Текст книги "Найкраще в мені"
Автор книги: Николас Спаркс
сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 17 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]
Ніколас Спаркс
Найкраще в мені
РОМАН
Вони не бачилися 25 років. За цей час багато що змінилося. Ніхто з них не прожив своє життя так, як сподівався. Але що, як вони насправді були призначені одне для одного? Що, коли роки минулися одним глибоким подихом і не згасили те кохання, що воно якось осяяло їхні серця? Чи зможуть Аманда та Довсон вибачити одне одному помилки юності й чи знайдуть відповідь на питання про здатність кохання перекреслити минуле?
Іскра між двома світами
Коли декілька років тому я подорожувала Америкою, якось наш водій показав на берег річки Огайо, заставлений трейлерами і всілякими халабудами: «А ось тут живе біла голота». Мовив він це без зневаги: більшість людей, що належать до маргінального суспільного прошарку, живуть так, бо не зуміли пристосуватись до життя стандартного американця: котедж на виплат, авто, двійко діток, собака. Вулиці з однаковими будинками й однаковими травниками перед ними, які треба підстригати щотижня, я бачила у Вермонті. Жодних ознак індивідуальності, хіба що можна повісити на фасаді американський прапор. Трейлер і котедж – два способи життя, який кому до вподоби, у суспільстві, котре називають суспільством рівних можливостей. Я не знаю, у якому будинку мешкає популярний письменник Ніколас Спаркс, але точно не у трейлері чи халабуді. Як автор бестселерів він може дозволити собі будинок індивідуального планування. Його романи виникають із іскри, що спалахує від тертя двох світів: світу білої голоти і світу законослухняних американців, що мають медичне страхування і справно платять податки. Іскра – це добре. Щирий католик і мораліст Ніколас Спаркс, напевно, не має проблем із політкоректністю. Його книги ніколи не спричинять скандалу й не потраплять до списку забороненої літератури. Їх читають із задоволенням, бо в них є справжні чоловіки і справжні жінки, і почуття їхні справжні, виписані знавцем людської душі.
Романтична історія кохання Довсона й Аманди, які належать до діаметрально протилежних суспільних прошарків, на чому автор постійно наголошує, щоб ми не забули, має вигляд цілком реалістичної і психологічно вмотивованої. Утім, і містика тут присутня. До останнього моменту не знаєш, хто ж цей загадковий чоловік у синій штормівці, який переслідує Довсона в нелегких життєвих ситуаціях. Але містика в романі американського письменника з’являється не для того, щоб ускладнити сюжет чи просто розважити читача. Схоже, сам автор змушує нас розплющити ширше очі й роздивитись довкола в пошуках посланців долі, які спонукають нас до певного вибору. Хтось мусить нам давати підказки, бо життя – це вічна школа. А хто їх посилає, знає кожна релігійна людина.
На тлі сучасної літератури, яка прагне вразити, епатувати читача, роман Ніколаса Спаркса має вигляд дещо старомодний. Зате в ньому присутня майже забута нині обов’язкова складова літературного твору, яку описав ще Аристотель. КАТАРСИС. Катарсис – це коли після прочитання твору в людині щось зрушується і її охоплює піднесення. Вона бачить перед собою яскраву й гармонійну картину світу і своє місце в ньому. Література без катарсису штовхає нас в обійми диявола, бо, побувавши у вигаданому світі, при поверненні ми розгублені та вразливі. Але щоб створити цей стан катарсису, потрібно написати якісний художній твір із переконливими образами. Гепі-енд якщо й буде, то з присмаком іронії чи гіркоти. Наскільки образи Ніколаса Спаркса переконливі – судити тобі, шановний читачу. Антигерої в романі без жодної світлої плямки, герої – без жодної чорної. Але поруч із ними живуть люди звичайні, такі, як ми, легко впізнавані. Про них великий син Америки Волт Вітмен писав: «Юрби чоловіків та жінок у звичайних костюмах, якими цікавими видаєтесь мені ви!» У кожному разі зичу вам щасливої подорожі шляхами провінційної Америки.
Галина Пагутяк
Ця книга – художній твір. Імена, персонажі, місця та події є продуктом уяви автора або використовуються фіктивно. Будь-яка схожість з реальними подіями, місцями або особами, живими чи мертвими, є випадковою.
Для Скота Швіммера,
чудового друга
Подяка
Деякі романи писати складніше, ніж інші, і «Найкраще в мені» саме з цієї категорії.
«Найкраще в мені» було непросто писати – не набридатиму переліком причин – однак без підтримки згаданих нижче людей я, мабуть, і досі працював би над ним. Тому, без зайвих церемоній, розпочну.
Дякую Кеті, моїй дружині. Коли ми зустрілися, це було кохання з першого погляду, і нічого не змінилося за всі ті роки, що ми були разом. Ти найкраща, і я завжди щасливий називати тебе своєю дружиною.
Дякую Майлзові, Раянові, Лендону, Лексі і Саванні. Ви – радість мого життя, і я пишаюся вами всіма. Як мої діти, ви завжди будете найдорожчими для мене.
Дякую Терезі Парк, моєму агентові. Після закінчення першої чернетки роману я дійшов до крутого повороту, і ви заслуговуєте на подяку не лише через допомогу з доведенням роману до ладу, але й терпінням – як же стійко ви чекали, доки я завершу роботу над ним! Мені дуже пощастило мати такого агента. Спасибі!
Дякую Джеймі Раабу, моєму редакторові. Ваша робота над порятунком цього роману була, як завжди, вражаючою, а ваші поради – безпомильними. Ви не лише прекрасний редактор, але й чудова людина. Спасибі!
Дякую Хауї Сандерсу та Кеї Хаятьяну, моїм кіноагентам. Я плекаю щиру віру в те, що честь, розум і пристрасть – це основа будь-яких добрих робочих стосунків. Ви обидва завжди виявляєте саме ці риси, і я вдячний за все, що ви зробили для мене. Мені пощастило працювати з вами.
Дякую Денісу Дінові, продюсерові «Послання у пляшці» та інших моїх екранізацій. Звичайно, ви стали більше, ніж просто партнером по роботі. Ви стали моїм другом і справді покращили моє життя. Велике вам спасибі за все.
Дякую Марті Боуену. Ви чудово попрацювали як продюсер фільму «Любий Джоне». Я вдячний не лише за допомогу, але й за дружбу. Спасибі за все, що ви зробили, і я радий, що ми знову працюємо разом.
Дякую Девідові Янгу, генеральному директорові Hachette Book Group: без сумніву, ви зробили мене «Щасливчиком», і я ціную все, що ви робите. Спасибі.
Дякую Еббі Кунс та Емілі Світ з Park Literary Group. Щиро вдячний за всю роботу, яку ви виконуєте заради мене. Ви обидві робили для мене більше, ніж можна було уявити. Я навіть не можу повністю висловити вам свою вдячність. О, Емілі, вітаю з весіллям.
Дякую Дженіфер Романелло, моєму агентові з реклами з GCP, янголові-охоронцеві мого туру. Grazie за все, як завжди. Ви найкраща.
Дякую Стефані Йегер, моєму асистентові. З часів роботи над «Ночами в Роданті» ви забезпечували спокійний плин мого життя. Я вдячний вам за все, що ви робите.
Дякую Куртене Валенті та Грегу Сілверману з «Уорнер Бразерс». Дякую, що дали шанс мені і моєму роману, без попереднього читання. Це було нелегким рішенням, але я вдячний за ваш вибір. Насамперед я дуже радий працювати з вами обома знову.
Дякую Райану Кавана і Такеру Тулі з Relativity Media, а також Віку Годфрі. Я неймовірно схвильований екранізацією «Тихої гавані» і хотів би подякувати всім вам за надану мені можливість працювати з вами ще раз. Це велика честь, і я не забуду цього, і знаю, що ви робите величезну роботу.
Дякую Адаму Шанкману та Дженіфер Гібгот за чудову роботу над екранізацією «Останньої пісні». Я вам довірився, і ви не підвели. Цього я ніколи не забуду.
Дякую Лінн Харріс та Маркові Джонсону. Розпочати працювати з вами колись давно було найкращим рішенням у моїй кар’єрі. Я знаю, що з того часу ви зробили дуже багато фільмів, але, щоб ви знали, я завжди буду вдячний вам за екранізацію «Щоденника».
Дякую Лоренцо Ді Бонавентура за адаптацію «Пам’ятної прогулянки». Плин часу ніяк не зменшує моєї любові до цього фільму.
Дякую Девідові Парку, Шарон Кресні, Флегу та усім іншим із Grand Central Publishing та United Talent Agency. З того часу, коли з вами провели «Три тижні з моїм братом», минуло п’ятнадцять років – рівно стільки ми з вами знайомі. Дякую вам за все!
1
У Довсона Коула галюцинації почалися після вибуху на платформі – у день, коли він міг загинути.
Він був певний, що за чотирнадцять років на платформі бачив усе. У 1997 році на його очах гелікоптер втратив управління просто перед посадкою й, умить перетворившись на вогняну кулю, розбився об палубу, завдавши Довсону опіків спини другого ступеня, коли той намагався врятувати хоч когось з екіпажу. Тринадцятеро людей, більшість з яких перебувала в гелікоптері, загинули. Чотири роки потому, коли на платформі обвалився кран, металевий уламок завбільшки приблизно із баскетбольний м’яч ледве не зніс Довсонові голову. У 2004-му він став одним із тих кількох працівників, що залишилися на вежі, коли налетів ураган «Іван»: швидкість шквального вітру сягала понад сто миль на годину, а хвилі були такі, що, дивлячись униз на опори, які ледве трималися, він мимохіть думав про парашут. Небезпека чигала усюди: люди послизалися, все навкруги ламалося, а синці й порізи були невід’ємною частиною життя команди. Довсон бачив за цей час більше переломів, аніж міг би перелічити, дві епідемії харчових отруєнь, що звалили з ніг усю команду, а два роки тому, у 2007-му, на його очах став тонути корабель постачання, який тільки-но відійшов від вежі; в останній момент його витяг катер берегової охорони, який проходив поблизу.
Але цього разу все було дещо інакше. Оскільки витоку не сталося, – у цьому випадку системи безпеки запобігли б значним викидам – національна преса майже не приділила цій пригоді уваги й через декілька днів усі про неї забули. Та для тих, хто там був, то був нічний кошмар. Аж до моменту вибуху все йшло як завжди. Довсон оглядав насосні станції, коли один із резервуарів несподівано вибухнув. Ще до того, як він устиг усвідомити, що трапилось, його жбурнуло ударною хвилею об стіну сусіднього ангара. Далі полум’я охопило усе навколо. Уся вежа, вкрита патьоками нафти й мастила, миттю перетворилася на пекло, що поглинало платформу. Далі два сильні вибухи струсонули вежу ще дужче. Довсон пам’ятав, як намагався відтягти декілька тіл подалі від полум’я, але четвертий вибух, ще дужчий, ніж попередні, підняв його у повітря вдруге. Спогади про падіння у воду – падіння, якого він міг не пережити, – були розпливчастими. Наступне, що він пам’ятав, – як його носило хвилями Мексиканської затоки десь за дев’яносто миль від луїзіанської бухти Вермільйон.
Як і більшість інших, він не встиг натягти рятувального костюма чи дістатися до плота, але з-поміж хвиль бачив, як якийсь чорнявий чоловік махає йому рукою, наче закликаючи Довсона пливти до нього. Довсон, знесилений і контужений, став вигрібати у той бік, борючись із океанськими хвилями. Важкі від води одяг та черевики тягли його на дно, а коли руки і ноги майже відмовили, він зрозумів, що невдовзі загине. Йому здавалося, що він уже близько, проте величезні хвилі, що здіймалися навколо нього, не давали змоги у цьому пересвідчитися. І тоді серед розкиданих по поверхні уламків він помітив загублений кимось рятувальний пояс, і, зосередившись з останніх сил, вхопився за нього. Пізніше дізнався, що на час, коли його підібрав корабель-постачальник, що вирушив до місця пригоди, він провів у воді майже чотири години і що його віднесло майже на милю від платформи. Його витягли на борт, віднесли в каюту до інших уцілілих. Довсона трусило від переохолодження, в очах темніло. І хоч усе навколо здавалося йому розмитим – пізніше його стан діагностували як «струс середнього ступеня» – він розумів, як насправді йому пощастило. Він бачив людей зі страшними опіками на руках і плечах, у когось із вух текла кров, хтось страждав від численних переломів. Більшість із них він знав на ім’я. На платформі було не так багато місць, де люди могли б проводити вільний час; фактично, це було невелике селище посеред океану, і всі рано чи пізно зустрічалися в кафетерії, кімнаті відпочинку чи у спортзалі. Однак один чоловік видався незнайомим – той, хто начебто роздивлявся його прямісінько через переповнену кімнату. Темне волосся, приблизно сорок років, одягнений у синю штурмівку, яку, напевне, позичив хтось із команди. Довсонові цей чоловік здавався зайвим, він скидався швидше на конторського працівника, аніж на простого нафтовика. Чоловік помахав рукою, і Довсон відчув, як волосся на потилиці стає сторчма: одразу виринули спогади про силует посеред хвиль. Це був той чоловік. Але перш ніж Довсон усвідомив джерело своєї тривоги, хтось накинув йому на плечі ковдру й повів углиб кімнати, де чекав медпрацівник.
Коли він повернувся на своє місце, темноволосого чоловіка вже не було. Протягом наступної години корабель підібрав ще більше вцілілих, і в міру того, як до тіла поверталося відчуття тепла, Довсона дедалі більше цікавило, що трапилося із рештою його команди. Людей, з якими він пропрацював багато років, не було видно. Пізніше він дізнався, що загинуло двадцять чотири особи. І більшість тіл, хоч і не всі, було знайдено. Оклигуючи в лікарні, Довсон весь час намагався осмислити факт, що деякі родини так і не отримали можливості попрощатися із загиблими.
Після вибуху сон важко давався – не через страхи, а через постійне відчуття, наче за ним стежать. Він почувався… одержимим, як би смішно це не звучало. Удень і вночі йому постійно ввижався невловний рух десь на периферії зору, але скільки б він не оглядався, не знаходив нікого й нічого, щоб пояснити це відчуття. Йому було цікаво, чи справді він втрачає глузд. Лікар волів пояснити усе посттравматичною реакцією на стрес, завданий нещасним випадком, і тим, що мозок Довсона таким чином видужує від струсу. Таке пояснення мало рацію, але Довсонові від того легше не ставало. Він покірно кивнув у відповідь, отримав рецепт на снодійне, але за ліками так і не пішов.
Поки жорна правосуддя перетирали справу, Довсона було відправлено в оплачувану відпустку на півроку. Три тижні потому компанія запропонувала йому компенсацію, й він підписав папери. На той час до нього встигло звернутися зо п’ять юристів із пропозицією першим подати колективний позов, але йому не хотілося морочитися. Він погодився на компенсацію і того ж дня перевів кошти у готівку, якої було достатньо, аби справляти враження заможної людини. Далі він пішов до свого банку і переслав кошти на рахунок на Кайманових островах. Звідти їх було переведено на рахунок у Панамі, який вдалося відкрити без зайвої тяганини, а вже звідти – у місце призначення. Як завжди, простежити за коштами було майже неможливо.
Він лишив собі достатньо, аби оплатити оренду та інші витрати. Йому не треба було багато. Довсон мешкав у одномісному вагончику в кінці ґрунтової дороги в одному з передмість Нового Орлеану, і всі, хто проходив повз його житло, певно, вважали, що єдиною прикметою вагончика було те, що він не потонув під час «Катріни» у 2005-му. Покритий подертими й вицвілими пластиковими панелями, вагончик примостився на шлакоблоках – тимчасовому фундаменті, який із плином часу виявився постійним. У вагончику були одномісна спальня, санвузол, захаращений куток для гостей і кухня, де ледве влізав малесенький холодильник. Гідроізоляції майже не було, і вологість так пожолобила підлогу за довгі роки, що Довсона не полишало враження, наче він пересувається похилою ковзанкою. Лінолеум у кухні тріснув по кутах, крізь подертий килимок просвічувала підлога, а невелике приміщення прикрашав мотлох, придбаний у крамницях вживаних речей. На стінах не було жодного фото. І хоч він жив там майже п’ятнадцять років, почувався там радше не як удома, а як у місці, де можна попоїсти, поспати і помитися.
Та хоч яким старим був Довсонів вагончик, виглядав він не гірше за будинки в Ґарден Дистрікт. Довсон завжди відзначався любов’ю до охайності. Двічі на рік він зашпаровував тріщини й заробляв шви, щоби захистити помешкання від комах та дрібних гризунів, і щоразу, коли збирався на платформу, начисто відшкрібав підлогу у кухні й ванній за допомогою засобів для дезінфекції й перевіряв, щоби в кухонних шафках не лишилося нічого, що могло би зігнити чи запліснявіти. Найчастіше його зміни в морі тривали по тридцять днів, а потім він мав тридцять днів відпочинку, тому всі не сховані в герметичні бляшанки продукти встигали зіпсуватися за час його відсутності, особливо влітку. Одразу після повернення додому Довсон заново віддраював і провітрював оселю, усіляко намагаючись позбутися запаху цвілі.
Утім, там було тихо, і таке помешкання насправді повністю задовольняло всі його потреби. До великої дороги було десь чверть милі, а найближчі сусіди мешкали ще далі. Після місяця на платформі це було саме те, що потрібно. До чого він ніяк не міг звикнути на роботі, так це до постійного шуму. Неприродного шуму. Какофонічний гуркіт кранів, гелікоптерів, насосів і металеве брязкання не вгавали ніколи. Платформи качали нафту цілодобово, і це означало, що, навіть коли Довсон намагався заснути, туркотіння не припинялося. Він намагався фільтрувати його під час змін, та щоразу, коли повертався до вагончика, його вражала майже цілковита тиша, що панувала упродовж дня. Уранці він міг почути пташиний спів, що линув від дерев неподалік, а вечорами, вже через кілька хвилин після заходу сонця, іноді помічав, як зливаються в унісон сюрчання коників і жаб’ячі співи. Загалом звуки природи заспокійливо на нього впливали, утім, бувало й так, що вони нагадували про дім, і тоді він якнайшвидше повертався до вагончика, де, намагаючись сховатися від спогадів, брався до численних дрібних справ, які забирали переважну частину його часу на суші.
Він їв. Спав. Бігав, підіймав штангу і порпався у машині. Сідав за кермо й подовгу кружляв дорогами, не маючи чіткого уявлення про пункт призначення. Іноді рибалив. Щовечора читав та іноді писав листи Такові Гостетлеру. І все. У нього не було ані телевізора, ані приймача, і хоч він мав мобільний, у телефонному записнику були лише номери по роботі. Він виходив за продуктами та іншими речами, заходив до книжкової крамниці раз на місяць, але це було єдине, для чого він приїздив до Нового Орлеану. За чотирнадцять років він ні разу не побував на Бурбон-стріт, не пройшовся Французьким кварталом. Він жодного разу не кавував у «Кафе дю Монд», не куштував славетних ромових коктейлів у таверні «Лафіттс Блексміт Шоп Бар». До спортзали також не ходив – вправлявся натомість під вилинялим тентом, розтягненим між вагончиком і деревами, що росли поряд. Він не ходив у кіно, не дивився із приятелями недільних матчів «Сейнтс». Йому було сорок два, і жодного разу з часів навчання у школі він не був на побаченні.
Більшість людей просто не стали б чи не змогли б жити так, але вони не знали його. Вони не знали, ким він був, що накоїв, а він хотів, щоби все так і залишалося.
І ось, абсолютно зненацька, теплого червневого дня по обіді йому зателефонували – й знову наплинули спогади про минуле. Довсон перебував у відпустці вже понад два місяці. Уперше майже за двадцять років він зібрався додому. Думки про це турбували його, але він розумів, що не має вибору. Так був для нього більш ніж другом, він був для нього майже батьком. І коли Довсон укотре подумав про рік, який назавжди змінив його життя, десь на периферії зору знову щось ледь-ледь ворухнулося. Повернувши голову в той бік, він, як завжди, нічого не побачив і знову запитав себе, чи не втрачає часом глузд.
***
Телефонував Морґан Теннер, юрист з Орієнтала, Північна Кароліна, який повідомив, що Така Гостетлера не стало. «Є речі, про які ліпше потурбуватися особисто», – пояснив Теннер. Довсон поклав слухавку і майже автоматично забронював квиток на літак й кімнату в невеличкому готелі, а зразу після цього залишив замовлення в тамтешній квітковій крамниці.
Наступного ранку, зачинивши двері, Довсон обійшов вагончик – там, позаду, у бляшаному гаражі стояло його авто. Був четвер, 18 червня 2009 року, він тримав у руках свій єдиний костюм і торбу, яку спакував посеред ночі, коли не міг заснути. Довсон відімкнув гараж і прочинив двері, спостерігаючи, як сонячні промені омивають гладенький кузов машини, яку він ремонтував і реставрував ще зі шкільних часів. Це був фастбек 1969 року випуску – авто, на яке всі звертали увагу, і коли Ніксон був президентом, і тепер. Машина виглядала так, наче щойно зійшла з конвеєра, і упродовж років купа незнайомців зверталася до нього із пропозиціями її придбати. І кожному з них Довсон відмовляв. «Для мене це не просто авто», – казав він без зайвих пояснень. Єдиним, хто справді зрозумів би, що він має на увазі, був Так.
Довсон закинув торбу на пасажирське сидіння, поклав на неї зверху костюм, а тоді стрибнув за кермо. Коли він повернув ключ у замку, двигун із гуркотом ожив, і, вивівши машину на гравій, Довсон вийшов зачинити гараж. Роблячи все це, він подумки іще раз пройшовся по переліку того, що мав зробити і взяти із собою. Уже через дві хвилини він виїхав на шосе, а через півгодини – вийшов на майданчику тривалого паркування аеропорту Нового Орлеану. Думка про те, що треба буде лишити авто, не дуже його тішила, однак вибору він не мав. Забрав речі й попростував до терміналу, де у віконечку авіакомпанії на нього чекав квиток.
В аеропорту було людно. Чоловіки й жінки йшли, тримаючись за руки, цілі сім’ї гуртом стояли у чергах на відліт до бабусь і дідусів, а може, й до Диснейленду, студенти відлітали на навчання чи поверталися додому. Ділові люди теревенили по мобільних, котячи за собою свої валізки. Довсон стояв у повільній черзі, аж доки не побачив вільного віконечка. Він показав документи, відповів на стандартні питання й після цього отримав талон на посадку.
Пересадка буде одна, в Шарлотті, і триватиме вона трішки більше за годину. Не так вже й довго. Сівши у Нью-Берні й винайнявши авто, він матиме попереду ще сорок хвилин за кермом. Якщо не буде затримок, ближче до вечора опиниться в Орієнталі.
Тільки зайнявши своє місце в літаку, Довсон зрозумів, наскільки він втомився. Важко було сказати, о котрій він нарешті заснув – востаннє, коли дивився на годинник, була майже четверта – але вирішив, що поспить у літаку. До того ж навряд у нього буде купа справ у місті. Він був єдиною дитиною, його матір втекла від них, коли йому було три, а батько зробив світові величезну послугу, коли допився до смерті. За всі ці роки Довсон жодного разу і словом не перекинувся із родичами, та й зараз не хотів би поновлювати стосунки.
Просто змотатися туди й назад. Він зробить те, що повинен, не більше, і не лишатиметься в місті довше, ніж потрібно. Може, він і виріс в Орієнталі, але ніколи не був його частиною. Орієнтал, яким Довсон знав це місто з дитинства, аж ніяк не нагадував той світлий дружній образ, що його культивували місцеві туристичні бюро. Здебільшого на тих, хто проводив тут хоча би півдня, Орієнтал справляв враження дивакуватого містечка поетів, митців та пенсіонерів, які не бажали нічого, окрім як відійти від справ і займатися вітрильництвом на річці Ньюс. Старий центр міста, як і належить, пропонував гостям і мешканцям купу антикварних салонів, галерей, кав’ярень, а фестивалів тут щотижня відбувалося більше, ніж, здавалося, здатне провести містечко із населенням менш ніж тисяча людей. Справжнє ж обличчя Орієнтала, яке Довсонові було знайоме з дитинства й юності, складалося з облич людей, чиї предки жили тут іще з колоніальних часів, – облич судді Маккола, шерифа Гарріса, Юджинії Вілкокс, сімей Кольє й Беннет. Саме вони були справжніми власниками цієї землі, збирачами врожаїв, продавцями деревини та постачальниками послуг. Вони були рушієм тої могутньої й невидимої течії, яка насправді живила місто. Воно завжди належало їм, і вони вирішували, яким йому бути.
Довсон зрозумів це вперше, коли йому було вісімнадцять, а потім упевнився в цьому ще раз у двадцять три, коли зрештою поїхав із міста назавжди. Не просто бути Коулом хоч в якому з міст округу Памліко, а особливо – в Орієнталі. Наскільки йому було відомо, кожний чоловік у сім’ї Коулів – аж до п’ятого коліна – бодай раз та відсидів. Усі вони були засуджені за різне: від збройних нападів чи побоїв до підпалів та спроб убивства, а чи навіть убивства, і широка скеляста ділянка, що належала цій багаточисельній сім’ї, була державою в державі, де панували власні, окремі закони. Дерев’яні халупи, одномісні вагончики й комори були розкидані по землі, яку сім’я вважала за домівку, і навіть шериф не навідувався туди без дуже поважних причин. Мисливці обходили цю місцину, небезпідставно побоюючись, що їх можуть пристрелити за порушення кордонів Коулівських володінь – і не просто можуть, а таки пристрелять. Коули були самогонниками, торгували наркотиками, напивалися, били своїх жінок, дітей та матерів, крали й займалися сутенерством, та понад усе вони були відомі своєю патологічною агресивністю. В одному журналі, який тепер вже не виходив, сім’ю Коулів називали найстрашнішою і наймстивішою злочинною сім’єю на схід від Ралі. Батько Довсона винятком не був. Відтоді як йому виповнилося двадцять – і до сорока, – він устиг відбути не один тюремний термін за різноманітні порушення, серед яких була спроба забити льодорубом чоловіка, який не пропустив його на дорозі. Двічі його визнавали невинним у вбивствах через те, що свідки несподівано зникали, а інші члени родини боялися його, бо занадто добре знали, з ким мають справу. Як і чому мати вийшла за його батька, було питанням, на яке Довсон не сподівався знайти відповідь. Вона правильно вчинила, що втекла, – Довсон міг її зрозуміти. У дитинстві думка про втечу не полишала і його. І він розумів, чому мати не забрала його із собою: чоловіки цієї родини ставилися до потомства, як до власності, і тому він би не здивувався, якби батько вистежив матір і забрав би його собі так чи інак. Батько сам неодноразово вказував на це Довсонові, й той навіть не цікавився, що сталося б, якби мати не захотіла його віддавати. Довсон знав відповідь і без нього.
Цікаво, думав він, хто з родичів мешкає там досі. Коли Довсон нарешті поїхав геть, окрім батька там лишалися дід, четверо дядьків, троє тіток і шістнадцятеро двоюрідних братів та сестер. Тепер, коли двоюрідні повиростали, в них, мабуть, понароджувалися власні діти, тож Коулів стало ще більше. Дізнаватися точну їх кількість Довсон не мав жодного бажання. Може, він там і виріс, та ніколи не був частиною цього всього, як і частиною Орієнтала. Можливо, справа була в матері, бо Довсон аж ніяк не був схожий на своїх родичів. Єдиний із численних кузенів він пристойно вчився й ніколи не зчиняв бійок у школі. Він не торкався ні пляшки, ні наркотиків, і коли був підлітком, то намагався триматися подалі від братів, коли ті виїжджали до міста на пошуки кримінальних пригод – брехав їм, що залишиться наглядати за перегонкою чи допомогти розбирати авто, яке вкрав хтось із родичів. Він тримався тихо і намагався привертати до себе якомога менше уваги.
Із його боку така поведінка була ризикованою. Коули були бандою негідників і злодіїв, та це не означало, що їм бракувало клепки, і Довсон на рівні інстинктів розумів, що йому треба приховати власну інакшість у будь-який спосіб. Він був чи не єдиною дитиною в школі, яка вчилася аж так добре, щоби навмисне провалювати контрольні. Він навчився чинити так, щоби чвертні чи семестрові оцінки виглядали гірше, аніж могли б. Він знав, як непомітно випорожнити бляшанку пива до того, як хтось зненацька проштрикне її ножем, і коли він ховався за роботою, аби тільки уникнути спілкування із братами, то часто працював до глупої ночі. Ця тактика деякий час рятувала його, проте згодом вибудувана ним барикада перестала витримувати тиск. Хтось із учителів повідомив за чаркою горілчаному братові батька, що Довсон найкращий учень у класі. Тітки та дядьки стали помічати, що він єдиний із братів у перших тримається в рамках закону. У сім’ї, де вірність традиціям і послух були найвищими цінностями, він був не таким, як усі, і в цьому вони вбачали найстрашніший його гріх перед ними.
Через це його батько казився від люті. Довсон потерпав від побоїв змалечку – батько був великим шанувальником ременя – та коли йому виповнилося дванадцять, батько став його бити з особистої ненависті. Батько бив його доти, доки вся спина і груди Довсона не чорніли від синців, а потім через годину повертався й брався за обличчя й ноги. Вчителі знали, що відбувається, але, побоюючись за власні сім’ї, нічого не робили. Шериф робив вигляд, що не помічав синців і рубців, коли зустрічав Довсона дорогою зі школи. Решта родини не бачила в побоях проблеми. Ейбі й Дикий Тед, його старші брати, не раз нападали на нього й лупцювали не менше за батька: Ейбі – бо вважав, що Довсон наривався, Дикий Тед – просто задля задоволення. Ейбі, високий і міцний, з кулаками завбільшки з дитячу голову, був агресивним і нестриманим, але розумнішим, аніж здавався. А от Дикий Тед народився лютим. У дитсадку він ледве не заколов іншого малого олівцем у бійці за бісквітний батончик, а в п’ятому класі відправив до лікарні однокласника, за що його врешті вигнали. Ходили чутки, що Тед іще підлітком забив на смерть якогось наркомана. Тому Довсон розумів, що найліпше – просто не відбиватися. Натомість він навчився прикриватися від ударів доти, доки брати не знуджувалися, чи не втомлювалися, чи і те, й інше.
Незважаючи на усе це, до сімейної справи Довсон не долучився, і чим далі, тим більше упевнювався, що ніколи не долучиться. З часом він зрозумів: що більше він кричатиме, то сильніше його битимуть, і тому навіть рота не розтуляв. Батько полюбляв насильство, але ж він був ще й задиракою, а Довсон знав, що задираки лізуть битися лише тоді, коли заздалегідь упевнені в перемозі. Він знав, що настане день, коли він матиме достатньо сил, аби вдарити у відповідь, аби більше не боятися батька. І коли на нього сипалися часті, наче град, удари, він намагався уявити, яких зусиль коштувало матері віднайти у собі сміливість розірвати усі зв’язки з цим кублом.
Довсон чимдуж намагався прискорити процес. Він прив’язував до дерева мішок із ганчір’ям і годинами відпрацьовував удари. Він якнайчастіше тягав важкі камені й деталі двигунів. Він підтягувався, відтискався, робив присідання по декілька разів на день. До тринадцяти років він устиг наростити десять фунтів м’язів, а до чотирнадцяти – іще двадцять. Він вищав, витягувався: у п’ятнадцять він був на зріст майже таким, як батько.
Одного вечора, коли йому минув місяць після шістнадцяти, п’яний як чіп батько наблизився до нього із ременем, та Довсон випередив його й ременя відібрав. Він сказав батькові, що, як той наблизиться до нього ще раз, він його вб’є.
