Текст книги "Найкраще в мені"

Автор книги: Николас Спаркс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 17 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

Утім, вона розуміла, що могло бути гірше. Набагато гірше. За великим рахунком, з Аланом усе було гаразд. Він був добрим, він мав роботу, не знаходив біди на свою голову, і це було непогано як для його віку й теперішніх часів. Можна що завгодно казати, але Мерилін читала газети й звертала увагу на чутки. Вона знала, що купа його друзів, його однолітків, яких вона знала змалечку, – і дехто з них походив із заможніших сімей – опустилися до наркотиків й пляшки, а то й втрапили за ґрати. І це було не дивно для цієї місцевості. Звісно, одноповерхова Америка породила багато героїв, і всі звикли бачити її, як на картинах Нормана Роквелла, та дійсність сильно відрізнялася від такого уявлення. За винятком лікарів і юристів, або тих, хто мав свою справу, мало хто в Орієнталі міг розраховувати на гідний заробіток – як і в інших невеликих містечках. І хоч це було ідеальне місце для виховання дітей, молодим дорослим тут було робити нічого. У містечках не було – та й не буде – вакансій для управлінців, у вихідні не було куди піти, не було нових людей, аби заводити знайомства. Вона не розуміла, чому Алан хоче лишатися тут, зрештою, якщо він щасливий і сам заробляє собі на життя, то вона готова полегшити йому шлях, навіть якщо знадобилося придбати для нього вагончика, до якого рукою подати, аби він зміг зробити перші кроки у самостійному житті.

Ні, у неї не було жодних ілюзій щодо Орієнтала. У цьому сенсі вона сильно відрізнялася від інших представників вищого світу міста, а коли втратила чоловіка і постала перед необхідністю прогодувати двох дітей, то її ставлення до речей змінилося. Приналежність до сім’ї Беннетів й диплом Університету Північної Кароліни не завадив банкові спробувати відібрати в неї сад. Та й сімейні зв’язки не допомогли у боротьбі за виживання. Навіть престижний диплом економіста не став для неї перепусткою в ліпше життя.

Урешті-решт усе зводилося до грошей, до того, що людина справді робить, а не ким вважає себе. Це була одна з причин, чому дотримання статус-кво в Орієнталі не було більше можливим. Днями вона найняла працьовитого іммігранта, що його їй порадила одна колишня університетська королева краси, яка вважала, що світ належить їй за правом народження. Людей, подібних до Евелін Кольє й Юджинії Вілкокс, вона вже давно вважала чимось на зразок динозаврів, хоча Евелін і Юджинія сприйняли б таку її думку як богохульство. Вони жили у світі, якого давно вже не існувало. Нещодавно під час зустрічі міського бомонду вона десь так їм і сказала. Раніше за такі слова її рішуче засудили б, однак тепер Мерилін була чи не єдиним підприємцем у місті, чия справа процвітала, тому заперечити їй ніхто не міг – навіть Юджинія Вілкокс і Евелін Кольє.

Після смерті Девіда минуло багато років, і за цей час вона навчилася цінувати незалежність, яка далася їй потом і кров’ю. Вона навчилася довіряти інстинктам і не могла не визнати за собою приємного відчуття, що його давав контроль над власним життям: їй більше не треба було рахуватися з чиїмись сподіванками. Мабуть, саме з цієї причини вона відхиляла численні пропозиції Лео про одруження. Він працював бухгалтером у Моред-Сіті, він був кмітливим, успішним, їй подобалося його товариство. Найважливіше – він поважав її, та й діти його обожнювали. Емілі й Алан не розуміли, чому вона відмовляє такому чоловікові.

Та Лео знав, що відповідь її завжди буде заперечною, і змирився з цим, бо насправді так усім було простіше. Завтра, можливо, вони підуть у кіно, в неділю вона сходить до церкви, потім на кладовище до Девіда – щотижня вона ходила до нього, так тривало вже майже чверть століття. Потім повечеряє з Лео. Вона любила його, по-своєму. Може, таке кохання для багатьох було б незрозумілим, та думка інших її не обходила. Те, що було в них із Лео, було добре для них обох.

***

На іншому боці міста Аманда пила вранішню каву за кухонним столом й робила усе можливе, аби ігнорувати демонстративну мовчанку своєї матері.

Минулої ночі вона приїхала, й мати чекала на неї у своєму будуарі. Не давши дочці навіть присісти, вона заходилася розпитувати.

Де ти була? А чого так пізно? А чого не подзвонила?

Дзвонила, нагадала їй Аманда і, щоби не поринати в розбір порції обвинувачень, заздалегідь підготованих матір’ю, пробурмотіла, що потерпає від головного болю й тому конче потребує піти до своєї кімнати й лягти просто зараз. Вранішня материна поведінка цілком очевидно вказувала на її невдоволення тим, що розмови увечері не вийшло. Вийшовши на кухню, вона тільки привіталася, та більше не промовила ані слова: пішла собі до тостера, підкреслила мовчанку тяжким зітханням, вбгала до тостера хліб. Доки той підсмажувався, мати ще кілька разів – тепер уже голосніше – зітхнула.

«Ну добре, добре, я бачу, що ти засмучена, – хотіла сказати Аманда, – але годі вже». Та замість того вона сьорбнула кави й ухвалила для себе рішення, що не вступатиме в суперечки, на які б ґудзики її мати не тиснула.

Тостер із дзеньканням виплюнув хліб. Мати висунула шухляду, витягла столового ножа та з гуркотом зачинила шухляду назад. Тоді вже заходилася мастити грінку.

– Тобі вже ліпше? – нарешті запиталася вона, повернувшись до Аманди обличчям.

– Так, дякую.

– Тепер можеш розповісти, що відбувається? Чи де ти була?

– Я вже казала, що пізно вирушила, – нагадала Аманда, намагаючись звучати спокійно.

– Я намагалася додзвонитися, але мене скеровували на голосову пошту.

– Телефон сів, – цю відмазку вона вигадала учора, коли нарешті вирушила до матері, бо знала, як усе буде.

Мати забрала її тарілку й поцікавилася:

– І Френкові ти саме через це не дзвонила?

– Я говорила з ним вчора, десь за годину після того, як він прийшов додому з роботи, – Аманда взяла ранкову газету й заходилася з безтурботним виглядом перегортати шпальти.

– А він і сюди дзвонив.

– І?

– Був здивований, що тебе досі нема, – чмихнула Евелін. – Казав, що наскільки йому відомо, ти вирушила о другій.

– Та я ще містом наколувалася, доки на шосе не виїхала, – брехня йшла з неї надто легко, подумалося їй, але тут вона мала велику практику.

– Він наче був не в гуморі.

Ні, просто він пив, – подумки виправила її Аманда, – і я сумніваюся, що про цю розмову він взагалі згадає. Вона підвелася з-за столу й налила собі ще кави.

– Потім йому зателефоную.

Мати присіла до столу й повідомила:

– Учора увечері мене запрошували на бридж.

То ось, у чому справа, – подумала Аманда. Ну, загалом у цьому. Її мати була запеклою картяркою: впродовж майже тридцяти років грала з групою одних і тих самих жінок.

– То й сходила б.

– Я не могла, бо знала, що ти приїдеш, і гадала, що ми разом повечеряємо. Юджинії Вілкокс довелося мене підмінити.

Юджинія Вілкокс мешкала на тій самій вулиці – також в історичній будівлі, не менш шикарній, ніж дім Кольє. І хоч ці двоє вважалися подругами – її мати й Юджинія знали одне одну усе життя – між ними завжди існувала прихована конкуренція: в кого ліпший будинок, у кого ліпший сад чи інше – скажімо, в кого смачніші пироги.

– Пробач, мамо, – сказала Аманда, знов сідаючи до столу. – Треба було раніше тебе попередити.

– Юджинія нічого не тямить у ставках, і гру було зіпсовано – Марта Енн дзвонила й жалілася. Але, що важливо, я розповіла їй, що ти нині в місті, і, слово за слово, вона запросила нас обох на вечерю сьогодні.

Аманда знизала плечима й поставила чашку на стіл:

– Ти ж не погодилася, правда?

– Звісно, погодилася.

Образ Довсона промайнув їй в голові.

– Не впевнена, що матиму на це час, – зімпровізувала вона. – Увечері можуть бути поминки.

– Можуть бути поминки? І що це значить? Поминки або призначено, або ні.

– Значить, що я не впевнена. Коли телефонував юрист, то нічого точно не сказав про похорон.

– Це дивно, чи не так? Що він нічого точно не сказав.

Може, й так, – думала Аманда. Але не дивніше, ніж те, що Так посмертно організував їм з Довсоном вечерю у себе вдома.

– Упевнена, він чинить, як заповів Так.

Від згадування Такового імені мати занервувала – стала перебирати перли намиста, яке мала на шиї. Аманда ніколи не бачила, щоби та хоч раз вийшла зі спальні без макіяжу й прикрас, і цей ранок не був винятковим. Евелін Кольє завжди уособлювала собою дух Старого Півдня і, безперечно, ніщо, окрім смерті, не спинило б її на цьому шляху.

– Досі не розумію, нащо було через це приїжджати. Не те щоб ви з ним були великими друзями.

– Ми були друзями, мамо.

– Колись давно – так. Тобто одна справа, якби ти досі тут жила. Може, тоді я би зрозуміла. Але щоб отак спеціально їхати…

– Я приїхала вшанувати його пам’ять.

– Він мав сумнівну репутацію, от що. Багато хто вважав його божевільним. І що я маю казати друзям про причини твого приїзду?

– Не уявляю, чому ти взагалі маєш щось їм казати.

– Бо вони спитаються, чого ти приїхала, – відповіла мати.

– І чого б це вони про таке питалися?

– Бо ти їм цікава.

У материних інтонаціях Аманді вчулося дещо, чого вона не спромоглася розшифрувати. Розмірковуючи над цим, вона додала до кави вершків.

– І не уявляла, що можу бути такою цікавою темою для бесіди.

– Не так уже й дивно, якщо добре подумати. Ти майже ніколи не береш із собою дітей чи Френка. І коли всім здається це дивним, то тут я вже нічого не вдію.

– Про це ми вже говорили, – відповіла Аманда, не маючи сил приховувати роздратування. – Френк працює, діти в школі, та це не означає, що я не можу приїхати. Іноді, знаєш, доньки так чинять. Навідують матерів.

– А буває, що й зовсім не навідують. І ось це усіх дивує найбільше, якщо хочеш знати.

– Ти це про що? – зіщулилася Аманда.

– Про те, що ти приїздиш до Орієнтала, коли знаєш, що мене тут нема. І що ти зупиняєшся в моєму домі, навіть не попередивши, – Евелін уже не приховувала агресії й продовжила: – Гадала, я не здогадаюся? Як-от коли я поїхала в круїз минулого року? Чи коли я навідувала сестру в Чарльстоні позаминулого року? Це маленьке містечко, Амандо. Люди тебе бачили. Мої друзі тебе бачили. І я не розумію, як ти могла сподіватися, що я ні про що не довідаюся.

– Мамо…

– Не треба, – зупинила її Евелін, піднявши ідеально наманікюреного пальця. – Я добре знаю, чому ти приїздила. Може, я стара, та це не означає, що недоумкувата. Чого б іще ти приїздила на цей похорон? Звісно, раніше ти приїздила, щоб з ним бачитися. І так само ти чинила, коли відбріхувалася про магазини, я права? Чи коли казала, що їдеш із подругою на пляж? Увесь час мені брехала.

Аманда знітилася й нічого не відповіла. Та й що тут скажеш. Мати зітхнула, порушивши мовчанку, а тоді продовжила, але тепер без надриву в голосі:

– Знаєш, що? Я через тебе, Амандо, теж брехала, і тепер втомилася тримати правду в собі. Але я все-таки твоя мати, і ми могли би поговорити.

– Так, мамо, – в цей момент Аманда почула у власному голосі відголосок себе у підлітковому віці і зненавиділа себе за це.

– З дітьми усе добре? З ними немає якихось проблем, про які мені слід було би знати?

– Ні, з дітьми все чудово.

– Із Френком щось не так?

Аманда повернула чашку ручкою від себе.

– Хочеш про це поговорити? – запитала Евелін.

– Ні, – Аманда намагалася говорити спокійно.

– Я можу чимось допомогти?

– Ні.

– Що з тобою, Амандо?

З якоїсь причини це питання нагадало їй про Довсона, і на якусь мить вона подумки повернулася до Такової кухні, де розкошувала у Довсоновій увазі до себе. І тоді зрозуміла, що не хоче нічого, окрім як побачити його ще раз, і чхати на наслідки.

– Я не знаю, – зрештою пробурмотіла вона. – Я би рада пояснити, та не можу.

***

Коли Аманда пішла в душ, Евелін Кольє вийшла на ґанок помилуватися тим, як над рікою стелиться туман. Зазвичай ця частина дня подобалася їй найбільше – і так було завжди, з самого дитинства. Тоді вона не жила на річці. Мешкала коло млина, що належав її батькові, та на вихідних прогулювалась до мосту, де іноді просиджувала по декілька годин, спостерігаючи за тим, як імла тане в променях сонця. Гарві знав, що вона мріяла жити на річці, і саме тому придбав будинок уже після того, як вони одружилися. Звісно, він купив його в батька за копійки – у ті часи в Кольє було багато нерухомості – тож по статках молодої сім’ї це вдарило не сильно, хоч це й не мало великого значення. Важливо було те, що йому не все одно, і їй дуже не вистачало його зараз – хоч би й через Аманду та її таємниці. Ну як, як можна було здогадатися, що коїться в її голові? Хоча Аманда завше була загадкою, навіть у дитинстві. Вона мала власний погляд на речі, й відтоді як зробила перші кроки, була непіддатливою, наче пожолоблені двері вологого літнього дня. Коли їй говорили бути поряд, Аманда десь загулювала при першій же нагоді, коли їй говорили вдягти щось симпатичне, вона збігала сходами в чомусь давно зношеному й непридатному для виходу в люди. Коли вона була малою, то ще можна було якось контролювати її й втримувати на правильному шляху: вона ж належала до родини Кольє, і очікування щодо неї були високими. Та коли вона стала підлітком, у неї наче чорти вселилися. Спочатку цей Довсон Коул – Коул! – а тоді ці побрехеньки, нічні втечі крізь вікно, жахливий настрій, зухвалі відповіді на будь-які материні зауваження. Від такого напруження Евелін почала сивіти, і – хоч Аманда цього не розуміла – якби не постійна наявність бурбону в буфеті, вона б тих років могла й не пережити.

Коли вдалося розлучити Аманду з тим Коулом і відправити її до коледжу, життя покращилось. Почалися гарні роки без хвилювань, а потім і онуки з’явилися – звісно, це була велика радість. Шкода маленьку, зовсім ще немовля, така гарненька була дитинка, та Господь ніколи не дає життя за просто так. Вона все розуміла – в неї й самої був викидень за пару років до того, як Аманда народилася. І вона була рада, що Аманда змогла зібрати себе докупи, хоч і не одразу – Боже, як сім’я тоді потребувала її – та ще й спромоглася знайти собі ту роботу в благодійництві. Евелін би на її місці, звісно, обрала щось менш нервове – може, якусь дитячу спортивну лігу, абощо – та лікарня Університету Дюка була цілком поважним закладом, і вона не соромилася розповідати друзям про збори коштів, які добровільно очолювала Аманда.

Останнім часом їй здавалося, що Аманда знов деградувала до тих підліткових дурощів – брехала про все як дихала! Ох, звісно, близькі вони з нею ніколи не були, і вона давно вже змирилася з фактом, що ніколи й не будуть. Усі ці легенди про те, що доньки й матері обов’язково мають бути найліпшими друзями, – повна нісенітниця, але дружба повсякчас є менш важливою за сім’ю, бо друзі приходять і йдуть, а сім’я – це назавжди. Ні, вони не довірятися одне одній, а коли довірялися, то радше скаржилися, а скарги – пусте гаяння часу. Життя непроста штука, так завжди було і завжди буде – інакше не буває, то який сенс жалітися? Ти або робиш щось, або не робиш, а тоді живеш із вибором, який зробив.

Не треба бути таким уже розумним, аби помітити, що в Аманди з Френком проблеми. Френка вона останнім часом майже не бачила, бо Аманда приїздила сама, і якось згадувала про надмірну любов Френка до пива. Тут треба сказати, що Амандин батько й собі полюбляв випити бурбончику і що нема у світі подружжів без проблем. Був у її житті час, коли вона ледве терпіла Гарві й мріяла з ним розлучитися. І якби Аманда поцікавилася, то дізналася б про це, а ще Евелін нагадала би їй, що не завжди ліпше там, де нас нема. Молодше покоління просто не розуміло, що найліпше там, де для цього докладають зусиль, а це означало, що й Аманді, й Френкові слід було закасати рукави, якщо вони справді хочуть змінити щось на краще. Та Аманда не цікавилася.

І дуже шкода, бо Евелін ясно бачила, як Аманда сама розхитує й без того хиткі стосунки – і брехня була одним з проявів такої поведінки. Бо як Аманда брехала матері, то неважко було здогадатися, що й Френкові вона може брехати з тим самим успіхом. А коли один раз збрешеш, то хіба зупинишся? Евелін не була впевнена, однак Аманда явно заплуталася, а коли люди не розуміють, що роблять, вони можуть наламати дров. А це означало, що тепер їй треба виявити особливу пильність, сподобається це Аманді чи ні.

***

Довсон повернувся.

Тед Коул стояв на порозі хижі з сигаретою в зубах й тупо витріщався на м’ясні дерева – так він завжди звав їх, коли хлопці поверталися з полювання. На нижніх гілках висіла пара оленячих туш – навколо них і по них, випатраних і оббілованих, дзижчали й повзали мухи, і виволочені в багні оленячі тельбухи звисали до самої землі.

Напіврозкладені туші злегка погойдувалися від ранкового бризу, і Тед ще раз глибоко затягнувся. Він бачив Довсона, він знав, що Ейбі його теж бачив. Та Ейбі збрехав йому, і це вибісило його майже так само, як зухвала поява Довсона просто посеред міста.

Він почав втомлюватися від Ейбі, свого братка. Йому набридло, що ним попихають, що сімейні гроші йдуть чортзна-куди. Близьким був час, коли старий Ейбі міг випадково опинитися на цівці Тедового «Ґлока». Надто вже часто його любий братик плутав береги. Той пацан з різаком ледве його не зарізав – а ще пару років тому такого й уявити собі ніхто не міг. Якби Тед був там, цього не сталося б, та Ейбі не розповів йому про свої плани, і це був ще один знак на користь того, що Ейбі втрачає пильність. Та нова дівка зовсім мізки йому задурила – Кенді, чи Кемі, чи як там її в біса звати. Так, писок в неї нічого, та й тіло нічогеньке, і Тед би залюбки й собі дослідив, що вона там має і вміє, та вона була жінкою, а з жінками в них правила прості: хочеш від баби щось – то візьми, а як вона сердиться чи костричиться, то провчи, щоб знала своє місце. Може, доведеться так вчинити й пару раз, та згодом усі жінки попускаються. Здається, Ейбі про це забув.

І брехав же ж, брехав просто в лице. Тед жбурнув недобитого беника надвір, розмірковуючи про те, що пора вивести Ейбі на чисту воду, а ліпше – у кращий світ. Та починати треба з початку: Довсон має померти. Він так довго чекав на це. Через Довсона він мав потороченого носа, через Довсона йому заціплювали щелепи дротом, через Довсона той пацан глузував з нього так, що Тед йому цього не спустив, і дев’ять років його життя пішли псові під хвіст. Ніхто ще не срав йому в кашу, щоби так просто утекти. Ніхто. І ніхто не буде – ні Довсон, ні Ейбі. Ніхто. До того ж: як же довго він чекав.

Тед розвернувся і пішов усередину. Хатина була збудована наприкінці дев’яностих, і єдина лампа, що звисала зі стелі, майже не давала світла. Тіна, його трирічна мала, сиділа на подертому дивані перед телевізором й дивилася якийсь диснеївський мультик. Елла пройшла повз неї зовсім мовчки. У кухні на плитці було видно величезну пательню, вкриту товстим шаром нагорілої кіптяви й смальцю. Елла походила й повернулася до немовляти, що сиділо в кухні на високому стільці, верещало й розмазувало по обличчю щось жовте й бридке. Еллі було двадцять – вузькі стегна, ріденьке каштанове волосся, бризки ластовиння по вилицях. Її сукня ніяк не приховувала великого живота: тільки сім місяців, а вона вже втомлена. Вона завжди втомлена.

Він згріб зі столу ключі, і вона обізвалася:

– Десь ідеш?

– Не твоя срана справа, – відрізав він. Коли Елла відвернулася, він погладив немовля по голові й пішов до спальні. Там дістав з-під подушки «Ґлока», запхав його під ремінь й відчув таке полегшення й радість, наче в житті нарешті усе стало на місце.

Час із дечим порішити раз і назавжди.

7

Коли Довсон повернувся з пробіжки, кілька інших гостей готелю вже пили каву у вітальні й гортали безкоштовні примірники USA Today. З кухні пахло яєчнею й беконом, коли він піднімався сходами до своєї кімнати. Після душу він вдягся у джинси, сорочку на короткий рукав, а тоді пішов донизу снідати.

Коли він сів до столу, решта пожильців уже встигли поснідати, тож їв він на самоті. Незважаючи на пробіжку, він був не дуже голодний, проте власниця – жіночка років шістдесяти на ім’я Еліс Рассел, яка перебралася до Орієнтала на пенсію вісім років тому, – наклала йому на тарілку купу всього, й він відчув, що засмутить її, якщо все це не з’їсть: вона була такою собі бабусечкою – від зав’язок фартуха до подолу картатого домашнього плаття.

Доки він їв, Еліс пояснила, що, як і багато хто, вони з чоловіком перебралися на пенсії до Орієнтала задля вітрильництва. Однак чоловікові стало нудно, тож пару років тому вони придбали цей готель. Несподіваним було її звертання до нього – «містер Коул» – бо в ньому не чулося аніскілечки упізнавання навіть після того, як він завважив, що тут народився й виріс. Вона, очевидно, не влилася в місцеве життя.

Його родичі досі мешкали тут. Він бачив Ейбі коло крамниці і, добігши до рогу, звернув у вузенький провулок, щоб якнайшвидше повернутися до готелю, не виходячи на головну вулицю. Проблем з родичами йому зараз бажалося якнайменше, особливо з Тедом і Ейбі, хоча його не полишало відчуття, що не всі питання було вирішено.

Тим часом у нього тепер були справи. Доївши сніданок, він узяв букет, котрий замовив, перебуваючи в Луїзіані з доставкою до готелю, а тоді сів у орендоване авто. Їдучи, він уважно придивлявся до дзеркала заднього огляду, щоби переконатися, що ніхто за ним не стежить. На кладовищі швидко знайшов могилу доктора Боннера, оминувши низку вже знайомих надгробків.

Як Довсон і сподівався, на кладовищі нікого не було. Він поклав квіти коло надгробка й коротенько помолився за сім’ю померлого. Ще декілька хвилин постояв там, а тоді поїхав назад до готелю. Виходячи з автомобіля, він глянув угору. Блакить простяглася від обрію до обрію, повітря вже потеплішало. Йому спало на думку, що провести такий чудовий ранок в авто було б блюзнірством, а тому вирішив прогулятися пішки.

Сонце сліпуче виблискувало на поверхні Ньюс, і Довсон вдягнув темні окуляри. Перетинаючи вулицю, він роздивився по сторонах. Крамниці вже повідчинялися, та на тротуарах було порожньо, і він мимоволі поцікавився сам у себе, як ті торговці тримаються на плаву.

Глянувши на годинника, Довсон побачив, що має ще півгодини до призначеного часу. Далі перед собою він помітив кав’ярню, повз яку пробігав ранком, і хоч кави йому більше не хотілося, пляшка води могла би згодитися. Дивлячись у бік кав’ярні, він відчув, як здіймається бриз. Тут двері прочинилися, він побачив, хто з них виходить, і посмішка одразу з’явилася на його обличчі.

***

Аманда додала вершків й цукру до своєї ефіопської кави, стоячи на касі в «Бін». Колись ця кав’ярня була невеличким закладом, та серед її асортименту можна було знайти щонайменше два десятки сортів кави, а також смачнющі тістечка й печиво, і Аманда полюбляла навідуватися сюди щоразу, як бувала в Орієнталі. Як і в Ірвіна, місцеві збиралися тут, аби потеревенити про події в містечку. За її спиною точилася жвава розмова. Хоч вранішня година пік уже лишилася позаду, людей тут виявилося більше, ніж вона розраховувала: дівчина-бариста за прилавою не зупинилася перепочити ані на хвильку за весь час, доки Аманда була тут.

Кава була їй зараз просто необхідна. Ранкова розмова з матір’ю навалилася на неї хвилею апатії. Перед тим коли вона була в душі, на якусь мить з’явилася думка повернутися в кухню і завести справжню бесіду, але, витираючись, вона передумала. Аманда усе життя сподівалася, що врешті-решт її мати стане колись співчутливою й здатною висловлювати підтримку, яка завжди була так їй потрібна, однак уявити збентеження й розчарування на материному обличчі, коли та почує ім’я Довсона, було значно простіше. Тоді розпочнеться тирада – безсумнівно, це буде чергове повторення злостивих і принизливих лекцій, яких Аманда наслухалася в юності. Зрештою, її матір була поборником традиційних цінностей. Рішення були або розумними, або дурними, вибір був правильним чи неправильним, і певні межі перетинати заборонялось. Кодекси поведінки були прописані, оскаржувати їх зась – особливо в тому, що стосувалося сім’ї. Правила Аманді були відомі з дитинства, як і те, у що її мати свято вірить. Мати наголошувала на відповідальності, вірила в наслідки й не мала жодного бажання слухати відмовки. Аманда розуміла, що це не завжди було так уже погано: вона й собі застосовувала подібний підхід до дітей і знала, що так їм буде ліпше.

Різниця полягала в тому, що її мати завжди здавалася такою впевненою. Вона ніколи не мала сумнівів щодо себе, щодо вибору, який робила, – наче життя було піснею, і треба було лише крокувати в ритм, знаючи, що все відбудеться згідно з планом. Часто Аманді здавалося, що її матір не шкодує ні про що взагалі.

Проте Аманда була не такою. Вона ніяк не могла забути, як мати жорстко відреагувала на хворобу, а потім і смерть Беа. Звісно, вона висловила свої співчуття, навіть доглянула за Джаредом й Лін, коли Аманді часто треба було бувати в лікарні, а після похорону вона навіть декілька разів готувала їм вечерю. Але Аманда так і не осягла стоїчного прийняття, з яким її мати поставилася до ситуації, як досі не змогла перетравити лекцію, яку мати прочитала їй через три місяці після смерті Беа – про те, як Аманді треба «повернутися в сідло» й «припинити жаліти себе». Вона так це казала, наче втратити дитину – те саме, що посваритися з хлопцем. Вона досі переживала напади гніву, коли згадувала про це, і іноді не могла зрозуміти, чи її мати взагалі здатна на якесь співчуття.

Вона зітхнула й нагадала собі, що вони з матір’ю живуть у різних світах. Її мати ніколи не вчилася в коледжі, ніколи не жила за межами Орієнтала, і, може, річ була саме в цьому. Вона приймала щось, бо не мала з чим його порівняти. І власне її сім’ю важко було назвати сповненою любові, якщо зважити на ті крихти спогадів, якими мати все-таки ділилася. Але хто ж знав? Аманда напевне знала лиш те, що довіряти мамі – означало знайти на свою голову ще більше проблем, ніж воно було того варте, і просто зараз вона аж ніяк не була до цього готова.

Накриваючи горнятко кришкою, Аманда відчула, як задзвонив її мобільний. Побачивши, що це Лін, вона вийшла на ґаночок відповісти і наступні декілька хвилин провела за бесідою з донькою. Після того Аманда зателефонувала Джаредові на мобільний, розбудила його й послухала його сонне бурмотіння. Перед тим як покласти слухавку, він обмовився, що дуже чекатиме на неї в неділю. Їй дуже хотілося подзвонити й Анет також, але заспокоїлася думкою, що мала й без неї чудово проводить час у таборі.

Подумавши трохи, вона подзвонила Френкові на роботу. До того їй не випало поговорити з ним – хоч що вона там казала про це мамі. Як завжди, їй довелося чекати, доки він матиме вільну хвилинку між пацієнтами.

– Привіт-привіт! – привітався він, взявши слухавку. Поговоривши з чоловіком, вона зрозуміла, що він не пам’ятає, чи телефонував її матері вчора. Проте він, здавалося, був радий її чути: розпитував про маму, і Аманда розповіла, що увечері вони вдвох запрошені на вечерю. Тоді він повідомив, що має на неділю плани – спочатку гольф з приятелем, Роджером, а тоді трансляція матчу «Брейвз» у тому ж клубі. Досвід підказував їй, що ці заняття неодмінно закінчаться пиятикою, але приборкала напад люті, розуміючи, що допити ні до чого хорошого не призведуть. Френк запитав про похорон і про її плани в місті. І хоч Аманда чесно відповіла на всі питання – бо й сама ще нічого до пуття не знала – вона відчувала, як важко їй умовити себе згадати про Довсона. Френк, здавалося, нічого не помітив, але коли вони попрощалися, в Аманди лишилося виразне й неприємне відчуття провини. Вкупі з люттю це відчуття було достатньою причиною, аби на серці їй було дуже неспокійно.

***

Довсон чекав у тіні магнолії, доки Аманда заховає телефон у сумочці. Йому здалося, наче її обличчям промайнув смуток, та коли вона поправила ремінь на плечі, вираз обличчя знову стало важко прочитати.

Як і він, вона була вдягнена у джинси, і коли він вирушив їй назустріч, то помітив, як бірюзова блуза підкреслює колір її очей. Замислена, вона привіталася лише упізнавши його:

– Здоров, – мовила вона й широко посміхнулася. – Не чекала тебе тут зустріти.

Довсон ступив на ґанок, спостерігаючи, як вона провела рукою по волоссю, зібраному в охайний кінський хвіст.

– Хотів трішки води купити перед зустріччю.

– Не кави? Дарма, тут кава найліпша в усьому місті.

– Я вже поснідав.

– А був у Ірвіна? Так туди колись ходив, як додому.

– Ні, просто поснідав там, де зупинився. Сніданок входить у вартість номера, та й в Еліс усе було готове.

– Еліс?

– Та просто одна супермодель, яка зовсім випадково володіє готелем. Вона не варта ревнощів.

Аманда розсміялася:

– Ага, звісно. Як минув твій ранок?

– Добре. Добре пробігся, роздивився, що тут змінилося і як.

– І?

– Та наче з машини часу вийшов. Почуваюся, як Майкл Фокс у «Назад у майбутнє».

– Це одна з принад Орієнтала. Коли ти тут, легко вдавати, що за межами міста немає нічого, і всі проблеми просто розчиняються в повітрі.

– Ти звучиш так, наче з реклами Торгової палати зістрибнула.

– А це одна з моїх принад.

– Одна з багатьох, я певний.

Коли він сказав це, вона знов була вражена пильністю його погляду. Вона не звикла до того, щоби її так уважно роздивлялися – навпаки, часто почувала себе невидимкою, займаючись своїми нескінченними звичними справами. Та перш ніж вона встигла прийти до тями, він кивнув у бік дверей:

– Я все-таки заскочу за водою, якщо ти не проти.

Він зайшов усередину, й зі свого пункту спостереження Аманда побачила, як та двадцяти-з-чимось-літня бариста щосили намагалася не витріщатися на нього, ідучи до холодильника. Коли Довсон наблизився до каси, дівчина швиденько оглянула себе в дзеркалі, а тоді по-товариськи посміхнулася йому на касі. Аманда швидко відвернулася, щоби ніхто не упіймав її на підгляданні.

За хвилину Довсон повернувся, досі розмовляючи з дівчиною за касою. Аманда доклала усіх можливих зусиль, щоби не видати себе, і вони удвох мовчки, не домовляючись, пішли з ґанку кав’ярні навмання, зрештою опинившись на березі, звідки можна було ліпше розгледіти пришиб.

– Та дівчина за касою загравала до тебе, – поділилася вона спостереженням.

– Вона просто повелася по-дружньому, – знизав плечима Довсон й відкрутив пляшку. – Я й не помітив нічого такого.

– Як можна було не помітити?

– Голова була зайнята дечим іншим.

Його інтонація передбачала якесь продовження, і Аманда чекала, що він скаже далі. Довсон перевів погляд на човни, що вишикувалися уздовж пришибу, заколисані річковими хвилями.

– Бачив Ейбі ранком, – нарешті вимовив він. – Коли вийшов на пробіжку.

Від згадки про Довсонового брата в Аманди похололо серце.

– Ти певний, що це був він?

– Він же мій кузен.

– І що трапилося?

– Нічого.

– Це ж добре, правда?