Текст книги "А відьми тут тихі (СИ)"

Автор книги: Наталья Шаграй

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 8 страниц)

– В тебе є навіть коучер ? – Від даної інформації я на мить забула навіть про біль в руці.

– Так. Я, займаюсь ІТ технологіями. Програми пишемо…– завмер він так і не закінчивши речення.

– Добре, тільки ослаб захват моєї руки. – Він перевів погляд з мого обличчя на руки, повільно розтискаючи долонь тут же помітив, синці.

– Я не хотів. – Прошепотів Адам, його дихання почастішало і він так злякано дивися на синці, що мені його стало шкода.

– Знаю. – Тяжко зітхнула я. – Коли ти так несподівано зник під лозунгом «у мене справи» і слідом я тебе побачила в компанії вродливої дівчини, за мить виникло бажання огріти тебе сковорідкою, але дівчину більше цікавило, те, що ти говориш, а не ти сам, так, що можеш спокійно повертатись до своїх справ. Ти легко відбувся сцену ревнощів закатувати не буду. Лізти в твої справи теж не буду. А я зі своїм другом нарешті поп’ю кави з тістечком.

– Ти образилась? – Продовжив запитувати Адам. Поряд хмикнув Ілля.

– Ні. Можна я вже піду за кавою?

– Ні. Ти сердишся? – Тепер уже хмикнула я і щоб закінчити пусту розмову притягла його до себе і неспішно поцілувала . На певне від здивування спочатку він ніяк не відреагував, та за мити притягнув до себе і відповів на мій поцілунок.

– О, тепер ще й поцілунки на людях. Може годі вже, ви он коучера бентежите. – Пробасив Ілля. І ми таки його послухались. На губах білявки грала загадкова посмішка, при виді якої скривився Адам.

– То все нормально? – Уточнив він, а я таки подумала, що зараз чимось стукну його. – Я швиденько закінчу. Ти мене почекаєш?

– Добре. – І Адам повернувся до білявки, а ми з Іллєю зробили замовлення і вийшла на вулицю за столик.

– І що жодної сцени? – Проявив цікавість Ілля.

– Він і так смиканий, а знайомий лишень з моєю доброю стороною.

– Люблю я тебе за самокритику. – Нам принесли бажані тістечка і ми переключились на поїдання місцевих смаколиків.

– Все таки є в людини талант. – Облизавши ложечку підвела я підсумок гастрономічних витребеньок .

– Тут не посперечаєшся. Так, що у вас все серйозно?

– Не знаю. Життя покаже. – Намагалась я відійти від душевної теми.

– Я тебе знаю сто років. Ти змінилася. То може хлопець має шанс?

– Ілля і відколи це ти став глибоким знавцем душ?

– Проїхали – прошипів він, образившись на мої слова.

– Вибач. Просто давно в моїй темній душі ніхто не намагався знайти світлих почуттів.

– Я все таки не розумію, чому ти так думаєш про себе?– Продовжив сеанс психотерапії мій ніжний друг.

– Досвід. – Лаконічно відповіла я, вгризшись в тістечко. – Як колись мені сказала одна мудра жінка, скільки я б не здавалася білою і пухнастою, а суча натура проявляється. – Ілля розсміявся.

– Не думав, що ти слухаєш всяких драних кішок.

– Ну, що ти, слухаю то надто голосно сказано.

– Так, що у тебе з ним?

– У мене з ним секс. – Ілля подавився крихтою і закашляв.

– Все забуваю, про твою чарівність в прямоті. Тобі взагалі хтось казав, про тактовність?

– Не розумію, про що ти. Я констатувала факт.

– Ага. А от і герой-коханець. – Не зміг відмовити собі в шпильці Ілля. Я придивилась до героя. Адам з чорними кругами перед очима виглядав блідим і втомленим.

– Ладно. Тоді по домам. – І ми пішли з Адамом до машини. Я за кермом, а Адам сидів поряд. По дорозі, я роздумувала, що в мене з трав є, який йому ліпше чай заварити.

– Ти не хочеш цих відносин? – І щось дряпнуло в його голосі, чи то, що у нього голос затремтів на останньому слові. Я покосилась на нього серйозний, як смерть.

– А ти хочеш? – Запитала я.

– Я, так. Хочу. – Впевнена відповідь, рішучий погляд, який не відпускав, чекав на відповідь.

– Мені добре з тобою. – Обережно відповіла я. – Не привчена я до відкритих відчуттів. Наберись терпіння, якщо це дійсно важливо для тебе. Я роками тримала усі свої почуття на припоні, дива не станеться стрілочка над твоєю головою не з’явиться з надписом, що це саме той, кого я все життя чекала. Дай мені час. Можливість відкритись. – Він слухав, здається навіть не дихаючи.

– Я зачекаю. – Облизав сухі губи. – Я боюсь, зробити щось не те, сказати, щось не те.

– Не лякайся цього. Якщо я вже з тобою, то я приймаю тебе з усім твоїм мотлохом в голові.

– З тараканчиками з лівої сторони і манією величі з правої? – На його губах з’явилась слабка посмішка.

– Ага, тільки побоююсь, що по зрівнянню з моїми божими корівками вони будуть в парі стояти в сторонці і нервово курити.

– Не залякуй. Щось я твоїх страшних корівок ще не бачив.

– А ти не буди в мені звіра, а то прокинеться заєць і всіх додовбає. – Звела я всю серйозну розмову нанівець. – Пішли, пов’язку міняти. – Поставивши машину, повернулась я до Єрмолаєва. І взявши його лице в долоні ніжно його поцілувала.

– Ми так можемо не вийти з машини. – Хриплим голосом пробурмотів він.

– Виходь уже, соблазун. Я тут якраз дивлячись на твою бліду фізіономію, роздумувала, яким чаєм напоїти тебе.

– Ти мене розглядала…– Розплився він в посмішці.

– Забинтована голова, синець біля ока, щетина на лиці, та я просто очей не можу від тебе відвести.

– Я так жахливо виглядаю? – Враз став він серйозним.

– Обійняти і плакати хочеться, але я стримуюсь.

– Чорт. А щось відповісти про мужній вираз мого лиця було слабо?

– З дитинства ще казали, що обманювати людей не можна.

– А… – Та він махнув рукою і пішов в дім.

– Ну, що займемося бойовими травмами. – Порадувала я його і пішла мити руки і готувати мазь з новим бинтом. А Єрмолаєв сів на диван і притулився головою до його спинки, поїздка все таки його вимотала.

– Живий? – Запитала я, принісши все необхідне для перев’язки і заваривши чай на кухні.

– Ага.

– Тоді підсунься трішки до мене. У мене вже відчуття, що я тільки те й роблю, що мащу твої синці і бинтую твої рани. – Його нахабнющі голубі очі розглядали мене.

– Я не хотів. Але мені приємно, що ти про мене дбаєш. Коли я побачив тебе перший раз, то мені здалось, що я марю.

– Воно десь так і було.

– Ні, правда я відкриваю очі, а тут бачу сірооку кралю з нахмуреним лобом. Подумав, що все хана. – Після такого ніжного зізнання, розсміялась вже я.

– Адам, не вертись. Все нормально, з твоїм розбитим лобом. Бинт я все таки залишу. Може завтра уже зніму. І як зазвичай тримай чашку і маленькими ковтками пий чай.

– Я казав, тобі, які твої чаї гидотна?

– Так, кожен раз. Прояви креативність. Вигадай, щось нове.

– Моя уява поряд з тобою і так весь час росте над собою. У мене раніше не було ніяких запитань. А тепер одні запитання і ніякої надії отримати відповідь. – Пробурчав він, роблячи маленькі ковтки чаю.

– Мм, уява взагалі безмежна річ, розвивай її. Я зроблю собі каву, а ти відпочинь. Гаразд?

– Добре. – Легко погодився він і ліг на диван. А я пішла на кухню. Мені хотілося побути на одинці. Хаос в голові якось заспокоїти. Розібратися з почуттями. Питання Єрмолаєва потрусили мої такі звичні моральні устої. Сколихнули щось таке в моїй душі, що мирно спало і на що я не зважала. Нагадали, що щастя це відчуття і почуття, а результат роздумів. Смішно та я сама собі нагадувала міну, яку вірно потрібно розмінувати і перерізати саме ті дротики, інакше все вибухне. А поряд мене ледь навіжений, безбашений і колючий, але вразливий хлопчик, який живе своїми емоціями. Він так в штики мене сприймав, що я не зрозуміла, коли це для нього стало серйозно. А я? Що почуваю я? Коли це недоладне хлопчисько стало для мене важливим? Що змушує мої думки загортатися на стежину і йди до нього? Він не пара мені, він молодший за мене, він племінник Саші. Тільки чого ж тоді мої думки тягнуться до нього? Мені легко з ним. Мені весело з ним. Я потерла лице руками. За, що мені це все? Я заплуталась. І я вже шаленію від цього.

– Привіт! Я заснув. – Адам стояв в дверях ще сонний, його волосся весело стирчало в різні сторони.

– Добре. І як почуваєшся?

– Нормально. – Він підійшов до мене і обережно обійняв мене.

– Так. І що тут відбувається? – Протяжно вимовляючи слова , Саша перевів погляд з мене на Адама. Ми від несподіванки переглянулись з Адамом, який раптом зблід. Ще більше він мене здивував, коли плавно перемістився і став посеред мене і Олександра.

– Дядечко? Не можу сказати, що радий бачити.

– От і помовчи. – Відрубав Олександр, одаривши недобрим поглядом Адама.

– Чим зобов’язані вашій присутності ? – Продовжував Адам.

– І що я бачу? Злата ?

– Саша , ти бачиш те, що тобі не подобається, але жити з цим можна.

– Ти хочеш сказати, що ти з цим виродком…? – Я навіть здригнулась від його рику. Він пиляв мене поглядом. – А на що ви розраховуєте? Як ти могла з ним? Чорт би тебе забрав, він же як мені не приємно це визнавати, мій племінник. То чим тебе ця наволоч звабила? Чи то як пророцтво ? Невже? Він же оприходував все,що рухалось в усьому місту. Ти знала про це? Чи у вас у вас тут почуття? О, справді. Як мило? Та тільки немає у нього почуттів, зате є бажання відомстити . Розумієш бідненька, покинута дитина вирішила, що ти, моя солодка зіпсувала усе його життя. Так, що претензій у нього до тебе віз.

– І тому ти вирішив підкинути його мені?

– Ні. Я тобі підкинув його, бо вже не сила було триматись від бажання прибити його. Бачиш сказався твій вплив, тому я був такий злий, що єдине, на що спала думка це ти. Бо тільки ти можеш втримати мене від …то щось я відволікся. – Саша пройшов і сів на стілець. І раптом розсміявся. – Яка маячня.

– Досить вже. – Рявкнув Адам. – Я більше не збираюсь вислуховувати цей маразм.

– Спиніться обоє. Адам охолонь. – І я смикнула його на себе. Все одно що потягом двигати. – Адам, годі.

– Може, розкажеш за яким лихом ти з ним? Це що така помста мені? – Саша виразно подивився на мене.

– Не повіриш. Сама дивуюсь.

– Що тебе привело дядечко? – В голосі Адама прозвучала нічим не прикрита іронія.

– Слухи. В що вляпалась моя, ненаглядна?

– Вона не твоя. – Проричав Адам.

– Правда? Думаєш вона твоя?– З посмішкою запитав Саша у Адама.

– Саша не відволікайся. Всі живі, здорові з історією розібрались. – Ситуація була неловка і більш ніж не зручна. Я хвилювалась всередині мене з’явилась туга скручена пружина.

– О, то таки є про що послухати? – Проскрипів Саша.

– Нудота. Нічого вартого твоєї уваги. – Відповіла я і поставила чайник, мої пальці тремтіли.

– Як навіть не розкажеш за яким лядом ти спиш з цим?

– Адам, залиш нас, будь-ласка. – Попросила я, неймовірно спокійним голосом.

– Ні. – Я перевела погляд на нього. – Я не залишу тебе з ним. – Він дивився на мене з під лоба. Його голос ледь тремтів, що видавало і його хвилювання.

– Адам, все нормально. Мені потрібно на одинці поговорити з Олександром. Будь-ласка дай мені декілька хвилин. – Я дивилась Адамові в очі, намагаючись заспокоїти його. – Ми просто поговоримо. – Він не хотів йти. Адам був в стані збудження і тривоги. Але дана ситуація мені вже сильно не подобалось. І два чоловіки які просто випромінювали тестостерон і мали купу претензій один до одного явно натякали, що само по собі вона не вирішиться. Адам вийшов, ще декілька хвилин я мовчала тамуючи внутрішнє тремтіння. Саша з презирством дивився на мене.

–То, що моя колишня мила, знайшла собі іншого хлопчика? І як тобі? Є сімейна схожість? – Я дивилась на нього, на щетину на лиці, на скривлені в злобі губи, які мені колись невпинно хотілося цілувати в його очі сповнені презирства, на вертикальну зморшку на лобі я розуміла його злість. Мало радості бачити своє колишнє щастя в обіймах іншого.

– Пробач. Я розумію твої почуття. Я того не планувала. Сама вражена і ще до кінця не можу в це повірити.

– Думаєш розумієш? – Вкрадливим голосом перепитав він.

– Саша….Саша…годі я вже була в пеклі.

– Ти, чорт забирай, сама туди полізла. – Після його слів я підняла голову і тепер уже я свердлила його поглядом.

– Так. Тобі того замало? – Він закрив очі і важко ковтнув.

– Злата. – Він мотнув головою, немов би його щось душило. – Ти дівчинка навіть не уявляєш, як це боляче любити жінку і знати, що ти ніколи не будеш з нею. Мені жаль, що я не можу дати те, що ти хочеш. Але цей молокосос? Невже стара відьма була права? – Його злість вщухла, плечі опустились він виглядав розгублено.

– Саша я не знаю.

– Я не серджусь. Я завжди знав, що ти не будеш зі мною. Чекав, що залишиш мене. Чого не чекав, то того що це буде так …зводити мене з розуму.

– Я тобі не потрібна. Ти ж можеш жити далі. Все в тебе виходить.

– Я не готовий зараз з тобою поговорити. – Відвів він погляд. – Може пізніше, але не зараз. – Саша піднявся і пішов до дверей. Я вийшла слідом за ним. Адам стояв з своєю коронною посмішкою. Саша пройшов біля нього щось прошипівши тому, сів в машину і поїхав. Тільки коли його машини не стало видно за поворотом я змогла відчути, як напруження мене відпустило.

– То як розмова? – Вернуло мене до життя запитання Адама. Його губи були розтягнуті в гримасі, що видна мала бути посмішкою, та тільки злегка переоцінив він себе.

– Норм. – Лаконічно відповіла я.

– Норм і все? – Його очі звузились, а від посмішки і сліду не залишилось.

– А що хочеш почути?

– Історію про хлопчика Біллі. – Сердито відповів Адам.

– Можеш розповісти.

– Що розповісти? – Його голос задзвенів від злості.

– Адам чого ти завівся?

– Тобто по твоєму все нормально?

– Більш-менш, жити можна.

– Чого хотів дядя?

– Ти ж чув. До нього дійшли чутки. Проявив цікавість. Тут його дещо здивували ми. Але як на мене, то він це ще добре пережив.

– І що?

– Адам, що тебе хвилює? Скидай уже. – Я поставила чайника. Захотілось кави, міцної, чорної і гарячої.

– І що тепер? Він розкрив очі тобі на те який я сволоцюга і що далі?

– Гаразд, то у тебе є дійсно претензії до мене?

– Я вважав тебе ласою до чужих грошей хвойдою. – Він навіть голову здається втягнув в плечі при такому зізнанні.

– І що? – Я навіть скопіювала його інтонації, коли задала запитання.

– Я помилився. Ну, бий мене, сатаній, давай скажи, що я ідіот, пришелепкуватий, скотина.

– Буває. – Відповіла я і налила собі чашку кави. Він був такий милий, що хотілося обійняти.

– І що ніякого виносу мозку? – Він накрив мою руку своєю, привертаючи до себе увагу, а то я щось відволіклася на каву. В його очах був океан недовіри і море запитань.

– Твої тараканчики з манією величі неймовірні милі. Але все. У мене більше новаторських думок немає.

– І ти не сердишся?

– Ну, повні вафлі. – Закотила я очі. – Тебе щось не влаштовує?

– І про те, що сказав дядя…я не спав з усім містом. У мене були відносини з трьома дівчатами я жив з ними…і… – Господи, він зашарівся. – і фліртував з іншими, але мої подвиги дещо перебільшені.

– Добре. – Легко кивнула я головою.

– Гаразд. – Він мав дещо розгублений вигляд. – А тоді скажеш про яке пророцтво говорив дядя?

– Та, було одне.

– І?

– Нагадали мені, що буде мене дуже любити русий чоловік, але моя доля то чорнявий. – Видала я дуже скорочену версію. – Адам декілька разів хлопнув очима.

– Чорт забирай є ще й пророцтво. – Він вхопив себе за голову. – Стає просто нереально цікаво. То я як попадаю під пророцтво? – Я підняла брову його розглядаючи. Він зціпив зуби.

– Норм.

– Так, тобто зараз, ніхто нікого нікуди не кидає? І я можу далі продовжити фантазувати про несамовиті пестощі з тобою? І ніяких вивертів? Там моя карма не підходить до твоєї? Я зрозуміла, що нездорово люблю свого колишнього? І якщо я буду з тобою настане кінець світу, згідно пророцтва? Твоє темне минуле не підходить моїй світлій душі?

– Ні, я звичайно знала, що уява в тебе некерована і тугоплавке сприймання реальності. Ладно, я тебе не кидаю, видно уже звикла. Можеш далі продовжити розвивати фантазію стосовно пестощів на які ти здатен. Ніяких придуманих причин для відмови не буде. На кармі я не розуміюсь нічим допомогти не можу з цього питання. Сашу я не люблю і вернутись до нього не збираюсь. І якщо ти будеш зі мною то не знаю як там з кінцем світу і пророцтвом, але легко однозначно не буде. Ну, зі світлою душею ти загнув однозначно, минуле є і у мене і я мало чим в ньому можу пишатися, на його фоні твоє здається милим і беззубим, тому ні я не використаю твоє минуле, як привід послати тебе подалі. – Він задумливо подивився на мене.

– Правда в цьому є якась витончена іронія, серед майже 3 мільйонів населення Києва плюс 15 тисяч даного району і вибрати племінника Саші… Я б сказала це просто величезне невезіння.

–В принципі важко не погодитись. Відьмочка з кепським характером теж не була моєю мрією. – Огризнувся Адам.

– Правда? – Гарячий погляд Єрмолаєва не давав спокою, зрештою не витримавши я запитала:

–Що? – Він піднявся, притягнув до себе і поцілував. Чорт і від його поцілунку запалилась і прискорилась кров по жилам, я відчувала , як калатає моє серце, я бачила , як тремтять його руки , а погляд затягувався паволокою . Здається , коли я штовхнула його на ліжко, до якого ми не зрозуміло як дістались він розгублено моргнув, а вже за мить зникла я, зник він залишились тільки чоловік і жінка і те між ними внаслідок чого мільйони років людство виживало. Я хотіла його кожною клітинкою тіла, хотіла так, що й сама не здогадувалась, про силу свого бажання . І він був весь мій і нетерпіння підганяло нас, начебто я його сто років знала і все було так, як треба.

Я слухала своє тіло, мені хотілось потягнутись і повернутись на живіт, Адам не зводячи погляду дивився на мене, я посміхнулась.

– У тебе такий вигляд немов би чекаєш, коли у мене з’являться ріжки і хвіст.

– Я б навряд чи здивувався. – Серйозно відповів він.

– Чому? В розумінні, що ти очікуєш?

– Від тебе ніколи до кінця не знаєш чого чекати. – Я розсміялась притягнула його голову до себе і поцілувала. Цілуватись з ним було так природно і так хотілось ще.

Дні минали непомітно наповнені пізнанням один одного і сміхом. Звичний ранок ми починали з пробіжки. І повернувшись з душа я відкрила дверцята холодильника і сумно розглядала його порожні полички. Не розуміючи коли ми встигли все з’їсти.

– Ти там намагаєшся сенс життя побачити? – Весело крикнув Єрмолаєв виходячи з душа.

– У нас скінчилась їжа. На сніданок нас чекають грінки з останнього хліба і яйця.

– Звучить романтично. – Заглянув через моє плече Єрмолаєв.

– Угу і дослівно означає час їхати в місто за продуктами. – Я швиденько організувала грінки і каву.

– Супер, я за одно в банк зайду. – Я здивовано перевела погляд на нього. – Нормально таки, коли чоловік гроші заробляє.

– Просто думаю про своє щастя. – Прокоментувала я свій погляд.

– Мені подобається твій похмурий погляд. Ти така сексуальна. Тобі йде. А коли я ще згадаю, яка ти можеш бути в ліжку. Все, я вже готовий. – Кинув він на мене багатообіцяючий погляд.

– Тоді швидше справимося і повернемося додому.

– От, так завжди.

– Май терпіння і буде тобі винагорода.

– Обіцяєш?

– Клянусь. Ну, що переодягаємось і поїхали?

– Ага. – Він швидко мене поцілував і пішов одягатися. Я прибрала посуд і теж швидко натягла на себе джинси і футболку.

За кермом була я. Адам навіть без нагадування пристебнув ремінь. Дорога майже була пустинна проїхав тільки один молоковоз. На повороті ми зустрілись з джипом , який крутим віражем розвернувся і почав нас доганяти, а потім підрізав і зупинився перед моєю машиною. Лиха, я не чекала, а машину любила, тому загальмувала і стала чекати, що буде далі.

– Що за виродок? – Проричав Єрмолаєв. З машини вискочив бритий,худий хлопчина і підійшов до моїх дверей показуючи руки. З дверей водія вийшов ще один збитий, міцний і з радісною посмішкою на лиці притулився до дверей машини спостерігаючи за мною. Я застогнала і опустила скло.

– Ну, здраствуй Змія. – Привітався Роман.

– І тобі віка, здоров’я.

– Як тобі мій подарунок?

– Ти про що?

– Череп.

– Віддала в органи. Міг би і листівочку залишити. – Він скривився та нічого не сказав.

– Потрібна твоя допомога.

– Я більше не працюю.

– Сказано тебе привезти навіть під дулом пістолета. Будь-ласка…

– Що відбувається? Хто цей тип? – Розгублено позираючи на Романа запитав Єрмолаєв.

– Все нормально. Це мої знайомі.

– Злата. Це важливо. Дуже важливо. Мене не посилали б за тобою в таку глухомань. – Роман наполягав він виглядав рішуче і незворушно. Єрмолаєв накрив мою руку своєю і міцно її стиснув.

– Знайдіть когось іншого. Я не можу.

– Уже зробили. Тебе замінили. Всього лише одне тіло.

– Злата? – Дещо перелякано позвав мене Єрмолаєв.

– Юрій Іванович тебе просить. Злата сідай в машину. У нас мало часу. – Все таки добив мене Роман.

– Адам, мені потрібно поїхати з цими милими людьми. – Я бачила, як видихнув з полегшенням Роман, як опустились плечі у Ярослава.

– Ні. Злата. Це якась дурня. Я не хочу, щоб ти кудись з ними їхала.

– Адам, нічого страшного, це з моєї колишньої роботи.

–З колишньої роботи? Злата ти себе чуєш? Ні, не їдь.

– Адам, на жаль я не можу відмовити.

– Що ти таке говориш? Звісно можеш. – Адам був спантеличений і наляканий.

– Хлопче, спокійніше давай. – Втрутився невчасно з своєї порадою Роман.

– Адам, я швидко повернусь. Будь-ласка їдь зараз додому. Все нормально. – Я обійняла його лице долонями.

– Не йди. – Прошепотів він.

–Я повернусь.