Текст книги "А відьми тут тихі (СИ)"

Автор книги: Наталья Шаграй

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 8 страниц)

– Що за муть?

– Українська народна казка. Ти взагалі книжки читаєш?

– Читаю.

– Яку прочитав останню?

– Емоційний інтелект . Денієла Гоулман. – Тепер я уже приголомшено поглянула на нього, а він з видом янголятка невинно звинуваченого в розтлінні малолітніх подивився на мене. Я мовчки перевела погляд на дорогу. Може собі теж чайка заспокійливого зварити? Далі ми доїхали мовчки. Я залишила машину біля магазина, деякі уважні жіночки уже встигли одарити мене зневажливим поглядом і який став ще більш зацікавленим коли з машини вийшов Єрмолаєв. Його вихід супроводжувався усмішкою до кутніх зубів і жодна з жінок не залишилась обділена його поглядом. Клянусь я бачила, як одна з 100 кілограмових матрон загорілася маковим цвітом. В магазині все повторилося, він сяяв як добре начищений туфель, а продавчиня танула як шоколадка на сонці. Я сіла на пластиковий стільчик, а поганець зайнявся вибором костюма.

– Ти, що не будеш мені допомагати?

– Я нудна, а ти у нас такий феєричний, боюсь гармонію порушити.

– Ну, н-да. – Єрмолаєв нагріб оберемок одягу і зайшов в примірочну, біля нього метеликом порхала дівчина, я сиділа і чекала, тепер я нянька дорослому дурню. Єрмолаєв одягав костюми виходив до мене сам критикував їх, знімав і все починалося заново. При чому від процесу від отримував задоволення.

– Сірий чи коричневий ось у чому питання? Що скажеш?

– Скажу, що мені байдуже. Візьми вже один і ходімо.

– Беру сірий. Синці на його фоні видно менше.

– Нарешті.

– Не знав, що шопінг тебе втомлює.

– Не звертай уваги просто ходімо уже додому. Я просто заздрю твоєму ентузіазмові.

– А що ми даруємо?

– Чудовий подарунок.

– А по конкретніше ? В тебе є ж гроші?

– Так. – Я оплатила костюм. Навіть не думаючи, про що подумають милі громадяни.

– О, якось ніяково вийшло. Хоча не можу сказати, що це не приємно. – Додому я приїхала таки з дещо сіпаючим оком. Чай я таки собі зварила. Щось видно я занадто довго жила самотньо і спокійно, а то дивлячись на Єрмолаєва мій день закінчувався бажанням убивати. Я принесла йому мазь і чай на ніч.

– Чай і намасти синці.

– Слухаюсь.

На другий день я таки витратила досить багато часу, аби виглядати добре, все ж старалась для друга дитинства. Накрутила волосся, навіть навики нанесення макіяжу згадала.

–Відьма з мітлою тебе ще довго чекати? – Видно таки втратив терпець мене дочекатись Єрмолаєв. І я в останнє кинувши погляд в дзеркало зрозуміла, що виглядаю я добре. І все на наступний стук в двері я їх відкрила, якусь мить Адам залишився з піднятим кулаком. Чорт, а костюмі він виглядає досить імпозантно, синці нікуди не ділись, але якогось шарму вони йому додавали.

– Я зрозумів, чому дядя на тебе повівся. – Я мовчки проковтнула його слова, власне, як багато років до того я так робила.

– Тоді ходімо. – Навіть посмішку видавила. По дорозі захопила коробку, зміст якої я так і не розкрила. Мій подарунок я була певна сподобається і Іллі і Вікторії. З вибором я правда натомилась. Мій подарунок мав бути не надто дорогим інакше Ілля його у мене не прийняв би. Не надто нудним, не надто практичним, романтичним (в цьому випадку могла Віка щось не правильно зрозуміти). Я положила коробку на заднє сидіння і сіла за кермо. Поганець мовчав, що радувало, то ж дорога виявилась приємною. В містечку було три ресторани і якщо один з них нагадував ностальгію за радянськими часами, то ще один був весь з дерева і біля лісу до якого вела смужка чудової дороги, ще один відзначався помпезністю просторі зали, площадка для танців, і все це просто тонуло в розкоші живих квітів, які якимось дивом переживали усі святкування. Я знайшла місце де приткнути машину, підхопила коробку і пішла до залу. Єрмолаєв йшов слідом, розглядаючи екстер’єр та інтер’єр ресторану «Смородина».

– Як усе мило. – Прошепотів він встигнувши по дорозі вхопити у офіціанта бокал шампанського. – Нарешті поганенька, але випивка.

– Тільки спинись вчасно. – прошипіла я і пішла вітати наречених. Моє привітання було щире і коротке Ілля та Вікторія, яка мала просто приголомшений вигляд, подякували, я подарувала подарунка. Церемонія була також дуже милою, а головне короткою. Наречена була неймовірно гарною, це тільки Ілля вів себе так наче та краватка от-от його задавить і час від часу намагався її потягати в різні сторони. Але парою вони були чудесною. Адама я бачила периферійним зором і з неодмінним бокалом в руці. Посмішкою чеширського кота він очаровував білявку, що ледь вийшла з підліткового віку. Розважався як міг. Більшість гостей я знала, незнайома була лише з далекими родичами, і дітьми, які швидко виросли, але батьківські риси у них з деяких яскраво проглядалися. Дивно якось пам’ятати дорослого і бачити його зменшену копію у вигляді дитини. За деякими справді було цікаво спостерігати. Як дивно нас доля розносить усіх по житті. Я побачила багато своїх однокласників. Деякі з них вже були досить таким огрядними людьми. У когось було троє дітей, а хтось піднявся до високих посад. Одружувались, розлучались у когось життя насичене подіями у когось тихе монотонне. Скільки людей стільки і долей.

– Про що задумалась? – Я здригнулась, видно і справді якось глибоко закопалась в думки. Біля мене стояв мій однокласник Сашко з яким ми не бачились років з три, він виїхав в столицю на заробітки і так там і залишився, сюди приїздив тільки на якісь великі свята. З тоненького хирлявого хлопця, він перетворився на вже лисого, пузатого дядечка.

– Так задумалась, як час швидко летить.

– Оце вже точно. День непомітно як пробігає, за ним весна, літо просто пролітає, якось може це час став швидше рухатись, здається в дитинстві все було повільніше.

– Да.

– Як тобі живеться?

– Живу в будинку бабусі. Працювати ще не хочеться,отже добре.

– Ти б може заміж би сходила?

– Саш, іди ти в баню з своїми порадами. – Беззлобно сказала я.

– Та не злись, я ж за тебе переживаю.

– З чого це?

– Молода, вродлива і заточила себе на край світу.

– Абсолютно точно і добав ще , що навіть не на дієті. А як твої?

– Син в школу ходить, донька тільки в цьому році піде, Віра дома сидить, ще ж в школу водити потрібно, то я й сказав діти повинні одного з батьків бачити дома. А я кручусь, як завжди.

– Зрозуміло. – Саме в цю мить я почула дзвін розбитого скла і вчасно повернулась, щоб побачити , як Єрмолаєв на майданчику для танців про щось сперечався з кремезним хлопцем після чого той його штовхнув, не координуючи своїх рухів Адам полетів на підлогу. – Вибач – Прошипіла я Сашкові і кинулась до поганця. Від нього несло спиртним. Я допомогла йому піднятися і вивела його на вулицю. Я була така сердита, що цього ідіота хотілось просто вдарити.

– Ти прямо фея. Прилетіла по першому виклику.

– Помовчи. – Я посадила його в машину, пристебнула ремінь і занадто сильно хлопнула дверима, моєї машини. Обійшла і сіла за кермо. Я була зла, але з п’яним немає розмови.

– Ми що уже покидаємо розваги?

– Так.

– Шкода, мені тільки стало весело. – Я мовчала. Толерантність – це коли задниця червона від злоби, а голова посміхається і киває.

}-BONIS NOCET, QUI MALIS PARCIT– хто дурних людей щадить , той хорошим шкодить. }BREVIS IPSA VITA, SED IN MALIS FIT LONGIOR} – саме життя коротке, але в бідах здається довгим. – Прошипіла я. }

І так пройшов пекельний тиждень. Поганцю ставало краще і всю свою енергію і ентузіазм він направляв на те, що б довести мене до сказу.

– Злата? Є, хто дома? – Знадвору пролунав звучний рик.

– Чим же я так завинила? – Простогнала я і пішла на веранду. На веранді зручно влаштувавшись в моєму кріслі гойдалці сиділа тучна жінка і обмахувалась, як помелом моєю книжкою.

– Любов Василівна! Доброго дня! Якою долею?

– А, от де ти. А то вже зву, зву сил немає, яка спека на дворі стоїть.

– Чаю? Компоту?

– Давай компот неси. О, то люди таки правду кажуть. Завела таки молодого жеребця. – І Любов Василівна розпливлася в щасливій посмішці при вигляді Єрмолаєва, який щойно повернувся зі ставу. З його мокрої голови на футболку все ще капала вода, а на лиці була явна зацікавленість, яка при словах про жеребця проста таки переросла в нахабну чоловічу перевагу.

– Який же він жеребець, так доходяга. – З не менш радісною посмішкою відповіла я і пішла за компотом.

– Вона соромиться. Така пустунка. – Вслід почула я від Єрмолаєва.

– Напад поносу би на тебе. – Відповіла я. І прихопивши глечик з стаканами вийшла на веранду. Щедро наповнила один і простягнула Любов Василівні. В німому запитання глянула на Єрмолаєва.

– Я все чув. – Потисла плечима і налила собі компоту.

– Гарячий хлопець. Тільки кривиться чогось. – Любов Василівна пильно розглядала Єрмолаєва.

– То у нього нервовий тік. Хворобливий він. – Тут же пояснила я.

– То, що взялась лікувати? Я ж казала кров людська не водиця. Не зможеш ігнорувати цю силу, що біжить по твоїх жилах.

– А що в неї багато цієї сили? – Встряв Адам.

– Та і в баби була і в її баби баби була. Травниці, знахарки були відомі.

– І що всі відьми? – Єрмолаєв сів на терасу і продовжував забавлятися дурними запитаннями.

– Баламут ти. – Похитала головою Любов Василівна. – За повір’ям, якщо батько мав сім дочок, то сьому обов’язково була відьмою. Врожені вони були.

– А які ще бувають?

– А ще бувають, які користуються послугами «нечистою» сили і роблять людям зло. – Похитавши головою, такій тупості Єрмолаєва, пояснила Любов Василівна.

– А, давайте залишимо історію, про всіх жінок відьом і перейдемо до запитання, а що вас привело до мого дому Любов Василівна? – Вирішила я перейти до запитань.

– Так, то й привело до тебе. – Стрепенулась усім тілом Любов Василівна. – Біда у мене. На ніч у корови надої молока пропадають. Подивись дочко. – Тут уже навіть я мову втратила, зате ожив Єрмолаєв. На його лиці сяяла посмішка переможця з виразом, а що я говорив.

– Любов Василівна, а я то тут до чого? – Спробувала я призвати її до здорового глузду.

– Златочка. Ну ти ж можеш. Не кидай стару на призволяще. Зайди подивись, що з моєю годувальницею. Ти ж знаєш весь хутір з неї кормиться.

– А до ветеринара не пробували звернутися?

– Донечка, та ходила. Нічого не дало. Тільки гроші взяв. Вдень пасеться все нормально, а на ніч ставлю в літній табір, а молока вранці немає. Подивись. Глянь на неї. Може яка порча. Вдень же все нормально.

– Ну, ну. – Тільки й хмикнув Єрмолаєв.

– Молода ж корівонька і до молока така добра. Я вже й не знаю до кого йти. Златочка,не залиш стару з її бідою. Твоя бабка ніколи людям не відмовляла. Поможи і ти.

– А молоко в корови щоночі пропадає?

– Так, кожнісінької.

– Добре. – Я перелякалась її нездорового блиску в очах і приречено зрозуміла бабка без мене не піде. – Я ввечері зайду.

– Ой, спасибі донечка. То я пішла. А ввечері буду чекати на тебе. І за компот спасибі.

– До вечора. – І Любов Василівна досить таки жваво зіскочила з крісла і потерла руки і не зважаючи на спеку на дворі квапливо рушила до дому.

– То кажеш, нерозумне населення так каже?

– Відстань юродивий.

– То, що у нас сьогодні ввечері зняття порчі, полювання на відьму, рятування корівки?

– В яких нас? – Медовим голосом запитала я.

– Я з тобою. Я ні за що не пропущу роботу вроженої відьми. – Я розвернулась і пішла в дім, вирішила чайку таки собі зварити. Адам просто тінню слідував за мною. Я повернулась до нього і декілька хвилин мрійливо його розглядала з думками, а може реально влаштувати йому понос? Шкода, що професійна етика не дозволяє цього зробити.

– Навіть не думай. – Вишкірившись застеріг він мене. – То який арсенал беремо з собою?

– Чудовисько блохасте, охолонь .

– Чого блохасте?

– Адам терпіння ресурс обмежений, це тільки дурість безлімітна. Піди знайди собі розвагу.

– Мені нудно.

– Візьми свою харизму, сходи дров нарубай. Займись чимось.

– Бла…бла…бла. Коли йдемо на діло?– Я сунула йому в руку бутерброд, який до того любовно зробила для себе. Почав жувати, а я почала робити іншого для себе.

– Ні, а якщо серйозно…що відьма відьму буде ловити? Ми сьогодні на мітлі чи пішки? Слухай, а чого відьми голими літають?

– Щоб одяг на вітрі не рвався. – Проричала я, втрачаючи терпець.

– Мм. Цікава теорія. – Завис Адам з якимось задумливим виразом обличчя. – А на шабаш ти теж літаєш?

– На шабаш збираються для поклоніння Сатані. І якщо тобі відьмовство не дає спокою, то Середньовіччя відоме виснажливими ями, ами, . І коли логічно не пояснювалось таке лихо, люди за браком знань шукали відповіді у надприродних силах. А відтак причиною звинувачення у відьомстві могло стати будь-що: раптова хвороба чи смерть, відсутність молока у худоби, навіть «надмірна» краса підозрюваної. Такий стан речей заохочувався священниками і духовенством, які шукали спосіб розбагатіти і збільшити церковні доходи. Україну це лихо трішки оминуло, і переважно відьом карали за якусь фізичну шкоду, а не за зв'язок з Сатаною. Жінки, які називали відьмами були зазвичай молоді і вродливі але від Церкви не були відлучені і жили на території села. Саме слово відьма походить від визначення відати, тобто знати. Відтак відьмою могла рахуватися будь-яка розумна жінка.

– А ти тему видно вивчила. Що готувалась?

– Багато читала про Claviceps. Це грибок такий, паразитизує на житі і пшениці. Алкалоїди маткових ріжків мають психотропну, нейротоксичну дію, зумовлену збуджувальним, а потім пригнічувальним ефектом на . В 1938 році Альбертом Хофманов був хімічнім шляхом отриманий препарат ЛСД з даного грибка, в 1943 році ним же був відкритий його галюциногенний вплив на людину. От тобі і розгадку чому відьми літають.

– А досліди проводила?

– Так, нажаль не всі піддослідні виживали. – Нотки злорадості таки в моєму голосі появилися. Я зібрала чашки зі столу і почала мити посуд.

– То коли ми йдемо?

– В 21.00.

– Я знав, що ми з тобою домовимося.

– А я як щаслива. Одяг темний і бажано взяти куртку. Нас чекає безсонна ніч.

– Умієш заінтригувати. – Я закрила очі, головне правильне дихання і вчасно переключитись від бажання вбивства. Адам кудись розчинився і я просто видихнула з полегшенням. Зробила собі ще одну чашку заспокійливого чаю і вийшла на веранду . На вулиці ще стояла післяобідня спека. І природа здається завмерла . Лиш інколи легкий вітерець колихав комиші біля ставу. Я закрила очі і відразу відчула запах квітів – чорнобривці, клематиси, лілії гордість і окраса моєї клумби. Віяло спокоєм і це відчуття мене заколихало я навіть задрімала. Прокинулась я від грохоту. Єрмолаєв перечепився і скинув мого вазона.

– Я випадково. – Єрмолаєв кинувся, під мій ще після сну безглуздий погляд, збирати друзки горщика.

– Не чіпай. – Рявкнула я. – Адам, вазон отруйний відійди від нього і помий руки з милом. – Він зупинився і подивився на мене.

– Отруйний? – Перепитав він.

– Так, тому сама приберу.

– Ти серйозно?

– Ні, то я така жартівниця. – Я дістала рукавиці і обережно все прибрала. А Адам сходив і помив руки.

– А навіщо ти дома садиш отруйні вазони?

– Не зли мене, знаю я ще місця де можна трупи ховати.

– Повний апгрейд. – Скрутно похитав він головою.

– Та, щоб тебе. – Пробурмотіла я і пішла на кухню, вечерю готувати. Їсти ще зовсім не хотілося, проте я зробила для нічної вилазки декілька бутербродів і каву в термос залила. З гардеробом справи були гірше, чорне і не жарке, але щоб і не змерзнути під ранок. Я перерила всю шафу, перш ніж знайшла просторі штани кольору хаки, з великою кількістю карманів і чорну простору футболку. Згадала про Єрмолаєва і про те, що у штанів у мене було таки пара, продовжила розкопки. Дві жіночі проблеми немає куди речі складати і немає, що одягнути. Речей у мене щось і забагато, відчуваю наближається час спали усе нікому не потрібне. Штани я знайшла, моя радість наближалась до відчуття щирого захвату, я змогла це зробити, правда витрушений одяг довелось складати назад в шафу. Це тільки в дитинстві мені подобалось лазити по бабусиним шафам і все переглядати, о це був здається цілий світ і як тоді все було цікаво. Я видно поринула в спомини,бо здригнулась коли почула Адама голос.

– Про що розмріялась? – Він зайшов і по господарські розвалився на моєму ліжку спостерігаючи за мною.

– Про дитинство. Як воно мені подобалось. Тоді день здавався безкінечно довгим і з ліжка я зіскакувала в передчутті чогось веселого і прекрасного. День був наповнений пригод. І тоді я полюбляла ритися в шафах. А зараз це оцінюється, як одна суцільна морока. А якою ти був дитиною? – Моє питання його здивувало, він задумався.

– Шкідливою, я влазив в якісь історії і за що вічно вигрібав.

– А потім?

– А потім мої батьки загинули, мене забрали дід і баба, а потім і вони померли і мене забрав дядько. А далі дядько любив тебе і не любив тітку, тітка не любила нікого, а я жив сам по собі. Що було круто. Коли зрозумів, що можу оцінку отримувати в школі за присутність так і став робити інколи ходив на уроки і мені ставили за це оцінку. – В його голосі була гіркота, самотність нікому не дається легко, що вже казати про дитину. Відчуття вини полоснуло, але під ледь гіркуватою посмішкою я подивилась йому в очі. Неймовірної блакиті, можна було б сказати, що красиві, якби не той холод, що плескався на дні зіниці.

– І що було далі? – Задала я наступне запитання.

– Дядько відправив вчитись на юриста, в інше місто, щоб не плутався під ногами у нього.

– Вивчався?

– Перших три курси. А потім кинув. Не моє то було.

– А що далі робив?

– Грався в комп’ютерні ігри. Потім з одним чуваком почав розробляти ігри.

– Тобі подобається те, що ти робиш? – Він піднявся з ліжка.

– Ще що якийсь сеанс психотерапії? – В його голосі звучала злість.

– Ні, просто цікавість. Вибач. Не хотіла тебе якось образити.

– А навіщо тобі це знати?

– Завжди цікаво спостерігати за людьми, які знаходять свою точку опори і перевертають світ. Альберт Ейнштейн, незважаючи на те, що так і не зміг закінчити гімназію, зумів отримати Нобелівську премію. Стів Джобс покинув коледж, що не завадило йому стати всесвітньо відомим менеджер і винахідником. Тому я тебе і запитала про твою роботу.

– Так, мені подобається те, що я роблю. – Він знову сів на моє ліжко. І навіть пробурмотів відповідь.

– Насправді багато людей роблять не ту роботу, яку хочуть робити, живуть не з тими людьми, їдять не ту їжу і все чекають якогось дива, що з’явиться в їхньому житті і все чарівним чином зміниться.

– А ти сама? Ту роботу робиш? З тим чоловіком спиш?

– Я сама?– Я не хотіла відповідати, але все ж таки сказала. – Видно, якщо я безробітня і живу сама в будиночку на краю світу то щось таки не те, робила.

– Що, складна доля коханки? – Я на мить завмерла, чому тільки я починаю думати, що є в ньому щось людське він тут же це виправляє?

– А ти певно думаєш, що як трішки дозволиш собі людяності , то у тебе ріг відвалиться і в пекло назад не приймуть?

– Це твої думки з професійної твоєї точки зору? – І знову у нього на лиці сама невинність і презирливо скривлені губи в клятій посмішці.

– Тримай штани. – Я кинула йому штани. – Одягайся. Нам час уже виходити. Чи маю надію, що ти передумав?

– Я з тобою. – І він радісно шкірячись пішов переодягатися. Хороший хлопчик, чорт би його забрав.

– Н-да Саша, ти мені видно його підкинув, як розплату за гріхи, що були , є і будуть. Так, я вже готова каятися. – Пожалілась я. Важко зітхнула і пішла в кухню за кавою і бутербродами, перенесла все в машину, захопила покривало, і сходивши в комору винесла звідки рогачі.

– Ти таки летіти зібралась. – Рогачі у мене в руках таки помітив Єрмолаєв.

– Умри, нещастя. – Огризнулась я і запакувала рогачі в машину.

– І що ти з ними будеш робити? – Не залишив мене в спокої Адам.

– Від нечистої сили відбиватись. Ти я сподіваюсь оберіг від відьми взяв?

– Я ж з тобою, куди вже далі брати?

– Все таки я дивуюсь як з таким дотепним почуттям гумору у тебе ще цілі всі зуби.

– Я їх бережу, чищу і все таке, ниткою для зубів навіть користуюсь.

– Я за тебе рада. – Прошипіла я і сіла за кермо. Адам швиденько вмостився поряд. Я повернулась до нього з запитливим виразом обличчя.

– Ах, так, ремінь, фанатка ти безпеки. – І ремінь він таки пристебнув. – Шолома може ще одіти, від ваших ямок шишку швидше на голові можна набити.

– Ти взагалі життя своє в цілому застрахуй.

– Це що було?

– Добра порада.

– Ти така мила, коли сердишся. – З переможною посмішкою видав він і став дивитись на дорогу, так як я поїхала коротким напрямком через ліс. Коли дерева стали пролітати обабіч машини, Адам вчепився двома руками за ручка над дверцятами машини і з жахом дивлячись на мене запитав.

– Чи вирішила зробити масовий акт самогубства?

– Убити мені хочеться тільки тебе.

– Якого чорта ми сюдою їдемо ? Чи ти по дорозі подружок підбираєш?

– Коротка дорога.

– Де ти тут дорогу бачиш?

– Вона є.

– Тобі хтось говорив, що ти пришелепувата?

– Хочеш пройтись пішки?

– Хочу доїхати цілим і неушкодженим.

– Тоді помовчи. Машину я люблю, тебе ні.

– Слава богу, смак то у тебе зі збоченням. Чого тільки дядько вартий. – Спокій зберігай, спокій Злата. Я почала читати вголос вірш Кіплінга:

If you can keep your head when all about you

Are losing theirs and blaming it on you,

If you can trust yourself when all men doubt you,

But make allowance for their doubting too;

If you can wait and not be tired by waiting,

Or being lied about, don't deal in lies,

Or being hated, don't give way to hating,

And yet don't look too good, nor talk too wise:

If you can dream – and not make dreams your master;

If you can think – and not make thoughts your aim;

If you can meet with Triumph and Disaster

And treat those two impostors just the same;

If you can bear to hear the truth you've spoken

Twisted by knaves to make a trap for fools,

Or watch the things you gave your life to, broken,

And stoop and build'em up with worn-out tools:

If you can make one heap of all your winnings

And risk it on one turn of pitch-and-toss,

And lose, and start again at your beginnings

And never breathe a word about your loss;

If you can force your heart and nerve and sinew

To serve your turn long after they are gone,

And so hold on when there is nothing in you

Except the Will which says to them: "Hold on!"

If you can talk with crowds and keep your virtue,

Or walk with Kings – nor lose the common touch,

If neither foes nor loving friends can hurt you,

If all men count with you, but none too much;

If you can fill the unforgiving minute

With sixty seconds' worth of distance run,

Yours is the Earth and everything that's in it,

And – which is more – you'll be a Man, my son!

–Ва-в оригінал. – І він процитував український переклад.

Якщо не схилиш голову покірно

Там, де її готовий ти схилить…

Якщо тягар на плечах – непомірний,

Але – ідеш, зриваючись щомить.

Якщо собі повіриш – попри зраду, –

Вкарбуєш в серце власне віщий знак…

Якщо шляхетний намір твій не вкрадуть

Ані страждання, ані переляк –

Здобудеш віру, чисту й незрадливу,

І підлий страх на порох перетреш…

І вщухнуть злі чутки, мов літня злива,

Старе відійде геть… І зайве – теж.

Якщо живеш по честі – не уявно,

І блазнем не збираєшся ставать…

Якщо твоє життя – не гра безславна,

Хоч інколи і варто програвать!

Якщо думки свої й свої діяння

Зумієш об’єднати у СВІТИ…

Однаково Талан і безталання

Ти стрінеш гідно, щоби далі йти.

Реальне і химерне – все пізнаєш,

Якщо брехню мізерну відметеш…

І вістря гостре марно не зламаєш,

Аби довести щось… Коли сягнеш

Ти розумом своїм понад вагання –

Тоді в душі воскресне горній Храм…

Високий дух свободи і пізнання

Не кинеш на поталу ворогам.

Знесилений украй, почнеш все знову –

І птахом вільним зринеш у блакить…

Відкриється тобі таємна змова,

Що рокувала Доля в чорну мить!

Напруження сталеве нервів, волі

Додасть снаги легкій твоїй ході –

І враз підступний ворог стане кволим,

Відстоюючи кривду у суді.

Якщо тебе Кохана все ж розлюбить,

І ти її не зможеш повернуть…

Але – стезю єдину серед бруду

Віднайдеш вкотре… З нею – вищу Суть.

Себе пізнаєш – і підкориш натовп,

І гордощам не будеш потурать…

Навчишся з королями розмовляти,

При цьому – власну гідність не втрачать.

Якщо ні ворог, ані друг «найкращий»

Тебе з дороги Правди не зіб’ють…

Якщо себе ти не назвеш пропащим,

Тоді – вперед! Небесна ляже Путь.

І Всесвіт – твій, і все, що є у ньому…

Бо ти – Людина. Синку, пам’ятай:

Розвіються невдачі, біль і втома –

Сміливо йди вперед…УСЕ ЗДОЛАЙ.

– Навіть український переклад . – Виразила я здивування. – Ніколи раніше не чула.

– Завжди займайся власним саморозвитком. – Повчально сказав він, я заскрипіла зубами. Попереду показалась хатинка, гарна місцина з однієї сторони ліс, поле, степок, от що означає остання хата на хуторі. Хутір дійсно був крихітний на дванадцять хатинок в який постійно жили люди тільки літом , і в дев’ятьох хатинках цілорічно. Хатинки розміщувались одна проти одної по прямій вулиці, яка навіть ще зберігала залишки асфальтованої дороги. Я залишили машину і ми пішли до двору.

– І яка радість жити десь там на відшибі у цих людей? – Тут же поцікавився Єрмолаєв.

– Поглянь довкола зрозумієш.

– Ліс, степ і ніякої цивілізації. – Розвів руками Єрмолаєв.

– В цьому його і принада. Хутір починався, як дрібне землеволодіння козаків, вільних селян, міщан. І виник він завдяки інтенсивній обробці землі.

– Вікіпедія ходяча. – Пробурмотів Єрмолаєв і ми зайшли в двір під гавкіт собаки. Маленька, руденька собачка з усієї дурі на нас гавкала з явними намірами покусати.

– Пішли це чудо обійдемо, там нижче я хвіртка, яка веде до хати , минаючи господарство. – Сказала я, та в двір з криками : «Моська, фу, в кучу» вбігла Любов Василівна.

– От, паразитка. Спокою немає. – Пожалілась вона на собаку, усміхаючись нам. Відкрила хвіртку і ми зайшли в двір, Моська здається не втрачала надію тяпнути когось з нас за ногу, бо час від часу робила кружляючи набіги.

– А ми з Іваном уже ждемо вас.

– Як там справи у Івана Пилиповича? – Задала я питання.

– Потихенько. З роками уже легше не стає. Оце тут стоїть моя годувальниця. – В літньому таборі жуючи жуйку стояла велика чорно-ряба корова і поряд з нею невеличке телятко, яке вже лежало і на бігання Моськи не звертало ніякої уваги. Ледь в стороні стояла коняка.

– Як корівоньку звати?

– Ромашка. – З любов’ю виговорила Любов Іванівна. Я оглянулась. Літній табір для худоби був з ліва з права було горло погребу і яблуня поряд якої в купі лежали дрова, неподалік від табору стояв віз.

– Ну, що нічого не відчуваєш ? – Не втерпіла Любов Іванівна.

– Вечірню прохолоду відчуваю. – Зітхнула я. – Я тут на довго, можливо і до ранку. Тому ви ідіть , лягайте спати, а Ромашку я постережу. Тільки невгамовну Моську заберіть. І Івана Пилиповича попередьте, що я тут в засаді сиджу. Ще не вистачало мені тільки, щоб він з опалу рушницю не дістав.

– Авжеж, все йому сказала, добро дав.

– Тоді, все. – І Любов Василівна без великої охоти покинула нас самих в дворі.

– І що тепер?

– Тепер беремо одіяла , каву, бутерброди і влаштовуємося , он в тому возі, Ромашку стерегти. – Підборіддям я показала на віз. Єрмолаєв з сумнівом поглянув на нього, та пішов слідом за мною до машини. Я всунула йому в руки невеличке одіяло , покривало і їжу, сама взяла рогачі і ліхтарика, закрила машину і ми повернулись до воза. Я з сінажу дістала оберемок сіна і намостила ложе в возові.

– Чого стоїмо? Кого чекаємо? Влаштовуйся. – Я зробила вітальний жест в сторону воза.

– І що?

– Ромашку стережемо.

– І ти справді вважаєш, що прилетить відьма корову доїти? – Підняв він брову в красномовному запитанні.

– Влаштовуйся і якщо будеш сидіти дуже тихо то до ранку усе побачиш сам. – Він дивився на мене, як на божевільну, схоже ніяк не міг повірити, що я буду біля корови усі ніч сидіти. В віз все ж заліз і влігся на спину спостерігаючи за зорями. Я налила собі кави і зробила декілька ковтків.

– Молока у корови зараз не має, отже гостей ми чекатимемо під ранок. Ти перший чергуєш, а я сплю. – Прошепотіла я йому і лягла поряд нього, він покосився на мене, та нічого не сказав. Адам був гарячий і трішки полежавши поряд нього я заснула.

– Прокидайся. – Він потрусив мене за плече. – Ти ж корову обіцяла стерегти.

– Зараза. – Прошепотіла я, та очі таки відкрила. На небі ще були зорі. Довго поспати він мені не дав. Я потерла лице, проганяючи залишки сну і перекотилась на живіт спостерігаючи за Ромашкою, яка лежала тільки час від часу видавала важкі зітхання, жуючи жуйку. На дворі помітно похолоднішала, повітря було наповнена запахом трави , худоби і здається запах троянд доносився з квітника. Цвіркуни завзято виконували свою мелодію, кажани вправно літали , було чутно ухання сови. І хоча з корови я не зводила погляду та все ж пропустила свого нічного гостя. Спочатку я думала, що то коров’ячий хвіст, та тільки потім до мене дійшло, що я бачу. Підхопивши рогачі я тихесенько спустилась з воза і підкралась до корови. Лунали смоктальні звуки, які за мить припинились та я встигла вчасно встромити рогачі, серед яких звивався вуж. Вуж несамовито видирався, та я міцно тримала рогачі.

– Що це? – Пролунав голос Єрмолаєва, я здригнулась.

– Це падлюка, яка ловка ссала корову. Називається вуж. – І я нагнулася і зловила його біля голови. Він продовжував звиватись в моїх руках. А Єрмолаєв стояти з відвислою щелепою і тільки дивився на рвучкі рухи вужа.

– В багажнику, лежить коробка. Принеси будь-ласка. Або потримай вужа.

– А ти впевнена, що це вуж?

– Тіло у вужа поступово звужується до хвоста, тому сам хвіст у нього довгий, на відміну від хвоста гадюки. У гадюки навпаки, хвіст короткий, і тіло більш товсте, ніж у вужа, і звужується різко. Тому тіло гадюки виглядає майже як обрубане. Колір шкіри у вужа і гадюки теж різний. У гадюки може спостерігатися на спині візерунок у формі зигзага, а у вужа такого візерунка немає.  У вужа – звичайні круглі зіниці, а от у гадюки вони вузькі і вертикальні. Форма голови у вужа і гадюки також відрізняються. Але є головна відмінність, що дозволяє їх відразу визначити у вужа на щічках розташовані яскраві плями. Вони можуть бути як жовтого, так і яскраво-оранжевого кольору. Тому перед нами вуж.

– І що ?

– А те, що він класно влаштувався і в парному молоці собі не відмовляв. Корова лежить, приповз насмоктався. Звичайний вуж харчується жабами, тритонами, саламандрами, рибою, ящірками і дрібними гризунами. Він також поїдає птахів, пташині яйця і пташеня, але цей зараза прогресивний попався, навіщо йому трудитися, полювати, а так приповз наївся, поспав, наївся. Ти мені коробку принесеш?

– Несу. – І Адам метнувся за коробкою. За хвилину таки приніс коробку і я запхала в неї вужа, з трудом стримуючи бажання потерти руку, якою тримала вужа. Єрмолаєв продовжував на мене дивитись з подивом. Коробку я підхопила і занесла до машини.