Текст книги "Збігло літо"

Автор книги: Ніна Боден

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 10 страниц)

5. Усупереч закону…

Отже, коли поліцейські, стомлені важким шляхом уздовж пляжу, підійшли до кабінки, вони побачили тільки двох дітей, що сиділи на сходах перед відчиненими дверима й перебирали черепашки.

Вигляд у цих дітей був цілком безневинний. Дивним могло здатися лише те, що вони не підвели очей навіть тоді, коли поліцейські зупинилися просто перед ними.

– Здається, ти вже виріс, щоб гратися з черепашками, чи не так, Саймоне? – сказав один з поліцейських.

Голос його звучав дружелюбно, але погляд був пильний. Він глянув поверх їхніх голів на кабінку.

Мері побачила, як стислася в кулак Саймонова рука, що лежала в нього на коліні, й зрозуміла: він зараз почервоніє. Вона спробувала зашкодити цьому, повторюючи про себе: «Не червоній! Не червоній!», та марне. Спочатку почервоніла Саймонова шия, а потім і обличчя по саме волосся.

– О, містер ПітерсІ – вдавано здивувався Саймон. – А я вас і не помітив! Це моя подруга Мері. Я допомагав їй перебирати черепашки.

Його слова прозвучали так фальшиво, що Мері аж розпач узяв.

– Це для шкільної виставки «Життя узбережжя», – сказала вона. – Я повинна назбирати для неї морських водоростей, черепашок та всілякої іншої дрібноти. Страшенно нудне заняття, і через те я довго ніяк не могла взятися за нього, а тепер Саймон змушений допомагати мені.

Вона говорила жваво й природно, але без особливої надії. Брехати вона вміла набагато краще за Саймона – той, як було видно, великого досвіду не мав, – але дуже сумнівалася, що зуміє відвернути від нього увагу поліцейських. Вони мали б бути недоумками або сліпими, щоб не помітити, як він почервонів. Будь-якої хвилини один із них може зайти в кабінку й витягти звідти хлопчика, що ховається за дверима.

Мері сиділа вся напружена, не наважуючись підвести очі вище середнього гудзика на жилеті констебля Пітерса й чекаючи тієї миті, коли на її плече ляже важка рука і сердитий голос накаже встати.

Натомість вона почула лиш здушений сміх. Мері підвела голову й побачила, що обидва поліцейські широко всміхаються.

У констебля Пітерса було червоне спітніле обличчя, у якому, як родзинки в булочці, утопали маленькі карі очі. Він усміхнувся до неї.

– Це твоя кабінка?

– Мого дідуся.

– Замкни її, коли йтимеш звідси. Сюди можуть з’явитися незвані гості. Ви тут нікого не бачили, га? Ніякі підозрілі типи тут не вештались?

– Крім вас, нікого не було, – сказала Мері, й вони зареготали.

Поліцейські пішли своєю дорогою, сміючись і перемовляючись між собою.

Коли вони віддалилися і вже не могли чути їх, Саймон сказав:

– Нічого не можу вдіяти із собою. Це через те, що в мене тонка шкіра і видно, як кров підступає до обличча. Що більше думаєш про це, що більше намагаєшся не червоніти, то більше червонієш.

Мері, яка й досі сиділа, затамувавши подих, судомно ковтнула повітря й відчула, як у неї запаморочилося в голові.

– Я подумала, що вони здогадаються, коли ти почервонів. Не могли ж вони не помітити?

– Вони помітили, будь певна. Тільки вони подумали, що причина криється зовсім в іншому, от і все.

– У чому?

Він сором’язливо глянув на неї, узяв маленьку рожеву черепашку й почав уважно розглядати її.

Мері так штовхнула його ліктем, що він випустив з рук черепашку й вона впала на купку інших черепашок біля їхніх ніг.

– Що вони подумали?

Саймон зітхнув.

– Вони подумали, ніби я почервонів через те, що побачили мене з дівчиною. Деякі люди знаходять собі дивні причини для сміху.

За таких обставин, подумала Мері, це й справді смішно.

– Якби вони знали всю правду, їм було б не до сміху.

Цією фразою вона хотіла розвеселити його, та не зуміла. Похмурий вираз так і не зійшов з його обличчя.

– Тобі, мабуть, було б краще, якби вони про все здогадалися, правда ж? – докірливо запитала вона.

– Він окинув її коротким зневажливим поглядом.

– Я ж повернувся, хіба не так?

– Авжеж, повернувся. – Однак це, на її думку, вимагало пояснення. І вона запитала, дивлячись на його похмурий профіль: – Але чому? Адже ти казав, що тих людей, які приїжджають сюди, треба висилати назад. Такий закон, казав ти.

Саймон рвучко підвівся, ніби йому не хотілося відповідати, й увійшов у кабінку.

– Овва! – вигукнув він. – Його величність спить!

Зібгавшись калачиком, хлопчик спав у тісному закутку між стінкою й дверима. Голова його ледь звисала на тонкій шиї, немов важка квітка на тонкому стебельці. Він тихо посопував.

– Коли бачиш людину на власні очі, ставлення до неї змінюється, – сором’язливо признався Саймон. Він дивився на Мері якусь хвилю і враз заусміхався. – А крім того, я, здається, придумав, що з ним робити?

Вони всілися на сходах.

– Його не можна залишати тут, – пояснював Саймон. – Поліція стежить за кабінками. Волоцюги часто ламають замки і сплять у кабінках. А тому я подумав про крамничку мого дядька Хорейса. Дядька зараз там нема, і крамничка замкнута, але я знаю, як туди пробратися. Ми всі підемо до крамнички, тільки-но стемніє. Одразу після вечері.

– Після вечері я повинна лягти спати, – сказала Мері.

На його обличчі з’явився насмішкуватий вираз.

– Але ти можеш якось вибратися з дому, правда ж? Ти повинна прийти, адже ви подружилися.

– Він розмовляє по-англійському, – сказала Мері. Вона зовсім забула сказати йому про це. – Якраз перед тим, як ти вернувся, він заговорив зі мною. Ти був неправий, коли казав, що він з Пакистану. Він з Африки, з Кенії. Його звати Крішна Патель.

Позаду, з кабінки, почувся хрипкий стогін, ніби Крішна на відгукнувся на своє ім’я уві сні. Вони увійшли всередину.

Хлопчик ворушився і тер очі.

– Зачини двері, – сказав Саймон, і Мері потягла за ручку. Тепер світло проникало всередину тільки крізь щілини.

Хлопчик схопився на ноги, та одразу застогнав, похитуючись.

– Судома, – сказав Саймон. Він потер йому ногисуглобами пальців. – Ану потупай, розжени кров.

Та хлопчик, видно, ще не прочумався від сну. Він стояв, погойдуючись, і позіхав.

– Хай ще полежить, – запропонувала Мері.

Нагачку висіли купальні рушники. Від них відгонило пліснявою, але це краще, ніж нічого. Мері розстелила рушники на підлозі й Крішна ліг на них. Він згорнувся калачиком, засунувши палець у рот, – як мала дитина.

– Вважай, що вибув з гри, – сказав Саймон. Він опустився навколішки й сказав хлопчикові на вухо: – Ми тебе тут замкнемо. Але ми скоро вернемося. Якщо прокинешся раніше, чекай. І щоб ніякого шуму!

– Не кричи на нього, – сказала Мері. Вона доторкнулася до хлопчикової щоки, він розплющив очі й подивився на неї. – Чому ти одразу не сказв, що знаєш англійську мову?

Він вийняв палець із рота.

– Я боявся, – сказав він.

Мері також трохи побоювалася. Добре Саймонові говорити, – мовляв, виберись якось із дому з настанням темряви, – бо він не знає тітки Еліс, яка на ніч замикає всі двері й вікна, щоб не вдерлися грабіжники, а насамкінець завжди заходить до кімнати Мері, щоб перевірити, чи вона спить. Легше втекти від руки озброєного вартового, ніж уникнути пильного ока тітки Еліс. «Вона боїться, що я втечу й розкажу кому-небудь, як вона з мене знущається», – казала сама собі Мері за вечерею, сидячи перед телевізором, бо до того часу, коли вона дістався додому, дідусь з тіткою Еліс уже повечеряли і тітка Еліс одягла пальто, збираючись на пошуки племінниці.

Мері пояснила, що вона гралася зі своїми новими приятелями й забула про час. Тоді тітка Еліс запитала: «А хїба твої друзі не повинні були йти додому?» Вона була сердита, бо розхвилювалася за неї, і тепер, пригадавши всі ці подробиці, Мері нахмурилася і, втупившись у телевізор, подумки вела далі: «Вона не хоче, щоб у мене були друзі, боїться, що я їм розкажу про неї. Вона навіть ладна тримати мене під замком, але не наважується, бо все це може здатися дивним жінці, яка приходить нас прибирати.

Саме цієї миті до кімнати увійшла тітка Еліс. Помітивши, що в Мері похмурий вигляд, вона збентежено спитала:

– Ти вже поїла, моя люба? Може, ще хочеш?

Мері промовчала. От якби на дверях її кімнати був замок! Тітка Еліс тоді не змогла б увійти.

– Мовчиш, як води в рот набрала, – з усмішкою сказала тітка Еліс. – Може, яблучко з’їси? Хто яблука їсть, той ніколи не хворіє.

Мері ще більше насупилася. «Коли я засинаю, вона, мов злодій, пробирається у мою кімнату, нишпорить скрізь, рознюхує…»

– Тітонько Еліс, я прошу вас не заходити до моєї кімнати, коли я вже в ліжку, – сказала вона.

Тітка Еліс так образилася, що Мері стало шкода її.

– Я тільки хотіла сказати… Просто мені боязко, коли я лежу й думаю, що ви тихенько ввійдете й дивитиметеся на мене, коли я спатиму, – почала виправдовуватися Мері.

Запала тиша, і було чути, як бурчало в шлунку тітки Еліс.

– Я зовсім не хотіла тебе лякати, – сказала по паузі тітка. – Я хотіла тільки дізнатися, чи все гаразд… – І враз окинула Мері пильним поглядом. – Я і не думала, що ти така нервова.

– Я не нервова. – Мері спробувала уявити, що б вона відчувала, якби була нервова. – Просто в темряві все здається інакшим. І одяг на стільці, і вішак на дверях. А коли ти вже засинаєш і раптом двері відчиняються, то боїшся, бо не знаєш, хто входить…

Тітка Еліс усміхнулася до Мері:

– Гаразд, я більше не буду. Коли я була мала, то також боялася темряви. Моя няня зачиняла мене на замок у комірчині під сходами, коли я її не слухалася. Там було темно, як у підземеллі.

– А навіщо ви їй дозволяли? Я на вашому місці кричала б, – сказала Мері.

Тітка Еліс зітхнула.

– Вона казала, що там живе крокодил, і він з’їсть мене за одну мить, якщо я хоч пискну.

«Отже, тітка Еліс завжди була така недоумкувата», – подумала Мері. Очевидно, ця думка відбилася в неї на обличчі, бо тітка Еліс одразу додала:

– Звичайно, я знала, що там нема ніякого крокодила. Так само, як ти знаєш, що одежа на вішаку – це тільки одежа і нічого більше. Через те я й залишаю завжди для тебе ввімкненим світло на сходовій клітці.

Перехід від крокодила в комірчині до світла на сходовій клітці видався Мері трохи дивним, але водночас змусив її замислитися. Коли Мері трохи пізніше пішла побажати дідусеві й тітці Еліс добраніч, вона поцілувала не тільки дідуся, а й тітку. Досі вона уникала цього, бо їй було бридко дотрокатися до окулярів тітки Еліс і її жорстких волосків на підборідді. А тепер Мері ткнулася в холодну оправу тітчиних окулярів, укололася об волоски, але їй не було так неприємно, як вона того чекала. Тітка Еліс аж розцвіла від задоволення й дзвінко розсміялася.

– Яка честь! – сказала вона.

– По-моєму, лякати дитину крокодилом жорстоко, – заявила Мері й відступила назад, щоб тітка Еліс не могла її поцілувати ще раз.

– Крокодилом? Яким крокодилом? – здивувався дідусь, але тітка лишень знову засміялася і сказала, що це їхня з Мері таємниця, і ще: «Подивись, котра вже година!» Хіба, мовляв, дідусь не збирається дивитися по телевізору старий фільм про війну «Падіння Бісмарка»? Адже він ще вранці сказав, що хоче побачити цей фільм!

Вона говорила збуджено. Звичайно, розмірковувала Мері, підіймаючись сходами до своєї спальні, тітка Еліс ніколи не розповідала дідусеві про няню і про крокодила, і їй буде неприємно, якщо він зараз про це дізнається. Вона боїться, що дідусь докорятиме собі за те, колись найняв таку страшну жінку доглядати за своєю донькою. Принаймні цим, бодай наполовину, можна було пояснити поведінку тітки Еліс. Друга половина пояснення – це сором. Тітці Еліс було б соромно перед дідусем, якби він дізнався, що випадок, який стався давним-давно, й досі має для неї значення.

Мері навіть здивувалася, що так швидко зуміла все це збагнути. Вона не просто здогадувалася про те, що відчуває зараз тітка Еліс, вона знала напевне. Неначе їй вдалося з допомогою чарівної сили очей проникнути в мозок тітки Еліс.

Так само вона знала, а не просто здогадувалася, що тітка Еліс більше ніколи не загляне в її спальню – ні сьогодні ввечері, ні завтра, ні післязавтра… І не тільки тому, що пообіцяла, а тому, що й сама в дитинстві боялася, коли вночі хтось заходив до неї в кімнату.

Знаючи це, Мері на якусь хвилю відчула докори сумління. Однак тепер ніколи було думати про тітку Еліс. Вона пообіцяла Саймону зустрітися з ним о дев’ятій, а вже було близько дев’ятої.

Вона зупинилася на сходовій клітці й прислухалася. Знизу долинули звуки бравурної музики, за ними гримнув гарматний залп. Мері знала, що тітка Еліс не дивиться кіно, вона не любить шумних воєнних фільмів, але однаково сидить поряд з дідусем на той випадок, щоб розбудити його, коли він засне, бо дідусь сердиться, коли пропустить якийсь епізод. А фільм триватиме десь з півтори години…

Мері навшпиньки зійшла сходами вниз, відчинила двері й шмигнула у вітряну ніч.

Саймон чекав на неї біля купальної кабінки.

– Я вже думав, що ти не прийдеш, – сказав він.

– Я змушена була дочекатися, поки почнеться фільм. Ти розбудив його?

З темного проходу між кабінками з’явилася чорна тінь.

– Його не так видно в темряві, як тебе, – засміялася Мері.

– Зате білки його очей світяться дужче, – сказав Саймон.

Крішна дрижав від холоду. Мері взяла його за руку, рука була холодна й волога.

– Якщо ми бігтимемо, він зігріється, – сказала Мері, але Саймон заперечливо похитав головою.

– Ні, ми йтимемо нормальним кроком. Так буде краще.

Однак іти було ще страшніше. Тільки-но вони вибралися на набережну, одразу опинилися на видноті й відчули себе беззахисними, мов краби без панцирів. Тільки в деяких будинках, що виходили вікнами на пляж, горіло світло, а з темних вікон їх міг помітити будь-хто. Крім того, за рогом міг стояти поліцейський. Мері захотілося повернутися кругом на п’ятках й пуститися бігти, а з того, як роззирався навсебіч Саймон, вона зрозуміла, що він також боїться. Тільки Крішна здавався спокійним.

Коли вони підійшли до пірса, він голосно й виразно запитав:

– А від вашого міста далеко до Лондона?

– Я не знаю, скільки миль, – прошепотіла Мері. – Десь близько двох годин на поїзді.

– Мені хотілося б дістатися до Лондона, – сказав Крішна. – Там живе мій дядько. Він повинен був зустріти мене в аеропорту.

– Тихо! – прошипів Саймон. – Гляньте…

Одразу за пірсом на узбіччі дороги стояла велика чорна машина.

– Поліція, – сказав Саймон – Не зупиняйтеся, йдіть, як ішли.

Мері відчула, як у неї підгинаються ноги. Вона схопила Крішну за руку.

– А чи знаєте ви анекдот про двох глухих? – раптом голосно запитав Саймон.

– Ні, – відповіла Мері. На її думку, їм було зараз не до анекдотів.

– Тоді послухайте. На березі річки сидить глухий і ловить рибу. До нього підходить другий глухий і питає: «Ви що, рибу ловите?» «Та ні, – відповідає той, – рибу ловлю». «Он що, – каже другий, – а я думав, що ви рибу ловите».

Це був старий анекдот. Мері він не здався смішним і тоді, коли вона вперше почула його. А тепер і поготів. Та все ж вона ввічливо всміхнулася, а Саймон голосно зареготав. Коли вони порівнялися з машиною, Мері побачила блідий обрис обличчя поліцейського, який повернув голову в їхній бік.

– Сюди, – сказав Саймон, і вони звернули на бокову уличку. Вона була вузька й звивиста. – А тепер бігом! – скомандував Саймон, коли вони опинилися за першим поворотом, і Крішна з Мері, взявшись за руки, пустилися бігти щодуху й бігли доти, поки Саймон вклинився між ними й, розчепивши їхні руки, потягнув обох за собою у якийсь глухий провулок.

Провулок був захаращений сміттєвими баками. Мері наштовхнулася на один з них і вдарила коліно.

– Знайшов час для анекдотів, – сердито сказала вона.

– Адже я мусив щось розповідати. На нас дивився поліцейський з машини, от я й розказав анекдот. Поліцейський бачив: ідуть троє дітей, жартують і сміються. Це своєрідна конспірація.

– А вони нас шукають? – Мері потерла вдарене коліно.

– Не нас, але когось шукають. Мій тато приходив додому вечеряти й казав, що вони затримали човняра і той признався, що перевіз трьох пасажирів. Він не сказав, що серед них був хлопчик, через те вони шукають дорослого.

– А навіщо ми тоді бігли? – запитав Крішна. – В мене болить нога.

Прихилившись до стіни біля сміттєвого бака, він підігнув під себе ногу й стояв, немов лелека.

– Я ж казала тобі, що він ударив ногу, коли впав, – докірливо сказала Саймону Мері.

Вона й сама про це забула.

Мері присіла й помацала в Крішни щиколотку. Щиколотка спухла й була тверда та гладенька, мов яблуко.

– Тобі, мабуть, і ходити боляче. Чому ти раніше не сказав нам?

Замість відповіді він тільки схлипнув.

– Тут уже зовсім недалеко, – спробував підбадьорити його Саймон. – Перемахнемо через стіну, а там зовсім близько.

Щоб вилізти на стіну, їм спочатку треба було стати на сміттєвий бак. Саймон зробив це легко й, сидячи верхи на стіні, допоміг Крішні. Та коли Мері залізла на бак, накривка провалилась і дівчина опинилася по щиколотки в смердючій твані.

– Ну й запах! – пустив шпильку Саймон, коли їй вдалося з другої спроби вилізти на стіну й сісти між ними. – Шкода, що я забув узяти з собою нашатир, – додав він, відмахуючи від себе повітря й удаючи, ніби він непритомніє.

– Дуже дотепно! – похмуро огризнулася Мері, але Крішна розсміявся. Звук був такий дивний і пронизливий, що вони спершу не зрозуміли, що це таке. Тільки тоді, коли побачили, що хлопчик конвульсійно труситься, погойдуючись взад і вперед, і тонко попискує, мов пташеня, вони збагнули, що він сміється.

Десь грюкнули вікном.

– Тс… Злізаймо, – скомандував Саймон.

Він зістрибнув у двір по той бік стіни й простяг руки, щоб допомогти Крішні.

За мить Мері почула, як Саймон хекнув під вагою хлопця. Тоді вона сама зістрибнула, відчувши, як заболіли кісточки в ногах.

Тут також стояли сміттєві баки.

– У твого дядька, видно, дуже багато сміття, – сказала Мері.

– Це його бізнес, – усміхнувся Саймон. – Дивіться під ноги, тут сходи.

Вони спустилися сходами до темної площадки й опинилися перед дверима й забитим дошками вікном. Саймон взявся за дошки й легенько потряс їх.

– Як, на твою думку, хто ти? – запитала Мері. – Тарзан?

– Мою таємницю розкрито, – сказав Саймон і, крекнувши, відірвав дві дошки. Він з усмішкою глянув на Мері й поліз у вікно. За ним вліз усередину Крішна, потім Мері. Там було темно й пахло мишами.

– Де ви? – запитала Мері й, випроставши руки, рушила вперед.

Вона спочатку доторкнулася до піджака Крішни – він уже висох і аж затвердів від солі, – потім до руки Саймона.

– Тебе, звичайно, ми не загубимо. Варто лише потягли носом, – сказав він.

– Замовкни! – крикнула Мері. – Нема тут нічого смішного, щоб повторювати одне й те саме.

Запала тиша.

– Пробач, – сказав він по паузі. – Це моя поганазвичка.

Саймон зітхнув, і Мері здогадалася, що він образився. Може, Саймон просто сором’язливий, подумала вона. Адже люди, які багато жартують, часто бувають сором’язливі.

– А тут вмикається світло? – запитала Мері.

– Електрика тут відключена, але в мене є ліхтарик.

Тоненький, мов олівець, промінь ліхтарика пронизав темряву. Стало видно очі Саймона. Затим він обвів ліхтариком все приміщення, і Мері зойкнула: крім того місця, де вони стояли, вся кімната була завалена статуями оголених дівчат, кам’яних левів, а в одному кутку стояла величезна дерев’яна фігура жінки у барвистих покривалах. Жінка була нахилена вперед із складеними на грудях руками й високо піднятою головою. Очі її дивилися кудись удалину.

– Це все зі старого парусника, – сказав Саймон. Чи то була просто гра світла від ліхтарика, чи, може, сама фігура була так майстерно вирізьблена, та тільки Мері здалося, що золотаве волосся жінки ворушиться від порухів повітря.

– Мені тут не подобається, – сказав Крішна. Його холодна рука доторкнулася до руки Мері. – Я не хочу тут залишатися.

– А ми тебе не тут збираємося залишити. Не в цій кімнаті.

Він повів їх темним коридором, де ще дужче пахло мишами, до іншої кімнати. Вона була напхом напхана різними меблями: столи, стільці, комоди, старі кухонні плити. Лежали тут і бляшані ванни, вщерть заповнені прикрасами з порцеляни. Мері глянула туди, куди посвітив своїм ліхтариком Саймон, і побачила поцяткованих песиків, кухлі, чайники. Усі ці речі були старі і здебільшого побиті.

– Це антикварні речі? – з пошаною запитала Мері.

Саймон похитав головою.

– Нагорі там є трохи кращі вироби, а це мотлох. Дядько Хорейс каже, що приїжджі відпускники купують усе, особливо в дощову погоду.

– У мого батька також є крамниця, – сказав Крішна. – Але не така. В ній увесь товар новий.

Тільки згодом Мері зрозуміла, як незвично, страшно було Крішні, коли він, приїхавши з Африки до Англії, опинився в темній замкнутій крамничці, заповненій старими статуями і побитою порцеляною. Але тоді вона думала тільки про те, як непристойно з його боку натякати на те, що крамничка Саймонового дядька – це якесь звалище старого мотлоху.

– А по-моєму, тут просто чудово. Набагато цікавіше, ніж у якійсь звичайній крамничці, – сказала Мері.

Але водночас їй було цікаво знати: кому спаде на думку купувати чайник без ручки або діряву каструлю?

– Мабуть, люди в Англії дуже бідні, якщо купують такі старі речі, – сказав Крішна. – Він знову схлипнув. – Але мій дядько не бідний. Я хочу в Лондон, до дядька.

– Поїдеш, – сказав Саймон. – Тільки не сьогодні. Ти повинен переспати тут, – Він узяв Крішну за руку, – Он там…

За великим гардеробом, що виступав мало не на середину кімнати, тулилася старомодна кушетка, оббита вицвілою червоною тканиною.

– Тут тобі буде зручно, – сказав Саймон, підстрибуючи на ній.

Пружини під ним заскрипіли, здійнялась хмара пилюги.

– Мені хотілося б спати в ліжку, – сказав невдячний, на думку Мері, Крішна.

– На всяке хотіння є терпіння! – відповіла вона приказкою, яку часто сама чула від людей. – Спатимеш там, де сказано. Твоє щастя, що взагалі знайшлося де спати. Якби не ми, сидів би ти в тюрмі на хлібі й воді.

– Це чіпляйся до нього, – сказав Саймон. – Він просто не розуміє. – Саймон обняв хлопця за плечі. – А тепер лягай. Я пошукаю щось, аби вкрити тебе.

Крішна слухняно ліг. Саймон посвітив ліхтариком на купу старого одягу в кутку й дістав з неї жовту шовкову шаль, вишиту червоними й пурпурними квітами.

– Це китайська шаль, – сказав Саймон. – Трохи подерта, але приємна на дотик.

Він укрив Крішну шаллю. Поверх китиць на них дивилися чорні сумні очі.

– Нам уже треба йти, – сказав Саймон. – Але ми вранці повернемося. Туалет у кінці коридору. Я залишу тобі ліхтарика. Ти не боятимешся, правда?

Крішна нічого не відповів, але видно було, як пальці його м’яли шаль, збираючи її в складки.

Саймон взяв Мері за лікоть і тихо сказав:

– Ходімо. Він тепер у надійному місці.

Отже першої своєї ночі в Англії Крішна зостався спати на старомодній кушетці, вкритий старою китайською шаллю.

Саймон і Мері не промовили жодного слова, аж поки, перелізши через стіну, знову опинилися в глухому провулку.

– Подумати тільки, що ми наробили, – сказав Саймон. – Просто жах! Ти тільки нікому не кажи, зрозуміла? Нікому ні слова…

Його наполегливість стривожила Мері.

– А що тут такого? – сказала вона. – Ми тільки допомогли йому й знайшли для нього місце, де спати.

– Допомагати кримінальному злочинцеві уникнути арешту – протизаконно, – похмуро відповів Саймон. – Може, це не такий вже й великий злочин, але досить для того, щоб…

– Для чого?

Саймон глянув їй в обличчя, освітлене вуличним ліхтарем.

– Просто досить, от і все, – тільки й відповів Саймон, але від виразу його обличчя, сумного й задумливого, її кинуло в дрож.