому, що при страшенній «розрідженості» українського культурного простору, його віковій «окраденості» з освіченої верстви, її мало не на всіх тих ділянках, котрі вона так завзято «закривала собою», таки справді, об'єктивно,  н е  б у л о  к о м у  п і д м і н и т и, – навіть підстрахувати, поза сферою суто академічною, не завжди було кому. (Якби доля вділила їй іще бодай із десяток років фори, вона з певністю встигла б виростити – і в книговидавничій справі, і в літературній критиці – кваліфіковану зміну: передавши молодшим не саму тільки суму знань, а, набагато важливіше, – станівку систему вартостей, те, без чого якраз і не може повноцінно відбутися ні книгарство, ні критика, взагалі культура в автентичному сенсі…) Але вона була одна – і незамінна. Це, до речі, знов ad memoriam грядущим історикам: людей, які серед нашої «пострадянської» культурної пустки-заглади заходжувалися «з нуля» щось конструктивного, зі стратегічним прицілом на майбутнє,  б у д у в а т и  (байдуже, що саме, – навчальний заклад чи телеканал, арт-галерею чи музичний фестиваль, – щось, що працювало б не на власний добробут або принаймні «не лише» на нього, а на культурну інфраструктуру країни), – таких людей, у масштабі 52-мільйонної нації, було так мізерно мало, що вони, хай би до яких різних фахових сфер належали, творили єдине середовище, – і те середовище Соля великою мірою «зшивала» собою «на живу нитку»: ентузіастично й вельми дієво підтримуючи кожну щиросерду ініціативу, всіх між собою невтомно знайомлячи й зводячи докупи з якнайприхильнішими рекомендаціями (взагалі, попри її позірну «суворість», треба сказати, що про людей вона відгукувалася значно ліпше й сердечніше, ніж багато з них вартували, – кожному згори видавала щедрий «кредит довіри», а коли наставало розчарування й черговий багатообіцяючий «культурний діяч» виявлявся, за її виразом, «жабою в болоті», реаґувала без пересади, «по-виробничому», з гумористичною діловитістю – «А, цей? Я його вже скреслила!», – моя улюблена фраза в її лексиконі, до того ж і вельми ужиткова, бо «скреслювати», гай-гай, доводилося таки багатьох…). За всім тим стояла велика – просто-таки необлічимо велика! – робота, і Соля, знов-таки, «все встигала»: і перечитати гори дебютних рукописів як член журі конкурсу «Смолоскипа», і з'їздити з лекцією в Одесу до Кармели Цепколенко на «Два дні й дві ночі», і подарувати Олександрові Роднянському (коли «1+1» був іще в кондиції творчого пошуку!) ідею нової програми (встигла вийти тільки одна передача – з її власною участю), і заскочити в галерею до Євгена Карася на Андріївському узвозі, де вирішувалися долі українського мистецького руху («Ой, я так це люблю!» – тішилась, блукаючи зором по стінах із розвішаними полотнами), і в складі ініціативної групи підготувати з'їзд майбутньої АУП, коли 1996 року відбувся розкол Спілки письменників, і навіть, страх сказати, повних два дні відгаратати «по-чорному» синхронщицею з англійської (а пекельнішої праці за цю взагалі важко собі уявити, та ще й горло тоді мала застуджене!) – на прохання Леоніда Фінберга, що припровадив був до Києва якусь відповідальну (вже не пригадую, яку саме) єврейську делегацію для зустрічі з київською інтеліґенцією, – перелічую навмання, як спадає на думку, а більш-менш вичерпний перелік зайняв би десятки сторінок… Розуміється, її й найзвичайнісінько експлуатували, і не раз (а вона не вміла казати «ні»!), – але більше все-таки пошукували ідейної та моральної підтримки, і вона натхненно ширяла в тій атмосфері творення, переливаючись, як живе срібло, – і чудесним чином її консолідувала.

Це особливий талант, такі люди в дефіциті завжди і всюди, а в нас і поготів, бо не було їм ґрунту, де виростати. Щойно тепер, коли наше покоління приступило до управління країною, по-справжньому оприявнилася кричущо гостра  п о л і т и ч н а  в них запотребованість, зокрема і в тому первісному, аристотелівському сенсі, в якому людина є «політичне звіря». І щойно тепер я нарешті оцінила те, чого не розуміла в Соломії за її життя, – глибоку й ревну заанґажованість у політичні справи. Бо вона була таки дуже «політичне звіря», під кожним оглядом: «New York Times» або «Herald Tribune» за сніданком, пильне, крізь лупу, приглядання до складу українського парламенту, навіть читання різномастої партійної преси й депутатських промов («Воно тобі треба?!» – вкотре чудувалась я). Цілий час я була поверхово списувала такий, на мій погляд, «нездоровий інтерес» на кошт родинної традиції, – як-не-як, коли твій рідний батько готує Декларацію Незалежности твоєї країни, коли невідомі обливають двері помешкання, де ти виросла, кривавою фарбою, а твоя доня, повернувшись від діда з бабою, скаржиться: «Як мені набридли всі ці посли!», то встояти осторонь і «не втягнутися в процес» самій, з головою й вухами, нема, розуміється, жодного способу… Чого я недогледіла – це, що Соломію саму було закроєно на діячку, без перебільшення, державного масштабу. В культурі вона була великим будівничим – не просто талановитим організатором, який уміє досконало добачити в кожній людині й видобути на світло її прихований хист, «розставити всіх по місцях» і згуртувати довкола спільної справи, – хай то буде перше в країні приватне видавництво як інтелектуальний та мистецький осередок («Основівські» грудневі soirees були своєрідними київськими «Салонами», що збирали найдобірнішу столичну «сметанку» і куди отримати запрошення вважалося за честь, – приклад, який тепер марно силкуються наслідувати інші видавці, а виходить їм, у кращому разі, провінційна «тусовка» на московський взірець: не той клас!), або знов-таки перший, цим разом уже на пострадянських теренах, феміністичний міжгалузевий семінар, що відтак розрісся до Інституту ґендерних студій, навіть із власною Міжнародною Літньою школою (знов-таки, була б жива Соломія, нема сумніву, що Школа продовжувала б функціонувати на регулярній основі, – перша й досі єдина, що відбулася 2000 року під Києвом, іще була її дитям, несла на собі промінний заряд її організаторського натхнення, «ефект присутности»…). Але вона мала й дещо більше – дар далекосяжного стратегічного планування, тобто будувала не порхавки-одноденки, не «майданчики для самоствердження», до яких переважно й зводиться все наше культурне життя (колись один із таких «будівничих на годину» пояснив був мені свої перебіжки коника-стрибунця «від проекту до проекту» дуже велично, в кращих традиціях національного пафосу: «Я вмію будувати храми, але не вмію їх доглядати», – Соля, коли я з нею поділилася своїм від цих слів «культурним шоком», тільки розсміялася: «Але ти подумай, як вони всі себе люблять!» – і чи не тоді ж, здається, видала ще одну свою крилату фразу, яку часто доводиться згадувати за наших українських обставин: «Коли чую, як вони називають себе інтелектуалами, мені щоразу хочеться спитати: а я ж тоді хто?!»), – ні, вона будувала капітально, «з фундаментів», із розрахунку не на роки, а на десятиліття, не на наш убогий «перехідний період» – а на велику європейську країну, Україну «мертвих, і живих, і ненарожденних», яку повсякчас тримала в своїй уяві (коли в неї необережно запитували, чи не думає про еміґрацію на Захід, казала: «Я зовсім не хочу туди – я хочу, щоб тут було так, як там!») і яку й наближала всіма своїми ділами – в усьому, що творила.

Це, власне, і є те, що зветься старим добрим ідеалізмом, і, як писав колись І.Франко (сам несогірший ідеаліст), «до таких людей належить світ». Мається на увазі – наш земний, посейбічний. Тут треба сказати про ще один пункт, в якому ми розходилися: Соля була цілковито «неметафізичною» людиною. Всіма помислами й змислами занурена в діла земні, до всякої метафізики вона ставилася приблизно так, як я тоді до політики: з поштиво-відстороненим визнанням, що щось такого існує, і є навіть люди, які тому присвячують життя (так, як ще інші, наприклад, стрибають із жердиною абощо), – але до її власного життя такі речі можуть мати стосунок хіба що опосередкований. (Коли восени 1997-го в туристичній виправі трагічно загинув американський видавець, власник «Zephyr Press» Ед Хоґан, який першим ризикнув познайомити англомовного читача із сучасною українською літературою, випустивши в світ нині вже класичну антологію «From Three Worlds»[126]126
  Проект цей зініціював Аскольд Мельничук, який і познайомив мене з Едом, – а я вже, своєю чергою, притягла до роботи над антологією всіх українців, які 1994 року зібралися по американський бік Атлантики. Соломії «дісталася» передмова, але насправді вона, поки була в Кембриджі, доброхіть, на громадських засадах, виконувала й цілу купу редакторської роботи, дарма що серед редакторів її імени не вказано.


[Закрыть], Соля переживала його смерть – а це була перша смерть у нашому середовищі, в колі близьких друзів! – як щось на кшталт жахливої помилки, «вибуху матриці» чи комп'ютерного збою, якого не повинно було статися, якби тільки Ед не злегковажив був засобами безпеки, – знов і знов поверталася до того, перебирала подробиці й аналізувала варіанти, і знати було, що найбільшим потрясінням для неї, людини дії, є усвідомлення, що тут уже нічим не можна зарадити й нічого не виправити, – як усе трансцендентне, смерть у її розумінні не була «частиною життя» і його «програмою» не передбачалась.)

Між іншим, мала класичну «хворобу позитивістів» – так званий «страх польоту». Щоразу, коли літак піднімався в повітря (а їй же доводилось підніматися в повітря десятки разів на рік!..), сиділа занишкла й бліда. За першим разом я, достоту мов той мужикуватий поборювач феміністок, не могла повірити, що вона всерйоз переймається такими «нісенітницями», і веселилася на всю губу: «Щось нас наче розхитувати починає…». Соля довірливо дивилася на мене страдницькими очима: «Ти навмисне мене дражниш?» – «Та ти що, справді боїшся?» – «А ти думаєш, я жартую?». У жовтні 1998-го ми літали з нею до Канади в книжкове турне на запрошення видавництва «Coteau Books»: Соломія впорядкувала для них «українську частину» антології українського й канадського оповідання «Two Lands: New Visions» (сумлінно перелопативши для того по бібліотеках гори журнальних підшивок, щоб не проґавити, бува, жодної завалящої перлинки, а кільком провідним авторам попросту виставивши умову – подати нове, не друковане раніше оповідання обсягом до 25 сторінок[127]127
  Я написала тоді для неї «Я, Мілена», і Соля була дуже задоволена – не так із моєї старанности, як із того, що потверджувавсь один із її засадничих літературознавчих принципів: «Я завжди кажу: є замовлення – є література, нема замовлень – нема літератури!». Тобто, вона й тут «будувала» – в країні без книжкового ринку, без наявної видавничо-журнальної інфраструктури (котра тільки й робить письменство суспільно запотребованим заняттям!) використовувала кожну нагоду, щоб поставити літературний процес на професійні рейки, показавши насамперед самим літераторам, як воно «має бути» (а натоді цього собі не уявляв майже ніхто, – за способом функціонування наша література 1990-х була чистою «художньою самодіяльністю»: виступи, читання, які-небудь випадкові «ґрантові» альманахи зі сценічною презентацією, – і Соля, ретельно відвідуючи всі такі акції, скрушно констатувала: «Все це дуже добре, вся ця тусня, але ж це тільки соціологія літератури, – а  т е к с т і в -то нема!» – «текстом», вартим літературознавчих «анналів», було в її устах те, що вже виходить за межі письменницького міжсобойчика, «капусняку для своїх», і антологію, призначену для іноземного читача, розглядала, зокрема, і як привід добути від засниділих у своєму закапелку українських авторів хоч кілька таких «текстів»).


[Закрыть], – від неї я вперше почула тоді ім'я ще нікому не відомого Тараса Прохаська, почула безліч цікавих літературних прогнозів на довгі роки наперед і тепер з інтересом стежу, як усі вони потроху справджуються, – може, вона взагалі була останнім українським Критиком, у правдивому значенні цього слова?..), – а я, відповідно, репрезентувала з української сторони «живого автора». Автор, одначе, виявився далеко не такий «живий», як годилось би: мені гірше, ніж Солі, давалася зміна часових поясів, і по-справжньому я оживала аж тільки вночі, коли Соля, своєю звичкою, приходила «побалакати перед сном» (її улюблений ритуал, такий споконвічно-жіночий, – саме його-то вона й упізнала в листах Лесі Українки до О. Кобилянської і взялася палко поновляти в «літературних правах»!). Не знаю, чи причиною був той переліт через Атлантику, коли мені доводилося заспокоювати її, як малу дитину (і вона якось зовсім по-дитячому і ввірилась, поклалась, як слабший на сильнішого, і на зворотному перельоті вже не боялась, цілком безтурботно щебетала, пам'ятаю, як по-змовницькому глипнула: «Давай винця вип'єм?» – і ми обидві розсміялися з полегкістю безмовного порозуміння…), а чи щось із роками починало мінятися в нашому з нею алгоритмі «старшої й молодшої сестри», тільки в тих нічних розмовах я вперше виразно відчула в ній те, що Толстой називав «зоною вразливости»: незахищеність – як підставленість усім перехресним вітрам. Така маленька, втомлена дівчинка, яку хотілося погладити по голові, – і така невтомна й відважна, як дзвіночок, як Ґерда в «Сніговій королеві»…

У тому турне (а почалося воно з того, що Соля дорогою до готелю попросила стати коло взуттєвої крамниці, бо в аеропорту їй остаточно подерлися черевики, – відвалилась підошва, лишалося тільки викинути їх в урну під магазином, на ходу влізаючи в щойно куплені, – «Як вони тобі?» – типовий стиль життя загнаного інтеліґента, а її ж уважали трохи не «буржуазією»…), – отож у тому турне, впродовж усіх двох тижнів, із нами їздила знімальна група Канадської Національної телекомпанії. Фільм вийшов на екрани наступного, 1999 року, Соля його вже не побачила. (Сподіваюся, що колись і наше телебачення стане настільки «національним», не лише за назвою, що цей фільм зможуть побачити й українські глядачі, – він того вартий!) І дивна річ: якимось «шостим змислом» режисерка фільму, не тямлячи ні слова по-українському (на камеру ми говорили по-англійськи), вмонтувала в нього один епізод, де Соля говорить не на камеру, а за кадр, по-українському, – на старому цвинтарі перших українських поселенців. Там, на чужій землі, серед зруйнованих надгробків, чуже відсторонене око впіймало й вивело на крупний план Солину найглибшу «точку вразливости» – її (не знайду точнішого слова) метафізичну розгубленість увічу смерти, ту саму темну тінь «страху перед польотом», щось схоже на тичининське неймовірне «Ти кажеш – і я умру?..» (в підтексті – і що ж мені з цим знанням робити?..). Вся й без останку – «по цей бік» життя, вона найменше з усіх, кого знаю, була готова до того, що може бути раптово з нього вирвана – так водномить і легко, як квітка з дерева…

Господи, – вкотре забиває дух од цієї думки, – як же неймовірно  к р а с и в о  вона прожила свій вік!..

…А про те інше, що за межею розуміння, найточніше було сказано її майже-рідною англійською, понад чотириста років тому: «the rest is silence», далі – мовчання.

***

…Якщо ж про літературу – бо куди ж од неї дінешся, бо на неї ж таки й було потрачено переважну свідому частку цього блискучого життя, і в фіналі, коли всі ми «помремо, і нас забудуть», тільки вона, література, останньою про нас і свідкуватиме, – так от, якщо про неї-кохану, то тут знову треба повернутися до початку – до Солиної «заанґажованости» в людей як головного «життєвого методу». А раз життєвого, значить, і професійного також, – у таких цільних, як із одної брили кришталю витесаних, натур по-іншому не буває.

Література була для неї не так зібранням текстів, як, насамперед, зібранням живих людей, крізь ті тексти проявлених. Любила повторювати: «Письменник завжди пише про себе!» – і «виїдала», за власним гумористичним визначенням, кожен текст, «як гусінь», із захопленням зчитуючи за оболонкою слів неостигле тепло людського документа. Мертві від її доторку воскресали й приєднувалися до живих. У нормальних, не оголомшених історією націй саме такий діалог і зветься культурою. Тільки не варто забувати, що наші мертві понад піввіку були скарані ще й на духовну смерть, «поховані під палітурками», і «оживляти» їх, за офіційним літературознавчим каноном, суворо заборонялося. Так що в своїй до них закоханій увазі Соломія рухалася, як по мінному полю: від вибуху до вибуху, – що, до речі, незмінно її тішило. (Чи не найбільше втіхи справив їй один лівий нардеп, що дав її науковим студіям, як то мовилося в радянські часи, «гнівну відсіч» прямісінько з трибуни Верховної Ради, – зазвичай Соля, як усі, хто працює за найвищим класом і знає ціну своїй роботі, у виявах фахових амбіцій була досить стримана, із «щоконадимальників» при кожній нагоді глузувала нещадно, так що крий Боже було потрапити їй на язичок, але цим випадком вона таки щиросердо і всмак хвастала, відверто горда з того, як потрапила «їх» дістати, – ніяка з її міжнародних відзнак, ні Мак-Артурівська «стипендія для геніїв», ні хвалебний відгук на «Letters From Kiev» у «Times Literary Supplement», – це ж скільки, цікаво, українців за всю історію читали про себе в «Times Literary Supplement», двоє, троє, четверо?.. – не принесли їй і близько подібної сатисфакції!)

Трагічна доля ніким за життя не розпізнаного й не збагнутого А. Кримського боліла їй так само живо, як доля колеґи, що потрапив у лікарню (мене тоді вкотре наново вразила її правдива – непоказна – шляхетність, правдива шляхетність завжди непоказна: мельком, у телефонній розмові, вона вимовилася, що завтра не матиме для мене часу, бо забиратиме машиною з лікарні самотнього Г.С.: «А то, – голос їй задзвенів щирим обуренням, – він після мікроінсульту зібрався їхати додому трамваєм, уявляєш? Надумався!» – так, ніби вся проблема полягала виключно в нерозважності старого, а те, що вона, котра хвилинки вільної не мала для себе, кидає печене й варене і мчить клопотатися чужою людиною, було найсамозрозумілішою річчю на світі, взагалі не вартою окремої згадки). Чоловіча слабодухість Коцюбинського, який роками не вмів виплутатися з любовного трикутника, втікаючи від реальности то в хворобу, то на Капрі, звідки слав обом жінкам ніжні листовні поцілунки, чіпляла Солю чисто по-житейському, і вона іронізувала на його адресу («Грушечки потовклися!» – цитувала з листа Коцюбинського до дружини у відповідь на післані тою фрукти, і треба було чути, з якою вбивчою інтонацією передражнювала ті «грушечки»!) – із тією ж жіноцькою дошкульністю, що й на адресу цілком живого-здорового автора, трохи старшого за нас літерата, який, невідь-чом тішачись репутацією високочолого мислителя і крутого ловеласа водночас, роками жив на утриманні дружини, якоїсь простої собі тітки, ще й тяжко її соромився, – «А ти звернула увагу, – наполегливо допитувалась Соля, – які в нього огидні жіночі образи, такі тлусті баби в сукняних панталонах, мене просто знудило?..». Роман Ольги Кобилянської з Осипом Маковеєм міг становити не менш захопливий предмет для кількагодинної балачки по телефону, аніж котрийсь із моїх власних чергових «романів», які я щоразу тягла до неї «візувати», і якби нас підслухав хтось сторонній, то напевно вирішив би, що ті Кобилянська й Маковей мешкають десь із нами по сусідству (ось чого не знайде читач Соломії Павличко в її працях: розповідала, як, допавшись в архівах до їхнього листування, – котрим до неї від 1950 року ніхто ні разу не поцікавився! – перечепилась об один пасаж, у якому Маковей бідкається – мовляв, а колись же, через багато років, якась майбутня феміністка, розбираючи їхні з панною Ольгою стосунки, либонь, напише: ну й дурень же був із того Маковея! – і далі вже в другій особі: ах ти, сяка-така феміністко, дав би я тобі прочухана! – «Я просто похолола вся, коли це читала, – згадувала Соля, – у мене було таке відчуття, що це він до мене звертається!..», – в «Дискурсі модернізму» Маковеєва цитата залишилась, а от оте Солине відчуття старанно прибрано, «зачищено», як і належиться в ученій монографії, – а проте тільки з таких «відчуттів» і постають справжні дослідження, і вся історія людського духа, вся тяглість культури на тому стоїть – на відчутті живої присутности, тепер-і-тут, і тих, що були, і тих, що будуть, на єдності з ними й відповідальності перед ними й за них, – для Солі це було природно, як дихати повітрям, але, Боже мій, як же насправді фатально мало в нас людей, наділених таких органічним культурним інстинктом!..).

Безпомильність її критичних оцінок тим і пояснюється, що поточні літературні процеси вона виміряла тим самим масштабом, що й давноминулі, – з прицілом на майбутнє (часто хвалилася: «Ви всі в мене в комп'ютері!». – «Ти мого листа одержала?» – питала я, повернувшись із закордонної поїздки. – «Одержала, – відповідала із ситим помруком котика після обіду: – Everything is sealed and archived![128]128
  «Усе запечатано і покладено в архів» (англ.).


[Закрыть]», – і це був не просто фаховий «академічний гумор»: під Солиним пильним, безжальним оком «архіваріуса й дозорця» усім, хто був у неї «в комп'ютері», доводилося, хоч-не-хоч, витримувати той самий масштаб, який, за браком ліпшого означення, назву тут просто  н е п р о в і н ц і й н и м, – ніби вона держала на літературній сцені постійно увімкнений «задник» ширшого, всесвітньо-історичного контексту, на тлі якого всякі малоросійськи-опереткові «пози самоствердження», що в Україні, що поза нею, скорочувалися до свого істинного, карликового розміру, а всякі, хай би й зачаткові, проблиски живої думки й чуття потрапляли в фокус любовно-дбайливої уваги).

Щó вона насправді будувала в літературознавстві «з фундаментів», поверх за поверхом, якого дерзновенного розмаху архітектурну конструкцію (ось де доречним було би слово «храм»!) виношувала в умі, – це видно з її останнього задуму: проекту нової книжки, за яку планувала взятися по викінченню «свого А. Кримського», – «Дискурс насильства в українській літературі». Дозволю собі тут скористатися метафорою, яку вжив був свого часу М. Грушевський – стосовно іншої «дами-лицарки», яка колись і відкрила в нашій літературі те століття, котре Соломії Павличко судилося собою завершити: з цього проекту видно, куди саме, по яких «велетенських уступах» прямувала її «титанічна хода». Послідовно й цілеспрямовано, том за томом, Соля готувала себе до найсерйознішої місії, на яку може претендувати вчений, – до написання нової історії української літератури[129]129
  Це не просто мій здогад, вона справді виношувала таку стратегічну мету, – між іншим, гірко шкодувала, що цю місію провалив інший науковець, на якого колись, у 1980-х, покладали під цим оглядом чималі надії. Взагалі, про «інтелектуальну імпотенцію» (власний вираз) колеґ завжди говорила з болем, – для неї це було щось як каліцтво в близькій родині. Ризикую залізти не в свій город (про такі речі ліпше судити її колеґам по академії), але мені здається, Соля дуже дорожила тим, що називається духом наукової спільноти – в «нерадянському», ренесансно-гуманістичному, «кастальському» сенсі, який іще деколи зберігається в західних університетах, – і всіма силами намагалась його утвердити і в нашому академічному середовищі (крім неї, тільки від іще двох людей із цього середовища – так само визначних учених, тільки не літературознавців, і до того ж на покоління старших, – я чула в ужитку, коли йшлося про наукове життя, слово «ми»: це мовилося з істинно «буршівською» демократичною гордістю, відразу віяло атмосферою старого університету й «вільних мистецтв»…). Чи помилюся, коли скажу, що саме вона стояла біля витоків Болонського процесу в Україні? Треба пам'ятати, що Соля не зносила традиційної української «хлестаковщини», – коли діла на копійку, а ґвалту на карбованець, – і ніколи не те що не вихвалялася, а навіть і не ділилася з нефахівцями суто фаховими аспектами своєї «багатоверстатної» діяльности. Відповідно, значна частина її «курікулюм віте» ширшій публіці залишається невідомою, і це стосується, зокрема, і її організаційних заслуг перед українською наукою.


[Закрыть]. Нагадаю, що попередня така авторська історія – Дмитра Чижевського – була написана піввіку тому, і закінчувалася XIX століттям… Іншої не маємо. І коли будемо мати – тепер уже невідомо.

Соломіїне XIX століття мало починатися Олексою Стороженком – чимось він її страшенно цікавив… Як перед тим, на різних етапах, – Кримський, і Кобилянська, і Євшан, і Домонтович, і Айрис Мердок, і Вільям Ґолдінґ, і лорд Байрон, і Сартр із Симоною де Бовуар… Легко уявляю, як вона зустрілася з ними всіма потойбіч, відразу ж зав'язавши, своїм звичаєм, жваву товариську розмову. І якщо правда, що душа й по смерті пошукує розуміння, то вони мали би їй зрадіти – навряд щоб багато їм стрічалось душ, котрі так щиро розуміли би їх заживоття. З нею їм пощастило.

Як пощастило всім, хто її знав і на чиїх життях назавжди збережеться світляний слід її присутности. Тільки такий людський заряд, в остаточному підсумку, й дає імпульс усякій літературі (Соля знала це, як ніхто інший!), – і він тепер, своєю чергою, знову стане – книжками, статтями, дослідженнями, цим разом уже про неї, – невпинний, вічний (поки ми ще люди!) колобіг слів, наш єдиний земний спосіб боротися із забуттям. Протистояти ентропії. Не вірити смерті.

Її смерті – не вірю: надто багато змінила Соля в цьому світі, надто щільна й тепла її присутність тут, де за п'ять років без неї, здається, не минуло й дня, щоб у розмовах – із дуже різними людьми! – не впало мимохідь: «це, як казала Соломія…», «це Соломіїна ідея», «ох, це б до Соломії за цим звернутися!», – так, ніби вона щойно була тут, тільки непомітно вислизнула за двері, і люди, спохопившись, озираються: та де ж вона, її ж так треба саме зараз, у цю хвилину?.. Із мертвими – «зовсім» мертвими – так не буває, мертвих, по упливі першого року, навіть найближчі родичі згадують інакше. (І ще – мертвих не бояться й не ненавидять так, як досі ненавидять її ті, хто при світлі її духа приречений мучитися власним нікчемством.)

…Простіше думати, що вона десь далеко, на котрійсь із зірок, дописує свою Головну Книгу. То байдуже, що ми ніколи не зможемо її прочитати. Все-таки ще нікому вовік не вдалось облічити, в якому часі й вимірі, в якому вигляді й якими несповідимими шляхами приходять на землю послання далеких зірок.

Вересень – жовтень 2005 року, Могакар, Іспанія