Текст книги "Збігло літо"

Автор книги: Ніна Боден

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 10 страниц)

13. Останній утікач на острові

Коли в парадні двері подзвонили, Мері мерщій вибігла через чорний хід надвір, перетнула лужок і заховалася в чагарнику. Скулившись та обхопивши руками коліна, вона сиділа на вогкій, вкритій листям землі, й шепотіла: «Пробач, але Мері тут більше не живе. На жаль, у нас не було часу повідомити тобі про це й сказати, щоб ти не приїжджала. Ні, ми не знаємо, де вона зараз. Вона просила переказати, що з нею все гаразд, що вона жива й здорова і щоб ти її не шукала, бо знайти її неможливо…»

Ішов дощ. Краплі просочувалися крізь листя, падали їй на голову, стікали по обличчю. Вона висолопила язика, і крапля впала на його кінчик. Та крапля була солона, як морська вода. Або як сльози…

«Нам дуже шкода, що твоя далека подорож виявилася марною. Але чекати немає сенсу. Або кликати її. Вона не прийде…»

– Мері! – пролунав голос тітки Еліс.

Вона заповзла далі в кущі й присіла навпочіпки. Гілки чіплялися за волосся, витягуючи пасма. Озирнувшись, вона сховала голову в коліна.

– Мері, голубонько! – гукнула тітка Еліс. – Ти знаєш, хто приїхав?

Мері так притислася до землі, ніби хотіла заритися в неї й прорости корінням. Дихання в неї стало частим-частим.

– Будь ласка, Мері, – сказала тітка Еліс і доторкнулася до її руки.

– Я не можу, – сказала Мері. – Не можу…

Тітка Еліс мовчала.

Мері підвела голову й глянула на неї.

– Мене нудить.

– Я знаю.

– Скажіть, що мене нема. Або що я вмерла чи ще щось придумайте…

– Не годиться втікати, – сказала тітка Еліс.

Вони вибралися з чагарника, перетнули лужок і ввійшли в дім. Мері пленталася, низько опустивши голову. Тітка Еліс ішла слідом за нею.

В кімнаті було троє. Дідусь і ще якийсь чоловік стояли біля вікна. А мама сиділа на килимку біля каміна, в якому вперше цієї осені розклали вогонь. Вона простягнула до вогню руки. На її пальцях виблискували персні.

– Ріднесенька моя! – вигукнула мама. – Боже, як ти виросла! Мов жердина!

Мері відчувала себе незручно, не знала, куди подіти руки. Вона якось незграбно переступила через килимок і зупинилася, щоб її поцілували.

– Ти пахнеш фіалками, – сказала вона мамі.

Чоловік біля вікна засміявся.

– Ріднесенька моя! – повторила мама й також засмі-ялся, ніби Мері сказала щось смішне. – Це страшенно дорогі парфуми. – Вона поклала руку Мері на плече. – Дай-но я подивлюсь на тебе.

Мері глянула на маму. Вона вже й забула, яка гарна в неї мама – гладеньке лискуче волосся, великі лагідні очі, – і яка молода. Надто молода, щоб бути мамою.

– Не можу повірити, – весело й голосно сказав чоловік біля вікна. – Я й справді не можу повірити в це.

– Боюсь, що це правда, – сказала мама. – Це й справді моя донька. А це, рідна моя, Джеф. Сподіваюсь, що ви будете добрими друзями.

– Звичайно, будемо. – Джеф підійшов до каміна. Він був високий та імпозантний, ніби з рекламної картинки. – Звичайно, будемо, – повторив він і підморгнув їй. – Славна дівчинка! Я читав про тебе в газетах.

– Пробачте… – знічено промовила тітка Еліс. – Прийшов репортер і встиг з нею побалакати, перш ніж я збагнула в чім річ. Я подумала що це газівник, і дозволила їй відчинити йому двері. Це моя провина.

– Дурниці, Еліс, – сказав дідусь. – Це не має ніякого значення. Просто дев’ять днів дива…

– А мені подобається, що про мене написали в газеті, – сказала Мері, хоча насправді їй було байдуже. Просто дивно було читати про себе, про Саймона, Крішну. Ніби це було троє зовсім незнайомих їй людей…

– А я й не сумніваюсь, що тобі це подобається! – Джеф схопив її за руку. – Не сумніваюсь!

Цікаво, промайнула в неї думка, чи завжди він повторює фрази двічі? Краще б він відпустив руку.

Але він і не думав відпускати.

– А як там твій юний друг Патель?

– Чудово, дякую, – відповіла Мері. – йому зробили операцію, і тепер вій почувається набагато краще. Ми збираємося провідати його. Після обіду.

– Колись ти мені розкажеш про цю пригоду детально. Розкажеш детально. – Джеф пильно вдивлявся в її обличчя, ніби там щось шукав.

Мері одразу здогадалася, чому він так намагається їй сподобатися.

– Ви збираєтеся одружуватися з моєю мамою? – запитала вона.

Джеф розсміявся, закинувши голову.

– З плеча рубаєш? Це мені подобається. Це мені дуже подобається. Так, Мері, збираюсь. – Він відпустив її руку, але натомість взяв мамину й запитав: – Сподіваюсь, ти не заперечуєш?

Дуже гарна пара, подумала Мері. Обоє молоді, вродливі, без жодної зморшки на обличчі, без жодної складки на одежі. Поряд з ними дідусь і тітка Еліс здавалися жалюгідними та пом’ятими.

– Сподіваюсь, це для тебе надто велика несподіванка, рідна моя? – сказала мама. – Я хотіла написати тобі до нашого приїзду, але ми були так заклопотані. Треба було залагодити стільки справ. Що-небудь чути від тата? Він обіцяв писати, але ж ти знаєш, який він ледачий!

– Ні. Він мені не пише, – сказала Мері. – Він приїде?

Вона запитала просто задля чемності, бо відповідь знала наперед.

І не помилилась.

– Він залишається в Південній Африці, рідна, – відповіла мама. – Каже, що йому подобається там клімат. – Вона помовчала. – Рідна, ну не дивись так на мене. Ти розсердилась?

– Ні, – сказала Мері. Дивно, але й справді їй було байдуже. – Я просто задумалась, – пояснила вона. Ви житимете в нашій квартирі?

Джеф похитав головою:

– Ні, але ми шукаємо схожу. Із зручностями, в центрі і щоб була простора… – Він підморгнув мамі, потім Мері, ніби вони всі троє були учасниками якоїсь потішної змови. – Щоб і для тебе місця вистачило, якщо ти захочеш приїхати, – пояснив він.

Мері дивилася собі під ноги.

– Я не знаю, – сказала вона.

– Що не знаєш, рідна моя? – перепитала мама.

Чомусь її власні ноги здались для неї незнайомими. Ніби вони належали комусь іншому. І голос також був немов чужий.

– Я просто не знаю.

– Щоправда, ми поки не знайшли підходящої квартири, – сказала мама. – На це потрібен час.

На Мері немов накотилася нова хвиля почуттів: на душі в неї одразу стало легше. Отже, вони не збираються забирати її! Принаймні, зараз.

– Може б, ти їхала з нами й допомогла нам шукати? Якщо, звичайно, в тебе є бажання.

Мері глянула на неї. Вона всміхалася своєю лагідною, приємною усмішкою, але ця усмішка здавалася Мері завченою, ніби мама позувала для фотографа.

«Вона тільки намагається бути доброю!» – подумала Мері.

На якусь мить вона відчула, як до горла підкочується клубок, і їй захотілося вибігти геть із кімнати, втекти з дому. Тоді вона глянула на тітку Еліс і згадала, як та сказала там, у чагарнику: «Не годиться утікати», і зрозуміла, що тітка мала рацію: хоч би як швидко, як далеко вона втекла, нічого не зміниться. І мама, і Джеф, і дідусь, і тітка Еліс сидітимуть тут і чекатимуть на її відповідь.

– Хочеш приїхати, рідна?

І брехати також не годиться.

– Якщо ти не заперечуєш, я залишусь у дідуся й тітки Еліс, – сказала Мері, втупившись в червоний, з бляклими квітами килим.

Хтось у цій кімнаті глибоко зітхнув.

Мері підвела очі. Мама все ще лагідно всміхалася, але тепер її усмішка здавалася природнішою.

– Звичайно, я не заперечую, рідна, – сказала вона, і Мері зрозуміла, що мама каже правду. – Але перш за все треба спитати дідуся. І тітку Еліс, звичайно.

Мері глянула на них.

– Ми раді, що вона живе в нас, – сказав дідусь і шморгнув носом.

– Ми її полюбили. – Тітка Еліс засміялася своїм дзвінким, пронизливим сміхом, який колись здавався Мері таким дурнуватим. – Між нами кажучи! – додала вона.

А потім усі вони пішли обідати у великий готель, що стояв на набережній. Вони замовили креветки, смажену курку з горошком та хрусткими шматочками бекону і лимонне морозиво. Їли, розмовляли й так захопилися розмовами, що тітка Еліс і Мері на п’ять хвилин запізнилися в лікарню.

Саймон уже був там, біля Крішни. Крішна сидів у ліжку в пурпурній піжамі з вишитим червоним драконом на нагрудній кишені.

– Піжаму приніс мій дядько, – пояснив він. – І виноград, і книжки. Сьогодні він знову прийде, бо вранці мені вже зняли шви.

– Боляче було? – запитала Мері.

– Страшенно! – Крішна повалився на подушки й так закотив очі, що залишилися самі білки. – Троє лікарів тримали мене, а четвертий прийшов з великим гострим ножем…

– Брехун! – сказав Саймон і відщипнув собі виноградину.

– Я тільки хотів розказати Мері що-небудь цікаве. Вона любить різні вигадки. – Крішна захихотів і глянув на Мері. – Просто було лоскітно, от і все. Хочеш побачити мої вирізки?

– Що?

– Вирізки, – гордо повторив Крішна. – З газет. Про мене. Дядько приніс.

Він дістав з тумбочки конверт і витрусив з нього газетні вирізки на ліжко. Деякі з них вміщували тільки один абзац, набраний дрібним шрифтом, а на двох були фотографії: на одній була зображена Мері, на другій – Саймон, а над ним заголовок: «Син поліцейського приходить на допомогу».

– Твій батько дуже розсердився? – запитала Мері.

– Менш, ніж я сподівався, – відповів Саймон і взяв ще одну винограднику. – До нього приходив містер Патель.

Мері покосилася на Крішну, який у цю мить захоплено демонстрував вирізки тітці Еліс, і пошепки запитала:

– А він був сердитий?

Вона боялася зустрічі з дядьком Крішни. Що не кажи, а вони викрали племінника…

Саймон похитав головою.

– Ні, я не помітив. – Він виплюнув виноградну кісточку в долоню і зніяковіло глянув на Мері. – Я помилився.

– В чому?

– Взагалі. У тому, наприклад, де він живе… – Саймон почервонів, потім усміхнувся, – Але щодо «кадил-лака» я мав рацію. Немає в нього «кадиллака». – Він переможно глянув на Мері й простягнув руку до винограду. – Є тільки «ролс-ройс», – додав він.

– Про що ви шепочетеся? – запитав Крішна й одразу вигукнув: – А ось і мій дядько!

Мері озирнулася До палати увійшов смуглявий, високий на зріст чоловік з вузьким, як у Крішни обличчям. Він поцілував Крішну, привітався за руку з тіткою Еліс та Саймоном, затим простягнув долоню Мері.

– Це і є твій другий хоробрий друг? – запитав він.

– Її звати Мері, – сказав Крішна. – Вона вміє робити різні жахливі гримаси.

Дядько Патель усміхнувся до неї.

– Я дякую тобі за турботу про мого племінника, йому пощастило, що він потрапив у такі добрі руки.

Мері була дуже задоволена і страшенно зніяковіла.

– Зроби яку-небудь міну, Мері, – запропонував Крішна. – Покажи, наприклад, обличчя божевільного.

Мері похитала головою.

– Прошу тебе! – благав Крішна.

– Тут не можу.

– Це ж не церква, – сказала тітка Еліс.

Мері подумалось, що всі вони дивляться на неї так, ніби вона чинить підлість, відмовляючи Крішні в його бажанні, й вона постаралася на славу. Тітка Еліс, здригнувшись, закрила руками очі, а Крішна, розреготавшись, схопився за живіт і простогнав:

– Досить! Перестань! У мене від сміху болить шрам.

В очах у нього виступили сльози, і дядько взяв його за руку.

– Ти сам просив. – Мері відчула, що вона опинилася в незручному становищі. Вона сердито глянула на тітку, але та всміхнулася й підморгнула їй.

– Нам час уже йти, голубонько, – сказала тітка Еліс. – Крішні шкідливо так збуджуватися.

Крішна почав підстрибувати в ліжку.

– Залишайтесь. Я хочу, щоб ви всі залишилися.

– Тихо, тихо, моє ягнятко, – суворо сказала тітка, немов вирішила, що Крішна надто довго вередує.

Тоді він ліг і почав дивитися на неї своїми очима-сливками.

– Але ж ми ще й не поговорили як слід. Про острів! Ти вже їздив туди, Саймоне?

– Я збираюсь на острів сьогодні. Хочу забрати всі свої речі.

– І я хочу з тобою, – заявив Крішна. – Так нечесно.

Дядько Патель усміхнувся.

– Ще встигнеш, коли одужаєш. Сьогодні вранці мене повідомили, що тобі дозволять жити в мене, поки приїдуть твої батьки. Гадаю, що вони не забаряться. – Він глянув на тітку Еліс. – Справа Крішни викликала до себе неабияку цікавість. І допомогли цьому, як мені здається, наші юні друзі. Розголос у пресі пішов на користь. І також той факт, що вони його сховали. Виявляється, що чим довше іммігрант перебуває в країні не будучи спійманим, тим більше в нього шансів одержати право на проживання.

Мері глянула на Крішну, щоб пересвідчитися, чи цінує він усе те, що вони для нього зробили, але він, здавалося, не слухав дядька, а тільки чекав, поки той закінчить говорити. І от коли дядько Патель замовк, Крішна схопив тітку Еліс за руку й випалив:

– Я ось про що думаю. Саймонів дядько перевозив мене на човні. Де він його взяв? За весь час, скільки ми там жили, ми жодного разу не бачили човна. І людей також там не бачили.

– А хіба ти ніколи не заходив за міст, моє ягнятко? – запитала тітка Еліс.

Вона подивилася на Саймона, таємниче всміхнулася і, нахилившись до Крішни, стала нашіптувати йому щось на вухо.

– Що вона мала на увазі? Чому не розказала мені? – запитала Мері, коли вони дісталися острова.

– Мабуть, подумала, що мені самому захочеться показати тобі.

Саймон зітхнув. Відтоді, як вони вийшли з лікарні, він уперто мовчав, але хоч Мері одразу це помітила, його мовчання її не дуже тривожило. Вона й сама переважно мовчала, думаючи про щось своє.

Коли Саймон повів її далі довкола озера, вона сказала:

– Ти чув, що сказав дядько Патель? Про іммігрантів, яким дозволяють жити в Англії, якщо їх одразу не спіймають? Знаєш, ми могли б усе це повторити знову Могли б зустріти на березі іммігрантів, які припливуть морем, відвести їх на острів, сховати там і годувати…

– Ой, помовч, будь ласка, – Саймон так раптово зупинився, що вона аж наштовхнулась на нього. – Ким ти себе уявляєш? Джеймсом Бондом чи ще кимось? – Якусь мить він холодно дивився на неї, а потім додав уже лагідніше: – Вони ніколи не дозволили б йому тут залишитися, якби він був з бідних. Хіба ти цього не зрозуміла? Він одержав дозвіл тільки через те, що в нього багатий дядько. Містер Патель хвалив нас за допомогу лише задля годиться. Наче ми вередливі діти й нас слід підбадьорити. А крім того, коли вже всім відомо про острів, тут нікого не сховаєш. Він перестав бути безлюдним. – Саймон помовчав, важко ковтнув, немов у горлі в нього щось застрягло гостре, і додав: – Та й насправді ніколи ним не був…

Він повернувся до Мері спиною і пішов уперед. Спочатку стежка нічим не відрізнялася від тієї, що вела до мосту, – така сама вогка, поросла травою і мохом, але далі вона ставала ширша й твердіша. Вони звернули й побачили другий кінець озера: широка, сяюча гладінь чистої від осоки води, з причалом та кількома пришвартованими до нього човнами. Трохи віддалік, окремо один від одного, ніби цураючись компанії, сиділо кілька рибалок, укривши пледами коліна. А позаду них, за деревами, в промінні полудневого сонця виблискував метал автомобілів. Там була стоянка.

– Це приватний клуб рибалок, – глухим голосом пояснив Саймон. – Дуже дорогий. Сюди приїздять багаті люди з Лондона. Там є ще один в’їзд, з того боку, де колись стояв старий будинок. Ми нікого не зустрічали, бо наш кінець озера заріс травою. А ловити рибу зручно тільки на чистому плесі. Далеко багаті люди не заїжджають своїми машинами. Але вони весь час були тут…

Саймон зсутулився, засунув руки в кишені й спохмурнів.

Мері з хвилину дивилася, як він стоїть і понуро спостерігає за рибалками на тому боці озера.

– Саймоне! – покликала вона його.

Він не відгукнувся. Рибалки сиділи нерухомо й здавалися манекенами, а не людьми. Тільки їхні кольорові поплавці погойдувалися на воді.

– З острова ми їх не могли бачити, – сказала Мері, – І їм нас не було видно. Отже нічого не змінюється. Ми можемо вдавати, що їх там немає.

– Який сенс удавати? – сказав Саймон і, обминувши Мері, пустився так швидко бігти вглиб острова, що вона ледве поспівала за ним.

Мері знайшла його на крутосхилі над гротом. Саймон стояв і дивився на озеро. На його обличчі виднілися смужки від сліз, схожі на сліди равлика. Він здригнувся, ніби не сподівався побачити її тут.

– А що ти робитимеш з Ноаксом? – запитав він, неначе вони могли тепер розмовляти тільки на практичні теми.

– Заберу його додому, – відповіла Мері. – Тітка Еліс дозволила.

– Ноакс здичавів, – сказав Саймон. – Він не житиме вдома.

– Але ж я живу, – заперечила Мері, відчуваючи себе щасливою. Такою щасливою, що навіть не образилася, коли Саймон сказав байдужим тоном:

– Ти ж не дикий кіт. – І, відвернувшись, знову став дивитися на озеро.

– Що з тобою, Саймоне? – сказала вона. – Будь веселішим.

– Зі мною все гаразд, – сказав він, хоча сумний голос зрадив його. Потім глянув на Мері. – Якщо ти візьмеш Ноакса додому, він утече при першій нагоді й намагатиметься пробратися назад на острів. Та коли він і знайде сюди дорогу, то однаково не пройде через місток, бо не зможе втримати рівновагу на трьох лапах. І тоді він помре. Помре від горя…

Він говорив так, ніби знав наперед, що відчуватиме Ноакс.

– Тоді краще, мабуть, залишити його тут, – сказала Мері.

Вона знала, що Саймон має рацію: Ноакс уже ніколи не приживеться вдома, ніколи не сидітиме біля вогню, не стане старим, ледачим і товстим. Нічого цього не буде, бо він уже спізнав смак волі.

– А ми час від часу приїжджатимемо сюди, щоб побачити, як йому тут живеться.

Тиша. Сплеснула в озері риба. Потім друга.

– Але так, як було, вже не буде, – сказав Саймон.

– Не так було й до того, як ми з Крішною тут з’явилися, правда ж? – нетерпляче сказала Мері. – Я маю на увазі той час, коли ти приїздив сюди сам. Проте було чудово й тоді, коли ми жили тут усі разом. Я хочу сказати, що коли настають переміни, то не завжди все міняється на гірше. А тепер я піду шукати Ноакса, а ти як хочеш. Я пішла…

– Годі тобі, не гарячкуй, – усміхнувся Саймон і пішов слідом за нею.

Ноакса вони не знайшли. Облишивши пошуки, вони розвели багаття й розігріли в казанку рештки сардин. І тільки тоді, коли вогонь майже вигорів, а над озером опустилися сутінки, Ноакс з’явився на краю обриву й почав бавитися листком, підштовхуючи його й накидаючись на нього з удаваною люттю. Він не дозволив їм доторкнутись до себе, проте від них не відходив, поки вони збирали речі і гасили вогонь, а потім з тихим нявчанням провів їх аж до мосту, тримаючись на відстані.

Коли вони вже перейшли місток, Мері оглянулася назад. Ноакс дивився їм услід і все ще нявчав, помахуючи хвостом. Мері здалося, що виглядає він зовсім не диким, а радше самотнім і розгубленим: останній утікач на острові…

– Я не можу залишити його, – тихо сказала вона сама до себе, але Саймон почув її.

– Якщо ти забереш його, буде ще гірше! І ми фактично не залишаємо його тут. Адже ми ще повернемось сюди.

Мері подивилася на нього. Навскісне проміння призахідного сонця, що скотилося до верхівок дерев, відсвічувалося в його очах, і вони мерехтіли, як і вода.

– Ми повернемося сюди завтра, – сказав Саймон.

А на острові Ноакс востаннє махнув хвостом, стрибнув у кущі і зник з їхніх очей.

Ніна Боден

Збігло літо

ПОВІСТЬ

Для середнього шкільного віку

Переклад з англійської Дмитра Грицюка

Малюнки Віктора Кузьменка

КИЇВ «ВЕСЕЛКА» 1991

ББК 84(3) Б75

Повість сучасної англійської письменниці про життя підлітків, про дружбу і готовність допомогти ровесникові, який потрапив у біду.

Редактор В. І. Романець

Перекладено за виданням:

Nina Bawden

The Runaway Summer.

London, Victor Gollancz LTD, 1982

4804010100—095

Б 209.91.

М206(04)—91

ISBN 5-301-00858-7 (укр.)

ІSBN 0-575-01927-1 (англ.)

© Дмитро Гридюк, переклад українською мовою, 1991

© Віктор Кузьменко, ілюстрації, 1991

Боден Ніна.

Б75 Збігло літо: Повість: Для серед, шк. віку / Пер. з англ. Д. К. Грицюка; Мал. В. В. Кузьменка. – К.: Веселка, 1991. – 173 с.: іл.

ISBN 5-301-00858-7 (укр.)

ISBN 0-575-01927-1 (англ.)

Повість сучасної англійської письменниці про життя підлітків, про дружбу і готовність допомогти ровесникові, який потрапив у біду.

Б4804010100—095 209.91.

М206(04)—91

ББК 84(3)

Литературно-художественное издание

Бодэн Ннна

МИНОВАЛО ЛЕТО

Повесть

(На украинском языке)

Для среднего школьного возраста

Перевод с английского Грицюка Дмитрия Калениковича

Рисунки Кузьменко Виктора Васильевича

Киев «Вэсэлка»

Художній редактор А. О. Ливень

Технічний редактор К. П. Дворська

Коректори Л. О. Юван, Л. В. Осипова

ИБ № 5447

Здано на виробництво 04.04.90. Підписано до друку 14.01.91. Формат 84Х108/ ₃₂. Папір друкарський № 2. Гарнітура літературна. Друк високий. Умовн. друк. арк. 9,24. Умови, фарб.-відб. 9,87. Обл.-вид. арк. 8,16. Тираж 65 000 пр. Зам. № 305. Ціна 95 коп.

Ордена Дружби народів видавництво «Веселка», 252655, Київ, МСП, Мельникова, 63.

Білоцерківська книжкова фабрика, 256400, Біла Церква, Карла Маркса, 4.