Текст книги "Найкраще в мені"
Автор книги: Николас Спаркс
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 17 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]
Уранці Френк розпитував про Така, та Аманда майже нічого не розповіла, обмежившись тим, що старий був просто другом її сім’ї. Так, це було не все, та хіба вона могла розповісти більше? Вона й сама розуміла, що їхня дружба була щонайменше дивною. Вона спілкувалася з ним, коли навчалася в старших класах, та поновила стосунки лише шість років тому, коли їй було вже тридцять шість. Тоді вона навідувалася до Орієнтала через матір і, схилившись над чашкою кави в кафетерії Ірвіна, підслуховувала, як група старих діляться плітками про нього:
– Цей Так Гостетлер і досі творить дива з машинами, та тільки трохи ума тронутий, – сказав один із них й засміявся, хитаючи головою. – Одне діло говорити з померлою дружиною, а інше – божитися, що чуєш її відповіді.
– Та він завше не з простих був, це вже точно, – відповів інший.
Це було зовсім не схоже на Така, якого вона колись знала, і, заплативши за каву, Аманда сіла в авто й відшукала запилену дорогу до гаража. Решту дня вони з Таком провели в кріслах-гойдалках на розваленому ґанку, і з тих пір вона мала за звичку заїжджати до Така щоразу, коли була в місті. Спочатку це траплялося раз чи два на рік – вона не мала змоги бачитися із матір’ю частіше – проте останнім часом провідувала Така, навіть коли матері не було в місті. Часто вона готувала для нього вечерю. Так із роками слабшав, і хоч вона намагалася запевнити себе, що просто гостює в старого, вони обидва розуміли справжню причину її візитів.
Певною мірою старигані з кафетерію мали рацію. Так справді змінився. Він більше не був таємничим і мовчазним, ба навіть різким, як вона звикла про нього думати, але й не був божевільним. Він розрізняв уяву й дійсність і усвідомлював, що його дружина давно померла. Із часом вона збагнула, що Так якимсь дивовижним чином умів робити бажане частиною дійсності, принаймні власної дійсності. І коли вона нарешті зважилася спитатися про його «бесіди» з померлою жінкою, він просто відповів, що Клара завжди поруч і залишатиметься з ним. Він зізнався, що вони не лише говорили одне до одного, а ще й бачилися.
– То ви хочете сказати, що бачите привида? – запитала Аманда.
– Ні, – відказав Так, – я просто кажу, що вона не хоче лишати мене на самоті.
– А зараз вона тут?
Глянувши через плече, Так відповів:
– Не бачу. Але точно чую її човгання десь у будинку.
Аманда прислухалася, та не почула нічого, окрім скрипіння крісел по дощаній долівці.
– А раніше вона приходила? Тоді, давно?
Він глибоко зітхнув, а тоді втомлено відповів:
– Ні. Але у той час я не намагався її побачити.
Було щось, безперечно, зворушливе, навіть романтичне в його переконанні, що сили їхнього кохання достатньо, аби бути разом навіть після її смерті. Хто б сказав, що це не романтично? Усі хотіли б вірити у можливість вічного кохання. Вона й сама колись в нього вірила, колись, коли їй було вісімнадцять. Та вона знала, що кохання складна штука, як і життя. Воно повертало в непередбачуваних, незрозумілих напрямках, лишаючи по собі довгий слід жалю й спогадів. І майже завжди цей жаль породжував питання умовного способу, які не передбачали відповідей. Що було б, якби Беа вижила? Що, як Френк не став би алкоголіком? Що, якби вона вийшла заміж за того єдиного, кого кохала насправді? Чи взагалі упізнала б вона тоді жінку, яку тепер щодня бачила у дзеркалі?
Спершись на авто, вона розмірковувала над тим, що би Так відповів на її здогади. Так, який щоранку замовляв в Ірвіна яєчню й кукурудзяну кашу і кидав шкаралупки від смаженого арахісу до пустих склянок від пепсі? Так, який майже сімдесят років прожив в одному будинку й виїхав за межі штату лише одного разу, коли його відправили захищати країну під час Другої світової? Так, який слухав радіо чи програвач замість того, щоб дивитися телевізор, бо так вже він звик? На відміну від неї, Так, здавалося, зумів опанувати роль, яку йому написало життя. Вона визнавала, що в такій здатності непохитно приймати усе було багато мудрості, хоча сама такої здатності ніколи не мала.
Звісно, в Така була Клара, і, може, справа була саме в цьому. Вони одружилися, коли їм обом було по сімнадцять, і прожили разом сорок два роки, і коли вони з Таком бесідували, вона потроху дізнавалася, яким було їхнє життя. Він стиха розповідав їй про Кларині викидні, останній з яких призвів до серйозних ускладнень. За його словами, відколи лікар повідомив Клару, що вона ніколи не зможе мати дітей, та майже рік не засинала без сліз. Аманда дізналася, що Клара мала город і навіть якось перемогла у конкурсі штату на найбільшого гарбуза, і вона й досі бачила вицвілу блакитну стрічку, заткнуту за дзеркало у спальні. Так розповідав, що після того, як він почав власну справу, вони збудували невеличкий котедж на ділянці на березі Бей-Рівер поблизу Вандміра – селища, в порівнянні з яким Орієнтал здавався справжнім містом, і вони щороку їздили туди на декілька тижнів, бо Клара вважала ту місцину найпрекраснішою в цілому світі. Він описував, як Клара мугикала під радіо, прибираючи дім, й зізнався, що він частенько водив її на танці до «Ред Лі Ґріл», куди Аманда й собі ходила, коли була підлітком.
Вона з часом дійшла висновку, що таким і має бути життя, такою має бути золота середина, де найменші дрібниці засвідчують вдоволення і закоханість. Це було гідне, чесне життя – хоч і не без горя, та все одно повне, не схоже на багато життів, свідком яких вона була. І вона знала, що Так розумів це краще за інших.
Сам Так колись підсумував: З Кларою завжди було добре.
З плином часу сталося те, чого Аманда до того й уявити собі не могла: Так став її найближчим другом – може, через інтимність його розповідей, а може, через гнітюче відчуття самотності, яке в ній зростало протягом років. Саме з ним вона ділилася болем, завданим смертю Беа, на його ґанку вона нарешті могла випустити назовні спрямовану на Френка злість, йому вона оповідала про свої страхи за майбутнє дітей. Вона розповіла йому навіть про глибинне, все менш уявне відчуття, що колись у житті вона несамохіть не туди звернула, що все мало би бути не так. Вона переказувала йому історії прибитих горем батьків й неможливо оптимістичних дітей, які траплялися їй у дитячому онкоцентрі, і він, здавалося, розумів, яке полегшення їй дає робота, хоча зрідка щось казав. Здебільшого він просто тримав її руку в своїх вузлуватих, заплямованих мастилом долонях, й від його мовчання, просякнутого розумінням, їй ставало легше. Під кінець він став для неї найріднішим, їй здавалося, що тільки він, Так Гостетлер, знає її справжню ліпше, ніж усі теперішні знайомі чи рідні.
Та тепер її друга не стало, і вона вже скучила за ним. Окинувши поглядом Стінґрей, вона замислилася, чи знав Так, що це буде його останнє авто. Прямо він їй нічого не казав, але зараз, озираючись назад, вона розуміла, що він здогадувався, скільки йому лишилося. У свій останній візит вона отримала від нього ключі від будинку: він підморгнув і пожартував: «Не згуби, бо доведеться шибки бити, аби зайти». І вона просто вкинула ключа до кишені, не надавши цьому якогось великого значення, бо того вечора він говорив й цікавіші речі. Вона згадала, як порпалася в шухлядах й буфеті у пошуках складників для вечері, а Так сидів за столом, курив, а далі несподівано спитався:
– Ти яке вино п’єш, червоне чи біле?
– По-різному, – відповіла вона, перебираючи бляшанки. – Буває, що за вечерею випиваю трохи червоного.
– Я там маю трохи червоного вина, – повідомив він, – там-от, у тій шафці.
Вона обернулася:
– Хочете, щоби я відкоркувала?
– Та я з ним ніколи не дружив. У мене оно пепсі й горішки, – й збив попіл до покоцаної чашки. – А ще в мене завше є свіжі стейки. Щопонеділка мені їх різник привозить. Там-от, на верхній поличці в льодовику. А гриль на задньому дворі.
Аманда ступила крок до холодильника:
– То що, стейк вам засмажити?
– Та ні. Я їх не одразу їм, десь, може, серед тижня.
Аманда вичекала мить, не певна, куди він хилить:
– То ви просто так це все повідомляєте?
Коли він кивнув і замовк, Аманда списала це на втому й вік. Зрештою, вона засмажила для нього яєчню з беконом, потім прибрала в будинку, а Так сидів у кріслі біля каміну з ковдрою на плечах й слухав радіо. Мимоволі вона помітила, яким сухеньким і зморшкуватим він став, наскільки меншим здавався від того міцного жилавого чоловіка, яким вона колись його знала. Перед тим як піти, вона поправила йому ковдру на плечах, гадаючи, що старий задрімав. Дихання його було важким, наче до кожного подиху йому доводилося докладати зусиль. Вона схилилася й поцілувала його в щоку.
– Люблю я вас, Таку, – мовила вона пошепки.
Він трохи посунувся, наче уві сні, та коли вона повернулася йти, то почула, як він зітхнув і пробурмотів:
– Мені тяжко без тебе, Кларо.
Це були останні слова, які вона від нього чула. У них чулися біль і самотність, і вона враз усвідомила, чому Так стільки часу дозволяв Довсону жити в себе. Такові насправді теж було самотньо.
***
Після короткої телефонної розмови з Френком – Аманда просто хотіла повідомити, що добре доїхала, але встигла розчути в його репліках знайому напиту розслабленість й швидко попрощалася – вона подякувала долі, що діти мали власні справи на цих вихідних.
На верстаті вона знайшла гаражну течку й взялася міркувати, що тепер робити з авто. У течці швидко знайшовся запис про те, що Стінґрей належав захисникові команди «Кароліна-Гарікенз», й вона зазначила собі, що про це треба поговорити з Таковим юристом. Відклавши течку, вона упіймала себе на думках про Довсона. Він також був частиною її таємниці. Розповісти Френкові про Така – означало розповісти й про Довсона, втім, цього вона хотіла найменше. Так завжди знав, що саме Довсон є справжньою причиною її візитів, особливо на початку. Він не мав нічого проти, бо сам як ніхто інший розумів, як багато означають спогади. Іноді, коли сонце сідало і його скісні промені, пробиваючись крізь тент, затоплювали двір лійкими пізньо-літніми сутінками, вона майже відчувала присутність Довсона біля себе і тому розуміла, що Так був далекий від божевілля. Як і дух Клари, дух Довсона відчувався повсюди.
Хоч вона знала, що немає сенсу фантазувати про те, яким було би її життя, якби вони з Довсоном лишилися разом, останнім часом в неї виникла потреба повертатися сюди частіше. І що частіше вона приїздила, то насиченішими ставали її спогади, то інтенсивніше якісь давно забуті події й відчуття виринали з глибин пам’яті. Тут так просто можна було пригадати, яку силу вона почувала у собі, коли Довсон був поряд, якою красунею, якою неповторною особистістю він робив її. Кришталево ясно вона усвідомлювала тут, що Довсон був єдиним, хто справді розумів її. Проте особливо яскраво вона пам’ятала, яким повним, всеосяжним було її кохання до нього і яку безоглядну пристрасть відчував він навзаєм.
У якийсь незбагненний спосіб Довсон пробудив у ній віру в те, що для них усе можливо. Блукаючи захаращеною майстернею, вдихаючи запах бензину й мастила, якими досі було просякнуте повітря, вона відчувала, як тисне на неї вага сотень вечорів, проведених тут нею. Вона торкнулася верстата, на якому сиділа годинами, спостерігаючи за Довсоном, що схилився над розкритим капотом свого фастбека, подекуди повертаючи щось за допомогою мутрового ключа, і пальці його були чорні від мастила. Навіть тоді в його обличчі не було нічого від ніжної хлоп’ячої наївності, яку вона помічала в однолітках, а коли мотузяні м’язи його передпліччя скорочувалися від того, що він брав черговий інструмент, вона бачила в ньому зародок чоловіка, яким він потроху ставав. Як і всім в Орієнталі, їй було відомо, що батько постійно лупцював його, і коли він працював без сорочки, на його спині виднілись шрами, безсумнівно, залишені пряжкою ременя. Вона не була впевнена, чи Довсон сам про них ще пам’ятає, й від цього їй чомусь ставало ще болісніше дивитися на них.
Він був високий і стрункий, темне волосся пасмами спадало на чоло, прикриваючи його майже чорні очі, і вже тоді їй було ясно, що з роками він ставатиме тільки красивішим. Він був зовсім не схожий на решту Коулів, і якось вона спитала, чи схожий він на свою матір. У той момент вони сиділи в його автівці, і патьоки дощу стікали вітровим склом. Голос його майже завжди звучав м’яко, як і Таків, і тримався він спокійно. «Не знаю, – відповів він їй тоді, витираючи пару зі скла, – батько спалив усі її фото».
Наприкінці першого спільного літа вони поїхали до невеличкого річкового доку після заходу сонця. Він чув, що має бути метеорний дощ, і, розстеливши ковдру, вони лежали й спостерігали, як зоряні голки прорізають вирій. Вона розуміла, що якби батьки дізналися, де вона й з ким, то страшенно лютували б, та в той момент для неї ніщо так не важило, як метеори в небі й тепло його тіла поряд. Він обіймав її так, наче не міг уявити життя без неї.
Чи усі перші кохання такі? Чомусь вона сумнівалася в цьому. Навіть зараз те життя здавалося їй реальнішим за будь-яке інше. Іноді вона засмучувалася від думки про те, що більше ніколи в житті не відчує нічого подібного, і згодом життя вичавило з неї усі сильні почуття – вона аж надто ясно зрозуміла, що самого тільки кохання майже завжди недостатньо.
І все одно, коли тепер вона дивилася з гаража на Таків двір, то не могла відігнати від себе думку про те, чи відчував Довсон щось подібне удруге, чи був він щасливим. Вона боялася, що його або посадили знов, або він удався до наркотиків, або навіть помер, хоча такі речі аж ніяк не пасували тому Довсону, котрого вона колись знала. Частково через це вона не зважувалася розпитувати про нього Така: вона боялася того, що може почути у відповідь, і мовчання старого тільки зміцнювало її здогади. Вона надавала перевагу непевності лиш через те, що це давало їй змогу пам’ятати його таким, яким він колись був. Хоча іноді їй хотілося дізнатися, що він відчував, коли згадував про той рік, коли вони були разом, чи кохався він у спогадах про те спільне, що в них було, чи взагалі згадував про неї.
3
Довсонів літак сів у Нью-Берні пізно по обіді – сонце вже здолало більшу частину свого шляху до обрію. Він винайняв авто, доїхав до Бріджтона, перетнувши Ньюс, і виїхав на 55-ту магістраль. По обох боках, подалі від дороги, тяглися ряди фермерських будинків, між якими подекуди траплялися закинуті чи зруйновані тютюнові комори. Рівнинний краєвид мерехтів у світлі пообіднього сонця, і йому здавалося, що за всі ці роки, що минули з часу його від’їзду – а може, й років за сто, – тут не змінилося анічогісінько. Він проїхав Ґрентсборо й Елайнз, Бейборо й Стонвол – містечка, що були меншими навіть за Орієнтал, і враз усвідомив, що округ Памліко був загубленою в часі місциною, наче забута сторінка в закинутій книзі.
Це був також і дім, і хоч більшість спогадів про цей дім завдавали болю, та ж саме тут він знайшов Така, свого єдиного друга, і саме тут він зустрів Аманду. Одна за одною скресали в його пам’яті знайомі з дитинства орієнтири, радіо в авто було вимкнене, і він мимоволі взявся розмірковувати про те, ким міг би стати, якби не Аманда й Так. Та ще більше його хвилювало питання: яким було би його життя, якби доктор Девід Боннер не вийшов на пробіжку пізнього вечора 18 вересня 1985 року.
Доктор Боннер перебрався до Орієнтала у грудні попереднього року: привіз із собою дружину й двох малих дітей. У місті вже багато років не було жодного лікаря: попередній вийшов на пенсію й поїхав до Флориди 1980-го, і з того часу окружна рада марно шукала когось йому на заміну. Місто потребувало лікаря, та незважаючи на купу заохочень, пристойного кандидата було важко знайти: ніхто не хотів жити в застійному провінційному містечку. На щастя, Мерилін, дружина доктора Боннера, народилася тут і, подібно до Аманди, вважалася ледве не королівською особою. Батьки Мерилін, Беннети, мали за містом величезні сади, де росли яблука, персики, виноград, голубиця, і коли Девід Боннер закінчив ординатуру, то перебрався до жінчиного рідного міста й розпочав там практику.
Роботи одразу стало хоч греблю гати. Утомлені пацієнти, які раніше змушені були сорок хвилин труситися в авто до Нью-Берна, щодня вишиковувалися у чергу під дверима його кабінету, проте Боннер розумів, що багато на цьому не наживе. Це просто було неможливо у маленькому містечку бідної округи, хоч би скільки в нього було пацієнтів і хоч якими були б родинні зв’язки. Ніхто в місті не знав, що сади Беннетів давно закладено, і в перший же день, коли Боннер перебрався до Орієнтала, тесть підступив до нього з проханнями про позику. З того часу він допомагав батькам дружини, і жити в містечку було настільки дешево, що таке навантаження не завадило йому придбати просторий котедж на березі Сміт-Крік. До того ж дружина була щаслива повернутися додому: вона вважала Орієнтал ідеальним місцем для дітей, і значною мірою мала в цьому рацію.
Доктор Боннер був великим шанувальником свіжого повітря. Він займався серфінгом, плавав, ганяв на велосипеді й бігав. Усі швидко звикли до того, як він буквально біжить по Брод-стріт з роботи додому. Бувало й так, що він не міг зупинитися й вибігав дорогою аж на околиці. Люди сигналили, махали руками, викрикували привітання, а Боннер кивав на ходу, навіть не збивши крок. Іноді, пропрацювавши до пізнього вечора, він вибігав, коли спадали сутінки, і саме так трапилося 18 вересня 1985 року. Він вийшов із дому, коли вже вечоріло. Докторові Боннеру не спало на думку, що дорога може й досі бути слизькою після пообіднього дощу, який достатньо довго змочував асфальт, аби масний дорожній бруд вийшов на поверхню, проте був недостатньо сильним, аби змити його на узбіччя.
Він вийшов на звичний тридцятихвилинний маршрут, але додому того вечора не повернувся. Коли зійшов місяць, Мерилін занепокоїлася і, попросивши сусідів посидіти із дітьми, сіла в авто й поїхала на пошуки чоловіка. Просто за поворотом на виїзді з міста, який затуляла купка дерев, вона побачила карету «швидкої», авто шерифа й невеликий натовп. Там вона дізналася, що її чоловік загинув від удару вантажівки: водій не впорався з кермом, і його занесло.
Вантажівка, повідомили Мерилін, належала Такові Гостетлеру. Водій, якого невдовзі звинуватять у ненавмисному вбивстві й створенні аварійної ситуації, що призвела до смертельних наслідків, виявився вісімнадцятирічним хлопцем, який стояв тут же, закутий в наручники.
Звали його Довсоном Коулом.
***
За дві милі до Орієнтала – і до пам’ятного вигину дороги – Довсон помітив з’їзд на насип, що вів до родинних угідь, і автоматично згадав про батька. Коли Довсон перебував під вартою в очікуванні суду, несподівано прийшов наглядач і повідомив, що до нього прийшли. За хвилину батько вже стояв перед ним, з його рота стирчала зубочистка.
– Тікаєш, зустрічаєшся з тою багатенькою дівчинкою, плани будуєш. І що, помогло? Сиди тепер, – зловісно всміхався його старий. – Гадав, що ти кращий за мене, але ні. Ти такий самий.
Довсон нічого не відповів. Усередині нього накипало щось подібне до ненависті, коли він дивився на батька з дального кутка камери. Тоді він присягнувся, що за жодних обставин не заговорить до батька ніколи в житті.
Суду не було. Всупереч порадам адвоката, Довсон визнав себе винним, і, всупереч порадам прокурора, його було засуджено до максимального терміну за статтею. У Каледонській виправній колонії, що в Галіфаксі, Північна Кароліна, Довсон працював на тюремній фермі, де вирощували кукурудзу, пшеницю, бавовну, сою. Мокрий від поту, він збирав врожаї під пекучим полуденним сонцем чи промерзав до кісток на крижаному північному вітрі, орючи землю. Він листувався із Таком, але за весь час ніхто не приїхав до нього на побачення.
Після звільнення Довсона скерували до Орієнтала відбувати випробувальний термін. Він далі працював на Така й деколи чув, як за його спиною шепотілися відвідувачі автомагазину, куди він ходив на закупи. Він знав, що є вигнанцем, одним із сумнозвісних Коулів, який убив не просто зятя Беннетів, а єдиного в місті лікаря, і відчуття провини переповнювало його. У такі моменти він навідувався до квіткаря в Нью-Берні й потім на міський цвинтар Орієнтала, де було поховано доктора Боннера. Довсон лишав на могилі квіти чи рано вранці, чи пізнього вечора, коли навколо майже нікого не було. Іноді він годину чи дві стояв над надгробком й думав про дружину й дітей Боннера. Це було єдине, заради чого він виходив у люди, і в основному намагався привертати до себе якомога менше уваги.
А от родичам до Довсона досі було діло. Коли батько знов навідався до гаража за грошима, то взяв із собою Теда. У батька був при собі дробовик, у Теда – бейсбольна бита, однак Ейбі з ними не було, і в цьому полягала їхня найбільша помилка. Коли Довсон наказав їм іти геть, Тед відреагував швидко, та недостатньо: за чотири роки роботи на попечених сонцем полях Довсон зміцнів і тепер був готовий до зустрічі з ними. Озброєний ломом, він зламав Тедові носа й щелепу, відібрав у батька дробовика, зламав йому кілька ребер. Коли вони лежали долі, Довсон навів на них дробовика й попередив, що повертатися більше не варто. Тед волав, що уб’є його, батько ж нічого не казав. З того часу Довсон спав із дробовиком і майже нікуди не виходив із Такової землі: він розумів, що тепер вони можуть повернутися будь-якої миті, та життя несподівано позбавило його такої неприємності. Дикого Теда за тиждень забрали й засудили за п’яну різанину в барі. А татко сам чомусь до нього не приходив. Причини Довсона мало турбували. Він дочекався, доки спливе випробувальний термін, тоді замотав дробовика в промащене ганчір’я, склав до шабатурки й закопав під дубом, що ріс коло Такового будинку. Далі він поклав до багажника речі, попрощався із Таком і виїхав на магістраль, що вела до Шарлотт. Там він влаштувався механіком, а після зміни ходив на вечірні курси зварювання до місцевого коледжу. Звідти Довсон перебрався до Луїзіани, де влаштувався на переробний завод, а вже звідти – на нафтові платформи.
Після виходу з тюрми він намагався не привертати до себе уваги і здебільшого був сам. Він не ходив у гості, бо не було до кого: він не мав друзів. Після Аманди він ні з ким не зустрічався, бо навіть зараз нікого, крім неї, уявити поряд із собою не міг. Підпустити когось – хоч когось – до себе – означало дозволити такій людині довідатися про його минуле, і це його стримувало. Він був колишнім в’язнем зі злочинної родини, він убив хорошу людину. І хоч свій термін покарання він відбув і намагався з того часу надсилати компенсації, він знав, що пробачити цього собі не зможе ніколи.
***
Уже близько. Довсон під’їжджав до місця, де загинув доктор Боннер. Мимохідь він помітив, що на місці дерев, які колись затуляли поворот, тепер стояла одноповерхова будівля із вкритим гравієм паркінгом. Він зосередив увагу на дорозі, щоби не дивитися в той бік.
Уже за хвилину він опинився в Орієнталі. Він проїхав крізь центр, перетнув міст через злиття Ґрінз-Крік й Сміт-Крік. Хлопчаком, намагаючись триматися подалі від родичів, він часто сидів під тим мостом: спостерігав за човнами, уявляв далекі гавані, в яких ці човни могли побувати, й місця, де неодмінно хотів побувати колись він сам.
Він притишив хід, зачарований краєвидом, як колись в юності. Човнова стоянка була переповнена, люди ходили туди й сюди – прив’язували й відв’язували свої судна, виносили й заносили холодильники. Глянувши на дерева, він зметикував, що вітру сьогодні достатньо, аби виходити під вітрилом, навіть якщо захотіти дістатися аж до моря.
У дзеркалі заднього огляду він помітив готельчик, в якому збирався зупинитися, та йти туди просто зараз ще був не готовий. Він зупинився біля з’їзду з мосту, вийшов з авто, радо випроставшись на повний зріст. Згадав про замовлені ним квіти й вирішив найближчим часом дізнатися, чи їх привезли. Повернувшись у бік Ньюс, він згадав, що вона є найширшою рікою в США аж до лагуни Памліко, – факт, про який мало хто знав. Це знання неодноразово приносило йому виграші в парі, особливо на платформах, де майже всі ставили на Міссісіпі. Навіть серед мешканців Північної Кароліни було мало тих, хто про це знав, а сам він дізнався про це від Аманди.
Він знов думав про неї: що вона робить, де живе, з чого складається тепер її життя. Звісно, вона вийшла заміж, і він намагався уявити собі чоловіка, якого вона могла обрати. Він добре знав її, але уявити, як вона сміється чи спить із кимось іншим, йому було важко. Зрештою, це не було важливо. Від минулого можна втекти тільки у щось краще, і він розумів, що саме так вона й вчинила. Здавалося, так можуть чинити всі. В усіх були розчарування, усі про щось шкодували, усі хоч раз, але помилялися. Та мало хто помилявся так, як Довсон, і це тавро лишиться на ньому довіку. Він знов згадав про родину доктора Боннера, якій завдав стільки болю.
Дивлячись на воду, він раптом збагнув, що приїхав даремно. Він знав, що Мерилін Боннер досі мешкає тут, але не хотів бачитися з нею, навіть випадково. Родичі також неодмінно дізнаються про його появу в місті, і бачитися з ними він також не мав бажання.
Він був тут зайвим. Він розумів, чому Так просив юриста сконтактувати з ним після своєї смерті, та не розумів, чому Так конче вимагав особистої Довсонової присутності. Від тієї телефонної розмови і дотепер він крутив це в голові і так і сяк, однак відповіді на своє питання не знаходив. Так жодного разу не просив його приїхати: як ніхто інший, він знав, з яким тяжким серцем Довсон полишив це місце. Сам Так до Луїзіани не їздив, і хоч Довсон писав йому, відповіді надходили нечасто. Він заспокоював себе тим, що, певно, Так мав причини відповідати на одного листа з декількох, і якими б не були ті причини, осягнути їх Довсон не міг.
Він уже хотів було повертатися до авто, як раптом помітив знайоме мерехтіння на периферії зору. Він повернувся в пошуках його джерела, та марно, і вперше після вибуху волосся на його потилиці стало сторчма. Там щось було, там щось є, здалося умить, навіть якщо він не може його бачити. Сонце сідало, його промені миготіли на поверхні ріки, змушуючи його мружити очі. Він підвів руку до чола, прагнучи захиститися від світла, й став вивчати приплав. Він бачив напівроздягненого літнього чоловіка, який разом з дружиною підтягував човна до стапеля. Неподалік від доку був ще один голий до пояса чоловік, що колупався в двигуні. Він бачив ще кількох людей: пару середнього віку, яка метушилася на палубі яхти, групу молодиків, що розвантажували холодильник після дня на воді. Далі він побачив човна, який саме відходив від приплаву, сподіваючись спіймати вечірній бриз. Усе виглядало звично. Він уже готовий був піти геть, коли раптом помітив чорнявого чоловіка у синій штурмівці, який витріщався на нього. Довсон опустив руку, і чоловік повторив його рух, наче відображення у люстрі. Довсон відступив назад, і незнайомець – так само. Йому перехопило подих, серце калатало як скажене.
Цього насправді нема. Цього не може бути.
У контровому світлі риси чоловікового обличчя неможливо було розгледіти, і, незважаючи на освітлення, Довсон був певний, що знову бачить чоловіка, який являвся йому спершу посеред океану, й потому – на рятувальному судні. Він кліпнув очима, намагаючись сфокусуватися. Коли очі пристосувалися до освітлення, він побачив на приплаві лише стовп із прив’язаними до верхівки потертими линвами.
***
Побачене глибоко стурбувало Довсона, і він раптом відчув необхідність поїхати до Така просто зараз. Багато років тому гараж був для нього прихистком, і він ураз пригадав, яким спокоєм наповнювало його те місце. Йому конче не хотілося жодних балачок, котрі неодмінно супроводжували поселення до номера: він хотів лишитися на самоті, щоби скласти докупи побачене. Одне із двох: або струс був сильнішим, ніж вважали лікарі, або вони мали рацію щодо стресових ситуацій. Рушивши до шосе, він вирішив навідатися до лікаря після повернення до Луїзіани, хоча побоювався почути від них те саме, що й раніше.
Він гнав подалі неприємні думки, опустив скло і вдихав землистий запах сосен та солонуватої води, коли їхав крізь ліс. За кілька хвилин він з’їхав на дорогу до Такової ділянки. Брудна ґрунтівка, далі поворот, і от уже й Таків будинок, перед яким, як не дивно, було запарковане чиєсь «БМВ». Він знав, що воно не Такове: по-перше, занадто чисте, а по-друге, старий у жодному випадку не придбав би іномарки – не через те, що не вірив би у її якість, а просто через те, що не мав метричних інструментів, аби полагодити. Крім того, Так завжди надавав перевагу вантажівкам, особливо тим, що випускалися в 1960-х. За довгі роки він устиг придбати й відлагодити їх із півдесятка – їздив на них, доки не знаходився перший-ліпший покупець. Його завжди цікавив радше процес реставрації, а не гроші.
Довсон зупинився поряд із «БМВ» й вийшов з авто, здивований тим, як мало змінився будинок. Навіть коли Довсон жив тут, дім Така виглядав розвалюхою. Таким він був і тепер: тут і там видніли недоробки й недоглядки. Аманда колись навіть подарувала Такові вазона, щоби якось прикрасити ґанок, і той вазон досі стояв у кутку, хоч квіти в ньому давно вимерли. Він згадав, як вона раділа й хвилювалася, коли вони дарували вазона Такові, хоч старий не дуже розумів, що з ним робити й де прилаштувати.
Довсон оглянув ділянку перед будинком, помітив білку, що майнула по гілках кизилового дерева. Десь високо у гіллі скрикнув кардинал, а поза тим місцина видавалася покинутою. Він обійшов будинок, прямуючи до гаража. Там було не так спекотно, сосни затуляли сонце. Вийшовши з тіні, він помітив жінку, що стояла в гаражі й оглядала останнє класичне авто, над яким працював Так. Спершу вирішив, що вона з юридичної контори, і уже майже вигукнув привітання, аж раптом жінка повернулася до нього обличчям. І Довсон уже не міг вичавити із себе ані слова.
Навіть здалеку вона виглядала красивішою, ніж він пам’ятав, і деякий час – який здався йому вічністю – він не міг відшукати слів. Він збагнув, що це знов може бути міраж, галюцинація, повільно стулив і розтулив повіки, і усвідомив, що помиляється. Вона насправді була тут, у прихистку, який колись належав їм обом.
І в ту мить, поки Аманда дивилась на нього крізь роки, він несподівано усвідомив, чому Так вимагав його повернення додому.
4
Ані він, ані вона не могли поворухнутися чи промовити бодай слово, доки спантеличення поступово переростало у впізнавання. Першим, що спало на думку Довсонові, було те, наскільки живою вона була в порівнянні із його спогадами про неї. Її волосся вигравало на вечірньому сонці золотавою міддю, а блакитні очі навіть здалеку заворожували глибиною. Та що довше він роздивлявся, то більше помічав відмінностей. Риси її обличчя втратили м’якість юності. Вилиці виступали гостріше, очі, обрамлені тоненькими зморшками, здавалися більш запалими. Та він бачив, що час поставився до її краси більш ніж поблажливо: з часу їхньої останньої зустрічі вона остаточно перетворилася на зрілу, дивовижно красиву жінку.
