Текст книги "А відьми тут тихі (СИ)"

Автор книги: Наталья Шаграй

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 8 страниц)

– Так ми…– проскулів один з бідолах з образою на туфельку.

– Що ви? Ну, у Вітальки то з розумовою діяльність ніколи добре не було. А ти то Чахлик Невмирущий куди вліз? Який же злий гад тебе надихнув сюди йти? Ти за якою козою сюди припхався? Три богатирі. Тушканчики яйцеголові з комплексами бога .

– Бля, сука…– Почав Віталій.

– Помовчи жертва п’яної акушерки і не зліть мене, уже й так трупів немає куди ховати. Хоча для вас знайду місце.

– Чого ображаєш?

– Та, я б вас образив, та природа це зробила краще за мене. Мля. По домам супергерої кнопочні. – Жертви п’яної акушерки так навіть боденько полізли в машину. Ілля провів їх поглядом дістав телефон, віддав кілька команд і пішов до нас.

– Що у вас тут за свято?

–Шоу дивились. – Радісно відповів Єрмолаєв.

– Ти, що їм п’яним дозволив поїхати?

– Ненадовго. Я тут з хлопцями. От вони їх зараз і заберуть.

– А ти підступний.

– Злата. Я злий, але справедливий. Їх же по доброму каструвати було потрібно. А вони так легким переляком обійшлись. Так я не зрозумів, що пили?

– Заходь гостем будеш . – І я поплелась на кухню. Ілля взяв в руки пляшку, понюхав .

– Віскарик?

– Ну, горілки нормальної не було.

– І?

– Що і, довелось віскі дістати. – Спробувала я від теми відійти.

– Так, а чого це ви п’янствуєте? Двоє? Разом? І мене не позвали?

– День сьогодні був за… коротше паршивий. – Ілля розлив усім по стопарику і швиденько свого випив.

– У мене таких днів як мінімум 5 на тижні.

– Ти сильній, мужній, а я слабка жінка.

– І не говори, я так теж подумав коли тебе з мітлою побачив. – Заржав Ілля, а до його сміху приєднався і Єрмолаєв. Вони дивились один на одного потім на мене потім знову починали ржати.

– А головне посмішка така була від якої відразу вдавитись захотілось. Ні, ти тільки прикинь моє здивування іду я так сказати до друга свого душевного і що я бачу, три придурка з виваленими очима і фея так з мітлою і недобрим блиском в очах. А ти на що дивився?

– На слабку жінку з мітлою в руках, погляду прямо не міг відвести.

– Н-да, Злата не очікував.

– День був паршивий, а тут вони.

– Ага, каліки. А ти теж мені відображення анекдоту. Ти хто? Я фея. А чому з сокирою? Та, щось настрій не дуже. – Сумно похитав головою Ілля і розлив ще по одній. – З батьком Ольги говорили.

– Говорили.

– І що скажеш?

– Йому потрібна професійна допомога. Він страждає. Його скорбота не є нормальною. Він живе минулим, споминами. Його горе занадто глибоке, щоб можна було жити далі. Йому потрібно її відпустити, а він усіх звинувачує в її смерті, він не хоче миритись з тим, що її уже не має. Він замкнувся в собі він концентрується на своїй втраті. Він поглинутий почуттям вини.

– Твою нехай. Нікому такого не побажаєш. А тут ще й якісь потвори, могилу розкопали.

– Я б рекомендувала стаціонарне лікування.

– Подивлюсь,що можна буде зробити. Я ж не можу його туди силоміць затягти.

– Не виключено суїцид. – Він сердито подивився на мене і налив собі ще.

– В мужика там просто склеп всередині дому. Все так і залишилось таким як було коли її в лікарню забрали. Навіть їжа на столі. – Покрутивши чарку сказав Єрмолаєв. І ми всі призадумались.

– Найду сволоту, яка могили паплюжить, в трьох літрову банку закручу. – Підвів підсумки Ілля.

– Ага. Це хтось місцеві.

– Чого так думаєш?

– Бо я знаю, що моя бабуся померла не від того, що написано в довідці.

– Що? – Тепер і Ілля і Адам свердлили мене поглядами.

– Моя бабуся померла від інфаркту. І можливо ніж в серці про це явно натякав?

– Думаєш?

– В довідці і картці Ольги все ідеально. Смерть молодої людини зазвичай підлягає більш досконалому вивченню. Ольгу привезли в лікарню з болем в верхній частині живота. Перша дія лікарів підозра на апендицит. Далі фізичний огляд і здача аналізів, УЗІ. Далі апендектомія. І смерть під час операції, що в принципі є рідкістю. І вандали встромили ніж в серце. Заставляє задуматись.

– Тобто ти хочеш сказати, що дівчину вбили?

– В даному випадку це могла бути тільки помилка лікаря і якщо вона була , то була прихована.

– А ти впевнена?

– В чому? В тому, що лікарі безголові? Так. В цьому я якраз таки впевнена. Я в морг саме тому і пішла працювати від великої кількості професіоналів. Ідеали попрані, сенс життя зруйновано, просто розрив шаблонів з трудом пережила.

– Єрмолаєв їй більше не наливати.

– А вона мені такою подобається.

– А ти мені подобаєшся за 200 км. звідси, але нічого ж терплю.

– Нічого не можу обіцяти, просто прикипів душею до вашого містечка.

– Я чомусь не поділяю твого оптимізму.

– Ілля, а як нам його знайти?

– Будемо шукати, якось і знайдемо.

– Угу. Ще б зрозуміти, що з Оксаною. До речі, а що там з транспортом тієї ночі?

– Опитав. Ніхто, нічого не бачив і не чув.

– Закон фізики – нічого не зникає безслідно.

– А досвід говорить, що у нас гнітюча статистика зниклих людей, а після останніх подій так і взагалі…

– Не нагадуй, я ще досі спати спокійно не можу, після того, що бачила.

– Я був здивований, коли ти туди поїхала.

– А я як всі, раптом одного ранку зрозуміла, що щось мені не байдуже.

– Нічого. Все у нас буде добре.

– В те і будемо вірити.

– Не зрозумів де ти була? – Посвердлив мене поглядом Адам.

– Вона у нас була в самій гущі подій, а потім в моргах працювала. – Люб’язно пояснив Ілля. – А повернулась, коли дядько твій витягнув звідти. – Я поморщилася від нагадування мого минулого. А Єрмолаєв сходу випив чарку.

– І багато в тебе ще є героїчного минулого – Прошипів він. Ми переглянулись з Іллєю.

– Ну, Злата у нас сповнена сюрпризів. – Виговорив Ілля з такою задумливою інтонацією, що я тут же відчула, що знущається з Адама.

– Як кіндер сюрприз. – Вставила я.

– А почуття гумору у неї таке, що так іноді і хочеться застрілити. – Додав Ілля. Адам хмуро подивився на мене і вийшов з-за столу на двір.

– Так , а що між вами відбувається? Що це хлопця так веде? Чого ще він такий смиканий? – На запитання Іллі я відреагувала невинним помахом вій. Мовчки перехилили ще по одній чарці в повній задумливості про шляхи господні і розбрелись, хто куди, а я спати.

Я готувала сніданок, коли шум привернув мою увагу, в дверях стояв Тимур. Не бритий з чорними кругами під очима. Чорт я навіть не чула, як він підійшов.

– Тимур? – Мій голос виражав стан безмежного спокою, якого я в принципі не відчувала. Він пройшов в кімнату і навис наді мною.

– Не лізь. Не плутайся у мене під ногами. – Його голос звучав зло, та в очах я бачила відчай.

– Ти про те, що я з населенням розмовляла?

– Вари свої травки, якщо хочеш, але не лізь в мої справи.

– Ти присядь, поговорити потрібно. – Я відсунулась від нього і розлила дві чашки чаю.

– Вибач. З появою звинувачень Єрмолаєва я не можу бути осторонь. Мене в цю справу втягнули мимо моєї волі. Ти бери чай, просто чай бадьорості добавить. І послухай мене. Почуй мене. Будеш слухати?

– Розповідай. – Якось приречено махнув він головою, після чого скривився і потер висок.

– В лікарні помирає молода дівчина. Складу злочину немає. Помирає моя бабуся . Складу злочину немає. І тільки ці дві могили були осквернені . Тобто мене вже втягли в це. Я розумію твій гнів і відчай. Я теж його відчуваю, а ще відчуття безвиході. Це щось тут на місці і я не можу це знайти.

– Думаєш вона жива? – Задав він страшне для себе питання.

– Думаю так. – Обережно відповіла я. – Вихід по підземним ходам був продуманий і простий водночас. Про ті ходи ніхто не згадав і ніхто не міг уявити, що її саме по них винесуть . – Тимур тер настирливо потирав висок.

– Головна біль? – Я підняла показавши свої руки. – Я можу допомогти. Знаю деякі методики. Дозволиш? – Я обійшла довкола нього і почала легко масажувати його виски. – Йому було незатишно у мене в руках, та біль його змучила більше. І застогнавши він відхилився до мене. Масаж допомагав я відчувала як він розслабився.

– Що в чаю було? – Раптом запитав він.

– Суміш з різних трав, знімають втому і додають життєвих сил. Нічого чим би ти міг зацікавитись.

– А ти таки справді відьма.

– Ні, я медик з дипломом , яку виховувала бабуся травиця і яка в силу дитячого ідеалізму вивчила методики мануальних терапевтів. А твоя головна біль результат зловживання кофеїну, недосипання і нервово збудження. Тимур я вірю в твій професіоналізм, ти можеш зробити більше, але як тільки подавиш емоції. Спробуй поглянути на ситуацію з холодною головою.

– Що ти робиш? – В його очах було нерозуміння і настороженість.

– Якого чорта? – Почувся злий рик Єрмолаєва. Я здригувалась і перевела погляд на двері . Він стояв біля дверей, руки зажаті в кулаки на лиці якась суміш презирства з злістю. Його погляд був на мені і від того якось незатишно стало.

– Все нормально. Ми просто говоримо. Тимур ? – Я поглянула йому у вічі. – Я з Іллєю працювати буду, тебе будемо тримати в курсі справ. І я прислухаюсь, якщо ти будеш проти.

– Я дам тобі знати.

– Гаразд. Тебе можна з ним залишати? – Запитав він ,хитнувши головою на Єрмолаєва.

– Так. Все нормально. – Тимур піднявся. І проходячи мимо Єрмолаєва прошипів тому.

– Ти не виїзний. І не роби дурниць. Буду щасливий, влаштувати тобі «гарне « життя, якщо що. Єрмолаєв мовчав, тільки продовжував спалювати мене не добрим поглядом. Як тільки Тимур вийшов, він наблизився якось дуже повільно, немовби намагаючись тримати себе в руках.

– Це, що було? – Прогарчав він.

– Єрмолаєв на сонечку перегрівся? – Лагідно запитала я.

– Ти з ним …з цим….Сексу не вистачало? Так ти скажи, я з радістю. – Оскалився він біля мого лиця. Н-да, скажений Єрмолаєв видовище не для слабо нервових.

– Відійди від мене. – І я необачно ткнула його рукою в груди. З місця він не здвинувся, але якось перевів погляд на мою руку у нього на грудях. Заричав і моя бідна голова виявилася в тисках його рук, а я притиснута до стіни. Його губи зім’яли мої, подиху він мені навіть не дав зробити. Я спробувала його відсунути від себе, все одно , що скелю двигати. А він тільки сильніше притиснув до себе. Ідіот так і задавити можна. Рукою я дотягнулась до його лиця і доторкувалась до його вилиці і він мене відпустив. В його синіх очах палало полум’я . Він декілька хвилин стояв важко дихаючи, поки осмислений вираз на виник в погляді і видно не надовго, бо на мої губи він накинувся знову, тільки цього разу неймовірно ніжно це роблячи. Я почула його стон. А потім відповіла на його поцілунок. Його поцілунки зводили з розуму заставляли моє серце важко битись в грудну клітку, його дотики пробуджували моє бажання, давнє, як саме життя, гаряче, як розпечена лава і руйнівне , як ураган. Мені хотілось його торкатись, вивчати, мене зводило з розуму, як він реагує на мої дотики, його бажання розпалювало моє.

Повернення до життя було як пірнання на глибину, пристрасть вщухла я лежала на дивані, а поряд мене важко дихаючи лежав Єрмолаєв . Що я наробила? Я піднялась, підхопила залишки одягу.

–Ти куди? – голос у Єрмолаєва ще був хриплий, а вигляд чомусь розгублений.

– В ванну. – А я діставшись ванни, ввімкнула гарячу воду і підставила їй свою дурну голову. Чорт, чорт. Що я роблю? Нічого нового, займаюсь сексом з Єрмолаєвим. Добре тільки не панікувати. Я декілька хвилин просто глибоко дихала намагаючись повернутись до життя. З ванни виходити все одно потрібно тому з важким вдихом я обмотавшись рушником і вийшла , одягнула джинси з сорочкою, помастила лице кремом, на якому все одно залишались сліди мого проведеного часу. Я вийшла на кухню. Єрмолаєв прибрав сліди розгардіяшу, все виглядало охайно, як і не було перевернутих стільців, як зі стола не летіло, все на підлогу, а сам смажив млинці, які стояли гіркою в мисці на столі.

– Готую я не дуже, але млинці, які ти поколотила думаю зміг посмажити. Сідай, будемо дегустувати. – Він виглядав звично і спокійно, навіть не знаю, що я від нього чекала, але тільки не те, що він буде млинці смажити, тому сіла мовчки, а він тут же перед мною поставив чашку чаю, ще одну собі і сів біля мене напроти.

– Страшенно голодний. – Заявив він і підхопивши млинця швиденько його заковтнув, після чого на його лиці розпливлась така щаслива посмішка, що я взяла чашка з чаєм і зробила ковток. – Скуштуй здається я їх смачно посмажив. – І він показав поглядом на млинці.

– Дякую. – Видавила я і взяла одного млинця. Перевела погляд на нього, на його обличчі була така добра посмішка свого в дошку пацана, але руки ледь помітно тремтіли. І саме це якось в мить змусило мене заспокоїтись.

– Ти видно таки дещо прибіднив свої кулінарні здібності. Посмажити млинці тобі вдалося. – І я посміхнулась йому . Він завмер на мить, та потім якось несміливо посміхнувся мені в відповідь. І його посмішка мені сподобалась, без звичного цинізму і іронічно піднятої брови просто посмішка.

– Чого ти посміхаєшся?

– Мультик згадала «от улыбки станет мир светлей». – Він нічого не зрозумів і на його лиці з’явився такий тривожний вираз. – Я подумала, що у тебе мила посмішка, мені сподобалась нагадались слова з мультфільму. – Н-да він якось підвис оцінюючи дану інформацію.

– Зрозуміла. Мультфільму ти не бачив. – Він заперечливо похитав головою, а я розсміялась. От тобі старушка дітей зваблювати.

– Вибач, забула, що ти наскільки ти там менший за мене?

– До чого тут це? – Тепер уже і сердито дивився він на мене.

– Спробую спілкуватись мовою твого покоління.

– Злат, не сходь з розуму а? Давай просто поп’ємо чаю. Добре? – І коли ти з поганця перетворився на такого класного хлопця? Ладно пора закінчувати хлопчину лякати своїм нестабільним психологічним настроєм.

– Добре. П’ємо чай. До речі Тимур прознав, про наше розслідування гніватись приїздив і заборонив поки, що нам цим займатись. Тому переходимо в стан партизанів, як вам Шерлок мій план?

– Чому Шерлок?

– Ну я ж лікар. Мені і Ватсоном бути.

– А.

– То, що скажете шановний колега?

– Якого біса твої руки були у нього на лиці? – Не в тему спалахнув Єрмолаєв від чого в осадок випала я.

– Єрмолаєв – лагідно почала я – Ти ж пам’ятаєш, що я на лікаря вчилась ? Правда на психіатра було б потрібніше, від психів відбою немає. Так от зазвичай, коли людині погано, я допомагаю. Травлю тільки в виключних випадках, коли уже зовсім дістають.

– Тобто нічого не було? – На його лиці блукала якась дурнувата посмішка.

– А що мало бути?– Тепер уже розважалась я.

– Іноді удавити тебе хочеться. – Пожалівся він.

– Так план такий, людей чіпати нам не можна, але думати ніхто не заборонив. До речі паршиві ми таки детективи. Населення якихось 15000, а серед них знайти одну дівчину не можемо. А в кіно це так легко виходило, напружена розумова діяльність, або безтолкова тут в залежності від жанру і всіх ворогів подолано,а героїню врятовано. Люблю такі оптимістичні фільми. А ще супермена люблю і літати уміє і труси на штанах носити. – Адам задумливо на мене подивився, але нічого не сказав.

– Я поки що тільки двох психів бачив. Тимура і цього Василя Пилиповича.

– Тимур поза підозрою. І він не псих. – Встала я на захист справедливості.

– Ага, просто худобина. – Скривився Адам.

– А от Василь Пилипович мені спокою не дає. В цій ситуації все щось не так.

– Н-да, моторошно у нього якось.

– Поїхали до нього до дому. Поспостерігаємо за ним.

– Поїхали. – Легко погодився він. – Машину кинемо в центрі і прогуляємося пішки. – І ми поїхали за кермом був Адам.

– Що ти хочеш побачити?

– Не знаю. Якесь пояснення всього цього. – Я покосилась на Єрмолаєва. – Мені важко це пояснити словами, але я просто відчуваю.

– Довіримось твоїм відчуттям. – В його голосі не відчувалось ніякої іронії. Єрмолаєв поставив машину біля супермаркету і ми пішли до дому Василя Пилиповича. Ми звернули на вулицю, яка вела до дому Єрмолаєв йшов попереду і тут враз махнув до мене рукою, що мало означати стій і мовчи, потім він підхопив мене і потягнув в найближчі кущі де і притулив за стовбуром розлогої груші , а сам навис наді мною.

– По дорозі йде Василь Пилипович. – Прошепотів він мені на вухо, від чого мурахи дружно розбіглись по моєму тілу.

– Те ж мені вождь-червоношкірих . – Огризнулась я вслід.

– Ш-шш. – Шикнув він на мене і притулився ще щільніше. Його близькість заставила моє серце гулко битись. Я зробила спробу звільнитись, за що вмить Адам притяг мене ще ближче до себе і більше того його секунду дивлячись на мої губи він накрив їх своїми. Я смикнулась, він застогнав і з полону свого тіла так і не випустив, потім він відпустив мої губи і вткнувся головою в мою шию з його губ зривалось важке дихання.

– Не зміг втриматись. – Уже дивлячись мені в очі сказав Адам. – Ти така солодка.

– Там хоч Василь Пилипович був? – Прошипіла я.

– А? Так. Він пішов по дорозі.

– То чого ми чекаємо?

– Так, пішли. – І ми швиденько побігли до його дому. Підійшли до хати, посмикали двері, вони виявились закритими.

– Відмички в мене не має. І замки я зламувати не вмію. – Прошепотів на мій погляд Адам.

– Нудьга. Ти дивишся в сараї, я загляну в льох.

– Ми разом. Я тебе не відпущу саму. Ясно?

– Пішли. – І ми пішли до сараю. Всі двері були закрити на амбарні замки, але маленькі віконечка дали змогу заглянути всередину. І нічого звісно окрім двох залізних бочок і якоїсь скрині ми не побачили.

– Погріб?

– Так. – В погріб теж висів замок, але зовсім на якихось стареньких скобах. – Дізнаємось що там? – Щастя в лиці Єрмолаєва не було. Скоби він смикнув і вхід до льоху був вільний.

– Стоїш на шухері , а я перевірю, що там цікавого.

– Злата…

– У нас часу немає, він будь-якої миті може повернутись. – І я пішла по сходинках в погріб. Вимикача я побачила ще здалеку на мою радість світло в льоху було. Тільки більше нічого цікавого не було одні закрутки. І моє розпечене відчуття злості. Я вже хотіла йти, коли відчула легкий протяг. Я повернулась назад і почала обходити по стіні . Стіна, як стіна я повернулась з іншої сторони біля стіни стояв дерев’яний щит, я підійшла від нього і відсунула його. Навіть не скажу, що здивувалась побачивши темне провалля підземного ходу.

– Мать твою. – Прошипіла я , дістала телефон і посвітивши собі нагнулась і почала просуватись в підземелля, спочатку було геть низько, та трішки пройшовши я змогла розігнутись і моя голова вже не доставала до стелі. Я вперто йшла, начисто ігноруючи відчуття самозбереження. З невиразним світлом від телефону особливо нічого не розгледіти, мені вистачало бачити, що під ногами і стіни, що були поряд, а вкрай хотілось дізнатись що за бісів ще один підземний хід. Зайшла я не дуже далеко коли з правої сторони побачила звичайнісінькі дерев’яні двері. Я посмикала двері, вони виявились закритими, посвітила на саме дверне полотно, в надії зрозуміти як вони відкриваються. Відкривались банально простою клямкою. Клямку я відкрила і почала тихенько відкривати двері, звідки полилось світло і я побачила добре влаштовану кімнату, а посеред кімнати сиділа і з жахом на мене дивилась Оксана.

– Привіт! Може вийдемо на вулицю? Ти як можеш йти? – Реакція була несподівана, вона підірвалась і кинулась на мене.

– Забери мене звідси.

– Тихо, тихо. Ми виходимо. Пішли . – І я присвічуючи телефоном рушила в сторону темряви. – Оксана смикнула мене за руку.

– Там темрява. – В її голосі я чула паніку.

– Ми зараз повернемо і побачимо світло.

– Я тут помру. – Почала підвивати Оксана

– Ні. Ми зараз виберемось. І ти будеш жити довго і нудно. – Я йшла і тягнула її за собою. При виді світла вона ожила і навіть швидше пішла. Я вийшла перша і тут же наткнулась на Василя Пилиповича, позаду мене вийшла Оксана, яка і заволала при його ж вигляді.

– Спокійно. Спокійно …– Я міцно тримала Оксану за руку. – Василь Пилипович нам потрібно вийти. – В моєму голосі був спокій, якого я насправді не відчувала.

– Ні. Вона залишиться.

– Ні. Василь Пилипович, вона не може залишитись. У неї є сім’я. Оксані потрібно додому.

– Ні. Зі мною. – Я бачила як він міцно стиснув кулаки, і його погляд запалав якимось нездоровим полум’ям.

– Вона не Ольга. Ваша дочка померла. Оксану чекає її батько.

– Ії вбили. – Закричав Василь Пилипович. – Мою кровинку вбили і нікому не має до цього діла. А вона лежить під товщею землі. Моя дитиночка. – Завив він.

– Василь Пилипович давай ми вийдемо на двір і спокійно поговоримо. – Вийти хотілось дуже з однієї сторони стояла паралізована жахом Оксана з іншої в стані афекту доведений до відчаю Василь Пилипович.

– Ні. Ні. Вона буде тут. – Чорт, він мене просто не чув. Я оглянула можливість вийти . Окрім стукнути його банкою

– Досить. А що б сказала ваша донька, коли б вас зараз бачила?

– Її немає. Вони її вбили. Вона казала, що у неї болить серце, а вони різали апендицит. І я нічого не зробив. Я її не послухав.

– Ви все зробили правильно. Ви привезли її в лікарню і ви довірились думці професійних лікарів. Я знаю, що вона померла від серцевого нападу. Але апендицит був встановлений. У неї брали аналізи, робили УЗІ. Це трагедія. Але вашу доньку уже не повернути. Дозвольте нам піднятись на двір.

– Злата? – В підвалі стояв Ілля і запитливо дивився на мене. Такого відчуття полегшення у мене ще ніколи не було.

– Василь Пилипович вам потрібна допомога, підіймайтесь на двір. – Сказав Ілля і наблизився до нас, задача ускладнювалась тим , що на його дорозі стояв Василь Пилипович. Я бачила готовність Іллі знешкодити його і в свою чергу відступила ще на крок до стіни.

– Так. Думаю треба. – Несподівано сказав Василь Пилипович і з понуро опущеною головою пішов на вихід. А я тримаючи тремтячу Оксану пішла слідом за ними. Тільки ми вийшли я оглянулась в пошуках Єрмолаєва і його я побачила з розбитою головою біля льоху, поряд нього копошився хлопчина і намагався його спинити, а той поривався встати.

– Злата. – Видихнув він і відсунувши хлопчину згріб мене в обійми. Від його ведмежих обіймів затріщали мої ребра. Тільки коли він мене трішки відпустив я змогла видихнути, підняла руку і помацала його голову. Удар був змазаний але над вухом була рвана рана. – Чорта лисого ти ще кудись підеш. – Прошипів він, притулившись до мене.

– Як себе почуваєш?

– Погано. Я чудь з катушок не злетів коли ти не відповідала, а потім мене огріли по голові, а потім оцей ще й піднятись не давав.

–Оцей робив все як слід, коли побачив людину з розбитою головою. То як голова не паморочиться?

– Ні.

– Оксана? – Почула я голос Тимура, який кинувся обіймати свою сестру. Вона ридала у нього на плечі він розгублено тримав її. А Ілля відводив Василя Пилиповича в машину. Хаос довкола нас вирував, а я дивилась в очі Адама з яких поступово зникало відчуття страху.

– Злата ти як в порядку? – Підійшов до нас Ілля. – Зараз вас заберуть в лікарню. Пішли зі мною. – І він підхопив з однієї сторони Адама і потягнув нас до швидкої, яка стояла біля дому.

– Щось ти герой, не дуже добре виглядаєш.

– Зате ти офігенно. – Беззлобно огризнувся Адам і повис на Іллі. В лікарню ми їхали в якомусь дивному стані, начебто і все минулось і адреналін ще не схлинув і явно ще не кінець усім ще страшенно захочеться з нами поговорити, а зараз було просто безшабашно весело. Адам міцно тримав мене за руку і лікар махнув на мою присутність рукою. Оглянув голову Адама , наложив одинадцять швів.

– Зачекаєш, я машину піджену?

– Ні. Йдемо разом.

– Тобі краще без подвигів обійтись.

– Ми йдемо разом. – В його голосі почувся метал, а мені зовсім не хотілось сперечатись і ми вийшли разом. Далеко не зайшли бо біля лікарні нас чекав Ілля.

– Хм. Куди намилились ?

– За машиною. – Покаялась я.

– А його можна? – Ілля мотнув головою на Адама.

– Ні. Але хто ж його зупинить?

– Ну, так, а по голові його і раніше били. – Процідив крізь зуби Ілля. – То ж боятись йому немає чого. Звичний. Де твоя машина?

– В центрі біля супермаркету.

– Сідайте підвезу.

– А ти сам то, що тут робиш?

– За тебе хвилююсь . – Прошипів Ілля.

– А.

– Б. Поїхали вже. У мене теж може стрес, який треба зняти. – І ми поїхали спочатку за моєю машиною, потім уже на двох машинах до мене додому.

– Що є випити? – Задав запитання Ілля, як тільки зайшов в дім.

– Віскі.

– Тягни заморський напій. – Махнув рукою Ілля. – Я тут у тебе на кухні погосподарюю.

– Яйця смажити будеш?

– Ти знаєш усі мої секрети.

– І часто ви так зустрічаєтесь? – Почула я запитання Адама, коли вийшла в підвал.

– Часто . – В голосі Іллі прозвучали грайливі нотки. – Обожнюю її балувати. Ти спинку стільця то відпусти поки не зламав. Що так і не наважився їй зізнатись?

– Я сам розберусь. – Далі я вже не слухала , а побігла за пляшкою, діставши собі вино, а Іллі віскі я повернулась з двома пляшками. Ілля майже професійно накрив на стіл і в центрі постав сковорідку з яєчнею.

– Нічого так натюрморт вийшов . – Прокоментувала я побачене і сіла за стіл.

– Вино чи віскі?

– Віскі. – Легко змінила я думку. Ілля розлив на дві чарки.

– Хворобливому не наливати? – Запитав у мене.

– Ні. Лікар його уже накачав.

– Будьмо. – І ми випили, після чого Ілля зосередив погляд на мені .

– І як ти додумалась залізти в той погріб?

– Розумного пояснення у мене немає. – Покаялась я.

– Давай дурне. Бо коли я побачив цього на землі з розбитою головою, а твій голос почув з льоху, на моїй голові добавилось сивого волосся. І удавити тебе страшенно захотілось. Ну якого бісу ти туди сама полізла? Чорт чому немає нікого хто нарешті виб’є з тебе усю дур. Де ти її тільки береш? Я поки ліз в льох молився, щоб з тобою дурепою нічого не сталось. Уявляєш молився!!!

– Давай ще по одній. – Намагаючись уникнути подальшого розносу, всунула йому в руки чарку. Ілля мотнув головою і сходу випив другу чарку.

– Не ричи на неї. – Втрутився Єрмолаєв. – Це я її відпустив. І свою порцію сивини я вже получив, коли чорт забирай я її звав, а вона не обзивалась. – Тепер вони вже двоє з сумом в очах подивились на мене.

– Мені шкода, що так вийшло.

– Так ти знала, що там знайдеш?

– Ні, але я не виключала таку можливість.

– Ну, так і знову якого ти туди полізла?

– А що ти б зробив? Без якогось розумного пояснення ти б туди не пішов, а де ж я тобі його візьму? Одні відчуття, що явно не є доказом, чи аргументом. Так, що не шипи. Все закінчилося добре. Всі живі і відносно здорові.

– Злат, ну ти ж знаєш я б знайшов якісь варіанти.

– Ілля, знаю, але і ти зрозумій мене.

– Я вам не заважаю? – Подав голос Адам.

– Ні. – Дивлячись з Ілльєю в очі один одному відповіли ми водночас.

– А що там з Оксаною? Навіщо він її тримав? – Продовжував допитуватись Єрмолаєв.

– З нею все нормально. Посиділа декілька днів в замкнутому приміщенні. Він так і не змирився з смертю дочки і дах йому знесло. – І ми якось всі засумували.

– Ладно, я до дому. Мене Вікуся чекає.

– Я проведу. – Адам з неохотою відпустив мою руку і я провела Іллю до його машини.

– Завтра чекаю в відділку. І пожалій хворобливого. По ходу він міцно влип. – Прошепотів Ілля і смачно поцілував мене в губи.

– У мене стрес мені можна. – Уже на вушко прошепотів мені.

– Ага, буду берегти. – Уже вслід автомобілю сказала я і повернулась в дім.

– А цілуватись було обов’язково? – Посвердлив він мене поглядом. Я посміхнулась.

– Не змогла втриматись. – По його обличчі пробігла судорога.

– Я ж не залізний.

– Так, і тобі бажано відпочити.

– З тобою разом. – Він допитливо дивився на мене.

– Гаразд. – І клянусь я бачила як відчуття полегшення затопило його. Я пішла в ванну і наповнила її водою, добавивши в неї відвар трав, аромат розлився на всю ванну кімнату.

– Пропоную ванну, але помірної температури і голову не мочити.

– А ти можеш приєднатися? Ну, щоб там послідкувати за моїм станом?

– Через пару хвилин приєднаюсь до тебе. – По лицю Адама розповзлася дурнувата посмішка, але виглядав він при цьому дуже мило. І я приєдналась до нього.

– Як себе почуваєш?

– Уже краще. – Я опустилась в воду позаду Адама і притулила його до себе.

– Я важкий.

– В самий раз. – Прошепотіла я йому на вухо, легко куснувши його за шию. – По його шкірі відразу побігли мурахи.

– Що ти робиш? – Простогнав він.

– Все, що тобі сподобається.

Проснулись ми разом.

– Як себе почуваєш?

– З тобою добре.

– Я про фізичне самопочуття?

– Нормально.

– Тоді підйом. Душ. Сніданок. Перев’язка. І ще нас чекає Ілля в відділку.

– Може ми ще трішки затримаємося в ліжку? – Підступно цілуючи мене, зробив контрпропозицію Адам, яка отримала мою гарячу підтримку. З ліжка ми таки вилізли тільки під наполегливий дзвінок на телефон Адама. Він чортихнувся, але збиратись ми таки почали. Ілля також проявив нетерпіння і після його третього дзвінка ми виїхали в район. Адама я посадила на місце пасажира, але спокійно йому не сиділось і час від часу він ловив мою праву руку, просто тримаючи її з дуже задоволеним виразом обличчя. Ілля нас зустрів біля відділу і ще дві години ми потратили на надання пояснень . Адам звільнився першим і сказавши, що у нього є справи,а додому він сам приїде пішов з відділку. Коли я підписала останні папери Ілля запропонував випити кави.

– За твій рахунок? – Радісно посміхнулася я.

– Все для тебе. Я ж чоловік. Все витримаю.

– За що я тебе і люблю.

– Я тебе теж, суміш моя ти янголятка з демонесою. В підсумку зараза ти моя ненаглядна.

– Ладно, тоді я тебе тістечком пригощу. Світлана Юхимівна класно придумала продавати тістечка власного приготування. Школа поряд, центр місце вибране вдало. А солодощі у неї вкуснячі. Іноді балуюсь у неї роблячи замовлення.

– А що немовлят зранку вже не їси? – Подразнив він мене.

–Фу-фу – фу. – На радісній ноті ми і зайшли в кафе. В залі сидів Адам, а поряд нього неймовірно вродлива білявка, яка з насупленим виразом обличчя стиха, щось пояснювала Адамові. Адам перевів погляд на двері побачив мене, потім перевів погляд на білявку, різко зблід і зірвавшись з місця, перекинув стілець, кинувся до мене, чим і мене і білявку вгнав в ступор.

– Ні, ні, це не те, що ти думаєш. – Я перевела погляд на Іллю. Ілля стояв з виразом обличчя «хана тобі мужик» і скромно розглядав білявку. – Я все поясню. Зараз. – Адам вхопив мене за руку. – Ми працюємо разом, Тетяна Михайлівна моя колега. У неї чоловік і дівчинка і ще одна дівчинка. Окрім роботи нас нічого не зв’язує .– Після його слів на обличчі білявки з’явилась промениста посмішка і вона з неабияким інтересом почала нас розглядати, а Адам нервував і тому мимо волі все міцніше і міцніше стискував мою долонь.

– Так вже й нічого ? – Подала голос білявка. І коли Адам до неї повернувся на його лиці було бажання убивати. – А як же дружні відносини? – Вона явно отримувала насолоду підколюючи Адама.

– Адам, відпусти мою долонь. – Попросила я, але долонь він не відпустив, видно вирішив, що буду втікати.

– Адам? – Лагідно звернулась я до нього.

– Що? – З впертим виразом обличчя дивився він на мене. – Це якась дурня. Ми просто працюємо разом. Пріма коучер.