Текст книги "Збігло літо"

Автор книги: Ніна Боден

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 10 страниц)

Та навіть у застебнутому на всі гудзики светрі і теплій фуфайці він не переставав тремтіти від холоду.

Усе це просто дивувало, бо хоч сонця і не видно було, повітря помітно потепліло. Небо заволокло темними пухнастими хмарами, що спускалися аж до верхівок дерев і, здавалося, не лише сховали сонце, а й заглушили всі звуки. Замовкли птахи, і коли якась дика качка злетіла з озера, то діти аж здригнулися – так голосно лопотіла вона крильми. Птаха залишила за собою на воді кола, та вони невдовзі зникли, й коричневе озеро знову застигло в нерухомості. Його непрозоре плесо не віддзеркалювало нічого. Змінилося навіть саме повітря. Воно було так напоєне вологою, таке вогке й густе, що здавалося, його можна було черпати ложкою. На обличчях у дітей проступив піт і вже не просихав.

Обідати їм не хотілося. Просто ліньки було від задухи. Мері та Саймон трішки перекусили, але Крішна зовсім нічого не їв Він лежав, зібгавшись калачиком, і, видно, задрімав.

– Перехвилювався вчора, – промовив Саймон. – Спочатку він допався до сардин. Потім мені здалося, що я почув голос лисиці. І повів його подивитися на неї. Адже він ніколи не бачив лисиць, і я подумав, що йому буде цікаво.

– Знайшли її?

– Ні. Зате побачили, як полює на здобич Ноакс. Припаде на лапи й повзе, звиваючись, а тоді раптом – стриб! Хижак. Ми, правда, жертву його не бачили, але чули крик. Крішні, по-моєму, це не сподобалося. Він не любить, коли вбивають. Через те він довго не спав.

– Мені гаряче, – сказав Крішна.

Саймон встав.

– Піди краще в грот і виспись там. – Він приклав руку до чола Крішни, й на обличчі в нього відбився здивований вираз. – Звичайно, буде гаряче, – одразу знайшов що відповісти він, – коли ти нап’яв на себе стільки одежі! І светри, і фуфайка – ніби тут Північний полюс! Ти що, з глузду з’їхав?

Він говорив тим стурбованим тоном дорослого, якого Мері давно вже від нього не чула. Цікаво, чи й справді Саймон захвилювався? Та якщо й захвилювався, однаково він не сказав більше нічого, а лишень відвів Крішну в грот, повернувся, витираючи з чола піт, і запропонував викупатися в озері.

– Це найкраще, що ми можемо зараз зробити, – пояснив він.

Вода була тепла, як у ванні. Плавати було ліньки, й вони, лежачи на спинах, тільки спроквола ворушили руками, а невидима течія поступово зносила їх на середину озера. Волосся прилипло до обличчя Мері, немов водорості, лоскотало рот, але вона лінувалася відкинути його назад. Замість цього вона перевернулася на живіт і розплющила у воді очі. В сонячний день можна було розгледіти цілі плантації водоростей, схожих на казковий підводний ліс, у вітті якого замість пташок таїлися рибки, а одного разу вона бачила, як дев’ять великих форелей – вона їх точно перелічила – причаїлися в неглибокій ямці на дні озера й лежали собі нерухомо, і Мері вирішила спіймати їх, та спроба виявилася марною… Але сьогодні під водою нічого не видно, лише густий брунатний морок, ніби хтось узяв величезну ложку, зачерпнув нею з дна мул і розмішав його, перетворивши воду на суп. Затамувавши подих, Мері пливла обличчям донизу, аж поки торкнулася руками килима кучерявих водоростей, що вкрили частину плеса. Тоді підвела голову й, хапаючи ротом повітря, почала роззиратися, шукаючи Саймона.

Його не було видно ніде. Небо геть почорніло, й кругом було так темно… Не тільки Саймона, а й берега не видно…

Спалахнула блискавка. То був не просто миттєвий зигзаг, а суцільне сліпуче сяйво, ніби хтось увімкнув електрику. І тут вона побачила Саймона, що висунув з води голову, немов тюлень.

– Саймоне! – гукнула вона, але у відповідь лише загуркотів грім, та так, що, здавалося, розкололась земля.

У цілковитій темряві вона попливла в той бік, де бачила Саймона, але цієї миті знову спалахнула блискавка, яка, здавалось, вдарила у воду. Мері побачила, як, вигнувшись, загойдалися водорості, немов дерева у пориві ураганного вітру, хоча на поверхні води не було хвиль, а рододендронові кущі на острові, вибілені світлом блискавки, здавалися вирізьбленими з каменю.

Саймон щось крикнув. Їй здалося, ніби він вигукнув: «Чудова гроза!», але слова його потонули в гуркоті грому, що прокотився над ними, й раптовому шумі дощу. Білі струмені затарабанили по воді, немов били сталевими прутами по товстому склу. Мері пливла ніби крізь водоспад, а коли дісталася до Саймона, щось так ударило їй у щоку, що вона аж зойкнула.

– Град, – сказав Саймон.

І вона побачила, як довкола виляскують крижані кулі; пробиваючи у воді круглі, акуратні дірочки.

Вони допливли до гроту, біля якого подряпали коліна об встелене гравієм дно, вповзли в печеру, знеможено вляглися на долівці, задивившись на грозу. У світлі блискавиць град був схожий на завісу з діамантів, що падали у воду.

– Моєму дядькові Хорейсу одного разу блискавка вдарила просто в машину, – сказав Саймон. – Він каже, що все довкола зробилося блакитним і запахло морськими водоростями.

– Водоростями? – здивувалася Мері.

Вона вся тремтіла від холоду, і Саймон кинув їй свою сорочку.

– Витрись, – сказав він, але сорочка була волога, ніби вона висіла над парою.

Вони одяглися, та однаково відчували себе так, ніби й не вилазили з води.

– Треба попідстрибувати, – сказав Саймон.

Але зробивши дві-три вправи, вони здалися і, всівшись поряд, дивилися, як підстрибує над озером блискавка – так підстрибує камінець, коли його пустиш низько над водою, – і чекали, поки після блискавки вдарить грім. Розкоти грому стали такі оглушливі, що, здавалося, неможливо було почути не лише одне одного, а й узагалі жодного стороннього звуку. І коли до них долинув протяжливий таємничий крик, вони заціпеніли від страху…

– Це Крішна! – вигукнув Саймон і кинувся до кам’яних сходів.

Але, як з’ясувалося, той жахливий крик ішов від Ноакса. Коли блискавка освітила приміщення, вони побачили, що Крішна як лежав, так і лежить на листі папороті, натягнувши на голову спальний мішок, а Ноакс, немов тигр, вистежує здобич: хвіст стирчить трубою, шерсть наїжачилася, одне око хижо виблискує. Коли Мері нахилилася, щоб погладити його, він вигнув спину дугою і, задкуючи, так закричав, що у неї аж кров похолола в жилах, а потім кинувся навтікача. Саймон схопив Мері за руку.

– Хай біжить, а то він тебе подряпає. Він полює…

В цю мить так ударив грім, що, здавалося, десь розтрощилася скеля. Коли гуркіт, прокотившись по гроту, стих, знову почулося пронизливе завивання Ноакса. Кіт віддалявся від них, і виття слабшало.

А поряд плакав Крішна…

Вони опустилися біля нього на коліна. Саймон відгорнув спальний мішок, а Мері обняла Крішну і, поколисуючи його, примовляла:

– Все гаразд… Усе гаразд… Це тільки гроза…

Але він усе плакав і плакав, корчився на листі папороті й підтягував коліна до грудей. А коли притиснувся до неї головою, вона відчула, що чоло в нього горить вогнем.

– Саймоне, він плаче не через те, що боїться грози. Він хворий. Він гарячий, мов жар. Крішно, любий, що в тебе болить?

Крішна простогнав щось у відповідь. Що саме – Мері не розчула.

– Здається, шлунок, – сказав Саймон. Він обережно помацав йому живіт. – Дивно. Доторкнись…

Живіт у Крішни випирав з-під ребер – тугий і круглий, мов футбольний м’яч. Мері доторкнулася до нього, і Крішна скрикнув.

– Може, він з’їв щось погане, – висловив припущення Саймон. – Може, це від ягід? Добре було б, якби він вирвав. Якщо засунути йому пальці в рот… або полоскотати в горлі гілочкою папороті…

– Фу, бридко! – скорчила гримасу Мері.

– Зараз не час бути бридливим. Ми мусимо щось робити.

Блискавка освітила приміщення. Спалах був уже не такий яскравий, як попередні, але Мері встигла побачити біле, мов крейда, обличчя Саймона.

– Ти що, хочеш, щоб він помер?

Останнє слово луною відгукнулося в печерах і коридорах грота, а за нею знову прокотився гуркіт грому, хоча вже меншої сили і схожий більше на оглушливий стогін. Ніби раптом зітхнула втомлена земля.

– Гроза минає, – сказав Саймон, глянувши вгору. І як тільки він це сказав, крізь маленьке віконце просочилося слабке світло. Звичайне денне світло.

– Я помру, – раптом сказав Крішна й аж зойкнув від страху. – Я помру.

– Ти не помреш, не бійся, – заспокоювала його Мері, притискуючи до себе. І, люто зблиснувши очима на Саймона, додала: – Ти не слухай його.

– Ой, болить, – простогнав Крішна. – Мері, будь ласка, допоможи мені.

Він перевернувся на бік і сховав голову в коліна. Мері затулила руками йому вуха й глянула на Саймона:

– Їдь по тітку Еліс. Вона була колись медсестрою і знає, що робити.

12. Після грози

Мері ніжно притискувала голову Крішни до грудей і наспівувала йому. Коли він стогнав, вона сама відчувала його біль, ніби штрикали ножем у її власний живіт. І їй було страшно.

Між піснями вона стурбовано допитувалася:

– Тобі краще? Ну хоч трішечки? Ти себе вже краще почуваєш?

– Помовч, Мері, – жалібно благав він. – Від твоїх розпитувань краще не стане.

Вона відчула таку полегкість на душі, що аж засміялася, й притисла його до себе. Коли в нього є ще сили сердитися, він не помирає.

І вона співала йому, аж поки захрипла, а він поважчав у неї на руках. А коли впевнилася, що він заснув, поклала його на папороть якомога зручніше й вийшла з грота.

Гроза покотилася вдалину, настав чудовий вітряний вечір: по озеру бігли сріблясті брижі, а по зеленуватому небу пропливали яскраво освітлені по краях легкі хмарини. Йдучи до мосту, Мері покликала Ноакса, але його й слід пропав.

Не було ніде й Саймона. Вона всілася під рододендроновим кущем, звідки, будучи непоміченою, могла бачити міст. Руки в неї боліли – довго тримала Крішну, – а серце щеміло. Тепер, коли чекати залишилося недовго, вона злякалася – вже не за Крішну, а за себе. Прийде тітка Еліс і врятує Крішну, але хто врятує її, Мері? Бона зрадила тітку Еліс, і тій уже все відомо. Від цієї думки вона здригнулася й увібрала голову в плечі. Вона не зможе глянути тітці в очі. Не зможе…

– Я не можу, – сказала тітка Еліс. – Не можу…

Вона пройшла першу половину мосту й тепер із жахом дивилася на вузьку дошку. На тітці була якась безформна дощова накидка, що сягала їй аж до п’ят, а сиве волосся розкуйовдилося від вітру й розвівалося біля обличчя, мов космаки у відьми. А Мері вона здалася красунею.

– Все буде гаразд, – сказав Саймон. – Не треба тільки дивитися вниз.

– Ви так думаєте? – невпевнено сказала тітка Еліс. – Не знаю…

– Я зав’яжу вам очі, – запропонував Саймон. Він дістав з кишені не зовсім свіжу носову хустину.

Тітка Еліс покірно стояла, поки він зав’язував їй очі. Кінці хустини стирчали в неї над головою, мов кролячі вуха. Бліда, мов бруква, вона непевним кроком ступила на дошку.

– Я вас тримаю, – сказав Саймон. – Намагайтесь ста вити одну ступню перед другою так, щоб носком однієї відчувати п’ятку другої.

Тітка Еліс високо підняла ногу, як птаха, що йде по воді.

– Ось так, у вас чудово виходить, – похвалив її Саймон.

Він обережно задкував, міцно тримаючи тітку Еліс за руку. Це була дуже смішна картина, але Мері навіть не усміхнулась.

– Нам слід було б зачекати човна, – сказала тітка Еліс і раптом зупинилась.

– Так буде швидше, – відповів Саймон.

– А якщо ми впадемо?

– Не впадемо, якщо ви не будете зупинятись.

Крок за кроком, злякано скрикуючи час від часу, тітка Еліс повільно просувалася вперед. Мері заплющила очі.

– От і все, – нарешті сказав Саймон. – Тут і грот недалеко.

– Здається, я пам’ятаю, – промовила тітка Еліс.

Мері не зрозуміла, що вона має на увазі. Вони пройшли так близько біля куща, що вона могла, простягнувши руку, доторкнутися до плаща тітки Еліс.

Коли, за розрахунками Мері, вони вже дійшли до грота, вона підвелася й пішла за ними. Скрадливо піднімаючись крученими сходами, вона почула, як тітка Еліс сказала:

– Бідна дитина! Бідний хлопчик.

Крішна щось пробурмотів у відповідь.

– Ти спав? – знову почувся тітчин голос. – Це добре, сон тобі тільки на користь. Де в тебе болить, любий?

Вона говорила лагідним тоном. «Зі мною вона так ніколи не розмовляла», – подумала Мері й зумисне провела по гострих кристаликах на стіні. Потім висмоктала кров з подряпин і зітхнула. Тітка Еліс, може, й розмовляла б з нею так, якби вона їй дозволила. А тепер уже пізно…

– Добре, любий, – провадила далі тітка Еліс, – я більше не чіпатиму твій бідний животик. Тобі боляче, я знаю, мій голубе, але скоро ми вилікуємо тебе. Сюди пливе на човні добрий чоловік, і ми відвеземо тебе в хорошу, теплу лікарню. Саймоне, піди подивись, чи приїхав твій дядько…

Мері збігла вниз, перестрибнула через вузький потічок на другий бік грота й сховалася в маленькій кімнатці з видовбаним у стіні віконцем. Звідси їй було видно частину центральної печери.

Вона почула, як Саймон гукнув: «Дядьку Хорейсе, ми тут!» – і з озера йому щось відповіли. Чути було, як скриплять кочети, – човен підплив до грота.

– Зараз тітка Еліс знесе його вниз, – сказав Саймон.

– А ти стоїш тут, – сказав дядько Хорейс, – і дозволяєш жінці…

– Не хвилюйтесь, містере Трампет. Він нічого не важить. Бідне ягнятко, воно не важче за птаха.

Ставши навшпиньки, Мері бачила обличчя тітки Еліс, коли та опускалася кам’яними сходами, і прихилену до її плеча голову Крішни.

Саймон захихотів:

– А я вважав, що ягнятко важить трохи більше за пташку.

– Не переч старшим, – спокійно сказала тітка Еліс. – Сідай у човен. Візьмеш хлопця до себе на коліна.

Вона зникла з поля зору Мері. Знову заскрипіли кочети.

– Тримайся, хлопче! – загудів голос дядька Хорейса в порожнечі грота. – Незабаром будеш у ліжку.

Мері уткнулась обличчям в стіну. Ще хвилина – і вони всі поїдуть. Всі. А тітка Еліс навіть не згадала про неї.

Почувся плескіт весел, голоси стали віддалятися. Потім зовсім затихли. Запала тиша. Вона залишилася сама. Вони поїхали й забули про неї. І хоча якраз про це вона мріяла – залишитися самотинно на острові, – на очах у неї виступили сльози.

– Мері! – раптом почувся голос тітки Еліс.

Мері визирнула у віконце. Тітка Еліс стояла біля входу в грот.

– Мері, де ти, голубонько моя?

Мері затамувала подих.

– По-моєму, в нього апендицит, – голосно, ніби з кимось розмовляючи, сказала тітка Еліс. – Бідний хлопчина! Містер Трампет відвезе його в лікарню на своїй машині. Саймон подзвонив йому в крамничку, й він одразу ж приїхав.

Вона замовкла, прислуховуючись. Потім знову гукнула:

– Мері!

Мері й не поворухнулася.

– Знаєш, у твоєму віці я часто тут бувала, – знову заговорила тітка Еліс. – Міст тоді був ще не поламаний, але сюди ніхто не заходив. Я приїздила сюди на велосипеді й залишала його біля воріт. Стежка відтоді трохи заросла, й такої високої кропиви я не пригадую. Але добре пам’ятаю, що я відчувала тоді. Я приїздила сюди сама й тут відчувала себе зовсім іншою. Мені здавалося, що я дуже гарна й розумна, що мої батьки ніби мені й не рідні, а лишень удочерили мене, і що насправді я дочка герцога. Мабуть, то були просто безглузді фантазії.

Вона помовчала, видно чекала, що Мері відгукнеться. У Мері засвербіло в носі. Вона притисла пальцем верхню губу, щоб не чхнути.

– Я навіть іноді чужим людям розказувала про це А потім боялась, що мої батьки дізнаються. А ночами мене душили кошмари… – Вона засміялась дзвінким нервовим сміхом, який перейшов у кашель. – Якщо ти не вийдеш, моя люба, мені доведеться повертатися самій. Хоча я не певна, що перейду місток.

Мері вдалося стримати чхання. Вона, нарешті, повільно видихнула повітря.

Тітка Еліс повернулася й пішла. Чути було, як під ногами в неї шурхотіли камінці, коли вона підіймалася схилом.

Мері рушила за нею на деякій відстані. Терен чіплявся за одежу. Тітка Еліс не оглядалась.

«А раптом тітка впаде з мосту?» – думала Мері. Тоді вона кинеться у воду й урятує її. Вона витягне її на берег, а сама впаде знесилена, і її засмокче мулом. Вона сама помре, рятуючи від смерті тітку Еліс…

Тітка Еліс несподівано скрикнула, і в Мері впало серце. Але сплеску не чути було. Тітка Еліс ще й не ступила на міст. І коли Мері кинулася на допомогу, вона побачила, що тітку налякав Ноакс. Він вискочив із кущів і став поперек стежки, вигнувши спину й наїжачивши шерсть. Вигляд у нього був загрозливий…

– Не бійтесь, тітонько Еліс! – крикнула Мері, – це Ноакс!

Тітка Еліс озирнулася, і Мері зупинилась біля неї як укопана.

– Ноакс? – перепитала тітка Еліс.

– Мій кіт.

– Он що!

Тітка Еліс глянула на нього. Він помахував хвостом і тихо нявчав. Відтак стрибнув у кущі.

– Він на вас не напав би, – сказала Мері. – Просто він трішечки нервовий.

– Нервовий?

– Він з тих котів, які не люблять, щоб їх гладили.

– А я і не збиралась його гладити, – сказала тітка Еліс.

Мері не знала, що казати далі. Адже не можуть вони весь час розмовляти тільки про Ноакса!

Тітка Еліс зніяковіло глянула на неї, немов подумала те саме.

– Якщо хочете, я переведу вас через міст, – запропонувала Мері.

– Ти зможеш, люба? – Ніс у тітки Еліс порожевів, а нижня щелепа сіпнулася. – Тоді нам час іти. Містер Трампет повернеться за нами, і ми поїдемо в лікарню.

У лікарні було дуже тепло, і скрізь горіло яскраве світло. Тітка Еліс і дядько Хорейс пішли в супроводі медсестри в накрохмаленому до скрипу халаті, а їхні племінник і племінниця залишилися в приймальні, заставленій порожніми стільцями та столами, на яких лежали старі журнали. Мері перегорнула два-три журнали, але нічого цікавого в них не знайшла. Їй хотілося побалакати із Саймоном, та він мовчав і тримався відчужено:

чи то був наляканий, чи то не в гуморі.

Повз двері, заглянувши до приймальні, пройшла групка медсестер. Вони про щось шепотілися й хихотіли, і Мері почула, як одна з них сказала:

– Це ті двоє?

– Вони говорять про нас, – сказала вона. – Яке зухвальство!

Саймон стенув плечима.

– Звикай. Не виключено, що ми ще й у газети потрапимо.

Це здавалося мені неправдоподібним, але вона прийшла в захват.

– І по телевізору нас покажуть? – запитала вона, але Саймон лишень простогнав у відповідь і обхопив голову руками.

Саймон і Мері просиділи в приймальні більше години. Коли тітка Еліс та дядько Хорейс повернулися, вони обоє дрімали в кріслах.

– От так, – сказав дядько Хорейс, – Через півгодини йому зроблять операцію. Їм удалося розшукати містера Пателя.

.

Дядько Хорейс був огрядний лисий чоловік із сивою бородою, що нерівно росла на всі боки, мов стара швабра. На ньому був червоний жилет, – щоправда, весь у плямах, – гудзики якого ледь стримували натиск великого черева. Коли він нагнувся, щоб узяти свого плаща, один з кількох останніх гудзиків із тріском відлетів.

Саймон підняв його. А дядько Хорейс сказав:

– Ну, хлопче, нам уже час додому. Треба розказати твоєму батькові, що ти тут натворив.

Саймон зблід.

– Цю справу краще не відкладати, – додав дядько Хорейс, поклавши велику руку на плече племінника.

– Саймонів тато – поліцейський, – пошепки повідомила Мері свою тітку, коли вони вийшли за ними з лікарні.

Цікаво, чи справді Саймон боїться свого батька, чи просто його знову почали мучити докори сумління після того, як вони покинули острів?

– Ми повинні були сховати Крішну, тітонько Еліс, – сказала Мері. – Це наш обов’язок!

– О, я розумію! – відповіла тітка. – Та є люди, які думали інакше, і ви про це мали знати.

Вже стемніло й почався дощ. Нагнувши голови, вони побігли по калюжах до стоянки машин.

– А вирізати апендицит – це однаково що вирізати гланди? – запитала Мері.

– Навіть легше. Горло потім не болить. Не хвилюйся, люба.

– Я не хвилююсь. По-моєму, Кришні пощастило. – Мері сподобалося в лікарні, коли їй виривали гланди, й вона додала, зітхнувши: – Тепер за ним доглядатимуть, як за малою дитиною.

Тітка Еліс схопила руку Мері й притисла до себе.

Мері пригорнулася до тітки. В цю мить їй було так приємно під холодним дощем.

– Що тепер буде, тітонько Еліс? – запитала вона.

– Ну, – непевно почала тітка Еліс, – мені здається, що з тобою захоче порозмовляти поліцейський. Просто поставить тобі кілька запитань. Але ти не бійся. З тобою буду я або дідусь.

– О, я не проти! Це буде надзвичайно цікаво, – сказала Мері, а сама подумала: «Просто дивно, чому дорослі вважають, що діти мають боятися таких речей?»

І додала: – Але я не про себе хотіла запитати. Що буде з Крішною?

– Це вирішить міністр внутрішніх справ, – сказав дідусь. – Взагалі дітям не дозволяють приїжджати до Англії і жити тут без батьків. Може, міністр зробить для Крішни виняток, хоча я в цьому сумніваюсь.

– Краще б він зробив, – сказала Мері. – Після всього, що ми зробили! Я не розумію, при чому тут його батьки? Адже він має тут дядька й може жити в нього, правда ж?

– Боюсь, що це не те, що батько чи мати.

– Дядьки й тітки іноді бувають кращі за батьків, – заперечила Мері.

Дідусь усміхнувся й запалив свою люльку.

– Я маю на увазі юридичний бік справи, – сказав він. – Існує закон. – Димок вився біля його дитячого обличчя, поки він розмірковував про утриманців, тобто про дітей і родичів, які самі не здатні заробити собі на хліб, про імміграційні закони та квоти. Хоча Мері вже почало хилити на сон після гарячої ванни й щедрої вечері, але вона удавала, що слухає, бо дідусь пояснював з таким задоволенням, з яким вона розповідала перед тим йому й тітці Еліс, як вона власноручно врятувала Крішну від двох чоловіків, що викрали його, як переховувала його, годувала…

– А я все думала, чого це запаси з нашої комори зникають швидше, ніж звичайно! – вигукнула тітка Еліс, але після цієї єдиної репліки обоє вони уважно слухали її, не перебиваючи й не нагадуючи, що час уже спати.

Розмовляти з ними було набагато приємніше, ніж з поліцейським, котрий прийшов до них, коли Мері саме вечеряла. Він був якийсь несерйозний. Ніби розважається, подумала Мері, коли поліцейський почав ставити їй запитання. Розпитував, коли Крішна прибув до Англії, де вони переховували його й навіщо, і всі відповіді записав у свій блокнот. Але, записуючи, не переставав усміхатися, весь час жартував, ніби вони грали в якусь веселу гру, а не займалися серйозною справою.

Згадавши про цю розмову, Мері розсердилася.

– А ми все-таки порушили закон, правда ж? – перебила вона дідусів монолог.

Дідусь стривожився.

– Бачиш, люба моя… – Він постукав люлькою, вибиваючи з неї попіл. – Я знаю, ти не зрозуміла, але якщо говорити відверто…

– Звісно, ви порушували закон, Мері, – сказала тітка Еліс. – І, як на мою думку, правильно робили.

– Еліс! – застережливо вигукнув дідусь.

– Деякі закони існують для того, щоб їх порушувати, – сказала тітка Еліс. – Будемо називати речі своїми іменами. Не треба удавати, нібито Саймон і Мері не знали, що вони роблять, нібито все це дитячі пустощі. Це… це образливо для них обох!

У виразі її обличчя, в тоні було стільки обурення, що Мері захотілося підбігти до неї та обняти її.

– Гаразд… – почав дідусь і всміхнувся. Потім відкашлявся. – А запропонувати, щоб вона йшла спати, це також образливо для неї, Еліс? Вже пізно, і, як мені здається, навіть запеклі злочинці втомлюються. А крім того, кілька наступних днів будуть, очевидно, для нас гарячими… – Він знову набив люльку й довго втрамбовував тютюн. Тоді подивився поверх полум’я сірника на тітку Еліс і запитав: – Ти вже їй сказала?

– Ходімо, люба. Дідусь має рацію. Пора люлі.

І хоча цей останній дурнуватий вислів завжди дратував Мері, тепер вона сприйняла його спокійно. Він видався їй дружнім, ніби хтось обняв її за плечі. Вона поцілувала дідуся й рушила нагору, позіхаючи й ледь волочачи ноги, а тітка Еліс ішла за нею, повторюючи: «А тепер в ліжечко…»

І вже в ліжку Мері запитала крізь дрімоту:

– Сказала мені про що? Про що ви мені не сказали?

Тітка Еліс стояла біля вікна. Вона розсунула фіранки і якусь хвилю вдивлялася в темряву.

Тоді підійшла до Мері, сіла на краєчку ліжка й задумливо сказала:

– Через кілька днів приїздить твоя мама.

Мері нічого не відповіла. Довкіл голови тітки Еліс був ореол світла від лампи, що стояла позаду неї. Мері примружилася, й від ореолу побігли гострі промінчики.

– Ти рада? – запитала тітка Еліс.

– Авжеж, – відповіла Мері тільки через те, що тітка, на її думку, чекала такої відповіді. Мері ще хотіла запитати, чи забере мама її додому, й сказати, що вона не хоче додому, але відчула, що цього не скаже. Тітка Еліс добра, в неї лагідна вдача, але в глибині душі вона навряд чи погодиться, щоб Мері залишилася в неї. Після того, що Мері наговорила про неї!

Мері зітхнула й запитала:

– Ви й справді розказували людям, що ви дочка герцога?

– Звичайно. В дитинстві я так любила вигадувати різні небилиці. Як і всі діти. І нерідко в них є причина…

Тітка Еліс усміхнулася. Обрамлена світлом, усміхнена, вона здавалася молодою і вродливою. Мері простягла руку, й тітка Еліс взяла її, задумливо повернула догори долонею, ніби збиралася ворожити.

– А чому ти сказала Саймону, що я була медсестрою? – запитала вона так несподівано, що Мері відповіла одразу:

– Щоб він вас привів. Тобто я хотіла, щоб ви прийшли.

Тітка Еліс задумалася. Відтак сказала з веселими нотками в голосі:

– Отже, я правильно зробила? Бідний хлопчина!

– Я не тільки це мала на увазі. Я хотіла, щоб ви прийшли по мене.

– О, Мері! – тільки й сказала тітка Еліс.

Голос її прозвучав якось дивно, і Мері, злякавшись, що тітка Еліс ось-ось заплаче, потягла її за руку до себе. А коли тітка нагнулась, щоб поцілувати племінницю, та обома руками обхопила її й міцно притиснулася до неї.