Текст книги "Збігло літо"

Автор книги: Ніна Боден

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 10 страниц)

10. Найкраще місце в світі

І веселе життя тривало. Дні видалися сонячні, безвітряні й такі спекотливі, що роса встигала висохнути ще до сніданку. Перший день на острові, другій, третій… Через тиждень Мері загубила їм лік. Здавалося, дні збігали, як біжить крізь пальці пісок…

Якщо Мері й відчувала в собі докори сумління, то тільки якусь там крихту і то лиш на самому початку, коли вона думала: «Що б зробив Саймон, якби почув повідомлення по телевізору?» – а потім вирішила написати містеру Пателю листа й надіслати його за тією адресою, яку дав їй Крішна. Вони й досі не були переконані, чи там живе дядько, але Саймон напевне сказав би, що варто спробувати.

І якось уранці вона написала великими друкованими літерами: «Ваш племінник у надійних руках. Не бійтесь за нього» – і підписалася: «Друг». Але, перечитавши лист, порвала його на дрібні шматочки й спустила в унітаз. Якби вона надіслала його, то поштовий штемпель став би ключем до розгадки й поліція напала б на їхній слід.

Важко було уявити собі безпечніше й відлюдніше місце, ніж острів, але ризикувати не слід. Тут неприпустимий найменший ризик.

І не тому, що вона хотіла, аби їхня пригода ніколи не скінчилася. Просто Крішні було набагато краще, жити вільно на острові, ніж сидіти в тюрмі. Навіть коли вони не посадять його у в’язницю, а дозволять жити з дядьком, однаково в задушливому Лондоні такої спекотної пори було не краще, ніж у в’язниці. Мері пам’ятала, як їй важко було влітку всидіти у квартирі, коли нічого робити й нікуди піти, хіба що тільки в парк або з мамою до крамниці.

Може, якби її мама з татом були людьми іншої вдачі, Мері задумалася б над тим, як почувають себе батьки Крішни, не знаючи, де їхній син і чи взагалі він живий і здоровий. Її тато зовсім не писав їй, а мама хоча й надсилала час від часу листівки, Мері знала, що це тільки для годиться. Коли ти у відпустці, то завжди шлеш листівки й нерідко навіть тим людям, які тобі байдужі. «Люба моя, – писала мама, – тут такі чарівні місця! Як би мені хотілося, щоб ти була поруч!» А насправді, якби Мері опинилася там, мамі стало б скучно до сліз. Там само, як і Мері, бо їй довелося б ходити по крамницях і кав’ярнях, одягати тільки найкращі свої сукні і бути чемною з усіма тими нудними людьми, з якими мама встигла познайомитися.

Діти лишень заважають своїм батькам, вважала Мері, а батьки заважають своїм дітям. Їм краще жити окремо одне від одного.

А Саймон якщо й думав інакше, якщо й переживав за батьків Крішни, то він про цб не говорив. А може, знаючи всю правду, він більше, ніж Мері, боявся за наслідки того, що вони роблять, і тому намагався не думати пр° це. Він жив лише одним днем і був щасливий.

– Саймон став набагато кращий, – сказав якось Крішна.

Вони саме скінчили обідати. Саймон пішов шукати земляних черв’яків, а Крішна ловив рибу. Заняття приємне й необтяжливе як для такої спекотливої полудневої пори і його повного шлунку. Крішна закинув у воду жилку з пучком черв’яків на гачку, намотав другий кінець жилки на бляшанку, що стояла на купі каміння, прив’язав його собі до ноги й ліг горілиць, задивившись на небо.

– Що ти хочеш цим сказати? Саймон завжди хороший, – сказала Мері, вважаючи за свій обов’язок вступитися за Саймона, хоча надто зморилася, щоб обуритися по-справжньому.

– Ну, наприклад, коли ми тут тільки-но оселилися, він примушував мене митися, – пояснив Крішна. – Щовечора я повинен був купатися, перед їжею мити руки. Тепер він мені не нагадує про це, і я задоволений.

Мері так сміялася, що аж кольки її схопили.

– Мабуть, він утомився тобі нагадувати, – сказала Мері. – Розумієш, у себе вдома він завжди командує: навчає Поллі-Анну хороших манер, змушує їх міняти шкарпетки, чистити зуби.

– А в моїй сім’ї, – сказав Крішна, – чоловіки не доглядають за дітьми.

– В Англії інші звичаї, – пояснила Мері. – Саймонова мама хоча й хороша жінка, але якась неуважна й не дуже турбується про дітей. Саймон також міг би не доглядати їх, його ніхто не змушує, принаймні я на його місці цього не робила б.

– І я також, – сказав Крішна.

Вони повернули одне до одного голови й засміялися.

– Зроби яку-небудь міну, – попросив Крішна.

– Не хочу, я втомилася.

– Тоді розкажи що-небудь. Розкажи про свою злу тітку.

– Я вже все тобі розказала. – Мері раптом відчула себе якось незручо. Вона підвела голову, щоб подивитися, чи немає десь поблизу Саймона. Його не було, але відчуття незручності не зникло, й вона сказала сердито: – Чого ти пристаєш до мене з одним і тим самим?

– Я люблю слухати різні історії, – відповів Крішна. – А що буде, коли вона довідається, що ти тут з нами на острові?

Мері вдала, ніби не чує. Вона лише дивилася на небо.

Крішна підсунувся ближче і сперся на лікоть, щоб заглянути їй в обличчя.

– Станеться щось страшне? Вона відріже тобі руки й ноги?

Ці слова приголомшили Мері. Очі її зблиснули вогнем.

– Звичайно, ні, – суворим тоном відповіла вона. – Скоріш за все, замкне мене в кімнаті й даватиме тільки хліб та воду.

Помітивши розчарування на його обличчі, вона зрозуміла, що він не вважає таке покарання достатньо суворим, і зітхнула в душі. Мері пошкодувала, що придумала цю безглузду історію про тітку Еліс. І не тільки тому, що їй уже набридло розповідати одне й те саме. Вона раптом збагнула, що брехня до добра не доводить. Збрешеш один раз – і вже не зупинишся. Це однаково, що лити воду в пісок – цьому нема кінця й краю…

– Розкажи ще раз, як вона збиралася тебе отруїти, – попросив Крішна. – Про синю пляшечку з написом «Отрута». Як ти знайшла її, вилила отруту, а замість неї налила води.

– Ти не розповідав про це Саймону? – спохватилася вона. Крішна обіцяв не розповідати, але хто його знає.

– Адже я слово дав, – відповів Крішна. – А крім того, Саймон однаково не повірив би мені. Він не любить, коли кажуть неправду.

Мері подивилася на нього. Вона не могла второпати, що він має на увазі: чи то Саймон не повірить у цю неправдоподібну історію, чи то Крішна сам у неї не вірить.

– У жорстокість твоєї тітки він, може, й повірить, але в отруту – ні, – додав Крішна.

Мері сіла. Вона зметикувала, що настав підходящий момент сказати: «І справді, усе це брехня, вигадка від початку до кінця» – і потім пошкодувала, що не сказала, – але цієї миті, заторохкотівши, перекинулася бляшанка, і Мері, забувши про все, почала спостерігати, як клює риба.

Крішна відв’язав від ноги жилку й потягнув її. Він витягнув коричневу форель, та звивалася й била плавниками по гравію.

– Надто маленька, – сказала Мері.

Вона обережно вивільнила гачок і кинула рибину назад в озеро. Крішна образився і повернувся до неї спиною.

– Не ображайся, – сказала Мері. – Сам бачив, що рибина маленька. Хоча, якщо ти справжній рибалка, то сам повинен був кинути її назад у воду.

Мері була задоволена. Вона просто ненавиділа, коли ловили рибу для того, щоб потім її смажити.

– В ній не було й восьми дюймів, – сказала Мері Саймону, який щойно підійшов.

Він мовчки кивнув головою, присів навпочіпки і насадив на гачок нових черв’яків.

– Навряд чи зловиться велика риба, – сказав він, закинувши жилку в озеро. – Дуже спека велика.

– А при чому тут вісім дюймів? – запитав Крішна.

– Такий закон. Якщо ловити маленьку, до восьми дюймів, то з чого тоді ростиме й розмножатиметься велика?

– А я думав, що раз ми правопорушники, то нам не обов’язково дотримуватися законів, – сказав Крішна.

– Закони бувають і розумні, – сказав Саймон. – І ми не правопорушники, а, скоріш за все, втікачі. – Він знову поставив консервну бляшанку на купу каміння.

– Я, наприклад, тікаю від англійської поліції, – заявив Крішна, намагаючись переконатися, чи зможе він піднятися крутим схилом, стрибаючи на одній нозі. Але на півдорозі він упав, скотився вниз і залишився лежати горілиць. Очі його іскрилися сміхом, а припорошене пилом волосся блищало на сонці. Як чорниці при дорозі, подумала Мері.

– А Мері – від своєї злої тітки, – сказав Саймон.

Мері кинула погляд на Саймона, який, намотавши жилку на бляшанку, прив’язав її до кореня, що стирчав з-під землі. Мері здалося, ніби Саймон уникає ЇЇ погляду. І вона поспішила виручити його:

– А Ноакс? Від кого він утікає?

– Ноакс? – перепитав Саймон. – Ноакс утікає від цивілізації. Він і є справжній утікач.

Минуло ще кілька днів. Тепер уже їм рідко доводилося бачити Ноакса. Він здичавів. Тільки зрідка, коли вони смажили рибу, він приходив і лягав неподалік, чекаючи своєї порції. Та переважно вони бачили його лише здалеку: промайне в траві клубочок шерсті й одразу зникне. А якось уночі, прокинувшись, Саймон помітив у місячному світлі, що він грається на березі: чорна тінь підстрибувала, витанцьовувала на трьох ногах, нявчала й ловила власний хвіст, бавлячись ним, немов мале котеня. Вдень він часто тинявся поблизу, але, здавалося, намагався залишитися непоміченим: прокрадався до них крізь зарості рододендронів та терника, але коли вони наближалися до нього, припадав до землі й завмирав. Пов’язка в нього відпала, він погладшав, шерсть блищала. Він сам добував собі їжу: ловив польових мишей і пташок, з якими розправлявся досить делікатно, залишаючи тільки пір’я, а одного разу Мері бачила, як він ласував маленьким кроликом. Ноакс Погрозливо занявчав на неї, зблиснувши одним оком, і вона поквапливо’ позадкувала.

Мері боялася, що настане день, коли він зникне назавжди, але Саймон запевняв, що нікуди він не дінеться.

– Він не вибереться з острова, поки не навчиться плавати, – міркував Саймон. – Тут тільки одна дорога – через місток, але він не пройде по дошці на трьох ногах. Ні, він ніколи не покине острів.

– Як і я, – сказав Крішна. – Ніколи.

– Ніколи – це розтяжне поняття, – зазначив Саймон.

– Тільки не для мене. Я залишусь тут до глибокої старості.

– У тій дядьковій книжці я прочитав, – сказав Саймон, що люди, які побудували грот, найняли собі чоловіка, щоб він жив там, як самітник. Вони вирішили, що це буде романтично, якщо в них у гроті житиме справжній самітник, якого можна буде показувати своїм друзям, коли ті приїжджатимуть до них у гостину. Вони платили тому чоловікові двісті фунтів за те, що він ходив у дранті, сидів і думав, та невдовзі все це йому набридло й він утік.

– Мабуть, він був божевільний, – висловив припущення Крішна.

– Не знаю. Мені здається, що йому було просто нудно жити самому.

– Мені ніколи не буде нудно, – сказав Крішна. – Я залишусь тут і житиму самітником, Саймоне, коли у вас почнеться навчальний рік.

– Ой, не нагадуй про навчання, – застогнав Саймон.

– Ти не любиш ходити до школи, Саймоне? – засміявся Крішна.

– А хто з нормальних дітей любить? – поквапливо докинула свого Мері.

Вона була певна, що це непідходяща тема для розмови. Саймон ураз замислився, а це була погана ознака. Досі він жодного разу не сказав, скільки часу зможе пробути на острові, і вона не запитувала в нього. Мері й зараз не хотіла, щоб він думав про це.

– А ви знаєте, що вже горіхи дозріли? – сказала вона. – Я бачила сьогодні вранці. На великому дереві біля горобини.

Вони знали, про яке дерево вона каже. Вони знали тут кожне дерево і кожен кущ. Острів був невеличкий – Мабуть, з півмилю завдовжки й чверть милі завширшки, і хлопці ніколи не залишали його. Щоранку, коли вона приходила сюди, легко подолавши місток, їй здавалося, що вона входить у замок. Озеро – то ніби рів, наповнений водою, а грот – головна вежа замку. Іноді вони розводили в головній печері багаття й дивилися, як од відблисків полум’я змінює колір її кришталеве склепіння.

У головній печері було вогко, бо через неї текла з озера вода, зате в горішньому приміщенні, де спали хлопці, було сухо й тепло. Вони встелили долівку сухою зморшкуватою папороттю, від якої ішов солодкуватий запах плісняви.

Мері заздрила їм, що вони сплять на такому чудовому ложі. Хіба може зрівнятися з ним обридла домашня постіль? Та й узагалі тут, на острові, все багато краще, ніж будь-де. Коли ввечері Мері поверталася додому, їй здавалося, що з кольорового фільму вона переходить у чорно-білий…

– Мені здається, що ти нудьгуєш, Мері, – сказав дідусь. – Це моя вина, ти вже пробач.

Від ревматизму в нього ломило суглоби, й він не міг купатися в морі.

– Просто не щастить, – бурчав він. – Найкраще літо за останні роки, а я сиджу вдома.

– А на пляжі тебе схопив би сонячний удар, – сказала тітка Еліс. – До того ж там надто брудно. Скрізь мазут.

– В лісі набагато краще, – сказала Мері.

– В якому лісі? – запитав дідусь, нахмурившись.

– Ну… просто в лісі.

– Ліс і пляж – це різні речі. А що ти там робиш, у лісі? З тим твоїм приятелем… Як його прізвище? Трампер?

– Трампет, – поправила його тітка Еліс.

– Нічого особливого, – відповіла Мері. – Просто гуляємо.

– Не може бути, щоб ви зовсім нічого не робили-Щодня ти йдеш із дому відразу після сніданку, а повертаєшся тільки до вечері. Не можете ж ви просто прогулюватися в лісі цілий день!

Як би їй хотілося, щоб дідусь припинив свої розпитування! Досі він не втручався в її справи, але через біль у ногах став дратівливий.

– Ми збираємо горіхи, – відповіла вона. – І ожину…

Навіть якби вона сказала йому всю правду, однаково важко було б пояснити, що вони там роблять. Дні ніби й схожі між собою, і все-таки кожен по-своєму чарівний…

– Облиш її, тату, – сказала тітка Еліс. – Прогулянки – це найкраще заняття в її віці. Я також любила бувати в лісі. Більше, ніж сидіти на пляжі.

Вона всміхнулася до Мері, ніби в них була спільна таємниця.

– Гаразд, – погодився дідусь. – Хай буде по-твоєму, Еліс. Я старий буркотун. Дратівливий, образливий дід із скрипучими колінами. Не ставай старою, Мері.

Мері закивала головою на знак згоди. Послухатись такої поради неважко. В цю мить вона була цілком певна, що ніколи не зміниться, що завжди залишатиметься такою, як зараз, і її веселе безтурботне життя триватиме вічно.

Вони зібрали всю ожину, що росла на острові.

– Ще трохи залишилося обіч стежки, – сказала Мері. – Перед самим озером, біля поваленого дерева. Кущі там високі, але можна дістати палицею.

– Я хотів залишити їх для своєї мами, – похитав головою Саймон. – Перед тим як іти до школи, я завжди збираю для неї ягоди на варення.

– Хто знову нагадує про школу? – розсердилася Мері.

– Дивись, який листок! – здивувався Крішна.

Листок був багряний і хрускотів, мов кукурудзяні пластівці.

– Ох і телепень ти! – сказав Саймон. – Вже осінь, а восени листя завжди змінює колір і опадає.

– Сам ти телепень, – образився Крішна і штовхнув його кулаком у живіт. – У нас в Африці осені не буває.

– Консерви вже закінчуються, – повідомив Саймон. – Немає більше смажених бобів, немає персикового компоту, немає супу з помідорів.

– Банки з компотом важкі, – сказала Мері. – А боби й суп я можу принести.

– Нам ще потрібна жилка. Вчора ввечері я закинув жилку на вугра біля дренажа, але йшов дощ, і її змило водою.

– Учора не було дощу, – сказала Мері.

– Ні, був. Сьогодні вранці скрізь трава була мокра.

– Це від роси. Дощу не було.

Саймон глянув на її вперто стиснуті губи.

– Гаразд, хай буде по-твоєму. Однаково нам потрібна жилка, консерви і нова фуфайка для Крішни. Твоя стара порвалася, а вечорами вже буває холодно.

– Я принесу йому іншу, – сказала Мері. – І светри принесу. В мене їх, мабуть, зо сто, гарні, теплі вовняні светри. І консерви принесу, і жилку. Можу принести все, що треба…

Вона стояла в черзі на пошті й нервувала. Була вже п’ята година, а о пів на шосту зачиняються всі крамниці. Попереду неї стояли самі старі, і, здавалося, ніхто з них не поспішав. Дідусі купували конверти й марки, а бабусі одержували свої пенсії. Вони неквапливо брали гроші, перелічували їх негнучкими старечими пальцями, клали банкноти в одне відділення своїх гаманців, а монети – в друге. Декотрі з них знічев’я перекидалися словами із служницею пошти, що сиділа за бар’єром. А декотрі тримали на повідках собак, які плуталися під ногами.

– Господи, скільки часу тут згаєш, – поскаржилася жінка, що стояла позаду Мері. – Треба мати залізне терпіння!

В неї було кощаве обличчя відьми. Саймонова бабуся! На мить у Мері впало серце – безглуздо, звичайно, чого їй боятися? Вона вирішила…

– Як поживаєш, моя голубонько?

– Дуже добре, дякую, – відповіла Мері й лукаво додала: – А як Саймон? Я його вже сто років не бачила.

– Подорожує десь. Він любить помандрувати на самоті, й мушу сказати, що я його не ганю. – Саймонова бабуся всміхнулася, і її лице стало зморшкувате, як лущений горіх. – Така сім’я! Мавп’ятник із зоопарку!

Нарешті підійшла черга Мері. На ощадній книжці в неї було два фунти й чотири пенси, і вона зняла майже все, залишивши один шилінг. Мері обернулася, щоб попрощатися із Саймоновою бабусею, і раптом побачила біля неї місіс Кервер.

– Твоя черга, мамо, – сказала місіс Кервер Саймоновій бабусі й у цю мить помітила Мері: – Боже, де це ти пропадаєш! Скільки приходжу до вас уранці, а тебе ніколи не застаю.

Мері дивилася на неї, мов заворожена. Волосся у місіс Кервер було руде, а в її матері чорно-біле, як у помазка для гоління, але в усьому іншому вони були дуже схожі, особливо, коли стояли поруч. В обох бліді, загострені обличчя…

У Мері перехопило в горлі. Недаремно Саймонова мама їй когось нагадувала. Тепер вона зрозуміла кого! Місіс Трампет і місіс Кервер – рідні сестри. У місіс Трампет волосся чорне, як і в її мами і як в близнят. А в Саймона волосся руде, хоча не таке яскраве, як у місіс Кервер…

– …Весело проводиш час, казала мені твоя тітка, – говорила місіс Кервер.

Мері кивнула головою. В неї аж усередині похололо від страху. А що іще розказала тітка Еліс місіс Кервер? Що в неї є приятель на ім’я Саймон Трампет? Адже вона щойно сказала Саймоновій бабусі, що сто років його не бачила.

– Рада це чути, – вела далі місіс Кервер. – Знаєш, твоя бідна тітка так хвилюється за тебе, що ти все сама та сама. «Це ж ненормально, місіс Кервер, – казала вона мені, – що в дитини немає друзів і їй нема з ким гратися».

– Авжеж. Вибачте, мені час уже йти… – заквапилася Мері. Вона силувано всміхнулася на прощання Саймоновій бабусі й кинулася до дверей.

Але тут перегородили їй дорогу дві маленькі опецькуваті фігурки. Обоє вони завивали, мов пожежні сирени.

– Бабусю! Бабусю! Я загубила свій льодяник!

– І забрала в мене! – Поллі тупнула ніжкою. – Бабусю, скажи їй, що це нечесно.

– Ні, чесно. Ти штовхнула мене.

– Я ненавмисне.

– Ні, навмисне.

– Ненавмисне.

– Брехуха!

Вони накинулися одна на одну біля дверей. Місіс Кервер прошмигнула повз Мері і розвела їх.

– Що за гамір! Мені соромно за вас обох.

– Я хочу до бабусі! – Поллі відштовхнула від себе руки місіс Кервер і, роззявивши рота, пронизливо заверещала.

– Бабуся одержує пенсію, – сказала місіс Кервер і ляснула Поллі по жирному стегенці. – Ану геть з дороги! Як, по-вашому, тут проходитимуть люди?

– А це не люди, – заперечила Аннабел. – Це Мері. Поллі, дивись, он Мері.

Поллі враз перестала кричати, ніби хтось повернув вимикач. Скинулися вгору два личка, дві пари блискучих очей, два червоних носики-гудзики.

– Привіт! – похмуро сказала Мері.

– А я й не знала, що ви знайомі з Мері, – сказала місіс Кервер, витираючи їхні заплакані обличчя.

Близнята енергійно закивали головами, як поні.

– Авжеж, тітонько, ми знайомі з Мері.

– Вона в нас обідала. Лише один раз. Більше не приходила.

– Нема нічого дивного, – сказала місіс Кервер, востаннє витерши носа Поллі, й відступила, щоб помилуватися своєю роботою.

– Вона була голодна, – пояснила Поллі. – І дуже зраділа, що ми її запросили пообідати з нами.

– Голодна? – місіс Кервер з цікавістю глянула на Мері, яка цієї миті палко бажала, щоб під нею розверзлася земля.

– Вона сирітка, – сказала Поллі.

– Бідна сирітка, – жалібним медоточивим голосом додала Аннабел. – В неї дуже сувора тітка, яка не дає їй їсти.

– Невже? – Місіс Кервер глянула на Мері. Кутики уст у неї засіпалися, а в очах заграли веселі, лукаві бісики.

Мері подумала, чи не знепритомніти їй. Або вбити себе. Та замість цього кинулася тікати. Вона вибігла з пошти і, нагнувши голову, наштовхуючись на людей, помчалась уздовж Гай-стріт.

Їй здавалося, що вона ніколи не зупиниться. А якщо зупиниться, з нею станеться щось страшне…

11. «Погода, видно, міняється…»

Мері поклала в сумку фуфайку й два грубих вовняних светри для Крішни. Для себе вона взяла джинси, шкарпетки й черевички, теплу куртку з капюшоном і гребінець. Затим, обережно ступаючи по скрипучих сходинах, спустилася вниз, на кухню, і взяла з комірчини трохи сиру й хліба. Після цього вийшла в садок, щоб сховати сумку в кущах біля воріт.

Було так рано, що по землі ще стелився туман. Стоячи на холодній росяній траві, Мері вирішила, що їй краще поснідати. Вона повернулася в дім, пройшла на кухню, з’їла чотири добрячих шматки хліба з малиновим варенням і поставила на плитку чайник. Муркотів і наспівував бойлер, і вона притулила холодні руки до його теплої труби, облизавши з губів варення.

В її уяві поставали обличчя, чулися голоси.

Обличчя місіс Кервер, гостре, з видовженим підборіддям. Бліде кроляче обличчя тітки Еліс. Місіс Кервер каже: «Брехливе дівчисько! Це вона наговорила їм, ніби вона сирота й живе у злої тітки, не зійти мені з цього місця…»

І розгублене обличчя тітки Еліс повільно червоніє…

Мері тихо застогнала й притислася чолом до труби, аж поки почало припікати.

А може, такої розмови і не буде, подумала вона. Але що їй перешкодить? Хіба що місіс Кервер несподівано помре вночі. Або вранці, коли вона йтиме до них, її зіб’є машина.

Така жінка, як вона, вважатиме за свій обов’язок розказати тітці Еліс, що говорить про неї її племінниця в неї за спиною.

І тітка Еліс повірить, що Мері й справді ненавидить її.

Закипів чайник, і Мері глянула на кухонний годинник. Уже було близько пів на восьму, а місіс Кервер приходить о дев’ятій.

Вона приготувала тацю, ополоснула окропом порцеляновий чайничок й заварила міцний духмяний чай, якраз такий, який любила тітка Еліс, хоча ніколи не заварювала для себе. Вона казала, що нічого витрачати на одну особу цілий чайничок заварки, а дідусеві не можна було пити міцний чай через хворе серце.

Поки Мері несла чай нагору, вона думала про те, що в будинку на диво темно. Вона виглянула у вікно. Від туману не залишилося й сліду.

Тітка Еліс сиділа, зіщулившись, у ліжку, вкривши плечі вовняною шаллю. Її волосся було прибране під сітку.

а два передніх зуби, вставлені в рожевий пластмасовий місток, лежали біля неї в склянці на нічному столику. Мері ввічливо відвела погляд.

– Я вирішила, що вам хочеться чаю, тітонько Еліс, – сказала вона.

– О Мері, голубонько моя… – промовила тітка Еліс і часто-часто закліпала очима, важко дихаючи. «Вона так ошелешена, – подумала Мері, ледь стримуючи сміх, – ніби замість чаю їй піднесли чек на тисячу фунтів стерлінгів».

– Сподіваюсь, я правильно заварила чай, – сказала Мері. – Я всипала п’ять ложечок.

Тітка Еліс налила чаю в чашку. Він був зовсім чорний.

– В самий раз, – сказала тітка Еліс. – Чудово! Чай у ліжко! Яка розкіш! Я почуваю себе королевою Англії.

Мері стояла біля ліжка. Їй хотілося вже піти й водночас хотілося залишитися.

Тітка Еліс виглянула у вікно.

– А де ж сонечко? – сказала вона. – Погода, видно, міняється…

Мері переступила з ноги на ногу.

– Що ж, – усміхнулася тітка, – погожі дні – не вічні. Зрештою всьому настає кінець.

Мері захотілося ще щось сказати тітці, але крім «до побачення» вона нічого не могла придумати, а говорити це зараз і не слід. А через те Мері лишень силувано й ніяково всміхнулася і позадкувала до дверей.

Якусь хвилю вона постояла в коридорі. Очі в неї затуманилися. Чаю вона принесла, а що ще зробити на втіху тітки, не знала.

Треба не забути залишити записку.

Вона дістала записку з кишені й, увійшовши в спальню, поклала її на туалетний столик так, щоб тітка Еліс одразу побачила її, як тільки відчинить двері.

«Люба тітонько Еліс!

Пробачте, що я пішла з дому, не попередивши вас, але тепер, коли ви дізналися про те, що я наробила, ви самі не захочете, щоб я залишалась у вас.

Щиро ваша, Мері.

P. S. Поцілуйте за мене дідуся і подякуйте йому за все від мене.

P. P. S. Все, що я наговорила про вас, неправда».

Цей лист вона писала вчора ввечері й довго обдумувала кожне слово, намагаючись якомога точніше висловити свої думки. А тепер, перечитуючи його знову, вона відчула, як сльози навертаються на очі й пощипує в носі. Вона шморгнула носом й так притисла суглоби пальців до повік, що аж іскри посипалися з очей. Їй хотілося лягти на ліжко й завити.

Та замість цього вона ще раз шморгнула носом, окинула поглядом кімнату й вийшла, тихо зачинивши за собою двері.

– Я втекла з дому, – сказала вона Саймону.

Відповіді не було. Саймон стояв на голові біля стінигрота й лічив:

– Сто шістдесят вісім, сто шістдесят дев’ять, сто сімдесят…

– Саймоне!

– Сто сімдесят три, сто сімдесят чотири…

– Послухай, Саймоне…

Він став на ноги, червоний, роздратований.

– Тільки-но я зосередився, а ти все зіпсувала, – дорікнув він. – Ти повинна була дочекатися, поки я полічу до п’ятисот. Інакше це не вправи.

– Які вправи?

– За системою йогів. Щоб не червоніти й не заїкатися. Я виписав спеціальну книжку. Передовсім слід навчитися зосереджуватися й правильно дихати. Перша вправа – стояти на голові й лічити. Що означають твої слова: «Я втекла з дому?»

– Отже, ти не зосередився? – зневажливо запитала вона. – Коли чув, що я сказала.

– Замовкни!

Він одвернувся від неї і підбив ногою камінець. Його потилиця побагровіла. Саймон підняв камінець, підійшов до виходу з грота й шпурнув його в озеро. Камінець сім разів підстрибнув, налякавши болотяну куріпку, й та злетіла над водою, перебираючи у повітрі червоними лапами.

– Ти хочеш сказати, що житимеш тут?

– Атож.

– Що сталося? Чому ти змінила свою думку?

У неї пересохло в горлі й вона ковтнула слину.

– Учора я про дещо дізналася. Твоя тітка працює у нас. Прибиральницею.

– Я знаю. Світ тісний. – Саймон шпурнув другий камінець, але він підстрибнув над водою лише двічі. – Хай йому біс! – буркнув Саймон.

– Що ти сказав?

– Я сказав, що знаю. Частіше мий вуха, коли погано чуєш. – Його власні вуха густо почервоніли, й він додав удавано байдужим тоном: – Увечері, напередодні нашого приїзду сюди, тітка була в нас і розказала, що до її хазяйки приїхала племінниця на ім’я Мері. Їй дванадцятий рік. Я задав їй кілька запитань. Не дуже багато, просто щоб пересвідчитися.

– Уявляю, що вона про мене наговорила.

– Авжеж, – усміхнувся Саймон, та, перехопивши її погляд, одразу став серйозний.

– Чому ж ти мені не сказав? – сердито запитала вона.

– Я вважав, що так буде краще, – Він набрав пригорщу гравію і шпурнув його в озеро. – По-перше, ти могла подумати, що я намагаюсь тебе викрити.

– Он що, – принижено сказала Мері. – Авжеж, я розумію.

– А я і не збирався тебе викривати, – вів далі Саймон. – Вона зайшла до нас випадково. І я жодним словом не обмовився, що знаю тебе.

– А тепер вона знає. Я зустріла її на пошті разом з Поллі-Анною. Це було жахливо.

На згадку про цю жахливу зустріч вона відчула себе так, ніби на неї наринула морська хвиля. Їй навіть здалося, що вона ось-ось потоне під нею. Мері сіла, прихилившись до стіни гроту, й уткнула обличчя в долоні. Сльози текли крізь пальці.

– Вони сказали їй, що я сирота, що я голодую, а тепер вона передасть усе це тітці Еліс і… і… О, краще б я вмерла!

Вона чула, як під ногами в Саймона шурхотить гравій. Потім шурхіт припинився, тільки долинав плюскіт води в гроті. Він пішов, залишивши її саму.

А Мері все плакала й плакала і не могла зупинитися. Ніби десь усередині в неї прорвалася гребля і потік води ринув крізь очі, ніс і литиметься доти, поки виллється до решти. Її руки стали вогкі, немов губки, що увібрали в себе воду, а голова, здавалося, набубнявіла й збільшилася вдвічі.

– Мері! – сказав Саймон. Він намагався відірвати її руки від обличчя. Вона відвернулася й сказала крізь сльози:

– Облиш мене!

Він намагався посадити їй на коліна живий пухнастий клубок.

– Ноакс!

Вона схопила кота й притулилась до нього обличчям. Але той почав відчайдушно вириватися з рук, дряпатися, й Мері змушена була його відпустити.

– Усі мене ненавидять. Навіть Ноакс.

– Це тільки тому, що я його впіймав, – сказав Саймон. – Адже ти знаєш, що він не любить, коли його ловлять і беруть на руки. – Він помовчав. – Мені піти?

– Так, – сказала Мері й осіклась. – Тобто ні.

Саймон насупився і присів навпочіпки поряд неї. Вони обоє мовчали. За хвилю Ноакс сам підійшов до Мері й потерся об її ногу.

Вона не чіпала його, а він терся об неї і муркотів.

– Він так робить, тільки коли з тобою. Будь ласка, Мері, перестань плакати.

– Я вже не плачу. Я тільки трохи розкисла. Розкисла і розм’якла, як гумова грілка, коли з неї виллють гарячу воду.

– Це тому, що плакала. Після сліз завжди так.

– Я рідко плачу. А якщо по правді, то не плачу ніколи.

– Нема чим пишатися. Всі люди плачуть. – Саймон шпурнув камінець у протилежну стіну грота. Камінець дзвякнув об кришталики і впав в озеро. – А чому ти повинна бути не така, як усі люди?

– Я не хочу, аби вони бачили, що мені погано. А коли плачеш, одразу видно.

– Хто це – вони?

Мері не відповіла.

– Ти маєш на увазі тітку й дідуся?

Мері похитала головою. Шлунок у неї немов зав’язало у вузол. Вона несподівано вибухнула:

– А якби твої батьки були постійно у від’їздах, ти хотів би, щоб хтось бачив, як тобі від цього погано?

– А тобі погано? – Він почервонів. – Пробач. Мені тітка розказала. Але я не хочу лізти не в свої справи.

– Все гаразд. – Мері на хвилю задумалась. – Ні, мені не погано, – здивовано призналась вона. – Раніше було погано, а тепер ні. – Вона відчула полегкість на душі, немов вузол усередині в неї несподівано розв’язався. – Тепер усе зовсім інакше. Я не знаю навіть чому. Відтоді, як з’явився Крішна й ми опинилися на острові. А куди він подівся? Я його не бачила з самого ранку.

– Горіхи збирає, – відповів Саймон. – Цей хлопець тільки й думає, як би напхати своє черево.

Крішні так і не вдалося назбирати багато горіхів. Він наповнив всього один невеличкий казанок і тепер сидів біля нього, підібгавши до грудей коліна.

– Мене нудить, – поскаржився він.

У нього був хворобливий вигляд. Обличчя набуло землистого кольору.

– Вчора ввечері ти з’їв надто багато сардин, – сказав Саймон. – Я тебе попереджав.

– Мені холодно, – знову поскаржився Крішна.

– Не може бути. Щоправда, погода трохи змінилася, але зараз не холодно. Просто сонце сховалося за хмари. Побігай, зігрієшся.

– Я нездужаю.

Він здавався маленьким і нещасним. Мері присіла біля нього.

– Я принесла тобі фуфайку і гарні вовняні светри. Вдягнися, тобі одразу стане краще.