Текст книги "Збігло літо"

Автор книги: Ніна Боден

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 10 страниц)

7. Смажена свинина і яблучний пиріг

Спочатку вона не наважувалася повернути голову чи точніше, не могла, а тільки стояла, немов скам’яніла, не зводячи очей із прес-пап’є.

– Стояти на місці, інакше смерть! – почувся дитячий голосок, і вона оговталася. А придивившись, побачила двох близнючок – Поллі й Аннабел. Їхні носики були притиснені до шибки і здавалися білими гудзиками.

Вона кинулася до дверей. Зверху двері були зачинені на засув. Близнючки хихотіли, підштовхуючи одна одну, поки вона залізала на стілець, щоб дотягтися до засува.

– А що ти тут робиш? – запитала Аннабел, як тільки Мері впустила дітлахів у крамницю.

– Знову краде, – урочисто заявила Поллі. – Адже вона злодійка.

– Красти не можна, правда, Поллі?

– Ми її спіймали на гарячому.

– Бідна сиріткаї – сумно сказала Анна. – Просто їй ніхто не казав, що можна робити, а чого не можна.

Мері глибоко вдихнула повітря і повільно, із шипінням випустила його. Це, мабуть, Саймон їх так навчив. Яке приниження!

Поллі лагідно всміхнулася:

– Все буде гаразд, бідна сирітко Мері. Не бійся. Ми нікому не скажемо.

– Я не крала! – Мері вимовила ці слова так люто, що близнюки відступили назад, а в їхніх круглих оченятах застиг переляк. – Я розумію, вас здивувало те, що я тут, – додала вона трохи лагідніше, – але нічого страшного в цьому немає. Просто Саймон вирішив показати мені дещо з речей вашого дядька. Наприклад, арфу і музичну шкатулку…

Мері не наважилася спуститися в підвал, щоб покликати у свідки Саймона, боялась, що вони підуть слідом за нею. Вона лише стала на верхню сходинку й крикнула вниз:

– Саймоне! Саймоне! Поллі-Анна тут!

– Що? – Він підійшов до сходів і глянув угору. – Що ти сказала?

– Поллі і Анна тут, – безпорадно повторила вона, сподіваючись, що він зачинить двері підвального приміщення і що Крішні не спаде на думку піти за ним.

Саймон вибіг нагору.

– Чого ти розкричалася? Не могла спокійно сказати? – накинувся він на неї і заштовхав близнюків назад у крамницю. – А ви чого сюди прийшли? Адже ви знаєте, що вам сюди вхід заборонено? Чіпаєте речі…

– Нас впустила вона, – сказала Поллі. – Вона чіпала речі.

– Брала в руки.

– Роздивлялася їх.

– Вони думали, що я краду, – сказала Мері.

Саймон якусь хвилю дивився на неї так, ніби сумнівався: а може, й справді вона збиралася красти? Мері твердо витримала його погляд, і Саймон почервонів.

– Пробач, – сказав він.

– За що ти вибачаєшся? – запитала Анна.

– Ні за що.

– Ні, ти за щось вибачався. – Анна стояла між ними, переводячи погляд то на Мері, то на Саймона. – Може, ти наступив їй на ногу?

– Ні. – Саймон глянув на Мері й сором’язливо всміхнувся.

Вона також усміхнулася йому у відповідь, і Анна, привернути до себе увагу, сіпнула її за рукав.

– Ти знаєш, чому він вибачився?

– Авжеж.

– Чому?

– Він вибачився за те, що погано подумав про мене.

– Він тобі сказав про це?

– Ні, я здогадалася.

– А про що ти здогадалася?

– Це таємниця.

– Я люблю таємниці. – Анна сунула свою теплу пошерхлу ручку в руку Мері.

– І я також, – сказала Поллі.

– Що ж, колись і в нас з вами буде спільна таємниця, – сказала Мері, всміхаючись до Саймона, і раптом чомусь подумала про те, що було б добре, коли б і вона мала дві такі потішні сестрички, яких можна було б дражнити і з якими можна було б мати спільні таємниці. І розповідати їм різні історії…

– Розкажи нам про свою таємницю зараз, – попросила Анна. – Будь ласка, Мері.

– Тільки знай, що ми не любимо розповідей про фей. Ми любимо лише про людей.

– Гаразд, – сказала Мері. – Жила собі дівчинка-сирота. Її тато з мамою загинули в страшній авіаційній катастрофі – від них не залишилося нічого, крім зубів і купки обгорілих кісток, – і вона змушена була перейти жити до свого старенького сліпого діда і жорстокої тітки…

– Тітка була сувора?

– Гірше того. Вона була жорстока. Вона била її і годувала самими недоїдками.

Тремтячим шепотом Мері розповідала їм про синю пляшечку з написом «Отрута», про те, як зла тітка прокрадалася в кімнату сирітки, щоб пересвідчитися, чи та спить, і стежила за нею, коли вона хворіла, сподіваючись, що вона помре, як не дозволяла їй заводити собі друзів відбирала в неї іграшки…

Близнючки слухали, важко дихаючи і не зводячи з неї очей.

– А тоді вона вбила її? – несподівано запитала Поллі. – Та дівчинка вбила свою тітку?

– Я на її місці вбила б, – сказала Анна. – Я її застрелила б. Бах! Бах!

– Ну й кровожерливі! – сказав Саймон, який знову повернувся до крамниці.

– Ні, по-моєму, не вбила. – Мері сподівалася, що Саймон довго не слухатиме її. – Закінчилося тим, що дівчинка втекла туди, де ніхто не міг знайти її. На безлюдний острів чи ще кудись, де вона змогла надійно заховатися.

– А ти збираєшся тікати, сирітко Мері? – запитала Поллі.

– Єдиний, хто зараз тікатиме, це ти, – втрутився Саймон. – Ти знаєш, котра година? Вже близько дванадцятої, і мама чекає нас до недільного обіду. – Він глянув на Мері. – Підеш з нами? Ходімо, якщо ти голодна…

Оскільки Мері сказала йому, що тітка Еліс морить її голодом, відмовлятися було незручно.

– Я повинна бути вдома о пів на другу.

– Тоді все гаразд, устигнеш, – сказав Саймон. – По неділях ми обідаємо рано.

– Біда в тім, що є люди, які люблять вигадувати різні історії, – сказав Саймон, коли вони вже йшли набережною, а близнючки бігли попереду й не могли їх чути.

Мері відчула себе ніяково, але тільки на мить. Він мав на увазі не її, а Крішну. В телефонному довіднику Лондона було дуже багато Пателів, але жоден з них не жив на Бекінгем-пеліс-терас.

– Це ще не означає, що його дядько там не живе, – відповіла Мері. – Може, просто його нема в телефонному довіднику.

– Так, це старий довідник, – погодився Саймон і зітхнув. – Річ у тім, що Бекінгем-пеліс-терас знаходиться в Белгравії, де розміщені всі посольства. Там живуть дуже багаті люди.

– Крішна сказав, що його дядько багатий.

– По-перше, я в це не вірю, – пирхнув Саймон.

– Чому?

– Тому що всі іммігранти бідні, – зневажливо пояснив Саймон. – Це кожен знає. Через те вони і їдуть сюди.

– Він міг розбагатіти вже після того, як оселився тут.

Саймон стенув плечима.

– Ти хочеш сказати, що Крішна бреше?

– Не зовсім так. Найімовірніше те, що бреше його дядько.

– Звідки ти взяв?

Саймон відповів не одразу. Він схилив голову, засунув руки в кишені й наморщив чоло. Відтак сказав, повільно вимовляючи слова:

– Я ще можу припустити, що в нього є дядько в Лондоні, але те, що він багатий і має «кадиллак», – це просто вигадка! Мені здається, він написав їм, що розбагатів, аби тільки похвалитися… Люди іноді так роблять. Вигадують, щоб здаватися в очах інших кращими, ніж вони є насправді…

Мері, яка мала б розуміти справедливість його слів краще за будь-кого, раптом обурилася:

– Сам ти вигадуєш! Адже ти не знаєш, як було насправді. Це нечесної Я передам Крішні все, що ти про нього кажеш.

– Це буде підло з твого боку. Я ж розказав тобі під секретом. Це наша спільна таємниця.

Мері подивилася на нього і, зустрівши його привітний, чесний, схвильований погляд, відчула сором.

– І тому ти сказав, що ми не повинні писати йому листа? Ти вирішив, що дядько не живе за тією адресою, яку назвав Крішна, і побоявся, що лист потрапить до чужих рук?

Саймон безпорадно кивнув головою і сказав:

– Саме таку адресу він і повинен був повідомити. Він, мабуть, думає, що в Лондоні всі живуть біля Бекінгемського палацу.

Саймон, мабуть, має рацію, подумала Мері. На багатьох речах він розуміється краще за неї. Але, з другого боку, квартира її батьків була неподалік від палацу, хоча вони не дуже багаті. Зрештою, Бекінгем-пеліс-терас може бути і бідною вулицею…

– Треба поїхати й подивитися. Я можу хоч завтра виїхати в Лондон. В мене є гроші в скарбничці, а крім того, я попрошу тітку, щоб дала мені з собою поїсти, скажу, що весь день проведу на пляжі.

Саймон копнув ногою камінець.

– Твоя поїздка може виявитися марною. А що, коли його там нема?

У нього був такий пригнічений і стурбований вигляд, він так зігнувся, ніби ніс на своїх плечах важку ношу, і в Мері урвався терпець:

– Якщо нема, тим гірше для нього. Ти тільки не хвилюйся, Саймоне…

Поллі, яка зупинилася, щоб почекати їх, і почула слова Мері, раптом сказала:

– У Саймона дуже неспокійна вдача. Так наша мама каже.

– Мама каже: «Незрозуміло, в кого він такий удався», – додала Аннабел.

Мері також не могла цього зрозуміти, коли вони прийшли в «Харбор-в’ю». Здавалося, що в цьому домі нікого ніщо не хвилювало, і вже достеменно його мешканців не турбували гамір та розгардіяш. Вузький коридор був весь завалений возиками, іграшками, великими картонними коробками; стояло тут і наповнене водою відро, – ніби хтось збирався влаштувати біг з перешкодами. В кімнаті зібралася вся сім’я: двоє малюків, мама, бабуся і огрядний чоловік у сорочці з короткими рукавами – Саймонів батько, здогадалася Мері. Разом із Саймоном, з нею самою, з Поллі-Анною їх виявилося у цій маленькій кімнатці за великим столом аж дев’ятеро, і всі вони навперебій почали голосно розмовляти, намагаючись перекричати радіо, з якого так гучно гриміла музика воєнного маршу, ніби його виконували одразу кілька духових оркестрів. Незважаючи на голосну розмову, Мері так і не змогла розібрати, хто що сказав, але зрозуміла, що її мабуть, відрекомендовують, бо троє дорослих кивнули їй і заусміхалися, а Саймонова мама, прибравши зі стільця, що стояв збоку, купу одягу, присунула його до столу.

Стіл був накритий до обіду, але тепер по ньому повзав старшенький з малюків, хапаючи ножі, виделки і скидаючи їх на підлогу. Єдиний, хто це помітив і кого це занепокоїло, був Саймон. Він зняв малюка і посадив на стільчик. Обличчя в нього було зосереджене й похмуре. Він дав малюкові ложку, і той почав нею голосно стукати, а тимчасом Саймон заходився збирати розкидані ножі й виделки. Мері подумала, що людині, яка любить, щоб речі були завжди на своїх місцях, нелегко живеться в цьому домі.

Однак їй самій увесь цей гармидер був до душі. Ніхто не велів їй піти помити руки, ніхто не спитав, що вона робила цілий ранок. Перед нею поставили повну тарілку смаженої свинини з овочами й не переставали навперебій і весело кричати один до одного, поки Саймон підвівся і вимкнув радіо.

– Отак краще буде, – сказав батько. – Тепер ми хоч чутимемо одне одного.

– Мовчання – золото, – сказала мама.

– І нічого не коштує, – додав Саймон. – Варто лишень повернути вимикач, і все.

– А я й не помітила, що радіо говорить, – сказала Саймонова мама і підморгнула Мері.

Це була бліда, худенька й миловида жінка у фартусі. Вона когось нагадувала Мері, але дівчинка не могла збагнути кого.

– Поки його вимкнули! – сказав містер Трампет і голосно розсміявся.

– Ми не повинні кричати, – зазначив Саймон. – Кричати можна тільки в тому випадку, коли хочеш розвинути легені.

Однак усі вони і далі розмовляли на підвищених тонах.

– Ти вже наїлась, Урсуло? – запитав Саймонів батько.

– Вона не Урсула, вона Мерії – крикнула Поллі. – Вона сирота.

– У неї немає ні братів, ні сестер, – докинула Анна.

– Іноді й мені хочеться, щоб їх у мене не було, – сказав Саймон. – Перестань дути в молоко, Поллі, бридко дивитися.

Його мати всміхнулася до Мері й ще підклала їй на тарілку соковитий, хрусткий шматочок свинини. Мері зрозуміла: вона зробила це через те, що й справді приймала її за сироту, і, хоча й усміхнулася у відповідь, відчула, що шматок застряг у неї в горлі.

Поллі, прикрасивши себе молочними вусами, почала пускати бульки. Анна глянула на Саймона й захихотіла.

– Бридко дивитися. – Саймон повернувся до матері. – У них жахливі манери.

– Хіба їм заборониш, любий, – сказала мама.

Саймон почервонів, засовався на стільці і раптом вибухнув:

– А ти й не пробувала забороняти. Ти дозволяєш їм робити все, що вони хочуть: розмовляти з напханим ротом, розхлюпувати молоко…

– Саймоне! – сказав батько.

– Дурненький Саймон, – підхопила Анна. – Він так каже через те, що Мері прийшла до нас. Він думає, що вона королева.

Поллі загиготіла як ненормальна і почала погойдуватися взад і вперед у своєму кріслі.

Саймон із силою втягнув у себе повітря і почервонів дужче. Здавалося, він ось-ось лусне.

– Саймоне! Саймоне! Саймоне! – заспокоював його батько.

Саймон повільно й тихо видихнув. Він підвівся і, не дивлячись ні на кого, почав збирати порожні тарілки.

Відтак виніс їх із кімнати, ногою зачинивши за собою двері.

– Він думає, що ми його принизили, – батько похитав головою і вдав, що витирає з очей сльози.

– Подумаєш, образився! – сказала бабуся.

Вона кумедно закопилила губи й скосила очі, як ображена герцогиня, а близнята захихотіли, зацокотівши зубами об краї склянок з молоком. Їхні тугі щоки блищали, немов рум’яні яблука.

– Не розумію, звідки в нього такі поняття, – дивувалася місіс Трампет. – Я певна, що Мері приймає нас такими, як ми є, правда Мері?

Мері не знала, що відповісти, й тільки всміхнулася. А про себе подумала, що нечесно з їхнього боку насміхатися з Саймона за його спиною. Але коли він повернувся з величезним яблучним пирогом у руках і його мама сказала: «Дякую тобі, любий. Що б я робила без тебе!» – Мері зрозуміла, що всі вони люди добрі і люблять одне одного.

Зверху пиріг був залитий солодким брунатним кремом, а по краях з нього сочився блідий яблучний сік. Мері спочатку з’їла один великий шматок з кремом, а потім і другий. Коли їй запропонували третій, вона з жалем похитала головою.

– Ти впевнена, що більше не хочеш, люба? – запитала місіс Трампет майже так само стурбовано, як це робила тітка Еліс.

– Цілком упевнена. Дякую, – відповіла Мері. – Більше не можу.

І тут вона згадала, що їй доведеться їсти ще раз. Мері глянула на годинник. Було вже по першій, а о пів на другу вона мала знову сісти за стіл і обідати вдруге.

– Як ти почуваєшся, моя люба? – запитала місіс Трампет. – Чогось ти дуже бліда.

Через півгодини тітка Еліс сказала те саме:

– Як ти почуваєшся, моя люба? Чогось ти дуже бліда.

Мері глянула на тарілку зі смаженою свининою, яка стояла перед нею – світле м’ясо і хрусткі темно-брунатні шкварки, – і її занудило.

Тримаючись з усіх сил, вона тільки копирсалася в тарілці.

– Я так і знала, що не можна було давати тобі тих сендвічів, – журилася тітка Еліс.

Дідусь глянув поверх своїх окулярів.

– А знаєш, Мері, багато дітей були б раді такому обідові. Наприклад, діти в Африці, які вмирають з голоду.

– Ну й віддайте його їм! – сказала Мері і згадала про хлопчика з Африки, який хоч і не вмирав з голоду, але із задоволенням з’їв би тарілку смаженої свинини. – Запакуйте його і вишліть посилкою, – додала вона і подумала, що якби вони знали, як було насправді, то й справді вислали б. Від цієї думки вона розсміялася.

А розсміявшись, ніяк не могла зупинитися. Шматочки свинини й смаженої картоплі, що їх вона не встигла дожувати, вилетіли у неї з рота прямо на стіл, що його ретельно відполірувала тітка Еліс.

Можна просто померти зо сміху, подумала Мері…

8. Марна поїздка

Понеділок виявився таким сонячним і теплим, що навіть тітка Еліс не заперечувала, коли Мері сказала, що обідатиме на березі, й попросила дати їй із собою бутерброди.

Щоправда, Мері охопив жах, коли вона почула після цього:

– Може, й ми приєднаємося до тебе, моя люба, сьогодні такий погожий день.

Та, на щастя, дідусь двічі чхнув за сніданком і тітка Еліс вирішила, що вони нікуди не підуть, бо дідусь, здається, вже простудився.

Одразу після сніданку Мері вирушила на залізничну станцію. Грошей у неї вистачало не лише на зворотній поїзд, а й ще залишалося двадцять два шилінги й вісім пенсів, якими вона сподівалася розраховуватися за таксі від вокзалу до Бекінгем-пеліс-терас.

Лічильник показував лише два шилінги і шість пенсів, коли таксі зупинилося на вулиці, де вишикувалися високі білі будинки з великими вікнами й імпозантними під’їздами.

– Ви певні, що це правильна адреса? – запитала Мері, але водій таксі тільки стенув плечима й сказав:

– Ви самі її дали мені, міс.

У нього була кисла фізіономія, а на носі, збоку, красувалася червона гуля, схожа на сливку. Коли Мері вийшла з машини й заплатила йому рівно стільки, скільки показував лічильник, він ще дужче скривився. Тоді вона дістала з гаманця два заощаджені пенні, дала йому й сказала: «Дякую за вашу люб’язність», – так завжди казав дідусь, коли давав кому-небудь на чай. Водій таксі глянув на монетки, всміхнувся й відповів: «Дякую вам, ваша милість», – після чого увімкнув зелений вогник і поїхав.

Мері глянула на будинок номер чотири по вулиці Бекінгем-пеліс-терас. Мармурові сходи вели до масивних чорних лискучих дверей. Збоку виднівся ряд кнопок дверних дзвінків, і біля кожної з них блищала начищена мідна решітка.

Мері повільно піднялася сходами. Вона знала, що треба натиснути кнопку й говорити в решітку, але чомусь їй здавалося це страшнішим, ніж просто постукати в двері й чекати, поки хтось відчинить.

На дверях було п’ять кнопок. Біля чотирьох горішніх прізвища не значилися, але біля п’ятої кнопки, внизу, було написано: «Домоправитель». Мері повагалася, потім легенько натисла кнопку.

Відповіді не було. Мері зачекала хвильку й знову натисла.

Цього разу двері відчинилися і хтось сказав:

– Я вас слухаю.

Мері глянула вниз. Там стояла жінка погрозливого вигляду: висока, з довгим чорним волоссям, гачкуватим носом і з чорною пов’язкою на оці. «Як піратка», – подумала Мері. Жінка дивилася на Мері, люто поблискуючи одним оком.

– Містер Патель тут живе? – запитала Мері.

– Не розумію, – похитала головою жінка.

– Містер Патель, – повільно повторила Мері. – Він… Він чорний.

Жінка знову похитала головою. Відтак усміхнулася, показуючи повен рот золотих зубів. Усмішка робила її ще страшнішою.

– Іди сюди, – сказала вона, поманивши її рукою до себе.

А сама повернулася і пішла до підвального приміщення. Спускаючись сходами вниз, Мері чула, як жінка розмовляла з кимось чужою мовою. Мері завагалася, боячись увійти слідом за жінкою в підвальну кімнату й відчуваючи всю безглуздість свого становища. Безперечно, Саймон мав рацію! Вона зрозуміла це, як тільки таксі зупинилося. Тут могли жити тільки багаті й знатні люди, а не бідняк-іммігрант!

Саймон був певен: дядько Крішни бідний, а в листі рідним написав, що багатий, лишень для того, аби похвалитися перед ними…

Або, зрештою, набрехав сам Крішна! Він цілком на це здатен. У його розповіді про свою подорож до Англії надто багато пригод, щоб можна було в неї повірити… А його багатий дядько, очевидно, те ж саме, що і її зла тітка, – просто вигадка, і все.

Як тільки вона дійшла такого висновку, її охопив жах-А що, коли страшні темні двері раптом відчиняться ї хтось вийде й закричить: «А чого це тут дзвониш і турбуєш людей? Немає тут ніяких чорних іммігрантів…»

– Дякую! – гукнула Мері вниз, та, очевидно, ніхто її не почув.

Мері подалася геть, але якийсь дивний страх підстьобнув її і вона кинулася навтікача.

І тоді, коли дві жінки-португалки у підвальній квартирі вирішили, що дівчинка, мабуть, шукає індійського джентльмена з горішнього поверху, Мері вже повернула за ріг і зникла з їхніх очей…

Квартира батьків Мері містилася у великому будинку неподалік від Гайд-парку. Піднявшись на ліфті, Мері дістала ключ, який завжди зберігала в застебнутій на «змійку» кишеньці у своїй сумочці. На якусь мить, перед тим як відчинити двері, її охопило хвилювання: адже вона входить у рідний дім.

Та тільки-но Мері переступила поріг, хвилювання щезло. Приміщення взагалі не було схоже на людське житло. У вузькому коридорі було темно й холодно, пахло чимось солодким і затхлим, ніби сумішшю воску й пилюки.

На килимку валялися листи. Мері поворушила їх ногою – чи немає чогось цікавого? – та листи були в нудних конвертах з адресами, надрукованими на машинці. Проспекти і рахунки, – вирішила вона і раптом ніби почула батьків голос: «Рахунки, рахунки і нічого крім рахунків…»

Цю фразу батько повторював за сніданком майже щоранку. Коли Мері була ще маленька, вона думала, що вони страшенно бідні, а коли підросла, то зрозуміла, що він скаржиться на нестачу грошей тільки для того, аби допекти мамі. А мама, своєю чергою, скаржилася на своє нудне життя, щоб насолити йому. Іноді мама не звертала Уваги на його просторікування й спокійно собі пила каву й читала газету, ніби його і в кімнаті не було, а часом вона спалахувала гнівом і кричала на нього: мовляв, а на що він розраховує? Адже за все треба платити, хіба не так? Тоді батько також починав кричати у відповідь, поки мама вставала й вибігала з кімнати, грюкнувши дверима.

Мері зітхнула. Вона подумала, що й справді їй живеться набагато спокійніше в дідуся і тітки Еліс, та одразу засоромилася цієї думки й зітхнула знову.

Мері відчинила двері вітальні. Штори були опущені, в кімнаті було холодно й похмуро, як і в коридорі. Меблі стояли на своїх місцях, але картини хтось познімав – від них залишилися тільки плями на стінах, – зникли і книги з полиць. Мері здригнулася, але не через те, що їй було холодно. Кімната здавалася порожньою. Вона була схожа на виставочний салон у меблевій крамниці. Ніби ніхто ніколи тут не жив і не буде жити.

З вітальні двері вели до спальні батьків. Ліжко було накрите від пилу простирадлом, а двері шафи розчинені. Мері заглянула в шафу – там було порожньо. Ні одежі, ні взуття…

Затамувавши подих, вона широко розчинила двері своєї кімнати й кілька хвилин стояла нерухомо, роздивляючись. Усе було на своїх місцях, як і в день її від’їзду: кінь-гойдалка, письмовий стіл, книжки, іграшки. Усі ці колись дорогі для неї речі тепер, з якихось незрозумілих причин, здавалися їй чужими. Ніби вони належали комусь іншому. Дівчинці з вигаданої історії.

Її охопило якесь дивне відчуття тривоги. Намагаючись прогнати його, вона голосно розсміялася й стукнула коня по носі. Кінь загойдався, поскрипуючи, й вона пригадала, як минулої зими, коли батьки кудись поїхали, вона сиділа на ньому верхи, тримаючи в руках Ноакса, який сичав від люті й виривався з рук.

– Ноакс! – гукнула вона й побігла на кухню. Кухня з її жовтими стінами й великим вікном, яке виходило до пожежної драбини, була для Мері найкращим місцем у квартирі. У вікні була прорізана спеціальна кватирка для Ноакса, щоб він міг входити й виходити, коли йому заманеться.

Мері ще раз покликала Ноакса, хоча без особливої надії. Вона знала його звички. Ноакс вільно гуляв цілу ніч та більшу частину дня й приходив додому лише надвечір, щоб поїсти й поспати, а потім знову пускався в мандри. Мама Мері пообіцяла попросити сусідку щоденно приходити до них під час їхньої відсутності й годувати Ноакса.

Через те Мері хоча й покликала його, вона не сподівалася почути відповідь. І коли до неї долинуло нявчання, воно було таке тоненьке та жалібне, що вона не була певна, чи й справді це чувся голос Ноакса.

Нявчання повторилося. Вона обернулася й побачила, що з-під плити вилазить худющий кіт.

Мері дивилася на нього й не могла повірити власним очам. То був Ноакс, але як він змінився! Його колись блискуча шубка потьмяніла й запилилася, ходив він лише на трьох лапах, одна передня – волочилася по землі. Мері присіла навпочіпки, й він, хрипло муркочучи, терся об її ногу. Вона погладила його – худющий, тільки шкура та кості.

Мері оглянула кухню. На очі потрапили два блюдечка: одне для молока, друге для м’яса. Вони були порожні і вкриті пилюкою. «Чорт би її побрав!» – сказала Мері, але, хоча й розсердилася, в душі вона не здивувалася. Цього й слід було чекати! Мама просто забула. Вона була так заклопотана від’їздом, що Ноакс вилетів у неї з голови.

За звичайних обставин нічого страшного в цьому не було б. Такий кіт як Ноакс нормально прогодував би себе, ловлячи мишей і пташок та підбираючи рештки їжі біля сміттєвих баків. Але ж він хворий! У нього перебита лапка!

– Ой, Ноаксе, любий мій Ноаксе! – причитала вона, взявши його на руки, й здивувалася, що він не тільки дав себе підняти, але й спокійнісінько лежав у неї на руках.

Вона з хвилину потримала його і легенько опустила на підлогу.

– Тобі треба попоїсти, – сказала вона. – тоді тобі стане краще.

Мері знайшла в буфеті банку згущеного молока. Вона відкрила її, розбавила водою й вилила в блюдце. Але коли вона поставила блюдце поряд з Ноаксом, він навіть не поворухнувся.

– Пий! – умовляла вона його. – Пий, дурненький!

Мері посадила його собі на коліна й спробувала нагодувати з ложечки, але молоко розливалося й текло по шерсті і по її руках.

– Якщо ти нічого не їстимеш, то вмреш, старий дурню, – сердито сказала вона, злякавшись, і тоді він, ніби зрозумівши її, повернув голову й шорстким язиком злизав молоко з її пальця. – Отак! – промовила вона захоплено. Саме таким тоном говорила тітка Еліс, коли Мері з’їдала весь рисовий пудинг. – Смачно? – Вона вмочила палець у молоко й дала йому облизати.

Більша частина молока скапала на підлогу, але трохи попало й котові, і Мері здалося, що він одразу повеселішав. Коли вона опустила його на підлогу, він усівся, похитуючись, і почав злизувати молоко з шерсті.

Мері пошукала кошика, в якому він колись подорожував, і знайшла його в кухонній шафі. У кошику було повно ганчір’я та бляшанок з воском. Вона висипала ганчірки просто на підлогу й застелила кошик чистим рушником. Вона забере Ноакса з собою і тітці Еліс доведеться змиритися з цим! Тітка хоч і не любить котів, але ж не вижене його з дому, а зважаючи на те, що він хворий, то, може, ще й пожаліє його. Тітка любить турбуватися про людей, а зараз турботи потребує Ноакс…

Погано тільки, що, коли вона повернеться з Ноаксом, родичі одразу здогадаються про її поїздку до Лондона. І хоча Мері могла б їм пояснити, що їй раптом захотілося побачити Ноакса й вони, мабуть, зрозуміли б це її бажання, та все одно образилися б, бо вона поїхала з дому, не попередивши їх.

Особливо образиться тітка Еліс! Вона, мабуть, заплаче й скаже: «Мері не довіряє мені! Це моя вина. Мені самій слід було б запропонувати їй привезти кота!»

Укладаючи Ноакса в кошик, Мері аж застогнала від досади. Їй було просто соромно завдавати прикрощів тітці Еліс, хоча тітка така дурна. Та нічого не поробиш. Насамперед треба подумати, як вилікувати Ноакса. Спочатку його треба віднести до ветеринара.

– Здорово його понівечили, – сказав ветеринар. – Здається, він потрапив під машину.

Ноакс лежав на столі безвільно й нерухомо, схожий більше на хутряний комір, ніж на живого кота. Він тільки раз пискнув, коли ветеринар доторкнувся до його лапи. Більше від нього не почули жодного звуку.

– Пригадуєте, коли я минулого разу принесла його до вас, вам довелося загорнути його в ковдру, перед тим як оглянути? – сказала Мері. – І навіть тоді він примудрився вас подряпати?

– Невже? Боюсь, що тепер він уже не такий. Бідний старий кіт.

– Ноакс не старий, – сказала Мері. – Просто він страшенний забіяка, і побував у багатьох тарапатах. Через те в нього порване вухо й сліпе око.

– І не всі зуби, – сказав ветеринар. – Видно, в нього було бурхливе життя. Він з тих битих, за кого двох небитих дають. А знаєш, по-моєму, краще… – Він помовчав хвилю і запитав: – Ти можеш його залишити тут і попросити свою маму зайти до мене?

– Моя мама померла, – без запинки відповіла Мері.

– Ага. Зрозуміло. – Ветеринар якось нерішуче подивився на Мері. І тієї ж хвилини Мері зрозуміла, про що він думає. Кров прихлинула до щік, в голові запаморочилося від гніву. Їй захотілося кинутися на нього і побити його, але вона стрималася. Вхопившись за край столу, – Вона спокійно й холодно сказала:

Я принесла його до вас для того, щоб ви лікували, а не вбивали!

– Авжеж. Я розумію, – сказав ветеринар, йому стало незручно перед нею. – Просто іноді буває краще…

Він більше не дивився на Мері, а обережно й лагідно обстежував Ноакса, ніби намагався зосередитися на тому, що відчувають його пальці.

Мері глибоко втягнула в себе повітря. Головне зараз – допомогти Ноаксу, отже треба заспокоїтися.

– Знаєте, він страшенно дужий кіт, слово честі. Правда, зараз у нього кепський вигляд, але він від природи дуже сильний.

Ветеринар промовчав.

– Хіба ви змогли б убити свого друга? – сказала Мері. – Навіть якщо це тварина? Я розумію, для вас він просто кіт, а для мене він Ноакс!

І щоб погамувати сльози, вона почала думати про матір, яка поїхала у відпустку, залишивши Ноакса помирати голодною смертю.

«Якщо Ноакс помре, я більше з нею ніколи не розмовлятиму!» – вирішила Мері.

– Коли ви не знаєте, як його вилікувати, так і скажіть! – запально вигукнула вона. – Тоді я заберу його й віднесу до іншого лікаря!

Ветеринар здивовано глянув на неї. і цієї миті Ноакс крутнув головою і вхопив його зубами за палець. Ветеринар вилаявся і несподівано всміхнувся.

– Гаразд, – сказав він. – В ньому ще живе бойовий дух. Але ногу йому доведеться ампутувати. Користі від неї не буде. Зараз вона лише джерело інфекції. Обіцяти, що він виживе, я не можу. Та якщо доглядати за ним як слід, то надія є. Досі він, мабуть, був кинутий напризволяще. Правда ж?

Мері кивнула головою. Вона могла б пояснити, що б цьому не її вина, але в даному разі це не так важливо. Образа стисла груди, на очах забриніли пекучі сльози.

– Я доглядатиму за ним, – прошепотіла вона. – Обіцяю вам.

Обхопивши себе руками, вона сиділа в приймальні й бурмотіла собі під ніс:

– Боже, якщо ти допоможеш Ноаксу одужати, я все своє життя буду доброю. Я постараюсь бути доброю. Допоможи йому. Боже, прошу тебе…

На стіні висів годинник. Велика червона секундна стрілка на циферблаті, здавалося, не бігла, а повзла. Хвилина на цьому годиннику здавалася для Мері годиною.

Вона дивилася на годинник й виводила протяжливим голосом:

– Прошу тебе, Боже, дай Ноаксу одужати, допоможи йому, і я постараюсь чемно поводитися…

Їй здавалося, що як тільки вона замовкне бодай на мить, то Ноакс помре просто під наркозом.

– Боже, допоможи Ноаксу одужати, допоможи Ноаксу одужати…

Відчинивши двері, ветеринар побачив, як ворушаться в неї губи, й застережливо кашлянув. Мері зісковзнула зі стільця й стала перед ним, виструнчившись, немов солдат на параді.

– Усе гаразд, – сказав він. – Операція пройшла краще, ніж я сподівався. Гадаю, він житиме.

Мері пройшла за ним в операційну. В повітрі стояв якийсь солодкуватий запах. Ноакс лежав у своєму кошику із забинтованою лапкою.

– Він ще довго спатиме, – сказав ветеринар. – До ранку його не треба годувати, хіба що можна дати трішки молока. Але потім ти повинна годувати його регулярно. Спочатку дати що-небудь легке – наприклад, сире яйце, збите в молоці, добавивши туди крапельку бренді. Рану не чіпай. Коли вона цілком загоїться, бинт сам відпаде.

– Скільки я вам винна? – запитала Мері.

Вона знала, що спочатку треба подякувати лікареві, але була так напружена, що одразу не знайшла потрібних слів.