355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Николас Спаркс » Найкраще в мені » Текст книги (страница 5)
Найкраще в мені
  • Текст добавлен: 29 сентября 2016, 02:28

Текст книги "Найкраще в мені"


Автор книги: Николас Спаркс



сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 17 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

– Ти про це нічого не знаєш, – заперечила вона. – Може, вона знову вийшла заміж.

– Не вийшла, – відповів він. Доки вона встигла спитати, звідки він знає, він повернувся до їжі.

– А в тебе що, – раптом спитав Довсон, відкинувши попередню тему розмови так, немов опустив заслін, і вона пожалкувала, що згадала про це. – Розкажи, як ти жила після того, як ми востаннє попрощалися.

– Не знаю навіть, із чого почати.

Він узяв пляшку й долив обом.

– Почни з коледжу, наприклад.

Аманда здалася й заходилася розповідати йому про своє життя, спочатку не вдаючися до подробиць. Довсон уважно слухав, перепитував, уточнював, розпитував. І слова полилися з неї. Вона розповіла йому про одногрупників, про заняття, викладачів, які найбільше надихали її. Вона визнала, що рік роботи вчителькою не виправдав її сподівань – найперше, через те, що вона ніяк не могла усвідомити, що більше не є студенткою. Вона розповіла, як познайомилася із Френком, хоча й відчувала провину, вимовляючи чоловікове ім’я, а тому більше не називала його. Вона розповіла Довсонові трішки про друзів, про місця, де побувала за цей час, але найбільше говорила про дітей: описувала їхні риси, характери, проблеми, намагаючись не надто хвалитися їхніми досягненнями.

Іноді, коли вона завершувала думку, то питала в Довсона про життя на платформі, як він проводив час удома, але найчастіше він звертав розмову на неї. Здавалося, його цікавість до її життя була абсолютно щирою, і вона відчувала дивовижну легкість від цієї бесіди – наче вони просто підхопили безперервну розмову, почату колись давно.

Потім вона намагалася пригадати, коли востаннє вони так розмовляли з Френком, і не могла пригадати, хоча можливості для цього бували, коли вони лишалися наодинці. Тепер Френк випивав і здебільшого говорив сам; коли йшлося про дітей, то вони радше обговорювали їхні справи у школі, чи якісь їхні проблеми і як їх найліпше вирішити. Їхні розмови зводились до результату, вони мали мету, і він майже ніколи не питався, як минув її день, що її цікавить. Почасти – і вона розуміла це – такий стан речей був типовим для будь-яких довгих шлюбних стосунків: мало нового вони могли розповісти одне одному. Та чомусь їй здавалося, що її зв’язок із Довсоном був принципово іншим, і було цікаво, чи життя з часом вчинило б з ними так само. Їй не хотілося так думати, але хіба був спосіб дізнатися напевне?

Бесіда потроху заводила їх у ніч, і зорі тьмяно блимали крізь кухонне вікно. Здійнявся вітер, і верхівки дерев колихалися, мов океанські хвилі. Пляшка спорожніла, й Аманда почувалася розслаблено й тепло. Довсон зібрав посуд до зливальниці, і вони тепер разом поралися з ним – Довсон мив, а вона витирала. Інколи вона помічала, як він роздивляється її, передаючи тарілки, і хоч упродовж стількох років вони не були разом, вона переживала дивне відчуття, що контакту одне з одним вони не втратили.

***

Коли вони закінчили поратися в кухні, Довсон рушив до задніх дверей.

– Маєш ще декілька хвилин?

Аманда глянула на годинник і, розуміючи, що вже час іти, несподівано для себе відповіла:

– Так, але лише декілька.

Довсон притримав двері, і вона прослизнула повз нього, спускаючись скрипучими дерев’яними сходами. Місяць нарешті зійшов повністю, і все навколо, сповите його сяйвом, виглядало по-екзотичному прекрасним. Срібна роса вкривала землю, і пальці її ніг у відкритих черевичках одразу ж змокли. Повітря було важким від смолистого запаху сосен. Вони йшли разом, і звук їхніх кроків губився серед сюрчання коників й шуму листя.

На березі стояв старезний дуб, величезні його гілки спускалися ледь не до води й віддзеркалювалися у плесі струмка. Вода подекуди підмила берег, до гілок неможливо було дістати, не замочивши ніг, і вони зупинилися.

– Тут ми колись сиділи з тобою, – мовив він.

– Це було наше місце, – погодилася вона, – особливо після моїх сварок із батьками.

– Чекай, ти й тоді сварилася з ними? – вдав здивування Довсон. – Не через мене, сподіваюся?

Вона легенько штовхнула його плечем:

– Дуже смішно. Так чи інакше, ми залазили туди, ти обіймав мене, і я плакала, і кричала, а ти просто давав мені виплакатися про те, як усе це несправедливо, аж доки я не заспокоювалася. Я тоді була королевою драми, правда ж?

– Я й не помічав.

Вона ледь не засміялася.

– Пам’ятаєш, як барабульки вистрибували з води? Іноді їх було стільки, що, здавалося, ніби вони це роблять для нас.

– Гадаю, вони й сьогодні стрибатимуть.

– Знаю, але так, як колись, уже не буде. Коли ми приходили сюди, я потребувала їх. Здавалося, вони відчувають, що своїм виступом принесуть мені полегшення.

– А я вважав, що це я приносив тобі полегшення.

– Ні, це точно були барабульки, – дражнилася вона.

Він посміхнувся:

– Ви з Таком колись сюди ходили?

Вона похитала головою:

– Для нього схил був застрімкий. А я-от приходила. Чи намагалася.

– Тобто?

– Гадаю, мені треба було знати, чи почуваю я себе тут так само, та жодного разу не доходила. Дорогою сюди я не бачила й не чула нічого такого, але мене не полишала думка, що в лісі хтось є, і моя уява просто… не слухалася мене. Я розуміла, що сама-самісінька тут, і якби щось трапилось, я би нічого не змогла вдіяти. Тому розверталася і йшла назад до будинку, і жодного разу не доходила сюди.

– Дотепер.

– Зараз я не сама.

Вона роздивлялася, як води струмка йдуть вихорами, сподіваючись, що вистрибне барабулька, та ніхто не вистрибував.

– Важко повірити, що все було так давно, – прошепотіла вона. – Ми були такі молоді.

– Не такі вже й молоді, – голос його був тихим та по-дивному упевненим.

– Ми були дітьми, Довсоне, просто тоді не розуміли цього. Коли маєш власних дітей, точка зору змінюється. У тому сенсі, що Лін, скажімо, сімнадцять, і я не уявляю, як вона переживає те, що колись переживала я. У неї навіть хлопця немає. І якщо раптом я дізнаюся, що вона вислизає ночами крізь вікно, то, можливо, чинитиму так само, як мої батьки.

– Це якщо той хлопець тобі не сподобається?

– Навіть якщо я вважатиму його ідеальним, – мовила вона й повернулася до нього обличчям. – Про що ми думали?

– Ми не думали, – мовив він. – Ми були закохані.

Вона витріщилася на нього, в очах її відблискував місяць.

– Пробач, що не приїздила до тебе й не писала. Коли ти був у Каледонській в’язниці.

– Нічого.

– Ні, серйозно. Але стільки думала про це… Про нас… Весь час.

Вона простягла руку, щоб торкнутися кори дерева, наче шукала силу для продовження:

– Просто щоразу, коли сідала писати, відчувала якийсь параліч. Із чого почати? Розповідати тобі про заняття? Про сусідів з гуртожитку? Чи розпитувати, чим ти займаєшся там, як минають твої дні? Щоразу, як сідала писати, то перечитувала й перечитувала, і написане здавалося мені якимсь не таким. Тому я розривала листа й обіцяла собі почати наново наступного дня. Але дні йшли одне за одним. А тоді минуло вже надто багато часу, і…

– Я не тримаю на тебе зла, – заспокоїв її Довсон. – І потім теж не сердився.

– Бо тоді вже забув мене?

– Ні, – відповів він. – Бо тоді я ледве міг дивитися на себе в дзеркалі. І знати, що ти пішла далі, було для мене усім. Я хотів, аби ти мала життя, якого я ніколи не зміг би тобі дати.

– Ти не можеш справді так думати.

– Але я думаю, – відказав він.

– Тоді саме в цьому ти помиляєшся. В усіх у минулому є речі, які їм хотілося б змінити, Довсоне. Навіть у мене. І я б не сказала, що моє життя було ідеальним.

– Хочеш поговорити про це?

Колись давно Аманда могла розповісти Довсонові все, і хоч зараз вона ще не була готова, але відчувала, що з часом так станеться знову. Визнання цього факту лякало її, навіть коли вона розуміла, що Довсон пробудив у ній щось таке, чого вона не відчувала багато років.

– Ти не розсердишся, якщо я скажу, що зараз іще не готова?

– Зовсім ні.

На її обличчі відобразилося щось схоже на усмішку:

– Тоді насолоджуймось цими хвилинами, доки вони в нас є, гаразд? Як колись. Тут так тихо.

Місяць усе сходив, перетворюючи краєвид на щось неземне, і на тлі його сяйва зорі здавалися дрібненькими й тьмяними, як шпилькові голівки. Доки вони стояли поруч, Довсонові не йшла з голови думка про те, чи часто вона згадувала про нього протягом років. Рідше, аніж він про неї – в цьому він був упевнений, – але він відчував, що обидва вони були самотніми, хоч і по-різному. Він був одиноким силуетом у пустелі, а вона – обличчям у безіменному натовпі. Але хіба не було так само, коли вони були підлітками? Вони через це й були разом – і якимсь дивним чином почувалися щасливими одне з одним.

У темряві він почув, як Аманда зітхнула:

– Мабуть, треба вже їхати.

– Розумію.

Його відповідь дала їй полегшення, хоч і не без дрібки розчарування. Повертаючись до будинку, вони йшли мовчки, кожен з них оповитий власними думками. Усередині Довсон повимикав світло, доки вона зачиняла усі двері, й тоді вони разом пішли до машин. Довсон нахилився відчинити перед нею двері:

– Завтра зустрінемось в юриста, – сказав він. – Об одинадцятій.

У світлі місяця її волосся спадало срібним водоспадом, і він ледве втримався від того, аби провести по ньому рукою.

– Сьогодні було дуже хороше. Дякую за вечерю.

Стоячи перед ним, вона раптом вхопилася за дику думку, що він може спробувати поцілувати її, і вперше з часів студентства відчула, як від чийогось погляду їй перехоплює подих. Але вона відвернулася ще до того, як він встиг би спробувати.

– Рада була бачити тебе, Довсоне.

Аманда сіла за кермо й з полегшенням видихнула, коли Довсон зачинив за нею двері. Вона завела авто й дала задній хід.

Довсон махав їй рукою, доки вона задкувала, аби розвернутися, а тоді спостерігав, як вона рушила насипом. Габаритні вогні її автомобіля лишали по собі в повітрі червоні хвилі, аж доки авто не зникло за поворотом.

Неквапно він пішов назад до гаража. Клацнув вмикачем, і коли єдина лампа під стелею спалахнула, присів на купу покришок. Було тихо, й тільки нічний метелик, що звабився на світло, бився об лампу. Довсон розмірковував над тим, що Аманда таки пережила розлуку й жила собі далі. Які б лиха й прикрощі вона не приховувала – а він знав, що щось таке там ховалося – вона все-таки могла жити життям, якого завжди прагнула. У неї були діти, чоловік, дім у місті, і всі її спогади стосувалися саме їх, як і мало бути.

Самотньо сидячи в Таковому гаражі, Довсон розумів, що брехав собі, вважаючи, що теж пережив й рушив далі. Він завжди вважав, що це вона лишила його позаду, і зараз був у цьому остаточно впевнений. Десь глибоко всередині він відчував, як щось зсунулося з місця і відірвалося. Він попрощався дуже давно, та з того часу запевняв себе, що вчинив правильно, але тут і зараз, сидячи у жовтавому світлі закинутого гаража, втрачав упевненість. Колись він кохав Аманду – і кохав її зараз, і час, проведений з нею сьогодні, не вплинув на цю просту істину. Та коли він витяг ключі, то збагнув іще одне – дещо несподіване.

Довсон підвівся, вимкнув світло, пішов до машини, відчуваючи дивне виснаження. Знати, що його почуття до Аманди не змінилися – це одне. А от визнати, що вони ніколи не зміняться – це вже зовсім інше.

6

Фіранки в готелі були надто тонкими, аби не пропускати сонячних променів, і Довсон прокинувся невдовзі після світанку. Він перевернувся, сподіваючись поспати ще, але не вийшло. Тому встав з ліжка й заходився робити гімнастику. Вранці усе тіло боліло, особливо спина й плечі. Довсон не знав, скільки ще років зможе працювати на платформі: його організм накопичував втому, наслідки травм нікуди не дівалися, і кожний новий рік додавав іще.

Він витяг з торби бігову форму, вдягнувся й тихо вийшов на вулицю. Невеличкий готель виявився таким, яким він його й уявляв: чотири номери нагорі, кухня, їдальня й вітальня. Власники – і нічого дивного в тому не було – полюбляли морську тематику: мініатюрні дерев’яні вітрильники прикрашали столи, по стінах висіли зображення різноманітних суден. Над комином висіло старезне корабельне кермо, а на дверях – річкова мапа, де були позначені судноплавні протоки й канали.

Власники ще спали. Коли минулої ночі він заселявся, то його повідомили, що квіти від нью-бернського квітникаря чекають на нього в номері і що сніданок починається о восьмій. Таким чином, він мав до зустрічі ще купу часу, аби поробити усе, що збирався.

Сонце вже стояло високо. Тонкий серпанок туману висів над річкою, наче низька хмарина, але небо угорі було ядуче-синім і чистим. Повітря вже нагрілося, день мав бути спекотним. Довсон розім’яв плечі й почимчикував до дороги. За кілька хвилин, відчувши легкість у тілі, він перейшов на біг.

Дорогою до центральної частини Орієнтала майже нікого не зустрів. Він проминув дві антикварні крамниці, господарчу крамницю, декілька агентств з нерухомості. На протилежному боці вулиці кафе Ірвіна відчинило двері для відвідувачів – перед ним вже навіть стояло декілька автомобілів. За його спиною туман став сходити з річки, і, глибоко вдихаючи, чоловік вбирав у себе сосново-солонуваті аромати. Коло пришибу метушилися галасливі відвідувачі кав’ярні. Довсон оминув їх і пришвидшив біг, відчуваючи, як з нього опадають залишки вранішньої скутості. Над пришибом кружляли мартини й вигукували свої заклики, ніби звертаючись до людей, що заносили й виносили з човнів холодильники, а він біг собі далі повз крамниці з рибальським приладдям.

Довсон проминув Першу баптистську церкву, мимохідь помилувався вітражними вікнами й спробував пригадати, чи помічав їх у дитинстві, а тоді вже притишив крок і поча шукати контору Морґана Теннера. Він знав адресу й зрештою помітив вивіску на низенькій цегляній будівлі між аптекою й крамничкою нумізмата. У будівлі працював ще один юрист, але практика в них з Теннером була, начебто, окремо. Довсон замислився, чому Так обрав саме Теннера: до того дзвінка він про нього нічого не чув.

Центральна частина скінчилася, і Довсон звернув з головної вулиці у провулок, біжучи навмання.

Цієї ночі він погано спав: усе думав про Аманду й Боннерів. Колись у в’язниці Мерилін Боннер була чи не єдиною, про кого він міг думати, окрім Аманди. Вона свідчила на слуханнях, і у своїй промові наголосила, що Довсон не просто забрав у неї чоловіка, якого вона любила, й батька в її дітей, а й зруйнував їй життя. Надламаним голосом вона повідомила, що не уявляє, як тепер прогодує сім’ю і що буде з її дітьми: як виявилося, життя доктора Боннера не було застраховане.

Невдовзі Мерилін Боннер втратила будинок і перебралася до батьків, але життя її від того легшим не стало. Її батько був пенсіонером, у нього знайшли емфізему на початковій стадії. Матір її страждала на діабет, і застава на майно забирала ледве не весь заробіток, який приносив сад. Через те що батьки потребували постійного догляду, Мерилін могла працювати лише іноді, та її заробітку, навіть укупі з пенсіями батьків, вистачало лиш на найнеобхідніше, а іноді й на нього не вистачало. Старий будинок на фермі, де вони жили, розвалювався, а виплати по закладній на сад безнадійно барилися.

Коли Довсон вийшов з в’язниці, справи Боннерів були такі кепські, що вони втратили будь-яку надію. Та Довсон про це не знав, аж поки не пішов до них на ферму, щоб вибачитися перед вдовою лікаря, десь через півроку після звільнення. Коли Мерилін вийшла до нього, Довсон ледве упізнав її: вона посивіла, шкіра її пожовкла. А от вона, навпаки, одразу упізнала його, і до того, як він устиг хоч слово вимовити, з криком накинулася на нього, репетуючи, що він зруйнував її життя, що він має піти геть зараз же, що він убивця, що в неї не вистачає грошей аби полагодити дах чи найняти працівників. Вона верещала, що банк хоче забрати сад через борги і що вона зараз викличе поліцію. Мерилін Боннер наказала йому йти геть і ніколи більше не повертатися. Довсон пішов, але увечері повернувся, оглянув будинок і дерева в саду. Наступного тижня, отримавши від Така чек на платню, він пішов до банку і анонімно надіслав чеком майже усі зароблені гроші удові Боннер, а також скромні заощадження, зроблені з часу виходу з-за ґрат.

За декылька років після того справи Боннерів пішли вгору. Батьків не стало, і Мерилін успадкувала ферму й сад. І хоч іноді доводилося непросто, вона спромоглася виплатити заставу й відремонтувати усе, що потребувало ремонту. Відтоді вона стала повносправною власницею господарства. За пару років після того, як Довсон поїхав з міста, вона започаткувала продаж домашньої консервації на замовлення. З появою інтернету її бізнес зростав, і в якийсь момент вона зрозуміла, що може більше не хвилюватися через нестачу грошей. І хоч Мерилін так і не вийшла заміж удруге, в неї склалися стосунки з бухгалтером на ім’я Лео, які тривали от уже майже шістнадцять років.

Що ж до дітей, то Емілі закінчила Східнокаролінський університет і перебралася до міста Ралі, де влаштувалася адміністратором універмагу, щоби одного дня бути готовою взяти материні справи до своїх рук. Алан жив на території саду у двомісному вагончику, який для нього придбала мати, і до коледжу не пішов: він мав постійну роботу, й на фото, які отримував Довсон, завжди виглядав щасливим.

Раз на рік Довсонові надходили фото й короткі новини про Мерилін, Емілі й Алана: приватні детективи, яких він наймав, ставилися до своєї роботи відповідально, хоча глибоко в життя Боннерів не занурювалися.

Іноді йому було соромно за ці розвідки, та для нього було важливо упевнитись, що його зусилля хоч трохи змінюють їхнє життя на краще. Це було єдине, чого він прагнув після нещасного випадку, і саме з цієї причини він щомісяця упродовж двадцяти років надсилав їм кошти через низку офшорних рахунків. Кінець кінцем, був відповідальним за те, що вони втратили найважливішу людину у своєму житті, і тепер, біжучи тихими вулицями, розумів, що ладен зробити будь-що, аби компенсувати їм цю втрату.

***

Ейбі Коул відчував, як у нутрощах пожежею розгоряється лихоманка – його трусило навіть під пекучим сонцем. Два дні тому він мав намір познайомити одного пацана з бейсбольною биткою, бо той пацан його провокував, але вийшло так, що пацан познайомив Ейбі з різаком для картону. Брудним різаком, який лишив йому на животі лютий розріз. Цього ранку він помітив, як з рани тече зелений слиз, що смердить каналізацією, хоча Ейбі приймав ліки, які мали б допомогти. Якщо лихоманка не минеться, то доведеться познайомити з биткою Келвіна, братка в перших, бо той божився, що крадені з ветеринарки антибіотики поможуть.

Просто ж зараз Ейбі відволікся на Довсона, що біг протилежним боком вулиці, тож він розмірковував, як учинити.

Тед був поруч, у супермаркеті, і Ейбі зважував, чи встиг браток побачити Довсона, чи ні. Мабуть, ні, бо тоді вилетів би надвір, наче скажений вепр. Відтоді, як стало відомо, що Так врізав дуба, Тед чекав на появу Довсона. Може, навіть гострив при цьому ножі, чи заряджав пістолети, чи перевіряв гранати, чи чистив гранатомети, чи возився ще з бозна-якою зброєю, яку мав у тій дірі, що її ділив з Еллою, тою шльондрою-автостопницею.

У Теда були не всі вдома. Так було завжди. Просто кавалок люті, той Тед. Дев’ять років на зоні не навчили його тримати себе укупі. В останні кілька років він зрозумів, що братка вже не втримати від контролем, хоча – так собі зметикував Ейбі – певна користь від цього теж була. Неконтрольована лють робила Теда зразковим бійцем, який забезпечував повну слухняність усіх, хто варив мет на сімейній території. Усі, хто стикався з Тедом, мало не всиралися зі страху – родині це теж стосувалося – і Ейбі це ой як влаштовувало. Ніхто не пхав носа у справи Ейбі, усі робили, що їм велено. Ейбі не дуже переймався проблемами меншого братика – просто використовував його для діла.

Але тепер Довсон повернувся, і від Теда можна було чекати чого завгодно. Ейбі зметикував, що Довсон з’явиться тут після смерті Така, та сподівався, що йому вистачить клепки забратися з міста якнайшвидше – висловити пошану та й забратися до біса, доки ніхто не встиг помітити його появи. Так вчинив би будь-хто, у кого є хоч на понюх розуму в голові, і він був певний, що Довсон достатньо кмітливий, аби розуміти, що Тед жадає убити його щоразу, коли бачить у дзеркалі свого потороченого носа.

Ейбі було, м’яко кажучи, начхати на Довсона. Але йому не хотілося б, аби Тед знайшов на їхні гепи зайву пригоду. Йому вже й так було важко тримати все в кулаку – мало йому було того, що федерали, поліція штату й шериф переслідують його сім’ю. Усе було вже не так, як у старі добрі часи, коли законники боялися Коулів. Нині копи мали гелікоптери, псів, інфрачервоні камери, кротів у будь-якій банді. І Ейбі мав дбати про такі речі. Ейбі сам один повинен був готувати план на такі випадки.

Річ була в тім, що Довсон був розумнішим за нанюханих торчків, з якими Тед повсякчас мав справу. Можна вважати Довсона ким завгодно, та колись він ледве не вибив дух із них обох й зі свого батечка, а всі вони були озброєні, а це щось та означало. Довсон не боявся ні Теда, ні Ейбі, і він би підготувався до зустрічі. Він умів бути безжальним, коли потрібно, і цього мало б вистачити, аби Тед трохи протверезів. Однак Тед не протверезів, бо Тед не мав наміру думати головою.

Найменше за все йому зараз бракувало, щоб Теда забрали знову. Він був потрібний йому нині, коли половина сім’ї сиділа на наркоті й тому була схильна до дурощів. Але якщо Ейбі не зможе зупинити Теда, коли той зійде з рейок через Довсона, то Тед може знов постати перед судом. Від цієї думки живота йому скрутило ще дужче. Його нудило.

Ейбі нахилився й вивернув із себе на асфальт усе, що міг. Тоді витер рота долонею, і Довсон саме зник за рогом. Тед усе не виходив. Ейбі подумки зітхнув з полегшенням й вирішив не говорити браткові про те, що бачив. Його знов трусило, в кишках вирував вогонь. Ісусе Христе, як же така срань могла з ним статися? Ну хто, хто міг знати, що в пацана буде різак?

Вбивати пацана Ейбі не збирався, куди там – просто хотів донести до нього й усіх навколо, що не варто заглядатися на Кенді. Наступного разу Ейбі не ризикуватиме. Як почав, то треба закінчувати. Він буде обережним – та він завше був обережним, коли до справи могли взятися законники – але всі мають зрозуміти нарешті, що до його дівчини нікому не слід простягати лапи, вона недоторканна. Іншим пацанам не варто дивитися в її бік, говорити до неї – не кажучи вже про те, щоб думати, що там у неї в штанях. Може, мала й розвихриться, але вона має зрозуміти, що тепер належить йому. І йому не хотілося б зіпсувати її гарненьке личко, пояснюючи такі прості речі.

***

Кенді не знала, що робити з Ейбі Коулом. Так, вони пару разів гуляли, і вона розуміла, що він може захотіти покомандувати нею. Але він був мужик, а про мужиків їй давно вже все було ясно, навіть про таких тупоголових баранів, як Ейбі. Може, їй тільки двадцять чотири, та вона сама відповідала за себе з сімнадцяти й знала, що як розпустити по плечах біляве волосся й так дивитися на мужиків, як вона вміє, то можна буде крутити ними як завгодно. Вона знала, як дати мужику відчуття винятковості, яким би пересічним бидлом він насправді не був. І за минулі сім років це знання добре їй прислужилося. У неї був кабріолет «Мустанг» – дарунок одного старого з Вілмінґтона – і золотий (можливо, справді золотий) Будда, якого вона тримала на підвіконні та якого їй подарував їй один приємний китаєць у Чарльстоні. Вона знала, що як сказати Ейбі, що їй треба трохи бабла, то він дав би, ще й почував би себе королем.

Але знов-таки, може, це не дуже й розумно. Вона була нетутешня і не знала, ким для міста були Коули, коли приїхала до Орієнтала пару місяців тому. І що більше вона дізнавалася про них, то більше сумнівалася, чи варто підпускати Ейбі ближче. Не через те, що Ейбі був злочинцем. У неї колись був дилер-кокаїнщик в Атланті, і за пару місяців вона його роздягла майже на двадцять штук, та він лишився так само задоволений результатом, як і вона. Ні, мабуть, частково справа була в тому, що її непокоїв Тед.

Вони часто приходили разом, і, якщо чесно, Тед її лякав. Справа була навіть не в поїденій віспою шкірі, не в жовтих зубах, від яких її вивертало, а радше у… атмосфері, яку він створював. Коли він вишкірявся на неї, то в цьому відчувалася якась задиркувата недоброзичливість, наче він не знав, задушити її чи поцілувати, але знав, що в обох випадках можна добряче повеселитися.

Від Теда в неї з самого початку сироти виступали, та що далі вона зближувалася з Ейбі, то ліпше розуміла, що ці обоє з одного тіста ліплені. Ейбі останнім часом поводив себе трохи надто… по-власницьки, і це її лякало. Якщо глянути правді у вічі, то пора було тікати – хоч до Флориди, хоч до Віргінії. Вона б утекла хоч завтра, та заковика була в тому, що їй не вистачало грошей. Гроші в неї ніколи не затримувалися, і вона розуміла, що як добре обслужить відвідувачів бару цими вихідними й правильно скористається своїм жіночим арсеналом, то вже в неділю матиме достатньо, аби забратися звідси на фіг ще до того, як Ейбі хоч щось запідозрить.

***

Вантажівка смикнулася в бік сусіднього ряду й назад – то Алан Боннер намагався видобути з затисненої між стегон пачки сигарету тією самою рукою, в якій тримав каву. По радіо давали якийсь кантрі-хіт, де мужик співав чи то про бажання завести пса, чи то знайти загубленого пса, чи то з’їсти пса, абощо, та слова були менш важливі за ритм, а ця пісня, безумовно, мала ритм, ще й який. До того ж була п’ятниця, а це означало, що працювати лишилося усього тільки сім годин, а далі довгі, шикарні вихідні, і він уже мав на них настрій.

– А хіба можна радіо так голосно? – запитався Бастер.

Бастер Тибсон був новим стажером у компанії, і це була єдина причина, з якої Алан взагалі пустив його до кабіни: протягом усього тижня він скаржився на те й розпитував про се. Тут будь-хто дахом поїхав би.

– Чого? Пісня не подобається?

– В інструкції сказано, що радіо заважає зосередитися. Коли Рон мене наймав, то окремо на цьому наголосив.

І це була друга набридлива риса Бастера: він не міг без правил. Може, тому Рон його й найняв.

Алан таки витяг сигарету й сунув її до рота, шукаючи запальничку, яка так глибоко запала до кишені, що дістати її, не розливши каву, було не так вже й просто.

– Ти не переймайся. Сьогодні п’ятниця, подумай про це.

Здавалося, Бастера ця відповідь не вдовольнила. Коли Алан глянув на нього, то помітив, що сорочка стажера була ідеально випрасувана. Звісно, це й Рон помітив. Може, він навіть прийшов до контори з блокнотом і ручкою, щоби записати усе сказане Роном й одночасно вихваляти начальникову мудрість.

І що це за ім’я взагалі? Ще одна штука, яка дратувала Алана. Ну що це за батьки такі, як можна назвати власну дитину Бастером?

Вантажівка знов смикнулася вправо, коли Алан нарешті вивудив запальничку.

– Чуєш, а як це так вийшло, що тебе назвали Бастером? – запитав він.

– Це родинна традиція, по материній лінії, – знизав плечима Бастер. – Скільки замовлень сьогодні?

Бастер весь тиждень тільки й питав, скільки замовлень, проте Алан досі не збагнув, чому так важливо знати точне число. Вони возили горіхи, чіпси, сухофрукти і в’ялене м’ясо на заправки й у супермаркети, але хитрість була в тому, щоби не поспішати, бо тоді Рон просто докине пунктів призначення. Алан зрозумів це ще минулого року й більше такої дурні робити не збирався. Його територія й без того включала в себе всю округу Памліко, а це означало нескінченну подорож найнуднішими в історії людства дорогами. Та все одно це була найліпша робота в його житті. Набагато краща за роботу будівельника, чи землекопа, чи мийника – та за будь-що з того, чим йому випадало займатися після школи. Тут, у кабіні вантажівки, він мав свіжий вітер крізь вікно, музику якої схочеш гучності, і ніхто не дихав йому в потилицю. Та й платня була більш ніж пристойна.

Алан утримував кермо ліктями, доки підкурював, склавши долоні човником. Затягнувся, видихнув дим у прочинене вікно.

– Достатньо в нас замовлень. Пощастить, якщо по всіх устигнемо.

Бастер відвернувся до вікна й пробурмотів під носа:

– Тоді, може, не варто так довго обідати.

Малий реально дратував. І він насправді був малим, навіть якщо суто технічно був старшим за нього. Але все-таки Алан найменше хотів, аби Бастер доповів Ронові про затримки.

– Справа не в обідах, – відповів Алан, намагаючись звучати серйозно. – Справа в тому, аби обслужити всіх замовників. Не можна прибігти й побігти далі. До людей треба говорити. Наша робота полягає в тому, щоб наші замовники були задоволені. Саме тому я завжди роблю так, аби впевнитися, що все робиться за правилами.

– І паління теж? Ти знаєш, що не можна палити за кермом?

– У всіх є недоліки.

– А радіо на повну?

Ой-ой. Малий, очевидно, складає перелік, і Аланові слід міркувати швидше.

– Та я ж це для тебе. Типу відсвяткувати, ясно? Це кінець першого твого тижня, і ти був молодець. От коли сьогодні все поробимо, обов’язково Ронові дам про це знати.

Згадати про Рона такими словами було достатньо, аби Бастер замовк на пару хвилин, чого було, звісно, замало, але після тижня в його товаристві хоч якесь мовчання здавалося досягненням. День тільки почався, а наступного тижня він працюватиме сам-один. Слава Богу!

А сьогодні? Треба було зробити усе, аби вихідні розпочалися як треба, і для цього у першу чергу треба було забути про Бастера. Увечері він навідається до «Тайдвотера», барчик на околиці міста, – тільки там і можна знайти хоч якусь подобу нічного життя. Він хильне пива, пограє на більярді, і, якщо пощастить, там буде та симпатична барменка, що носить тісні джинси, які підкреслюють її стегна як треба, яка має на собі майку з глибоким вирізом і нахиляється уперед усім тілом, передаючи йому пиво, яке від цього видовища стає ще смачнішим. А потім у суботу й неділю так само, якщо тільки в матері є власні плани з тим її Лео, і вона не прийде до його вагончика, як було вчора.

Чому б їй просто не одружитися з тим Лео – Алан не міг збагнути. Може, в неї тоді були б цікавіші справи, аніж стежити за вже дорослим сином. Йому б дуже не хотілося, аби матір мала на нього плани цими днями, бо складати їй компанію він аж ніяк не збирається, ні-ні. Яка різниця, чи тяжко йому працюватиметься в понеділок зранку? Бастер тоді вже сяде у свою вантажівку, а це таки заслуговує на святкування, бо що тоді святкувати, як не це?

***

Мерилін Боннер переймалася через Алана.

Не постійно, звісно. До того ж, вона робила все можливе, аби тримати свої страхи при собі. Зрештою, він був уже дорослий, і вона розуміла, що той уже в такому віці, коли треба приймати власні рішення. Та вона була його матір’ю, і, як їй здавалося, головною його проблемою була схильність обирати найпростіший шлях, який нікуди не вів, тоді як менш прості шляхи обіцяли хоч якісь перспективи. Її хвилювало, що він ставиться до свого життя, наче підліток, а не двадцятисемирічний чоловік. Минулого вечора, коли вона зайшла до його вагончика, він грався у відеогру, і першим, про що він спитав, було «чи не хоче вона спробувати». І коли вона стояла на порозі, то не могла збагнути, як це вдалося виростити сина, який зовсім її не знає.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю