Текст книги "З мапи книг і людей (Збірка есеїстики)"

Автор книги: Оксана Забужко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 20 страниц)

– Якийсь він, як казала моя мама,  б а л а х м а н н и й…

Я заверещала з радости – як, як?! – і кинулася справджувати слово в Грінченковому словнику, але й там його не виявилось. Ми пожурилися з ЮШ над тим, що в Грінченка взагалі обійдено увагою слобожанську лексику, я згадала схожий приклад – улюблену жартівливу цитату моєї однокурсниці (цілком уже російськомовної) з уст її матері, також родом харків'янки: «Куди це ти  н а р у н ж и л а с ь?» – от, мовляв, і ще одне «пропале слово», варте включення з діалекту в літературну мову! – і цей епізод якось остаточно вмістив у моїй свідомості маму ЮШ в ту саму категорію «слобожанок», що й мама моєї приятельки, – і жодних спроб «переформатувати» цей образ ЮШ ніколи не робив. Тільки по його смерті я прочитала в «Я – мене – мені…» справжню історію Варвари Медер-Шевельової (1867—1953) й подумала, що перед цією жінкою Україна завинила чи не більше, ніж перед сином, якого вона для неї виростила, – її наймолодшою з п'ятьох (і єдиною зацілілою) дитиною. Якщо вже шукати в нашій культурі зразків істинного «подвигу матері» (про те, як незаслужено на цей п'єдестал посаджено малопридатну на нього й зовсім іншими справами визначну Олену Пчілку, мені вже доводилося писати в «Notre Dame d'Ukraine»), то якраз в особі матері ЮШ маємо подвиг у хімічно чистому вигляді – творений із посвятою жіночого непоказного, «тихого» героїзму й водночас із тією мірою самодисципліни, за якою недвозначно пізнається шляхетський «кодекс служіння»: це від неї вспадкував його ЮШ (розійтися з чоловіком, не простивши зради, й самій виховувати дітей, – уже достатньо відважний вчинок для жінки її доби й соціального стану, але пройти з незахитаною гідністю через усі страхіття революцій-воєн-розруху, без слова скарги стаючи й за прибиральницю в колишньому власному домі, й за куховарку для його службовців, твердо вщепивши дітям, що «Ніяка чесна праця не принижує людину», і ціною всіх жертв – ЮШ пише, що зумів оцінити їх тільки в дорослому віці, – забезпечити-таки синові, наперекір зовсюдному тиску «нового режиму», освіту за своїми питомими, ні в чому – ну хіба крім фортеп'яно й тенісу! – не порушеними «старими стандартами», – це вже таки істинне «жіноче лицарство», яке, після десятиліть більшовицького експерименту, заціліло в українській культурі хіба в героїнях Лесі Українки: психологічний тип той самий, і треба сказати, що жінками цього типу – останніми представницями винищеної породи – ЮШ, як жонами-мироносицями, був оточений упродовж усього свого життя).

Біографія В. Медер-Шевельової навряд чи дочекається ближчим часом своїх дослідників (не з нашим ставленням до своєї спадщини!), а шкода, бо, за всіма ознаками, дворянська сирота з імперських «служивих» німців Варєнька Медер (між іншим, кузинка того самого Петра Медера, військового коменданта Києва, який уславився нагінками на театр Садовського!) могла б скласти прецікаву ілюстрацію до історії «української аристократичної контрреформації», з якої починалась Україна як модерний проект. Процеси ці, як можна припустити, не обмежувалися самим тільки «ідеологічним проводом», тобто ядром «громадівської» інтеліґенції (у «Notre Dame d'Ukraine» я, зі зрозумілих причин, обмежилась тільки ним), а мали значно більший, із відстані століття вже невидимий нам ареал соціального поширення. Принаймні ЮШ сам для себе так і не знайшов остаточної відповіді на питання, звідки походило материне «приховане», аж навзаході життя вийшле на яв українство, яким він, у кінцевому підсумку, також завдячує їй[118]118
  «Мій шлях до Дамаску, моє навернення якоюсь мірою були второвані нею. Це була спадщина, підземний скарб. Його треба була розкопати, але він був» (ЯММ-1. – С. 79).


[Закрыть] (те, що свої останні слова, уже в непритомному стані, вона вимовила по-українськи, все-таки було для нього несподіванкою[119]119
  Див.: ЯММ-1. – С. 77.


[Закрыть]), вочевидь пані Шевельова, так само, як і її син, не належала до людей відкритих, навіть у власній родині. Поза тоді ще природно присутньою в Харкові українською народною стихією вулиць і базарів, жодних інших слідів «малоросійського впливу» в її вихованні ЮШ намацати так і не вдалося – за одним тільки винятком (але яким!): серед улюблених викладачів Варі Медер у Миколаївському сирітському інституті в Петербурзі був Дмитро Яворницький. Якась лінія духовного родоводу, отже, все-таки вимальовується: від Яворницького – через Варвару Медер – до Юрія Шереха-Шевельова…

Саме в таку модель трансмісії культури – через переємство «живим прикладом», «сократичним навчительством», через як завгодно тоненьку, аби лиш неперервну цівочку традиції, береженої й передаваної з покоління в покоління, – ЮШ, сам продукт «культури традиції», схоже, вірив непохитно (1996 року, подивившись виставу Харківського театру «Арабески», довго випитував у режисерки Світлани Олешко, «хто її вчив», – питання, якого вона, за її власним зізнанням у листі до мене, не відразу й зрозуміла: в пізніших, після ЮШ, поколіннях радянської інтеліґенції традиційний «культ учителів» різко занепав, і сучасному читачеві ЮШ вже може видатися дивним, як багато він при різних оказіях говорить про своїх учителів – і учнів! – і навіть на спогадах ставить присвяту: «Учням, що були, самі того не знавши, вчителями»). Через те, бувши в мовознавстві de facto продовжувачем ідей Вс. Ганцова і Олени Курило (а в есеїстиці «хвильовістом-ваплітеянином» таки, нікуди не дінешся, «зеровської школи»!), своїми вчителями ЮШ незмінно називав значно менш яскравих од тих, розстріляних, Леоніда Булаховського й Олександра Білецького – тих, кого застав живими і з ким мав особисту дружбу. Але першою й найголовнішою Вчителькою в його житті, яка сформувала його духовно і культурно (пізніше, професійне формування в генезі особистости «лягає» на вже приготовану ціннісну матрицю!), була таки його мати, і ЮШ насамперед її витвір – плоть од плоті й дух од духа, – той, яким Варвара Медер-Шевельова заслужила собі на місце в пантеоні видатних українок XX століття.

І чи не з цієї самої «навчительної» обсесії ЮШ панькався й зі мною – ненав'язливо й непомітно «архівуючи» в «розумну дитину» (за його словами, хоч я була вже далеко не дитина!) насамперед те, що непіддатне й неохопне – ні університетськими лекційними курсами, ні писаними «не для дітей» і «для дітей» томами книг: «культурне повітря», зіткане з десятків, сотень дрібничок, кожна з яких, узята поодинці, могла бути цілком незначною, але кожна була «на своєму місці» й таким чином «будувала ієрархію». В травні 1992 року я на кілька днів приїхала до Нью-Йорка, і ЮШ порадив мені цим разом включити в «обов'язкову культурну програму» Колекцію Фріка (Frick Collection), – маленький, як на нью-йоркські масштаби, і дуже «європейський» за духом музей, на диво рідко згадуваний у путівниках:

– Там небагато речей, але всі першорядні.

На той час мій досвід зі світовими музеями був іще невеликий – я, за звичкою радянського варвара, ходила ще не «в музей», а «на експонати», і так пересувалась і по Фріковому, бездоганно стильному (в усьому, до останньої лілеї в городчику) особнячку: Рембрандт, Рібера – прекрасно, ага, от він який, Вермеєр, зовсім інше враження, ніж від репродукцій, а тут, значиться, Ґейнсборо, ні, цю епоху я вже не люблю, і всі ці французькі Пуссени мені теж нецікаві, і китайську порцеляну, як і все інше ужиткове, проминаємо, тощо… Я ще слабо здавала собі справу з «необструганости» власного погляду (який не через один десяток «першорядних» музеїв має пройти, щоб відшліфуватися!), проте в пам'яті згодом відклались, на диво, не порізнені враження від окремих полотен, як то звичайно буває після гігантських кошар на кшталт Метрополітан, Лувру чи Прадо, а таки загальна атмосфера місця – цілісний, досконалий образ старосвітської елеґантности а-ля Пруст, ніби я побувала «в гостях у Ґермантів», і послужлива підсвідомість на згадку про Фріка досі неголосно вмикає мені саундтреком щось із Равеля: ось це я й маю на увазі під «культурним повітрям».

То був, либонь, найнаочніший «урок першорядности», який я отримала від ЮШ. Це вже тепер, по упливі літ, можна його «деконструювати», можна говорити про те, що тільки «першорядне» має потенціал структурувати реальність, створювати довкруг себе відповідно організований духовний простір, задаючи, самою своєю присутністю, точку відліку на шкалі вартостей, – а звідти походить і «почуття ієрархії», на брак якого в українців так нарікав Є.Маланюк, а в буденнішому вимірі – відчуття стилю: варто збити цю «горішню планку», підмінивши першорядне друго– й третьорядним (як це зробив в Україні сталінізм) – і вся будівля, захитавшись, просяде й обернеться на купу руїн, із якою нові покоління вже не зможуть собі порадити… Саме про таку «втрату культури» ЮШ писав у «Здобутках і втратах української літератури» (див. ЗІНВ), і саме цього його уроку Україна не засвоїла й досі. Але ж не міг він відправити в Колекцію Фріка всю Спілку її письменників у повному складі…

Власне ті кілька місяців живого спілкування й вирішили долю цієї книжки. На той час, коли, в червні 1992-го, я повернулася в Україну, світ у моїй свідомості вже достатньо зменшився («глобалізувався»), щоб заокеанські друзі не відсувалися, як раніше, в інформаційне позасвіття, тільки-но приземлишся в Борисполі й тебе поглине рідна українська рутина. (Про інтернет тоді ще тільки ходили перші чутки, які здавалися фантастичними, а комп'ютер у мене з'явився щойно в 1994-му, але ментальна картина завжди змінюється раніше, ніж на це дозволяють технічні засоби). У вересні ЮШ приїздив до Києва – світ урухомився, географічні відстані більше не грали фатальної ролі… Десь невдовзі по його від'їзді вийшла друком моя «Філософія української ідеї та європейський контекст: Франківський період», і з цим-то «докладом» («без доклада не входить», так і вийшло!) полетів із Києва до ЮШ і мій перший лист – «із кур'єром», як це нерідко робилося в роки пострадянського «розруху» (українська пошта тоді працювала препогано, пакунки губилися, листи активно «перлюструвалися» поштовими службовцями в пошуках вкладених доларових банкнот, але людські зв'язки були сильнішими за всі технічні перешкоди, і перед поїздкою за океан просто обдзвонювалося знайомих: завтра лечу до Нью-Йорка, чи вам нічого не треба переслати?…). Сталося це на початку жовтня – від першої нашої «зустрічі в Київському університеті» минуло, отже, два роки. «Зав'язка» була позаду, «інтродукція» поступово переходила в те, що ЮШ пізніше назвав «романом на дому».

Хоча тут також були свої «пороги». Але про них краще розкажуть уже самі листи.

***

Перш ніж звернутися до листів, іще кілька «виробничих» завваг. У цій вступній частині я старалась триматися шевельовської заповіді «не для дітей»: не перекладати іншомовних виразів, по змозі стримуватись від публіцистики, популяризаторських пасажів тощо. Подібним чином я спочатку була гадала коментувати й листи, але перші їх читачі від такої настанови мене хутко відрадили, переконавши, що вона неминуче звузить аудиторію книжки до все тієї самої «тисячі посвячених», і якщо вже коментувати, то якнайширше і найпопулярніше. Відтак «Листування» вийшло складеним із двох паралельних текстових потоків, які дуже різняться за рівнем «герметичности», і вибір «навігатора» між листами й коментарями в кожному конкретному випадку залишається за читачем.

І останнє. Найдраматичнішим відкриттям при підготуванні цієї книжки до друку стала для мене не хливкість власної пам'яті (як можна було сподіватись), а зникомість біжучої історії. Культура пам'яті в Україні, в силу відомих історичних констеляцій, традиційно була низькою, але в 1990-х, в умовах цілковитого ментального й інституційного хаосу, обвалилася геть уже катастрофічно. У багатьох випадках згадувані в наших листах події чи артефакти не залишили по собі жодного сліду ні в інтернеті, ні в Національній парламентській бібліотеці України, і якби не приватні архіви, тодішнє роззосереджено-кипуче суспільно-культурне життя, у вариві якого кшталтувалися вектори сьогодення, впору було б по-орвелівському вважати неіснуючим. Тож складаю сердечну дяку за все згадане та підняте, на моє прохання, з бібліотек і домашніх архівів людям, які були співучасниками тих процесів, а відтак, прямо чи опосередковано, й «дійовими особами» нашого з ЮШ «роману»: Оксані Радиш-Міяковській, Вірляні Ткач (Нью-Йорк), Аскольдові Мельничуку (Бостон), Леонідові Плющу (Бесеж, Франція), Лесеві Танюку, Неллі Корнієнко, Елеонорі Соловей, Миколі Рябчуку, Максимові Стрісі, Ірині Валявко, Віталію Михайловському (Київ), Ірині Волицькій (Львів) та Світлані Олешко (Харків). Спеціальна подяка виконавцеві заповіту Юрія Шевельова д-рові Теодору Костюку та співробітниці Бахметєвського архіву Колумбійського університету Катерині Давиденко (Нью-Йорк) за можливість доступу до моїх листів, які зберігаються в шевельовському архіві, а також Михайлові Найдану (Стейт-Коледж, Пенсільванія) і Володимиру Давиденку (Нью-Йорк) – за люб'язно надані фотоматеріали.

Сподіваюся, що це тільки початок.

13 вересня 2010 року

Леонід Плющ: повернення додому?[120]120
  Уперше опубліковано на авторському блозі на сайті «Української правди» в жовтні 2007 року http://blogs. pravda.com.ua/authors/zabuzhko/4718aaf062258.


[Закрыть]

Леонід Плющ знову покидає Україну. «А хто це?» – безневинно кліпаючи, питають мене ті, кому менше тридцяти. Логічно, звідки їм знати: тридцять років тому, коли політв'язень Л. Плющ покидав батьківщину після чотирьох років у пеклі Дніпропетровської психушки, на гребені міжнародного скандалу, який добряче підпсував керівництву СРСР зовнішньополітичні плани (між іншим, саме на Плющеві остаточно побили глека КПРС і Компартія Франції), – про його від'їзд у газетах також не писали, і телекамери на непокірного математика-філософа-правозахисника націлилися вже аж по той бік «залізної завіси»… І на початку 1990-х, коли до інших посткомуністичних країн масово поверталися вигнанці-дисиденти, в Україні для Плюща місця не знайшлося.

Втім, не тільки для нього: в непам'ять у нас ухнула майже вся історія українського опору 1960—1980-х: «иных уж нет, а те далече», і, схоже, комусь дуже зручно було, щоб вони так і залишались «далече», – чи не тому, що своїх стукачів вони знали в обличчя, і неважко припустити, що якби, наприклад, живий був Стус, то його «адвокат від КҐБ» Медведчук, особисто відповідальний за Стусову смертну «десятку», навряд чи потрапив би зробити таку стрімку політичну кар'єру? Приклад беру навмання, той, що лежить на поверхні, – не хочеться й думати, скільки б їх відкрилось, якби копнути глибше. До речі, в найновішій своїй розвідці, «Людиноненависництво», Л. Плющ висловлює думку, яка молодшим поколінням просто не прийшла б до голови за браком досвіду: колишній офіцер КҐБ, пише він, цілком може бути вірний Україні, а от колишній провокатор-сексот не може, бо всіх їх держить на гачку ФСБ. Просто й дохідливо. І є над чим замислитися – як прихильникам, так і противникам люстрації: може, все-таки країна повинна знати своїх стукачів?

Але грець з ними, зі стукачами, я про інше. Про те, що по дванадцяти роках відсутности Леонід Плющ знову приїхав в Україну, щоб презентувати на Львівському книжковому ярмарку свою капітальну, 800-сторінкову студію про антропософію Миколи Хвильового. І пробув у Києві місяць – не завважений особливо ані журналістами («А хто це?»), ні викладачами-істориками (які мали би принаймні його класичний мемуар «У карнавалі історії», свого часу перекладений всіма основними європейськими мовами, рекомендувати студентам у курсах історії радянського періоду), ані бодай філологами – для яких Плющева монографія «Екзод Тараса Шевченка» (чи не найцікавіша шевченкознавча праця останніх десятиліть!) мала би бути однією з настільних. Але якось не склалося з публічними дискусіями – ані з пресою і телекамерами… Звісне діло, «мы ленивы и нелюбопытны», – ну, а крім того, вибори ж у нас, улюблений національний вид спорту… А тут якийсь Плющ – так у нас уже один був, «блок Костенка-Плюща» називався…

(Укотре не перестаю дивуватися: Господи, як же вміємо спускати в трубу свою історію – в тому числі й ту, котра ще жива й досяжна, – як бездарно, не помічаючи, тринькаємо навсібіч свої багатства, а потім знай плачемося, які то ми бідні!)

Інтелектуалів класу Леоніда Плюща в Україні сьогодні можна на пальцях перелічити. І за долею, і за масштабом особистости він належить до тієї «зоряної» східноєвропейської когорти, що Вацлав Гавел у чехів, Андре Плєшу в румунів, Адам Міхнік і Яцек Куронь у поляків – з тою різницею, що і чехи, й поляки, і навіть румуни пам'ятають – і своїх героїв, і своїх стукачів. Може, тому вони й незрівнянно краще од нас дають раду своєму сьогоденню?

Леонід Плющ сьогодні відлітає назад до Франції – країни, яка тридцять років тому дала йому притулок. Там, у невеличкому будиночку в гірському селі, він продовжить свою багаторічну працю – над проблемою часу в поезії Стуса, над листуванням Сковороди і католика-саббатіанця Якоба Франка, над творчістю душевнохворих і геніальними, ні на що не схожими малюнками Богдана Горбаля… Як у всякого справді вільного інтелектуала, в нього багате життя, цікаве й насичене, і від України йому геть нічогісінько не треба. Це він потрібен Україні – дарма що вона про це поки що не здогадується.

Правда, тепер у нас є його книжки. І ті, вперше видані на Заході, за зберігання яких у 1980-х іще можна було отримати строк, і недавно завершена «Його таємниця, або „Прекрасна ложа“ Хвильового». А значить, Леонід Плющ усе-таки тут, в Україні. У себе вдома.

Я знаю, що він читає «Українську Правду». Знаю, як не зносить публічних славословій на свою адресу (колись, прочитавши мою повість «Я, Мілена», де героїня-телезірка гине від роздвоєння особистости, розповів мені, як він один час, за його словами, «був Міленою» – коли за ним ганялися всі європейські медії, і як на собі відчув тоді руйнівний вплив публічности на живу душу). Тому я старалася писати цей пост якомога стриманіше: не говорити про те, як під його іронічно примруженим оком якось само собою відсівається всяке житейське сміття, ницість і марнота, виправляються ціннісні пропорції, і як це безмірно важливо – мати перед очима таких людей, у чиїй присутності стаєш кращим… Ну, і ще багато чого в тому ж дусі залишаю за кадром. Скажу тільки те, що мала би сказати в аеропорту, махаючи вслід Леонідові й Тетяні Плющам: «Повертайтеся, чуєте? Обов'язково!»

19 жовтня 2007 року

Коротка історія рок-н-ролу по-українськи

Сыщут холмик во ржи —

И вернутся с подробным ответом:

Он родился и жил

Во второй половине двадцатого века.

Леонід Кисельов

«Пако», – кажуть про нього народжені в 1970—1980-х: ті, для кого стало щирим шоком відкриття, після його смерти, скільки йому насправді було років. «Покаль», – звали його, з тою самою фамільярно-довірчою інтонацією, народжені в 1950—1960-х, кому він так само був ровесником. А для його справжніх, «паспортних» ровесників – покоління моїх батьків – він був «Юрко»: теж зменшувальне, хоч і з інших причин – наймолодший у кожному «шістдесятницькому» ґроні, вічний юнак, невгамовне живе срібло (декотрі форкали: несерйозний, лепетя! – тільки от саме цього «несерйозного» попросив Василь Стус, із його бездоганним слухом на людей, стати боярином у себе на весіллі, коли треба було виручити в скрутну хвилину, і так воно звідтоді й виходило, впродовж сорока років надалі, мовби це й мало бути розпізнавчою прикметою його присутности в нашому світі – що він завжди виручав, коли треба було: легко, з готовністю, по-дитячому тішачись просто з того, що може допомогти, з того, що ось він такий, тут, поруч, серед нас, – Юрко, Покаль, Пако: беріть, користайте, поки він іще тут…) і

І, здається, тільки ті хлопчаки з Прилуцької колонії для неповнолітніх, якими він так гаряче опікувався, а вони у відповідь вдячно писали йому сповіді на тему «Моє злодійське життя» (він був у захваті від їхньої творчости не менше, ніж од власних «літературних хуліганств»!), звали його – «дядя Юра». Теж, завважмо, – не «Юрій Володимирович»: ким як ким, а «Юрієм Володимировичем» він ніколи не був.

Залишатися ровесником трьом поколінням – само по собі феномен. А феномен потребує пояснення. Сказати просто «дар» – недосить хоч би тому, що всяким даром треба вміти розпорядитися, і в пам'яті культури залишаються якраз ті, хто розпорядився правильно. Саме тому до їхнього досвіду й звертаються знов і знов – з вічної спокуси зрозуміти, «як їм це вдалося».

Поет, прозаїк, перекладач, сходознавець, латино-американіст, джазмен, перформер, видавець, сценарист, журналіст, блоґер, телевізійник, продюсер, арт-менеджер – жодна з позицій цього списку (а можна ж досипати й ще!) не покриває і, головне, не фокусує цілости, що промчала метеором крізь другу половину XX та перші роки XXI століття під іменем «Юрко Покальчук»: хоч із якого боку глянь – калейдоскоп, суцільне кольорове мерехтіння («Кольорові мелодії» – так називалась одна з його ранніх книжок)… Перебирання окремих скелець цього калейдоскопа й розглядання їх на світло поодинці жодним чином не наближає до таємниці цілого: це так само безнадійно, як старатись описати, крок за кроком, усе, що він на своєму віку любив – Гемінґвея й Че Ґевару, французьких екзистенціалістів і Луї Армстронґа, Лесю Українку й Збишека Цибульського, африканські маски й пісні УПА, каву з Матагальпи і дощ у Парижі, а індонезійську кухню? а жінок? – о-о, жінок! – ну, й жінки ж його любили, – а які він коктейлі робив? я йому завжди казав: старий, у тобі вмер бармен! – а пам'ятаєте, як одного разу, чекай-чекай, на якому ж це фестивалі було…

…І так щоразу – всяка спроба наближення кінчається тим, що скельця вислизають із рук, дробляться на ще дрібніші, на геть уже мікроскопічні кольорові оскалки, – мерехтіння частішає, а «феномен Покальчука», як і раніше, залишається загадкою, – і, з сутої безпорадности зрозуміти, додають, уже заведено: «Харизматична особистість». Це говорилося ще за його життя, і на цьому погоджувалися всі – і ті, хто його щиро любив, і ті, хто погордливо чмихав за його спиною (а такі були в кожному поколінні!): «пурхає, як балерина з валізкою» (це – про його літературознавчі пошуки 1970-х), «ну який із нього письменник, порнушкою скандальчик заробив!» (це – в 1990-х, після появи його еротичної прози), «ні слуху, ні голосу, тільки заважає музикантам» (це – в останнє десятиліття, після «Вогнів Великого Міста», з яких і почалися, й до сьогодні тривають у нас письменницькі джазові рецитації – Андрухович із «Карбідо», Жадан із «Собаками в космосі», – весь цей «Покальчук-стайл» поетичного перформансу «єсть пішов» із його легкої руки, як і багато чого іншого в сучасній культурі)… В тім-то й штука: кожне з його осягнень зокрема можна було піддавати сумніву, але Покальчука від того якимось дивом не меншало, і харизми йому аніскілечки не уймало. Харизма була – в самому мерехтінні. У швидкості змінюваних кольорів…

Гадаю, щоб побачити його, треба старатися не наблизитись – а, навпаки, відступитись. Бажано на якомога дальшу дистанцію: от якраз на ті три покоління.

***

Одного разу мені це вдалося, але я зрозуміла це вже аж коли його не стало. Це трапилося наприкінці 1980-х, після випадкового зіткнення з ним на вулиці (а всяке зіткнення з ним означало шампанськи-вибуховий клекіт новин, вражень, несортованих і якихось неймовірно захопливих – «нє, ти послухай»! – подробиць чергових подорожей, проектів, планів, у які тебе втягувано з місця, заки ти ще встигла оханутися…), – я брела тоді додому в стані легкого «запаморочення Покальчуком», струшуючи з себе опадаюче конфеті щойно відшумілої розмови, і мені несподівано написався був чотиривірш – як уривок, вихоплений із навмання розгорнутої книжки:

 
Знову черевички попорола,
Знову танцювала до зорі!..
Ще ми не старі для рок-н-рола —
Мо', й до смерти будем не старі?..
 

Маленьке уточнення: я ніколи не «танцювала до зорі» (було – один раз, але вже опісля, в 1995-му, в Купальську ніч у Фінляндії). Так що рядки були явно «від нього», як буває принесений вітром чужий запах. Бо це не я – це він був «рок-н-рольщик», всім життям і всією душею, – можливо, взагалі останній рок-н-рольщик Європи. І вже точно єдиний, який зумів сполучити в собі «шістдесяті» наші – й західні (історики на чолі з Ярославом Грицаком, підкресліть собі, будь ласка, це речення червоним!).

В однойменному фільмі Гая Річі, випущеному в рік Юркової смерти (історія любить вкидати такі символічні позначки нам для орієнтації), герой у фіналі обіцяє стати «справжнім» рок-н-рольщиком, – не уточнюючи, правда, що під цим має на мислі, зате точно виражаючи назрілу загальноєвропейську тугу за отією «справжністю», якої в постмодерній культурі вже – вдень з вогнем… Юрко якраз і був тим «справжнім», – тим, хто, на відміну від героя хіту Jethro Tull («Too Old To Rock'n'Roll, Too Young To Die»), ніколи не буде «старим для рок-н-рола», хоч би скільки мав літ. Тому що літа тут ні до чого. І навіть провербіальні «секс і наркотики», що першими спадають на гадку, – то теж тільки атрибут, суть насправді не в них.

Суть у тому, щоб жити своє життя в ритмі 4/4. Творити його, як постійний шалений танець, – вкладаючись у кожен рух і ловлячи від того кайф, якого жоден наркотик не забезпечить. Іншими словами – вміти жити в теперішності, постійно в  т е п е р і ш н о с т і, із захопленням дитини й захланністю коханця, як, між іншим, мріяв Фауст і за що пообіцяв душу Мефістофелеві, наївно уявляючи собі хвилину, котру захочеться «спинити», – бо в часи Ґете фізика ще не відкрила (а Мефістофель Фаустові не сказав, на те він і Мефістофель!), що «затримати» елементарну частинку можна не зупинкою, а тільки й виключно рухом, айнштайнівським «квадратом швидкости»: якщо хочеш бути – не зупиняйся, крутись! Rock! Rock! Rock around the clock!..

Бувають люди, від роду наділені цим душевним ритмом (щасливчики!), і бувають епохи (дуже недовгі, але з дуже довгою «післядією»), в яких цей ритм стає мейнстрімним, – їх потім теж згадують як «щасливі». Такою була в історії новітньої цивілізації середина XX століття – перший глобальний (атож!), на обох півкулях одночасно вибухлий «пасіонарний підйом», що його потім на Заході пов'яжуть із «поколінням 1968 року» (хоча насправді то був тільки пік десятилітнього, від середини 1950-х наростаючого розгону), – а на Сході того самого 1968 року силоміць заб'ють, заглушать, законопатять танками в Празі, як прорвану артезіанську свердловину, і тільки й лишиться мутний, що димовий шлейф, термін «шістдесятники», за яким уже нічого не розгледиш (в кращому разі – кілька ранніх могил і кілька портретів у підручнику, внесених туди ще за СРСР: «дозволених» радянською історіографією). Одначе до кінця «закрутити крана» при таких масштабних процесах навіть найтоталітарнішим режимам не вдається ніколи, – зміна тиску настає не одразу, і якісь «краплі» все ж просочуються, передаючи далі по естафеті «хімічний склад» перебитих «на півслові» культур. Юркові Покальчуку якраз і вдалося отак «просочитись».

Я не найкращий свідок тій добі: в 1968-му мені йшов восьмий рік (Юркові, нагадую, – двадцять восьмий!), але за отриманим у дитинстві емоційним зарядом – якраз на ту «вогку глину» свідомости, на якій кожен відбиток упечатується й зацементовується аж до скону, – смію й себе в певному сенсі вважати її продуктом. Бо, крім низки зовнішніх прикмет («поворот з таборів, шістдесятницькі вірші», кажучи для стислости ще одною автоцитатою, плюс не менш пам'ятні – твіст, і «маленьке чорне плаття», і стрибки під Лєткуєнку-дубі-дубі-ду, і «чуєш? оцей інструмент називається сак-со-фон», і «не заважай, тато перекладає з чеської», і підслухане від дорослих «ЧУМАКАМЮ», і якісь «НОЧІКАБІРІЇ», на які мене не взяли: світ, громохкий і прекрасний, був розчахнутий навстіж і тільки й ждав, коли я виросту!), я запам'ятала й дещо важливіше, і навіть, наважуся ствердити, НАЙважливіше в тій добі: її  р и т м  (і наступний, особливо після арештів 1972 року, перепад ритмів також!), – і вмію читати семантику її прихованих кодів, вона не є для мене «іноземною територією». У симоненківському нестямно-захопленому юначому вигукові: «Як мені даровано багато, / Скільки в мене щастя, чорт візьми!» – я без труда впізнаю той самий визвольний вибух ейфорії, що на іншому континенті стрясав був під ту пору змішаними юрбами білих – і «ніґерів», які, як і мільйони наших в'язнів колгоспу й ҐУЛАҐу, вперше відчули себе «теж-людьми» (а як цікаво було порівняти хронологію американського руху за громадянські права – і повстань у ҐУЛАҐу!) – й од повноти почуттів (хто хоч раз у житті не танцював од щастя, той, вважати, й не жив!) витинали несамовиті колінця під крик Біла Гейлі: «One, two, three o'clock, four o'clock – rock! Five, six, seven o'clock, eight o'clock – rock!»… І бітники, і гіппі, і сорбоннські маоїсти-ревізіоністи в чорних светрах, і київський Клуб творчої молоді, і молодіжний фестиваль у Гельсінкі, де на фото молоденька Марта Богачевська поруч із молоденьким Віталіком Коротичем (хто-небудь іще згадує, що репутацію «ліберала і прогресиста» він здобув на посаді редактора шалено популярного в 1960-х журналу «Ранок»?), – перший, між іншим, контакт із діаспорою, ура, «відлига»! – в усьому тоді був той істинно молодечий запас непідробно-щирої довіри життю, який потім у таких масштабах не повторювався вже ніколи, – така собі всесвітня «Помаранчева революція» завдовжки в кільканадцять років (американці недарма називали наш Майдан-2004 «Вудстоком»!). «Справжній рок-н-рольщик» – це людина, яка не розгубила цього запасу.

Підкреслюю: не релікт епохи, ні, Боже збав (реліктів, запилюжених, сварливих і жовчних, маємо доволі!), – а  ж и в и й  її свідок: той, хто ввесь вік живе на тій самій її хвилі, з якою так щасливо був збігся-зрезонував замолоду, – в своєму власному, питомому ритмі на 4/4. У теперішності живе – цілий час невситимо цікавий до всього, що вона з собою несе.

Так що в тому вірші я вгадала правильно: як написалося, так і сталося. Юрко не постарівся – він чесно зіграв (станцював!) своє життя за законами жанру, і саме його життя й стало найкращим його твором. Аж до останнього акорда, за який оплески він уже не почув (дуже добре пам'ятаю, як страшенно хотілося сказати йому «Браво!» – а вже не кому…): свою хворобу і своє вмирання він зумів приховати від оточення з мужністю, що потрясла всіх, хто його знав, чи не дужче од самого факту смерти. Така смерть теж є артефактом культури, не менше, ніж кілограми виданих книжок чи дисків, – з того ж розряду, що смерть римського гладіатора на арені або середньовічного лицаря на полі бою («гарно жив, гарно і вмерти зумів», за козацькою примовкою): за такою смертю можна вивчати стиль доби. Тут усе згідно з естетичним каноном: рок-н-рол – це квінтесенція joie de vivre, він за визначенням не може переходити в marche funèbre (згадаймо вбраного й загримованого під блазня присмертного Фредді Меркюрі в «The Show Must Go On!»), – і тому «справжнього рок-н-рольщика» не повинні бачити під крапельницею, посірілим од нападу болю чи полисілим од хіміотерапії, і чіплятися за життя в пошуках кращих лікарів, фондів, закордонних клінік і т. д. йому теж не пристало – хто грав своє життя з божественною легкістю, має з такою самою легкістю зачохлити інструмент і зійти зі сцени… І лишитися повік молодим і безсмертним (дивіться останні Юркові відео!): жвавим, легким на підйом, у чорних окулярах – як Збишек Цибульський у славетній сцені з «Попелу й діаманту»… Тільки коли в фіналі приберуть із кадру закривавлені простирадла, ми побачимо, чого коштувала героєві ця роль. (Що ви кажете, не встає? Мертвий? Не може бути!..)