Текст книги "А відьми тут тихі (СИ)"

Автор книги: Наталья Шаграй

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 8 страниц)

– День в розпалі.

– Добре, я посплю декілька годин. – Я поплуталась в свою кімнату. Душ. Піжама. Ліжко. Сон. Проснулась я коли вечоріло. Я навіть поспати нормально змогла. Одягла штани з футболкою і пішла на кухню. В домі було тихо і це трішки насторожувало. Та видихнула я з полегшенням коли помітила Єрмолаєва сплячого на дивані, подушка вибилась і впала на підлогу, я тихенько підняла подушку, Адам викинув руки немовби захищаючись на його обличчі був жах, а я так і завмерла з подушкою в руках. Він скочив з дивана і відійшов від мене, я навіть не ворухнулась поки в його очах не з’явилось осмисленого виразу, він дихав ривками , запустив руку в волосся .

– О, чорт.

– Що це було? – Мій голос був хриплий. – Ти…ти, що вирішив , що я…Так, збирай речі, ти переїжджаєш жити від мене. – Він виглядав перелякано.

– Так, було вже. – Видихнув він.

– Що?

– Я був маленький, зламав руку я кричав, а тітка, щоб я не кричав накрила мене подушкою. Вона не хотіла, просто я не замовкав. – Його голос був глухий. Я нічого не могла сказати. Я просто відчувала, як у мене смикнулось око на хвилину уявивши маленького переляканого хлопчика, який знемагає від болю і вбила б дурепу. Я глибоко вдихнула і видихнула.

– Гаразд. Я не хотіла тебе лякати, просто підняла подушку з підлоги. І я таки щиро хочу вважати, що ти і справді не думаєш про те, що я хочу тебе вбити. Це якось вже було б занадто. Давай ще раз. Незважаючи, що я тебе запроторила в підвал, і робила я це, бо твоя самознищення, якось перейшло розумні межі. Я не завдавала тобі фізичної шкоди. У мене немає наміру тебе вбити і прикопати під кущиком. – Я замовкла, я розуміла, що якось неадекватно реагую на ситуацію і потрібно спинитись. Я повернулась і пішла на кухню.

– Поговоримо пізніше. – Звична, комфортна кухня навіювала спокій, я налила склянку води і всю її випила. Щоб чимось себе зайняти і дати лад думкам зайнялась приготуванням їжі. Це відволікло. Не може не відволікти приготування того, що потрібно відраховувати по грамах. Емоції вляглися, та після смак залишився. І мені вкрай не подобалося, що я почувала.

– Адам? – Позвала я , та мені ніхто не відгукнувся. Чортихнувшись я вийшла на двір. Адам сидів на терасі і дивився на ліс.

– Пішли вечеряти.

– Не голодний.

– Тоді просто посидь зі мною.

– Не хочу.

– Що за час, що ж так важко чоловіка на вечерю запросити? Чого хоче жінка, того хоче бог. Народна мудрість. Я напевне не дуже віртуозно умію запрошувати чоловіка повечеряти зі мною. Але прошу склади мені компанію. – Він перевів погляд на мене. В очах виклик. Я хмикнула і піднялась простягши йому руку , на чоловічий манер він обхопив мою руку і я його підняла. Стіл я накрила як в найкращому ресторані.

– Щось святкуємо? – Підняв брову Єрмолаєв.

– Ні. Я просто була здивована, збентежена, ошелешена, зла, сердита, відчула в собі бажання убивати, таки так, дорогу твою тітку я б таки тріснула чимось важким і була вкрай засмученою від думки, що ти мене боїшся. Від такого емоційного сплеску , я відчула гостру потребу щось приготувати їсти.

– Я тебе не боюсь.

– Знаю. Але від думки, що це може так, було якось не комфортно. Я надто гостро на це відреагувала , вибач.

– Все нормально. – Він дивився мені в очі і я помітила, як зіниці розширилися. – Що ти задумала?

– По відношенню до чого? Якщо до тебе то нічого. Так – протягнула я. – І в образі злої відьми це якось неправдоподібно виглядає моє переконання, що зі мною тобі нічого не загрожує.

– Припини. – Скривився він.

– Добре. Я пропоную поспати. І завтра продовжити опрацювання інших способів вияснення істини. У нас є дві проблеми вияснити хто осквернив могилу моєї бабусі, і куди зникла Оксана. Часу у мене є багато, а бажання знайти хто це зробив, аж зашкалює.

– І що ми будемо робити?

– Ну, ми знаємо напевне , що з парку Оксана зникла через підземні ходи, треба вияснити куди далі. Містика починає розкриватися. Завтра треба перевірити куди ведуть усі виходи з ходів. Непритомну 50 кг. дівку далеко не занесеш. Далі має бути, машина, підвода, мотоцикл, або ж якесь інше місце куди він її приніс. Ми почнемо з версії він її ніс. Ілля пошукає транспорт і спробує дістати мені медичну картку Ольги. Все тепер спати. Для того, що б людина нормально себе почувала потрібно не багато: здорове харчування, 8-годинний сон, спорт і добрий психологічний стан. Тому, здорова їжа у нас була, рекомендую виспатись, завтра о 6 ранку нас чекає пробіжка. Ти готовий?

– Я нікуди не побіжу.

– Побіжиш – Лагідно підтвердила я. – Енергії у тебе, хоч греблю гати, а дурі і того більше. Тому, ми стаємо нерозлучні бігаю я, бігаєш ти.

– А якщо я відмовлюсь?

– Я пошукаю способи, якими зможу тебе переконати. Ти навіть не уявляєш, якою я буваю наполегливою, коли чогось хочу.

– Навіщо це тобі?

– Скажімо так, Тимур може бути жорстоким, він не дасть тобі поїхати, твій дядя не дасть тобі поїхати, проблему з Оксаною тобі потрібно вирішити, тобі нудно, а мені потрібен помічник.

– А що є така посада помічник відьми?

– Кепкуєш? От завтра вранці і подивимось на твоє почуття гумору. На добраніч. Раджу виспатися.

Прокинулась я навіть до того як задзвенів будильник. Сповзла з ліжка прийняла холодний душ вдягла штани з майкою, зав’язала в хвіст коси і пішла будити Єрмолаєва.

– Підйом, тебе ждуть великі справи. – Цього разу я не стала до нього наближатись, а прокричала все біля дверей. – Ворушись. Сонце встало, пташечки співають, роса на траві не висохла саме час.

– Садистка.

– Ти можеш, ти сильний.

– Як металом по склі. – Поморщився він, але з ліжка звівся. Я зайшла на кухню, випила склянку води і приготувала дві чашки какао з ними вийшла на двір і сіла за столик.

– Какао? – Єрмолаєв вийшов теж в спортивних штанах і білій майці.

– Рідина необхідна організму для зняття в’язкості крові, тоді серцю стане легше справитись з загрузками, що виникнуть під час бігу. – Він сів поряд і з якимось кумедним виразом обличчі принюхався до вмісту чашки.

– Можемо помінятись чашками?

– Ні, я просто сто років не пив какао.

– Тоді відкривай смак дитинства.

– Мене тоді не будили о 6 ранку.

– Тоді спробуй нові горизонти. – Ми сиділи на терасі і неспішно пили какао в цьому була якась певна чарівність.

– Допив? Далі розтяжка. Ти ж спортом займався? – Ми зробили декілька вправ на розтяжку.

– Ходив в тренажерний зал.

– Перевіримо витривалість? І повільно з прискоренням кроку я направилась стежиною в сторону лісу

– Вдихай через ніс, видихай через рот. Вдих і видих маю бути рівні по довжині. Дихання не затримуй. – Продовжувала я давати настанови. Повітря було прохолодне після ночі, від дощів, що рясно йшли все довкола було зелене такою ситою вологою зеленню, пташки заливались переливчастим співом і поганець сопів позаду. Навіть не думала, що у мене його вийде витягнути в таку рань на вулицю. Біг мовчки, видно приготовився, що я його замордую і вирішив не здаватися без бою. Та, завданням для початківця було дати загрузку, я сповільнила біг, а потім перейшла на шаг. І так неспішно ми дійшли до джерела. Спустилась до нього і чашкою, яку я тут повісила зачерпнула води з насолодою випила і зачерпнула Єрмолаєву. На джерельце він покосився, та воду випив. Навіть не спитав , ні про яку заразу, яка може в ньому жити. Ти, диви який сьогодні поступливий.

– Перепочинемо . – Я зробила кілька вправ руками. – Готовий?

– Ми, що назад?

– Ти не повіриш, але я хочу, щоб біг тобі сподобався.

– Біг мені сподобався. У мене такий вигляд перед очима відкривається.

– Рада, що можу надихати. Біг ми завершили неспішним кроком і ще декількома вправами.

– Ти в душ, а я готую легкий сніданок. – Скомандувала я і швиденько зробила яєчню, салат, дістала хліб, йогурт заварила каву.

– Віднеси на терасу – попросила я Єрмолаєва,я кий з мокрим волоссям і переодягнений в джинси і майку вийшов на кухня. – Я в душ. – Душ я приймала швидко, бо організм вимагав поповнення енергії. Єрмолаєв чекав мене на терасі попиваючи воду, навіть їсти без мене не став.

– Смачного.

– Тобі теж. – Ми їли мовчки в нашому такому мовчанні яке супроводжувалось співом птахів, була якась неймовірна чарівність. Тільки за кавою я заговорила.

– План такий: спочатку їдемо до Іллі нагороджуємо його завданням, потім в підземні ходи. Готовий?

– Сама ти не полізеш.

– Добре можемо навіть провести експеримент, будеш мене нести.

– Ти серйозно?

– Ні. Хоча по вазі він має бути десь кілограмів 80. За сто він би вже не зміг спуститись в підземний хід, тай не побігаєш з такою вагою. Менше важити теж не може, бо дівчину він ніс на руках, я навмисне дивилась підлогу в підземеллі ніяких слідів, що когось тягнули. А це десь твоя вага. То як ти відносишся до ідеї поносити мене на руках? – На мить у нього виник розгублений вигляд. – Я жартую. Ну, що хто рано встає той всіх достає. Поїхали.

Іллю ми застали дома, він з сумом на нас подивився і запросив в дім, навіть чай Єрмолаєву та каву мені зробив.

– А що це ви такі життєрадісні? – Підозріло глянувши на нас запитав він.

– Пробіжка вранці, творить чудеса. Не хочеш приєднатись?

– Я за цілий день набігаюсь так, що твій ранок не злітає.

– Злий ти. Тобі завдання. Дістань мені медичну карту Ольги. Потім я тебе наберу з наступним завданням.

– Ще й ти командуєш.

– Є гріх, ти ж знаєш. Але я буду стримуватись. Що Тимур?

– Рве й метає.

– Я хочу ще раз спуститись в підземелля.

– Навіщо?

– Треба вияснити де саме він міг з сплячою красунею вийти. І у мене цього разу буде помічник. – І я демонстративно поглядом покосилась на поганця.

– О, тільки не говори, що ти полізеш з ним?

– Не буду. Я полізу з маленьким пухнастеньким цуценям. – Єрмолаєв поперхнувся чаєм.

– Убив би за твій придурковатий гумор – тяжко зітхнув мій вірний друг.

– Тримайся друже, за це стаття існує.

– Не вчи мене. У нас великий відсоток не розкритих злочинів. – з якимось мрійливими інтонаціями сказав він. – Ладно, спробую щось зробити з медичною картою.

– А я спробую зустрітись з її батьком.

– Злата, ти там не дуже. У мужика дах ледь не знесло. Єдина донька. Ії мати померла при родах і він один її виростив.

– Знаю, через те і відтягую на скільки можу можливість з ним зустрітись. Ну, що по коням. Понеслись.

– Ну, ти там будь обережна.

– Слухаюсь. – Єрмолаєв майже весь час мовчав, але у мене виникла враження, що він нашою перепалкою з Ілльєю якось насолоджувався. Ми знову приїхали в парк. Після вчорашніх подій він був порожній, тільки залишилась стоптана трава і якийсь розумник проволік до входу і притулив двері.

– Ти на горі, а я полізла. – Заявила я Єрмолаєву.

– Ні.

– Тоді будеш мене нести. – Пригрозила я. – Двом там немає чого шастати.

– Я йду з тобою.

– Чорт з тобою. – Як і вчора я прив’язала мотузку і спустилась перша. Єрмолаєв поліз за мною. Я ввімкнула ліхтаря.

– Можу тебе нести?

– Експеримент буде не повним, він то діяв під адреналіном. Просто вивчимо всі виходи і припустимо в який ймовірніше він міг вийти.

– Тобто ти цілий ранок від душі мене підколювала?

– Ага. – Покаялася я. – Тепер зосередься може вчорашні фахівці щось пропустили. Я вчора не змогла далеко пройти, накрило панікою. Дивись на кожен виступ.

– Стіни здаються як рівні.

– Руками краще не чіпай.

– Чого тут стіни сухі?

– Це нинішні професіонали будують так, що стіни мокрі, а дилетанти по принципу, як уміють. – На стінах грали дивні відблиски від світла ліхтарів.

– Моторошно тут якось.

– Дихай спокійно, зараз підійдемо до розвилки.

– Ми розділимось?

– Ні. Пам’ятаєш ми нерозлучні. Так з цього місця я повернула назад. В яку сторону перше?

– В праву.

– Пішли. – Перший вихід ми мало не пропустили, він з’явився як за колони . Але людина могла пройти. Я посвітила. Попереду був ще один коридор.

– Ми не заблукаємо ? – Затурбувався Єрмолаєв.

– Ні, відчуваєш потік повітря?

– Так.

– Добре тоді пішли. – Хід зробив ще один якийсь дивний поворот , за ним ще один і ми вийшли до банальних цементних сходинок які тягнулись по довгому перешийку, правда частково були засипані, як і вихід з якого виднілось світло.

– Знаєш, що це було? Ми у чиємусь колишньому погребі. Він до половини засипаний то ж з дівчиною дертись по ньому було б важко і судячи по павутинні тут він не виходив. Ти готовий повернутися, чи вийдемо?

– Повертаємось.

– За стінами потрібно уважно стежити. – і ми повернулись назад .

– Пішли далі. – Я вже почала втрачати відчуття часу. Ми так пройшлись по всіх розвилкам. І остання нас привела в глухий кут.

– Повертаємось до перехрестя. – Назад ми повернулись якось швидше.

– Ну, що тепер наліво. По лівому ходу ми знайшли два виходи, один вів до ставка і з нього було досить легко вийти. А от інший прямо в діючий погріб. В льоху стояли банки з закрутками. Єрмолаєв якось зачаровано все це розглядав. Ми піднялись по сходинах і вийшли в двір. Двір як двір, господарів дома правда не було одна собака, була вкрай здивована нашою появою і заливисто на нас гавкала. Двір був не огороджений і біля нього так же досить густо набудовані стояли будинки.

– Ні фіга собі. – Присвиснув Єрмолаєв.

– Такі справи. І що думаєш? Міг вийти як біля ставу так і тут.

– Тільки тут собачка бачиш,яка голосна. Отже вона повинна його знати. З ходами розібрались треба подумати і що далі. Поїхали додому. Я просто вмираю з голоду. Котра до речі година? – Єрмолаєв глянув на годинник.

– Друга.

– Н-да, поїсти було б в самий раз. Ну, що сієста. Тільки спочатку треба знайти куди ж ми машину поставили. – Назад до парку було йти півгодини.

– Всього лише півгодини, а таке враження, що там півжиття провели. Як відчуття часу може бути відносним. – Повернувшись додому я розділила наші обов’язки.

– Я тушу картоплю з м’ясом , ти йдеш в душ, потім я в душ, а ти робиш салат і каву.

– Прямо розділяй і володарюй.

– Мене радують твої пізнання великих. – Готувала я швидко і вже друге в день спостерігала за картиною, як Єрмолаєв виходить з душа.

– Просто дежавю. Приймай естафету. – І я пішла в душ. Як же приємно залізти в душ після всіляких підземель. Та насолодитись ним мені не дав Єрмолаєв.

– Злата виходь. У нас тут під воротами якась підозріла бабулька ходить і підозрюю вона не до мене. – Я подавилась від смішка.

– Виходжу. – І швидко витерлась залізла в нові джинси і футболку.

– А бабулька чим підозріла?

– Висока, худа як палка і вся в чорному і це в таку спеку. – Пояснив своє бачення підозрілості.

– Ясно. – Я пішла до воріт.

– Доброго дня! – Привіталась я.

– І тобі доброго . Де пропадаєш? І що це за телепень виглядає в вікно?

– Тітонька Валя, телепень мій. Я думаю ви знаєте, хтось сплюндрував могилу моєї бабусі, я його шукаю. Чим вам можу допомогти?

– Дай мені ще тих травок, я так добре сплю від них.

– Добре зараз винесу. Зачекайте. – І я повернулась на кухню, пошукала на поличці і знайшла пакет з травами.

– Травкою приторговуєш? – Не стримався таки поганець.

– Тільки в лікувальних цілях. І тільки обмеженому контингенту.

– В марихуані 400 психоактивних речовин, які позитивно впливають на здоров’я. – Поділився глибокими знаннями Єрмолаєв.

– В Україні марихуана являється особливо небезпечним наркотичним засобом нарівні опіуму та героїну.

– Що підготовилась?

– Пішов ти до біса на ніч.

– Грубо ж як. – Я віднесла пакет бабі Валі, і вона пішла собі далі. Єрмолаєв накрив стіл в домі і як вранці сидів і чекав на мене.

– Який оборот ?

– Відро цвіту липи, ромашки, чебрецю, череди, звіробоя, подорожника, ягід калини.

– Зрозумів береш натурою. Вигідно?

– Не сумно. Салат до речі дуже навіть нічого.

– Ти йдеш від теми.

– Так. Намагаюсь її уникнути з усіх сил. Доїдай нам ще в місто повертатись і обслідувати всі вулички в надії, що прийде світла ідея. – День ми так і провели, додому повернулись засмучені. Важка то робота шукати голку в стогу сіна.

На другий день нашу активну біганину загальмував дощ на дворі і порожній холодильник. Я поїхала за продуктами, залишивши Єрмолаєва дома. В двір заїхала, але чомусь на зустріч мені ніхто не поспішав і Адама поряд не спостерігалось. Як тільки чоловік потрібен, він тут же зникає, зате дощик почивав йти, такий з дрібненькими крапельками , видно, що надовго. Багажник був забитий їжею. Оцінила варіанти тягнути відразу все, чи збігати ще раз до машини вибрала тягнути все. Отак з пакетами я і ввалилась в кухню.

–Привіт! – Якось невпевнено мені сказав Адам, який сидів на дивані і явно щось приховував за спиною.

– І тобі привіт. – Я положила сумки, зняла вологу кофту і зайнялась розсовувань їжі по холодильнику, коли почула пискляве ня-в. Я повернулась до Адама.

– Нічого не хочеш сказати?

– Я тут дещо знайшов в малині. – І він дістав з-за спини грудочку шерсті, якогось дивного рудого окрасу.

– Клас. – Тільки й сказала я , продовживши розкладати овочі.

– Тобто ти не проти, щоб вона жила тут? – В моїй уяві тут же намалювалась апокаліптична картина, обідрані меблі, стіни, пожовані квіти і ще невідомо яка черга застане тапки. З другої сторони може ця доросла дитина і кота ніколи не мала. І під дощ це котеня у мене рука не підніметься викинути.

– Ні. Ти ж за ним будеш дивитись. – Мій голос прозвучав абсолютно байдуже. Я порозкладали їжу повернулась до Адама і взяла котеня в руки, чесне слово він за мною слідкував.

– На вигляд, худе і блохасте. Принаймні личинок мух на ньому немає. Судячи з його пуза ти його вже накормив , я дістала лоточок і простягла його Адамові. За будинком куча з піском. Вперед за наповнювачем для туалету. – Він таки піднявся взяв лоток і пішов. А я дістала рушника,велику миску наповнила її теплою водою, з шухлядки давно забуті порошки і щедро посипала кота, саме в цей момент і повернувся Адам.

– Що ти робиш? – Схоже в моє відьмовство він повірить серйозно.

– Ветеринарна аптека є тільки в районі і туди я сьогодні уже не поїду, а ця тваринка збирається спати в домі, то ж я позбавляюсь бліх і збираюсь його купати.

– Це дівчинка.

– Вона тобі сказала як її звати?

– Сьогодні 7 число , давай її Сімкою назвемо.

– Яке гарне ім’я. Лоточок посунь в куток, кошаче щастя бери і потикай в нього мордою.

– Навіщо?

– Волієш прибирати по всьому домі, чи тільки лоточок? – Кота він взяв, мордою, потикав. – Неси будемо купати. Обережно опускай в воду спочатку задні лапки, передні поки, що нехай стоять на мисці. Настав долонь, шампуні, правда моєї,трішки капну.

– І що далі?

– Далі намилюй кота.

– Схоже йому це не подобається , вона видирається.

– Ну, ти ж його ще викрутити не встиг. – по кухні дещо розлітались бризки. – Давай я полю чистою водою, а ти змий залишки піни. Тепер тягни кошака в рушник. Я швиденько його обгорнула, мий і витирай руки і забирай я вручила пакет з котом йому.

– Злата? А вона труситься то так треба?

– Ну, ти ж кота купав, а купатись вони не сильно люблять у них для цього є язик і вони себе вилизують. Перемістись з котом на диван. А я кухню приберу. А і ще якщо киця почне себе неспокійно вести, тягни її в лоточок. І це є неймовірно важливий момент, куди ця киця буде ходити пісяти в тапки, чи лоток.

Дощ не вщухав ні на мить, моя голова нав’язливо декілька розколювалась і нашвидку приготувавши вечері і так же майже в мовчанні поївши я перемістилась в свою кімнату, залишивши поганця з котом на дивані. Заснула я швидко вклавши голову на подушку і майже без думок, прокинулась я теж якось несподівано і секунд ще лежала в темноті, оглушена своїм серцебиттям, а потім ривком підірвавшись я ввімкнула світло, яке в першу мить осліпило. На підлозі біля мого ліжка сидів Єрмолаєв і вигляд у нього якийсь був зляканий .

–Я нічого не робив . – Занятно в його очах плескався відчай, йому було явно не зручно.

– Що ти робиш в моїй кімнаті? – Мій голос був хриплий після сну і навіть на мій слух звучав жахливо скрипучим.

– Я…я не міг заснути. – Він покосився на мене. – Зайшов до тебе… хотів розбудити… я просто сидів.

– Адам йди спати.

– Я не можу заснути. – Голос у нього ледь тремтів. – Чортихнулась. Натягла халата і вийшла на кухню. Єрмолаєв вийшов слідом. Гроза бушувала , ще дивно, що світло було. Я поставила чайник. Єрмолаєв сів за стіл. Взяла дві чашки, зробила бутерброди і сіла напроти нього. Він хотів взяти кружку, його руки ледь тремтіли і він це помітивши опустив руки під стіл.

– Що відбувається?

– Нічого. Все нормально. Я ж сказав просто не міг заснути. – На його лиці з’явилась гримаса, яка мала виглядати, як посмішка. Н-да. Я задумливо потерла підборіддя.

– Це добре, що у нас у всіх все так добре. Виключна позитивна точка зору, але іноді потрібно говорити, щоб зрозуміти один одного. Ти мене сьогодні налякав.

– Я не хотів. – Тихо відповів він. У нього був якийсь такий зацькований вигляд, що жалість миттю затопила мене, захотілось погладити його по голівці , як малу дитину. Я посміхнулась. А він продовжував на мене насторожено дивитись.

– Ладно, все нормально. Пішли спати.

Вранці ми поїхали до Іллі. У нього на подвір’ї спостерігалась ідеалістична картина. Ілля стояв в дворі біля нього з понуреною головою стояв хлопчина,якого так душевно розпікав Ілля.

– Що Єдвард руки-ножичі? Вася руки з попи ростуть. Людина – руки – крюки. Не умієш робити – не берись, не псуй. Ти, що сердобольний робиш то ?

– Так, фази видно переплутав.

– Слухай жертва генетичного експерименту, що курив, щоб так переплутати, щоб коли вмикав світло в коридорі світло гасло в кухні і вмикалось в спальні. Як? – Я покотилась від сміху, до мене приєднався Адам. Ілля окинув нас незадоволеним поглядом і приступив далі до екзекуцій .

– Ну, ладно фази. А чого в мене кімната в ніжно рожевому кольору? Ми ж колір разом вибирали і він був пісочний.

– Так, може того ….

– Слухай Джамшут, бери свого Равшана і давай-ка ви мені все нароблене раніше виправите. А то не впевнений, що не поубиваю.

– Так… – спробував був заперечити Джамшут.

– Сонце в зеніті, а ніхто не працює…– з таким нотками в голосі проричав Ілля, що у мене вже теж виникло бажання працювати. Правда від сміху сльози на очах виступили.

– Дістали, ці будівельники , браковані вони якісь.

– Ну, що ти професіоналів ображаєш. От уявляєш світло в спальні включив, а на кухні уже й чайник гріється. Та за такого майстра руки-ноги повідривають.

– Я вже готовий повідривати, спочатку руки, а потім ноги, потім тихенько прикопати ще раз дістати і повторити все по-новому.

– Який ти не втомливий. Н-да і коли б ти мерців умів би підіймати, робота в тебе полегшилась. Ти його так підіймаєш і говориш і хто ж шановний тебе того…а він так тобі і видав аспида. – В Іллі явно засмикалось око.

– Злата, іди ти …на кухню. – Прокричав він. – Там Віка чаєм тебе пригостить. – Уже більш спокійніше. – І взагалі, чого хотіла?

– Так, медичну виписку. – На кшталт Джамшута відповіла я.

– А, от і ладненько зараз принесу. – І Ілля з небувалою швидкістю зганяв в дім і виніс мені виписки з карточкою.

– Низенько кланяюсь.

– Убив би. – Прошипів Ілля. – Ввечері заїду. Що ти хочеш робити далі?

– Поспілкуюсь з батьком Ольги.

– Ну, ти дивись там обережно , він трохи не в собі після того. – Я кинула Адамові ключі і сіла на місце пасажира. Поки ми їхали до будинку Василя Пилиповича я пробіглась по виписці. Нічого такого на що варто звернути увагу.

– Куди їхати далі? – Запитав Адам.

– Повертай в он ту вуличку. – Єрмолаєв на мене покосився, але нічого не сказавши повернув, а я сховала виписку в сумку, коли дорога закінчилася зовсім і почалося дике бездоріжжя обабіч якого буйно росли дерева.

– Чорт. І довго нам так підстрибувати?

– Ні, зараз мають бути сині ворота, біля них і спинись.

– Ти тут була?

– Я ж в школу сюди ходила. І друзів у мене було багато, а цікавості ще більше. Так десь виглядало щасливе дитинство.

– То ти була щаслива?

– Я й зараз такою є, якщо якась зараза з якою я тимчасово ділю покрівлю мене не доводить до бісиків. – З машини ми вийшли. Після дощу було прохолодно. В тунелю з дерев так і взагалі мокро. Будинок виглядав якось покинуто. Напевне таке враження було через некошену траву, яка щедро заросла по всьому дворі.

– Пішли? – І Єрмолаєв пішов вперед,а я за ним. Чим ближче підходили тим моторошніше якось ставало. Двері Адам посмикав виявились закриті. Ми якось переглянулись в роздумах, що роботи далі, але двері з скрипом відкрились. З темного коридору на нас виглянув старець з абсолютно білим волоссям, але ж він не старий, йому 54 роки.

– Що ви хочете? – Його голос був глухий .

– Здраствуйте! Мене звати Злата…

– Я знаю хто ти. – Перебив він мене.

– Ми можемо поговорити? – В його очах була така чорна туга, що його горе майже відчувалося фізично.

– Заходь. – Посторонився він і ми зайшли в похмуру веранду, в ніс відразу вдарив неприємний запах, я то до запахів звична, а от Єрмолаєв явно позеленів. Господар зупинився біля невеличкого дивану, видно пропонуючи на нього сісти. Я обережно сіла, без охоти, Адам сів поряд.

– Що ти хотіла? – Сам Василь Пилипович сів біля столу, що стояв поряд.

– Прийміть мої співчуття з приводу важкої втрати. Я щиро поділяю ваше горе. – Він дивився на мене не мигаючим поглядом з роздираючою серце тугою.

– Ти знаєш, що з нею зробили?

– Я була на кладовищі.

– Отже не знаєш. – Зробив він свій висновок. – Ніхто не знає. Моя дитина померла і ніхто не знає. – Його погляд став відсутній, він дивився на мене, але не бачив мене, тільки продовжував бурмотіти . – Оля не повинна була померти. Оля любила життя. А що з нею зробили. – Він почав розгойдуватись на стільці.

– Василь Пилипович вам погано? Може у вас є якісь ліки? – Я піднялася , та він навіть не відреагував на те. – Побудь з ним, а я води принесу. – І я пішла в дім, запах тільки посилювався і тоді я побачила накритий стіл з зіпсованою їжею, розкидані речі, немовби Ольга це тільки розкидала і мала повернутися і прибрати це, а ще горіли свічки довкола фотографії Ольги. Мені стало дурно, але я знайшла кружку і під краном набрала води.

– Що ти тут робиш? – Раптом пролунав сердитий голос Василя Пилиповича, позаду мене, я здригнулася і тільки якимось дивом не кинула кружку. Він сердито дивився на мене, а позаду нього стояв ошелешений Єрмолаєв.

– Води хотіла вам принести.

– Не треба. Йди звідси.

– Вибачте. Гаразд, ми йдемо. – І я потягнула за собою Адама. Він вийшов мовчки , я забрала у нього ключі і сама сіла за кермо.

– Гроб господній з блискавками поперек діагоналі. Що то було? – Проричав він. – Він там, що якесь святилище влаштував? Він же пришелепкуватий.

– Шайзе. Н-да поговорити не вдалося. Мертві вони якось по спокійніше і домовитись з ними якось легше.

– Убив би з твоїм іскрометним гумором. – Простогнав Адам, посвердливши мене поглядом.

– Нічого, зараз додому приїдемо тяпнемо чогось алкогольного і життєстверджуваного і життя заграє в нових кольорах.

Віскі я дістала з погреба.

–А говорила, що в домі спиртного немає. – З іронічно піднятою бровою сказав Адам.

– Довгими самотніми вечорами, мені ж потрібно якось розважатись.

– На лице подвійні стандарти.

– «Для кого терорист, а для кого борець за свободу».

– Розумна, зараза. – Видав з посмішкою Адам. – Невже Джеральда Сеймура читала?

– У мене були довгі самотні вечори. – Єрмолаєв спритно розлив віскі і ми випили.

– То чому ти себе заточила в це… душевне місце?

– Іноді знаєш, як буває: живеш собі, живеш, щось робиш, кудись поспішаєш з кимось зустрічаєшся, а потім настає момент, що ти уже так просто не можеш. Я щось таке зробила з своїм життям , що воно мені уже зовсім не подобалось. Я втратила себе. Я щось хотіла, кудись прагнула і навіть не помітила тієї миті, коли все змінилось і вже стало не так. І виявилось абсолютно мені не потрібним і не важливим. І я опинилась на роздоріжжі. За бортом життя. І щоб зрозуміти куди йти далі, потрібно зрозуміти, а що я хочу.

– І що знайшла розуміння?

– Однозначно, застрілитись мені уже не хочеться.

– А що хочеться? – В його очах було запитання.

– Амнезію і бокал мартіні. Жити , просто жити, бо життя це неймовірно класна річ. От ти тільки уяви з тисячі варіантів саме в ту мить і саме той сперматозоїд запліднив саме ту яйцеклітину і народився ти. В іншу секунду це був би вже хтось інший. Так, що цінуй життя. Насолоджуйся кожною миттю. А то сьогодні не має часу, завтра сил, а після завтра нас самих не стане. – Він задумливо крутив чаркою.

– А ти так робиш?

– Тільки вчуся. – Розсміялась я.

До дому з ревом під’їхала гордість вітчизняного автопрома , чим уже несказанно привернула нашу увагу, довелось навіть чарки відложити в сторону спостерігаючи диво-дивне як три п’яних, як пуп мужика, з неї вивались. У Єрмолаєва був дещо збентежений вид, цим фактом, а я розгледівши, хто намагається відкрити мою хвіртку залилась сміхом.

–О, репродукція картини селяни прийшли палити відьму.

– В розумінні? – Піднявши брову поцікавився Єрмолаєв.

– Ну, бачиш он того низенького і руденького?

– Ага.

– Прийшов мститися. – Видала я продовжуючи сміятись.

– А за що? – Запитання Адама дещо потонуло в реві з надвору, про те, що я сука така то така маю вийти на двір і що вони зі мною зроблять.

– Це вони так просто вчасно. – Майже щасливо прошепотіла я. – От воно джерело бадьорого настрою.

– Так, що відбувається?

– Ну, причини мститися у нього припустимо є, а друзів то навіщо приволік.

– Злата? – Прошипів Єрмолаєв.

– Оцей руденький одного разу так побив дружину, що їх дитина стікала у неї по ногам, я її ледь виходила. То ж не заважай. – І я швиденько пішла на двір, на п’яний галас.

– Віталька! – В моєму голосі прозвучали радісні нотки і Віталька з компанією сфокусувались на мені. – Що ж тобі дома не сидиться? А в мене такий сьогодні поганий настрій. Вбивати буду довго.

– Злата, а може не треба? – Лагідно так поцікавився Адам, та я підхопила мітлу, що стояла біля хати і потихенько рушила на хлопчиків, які ще якось оторопіло стояли і витріщались на мене.

– І що тут відбувається? – Почула я рик Іллі, який звідкись взявся біля моїх воріт. Тепер уже всі подивились на нього , я з явною надією, що він кудись зникне, він на мене осудливим поглядом.

– Не заважай. Хлопці бачиш розібратись прийшли. Самі прийшли. До мене до дому прийшли. Я виражаю пристрасне бажання закінчити розборки.

– Що? – Проревів Ілля. – Злата, не чіпай убогих. Так, тупикова віха еволюції, що базовий інстинкт самозбереження і той пропили? – Це він вже з любов’ю в очах звернувся до стражденних. – Давай я сам розберусь? Ага? – Це вже до мене. А я пройшла і сіла на сходинку, біля мене став Єрмолаєв, який з цікавістю спостерігав за подіями, що розгорнулись на моєму подвір’ї.

– Що дівчатка, одному страшно було то ви дружньою компанією до беззахисної жінки вломились в дім. – Його голос переливався ніжними тонами. – Дебілоїди. – І зривався на крик. – Гамадрили облізлі. Карму вирішили поправити? Чакри почистити? Я вас і від армії і від фізкультури звільню в таке тихе спокійне місце з людьми в білих халатах на досліди, інфузорії туфельки ви мої.