Текст книги "Збігло літо"

Автор книги: Ніна Боден

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 10 страниц)

Ніна Боден
Збігло літо

1. «От якби скоїти щось по-справжньому погане…»

Мері була сердита. Вона вже віддавна сердилась. Навіть не може пригадати, коли востаннє була в доброму гуморі. Іноді й справді знаходилася причина сердитись – приміром, коли її змушували робити те, чого їй не хотілося, – та переважно вона сердилася без будь-якої причини. Прокидалася вранці вже в кепському настрої, почувала себе ображеною, нещасною, їй хотілося або когось ударити, або щось розбити.

Тітка Еліс, із кролячим обличчям, зібраним у пучок сивим волоссям та шпилястим жмутком рідких волосків на підборідді, дратувала Мері вже самою своєю присутністю. Коли тітка розмовляла – жмуток рухався, коли їла – зуби клацали, а в шлунку у неї бурчало й дзюркотіло, ніби виливалася з ванни вода. А вже коли тітка змушувала її зробити щось таке, чого їй не хотілося, Мері так розпалювалася, що в неї все аж кипіло всередині.

Того ранку тітка Еліс зажадала, щоб Мері одягла вовняну жилетку. Стояв погожий липневий день, повівав вітерець, по небу пливли легкі хмарки, й коли Мері зійшла вниз поснідати, настрій у неї був набагато кращий, ніж звичайно. Вона навіть з’їла вівсяну кашу, бо знала, що дідусь вважає, що каша для неї корисна. Виглянувши з-за своєї газети й побачивши перед нею порожню тарілку, дідусь аж просіяв.

– Схоже на те, що наше цілюще морське повітря викликало в тебе, нарешті, апетит, – сказав він.

У нього був такий задоволений вигляд, ніби, з’ївши тарілку вівсяної каші, Мері здійснила якийсь надзвичайно добрий і розумний вчинок, і їй захотілося ще чимось порадувати його. Вона подумала, що може сказати, приміром, таке: «Після сніданку я, мабуть, піду до моря й кидатиму камінці у воду». Мері знала: це буде приємно для дідуся: він тривожився, коли вона, як він висловлювався, «нудилася в чотирьох стінах».

І тепер усе це зіпсувала тітка Еліс зі своєю вовняною жилеткою.

– Ця одежина саме для такої мінливої погоди, – сказала тітка, нервово поглядаючи у вікно, наче погода, мов лютий пес, могла вскочити в кімнату й покусати її.

Мері насупилася й відчула, як обличчя у неї твердіє, немов перепечений пудинг.

– Сьогодні не холодно, – заперечила вона. – А мені навіть гаряче. Коли одягну ще жилетку – я в ній зварюся на смерть.

– Надворі холодний вітер. Кажучи між нами, я свою жилетку вже одягла.

Мері пильно оглянула кімнату:

– А більше тут нікого й немає.

Тітка Еліс голосно розсміялася, але не через те, що в словах Мері було щось смішне, а ніби виправдовувалася:

– Так кажуть, люба моя. Хіба ти ніколи не чула цього вислову?

– Я чула його не раз, але, по-моєму, він звучить безглуздо, – сказала Мері. – А ці ваші старі ідіотські жилетки я просто ненавиджу. Вони з рукавами! З рукавами і з гудзиками! Ви, мабуть, знали, що я їх ненавиджу, через те й купили.

Вона так стукнула ложкою по яйці, що аж бризки полетіли від жовтка.

– О Мері! – сумно проказала тітка Еліс. Вона витріщила свої вицвілі очі й засіпала носом, немов переляканий кролик. Мері відчула, що тітка боїться її, і ще більше розлютилася. Просто смішно – стара жінка боїться одинадцятирічної дівчинки.

– Ніде в світі не одягають жилетку на гудзиках і з рукавами, – ображено заявила вона.

– О Мері! – повторила тітка Еліс.

Здавалося, ніби вона ледь стримує сльози. Дідусь поклав на стіл газету, глянув на тітку. Потім усміхнувся до Мері.

– Люба моя дитино, хтось же їх усе-таки носить, інакше їх не продавали б у крамницях. А раз продають, значить є попит. Немає попиту – немає і пропонування.

Першої секунди Мері ледь не всміхнулася йому. Важко було не всміхнутися до дідуся, який своїм круглим рожевощоким обличчям і круглими синіми очима нагадував життєрадісне, хоча й немолоде немовля. Він був і лисий, як немовля, а то й лисіший за багатьох із них: маківка в нього була така гладенька й блискуча, наче тітка Еліс щодня полірувала її, як полірувала обідній стіл. Досі від самого дідусевого погляду в Мері ставало тепліше на душі, злість, як звичайно, миналася, але тепер, після першої секунди, їй стало не краще, а гірше, бо вона побачила, що його сині очі чимось стурбовані й він торсає пальцями своє вухо. Так він завжди робив, коли про щось напружено думав або був чимось стривожений, і Мері зрозуміла, що дідусь засмучений її грубим ставленням до тітки Еліс. І хоча після цього в глибині душі їй стало соромно й ніяково, однак вона ще дужче розсердилася.

– Але ж діти не самі собі вибирають одежу, правда ж? – заперечила вона. – їм доводиться носити те, що для них купують дорослі. Дівчатка, наприклад, змушені вдягати жахливі, колючі жилетки та ідіотські спіднички. І нічого не можеш сказати, роби тільки те, що тобі велять.

При цій жахливій думці в неї клубок підкотився до горла. Вона ковтнула слину й блиснула очима на тітку Еліс:

– Діти взагалі не мають права нічого казати. Вони повинні носити те, що їм дають, їсти, що дають і… і жити там, де їм звелять. Це несправедливо.

Клубок, здавалося, викотився з горла й каменем ліг на груди.

У тітки Еліс вирвався якийсь смішний звук, щось середнє між зітханням і стогоном.

– Мері, якщо тобі більше не хочеться їсти, то чи не могла б ти вийти з-за столу й побути трохи нагорі? – сказав дідусь.

Він завжди звертався до неї лагідно й розважливо, хоч би що вона сказала чи зробила. Іноді їй хотілося, аби він накричав на неї, бо його чемність і стриманість ще більше дратували її.

Мері підвелась зі стільця й, не промовивши жодного слова, вийшла з кімнати. Однак, зачинивши за собою двері, зупинилася, щоб послухати.

Вона знала: як тільки вийдеш, люди одразу починають говорити про тебе.

– В усьому цьому винна я, тату.

– Дурниці, Еліс!

– Звичайно, я! – Тітчин голос звучав рішуче, в ньому відчувалося обурення. Вона любила винуватити себе навіть у таких речах, які аж ніяк не залежали від неї: наприклад, у поганій погоді або в запізненні поїзда. – Я просто не можу підібрати ключа до серця бідної дитини. В цьому тільки моя вина.

– Я знаю, що ти картаєш себе. І дарма! – Дідусь говорив незвично різко. – Еліс, люба моя, не хвилюйся. Цілком природно, що за цих обставин Мері – важка дитина. З часом вона зміниться. В душі вона добра дівчинка.

Мері скреготнула зубами й затупотіла сходинами нагору. Добра в душі! Ні, вона погана. Вона така погана, що всі ненавидять її, усі, крім дідуся. Тільки дідусь любить її, бо він не такий, як усі, і не вміє ненавидіти.

Мері увійшла в спальню й похмуро утупилася на своє відображення в дзеркалі.

– Я також тебе ненавиджу, – голосно сказала вона сама до себе. – Свиня! – Вона притулила п’ястучки до щік і так натисла мізинцями на кінчика носа, що видно було тільки ніздрі. – А тепер ти й схожа на свиню. Жахлива, потворна свиня!

– О, я б цього не сказала. Тільки коли робиш гримаси, тоді схожа.

Мері обернулась і побачила місіс Кервер, яка щосереди й щоп’ятниці приходила допомагати тітці Еліс робити хатню роботу. То була маленька й худорлява жінка з тонким блідим обличчям, яке здавалося ще тоншим і блідішим в обрамленні кучми густого кучерявого волосся.

– У чужу кімнату без стуку не входять, – в’їдливо сказала Мері. – Це нечемно.

– Кому б іще, як не тобі, розмірковувати про чемність, – усміхнулася місіс Кервер, показуючи квадратні зуби, що були так само завеликі для її худорлявого обличчя, як і кучма рудого волосся. – Я саме збиралася прибрати твоє ліжко. Може, допоможеш, коли ти вже тут?

– Чого раптом? Це ваша робота, вам за неї гроші платять, – обурилася Мері, та одразу прикусила язик. Це вже й справді грубість, а рудоголові, як вона знала, легко спалахують.

Але слова Мері тільки потішали місіс Кервер.

– Правильно, – сказала вона й заходилася прибирати постіль.

Незважаючи на свою худорлявість і маленький зріст, вона була дужа та моторна й немов тер’єр носилася по кімнаті, хапаючи ковдри й підбираючи розкиданий одяг. А Мері стояла біля вікна й спостерігала за нею.

Коли все було прибрано, місіс Кервер сказала:

– Твоя тітка збирається перефарбувати цю кімнату. Який колір тобі сподобався б?

Мері дивилася з вікна на сад і мовчала.

– Чого мовчиш? – запитала місіс Кервер. – Адже ти повинна мати якусь думку з цього приводу. А що, коли пофарбуємо в жовтий колір? Ти хотіла б? Тітка вважає, що ти маєш вибрати колір на свій смак.

– Хай фарбує хоч і в чорний, якщо їй подобається, – сказала Мері. – Мені байдуже. Я тут довго не затримаюсь.

– Не затримаєшся?

– Моя мама поїхала відпочивати, – поквапливо пояснила Мері, – а тато змушений був поїхати до Південної Африки в справах. Він у Чілі.

– Я знаю. – На обличчі місіс Кервер відбився якийсь дивний вираз, ніби їй було відомо щось таке, чого не знала Мері. Дівчинка одразу вирішила, що ненавидить місіс Кервер.

– Ви, мабуть, і не уявляєте, де знаходиться Чілі, – ущипливо сказала вона.

– Чому? Адже я ходила колись до школи.

І хоча місіс Кервер усміхнулася після цих слів, Мері помітила, що вона починає сердитися.

– Ну що ж, – мотнула головою Мері. – Якщо ви знаєте, де знаходиться Чілі, то ви знаєте, як це далеко звідси. Дорога коштує багато грошей, і через те тато не зміг взяти мене з собою, і я змушена була приїхати сюди й зостатися в цієї придуркуватої тітки Еліс. Та він одразу забере мене звідси, як тільки повернеться.

Під час цієї промови обличчя місіс Кервер скривилося й стало зовсім бліде, мовби всі його барви перейшли у волосся.

– Була б ти моєю дочкою, я не дуже квапилася б забирати тебе, – сказала вона.

– Я рада, що не ваша дочка! Я зненавиділа б себе, якби була вашою дочкою! Мені було б бридко взагалі мати з вами щось спільне!

Серце в Мері так калатало, ніби воно враз обірвалося й застрибало в грудях. Вона вибігла із спальні, метнулася у ванну й зачинилася там. Вона чула, як місіс Кервер покрутила ручку й тихо покликала, мовби не хотіла, аби ще хтось почув її:

– Мері, Мері, люба моя…

Але Мері незворушливо сиділа на краю ванни, утупившись в стіну.

За хвилину місіс Кервер пішла.

Мері підвелася, стала перед дзеркалом і почала строїти міни сама до себе, поки відчула себе краще. Тоді обережно відчинила двері, навшпиньках пройшла коридором і спустилася сходами вниз. Тітка Еліс була в кухні й наспівувала якусь пісеньку. Її високий тремтливий голос вібрував на високих нотах.

Мері відчинила задні двері, прикрашені блакитно-червоним вітражем, і вийшла в сад. То був великий сад, із занехаяним темно-зеленим чагарником по краях і, як казала тітка Еліс, «доглянутим клаптиком» посередині, де розмістилися моріжок та охайні клумби з квітами. На моріжку стояв дідусь і дивився на клумбу з трояндами. Він завжди казав, що дуже любить садівництво, хоча, як здавалося Мері, насправді він любив просто стояти й дивитися на квіти, тоді як тітка Еліс полола клумби й підрізала гілля дерев. Та хоч би там як, а для саду в нього був спеціальний одяг, у який він вичепурився і тепер: на ньому була стара картата куртка, яка стала завелика, бо, зістарівшись, дідусь увесь висох, і вовняна шапочка з пишним червоним помпоном – її зв’язала тітка Еліс із різнобарвних залишків вовняних ниток.

Коли Мері підійшла до дідуся, він усміхнувся, ніби за сніданком нічого й не сталося, і сказав:

– І ти тут, Мері? Допоможеш мені в саду?

– Дідусю, а коли я поїду додому? – запитала Мері.

Вона й не думала про це запитувати. Слова самі зірвалися з уст, наче хтось у неї всередині промовив їх.

Дідусь глянув на онуку, і на його обличчі з’явився той самий дивний вираз, що й на обличчі місіс Кервер, – ніби обоє вони знали щось таке, чого не знала Мері, – тільки дідусь був ще й засмучений, неначе те таємниче «щось» тривожило його більше, ніж місіс Кервер.

– А хіба тобі тут не подобається? – запитав він.

Мері стенула плечима й узяла в губи пасмо волосся, неначе їй важко було відповісти на це запитання, хоча насправді нічого важкого тут не було. І не тільки тому, що жити біля моря, та ще й у будинку із садом, де можна гратися, із чагарником, де можна ховатися, розводити багаття, будувати курені, набагато приємніше, ніж у Лондоні. Мері любила дідуся так, як нікого не любила, а крім того, він і тітка Еліс завжди були вдома й ніколи не залишали її вечорами саму, як іноді робили тато й мама, залишаючи доньку лише в компанії із сердитим чорним котом. Того кота звали Ноакс. Внаслідок колишніх бойових походів у нього було відірване вухо та сліпе око, й він завжди кусався і дряпався, як тільки Мері намагалася погладити його. Та вона не винуватила Ноакса, бо знала, як йому важко нудитися в чотирьох стінах задушливої квартири, коли так хочеться вирватися на волю, блукати вулицями, битися з іншими котами. Бували й такі хвилини, коли їй хотілося, щоб він не сидів на підвіконні з ображеним виглядом, недобре поблискуючи єдиним зрячим оком, а зібгався б калачиком на її ліжку й муркотів. Мері не боялася залишатися сама, вона, можна сказати, нічого не боялася (в Цьому та багато чому іншому вона була трішки схожа на Ноакса), але нерідко їй ставало сумно. А відтоді, як Мері оселилась у дідуся, вона зрозуміла, як приємно чути внизу голоси, коли, прокинувшись уранці, ти лежиш у ліжку. Особливо коли знаєш, що ті голоси ніколи не кричатимуть один на одного.

Отже, Мері могла б із чистою совістю відповісти: «Авжеж, мені тут подобається». Але їй завжди чомусь було важко сказати, що їй щось подобається, так само як важко, майже неможливо було видушити із себе слова «дякую» або «пробачте». Іноді їй хотілося вимовити їх, але вони чомусь застрягали в горлі. А через те вона відповіла дідусеві так:

– О, все гаразд!

Дідусь виколупнув ціпком бур’янину.

– Адже ти знаєш, ми з тіткою Еліс раді, іцо ти живеш у нас. Дуже раді.

Оскільки Мері здавалося, що це неправда, вона лише насупилася й промовчала.

– Звичайно, це цілком природно, що ти скучаєш за татом і мамою, – вів далі дідусь.

– А я за ними не скучаю. – Мері так здивували дідусеві слова, що цього разу вона сказала те, що думала. Але, помітивши тінь смутку па його обличчі, зрозуміла свою помилку: гарні діти завжди скучають за своїми батьками, коли ті у від’їзді. Вона відвела убік очі й пробурмотіла: – Вони завжди сварилися й грюкали дверима.

Дідусь відкашлявся:

– Тоді за своїми друзями. Невже тобі не сумно без друзів?

– У мене їх немає. – Мері на хвилю замислилася. Дідусеві, видно, дуже хотілося, щоб вона за кимось скучала. – Я трохи скучаю за Ноаксом. Це мій кіт, – додала вона.

– Я пригадую його. – Дідусь усміхнувся. – Він мене колись укусив. Крізь штани прокусив до крові. Якщо хочеш, ми можемо забрати його сюди, хоча тітка Еліс не дуже любить котів.

– О, Ноакс – не простий кіт, – сказала Мері. – Він, можна сказати, дикий. Одного разу він загриз величезного рудого кота, вдвічі більшого за себе, і, може, з сотню прогнав. Сусіди завжди від нього потерпали і скаржилися.

– Не думаю, що це сподобається Еліс, – сказав дідусь. – Вона завжди намагається підтримувати добрі взаємини із сусідами. Але ти можеш завести собі якусь іншу тварину. Тільки не собаку. Еліс якось укусив собака.

– От якби крокодила, – мрійливо сказала Мері. – Коли я була маленька, моя няня тримала в себе у ванній крокодила на ім’я Джеймс.

– Я мав на увазі щось менш екзотичне, – зазначив дідусь. – Скажімо, кролика. Коли я був хлопчиком, у мене завжди жили кролики.

Мері похитала головою:

– Кролики нудні, – сказала вона. І тут їй здалося, що дідусь розчарований такою відповіддю, а тому враз перемінила свою думку: – Та ну їх, не хочу я заводити ніяких тварин. Правду кажучи, я й додому не хочу. Просто я хочу знати, коли поїду.

Дідусь поколупав ціпком у клумбі і знайшов ще одну бур’янину.

– Не знаю. – Він сумно глянув на неї. – Пробач, Мері, але я й справді не знаю.

Вона так і прикипіла очима до кущів троянд:

– Ви хочете сказати, що вони за мною не приїдуть?

Дідусь виводив ціпком на землі якісь візерунки. Мері глянула на його руку, що тримала палицю, і побачила на ній вени, схожі на синіх черв’яків.

– Ще нічого не вирішено, – сказав дідусь.

Мері стало сухо в роті. Язик немов задерев’янів.

– Вони збираються розлучитися? – запитала вона.

І раптом зрозуміла, що знає про це вже давно, багато тижнів, ще з середини липня, коли мама привезла її до дідуся й тітки Еліс, але тільки тепер, сказавши про це вголос, вона чомусь злякалася.

У дідуся вуха зробилися червоні, немов помпон на його плетеній шапці, обличчя обвисло і вкрилося зморшками. В нього був такий нещасний вигляд, що Мері захотілося підбадьорити його чимось, але вона не могла нічого придумати.

– Бідна моя дитино, – сказав дідусь. – Боюсь, що так.

Слова «бідна моя дитино» викликали в Мері якесь дивне відчуття. Досі вона ненавиділа, коли люди її жаліли, але дідусь вимовив ті слова з такою ласкою, з такою любов’ю – немов вона й справді «його бідна дитина» і його непокоїть те, як вона почуває себе тепер, як вона житиме далі, – що вона ледве стримала сльози.

І все-таки Мері не заплакала. Вона взагалі рідко плакала, навіть коли їй було боляче.

– Тоді вони мене не люблять, – промовила вона рівним, байдужим голосом.

– Що за дурниці? Звичайно, люблять. – У дідусевому голосі прозвучали нотки обурення, і Мері скорчила міну, але відвернулася, щоб він не побачив. Вона знала, що він так скаже. Дорослі всі однакові: говорять не те, що правда, а те, ідо треба сказати. – Вони обоє дуже тебе люблять, – провадив далі дідусь. – Просто… Просто вони більше не люблять одне одного. – Він тихо зітхнув. – І не дивно, твоїй мамі було лиш вісімнадцять років, коли вона вийшла заміж. Ще дівчинкою. З лиця була гарненька, але ще дурненька.

Він ледь усміхнувся, наче уявив маму дівчиною. Відтак усмішка його згасла, він знову зітхнув і сказав, що люди з віком змінюються й іноді – не завжди, а іноді, – коли вони одружуються надто молодими, то з часом стають чужими і розлучаються. І ніхто не може їм допомогти. От так і в тата з мамою. І ніхто не винен.

Мері перестала слухати. А для чого? її дідусь має таку лагідну вдачу, що в нього ніхто ніколи не буде винен.

Вона втупилася в простір і завмерла, немов статуя. З нею часто таке бувало, коли траплялося щось неприємне: застигла нерухомо і, вп’явшись поглядом удалечінь, не тільки ставала схожою на статую, а й, коли старалася по-справжньому, то можна було повірити, що вона холодна, мов камінь, і не відчуває нічого. Вона, звісно, чула, що відбувалося довкола, чула розмови, але все, що люди говорили й робили, здавалося, не стосувалось її зовсім.

Вона знала, що тітка Еліс у саду, бо чула, як вона тихо й збуджено звертається до дідуся, як той спокійно відповідає, але не дивилася на них і не поворухнула жодним м’язом, поки тітка Еліс доторкнулася до її плеча.

– О, Мері, любонько моя!.. – сказала вона.

Мері враз ожила, перетворившись із статуї на злого червонолицього демона, і, стиснувши п’ястуки, так різко обернулася до тітки, аж та відсахнулась, наче боялась, що Мері вдарить її.

– Не називайте мене любонькою! Не смійте!

Так її називали мама з татом. Мері любонька. Любонька Мері. Можна подумати, що вони любили її.

– Ненавиджу, коли мене називають любонькою, коли сюсюкають! – закричала Мері й помчалась через моріжок у чагарник з такою швидкістю, що в неї аж щоки трусилися.

Тут вона впала на землю. І хоча Мері заплющила очі, перед нею усе ще стрибало стривожене дідусеве обличчя і по-кролячому простакувате – тітчине. Мері качалася по землі, скреготала зубами, гребла пальцями листя. Вона ненавиділа себе. Вона просто жахлива дівчинка, через те її й покинули тато з мамою – місіс Кревер відверто сказала їй про це, – а тепер вона так по-свинському поводиться з дідусем і тіткою Еліс. Тітка Еліс, звичайно, дурепа, зі жмутком волосся на підборідді, і в шлунку в неї бурчить, і говорить вона дурниці на зразок «тільки між нами», але тітка бажає їй тільки добра, а вона, Мері, так бридко поводиться з нею. А найгірше те – Мері цього просто витерпіти не може, – що ні дідусь, ні тітка Еліс не сердяться на неї, не винуватять її. Хоч би що вона зробила, вони тільки й кажуть: «Бідна Мері, то не її вина».

– Бідна Мері! – повторила вона, відчуваючи відразу до себе. А тоді: – К бісу все! Пропади все пропадом! – І, набравши повну пригорщу опалого листя, змішаного з землею, стала натирати ним собі обличчя й голову. Кілька грудочок землі потрапили до рота, і це спинило її. Мері сіла, виплюнула землю і, скорчивши міну, голосно сказала: – От якби… якби скоїти щось по-справжньому погане.

2. Лови злодія!

Мері кинулася тікати. Вона вибігла із саду, промчала головною вулицею міста, спустилася на набережну й подалася до пристані. В голові у неї стугоніло, а від холодного повітря ломило зуби й, немов ножем, шпигало в горлі.

Дув холодний вітер. Вранішнє сонце сховалось за хмари (як і передбачала тітка Еліс), і на пляжі було майже безлюдно; над вкритою рінню прибережною смугою, що положисто спускалася до сяючої блакиті морського простору, з криками кружляли чайки.

Порожньо було не лише на пляжі. Більшість кав’ярень на набережній позабивали дошками, атракціони закрили. Цього літа відпочивальників було мало, через те що берег забруднився мазутом; біля моря можна було побачити переважно старих людей, пенсіонери, закутавшись у шарфи й пальта, сиділи на набережній і вдивлялися у морську далечінь, немов чекали чогось.

Пробігаючи пляжем, Мері засунула до рота два пальці й пронизливо свиснула, але ніхто із присутніх тут не підстрибнув від несподіванки, ніхто навіть і не глянув на неї. Лише кілька чайок з криками зірвалися з місця.

Мері зсутулилася й перейшла на крок. Біля самої пристані стояла ятка, де продавали солодощі, морозиво й пухнасту цукрову вату на паличках. Біля ятки красувалося величезне опудало ведмедя. Якщо опустити шестипенсовик у підвішену в нього на шиї коробку, то можна сісти на нього верхи й сфотографуватися. Досі цей ведмідь здавався Мері грізним, майже живим з його вишкіреною червоною пащекою і гострими жовтими зубами, але сьогодні, коли тут нікого не було, він стояв якийсь жалюгідний, був поїдений міллю – і справді, у боці в нього зяяла велика діра, з якої проглядала набивка. Мері засунула туди палець й виколупала жмуток вати, але тут із ятки висунув голову продавець і накричав на неї.

Мері показала йому язика і зістрибнула з набережної на пляж, опинившись біля невеличкого молу. По той бік молу білів клаптик піску, на якому гралися двоє малюків. Вони будували замок, прикрашаючи його морськими водоростями й шматочками загуслої смоли. Мері залізла на мол, лягла на його зелену, слизисту поверхню і задивилася на них. Коли дітлахи помітили її, вона скорчила їм міну. Мері вміла робити страшні гримаси, і ця була найстрашніша з усіх: відтягнувши кутички рота догори, а кутички очей донизу з допомогою великих і вказівних пальців, вона водночас натисла мізинцями на кінчик носа з такою силою, що стало видно тільки дірки від ніздрів. Вона знала, що коли іще закотить очі, то буде жахливе видовище і діти перелякаються. І справді, малюки враз зайшлися сльозами і, спотикаючись, з вереском кинулися до своєї матері, яка саме задрімала в шезлонзі. Ледь розплющивши одне око, вона сказала:

– А тепер що сталося?

Задоволена таким успіхом, Мері злізла з молу й побігла пляжем повз пірс до пляжних кабін. Але ніде більше дітей не було, лише біля однієї з кабінок сиділа якась жінка в старезній шубі – лисих латок більше ніж хутра, – з білим, мов папір, зморшкуватим обличчям. Та коли Мері і їй скорчила міну божевільної, та схопилася на рівні ноги з дивовижною спритністю, потрясла згорнутою в трубку газетою і крикнула:

– Ану геть звідси негайно, капосна пустунко!

«Ану геть звідси негайно, ану геть звідси негайно!» – співучим голосом передражнювала Мері обурену стару жінку, розмахуючи руками, але в глибині душі вона відчула себе ображеною. «Пустунка» – це дитяче слово.

Пустунами називають тільки малюків. Вона скорчила ще одну гримасу – ніби її нудить, – але зробила це без душі чим викликала в старої лише зневагу. Стара сіла, закрила свої худі коліна полами облізлої шуби й заплющила очі.

Мері дивилася на неї. Іноді людей дратує, коли вони, розплющивши очі, помічають, що хтось на них дивиться, але стара леді залишалася незворушною – може, й справді заснула чи вмерла? – а тому за хвилю Мері здалася і, піднявшись сходами, знову вийшла на набережну. Вона раптом відчула себе якоюсь важкою і незграбною, і на неї напала така нудьга, що їй захотілося позіхати. Строїти міни й дратувати людей неважко – тут великого розуму не треба. Якби дізнався про це дідусь, він навіть не розсердився б. Він тільки сказав би: «Це нечемно, люба моя, правда ж?» Але цим він усе сказав би!

Від звичайних пустощів немає користі. А втім, Мері не дуже розуміла, що в даному разі означають слова «немає користі»; їй просто хотілося скоїти щось по-справжньому погане, аби дідусь – та й усі решта – зрозуміли, яка вона погана. Їй здавалося, що в такий спосіб вона підніме собі настрій.

Але що б іще таке утнути? Вона оглянула безлюдну набережну і довгий ряд зачинених кабін. Дідусь також орендував одну з таких кабін, щоб у ній перевдягатися після купання, а купався він щодня, коли було тепло. Тітка Еліс вважала, що він надто старий для морських купань – дідусеві було вже близько вісімдесяти років, – і завжди нагадувала йому про це. Мовляв, у нього може серце не витримати, або він утопиться, або застудиться. Тітка Еліс не могла оберегти дідуся ні від серцевого нападу, ні від утоплення, бо так і не навчилася плавати, зате вона успішно оберігала його від простуди, супроводжуючи його до кабіни, де варила для нього на плитці какао. Дідусь ненавидів какао, але тітка Еліс стояла над ним, усім своїм виглядом наказуючи: «Роби, що я тобі кажу, а то…» І дідусь здавався.

Мері іноді думала, що старим живеться не легше, ніж дітям. За них також інші вирішують, що для них корисне, а що ні, змушують їх одягати жилети і пити какао.

Мері почала мудрувати над тим, як би накапостити тітці Еліс. Ключ від їхньої кабіни був схований під сходинкою і прикручений дротиком. Можна забратися всередину і влаштувати там непоганий розгардіяш – висипати цукор на підлогу, підсипати піску в какао…

На якусь мить ця ідея здалася їй привабливою, але потім Мері знову почала позіхати. Не те! Ліньки навіть затівати всю оту мороку. Крім того, тітка Еліс була короткозора, вона могла не помітити піску в какао й напоїти дідуся тією сумішшю. А коли дідусь і здогадається, чиїх рук та справа, то тільки скаже: «Бідна Мері, це не її вина. Вона просто розстроєна, і за це її винуватити не можна». (Оскільки Мері завжди підслуховувала біля дверей і чула, що люди завжди знаходять виправдання її вчинкам, то була певна, що дідусь скаже саме так.)

Мері знов позіхнула, та так, що аж щелепа хруснула. Ні, коли вже робити щось по-справжньому погане, то треба скоїти якийсь злочин, наприклад, пограбувати банк або когось убити!

Вона рушила назад, до пристані, перестрибуючи через кам’яні плити, якими була викладена набережна, а щоб було важче це робити, скосила очі до перенісся. «Цікаво, скільки можна тримати очі скошеними», – подумала вона й так зосередилася на цьому, що жінка, яка саме проходила повз неї, поквапливо відвела від неї погляд і сказала до свого чоловіка:

– Яка жахлива трагедія! Така славна дівчинка, а…

Коли Мері дісталася пірса, у неї від перенапруги розболілися очі та ще й захотілося їсти. Знайшовши в кишені монету, вона пішла до ятки, щоб купити цукрову вату на паличці. Цікаво, чи згадає продавець, що вона виколупала з ведмедя жмуток набивки? Та він і не глянув на неї. Продавець дивився поверх її голови, обслуговуючи чоловіка, який попросив пачку сигарет, хоча Мері стояла попереду нього.

Мері зненавиділа за це продавця. Коли він, нарешті, звернув на неї увагу і, подавши їй цукрову вату, повернувся до каси по здачу, Мері схопила з прилавка дві плитки шоколаду й засунула собі до кишені. Беручи здачу, вона подарувала продавцеві таку сліпучу усмішку й так чемно подякувала, що той аж здивувався. Він усміхнувся у відповідь і висловив жаль з приводу того, що після такого погожого ранку зірвався холодний вітер.

Шоколад підтанув і прилип до джинсів. Мері прикрила рукою кишеню і, все ще солодко всміхаючись, позадкувала подалі від ятки. Потім обернулася й побігла вистрибцем, щось мугичучи собі під ніс. Вона відчувала і страх, і радісне збудження водночас. Їй кортіло озирнутися й подивитися, чи не було свідків її вчинку, але вона не насмілювалась. Бігла, підстрибуючи, мугичучи якусь пісеньку, як зовсім безтурботна дівчинка, поки дісталася сходів, що вели вниз, на пляж. Вона збігла вниз, перестрибнувши через три останніх сходинки прямо на рінь.

Серце в неї шалено калатало. Вона знайшла собі прихисток під дашком бетонної стіни набережної, що висів у неї якраз над головою. Під час припливу море доходило аж до цього місця, а тому тут пахло водоростями і ще чимось прокислим, як пахне в печерах. Мері зморщила носа, але вийти зі своєї схованки не насмілилась. Страх і тривога скували її, ноги зробились важкі й неслухняні. А що, як хтось бачив її? А може, її бачили сотні людей? Вона вважала, що набережна порожня, але всі люди насправді могли просто поховатись за павільйоном естради і під високими палями, на яких тримається пірс! Вони стежать за нею і чекають! А що, коли вони раптом усі піднімуться і побіжать за нею з криками: «Лови злодія! Лови злодія!»

А може, вони вже біжать за нею?

Серце в Мері закалатало ще дужче. А коли хтось і справді заговорив над нею, вона подумала, що воно зараз вирветься з грудей.

– А ми тебе приглянули, – почувся голос угорі над нею.

Паличка з цукровою ватою випала в Мері з рук. Підвівши голову, вона побачила два рожевощоких круглих личка, які, як здалося їй першої страшної миті, сиділи просто на двох парах коротких товстих ніжок. Оговтавшись, вона збагнула, що ці жахливі істоти – насправді дві звичайні собі дівчинки, які сиділи навпочіпки і, нахилившись так, що аж підборіддя торкалося колін, заглядали під дашок. Вони були одягнені в шорти, а коротко підстрижене волосся було таке прилизане, що здавалося намальованим на їхніх головах фарбою.

– А ми тебе приглянули, – повторила одна з них і захихотіла.

– Не приглянули, а наглянули, – поправила її друга й захихотіла ще голосніше, а її повні щічки стали схожі на дві блискучі кульки. – Ми тебе наглянули, – повторила вона хрипкуватим радісним голосом. – Ти крала.

Останні слова прозвучали не дуже голосно, – дівчинка промовила їх крізь сміх, – але для Мері вони здалися громом з ясного неба.

– Тсс… – прошепотіла вона, але дівчатка й далі сміялися нестримним сміхом, підштовхуючи одна одну ліктями, поки Мері сказала сердито: – Гей ви, мордаті реготухи, ану геть звідси!