Текст книги "Збігло літо"

Автор книги: Ніна Боден

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 10 страниц)

Цієї миті хлопчик уже майже порівнявся з нею. Почувщи її «Ой», він також зойкнув, і, коли повернув до неї голову, його обличчя було перекошене таким жахом, що вона сама перелякалася й зіщулилася. Раптом він упав, ударившись головою об сходинку, й задригав руками та ногами, немов павук.

І завмер.

Мері затамувала подих. Якусь хвилю вона ще постояла, тоді вийшла зі своєї схованки між кабінками і роззирнулася. Чоловіки зникли. Тільки чайки – єдині тут живі істоти – сиділи на воді, немов іграшкові.

Мері глянула на хлопчика. Він лежав долілиць, і з-під нього стирчав дідусів ціпок. Вона поставила ціпок біля сходів, і хлопець, видно, спіткнувся об нього. Мері обережно потягла ціпок до себе, але не витягла. Вона боялася зробити хлопцеві боляче.

– Вставай, ти ж не вдарився, – тихенько попросила Мері й, не дочекавшись відповіді, зрозуміла, що він її не чує. – Будь ласка… – схлипнула вона, та тільки чайка, перевернувшись у повітрі через голову, відповіла їй протяжливим, журливим криком.

Мері побігла вздовж кабінок вискочила на набережну. Поблизу людей не було, лише кілька чоловік виднілися далеко, аж біля пірсу. Наступними сходами вона знову спустилася вниз і тут побачила жінку, що сиділа в шезлонзі, сховавшись від сторонніх очей за високим хвилерізом. Мері кинулася до неї, але одразу зупинилася: вона впізнала стару жінку, яка відпочивала із заплющеними очима, загорнувшись у поношену хутряну шубу. То була та сама жінка, якій вона строїла міни сьогодні вранці.

Ні, будити її й просити в неї допомоги вона не зможе.

Тихо схлипуючи, Мері пішла назад до кабінки. Хлопець лежав нерухомо. Легенький вітерець ніжно перебирав його м’яке, темне волосся. Руки, мов неживі, лежали на ріні, тонкі пальці скорчилися, одна нога була якось незграбно відкинута, а голова притулена до нижньої сходинки.

Мері опустилася біля нього навколішки. Вона подумала, що слід було б повернути його обличчям догори, йому буде так зручніше, але боялася доторкнутися до нього.

«А що, коли він помер? – промайнула думка. А за нею ще одна: Якщо помер, виходить, я його вбивця».

Обхопивши голову руками, вона опустилася на рінь і • затрусилася в риданні. Потім поквапливо роззирнулася. Ніхто її не бачив. Якщо замкнути кабінку й ушитися звідси, ніхто нічого не знатиме. Вона встигне додому якраз на вечерю і скаже, – якщо, звісно, її запитають, – що вона гралася зовсім в іншому кінці міста, де пляж вкритий не рінню, а черепашками. Тітка Еліс і дідусь їй повірять. Хоч би що вона вигадувала, вони завжди вірили їй.

Але цього разу обдурювати їх не можна. А що, коли хлопчик не помер? Його не можна залишати напризволяще. Вона тихо застогнала й поклала руку на його обличчя. Щока в нього була тепла, а дихання часте, мов тремтіння пташиного крила. Мері підвелася. Всередині відчувалася якась порожнеча, ноги не слухались, ніби належали комусь іншому. Вона знову піднялася сходами на набережну й пішла до пірсу.

Біля пірсу все ще юрмилися люди. Там, мабуть, щось скоїлося, вирішила вона, бо видно було поліцейського, який стояв осторонь і дивився на море. .

Мері пустилася бігти, та за кілька ярдів до поліцейського уповільнила крок, із жахом згадавши про вкрадені шоколадки. А раптом той продавець із ятки помітив нестачу й повідомив про це поліцейського? Може, поліцейський якраз і шукає дівчинку з брудним обличчям і довгим чорним волоссям. Забувши, що перед обідом вона вмилася, Мері дістала носову хустинку і, поплювавши на неї, витерла рот. Потім повагалася якусь хвилю, ковтнула від хвилювання слину, підішла до поліцейського ближче й завмерла.

Натовп за ним порідів, і вона побачила в центрі двох чоловіків, які були тоді в човні разом із хлопчиком. Другий поліцейський про щось розмовляв з ними, а третій тримав їх за руки трохи вище ліктів, що було безглуздо, на думку Мері, бо жоден з них не збирався тікати. Вони здавалися такими засмученими й стурбованими, такими недоречними тут на пляжі в своїх темних костюмах з обшарпаними валізками в руках, що хтось біля Мері сказав: «Бідолашні…» Вона підвела очі на тих, хто стояв поряд, але жоден з них, здавалося, не жалів їх. Всі стояли й дивилися, дивилися з надією в очах, ніби ось-ось мало статися щось надзвичайне.

Одначе так нічого й не сталося. На узбіччі стояла поліційна машина, і, поки Мері пробиралася крізь натовп, ті двоє і один поліцейський сіли в машину й поїхали.

«Цікаво, що вони накоїли? – подумала Мері. – Вони прибули морем, отже могли бути контрабандистами, таємно провозили золоті годинники або діаманти. Або й грабіжниками. Може, той човен, на якому вони припливли, прибуде за ними з наступним припливом, щоб забрати їх та награбоване ними добро туди, де їх не знайде поліція. Якщо вони грабіжники, то зрозуміло, чому вони прихопили із собою хлопця». Вона згадала Олівера Твіста, якого Вілл Сайкс брав із собою, коли йшов грабувати, бо тільки малий хлопчик міг пролізти у вікно й відчинити двері зсередини.

Якщо хлопчик з човна також грабіжник, то немає сенсу просити допомоги в поліцейського. Та й у будь-кого з дорослих…

Мері раптом здалось, що всі дивляться на неї. Вона впірнула в натовп і вперлася прямо в живіт високої, огрядної леді у квітчастій сукні.

– Обережніше не можна?! – кинув докір чоловік цієї леді.

Мері вже хотіла вибачитися, коли раптом помітила за їхніми спинами, по той бік вулиці, Саймона. Він, видно, стояв там давно і, як і всі, спостерігав за тим, що відбувалося, а тепер збирався йти звідси.

Мері обминула огрядну леді і, не глянувши ні ліворуч, ні праворуч – тітка Еліс, мабуть, зомліла б, якби це побачила, – кинулася через дорогу з криком:

– Саймоне! Почекай мене, Саймоне!

Вона вже забула, що він любить командувати й лізти в чужі справи. Пізніше, коли минуло багато часу, Мері подумала, що, очевидно, вже тоді вона знала, що Саймон з тих добрих людей, які завжди в біді приходять на допомогу, хоча звідки їй було про це знати? Вона діяла, не замислюючись, але коли він зупинився й Мері побачила, що він не сам, то не зразу зметикувала, що йому сказати.

– Привіт, Мері! – сказав Саймон, засоромившись на якусь хвилю. Відтак, оговтавшись, додав: – Це моя бабуся. А це, бабусю, моя подруга Мері.

– Привіт, Мері! – Обличчя в Саймонової бабусі було худе, з довгим гострим носом, як у відьми, тільки не злої, а веселої. Вона штовхала поперед себе возика, в якому лежала дитина. Мері впізнала того опецькуватого малюка, якого бачила в манежі.

– Це Джейн, – сказав Саймон. – А нашу новонароджену звати Дженні.

Джейн випустила велику бульку й, коли вона лопнула, засміялася.

– Бідний, нещасний Саймон, – сказала бабуся. – В нього аж чотири сестри. – Одначе, гадаю, він якось виживе.

Саймон глянув на Мері.

– Хочеш завітати до нас? Я бачив, ти приходила, але чомусь не зайшла.

Отже, він тоді дивився у вікно! На якусь хвилю Мері страшенно знітилася, та одразу взяла себе в руки. Найголовніше зараз – залишитися із Саймоном наодинці й розповісти йому про хлопчика. Вона передчувала – й це передчуття дедалі зміцнювалося, – що Саймон придумає, що робити.

Але як залишитися з ним наодинці?

– А й справді, чому б тобі не зайти до нас? – сказала бабуся, всміхаючись, не давши їй можливості відповісти.

Мері не змогла навіть озирнутися, щоб упіймати Саймонів погляд, бо бабуся не переставала розповідати їй про новонароджену, яка важила вісім з половиною фунтів, тобто на два фунти більше, ніж важила Джейн після народження і на три фунти більше за Поллі – Анну, котрі, як близнюки, цілком природно, були менші, а от Саймон усіх їх перевершив: він важив дев’ять фунтів і три унції. І це при тому, що мама в них – мурасі по коліно! – додала вона гордо.

Мері намагалася придумати якусь ввічливу фразу, аби підтримати цю розмову, та марне. Єдине, що їй спало на думку, це спитати в Саймонової бабусі, скільки вона сама важила одразу після народження, але таке запитання їй здалося недоречним.

– Тебе послухаєш, бабусю, то ти просто людоїдка! – сказав Саймон. – Вибираєш, із котрого з нас буде найбільший обід.

– Невихований ти хлопець, – тихо сказала бабуся. Вона повернула возика на моріжок перед «Харбор-в’ю» й почала відв’язувати дитину. – Ходімо додому, моє пташенятко. Час уже пити чай.

– Із смаженим немовлятком під м’ятним соусом, – засміявся Саймон і сказав до Мері: – Ти йдеш? Попити чаю у Трампетів – це ціла подія.

Мері хихикнула й похитала головою:

– Зараз не можу. Я повинна дещо зробити… – Вона безпорадно глянула на Саймона, який підстрибував довкола возика, закочував під лоба очі й чмокав губами. – Сталося щось страшне, – додала вона голосно, щоб він перестав пустувати й звернув на неї увагу.

Та він навіть не глянув у її бік. Він був надто зайнятий собою і своїми дурними жартами.

– У нашому домі не кажуть «що приготовлено на обід?», а кажуть «хто готував?» – пояснив він долаючи сходи попереду бабусі й широко розчиняючи двері.

Проходячи повз нього, бабуся вдала, що дає йому ляпаса, він скорчився від сміху й крикнув Мері:

– Якщо ти не маєш уявлення про наше меню, то скажу тобі, що сендвіч з горіховим маслом ти завжди матимеш.

Мері стиснула зуби: марна справа. Коли людина в такому настрої, слухати її не примусиш.

– Теж мені дотепник знайшовся, – сказала вона. – Містер Мудрій-Розумник!

І вибігла за ворота з пекучими сльозами розчарування на очах. Як вона помилилася, сподіваючись, що Саймон допоможе! Він надто тупий, надто задоволений собою і своєю бридкою сімейкою, щоб турбуватися ще про когось. Тільки час згаяла!

І не тільки свій, ураз промайнула в неї думка. А й час того хлопця. Поки вона бігала, сподіваючись, через свою дурість, знайти допомогу, він міг померти! Не можна було лишати його самого, не подивившись навіть, як він ударився.

Що далі вона бігла, то дужче наростав страх. А коли вже дісталася кабінки, її охопив панічний жах і вона не повірила в те, що побачила. Чи, точніше, в те, чого не побачила…

Кабінка була така, якою вона її залишила: двері відчинені навстіж, сонячне світло заливало приміщення. Але хлопець зник.

4. «З ним могло статися все що завгодно»…

– Таж я тільки намагався тебе розсмішити, – сказав Саймон.

В голосі його прозвучали докірливі нотки, він трохи задихався. Мері не відповідала нічого. Тоді він усівся поряд неї на сходах і, вдаючи, що Дуже стомився від бігу, ріддимався, обмахував себе руками, немов віялом.

– Ти досить швидко бігаєш як для дівчини.

Мері обдала його нищівним поглядом і ще вище задерла носа.

– Я розумію, що мій жарт з приводу людожерства був не дуже дотепний. Але не такий вже кепський. Принаймні не такий він поганий, щоб через це втікати. Хіба що ти , прийняла його за правду…

Мері розуміла, що він знову хотів її розсмішити. Та їй було не до сміху. Вона не могла навіть змусити себе всміхнутися, а лише сиділа зсутулившись і дивилась на море. Може, човняр, помітивши, що тут сталося, вернувся і забрав хлопчика? Але в такому разі човен ще не встигнув би зникнути з обрію. Вона так пильно вдивлялася вдалину, що в неї аж заболіли очі. Море було чисте, як і небо.

– Невже ти повірила, що я говорив серйозно? – Саймон дивився їй у вічі, нахилившись до неї так близько, що вона не могла не глянути на нього. На його відкритому обличчі грала щира усмішка, а в очах відбивалися з поверхні моря сонячні зайчики. – Адже не могла ж ти подумати, що ми тебе й справді з’їмо?

– Не мели дурниць! – У голосі Мері було стільки розпачу, що Саймон одразу перестав усміхатися.

– А чому ти тоді втекла? – здивовано допитувався Саймон.

«Він із тих хлопців, – подумала Мері, – котрі завжди хочуть мати на своє запитання негайну і правдиву відповідь». Але вона не могла дати йому такої відповіді, особливо тепер, коли хлопчик зник, бо Саймон не повірить їй. Люди ніколи не вірили їй, із сумом подумала Мері, хоча нерідко в них були на те підстави, надто після того, коли вона почала вигадувати різні небилиці. Інколи їй відверто казали: «Мері, брехати не можна!», а іноді були трохи поблажливіші: «Ой, Мері, у тебе така багата уява!» Начебто уява була така сама хвороба, як вітряна віспа чи кір.

Мері відчула, що не витерпить, коли Саймон скаже щось схоже на це. Вона стисла п’ястуки і затамувала подих, ніби знала, що він так і зробить.

Але він тільки сказав:

– Пробач. Тоді через близнюків. Мабуть, через них. Але ти не турбуйся! Вони не янголи, але й не фіскали. Принаймні, коли розуміють, що чогось не слід говорити, то й не скажуть… – Мері здивовано втупилася в нього, і він, почервонівши, додав: – Я маю на увазі сьогоднішній ранок…

Нинішній ранок здався їй далеким, як давній, майже забутий сон. Згадавши, вона опустила голову:

– Річ зовсім не в тім, дурню ти.

– А в чім тоді? – все ще терпляче запитав Саймон, але Мері почулася в його голосі різка нотка. Здавалося, мине ще хвилина-друга, і йому надокучить ця однобока розмова.

Вона окинула його швидким поглядом, боячись, що він розсердиться, але на його обличчі відбився лише вираз подиву і співчутливого зацікавлення. І їй раптом захотілося розповісти йому все.

– Ти мені не повіриш, якщо я розкажу тобі, – промовила вона й підвелася, бо їй уже терпець увірвався сидіти на одному місці.

Спотикаючись, вона підійшла до самого краю жовтуватої води. Серце шалено калатало в грудях, долоні спітніли. А що, коли поліцейський знайшов хлопчика? І він уже у в’язниці, в темній, душній камері? Або ще гірше, помирає в лікарні, а над ним стоїть лікар і, похитуючи головою, каже: «Якби ми знайшли його раніше, то, безперечно, врятували б йому життя».

– Звідки ти знаєш, що я не повірю? – запитав Саймон у неї за спиною, й вона враз відчула, що сльози, які поступово закипали в душі від усвідомлення власної провини, ось-ось поллються з очей. Вона люто обернулася до нього.

– Та замовкни! Розмовами тут не допоможеш, треба негайно щось робити. – Гарячі сльози застилали їй очі. – Це просто жахливо, – сказала вона, схлипуючи. – 3 ним могло статися все що завгодно…

– 3 ким? – перепитав Саймон і, коли вона не відповіла – Мері хотіла відповісти, але в неї перехопило гордо, – взяв її за плечі і досить енергійно труснув. Тоді відпустив і звелів:

– Ану, розказуй! Кого ти маєш на увазі і що сталося? Він звертався до неї тоном добродушного дядька, ніби Мері не його ровесниця, а набагато молодша за нього, як, скажімо, Поллі чи Аннабел. Іншим разом Мері обурилася б, але тепер цей його тон тільки заспокоїв її. Саймонів голос звучав так по-дорослому співчутливо, що до неї знову вернулось колишнє відчуття: він придумає, що робити.

І почала квапливо розповідати:

– Пам’ятаєш тих двох чоловіків, яких забрав поліцейський? З ними був ще хлопчик… Він біг пляжем, а я… я налякала його і він упав, зачепившись за дідусів ціпок. Він лежав нерухомо, і я подумала… Я подумала, що він помер… І побігла, щоб покликати когось, а потім побачила тих людей з поліцейським, але побоялась сказати через Білла Сайкса й Олівера Твіста… І тоді вирішила розказати тобі, але ти не слухав… Ти весь час кривлявся… І тому я побігла назад, а його… його більше тут нема. Він зник…

Їй забракло повітря, ноги підкошувалися, й вона змушена була сісти на хвилеріз.

– Отже, він не помер, – спокійно промовив Саймон. – Адже трупи не ходять, правда ж? – зробивши цей практичний висновок, він замовк і, ледь нахмурившись, глянув на Мері. – Я тільки не розумію, до чого ти згадала Білла Сайкса й Олівера Твіста. При чому тут вони?

Мері всміхнулася. Їй стало соромно за свою поведінку: ледь не розплакалася, мов дитина, не змогла до ладу розповісти про те, що сталося, – але водночас і зраділа, бо, як з’ясувалося, і Саймон дечого не знає.

– Білл Сайкс – нічний грабіжник, – пояснила вона. – Він завжди, коли йшов грабувати, брав із собою хлопчика, щоб той залазив через вікно й відчиняв йому ізсередини двері, бо сам Білл був дуже товстий. Хіба ти не читав «Олівера Твіста»?

Саймон кивнув головою, не зводячи з неї здивованих очей.

– А ти хіба не читаєш газет? – своєю чергою запитав він.

У цьому запитанні, на думку Мері, не було особливого сенсу: Саймон, видно, просто вирішив узяти реванш. Однак, тільки-но вона зібралася відповісти – пояснити, що газети читає не часто, бо дідусь передплачує лише «Файненшл Таймс», а це нудна газета, без картинок, – як раптом згадала, що дідусь, за її вигадкою, сліпий і в нього не все гаразд із головою. Останнім часом події розвивалися так швидко, що вона одразу не змогла пригадати, чи вже розповідала Саймонові про дідуся, чи тільки збиралася розповісти. А тому вона лише похитала головою й сказала:

– Мені не дозволяють. Тітка не дозволяє.

Саймон розтулив був рота, але знову стулив. Помовчавши трохи, він сказав:

– Ну, зрештою, це не має значення. Насамперед ми повинні його знайти. Якщо він сильно вдарився, то далеко не міг відійти.

– Я вже і в кабінці дивилася, – сказала Мері. – Щоправда, тільки в нашій, бо переважна більшість сусідських були зачинені.

Саймон рішуче рушив уздовж пляжу, і Мері побігла слідом за ним.

– Тут нікого, крім старої жінки, поблизу не було. Але й вона спала. А поліцейському хіба я могла сказати?

Саймон знову вернувся до кабінки. Мері здалося, що він не слухає її, й вона схопила його за рукав:

– Якщо він злодій, його також посадили б у в’язницю!

– І ти таке могла подумати? – усміхнувся він. – Ну й дурепа ти!

– Що ти маєш на увазі? – обурилася Мері, але він тільки похитав головою і приклав палець до уст. – Сам ти дурень, – відказала вона, але вже зовсім тихо, бо помітила, що усмішка зникла з його обличчя і він затамував дихання, наче воно відвертало його увагу.

Обоє вони стояли тихо, прислухаючись до навколишніх звуків. Спочатку Мері чула тільки шурхіт прибою. Потім вловила якесь слабке шарудіння. Ніби щось шкреблося у ріні…

– А ти дивилася під кабінкою? – прошепотів Саймон.

Вони знайшли його під кабінкою. Він забрався якомога далі від сходів і лежав там, згорнувшись калачиком. Поки вони повзли до нього, він не видав жодного звуку, не зробив жодного руху, а причаївся, мов миша, підібгавши коліна до грудей і поблискуючи білками очей. Та коли вони підповзли зовсім близько, він зробив короткий видих і почав відбиватися. П’ястуки в нього були тверді, мов камінці.

Вони відповзли трохи назад, щоб він не зміг їх дістати рукою.

– Видно, він не дуже вдарився, – сказав Саймон, потираючи голову в тому місці, куди дістався удар. – Він, мабуть, знепритомнів, коли впав, а потім отямився й заліз сюди…

– У нього пошкоджена нога, – сказала Мері. – Здається, він її вивихнув. – Вона глянула на хлопця і запитала голосно та виразно, ніби, будучи іноземцем, він був ще й глухим: – У тебе болить нога?

Хлопець мовчки дивився на неї і весь тремтів, як мокрий пес. Очі в нього були великі, кольору сливки.

– Він, мабуть, не знає англійської, – сказав Саймон.

– Ти розмовляєш по-англійському? – запитала Мері, але хлопець не відповів.

Тільки по очах було видно, що він чує її, бо перевів погляд із Саймона на неї. Він був маленький і сумирний на вигляд і чимось нагадував Мері кота Ноакса, коли його подарували їй ще кошеням: той також був на вигляд тихий та лагідний, але варто було до нього доторкатися, як він одразу згортався у хутряний клубок і люто шипів.

– Краще подумаймо, що робити, – сказав Саймон.

Саймон був більший за Мері й почувався незручно під кабінкою. Він виліз, задкуючи й відштовхуючись ліктями. Мері, залишившись біля хлопця, сказала тихо, так, щоб не почув Саймон і не сміявся з неї:

– Я не хотіла зробити тобі боляче. Чи навіть налякати тебе. Просто так вийшло по-дурному.

Він перестав тремтіти, немов зрозумів її.

– Як тебе звати? – з надією запитала вона і, показавши на себе, сказала: – Мене звати Мері.

Хлопчик не відповів. Він мовчки дивився на неї, а потім почав плакати. Сльози градом котилися по щоках з його сливових очей, блискучі, густі, немов краплини ртуті.

Як із розбитого градусника, подумала Мері.

Її покликав Саймон. Мері сказала хлопцеві на прощання:

– Не плач. Я скоро вернусь. І не бійся. Я неодмінно вернуся.

Саймон, мабуть, мав-таки рацію. Хлопчик і справді не розумів її, а тому, щоб заспокоїти його, вона додала, розтягуючи слова, ніби він був дикою твариною або дитиною:

– Я тебе в біді не залишу.

Їй захотілося міцно обняти його й захистити. Він такий маленький, такий худий…

– Мері… – ще раз гукнув Саймон, і вона виповзла з-під кабіни й підвела голову.

– Я купив йому льодяника, – сказав Саймон. – Почув, що проїжджає візок із ласощами.

Мері дивилася на нього примружившись, тому що після темряви під кабінкою світло було надто яскравим. Саймон простягнув їй льодяника й сказав:

– Тільки для того, аби він зрозумів, що ми друзі.

Льодяник був загорнутий у папір. Мері знову залізла під кабінку й кинула його хлопчикові. Він перестав плакати і з хвилину дивився на неї, а потім простягнув маленьку брунатну руку, схопив льодяника розгорнув його й відкусив шматочок, не зводячи очей з обличчя Мері.

– Їж, їж, – сказала Мері. – Льодяник смачний.

Він відкусив ще один шматочок і його вирвало. Мері, затиснувши носа, вилізла з-під кабінки.

– Його вирвало. Смердить жахливо. – Мері відчула, що й вона може вирвати. – Що нам робити?

– Я вже думав, – відповів Саймон. І, помовчавши, додав: – Та поки що нічого не придумав.

– Ми повинні його обмити, – сказала Мері.

Вона взяла в кабінці відро й пішла до моря. Червоне сонце вже стояло на вечірньому прузі, холодний вітерець здіймав на воді брижі. Морі прийшла з повним відром і сказала:

– Ми повинні щось придумати негайно. Він простудиться, якщо лежатиме там цілу ніч.

Саймон нахилився й гукнув:

– Гей, вилазь звідти! Вилазь до нас, ми тобі нічого поганого не зробимо!

– Мені здається, що він не вилізе, поки ти тут, – сказала Мері. – Він тебе боїться.

Саймон випростався:

– Мабуть, що так. Спробуй ти покликати його. Тебе він не боятиметься, бо ти дівчина і менша за мене.

– Стривай, – сказала Мері. – Спершу треба вирішити, що з ним робити.

«А чи не забрати його до себе додому?» – подумала вона, та одразу відкинула цю ідею. Тітка Еліс, за висловом дідуся, робилася «сама не своя» навіть тоді, коли хтось просто приходив до них на чай.

– А може, ти його забереш до себе? – запитала Мері. – У вас велика сім’я і мало що зміниться, коли вона ще на одного побільшає.

– Ні, – відповів Саймон. – Мій тато – поліцейський. – І він почервонів, наче йому було соромно в цьому признатися.

– А яке це має значення? Коли я сказала тобі про грабіжників, ти назвав мене дурепою.

Саймон почервонів ще дужче.

– Правильно. Ти і є заплішена дурепа. Він поруш-ник закону, але не грабіжник. Він нелегальний іммігрант.

Мері здивовано втупилася в нього.

– Хіба ти не зрозуміла? – запитав Саймон. – Навітьпісля того, як я запитав, чи ти читаєш газети?

Мері похитала головою. Щиро кажучи, вона так була заклопотана собою і власними думками, що газетні статті й телевізійні передачі здавалися їй такими самими нудними, як і розмови дорослих.

– Ти хоч знаєш, що таке іммігрант? – зітхнув Саймон.

– Той, хто приїжджає з чужої країни, щоб жити тут. В цьому немає нічого протизаконного.

– Правильно. Але не завжди. Багато людей хочуть приїхати сюди або до Америки тільки тому, що не можуть знайти роботи в своїй країні. Але не всіх пускають, бо існує так звана квота, тобто число іноземців, яким щорічно дозволяється оселятися в Англії. А тому іноді люди, котрі не потрапили до квоти, намагаються дістатися сюди нелегально. Як, наприклад, тих двоє чоловіків. Від нас зовсім близько Франція. Вони їдуть до Франції і там платять тому, хто погодиться перевезти їх на човні через Ла-Манш.

– Але ж він ще хлопчик, – сказала Мері. – Його не приймуть на роботу.

– Може, один з тих чоловіків – його батько чи дядько.

Мері засумнівалася в правдивості Саймонових слів. Не схоже, що хтось із тих двох був хлопцеві рідня. Коли вони висадилися з човна, хлопець так боявся їх, як бояться тільки чужих. До того ж вони втекли без оглядки, залишивши його напризволяще.

– Вони, мабуть, пакистанці, – сказав Саймон. – Мій тато каже, що більшість із тих, хто висаджується тут, з Пакистану. А іноді з Індії.

– А що з ними буде?

Саймон стенув плечима.

– Посадять у тюрму, а потім, якщо в них із доку, ментами не все гаразд, випровадять туди, звідки вони приїхали. Це просто жахливо, бо вони витратили на дорогу всі свої гроші, але тато каже, що іншого виходу немає. Він каже…

– Це просто підло так з ними поводитись! – обурилася Мері. – Виходить, що коли вони не можуть знайти роботи в своїй країні, то їм залишається помирати з голоду. Хіба не так?

– Мій тато каже, що в цьому не треба бути сентиментальним, – відповів Саймон. – Є закон. А люди зобов’язані дотримуватися закону.

Саймон говорив так спокійно, ніби йому все це було байдуже. Мері глянула на нього й відчула, що в неї аж мурашки побігли по тілу. Як вона помилилася в Саймонові! Може, він і справді знає, що робити, але не так, як вона думала. Він не допоможе їй сховати хлопця! Адже батько в нього поліцейський! Він піде й розкаже про все батькові, – бо є закон! – і хлопця заберуть та й посадять у тюрму.

– Ти краще йди звідси, – сказала вона. – Забудь про все, що тут було, і йди.

– Що з тобою? – Саймон був приголомшений.

– Просто я передумала. Я сама потурбуюсь про нього і не хочу, щоб ти мені допомагав.

– Але що ти робитимеш?

– Не твоє діло. – Мері тупнула ногою, відчуваючи, як у грудях в неї закипає лють. – Буде краще, якщо ти не знатимеш, правда ж? Бо мої дії можуть суперечити твоєму дорогоцінному, гнилому законові. Я можу зробити щось неправильно! Хіба не так? Коли ти такий обмежений формаліст, тобі краще не знати!

Кутики його уст заворушилися, ніби він намагався стримати усмішку.

– Ти ж сама попросила мене…

– Я не знала тоді, що твій батько поліцейський.

З якоїсь причини цей доказ виявився для нього переконливим.

– Гаразд, – сказав він s, повернувшись на п’ятках, пішов геть. Шия у нього стала багрова.

– Якщо скажеш кому-небудь, я вб’ю тебе! – крикнула йому вслід Мері, але він не обернувся.

Вона почекала, поки він зник з очей, тоді, нагнувшись, заглянула під кабінку й покликала хлопця. З дальнього кутка він уже підповз до самих сходів. Мері аж злякалася, побачивши його так близько: він ніби підслуховував.

– А тепер вилазь, – сказала вона. – Все гаразд, він уже пішов.

Мері простягла до нього руку і, на її подив, він простягнув свою, дозволивши допомогти йому. Коли хлопець став на ноги, він був майже однакового з нею зросту, але худіший. А зап’ястя та обличчя в нього були такі тонкі й мізерні, що вона відчула себе незграбною. Мері посадила його на сходинку й з допомогою носової хустини обмила його морською водою з відра.

– Ти, мабуть, голодний? – запитала вона. – По-перше, я повинна роздобути для тебе щось попоїсти. Не багато, бо тебе знову занудить, а так, щоб хоч трохи підкріпитися. Тебе, мабуть, у човні закачало. Я якось пливла човном у Францію, то мене весь час нудило. А буває, мене нудить без будь-якої причини, і тоді тітка Еліс каже, що це від перезбудження. Нічого, трохи поспиш – і тобі стане краще. Ти можеш поспати в кабінці, я постелю рушники, щоб тобі було зручно, а тим часом я придумаю, що робити далі, бо ти, мабуть, не хочеш, щоб тебе посадили в тюрму або вислали назад у Пакистан, правда ж? Отже, слухайся мене, лежи тихо, не шуми і не бійся…

Мері виполоскала носову хустину у відрі. Тепер хлопчик став чистий, від нього вже не пахло, але сорочка намокла, прилипала до тіла під поривами вітру, й він тремтів від холоду.

– Зніми сорочку, – порадила Мері. – Від мокрого одягу можна захворіти. Я дам тобі свою жакетку. Вона, правда, завелика на тебе, але тобі одразу стане тепліше…

Він тільки дивився на неї і мовчав. Мері зїтхнула: який сенс говорити до нього, коли він зовсім не розуміє її? Нащо марнувати час, замість того щоб вирішувати що робити далі?

Вона вилила воду з відра й розстелила сушитися на камені хустину. Сонце уже сховалося, і тепер на обрії виднілася тільки блідо-жовта смужка. Небо було вкрите легкими пірчастими хмарами й здавалося мармуровим. Наближався час вечері, і на неї вже чекали вдома Якщо вона запізниться бодай на десять хвилин, тітка Еліс почне хвилюватися, а коли тітка Еліс хвилюється, вона може подзвонити і в поліцію.

Мері знову зітхнула й повернулася до хлопчика.

Він уже зняв свій піджак і тепер розстібав сорочку.

Спочатку вона не надала цьому значення, оскільки була заклопотана своїми думками про тітку Еліс і поліцію.

І раптом її ніби вдарило громом.

– Виходить, ти мене розумів? Весь час?

Він не відповів, його худорляве личко було непроникливе. Він зняв із себе сорочку й простяг тонку тремтячу руку, щоб узяти жакетку. І тільки тоді, коли Мері, знявши жакетку, віддала її хлопцеві, той, одягнувши її через голову, нарешті заговорив.

– Я не з Пакистану, – сказав він.

Мері дивилася на нього, розкривши рота.

– Я з Кенії. Мене звати Крішна Патель. Я британський підданий.

Він стояв у її жакетці і вже не здавався ні худим, ні переляканим, а, скоріш за все, сердитим і гордим. У Мері також почала закипати злість. Який обманщик! Вона пригадала, як заспокоювала його, втішала, зверталася до нього так лагідно, як ніколи не зверталася б до людини, яка розуміла б її, й одразу відчула себе приниженою та ображеною.

– Ти негідник! – сказала вона. – Так може вчинити тільки підлий боягуз!

Вона погрозливо підступила до нього, але він залишився спокійно стояти на місці. Тільки очі розширилися від подиву.

– Для чого ти придурювався? – запитала вона.

Хлопчик не встиг відповісти, бо цієї миті з проходу між кабінками несподівано вискочив Саймон. Він задихався і був такий блідий, що ластовиння ще виразніше проступило на його обличчі.

– Вони йдуть! – видихнув він. – Ідуть пляжем…

Та оскільки ні хлопчик, ні Мері не зрушили з місця, Саймон схопив хлопчика за плечі і заштовхав його в кабінку.

– Ховайся за двері! – вигукнув він.