Найкраще в мені

Текст добавлен: 29 сентября 2016, 02:28

Текст книги "Найкраще в мені"

Автор книги: Николас Спаркс

Жанр:

Современные любовные романы

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 17 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

Назад к карточке книги

– У цьому я поки що не впевнений.

Аманда напружилася:

– Тобто?

Довсон відповів не одразу – натомість відпив води з таким виразом, що Аманда майже почула, як в його голові обертаються коліщатка думок.

– Тобто мені треба якнайменше світитися, доки я в місті. Якщо не вийде, то доведеться діяти відповідно до обставин.

– Може, вони нічого й не робитимуть.

– Може. Поки що все добре, еге ж? – він закрутив пляшку й змінив тему. – Як гадаєш, що нам скаже містер Теннер? Він говорив дуже загадково, коли телефонував. Нічого не розказав про похорон.

– Мені теж нічого не сказав. Ми з мамою саме про це сьогодні говорили.

– Правда? Як у неї справи, до речі?

– Вона була трохи засмучена, бо пропустила бридж минулого вечора. Але задля компенсації була така ласкава змусити мене піти з нею на вечерю до її подруги сьогодні увечері.

Довсон посміхнувся:

– То… це означає, що до вечері ти вільна?

– А що? Ти щось задумав?

– Не знаю. Дізнаймося спочатку, що для нас приготував містер Теннер. До речі, час уже йти. До його контори десь квартал.

Аманда щільно закрила горнятко кришкою, і вони рушили вулицею, намагаючись триматися тіні.

– Пам’ятаєш, ти запитав дозволу пригостити мене морозивом? – запитала вона. – Тоді, коли ти вперше заговорив до мене.

– Пам’ятаю, як здивувався, коли ти погодилася.

На цю репліку вона не відреагувала і повела собі далі:

– Ти повів мене до кав’ярні при аптеці, до тієї, де старомодний фонтан і довжелезна прилава, і ми обоє з’їли по коктейлю з морозива й гарячого шоколаду. Морозиво, яке там готували, було найліпшим з усіх, що мені випало скуштувати. Досі не віриться, що тієї аптеки більше нема.

– А коли її закрили, до речі?

– Не пам’ятаю. Може, років п’ять чи шість тому. Просто якось я приїхала і помітила, що її більше немає. І я трохи той, засмутилася. Колись, коли діти були малі, водила їх туди, і вони завжди були від того щасливі.

Він спробував уявити, як Аманда з дітьми сидить у старій аптеці, але не міг добрати, як би вони виглядали. Чи схожі вони на неї, чи, може, успадкували батькові риси? Чи вони такі ж пристрасні, як вона, чи такі ж щирі й щедрі?

– Як гадаєш, твої діти були б тут щасливі? – запитав він.

– Доки були б малі – так. Це гарне місто, тут купа місцин, щоби гратися й блукати. Та коли виросли б, то усвідомили, як Орієнтал їх обмежує.

– Так само, як ти?

– Ага, – погодилася Аманда, – так само, як я. Не могла дочекатися переїзду. Не знаю, чи ти пам’ятаєш, але я подавала документи до Нью-Йоркського університету й до Бостонського коледжу – просто, щоб побачити великі міста.

– Як я міг забути? Вони були так далеко…

– Так, ну і… мій батько вчився в Університеті Дюка, і я зростала на його історіях про ті часи, дивилася матчі їхньої команди по телевізору. Гадаю, якби вступила до декількох коледжів, окрім цього, то навчатися б все одно пішла туди, інакше й бути не могло. І виявилося, що я вчинила правильно, бо отримувати знання там одне задоволення, я знайшла там купу друзів і подорослішала за час навчання. Крім того, не впевнена, що мені сподобалося б в Нью-Йорку чи Бостоні. Усе-таки у серці я дівчинка з маленького містечка. Мені подобається засинати під співи цвіркунів.

– Тоді тобі сподобалася б Луїзіана. Це комашина столиця світу.

Вона посміхнулася й сьорбнула кави.

– Пам’ятаєш, як ми поїхали на узбережжя, коли насувався ураган «Діана»? Як я благала тебе відвезти мене туди, і як ти мене відмовляв?

– Я гадав, що ти здуріла.

– Але ти все одно відвіз мене туди. Бо я цього хотіла. Ми із твоєї машини ледве вилізли, такий був вітер, а океан… просто здичавів. Увесь у баранцях, аж до виднокраю, а ти тримав мене й умовляв повернутися до авто.

– Боявся, що з тобою щось трапиться.

– Коли ти на платформі, бувають такі бурі?

– Не так часто, як могло б здатися. Коли ми на шляху урагану, то зазвичай нас евакуюють.

– Зазвичай?

Довсон знизав плечима:

– Буває, синоптики помиляються. Пару раз траплялось, що ураган зачіпав платформу, було лячно. Ми справді цілком залежали від примх погоди: єдине, що ми могли вдіяти, – це пригинатися й триматися за щось, доки платформу хитало, бо якщо щось трапиться, ніхто не прийде на допомогу. Я бачив тих, хто втратив глузд від страху.

– Я, мабуть, була б серед тих, хто втратив глузд.

– Коли насувалася «Діана», ти чудово трималася, – зауважив він.

– Бо ти був поряд, – відповіла Аманда й сповільнила крок. Слова її звучали щиро. – Я знала, що ти не дозволиш нікому й нічому скривдити мене. З тобою я завжди почувалася у безпеці.

– Навіть коли батько й брати прийшли до Така за грішми?

– Ага, – відповіла вона, – навіть тоді. Твої родичі ніколи не лякали мене.

– Тобі пощастило.

– Не знаю, – відповіла Аманда. – Коли ми були разом, то часом я наштовхувалася на Ейбі чи Теда в місті, та й на батька твого теж. Ох, як самовдоволено вони всміхалися, коли наші шляхи перетиналися, але я ніколи не нервувала через це. А коли потім приїздила влітку, то Теда вже забрали, і твій батько разом з Ейбі трималися подалі. Напевне, вони знали, що ти зробиш їм, якщо зі мною щось трапиться.

Вона остаточно зупинилася в тіні дерева й подивилася Довсонові просто в очі:

– Тож ні, я ніколи не боялася їх. Жодного разу. Бо в мене був ти.

– Ти мене переоцінюєш.

– Та ну! Хіба ти дозволив би їм скривдити мене?

Йому не довелося відповідати – вираз його обличчя без слів дав їй зрозуміти, що вона не помиляється.

– Знаєш, вони завжди боялися тебе. Навіть Тед. Бо вони знали тебе не гірше за мене.

– Ти мене боялася?

– Я не те мала на увазі. Просто знала, що ти любиш мене і зробиш задля мене що завгодно. І це була одна з причин, чому було так боляче, коли ти попрощався зі мною, Довсоне. Бо вже тоді я розуміла, якою рідкісною є така любов. Тільки везунчикам випадає хоч раз скуштувати її.

Здавалося, Довсонові на мить відібрало мову.

– Мені шкода, – нарешті вимовив він.

– Мені теж, – відповіла вона, не стримуючи більше давнього смутку. – Я ж була з таких везунчиків, пам’ятаєш?

***

Діставшись до контори Морґана Теннера, Довсон з Амандою опинилися у невеличкій приймальні з обдертою сосновою підлогою, кількома журнальними столиками зі стосами застарілої преси, а також потертими м’якими стільцями. Секретарка пенсійного віку читала якийсь товстий роман. Хай там як, роботи для неї все одно не було: за десять хвилин їхнього очікування телефон жодного разу не задзвонив.

Нарешті двері кабінету прочинилися, і до них вийшов літній чоловік – сива чуприна, брови, наче гусінь, зім’ятий костюм. Він подав їм знак рукою: мовляв, заходьте, не баріться.

– Аманда Рідлі й Довсон Коул, я так розумію? – і потис їм руки. – Я Морґан Теннер і хотів би висловити свої співчуття. Знаю, вам нелегко.

– Дякую, – відповіла Аманда, а Довсон просто кивнув.

Теннер вказав їм на два чорних шкіряних крісла:

– Прошу, сідайте. Хоча це й не забере багато часу.

Кабінет Теннера був зовсім не схожим на приймальню: охайні полиці з червоного дерева, забиті сотнями томів, вікно на вулицю, пишний старовинний робочий стіл у різьбленій мідній облямівці по кутах, і на ньому – щось, що виглядало, як оригінальна лампа Тіффані. Посеред столу просто перед ними стояла горіхова скринька.

– Прошу вибачення за затримку: телефонна розмова затяглася, треба було обговорити останні деталі однієї справи, – говорив юрист, одночасно перекладаючи речі на столі туди й сюди. – Напевне, вам цікаво, чому стільки таємниць у цьому ділі, але це Такова воля, не моя.

Аманда побіжно глянула на Довсона, коли Теннер усівся до столу й узяв до рук теку, що лежала перед ним.

– Дуже вдячний, що ви обоє знайшли час приїхати. Й після всього, що я про вас чув від Така, гадаю, він би теж був вдячний. Упевнений, що у вас купа запитань, тому я почну, – тут він посміхнувся, показавши на диво рівні й білі зуби. – Як ви знаєте, тіло Така знайшов у вівторок Рекс Ярборо.

– Хто? – перепитала Аманда.

– Поштар. Виявилося, що він часто заходив до Така, щоби пересвідчитися, що в того все гаразд. Цього разу, коли постукав, ніхто не озвався. Двері були незамкнені, тож коли він зайшов усередину, то знайшов Така в ліжку. Зателефонував шерифові, той написав у висновку, що це була ненасильницька смерть. І тоді шериф повідомив мені.

– Чому він зателефонував саме вам? – запитав Довсон.

– Бо така в нього була домовленість з Таком. Той повідомив шерифа, що я виконавець його заповіту, тож мене слід повідомити, коли він помре.

– Ви так говорите, наче він знав, що має померти.

– Гадаю, він розумів, що на нього невдовзі чекає, – відповів Теннер. – Так Гостетлер був уже старий, він не боявся того, що готує похилий вік, – тут Теннер похитав головою. – Мені лишається сподіватися, що і сам я буду таким організованим й зібраним, коли настане мій час.

Аманда й Довсон глянули одне на одного, але не сказали нічого.

– Я наполягав, аби він повідомив вас про свою останню волю й плани, та він хотів з якоїсь причини тримати все в таємниці. Цього я досі не можу пояснити, – тут Теннер звучав майже по-батьківськи, – але маю сказати, що він, очевидно, дуже піклувався про вас.

Довсон подався вперед:

– Розумію, що це не важливо, та все-таки хотілося б знати, як ви з Таком познайомилися.

Теннер кивнув так, наче був готовий до такого питання.

– Така я зустрів вісімнадцять років тому, коли привів до нього на реставрацію класичного «Мустанга». Тоді я був партнером великої юридичної фірми в Ралі. Займався лобіюванням, якщо хочете знати. Багато що робив для сільського господарства. Але якщо коротко, то на пару днів я зупинився тут, аби поспостерігати, як іде робота. Я Така в ділі не бачив, тільки чув про нього, тож не дуже довіряв йому. Однак ми познайомилися, і я зрозумів, що мені подобається ритм тутешнього життя. За декілька тижнів, коли приїхав забирати авто, Так взяв з мене набагато менше, ніж я очікував, але роботу він виконав на найвищому рівні. Минуло п’ятнадцять років. Я страшенно виснажився, і як тільки зрозумів це, одразу ж перебрався сюди на пенсію. Але зовсім відійти від справ не випало: через рік, чи якось так, я розпочав практику. Не дуже активну – в основному то були заповіти й угоди з продажу нерухомості. Працювати мені не конче необхідно, просто треба кудись себе дівати. І дружина щаслива, що я десь виходжу на декілька годин у тижні. Так чи інакше, але ми з Таком випадково перетнулися в Ірвіна одного ранку, і я сказав йому, що як чогось він потребуватиме, то нехай звертається. І тоді, минулого лютого, я дуже здивувався, що він вирішив-таки скористатися моїми послугами.

– Але чому ви, а не…

– Не хтось інший? – договорив Теннер. – Я так зрозумів, що йому був потрібний юрист, який не встиг пустити коріння в місті. Він не дуже вірив у нерозголошення відносин між юристом і клієнтом, навіть коли я запевнив його, що таємність буде цілковитою. Не знаю, чи треба додати ще щось.

Коли Аманда похитала головою, він посунув теку ближче до себе й начепив окуляри.

– Що ж, почнемо. Так лишив мені вказівки щодо того, як виконувати його останню волю. Вам слід знати, що його воля включала й те, що він не бажав традиційного похорону. Натомість, він просив, аби після смерті тіло його було піддане кремації, і, відповідно до бажаного для нього розкладу, кремація відбулася вчора.

Він посунув скриньку ближче до них, і стало ясно, що в ній Таків попіл.

Аманда зблідла:

– Але ж ми тільки вчора приїхали.

– Знаю. Він просив, аби я подбав про це до вашої появи в місті.

– Він не хотів нашої присутності?

– Він нічиєї не хотів.

– Але чому?

– Усе, що я можу сказати, це те, що так він хотів. Але якби мене спитали, то я би припустив, що йому здавалося, що будь-яка необхідність щось організовувати могла б засмутити вас, – Теннер взяв перший аркуш з теки й підняв його перед очі. – Він казав – і тут я цитую його слово в слово – що «ні в якому разі моя смерть не повинна якось обтяжити когось із них».

Теннер зняв окуляри й відхилився на спинку крісла, намагаючись оцінити їхню реакцію.

– Іншими словами, ніякого похорону? – запитала Аманда.

– У традиційному розумінні – ніякого.

Аманда глянула на Теннера, а тоді на Довсона:

– То чому він хотів, аби ми приїхали?

– Він просив, аби я зв’язався із вами, бо сподівався, що ви зможете зробити для нього дещо інше, дещо важливіше за кремацію. По суті, він хотів, аби ви удвох розвіяли його попіл у місці, яке посідало особливе місце в його житті – таке місце, де жоден з вас і не бував.

Лише мить, і Аманда здогадалася:

– Його садиба у Вандмірі?

Теннер кивнув:

– Саме так. Завтра було би те, що треба, в будь-який зручний для вас час. Звісно, якщо вам ця ідея не близька, то я подбаю про це сам. Все одно маю туди поїхати.

– Ні, завтра буде зручно, – запевнила його Аманда.

Теннер узяв до рук клаптик паперу:

– Ось адреса, і я також дозволив собі роздрукувати маршрут. Садиба трохи подалі від в’їжджених доріг, як ви, мабуть, самі зрозуміли. І ще одна річ: він просив, щоб я вам передав оце, – сказав він, виймаючи з теки три конверти з печатками. – Ви побачите свої імена на двох з них, та він хотів, аби ви спершу удвох уголос прочитали того листа, що в непідписаному конверті, за деякий час до церемонії.

– Церемонії? – перепитала Аманда.

– Розвіювання праху, я маю на увазі, – уточнив він, передаючи їм конверти й маршрутні вказівки. – І, звичайно ж, не соромтеся додати щось, що відчуватимете за необхідне сказати.

– Дякую, – відповіла вона, беручи до рук конверти, – несподівано важкі, набиті таємницями. – А що з іншими двома робити?

– Гадаю, ви маєте відкрити їх потім.

– Гадаєте?

– Так про це нічого до пуття не сказав, тільки що після першого листа ви самі зрозумієте, коли читати наступні.

Аманда узяла конверти й поклала до сумочки, перетравлюючи все, що сказав їм Теннер. Довсон здавався так само спантеличеним і задуманим.

Теннер знов заглянув до теки:

– Маєте питання?

– Він не казав, де саме в садибі треба розвіяти попіл?

– Ні.

– То як ми знатимемо? Ми ж ніколи там не були.

– Те саме я питав у нього, та він, здавалося, був упевнений, що ви зрозумієте, як вчинити.

– Він не мав на увазі якийсь певний проміжок часу?

– Знов-таки, він залишив цей вибір вам. Однак він чітко дав зрозуміти, що це цілком приватна справа. Він прохав мене впевнитися, скажімо, що в газетах не буде згадки про його смерть, навіть якщо це просто некролог. Я так зрозумів, що йому б не хотілося, щоби хтось, окрім нас трьох, знав про те, що він помер. І я всіляко дотримувався його вказівок, наскільки було можливо. Звісно, чутки ширилися, незважаючи на мої зусилля, та хочу, щоби ви знали, що я зробив усе від себе залежне.

– Він не пояснював, чому так?

– Ні, – відповів Теннер, – та я й не питав. На той час я вже зрозумів, що якщо він не хоче пояснити, то й не пояснюватиме.

Юрист поглянув на Аманду й Довсона, чекаючи на наступні запитання. Та вони мовчали, і він закрив теку.

– Тепер про його майно. Ви обоє знаєте, що живих родичів Так не мав. Я розумію, що ця тема може здаватися вам неприйнятною в таку скорботну хвилину, та він наголосив на тому, що я повинен повідомити вам його останню волю, доки ви тут. Тож ви не проти?

Обоє кивнули, і Теннер повів далі:

– Так був небагатою людиною. У нього була зовсім невеличка ділянка землі, а також кошти на декількох рахунках. Я досі підбиваю підсумки, але вам слід знати таке: він казав, аби ви на свій розсуд розпорядилися його особистими речами й взяли собі те, що вважатимете за потрібне, навіть якщо це щось одне. Він просто сказав, що якщо ви не дійдете згоди щодо чогось, то маєте вирішити усе тут, особисто. Протягом наступних місяців я займатимуся затвердженням заповіту, та по суті рештки його майна буде продано, а вилучені кошти передано Дитячому онкоцентрові лікарні Університету Дюка, – тут Теннер посміхнувся Аманді. – Гадаю, вам приємно це чути.

– Не знаю, що й сказати, – вона відчувала Довсонове напруження, – це так щедро з його боку.

Вона на мить замовкла, вражена сильніше, ніж хотіла б виявити.

– Гадаю, він знав, що це означатиме для мене.

Теннер кивнув, тоді порозкладав аркуші й відклав їх убік.

– Гадаю, це все, якщо у вас немає зауважень.

Зауважень у них не було, і, попрощавшись, Аманда підвелася з крісла, а Довсон узяв зі столу горіхову скриньку. Теннер теж підвівся, та проводжати їх не пішов. Аманда пішла до дверей разом з Довсоном і помітила, як він насупився. Перед дверима він зупинився й розвернувся:

– Містере Теннер?

– Так?

– Ви обмовилися про дещо, що зацікавило мене.

– Невже?

– Ви казали, що завтра було б найліпше. Я так розумію, що справа в тому, щоб це було не сьогодні?

– Саме так.

– А ви не скажете, чому?

Теннер посунув теку на край столу:

– Вибачте, але не скажу, бо не маю права.

***

– Що це таке було? – запитала Аманда.

Вони йшли до її машини, яку вона лишила коло кав’ярні. У відповідь Довсон сунув руку в кишеню й запитав:

– Маєш плани на обід?

– А відповісти на моє питання ти спершу не хочеш?

– Я не знаю, що на нього відповісти. Теннер мені не відповів.

– Але нащо взагалі було запитувати?

– Бо я такий, мені цікаво. Мені завжди усе було цікаво.

Вона перейшла вулицю.

– Ні. Я не згодна. Ти жив своїм життям і стоїчно приймав усе, що з тобою коїлося, коли вже на те пішло. Але я дуже добре розумію, що ти робиш просто зараз.

– І що ж я роблю?

– Намагаєшся змінити тему.

Він нічого не сказав на заперечення, просто поправив скриньку, яку тримав під пахвою.

– А ти на моє запитання не відповіла теж.

– Яке?

– Я запитав, які в тебе плани на обід. Бо якщо ти вільна, то я знаю чудове місце.

Вона вичекала, розмірковуючи про швидкість поширення чуток у малому містечку, та Довсон, як завжди, сам усе зрозумів.

– Повір мені, – запевнив він, – я знаю, куди саме нам слід піти.

***

Через півгодини вони знов були в Така: сиділи на березі струмка на ковдрі, яку Аманда знайшла в Таковій коморі. Дорогою Довсон узяв у ресторані «Брантліз Віледж» два сендвічі й декілька пляшок води.

– Як ти здогадався? – запитала вона, повертаюсь до тієї особливості їхнього спілкування, коли для цілковитого порозуміння було достатньо просто опинитися поряд: з Довсоном колись так було, і тепер він знов нагадав їй, що знає її думки ще до того, як вона їх озвучить. В юності найменшого жесту, найнепомітнішого вигуку було достатньо, аби позначити цілий світ думок та переживань.

– Твоя мама та всі її знайомі досі живуть у місті. Ти заміжня жінка, а я людина з минулого. Не треба бути надто розумним, аби зрозуміти, що проводити день у місті – не найліпша ідея в нашому випадку.

Їй було приємно, що той усе розуміє, та коли він витяг з пакета два сендвічі, вона все одно відчула приплив провини. Вона заспокоювала себе, що це лише обід, проте це була не вся правда, і вона це теж розуміла.

Довсон, здавалося, не помітив її вагань.

– Індичка чи цезар? – запитав він, простягши їй обидва згортки.

– Та будь-який, – відповіла вона, а тоді все-таки вибрала. – Нехай буде цезар.

Він дав їй сендвіч й пляшку води. Вона роздивилася навколо. Було тихо і якось по-мирному гарно. Тонкі димчасті хмарки повзли небом, пара білок ганялися одна за одною стовбуром дуба, порослого іспанським мохом. Вона зросла тут, але з часом ці місця стали здаватися їй на диво чужими, діаметрально відмінними від того, що оточувало її зазвичай у ці роки.

– Як тобі зустріч? Що ти про неї думаєш? – запитав він.

– Здається, цей Теннер порядна людина.

– А Такові листи? Є в тебе думки думки щодо них?

– Після того, що я почула ранком? Жодних здогадок.

Довсон кивнув, розгортаючи сендвіча, і вона зробила те саме.

– Дитячий онкоцентр, хм. Несподівано.

Вона кивнула, автоматично згадавши про Беа.

– Я ж казала, що на добровільних засадах допомагаю лікарні Університету Дюка. Серед іншого, збираю для неї кошти.

– Так, але ти не казала, в якому саме відділенні лікарні ти працюєш, – відповів Довсон, тримаючи в руках непочатий сендвіч. У його голосі вона почула запитальну нотку й знала, що він чекає на відповідь, але не могла підібрати слів. Просто взяла до рук пляшку води й відкрутила кришечку.

– У нас із Френком була ще одна дитина, маленька дівчинка, немовлятко, на три роки молодша за Лін.

Аманда зупинилася, щоби набратися сил, але одночасно відчула, що казати про це Довсонові буде не боляче, що в цьому не буде незручності – такої, як з іншими.

– Їй діагностували пухлину мозку в півтора року. Пухлина була неоперабельна, і, незважаючи на зусилля команди найліпших лікарів й інших працівників Дитячого онкоцентру, вона померла через півроку.

Аманда перевела погляд на струмок і відчула знайомий глибинний біль, ненастанну печаль, яка ніколи не минеться.

Довсон взяв її за руку.

– Як її звали? – тихо запитав він.

– Беа.

Вони довго сиділи мовчки, й лише дзюрчання струмка та шурхіт листя у кронах дерев порушували тишу. Аманда не відчувала потреби розповісти більше, та й Довсон не чекав цього від неї. Вона знала, що він повністю розуміє її почуття, і їй здавалося, що йому теж боляче – зокрема через те, що нічим не може зарадити.

***

Попоївши, вони зібрали рештки пікніку до ковдри й рушили назад до будинку. Довсон зайшов усередину слідом за Амандою, яка пішла класти на місце ковдру. Доки вона поралася, Довсон пішов до кухні, узяв пару склянок й холодний чай з холодильника. В Амандиній поведінці йому чулася якась обачливість – наче вона боялася перетнути якусь уявну, невимовну межу. Коли вона повернулася до кухні, він простягнув їй одну зі склянок із чаєм.

– З тобою все гаразд? – запитав він.

– Ага, – відповіла вона, беручи в нього склянку. – Усе добре.

– Вибач, якщо засмутив тебе.

– Ти не засмутив. Просто мені досі іноді тяжко говорити про Беа. І ці вихідні… дуже несподівані видалися.

– Для мене теж, – погодився Довсон.

Спершись на кухонну стільницю, він змінив тему:

– То як ми це робитимем?

– Що робитимем?

– Розбиратимемо речі. Щоб побачити, чи не хочеш ти чогось узяти собі.

Аманда зітхнула, сподіваючись, що її нервовість не дуже помітна:

– Не знаю. Мені чомусь здається, що це неправильно.

– Не треба, щоби так здавалося. Він хотів, аби ми пам’ятали про нього.

– Я пам’ятатиму про нього незважаючи ні на що.

– Тоді якщо от як подивитися на це: якщо він хотів бути чимось більшим за спогад? Хотів, аби ми мали часточку його і його оселі.

Вона відпила чаю і зрозуміла, що Довсон правий. Та розбирати речі зараз, аби забрати собі якийсь сувенір – у той момент це було занадто для неї.

– Вичекаймо трохи. Можна так?

– Можна, звісно. Давай, коли ти будеш готова. Не хочеш посидіти трохи надворі?

Вона кивнула й пішла слідом за ним на ґанок, де вони всілися в Такові старезні крісла-гойдалки. Сперши руку зі склянкою на коліно, Довсон мовив:

– Гадаю, Так із Кларою частенько тут сиділи. Просто сиділи надворі й спостерігали, як світ живе своїм життям.

– Можливо.

Він глянув на неї й сказав:

– Я радий, що ти приїздила до нього. Нестерпно було думати, як йому тут живеться, завжди на самоті.

Тримаючи склянку, вона відчувала, як по стінці стікає волога.

– Ти ж знаєш, що йому ввижалася Клара? Уже коли її не стало.

Довсон насупився:

– Ти це про що?

– Він божився, що бачить її, що вона досі тут.

На мить перед його внутрішнім зором промайнуло відчуття невловного руху й образи, які йому ввижалися.

– Що саме ти маєш на увазі, коли кажеш, що він її бачив?

– Те, що й сказала. Він бачив її й говорив до неї.

Довсон знервовано кліпнув очима.

– Ти хочеш сказати, що Так вважав, що бачив привида?

– Як? Він ніколи про це не розповідав?

– Він ніколи не розповідав мені про Клару. Крапка.

Аманда витріщилася на нього:

– Ніколи?!

– Єдине, що він казав, це як звали його дружину.

Тож Аманда відставила склянку й взялася розповідати дещо з того, чим з нею за ці роки устиг поділитися Так. Про те, як його, дванадцятирічного, вигнали зі школи і як він влаштувався до дядькового гаражу. Як уперше зустрів Клару у церкві, коли йому було чотирнадцять, й одразу ж зрозумів, що хоче мати її за дружину. Як уся Такова родина, включно з дядьком, поїхала на північ у пошуках роботи під час Великої депресії і не повернулася. Вона розповідала Довсонові про їхні з Кларою перші роки спільного життя, про її перший викидень, про тяжку працю на Клариного батька на родинній фермі вдень і будівництво власного будиночку вночі. Вона розповіла, як у Клари сталося ще два викидні після війни, як Так будував гараж, щоби зрештою почати реставрувати й ремонтувати автомобілі на початку 1950-х. Як він ремонтував «Кадилак» молодого й перспективного співака на ім’я Елвіс Преслі. Коли вона закінчила свою розповідь історією про Кларину смерть і про те, як Так говорив про її яви, Довсон уже допив чай і, похнюпившись, роздивлявся порожню склянку – напевне, намагаючись зібрати все почуте докупи й порівняти отриманий образ з тією людиною, яку він колись знав.

– Повірити не можу, що він нічого такого не розповідав, – дивувалася Аманда.

– Певно, він мав на те причини. Може, ти йому більше подобалася.

– Сумніваюся. Просто я з’явилася в його житті вже пізніше. Ти ж знав його, коли йому досі боліло.

– Можливо, – відповів він так, наче її слова не переконали його.

Аманда вела далі:

– Ти був потрібен йому. Як-не-як, він дозволив тобі жити в нього. І не раз – двічі.

Коли Довсон кивнув-таки, вона запитала:

– Я маю до тебе питання. Можна?

– Питай про будь-що.

– А про що ж тоді ви з ним говорили?

– Про авто. Двигуни. Коробки передач. Іноді про погоду балакали.

– Захоплюючі, мабуть, бесіди були, – пирснула вона.

– Та ти не уявляєш! Але тоді і я був не з балакучих.

Вона нахилилася в його бік і несподівано наполегливо сказала:

– Ну, добре. Тепер ми обоє знаємо про Така, ти знаєш про мене. Та я досі про тебе нічого не знаю.

– Звісно, знаєш. Я тобі вчора розповідав. Що працюю на нафтодобувній платформі. Що живу у вагончику поза містом. Маю те саме авто. Ні з ким не зустрічаюся.

Повільно, майже спокусливо, Аманда переклала пасмо волосся з плеча на плече:

– Розкажи про себе щось мені не відоме, щось, чого ніхто більше про тебе не знає. Щось, що здивує мене.

– Та нема чого розповідати, – відповів він.

– Чому я тобі не вірю? – допитувалася вона.

Бо, – подумки відповів він, – я ніколи не вмів приховувати від тебе правду.

– Я не знаю, – сказав він уголос.

Його відповідь змусила її замовкнути. Вона замислилася про щось.

– Ти дещо вчора розповів таке, що мене зацікавило.

Довсон відповів на це здивованим виразом обличчя, і вона продовжила:

– Як ти дізнався, що Мерилін Боннер не вийшла заміж удруге?

– Просто знаю.

– Так тобі розповів?

– Ні.

– То звідки ти знаєш.

Він склав руки, сплівши пальці в замок, і відхилився назад у кріслі. Вона просто спитає ще раз, якщо він зараз не відповість, бо в цьому вона також не змінилася.

– Напевне, ліпше почати з самого початку, – сказав він і зітхнув. Він розповів їй про Боннерів – як колись давно ходив до майже зруйнованого будинку Мерилін, як тяжко її родина боролася за виживання, як він почав анонімно надсилати їй гроші, коли вийшов із в’язниці, і нарешті про те, як він найняв приватних детективів, щоби дізнаватися, як ведеться Боннерам. Коли він закінчив, Аманда мовчала, явно шукаючи відповідь і не знаходячи її.

– Не знаю, що й сказати, – зірвалося з її вуст.

– Я знав, що ти так скажеш.

– Серйозно, Довсоне, – роздратовано, майже розлючено почала вона, – я розумію, що у твоїх діях, безсумнівно, є щось благородне, розумію, що це допомогло змінити їхнє життя на краще. Але… є в цьому дещо сумне також, бо ти не можеш пробачити собі того, що було нещасним випадком. Усі помиляються, навіть якщо ці помилки гірші за помилки інших. Нещастя трапляються. Але слідкувати за кимось? Щоб точно знати, що з ними відбувається? Це просто ненормально.

– Ти не розумієш… – почав пояснювати він, та вона втрутилася, ляснувши обома долонями по перильцях крісла:

– Ні, це ти не розумієш! Тобі не здається, що вони заслуговують на якусь приватність? А якби вони дізналися? Ти хоч уявляєш, які страшні були б наслідки? Якими зрадженими, якими беззахисними вони б почувалися! – тут вона зненацька взяла його за лікоть і стисла так, що в її дотику почулося відчайдушне бажання бути почутою. – Я не кажу, що згодна з тим, що ти робиш, бо те, що ти робиш зі своїми грішми – твоя справа. Але все інше! Детективи! Ти маєш зупинитися. Пообіцяй, що зробиш це, добре?

Він відчував, як гаряче від її дотику.

– Добре, – зрештою мовив він, – обіцяю, що більше такого не робитиму.

Вона уважно дивилася на нього, намагаючись упевнитися, що він каже щиру правду. Вперше з часу їхньої зустрічі Довсон виглядав майже знесиленим. У його позі було щось занепадницьке, і поки вони сиділи поряд, вона все думала, що з ним сталося б, якби того літа вона не поїхала з міста. Чи навіть якби вона навідувала його у в’язниці. Їй хотілося вірити, що все було б хоча трішечки інакше, що тоді він міг би жити, не озираючись назад. Що Довсон, може і не щасливий, міг би, можливо, відшукати в собі спокій. Бо спокій для нього завжди був недосяжним.

Але ж він не був у цьому самотній, правда? Хіба не всі цього прагнуть?

– Я маю ще в дечому зізнатися, – мовив він. – Про Боннерів.

Аманда затамувала подих.

– Ще щось?

Він потер перенісся вільною рукою, наче тягнучи час.

– Цього ранку я відніс квіти на могилу Боннера. Так я чинив відтоді, як мене випустили. Коли вже не міг не думати про це, розумієш?

Вона пильно дивилася на нього широко розкритими очима, очікуючи на ще якийсь сюрприз, та сюрпризів більше не було.

– Оце вже не дотягує до всього іншого, що ти робив.

– Розумію. Просто подумав, що треба й про це сказати.

– Чому? Бо тобі тепер цікава моя думка?

Він знизав плечима:

– Можливо.