Текст книги "Збігло літо"

Автор книги: Ніна Боден

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 10 страниц)

Вони враз перестали хихотіти й так здивовано глянули на неї, мовби ні від кого досі не чули таких грубих слів. Затим кутики їхніх уст опустилися, і Мері з жахом зрозуміла, що вони ось-ось заплачуть. З-під дашка їй не видно було, чи є хтось поблизу на набережній, але діти ще зовсім малі – їм не більше як по п’ять чи по шість років, – отже хтось із дорослих обов’язково наглядає за ними. І коли вони заплачуть, тоді прибіжать дорослі і…

Мері геть забула про своє бажання, щоб усі знали, яка вона погана дівчинка. А через те сказала якомога лагідніше:

– Вибачте, я не хотіла вас образити, але ви ще просто дурненькі. Я нічого не крала. Ви говорите дурниці.

Діти перезирнулися Вони були схожі між собою, як дві краплі води: однакові сяючі карі очі, однакове гла-деньке волосся. А тепер на їхніх личках з’явився однаково упертий вираз.

– Але ж ми дивилися і приглянули тебе, – сказала одна.

– Ми наглянули тебе, – сказала друга.

– Не «приглянули» і не «наглянули», а бачили. Треба казати: «Ми тебе бачили», – нетерпляче поправила їх Мері. В неї не було ні братів, ні сестер, через те вона забула, як нелегко малюкам правильно добирати слова. Потім вона збагнула, що в даному разі граматика не має значення, і поквапливо пояснила: – Нічого ви не бачили, тому що і бачити не було чого. Я лишень купила паличку цукрової вати і дві шоколадки, а тепер ось бачите, я впустила паличку на землю, і вата зіпсувалася, бо ви мене налякали. – Вона вдала, що вкрай засмучена цим, наступила на паличку ногою і втерла її в рінь. – Дивіться! Зовсім сплющилася і вся брудна!

В обох дівчаток був такий нещасний вигляд, – зустрівшись з нею поглядами, вони винувато відвели очі, – що Мері стало їх шкода.

– Не журіться! – Мері всміхнулася, щоб підбадьорити їх. – Адже ви не навмисне це зробили, правда ж?

Але їхні обличчя все ще залишалися сумними.

– У мене в кишені є м’ятний цукерок, – сказала одна дівчинка. – Він трохи розтанув, але можеш взяти, якщо хочеш.

– Поллі не любить м’ятних цукерків. А я свій з’їла, – додала друга.

– Тоді я схожа на Поллі, – сказала Мері. – Я також не люблю м’ятних цукерків. Знаєте що? Якщо ви спуститеся сюди, я дам вам шоколадку.

Тільки-но вони спустяться вниз, одразу зникнуть з поля зору того, хто доглядає за ними. Вона дасть їм шоколадку і втече. Ніжки в них короткі, а кам’яні сходи круті: поки вони виберуться назад па набережну, вона вже буде далеко.

Вони захитали головами.

– Ні, ми одягли чисті шорти і йдемо до зубного лікаря.

Мері знов заусміхалася. Сердитися тут не можна ні в якому разі. І вона сказала якомога лагідніше:

– А ви шорти не замастите, якщо будете обережні. До того ж лікар дивитиметься на ваші зуби, а не на шорти.

Вони знов засміялися, потім перезирнулись.

– Спускайтесь, – квапила їх Мері. – Я не збираюся чекати вас цілий день.

Вона дістала з кишені шоколадку й, не дивлячись на них, почала здирати золотисту обгортку. Мері чула, як вони пошепталися й, топаючи сандаликами, побігли до сходинок. Спускалися вони дуже повільно, одна за одною, по черзі ступаючи на кожну сходинку. Мері аж нудило й трусило, ніби вона сама збиралася до зубного лікаря. Якби ще з’їла шоколадку, подумала вона, то, мабуть, її знудило б.

Спотикаючись, вони бігли до неї пляжем, а очі їхні сяяли надією. Мері зідрала обгортку з другої плитки й сказала:

– Бачите, обом дісталось по одній. От вам пощастило!

Дві пухких ручки рвучко простяглись до неї. Цікаво, хто з них Поллі і як їх розрізняє їхня мама?

– Оце тобі, Поллі, – навздогад сказала Мері, але, як з’ясувалося, помилилась.

– Я не Поллі, – засміялася дівчинка, напхавши повен рот шоколаду. – Я Аннабел. Скорочено Анні. Люди завжди нас плутають.

– Через це іноді так смішно буває в школі, – додала Поллі.

Вони знову перезирнулися, ротики в обох вимащені шоколадом, він аж стікає з кутиків уст.

– Я одного разу подула в молоко, полетіли бризки, а Поллі за це поставили в куток, – сказала Анні.

– А тоді вчителька зрозуміла, що помилилася, і дала мені лимонного цукерка, – засміялася Поллі.

Мері подумала, що вони славні дівчатка з кумедними круглими личками, носиками-гудзиками і хрипкуватими голосами.

– Їж обережно, Поллі, а то замастиш свою сорочечку – застерегла вона.

Поллі глянула вниз, і з її підборіддя одразу зробилося кілька підборідь.

– Ох Поллі, Поллі, яка ти замазура, – так кумедно сказала вона, що Мері аж розсміялась.

Точніше, вона тільки почала сміятись. Та за мить Мері урвала свій сміх і вклякла на місці з відкритим ротом – згори долинав голос:

– Полліанно, Полліанно…

Кликали неначе тільки одну з них.

– Я повинна йти… – прошепотіла Мері, але не встигла вона ступити й кроку, як на сходах з’явився якийсь хлопець.

– Поліанно! – Він уже спустився сходами і йшов пляжем. Важка сумка нахиляла його вбік і била по ногах. – Я ж сказав, щоб ви не йшли на пляж. А що ви їсте? – Він говорив як дорослий, хоча був, як здалося Мері, не набагато старший за неї. Хіба що трохи вищий та худіший, зі стурбованим ластатим обличчям і рудим волоссям.

– Шоколад! – грізним голосом вигукнув він.

– Це вона нам дала, – сказала Поллі.

Він поставив сумку на землю і потер об штани руки.

– Ви не повинні брати нічого солодкого від чужих людей! Скільки разів вам мама говорила про це?! – Він глянув на Мері й тим самим тоном дорослого, але вже винувато додав: – Пробачте, будь ласка, що вони потурбували вас.

– Це не її шоколад, вона вкрала його, – сказала одна з двійнят. Яка саме з них, Мері не зрозуміла, тому що голоси в них були зовсім однакові, і вона дивилася не на них, а на хлопця, який почав червоніти. Барва сорому залила спочатку шию від комірця відкритої голубої сорочки, потім перейшла на обличчя, й воно стало майже такого кольору, як і його волосся.

– Це брехня! – Мері аж затремтіла і, щоб зберегти рівновагу, притислася спиною до стіни.

– Полліанно! – сказав хлопець, і двійнята подивилися на нього широко розплющеними невинними очима.

– Ми наглянули її, Саймоне, – пояснила Аннабел. – Ми бачили, як вона купила паличку цукрової вати, а коли продавець відвернувся, схопила шоколадки.

– Я заплатила за них, ви, малі брехухи!

І хоча в ці слова Мері вдалося вкласти всю свою зневагу, їй ураз захотілося, щоб стіна розверзлась, а вона сама провалилася в тріщину. От якби вона знала чарівне слово, яке зробило б її невидимою! В казках, що їх вона читала, коли була маленька, таке завжди траплялося у безвихідному становищі, і хоча тепер Мері не читала тих казок, вважаючи, що всілякі чудеса і чари – просто нісенітниця, вона все-таки провела пальцями по слизькій стіні, сподіваючись знайти яку-небудь кнопку чи ручку.

Але нічого такого не сталося. Вона все ще стояла на одному місці, угорі над нею було сіре небо, а під ногами слизька рінь, а двійнята і цей зніяковілий хлопець не зводили з неї очей.

– Так не можна говорити, – дорікнув їй хлопець. Обличчя його все ще горіло рум’янцем, – Вони ніколи не обдурюють. Хоч і маленькі, але завжди кажуть правду.

– Брехня гірша за крадіжку, – самовдоволено вставила Поллі і, дожувавши свій шоколад, витерла руки об сорочечку.

– Поглянь, що ти наробила! – вигукнула Мері, сподіваючись відвернути від себе увагу хлопця. Адже він, мабуть, повинен був стежити за Поллі й Аннабел, щоб вони не позабруднювалися. Та її надія не збулася. Хлопець тільки краєчком ока глянув на Поллі й сказав, що нічого вже не поробиш, це, мовляв, не біда, шоколад легко від переться, то не мазут.

Затим він повернувся до Мері. У нього були блакитно-сірі з брунатними цяточками очі, схожі на камінчики.

Мері завжди звертала увагу на очі. З виразу очей вона часто здогадувалася, про що людина думає, а це іноді відрізнялося від того, що вона каже.

Але хлопцеві очі тільки спантеличили її. У них відбилося замішання і, хоч як це дивно, жалість. Мері не могла зрозуміти, чому він жаліє її.

– Ти була голодна? – запитав хлопець.

Запитання було таке несподіване, що вона одразу не змогла відповісти.

Хлопець знову почервонів:

– Я тільки подумав… може, й справді ти була голодна?

– Будь ласка, Саймоне, – схопила його за рукав Аннабел, – влаштуймо над нею суд. Ми повинні судити її.

– Будь ласка, Саймоне! – почала підстрибувати Поллі. – Я буду свідком, а вона підсудною.

– І я хочу бути свідком, – сказала Аннабел. – Я ще ніколи в житті не була свідком. Це несправедливо.

Мері втупилася в них.

– У себе вдома, коли хтось із них нашкодить, ми іноді влаштовуємо суд… – сказав Саймон.

У нього був зніяковілий вигляд від того, що довелось відкрити сторонній людині домашній звичай, та крім цього на його обличчі відбилось іще щось; чи то сором’язливість, чи то сором. Він повернувся до близнюків і пробурмотів:

– Це не гра. Невже ви не бачите, що бідна дівчинка хоче їсти? Вона сьогодні, мабуть, і не снідала.

– А я з’їла свій сніданок, – похвалилася Поллі. – Кукурудзяні пластівці з молоком, і грінки, і яблуко.

– Замовкни! – сердито осмикнув її Саймон. Вона закліпала очима й засунула палець у рот.

Мері нарешті перевела подих. Їй усе стало зрозуміло. Адже перед тим, як прийти до моря, вона качалася в чагарнику, вимазала листям, змішаним із землею, обличчя й волосся. Звичайно, листя і бруд вітер уже здув, але вигляд у неї, мабуть, як у того волоцюги чи як у циганки Одне слово, як у дуже бідної…

Ось чому Саймон пожалів її.

На якусь хвилю вона страшенно образилася й хотіла крикнути, що це все неправда. Якщо вона сама не багата, то батьки її – багаті люди. Принаймні, вони мають змогу купити їй стільки шоколадок, скільки вона забажає.

Але вона промовчала. Розтулила рота, подивилася на Саймона і знов стулила, не сказавши жодного слова. Мері злякалась. І, як вона раптом збагнула, злякалася не того, що він може зробити, – вона могла легко втекти, адже при ньому були Полліанна і сумка, – а того, що він про неї подумав би.

Це почуття скоріш за все її здивувало. Досі їй було байдуже, що люди про неї думають, за винятком хіба що дідуся і її першої вчительки, міс Фіпс, яка була дуже добра жінка. Але ж Саймон аж ніяк не належав до цих людей.

Вона похнюпилася і крізь вії спостерігала за ним. Худий, рудуватий, очі немов поцятковані камінчики. На перший погляд, звичайний собі хлопець, одначе вона вже знала чи, радше, відчувала, – бо говорити про те, що вона його знає, після того, як вони тільки-но познайомилися, було рано, – що з ним доведеться рахуватися. Тож хай ліпше він її жаліє, ніж зневажатиме.

– А ти й справді не снідала? – поцікавилась Поллі. – Навіть кукурудзяних пластівців не їла?

Мері похитала головою. Її довге волосся обвило обличчя, сховало його.

– А чому твоя мама не дала тобі їсти? – допитувалася Аннабел.

– Чи тато? – додала Поллі. – Нам тато готує сам сніданки щонеділі або коли наша мама народжує нову дитину. І сьогодні тато готував сніданок, бо минулого тижня в мами народилася ще одна дитина, а ми ходили скуповуватись.

– Я не живу з мамою, – пояснила Мері. – Я живу з тіткою.

– Чому тоді твоя тітка тебе не нагодувала?

– А чому ти не живеш з мамою?

Ці запитання близнюки випалили одночасно, не зводячи з Мері своїх серйозних оченят. Двоє пухкеньких допитливих малюків вирішили будь-що докопатися до істини. «Вони напирають, як лавина, і ніщо їх не зупинить», – подумала Мері й благально глянула на Саймона, але він стояв до неї спиною, копирсаючись у своїй сумці.

– Моїй тітці байдуже, снідаю я чи ні!

Мері знала: її слова несправедливі щодо тітки Еліс, яка завжди намагалась донесхочу нагодувати її і була переконана, що Мері помре з голоду, якщо не доїсть грінку чи яєчко, але це було єдине пояснення, що спало їй па думку першої миті. А щодо другого запитання, то відповідати на нього щиро було незручно, а придумати якусь підходящу версію вона зразу не змогла, і через те вона вдала, що не розчула його. Мері відійшла від них на кілька кроків, набрала жменю камінців і почала кидати їх у стару бляшанку, що стирчала з ріні.

– Мабуть, її мама померла, – почула вона позаду себе шепіт Поллі.

– Твоя мама померла? – запитала Аннабел, підійшовши до неї і заглядаючи їй в обличчя.

– Не твоє діло! – Мері шпурнула камінець, але не влучила. – Йди к бісу! – додала вона дуже голосно.

– Так не можна казати, – промовила Аннабел з докором у голосі. – Ти не повинна грубити мені. Адже я тільки запитала. І я чемно запитала.

Мері геть розсердилася.

– Так, так, так! Моя мама померла! – Вона відчула себе вкрай спустошеною і окинула дівчинку лютим поглядом. – І тато також помер. Я сирота. Може, ти ще щось хочеш знати?

Аннабел захитала головою і побігла до Саймона й Поллі. Мері знала, що вони зараз шепчуться про неї. Вона не переставала кидати камінці, але так і не влучила в бляшанку, бо очі в неї заволокло пеленою. Може, коли вона не помічатиме їх, то вони підуть геть?

Але Саймон підійшов до неї й сказав:

– У мене тут є дещо для тебе. Якщо ти голодна… – він простягнув їй дуже товстий сендвіч, – Сардини. Я купив їх на вечерю, але відкрив бляшанку і зробив сендвіч…

Мері зовсім не хотілося їсти. До того ж вона ненавиділа сардини.

– Пробач, але масла в мене немає, – сказав Саймон, украй засоромившись.

Мері взяла сендвіч. Вона не збиралася його брати, але рука сама потяглася. Мері відкусила шматочок, але їй краще не стало: сендвіч був бридкий, як вона й здогадувалася.

Близнюки також підійшли слідом за Саймоном, стали по обидва боки від нього й задивилися на Мері.

– Ну й манери! – раптом голосно сказала Аннабел із суворими нотками в голосі.

– Тсс… – одразу зашипів на неї Саймон і, повернувшись до сестер, сказав: – Ану йдіть звідси! Швиденько нагору сходами!

Малюки запротестували:

– Вона повинна щось сказати. Ти нам завжди нагадуєш, що слід бути чемними. Так нечесно…

Однак слухняно пішли нагору.

– Пробач, будь ласка, – сказав Саймон, – вони ще маленькі.

– Ні, це моя вина. – Мері проковтнула шматочок сендвіча й покірно додала: – Я повинна була сказати «дякую».

– Ти, мабуть, дуже голодна. Який жах…

У нього був такий стурбований і співчутливий вигляд, що розсміятися у Мері не вистачило духу. Крім того, вона з жахом зрозуміла, що він збирається стояти й дивитися, як вона їсть, ніби це було в зоопарку.

– Я не можу з’їсти все зразу, – сказала вона. – Коли людина по-справжньому голодна, їй треба їсти повільно. Поспішати небезпечно, можна зіпсувати шлунок.

На мить на його обличчя лягла тінь недовіри, відтак воно просіяло і він усміхнувся:

– Гаразд, я не буду дивитися на тебе.

Але він не відійшов. Усмішка його згасла, і він зніяковіло переступав з ноги на ногу. Нарешті Саймон поквапливо заговорив:

– Звичайно, це не моє діло, але скажи, де ти сьогодні збираєшся обідати? Твоя тітка, мабуть, дуже бідна?

– Та ні, не бідна, – не задумуючись, сказала Мері. І, помітивши здивований вираз па його обличчі, поквапливо додала: – Не думай, що вона морить мене голодом. Просто вона… вона не любить мене і через те годує всілякими недоїдками, а вони не завжди смачні.

– А чому вона тебе не любить?

Мері тихо зітхнула. Вона любила вигадувати про себе всілякі небилиці, але їй потрібен був час, щоб обдумати їх як належить, перш ніж донести до людей. Однак Саймон не давав їй на це часу. «Він такий, як І його сестри, – подумала вона, – суне свого носа куди не слід».

Мері мотнула головою:

– Багато знатимеш – швидко постарієш!

Саймон знову почервонів – червонів він напрочуд легко, як сором’язлива дівчинка, подумала Мері, – але відповів спокійно:

– Не хочеш сказати, то й не треба.

І пішов собі геть. Мері дивилася йому вслід і раптом відчула себе зовсім самотньою. Саймон противний хлопець, любить совати носа в чужі справи, але він перший з її ровесників, з яким їй довелося побалакати за останній місяць. Ні дідусь, ні тітка Еліс нікого не знали з місцевих хлопчаків. У дідуся всі приятелі були такі самі старі, як і він, а тітка Еліс через свою сором’язливість ні з ким не знайомилася. Із сусідами вона розмовляла тільки в разі необхідності, а коли йшла вулицею, то здебільшого вдавала, що нікого не помічає.

Мері нарешті опанувала себе й крикнула вслід Саймону:

– Пробач мені!

Він зупинився й озирнувся. Обличчя в нього було ненепроникне.

– Я не хотіла тебе образити. Просто річ у тім… – у чім? Вона нічого не могла придумати, та за мить слова самі зринули з уст: – Просто мені й справді не хочеться про це говорити.

– Гаразд. – Саймон промовив це слово якимось відчуженим тоном, ніби він усе ще ображався, однак усміхнувся – Усе це вийшло у нас якось недоладно. Я навіть не знаю, як тебе звати.

– Мері.

– А я – Саймон Трампет. – Він помовчав якусь мить. – Послухай… Я хочу сказати… Ну, якщо ти… – Він знову замовк, тоді нахилився над сумкою, підняв її, перехнябившись під її вагою, і сказав, немов разом із сумкою він підібрав із землі сміливість: – Я хочу сказати, коли ти знову захочеш їсти, то приходь до нас. Ми живемо в «Харбор-в’ю», це одразу за пірсом.

Він не став чекати на відповідь, а вибіг сходами нагору, де до нього приєдналися Поллі і Аннабел. Одна взяла його за вільну руку, друга вчепилася за сумку.

Вони майже одразу зникли з її очей, але Мері тільки через п’ять хвилин за її годинником наважилася поховати в ріні рештки сендвіча. А вже тоді почала обмірковувати свою вигадку. Може, вона більше не зустріне Саймоча, але коли така зустріч відбудеться, треба мати напоготові правдоподібну версію.

3. Хлопчик з моря

«Моя тітка не любить мене. Вона тримає мене тільки заради грошей. Річ у тім, що мій батько був дуже багатий чоловік, майже мільйонер…»

Мері сиділа на лаві й безгучно ворушила губами, розмовляла сама з собою. Потім вона замислилася, нахмурившись. Тато в неї був бізнесмен, мав дуже багато грошей, але на чому він їх заробляв, вона уявлення не мала. Знала тільки, що він багато роз’їжджає, і це була одна з тих обставин, які викликали в мами невдоволення. Мері дивилася на море, яке повільно наповзало на блискучу смужку ріні, й розмірковувала, ким міг би бути її батько, щоб не виникало сумнівів щодо багатства.

«Він був керуючим банком, – нарешті вирішила вона. – І коли помер, залишив усі гроші мені, хоча я їх не зможу одержати, поки мені виповниться двадцять один рік. Якщо я помру до того часу, гроші перейдуть до тітки, і через те вона, ясна річ, мріє, щоб я померла. Вона, звичайно, не насмілюється морити мене голодом і, правду кажучи, не робить нічого жорстокого – якби вона била мене, на тілі залишилися б синці і це помітили б сусіди. Та іноді мені робиться страшно, надто коли я захворюю, бо знаю, про що вона думає. Минулого тижня я простудилася, і вона, поклавши мене в ліжко, зміряла мою температуру. Вона сказала, що температура нормальна, але я знала, що це неправда, бо в неї був дуже радісний вигляд. І весь той день, і наступний тітка змушувала мене лежати в ліжку, раз по раз заходила до кімнати і, тільки-но я прокидалася, вона відразу з’являлася біля мого ліжка і стежила за мною…»

Мері аж затремтіла від збудження. Вона й сама майже повірила у свою вигадку, тим більше, що в ній була частка правди: минулого тижня вона справді простудилася, і тітка Еліс наказала їй лягти в ліжко. Тітка ще сказала, що в цю пору року простуда часто призводить до запалення легенів.

Годинник у кінці пірсу пробив чверть до першої, і Мері рушила додому. По дорозі вона не переставала розмовляти сама з собою, змальовуючи жахливу картину лихих тітчиних замірів і прикрашаючи її яскравими деталями, аби ця картина здавалася якомога правдивішою. Вона вирішила зробити тітку Еліс батьковою сестрою, а не материною – в такому разі вигадка про успадкування тіткою грошей після смерті Мері звучатиме переконливіше.

На той час, коли, вимивши руки, Мері сиділа за столом, вона була така задоволена своєю вигадкою, що непомітно для себе з’їла величезний обід. Тітка Еліс, яка не переставала хвилюватися цілий ранок, відчула безмежну полегкість на душі. А коли Мері простягла руку із тарілкою по другу порцію рисового пудингу, на тітчиному обличчі з’явився такий щасливий вираз, ніби вона неждано-негадано одержала подарунок. Мері намагалася не дивитися на неї, вона поринула у змалювання її портрета: «Жахлива істота з довгим носом і темними очицями-намистинками». І саме тому лагідне тітчине обличчя, що сяяло від задоволення, трохи збивало її з пантелику. «Звичайно, вона намагається прикидатися доброю, – прошепотіла Мері, – щоб ніхто не міг здогадатися…»

– Ти щось хочеш сказати? – запитав дідусь.

– Ні, дідусю. – Мері глянула на нього невинними очима. Дуже важко розмовляти самій із собою, не ворушачи губами, але їй успішно вдавалося це робити. «Звичайно, дідусь у мене добрий, але він дуже старий і нічого не помічає. До того ж він сліпне й не бачить, коли тітка, наприклад, вибирає з печені найкращі шматки, а мені дає тільки жир і хрящі…»

– Ти впевнена, що нічого не хочеш сказати? – Проникливі дідусеві очі дивилися на неї пильно й здивовано.

– Може, вона засвоїла, що маленьким дівчаткам не слід розмовляти за столом, – знайшлася тітка Еліс.

Мері зміряла її зневажливим поглядом:

– Річ не в тім. Просто я розповідаю собі одну історію.

– Цікаву?

– О, дуже! – Мері ледь стримала сміх. – Можна мені піти погуляти?

Дідусь і тітка всміхнулися одне до одного. Тоді обоє всміхнулися до Мері. Кімната була залита сонячним світлом.

– Звичайно можна, люба. – Тітка була така щаслива від того, що Мері з’їла весь обід, що аж погарнішала. – А що ти збираєшся робити після обіду? Ми можемо піти у парк на прогулянку…

– Я була б дуже рада, – солодким голосом відповіла Мері, бо їй аніскілечки не хотілося йти з тіткою у парк, де гуляли переважно старі леді зі своїми собаками. – Та річ у тім, що я пообіцяла своїм друзям зустрітися з ними на пляжі. Я гралася з ними вранці, й вони сказали, що прийдуть після обіду.

На тітчиному обличчі з’явився стурбований вираз:

– Сподіваюсь, вони порядні діти, а не якісь там хулігани?

– Не думаю, що вона познайомилася із бандою розбійників, – сказав дідусь.

– Звичайно, ні. – І все ж у тітчиному голосі прозвучали нотки сумніву. – Знаєш, надвечір почнеться приплив, і на пляжі в цей час бути небезпечно.

Мері сиділа немов на голках. В голові в неї роїлися думки про злу тітку й сліпого немічного дідуся, і їй нетерпеливилося залишитися на самоті з цими думками.

– Не хвилюйтеся, все буде гаразд, – сказала вона. – Вранці ми будували замок з піску, а після обіду збиратимемо черепашки.

Вона подумала, що навіть тітка Еліс не вважатиме таке заняття за небезпечне, і мала рацію. Тітка всміхнулася й наказала їй бути обережною, не підходити близько до молу під час припливу, бо минулого року там утопився хлопчик. А ще, переходячи дорогу, вона повинна подивитися ліворуч, потім праворуч і ніколи не заводити розмову з незнайомими людьми…

Мері так часто чула ці застереження, що могла б повторити їх слово в слово.

– Гаразд, я буду дуже обережною, – запевнила вона таким неприродно покірним тоном, що дідусь окинув її здивованим поглядом.

Щиро кажучи, Мері й сама була здивована собою. Та коли вона вже бігла до моря, то вирішила, що так чемно поводилася з тіткою Еліс тільки через оті свої негідні вигадки про неї.

Однак Мері й далі розвивала свою історію:

«На миснику в неї стоїть пляшечка з написом: «Отрута». Та пляшечка з темно-синього скла, й визначити, скільки в ній рідини, можна тільки тоді, коли тримаєш її проти світла. Зараз вона заповнена наполовину, й щоразу коли я проходжу повз мисник, то намагаюсь заглянути туди. Якщо отрути поменшало, я маю бути дуже обережною, бо її можуть підлити мені в їжу. Я постійно напоготові. Якщо всі ми беремо їжу з одної тарілки, наприклад картоплю або печеню, я знаю, що все гаразд. Проте, коли вона приносить щось кожному на окремій тарілці, я копирсаюсь у ній виделкою, але не їм, на той випадок…»

Цікаво, чи повірить в усе це Саймон? Його, здається, не так легко переконати. Та й чи є в цьому потреба, коли вони можуть і не зустрітися знову, а вона не дуже й прагне цієї зустрічі.

По-перше, він любить командувати, а по-друге, знає, що вона вкрала ті шоколадки.

Від цієї думки Мері відчула себе якось незатишно і, щоб відігнати її, почала голосно насвистувати.

Погода знов змінилася: стало тепліше, заголубіло небо. Приплив уже почався, але вітер ущух і хвиль не було; вода омивала стінку набережної м’яко й нечутно, як чай омиває чашку, коли його помішуєш.

Мері поминула пірс і пішла далі, туди, де вишикувалися в ряди високі будиночки, утворивши цілі вулиці з назвами на зразок: «Сі-Віста» або «Вотер-ейдж». Мері неквапливо проходила повз ті будиночки, насвистуючи й удаючи, ніби її нічого тут не цікавить.

«Харбор-в’ю» містився на краю вулиці. Він був незавидний, обідраний і потребував ремонту. Замість охайного моріжку з клумбами квітів і вимощеної доріжки, перед парадним входом був лише клаптик витоптаної трави.

Тут стояв дитячий манеж, а в ньому, чіпляючись за поруччя, радісно гугукав опецькуватий малюк. Він повикидав з манежу всі свої іграшки й тепер вони валялися на траві поряд з триколісним велосипедом, що лежав боком, тенісною ракеткою, в якій не було половини струн, двома відрами на сміття й подертим м’ячем. А біля сходів, що вели до парадних дверей, стояв старий дитячий возик з піднятим верхом. Поки Мері дивилася на все це безладдя, у возику заплакала дитина, а за мить відчинилися двері, й сходами збігла вниз невеличка жінка із сивим волоссям. Мері поквапливо відвернулася й побігла геть.

Вона бігла, задихавшись, аж поки її раптом пронизала страшна думка: а що, коли Саймон саме тієї миті виглянув з вікна й помітив її? Ще вирішить, нібито вона прийшла, щоб побачити його. Від цієї думки Мері зненавиділа Саймона.

Вона повернулася до дідусевої кабіни. Відтоді, як Мері з’явилася в цих краях, погода тут стояла погана, й через те вона за ціле літо ще жодного разу не побувала тут. Але ключ висів на своєму місці, під сходами, на шматочку дроту. Пововтузившись з іржавим замком, Мері відімкнула його, штовхнула двері, й вони зі скрипом відчинилися. На неї війнуло холодною вільгістю і затхлим повітрям. Мері зморщила носа й ширше розчинила двері, щоб провітрити приміщення. Скрізь було чисто прибрано, все стояло на своїх місцях: в бляшанці з написом «цукор» був цукор, а в бляшанці з написом «чай» був чай. До стіни навіть прибили гачок для її відерця й лопатки, а на столі стояли дві коробки: одна з черепашками, а друга з камінцями, що їх Мері зібрала минулого літа. Серед них були і блискучі камінчики, і тьмяно-голубі, а деякі мали дивну шишковидну форму – такими їх зробило море. Мері перебрала всі камінчики, згадуючи, якими вони були на дотик і на вигляд минулого року, їй ураз спало на думку, що більшість дорослих, прибираючи кабінки на зиму, обов’язково викинули б камінчики й залишили б тільки черепашки. Мабуть, тітка Еліс так само не любить розлучатися з речами, як і вона, Мері, яка завжди берегла старі іграшки і навіть взуття та одяг, з яких давно вже виросла. Ця її звичка дуже дратувала маму. «О господи, Мері, це ж не крамничка лахмітника. І Для чого ти тримаєш увесь цей мотлох?»

Мері присіла навпочіпки на сходинці, повільно пропускаючи камінчики крізь пальці.

«Моя тітка повикидала більшість моїх іграшок, – вигадувала далі вона, – а ті, що залишилися, тримає під замком і дає мені гратися тільки тоді, коли приходить адвокат, який захищає моє право на успадкування мною грошей. Тоді вона дає мені іграшки, чистий одяг і звертається до мене улесливим голосом: «Мері, любонько моя…» Звичайно, якби я розказала адвокатові, як вона знущається з мене, він забрав би мене від неї, а її посадив би в тюрму, але я боюсь це робити, бо він може не повірити мені, і після його від’їзду мені дістанеться від неї…»

Мері розморило на сонці і, прихилившись до одвірка, вона дивилася на море. Воно було таке спокійне, що здавалося густим і гладеньким, немов сироп. Далеко на обрії повільно плив корабель, в кільватері в нього звивалися чайки, схожі на клаптики паперу, а ближче до берега, курсом до пляжу, плив човен, і його мотор приглушено пихкотів, навіваючи сон.

Мері позіхнула. На неї знову найшла нудьга. Початок історії завжди легко придумати, однак довести її до кінця, коли нема слухачів, важко.

– От якби сталося щось по-справжньому цікаве! – сказала вона вголос і подумала: «А, може, справді щось станеться, якщо заплющити очі й полічити до ста?»

Вона заплющила очі й повільно почала лічити, але коли дійшла до ста й розплющила очі, нічого не змінилося, тільки корабель відійшов ще далі, а маленький човен наблизився. В ньому було четверо: троє чоловіків і хлопчик. Мотор уже вимкнули, човен підійшов так близько, що вона чула голоси людей, хоча не могла зрозуміти, про що вони говорили. Мері знічев’я спостерігала за ними. Біля стіни кабінки стояв дідусів ціпок; вона взяла його й почала копирсати ним рінь, не спускаючи тим часом очей з човна, що нечутно плив по гладенькому плесу води. Двоє чоловіків були темношкірі, а третій, господар човна з беретом на голові, – білий. Спочатку говорив він, а коли замовк, загомоніла решта, збуджено розмахуючи руками, ніби сварилися.

Вони причалили до берега неподалік від Мері, й вона навіть підвелася, щоб краще їх роздивитися. Ніс човна виліз аж на рінь, і двоє темношкірих, підкачавши холоші, зіскочили на берег. Човняр передав хлопчика одному З них і відштовхнувся від берега. Опинившись на глибокому місці, він увімкнув мотор, і човен рушив у відкрите море.

Ті, що залишилися на березі, дивились йому вслід. Вони були надто дивно зодягнені, як для морської прогулянки: всі в темних костюмах і в кожного в руці по невеличкій валізі. Як тільки човен відійшов, вони почали роззиратися, ніби не розуміючи, де вони опинились, і Мері здалось, що то заблукалі іноземці.

«Схоже, що вони зазнали корабельної аварії», – подумала вона.

Хлопчик сів на землю. Здавалося, він узуває свої черевики. Один з чоловіків рвучко поставив його на ноги, і хлопчик, відступивши крок назад, прикрив обличчя ліктем.

Чоловіки раптом кинулися бігти пляжем якраз у тому напрямку, де стояла Мері. Щоб не потрапити їм на очі, Мері сховалася в проході між дідусевою і сусідською кабінками.

Вони промчали так близько, що вона чула їхнє дихання, бачила, як спотикаються їхні босі ноги. Після того, як вони зникли з її очей, Мері ще почекала з хвилю, а тоді виглянула зі своєї схованки й побачила хлопчика Він наздоганяв чоловіків, але біг дуже повільно; обличчя його було все в сльозах, він плакав і був такий недоладний на цьому сонячному пляжі в своєму темному парадному костюмі з довгими штаньми, в білій сорочці з червоною краваткою-метеликом, що Мері, висунувши голову, мимоволі скрикнула:

– Ой!