Текст книги "Комісар Мегре і Кіціус"

Автор книги: Наталя Лапікура

Соавторы: Валерій Лапікура
сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 7 страниц)

– Сирота, ти не поспішай стосовно пожильців. А раптом водій убив? І він теж може жити у цьому будинку.

– Може. На першому поверсі з північної сторони. Але не в цьому. Цей занадто розкішний для обслуговуючого персоналу.

– Все?

– Ні, не все. Є ще один доказ, на ньому слідство тримається. Волосина.

– Жартики у тебе…

– Та ні ж, кажу в прямому розумінні цього слова: слідство тримається на волосині, точніше – на двох. Наскільки я розумію, Кіціуса знову понесло до спальні. Там він одержав у голову і впав на килим. Можу сказати навіть точно: на килим біля трюмо. Там-таки його задушили, але не помітили, звичайно, що до сорочки злодія пристали дві жіночі волосини. Достатньо довгі для ґрунтовного аналізу. Жінка чи подруга господаря – то вже подальше слідство покаже – своє волосся фарбувала. І то в такий колір, який роблять лише у парі перукарень, куди шоферських жінок вже точно не пускають.

– А може, це хтось із Кіціусових подруг?

– Товаришу підполковник, якщо така й була, то надто сильно законспірована. І Контора не викопає. Ми ж увесь відповідний жіночий контингент перешерстили – від Мілки Анаконди до петеушних давалочок. Нуль! А якби й була, теж би до цієї перукарні не втрапила. Бо дочка чи там дружина великого начальника може закохатися у злодія тільки в індійському кіно. У мене он приятель з нашого ж курсу бив клинці під дочку заввідділом ЦК. Зараз викладає малювання у Голопупівській початковій школі. Іншої роботи для нього чомусь не знайшлося. Одружився із дояркою, кажуть, п'є.

– Кінчай, Олексо, про любов, давай ближче до справи. Чого тобі не вистачає, аби ти залишився без голови, я без персональної пенсії, а Генерал без просування по службі?

– Була би машина не з цієї автобази, – нема проблем. А так вони є – і то найскладніші. Хоча роботи там на п'ятнадцять хвилин. Встановити, чи справді водій отої машини возив у багажнику горезвісний мішок, а далі перевірити алібі. І у нього, і у хазяїна. Може, підкажете, як?

– Спитай щось простіше. Наприклад, чи є життя на Марсі. По-перше, тебе особисто далі кабінету заступника директора автобази взагалі не пустять. Жодних документів не нададуть і навіть не покажуть. Пошлються на особливий статус, вимагатимуть відповідних паперів за підписом мало не союзного міністра, а тим часом… знаєш, не хочу навіть думати, що може бути тим часом. Якщо ти хочеш довести цю справу до кінця… тобто, я хочу сказати – встановити, хто кого матиме за фраєра, то я тобі дещо пораджу. Ну, водія можна викликати до нас. Скажімо, як експерта в одній заплутаній автотранспортній пригоді. Але для цього треба знати, що це його мішок, і перевірити наявність чи відсутність алібі на ту ніч. А от що робити зі слугою народу, як ти кажеш, – і гадки не маю. Ти можеш собі уявити, що таку людину запрошують до нас, відбирають підписку про ознайомлення стосовно відповідальності за неправдиві показання, а потім під протокол запитують: скажіть, будь ласка, чи це не ви ось такої ночі, приблизно о такій-то годині позбавили життя квартирного злодія? А потім вирішили погратися з міліцією у стару народну забаву «кіт у мішку»?

– Ні, товаришу підполковник, навіть при всій своїй зіпсутості я всього цього уявити не можу.

– А у наших «злодійських» свого інформатора на автобазі немає?

– Боюся, що немає. Конторські стукачі, звичайно, присутні – за штатом належить.

– Ти диви! Інформація потрібна мінімальна, а доводиться голову ламати, аж пальці на ногах у кулак стискуються. Добре, зводь усе докупи, що є в наявності, а я тут дещо спробую за своїми каналами перевірити.

– За партизанськими, чи що? Я ж не маленький, розумію: для того, аби взнати те, що нас цікавить, треба на когось натиснути. А натиснути можна тільки на того, у кого перед нами якісь гріхи. А грішників на цю базу Контора відсіває ще на сотому кілометрі.

– У Конторі теж живі люди працюють. Можуть проґавити.

– А цей, що його проґавили, нас не пошле?

– Може послати. А може й не послати. Залежить від того, як ти до нього підійдеш.

– Я постараюсь.

– Ну-ну. А до речі, слухай: як це Кіціус примудрився за такої охорони залізти у той будинок?

– По-перше, з вулиці фасад перекривають великі старі дерева.

По-друге, на парадному вході роблять якийсь ремонт і двері забито зсередини. Пожильці заходять через хвіртку у воротах з тилу будинку. В суботу і неділю народ відпочиває на казенних дачах. А охорона – у своїй будочці, котра біля воріт. За таких умов можна підігнати до фасаду вантажівку і за ніч вивезти половину майна з усіх квартир.

Тої ночі я довго не міг заснути, бо так і не зрозумів остаточно: що маю робити далі? Може, й справді варто було ще трохи потягти кота за хвіст (тьху, от нав'язалися ці котячі асоціації!), а потім тихенько закрити справу за недоказовістю. Високому начальству можна було б наплести якусь баєчку. Наприклад, про те, що вбивця підкинув труп майже під саму Управу не з політичних міркувань, а з великого переляку. Здалося йому, що десь попереду патруль ДАІ машини перевіряє – от він і викинув поклажу. А там ніякого патруля не було.

Сон уперто не йшов, і тоді я скористався старим студентським перевіреним методом: устав, вийшов на кухню, заварив каву, випив її одразу і… через п'ять хвилин відрубався. Як-то кажуть, вибив клин клином. Тут головне – не помилитися у дозі, прийняти не менше двохсот, але не більше трьохсот п'ятидесяти грамів. Інакше не заснеш.

Генералу про нашу експертизу після експертизи я, звичайно, не розповів. Лише на оперативці промекав щось на взірець: не всі власники трофейних іномарок зараз у Києві, хтось у село поїхав до родичів, а ще хтось зачинив свій драндулет у гаражі і рвонув у відпустку. Але ми активно працюємо. Тут головне – правильне дієслово вжити. Якби замість «працюємо» я сказав, приміром, «обмірковуємо ситуацію» – був би я бідний. А так – людина працює, що ви з неї хочете?

За всі роки служби у розшуку я бачив Старого розгубленим лише пару разів. Але того ранку це була саме та ситуація.

– Сирота, кажуть, дурням щастить. Тебе маю на увазі. І себе теж – частково. Нам пощастило з твоєю автобазою.

– Що, хтось із колишніх ковпаківців працює на видачі мішків?

– Пальцем у небо. Веселіше! Пам'ятаєш, ми шукали людину, яку проґавила Контора, і ми можемо її притиснути без ризику, що вона на нас же і настукає? Так от, я тебе поздоровляю. Контора ніколи не прогавлює і не помиляється.

– Товаришу підполковник, дайте мені, будь ласка, ваш пістолет і один патрон.

– Патрон дам, але чому мій пістолет?

– Щоби вас усе подальше життя совість гризла, що ви могли врятувати свого найкращого учня, а натомість замучили його загадками.

– Жартуєш – значить стрілятися ще не готовий. Добре, слухай уважно. Перше: є людина, котру можна притиснути за приховані від Контори гріхи. Стимул, так би мовити, до відвертості.

– Ура.

– Друге: ця людина не просто працює на автобазі якимсь там підмітайлом чи навіть слюсарем. Він диспетчер. Випускає машини у рейс і фіксує їх прибуття.

– Гіп-гіп ура!

– Але є третє. Контора вирахувала, що він від неї щось приховує…

– Ой! Мамо!

– …і змусила його працювати на себе.

– Ну, знаєте, товаришу підполковник, вам із вашими паузами тільки у МХАТі працювати.

– Кожен мусить працювати, Сирота, там, куди його поставили. Коли ти це, нарешті, зрозумієш, то може доживеш мого віку і заробиш полковника швидше, ніж я майора. Перехоплюй цього конторського інформатора, але так, щоби про це ніхто з його роботи не відав. Бо знаєш – він інформує про всіх, а хтось інформує виключно про нього. Система «ніпель». Ти ще не встигнеш анкетні дані записати, як тут уже прибіжать деякі у цивільному.

– Спасибі за попередження. Може, підкажете, як на нього краще натиснути? А то він тут іще дурником прикинеться, мовляв, уся виробнича інформація тільки через директора, а потім так на мене стукне – аж вуха позакладає.

– А ти думай, Сирота, думай. Ти у нас офіцер грамотний, Університет закінчив.

І я придумав. Якщо по правді, то не зовсім я. Просто, коли стояв біля вікна, ламаючи голову, з якого боку підійти до отого диспетчера, від вулиці почувся знайомий цокіт металу об асфальт і важкі зітхання, схожі на конячі. І тут мене осінило. Через п'ять хвилин двометрова дитинка, що ледь не стала жертвою боротьби цнотливого начальства з розпусною капіталістичною модою, заповнювала собою половину мого кабінетику.

– Малий, ти вже дізнався, як повидло у подушечки запихають?

– Ще ні, товаришу капітан. Я вже і у старшини питав, а він каже: оженись із баришнею з кондитерської фабрики, вона тобі у першу шлюбну ніч все розкаже і покаже.

– І що? Оженився?

– Ще ні, але на баришню вже оком накинув. Із себе нічого, а головне – на Карла Маркса працює.

– Ну-у-у, поздоровляю. І як же її звати?

– Не знаю, ми ще не познайомилися.

– Звідки ж ти її знаєш?

– На фотографії бачив у двоюрідної сестрички. Каже, її подружка. Я ту фотку тихенько потяг. Показати?

І він витяг із внутрішньої кишені «фотку» і довірливо простяг мені. На ній кокетливо посміхалася Мерилін Монро, досить професійно перезнята, як я здогадався, з журналу «Америка». Я не те що не міг – не мав права розчаровувати допитливого сержанта саме сьогодні, коли він так мені був потрібен.

– Що я тобі скажу? Воно, звичайно, мир вам та любов, але це ж доки ти з нею познайомишся, доки до шлюбу дійде, це ж скільки часу мине? А так – хочеш – я тебе вже завтра повезу на Карла Маркса, і тобі покажуть твої подушечки.

Дитинка закліпала очима:

– Правда? Не обманете?

– А бодай би я вік солодкого не їв.

– А що я маю робити?

Домовилися ми швидко. При всьому своєму провінційному наїві хлопець виявився метикуватим. Все ж таки не завжди відсутність цивілізації згубно впливає на розвиток інтелекту дитини. Тому коли до мене у кабінет надвечір привели отого диспетчера з автобази, перехопивши його на півдорозі додому, то крім капітана Сироти затриманий побачив ще й нового помічника, котрий сидів у кутку на табуретці і з лютим виразом обличчя бив величезним кулаком правої руки у розкриту долоню лівої. Здається, це подіяло. Диспетчер не став навіть традиційно обурюватися і кричати, що зараз не тридцять сьомий рік, аби людей без пояснень хапали на вулицях.

Я, не поспішаючи, перепитав у затриманого всі його анкетні дані і акуратно їх записав. Потім відклав бланк допиту вбік і сказав:

– Мене цікавить абсолютно безневинна інформація виробничого характеру. Я її від вас одержую – і ви під'їжджаєте під саму хату на службовій машині. Захочете – висадимо за квартал.

– Будь ласка, товаришу… е-е-е…

– Сирота я. Прізвище у мене таке. Можна «товариш капітан».

– Товаришу Сирота, ви маєте уявлення про характер моєї роботи? Точніше, про характер мого підприємства?

– У загальних рисах.

– Так от, я б із задоволенням допоміг вам, але не маю права давати вам будь-яку виробничу інформацію без згоди дирекції. Більше того, навіть якщо мене лише оштрафують за неправильний перехід вулиці, я зобов'язаний негайно написати письмове пояснення у наш відділ режиму. А до речі, що вас цікавить?

– Так, дрібничка. Наприклад, де перебувала конкретна автомашина та її водій конкретного дня у конкретний відрізок часу.

– Нічого собі – дрібничка! Це ж засекречена інформація. Ви знаєте, що вам, товаришу Сирота, може бути за таку форму цікавості?

– Пробачте, я забув, яка у вас освіта?

– Вища технічна, товаришу капітан. Київський автодорожній, щоправда, заочний. Без відриву. А що?

– Та так, здалося, що юридичний стаціонар.

І тут в акцію, як і було домовлено, вперше втрутився двометровий любитель солодкого:

– Товаришу капітан, а коли ми його бити будемо? Він же з вас знущається!

Диспетчер вкрився холодним потом. А я почав гратися у доброго слідчого.

– Тобі б усе бити, бити… ми ще за того, минулого і досі не відписалися. Ти краще руку поміняй, а то синяк на долоні наб'єш.

І до затриманого:

– Ви вже його вибачте. Що поробиш. Коли всі розумні йдуть в автодорожній. А ми мусимо брати отаких. Його з боксерської секції вигнали за те, що міру удару не знав. Грушу казенну порвав.

– Я розумію, товаришу Сирота, що вам, напевне, багато важить ця інформація, але ж зрозумійте і ви мене. Тут не те що роботу, а й київську прописку втратиш, як бовкнеш зайве. Я ж підписку давав стосовно службової інформації. І потім, режимники у нас такі – ну наскрізь бачать!

– Мені й справді багато важить. І не тільки мені. Машина, яка нас цікавить, та її водій мають відношення до вбивства. А це розстрільна стаття, як вам відомо. І в даному випадку відмова співпраці зі слідством може бути розцінена, як спроба приховати злочинця од відповідальності перед законом. А це тягне на співучасть.

На останньому моєму слові сержант так ляпнув себе кулаком по долоні, що з шафи попадали підшивки журналу «Радянський міліціонер» за п'ятирічку. Диспетчер не те що здригнувся – підскочив!

– Я ж казав – ви його вибачайте, йому б тільки врізати, влиндити, хліборізку начистити. Інших текстів від нього не діждешся.

Треба віддати належне моєму співрозмовнику. Він досить швидко взяв себе в руки:

– Ви помиляєтеся, товаришу капітан, я нікого не покриваю. І навіть не відмовляюсь від дачі показань. Просто я вимагаю…

Сержант різко встав і навис над столом.

– …щоб усе відбувалося у чіткій відповідності з нашими службовими інструкціями. Ви пишете запит, одержуєте дозвіл, викликаєте мене повісткою. І я під протокол повідомлю все, що вас цікавить.

Ну що ж – доведеться міняти платівку.

– Слухай, ти, любитель інструкцій. Ти ж прекрасно знаєш, що твоя установа пошле мене разом з моїм запитом у найглибшу… вихлопну трубу. І дідька лисого я про щось дізнаюсь взагалі. Але я зроблю все у суворій відповідності з процесуальним кодексом УРСР. Вас відвезуть додому, але доки я просто напишу запит, у вас на роботі буде маленький нещасний випадок. На одного законослухняного впаде раптом щось важке. Або машина недоречно дасть задній хід, коли цей законослухняний опиниться між заднім бортом і бетонною стінкою. І гаплик! Бутерброд із дятлом. Пробачте, зі стукачем. Розумієте, така вже людська порода. Навіть найостанніший стукач не любить, коли на нього стукають. Вибачайте, неточно висловився: коли про нього інформують. А от звідки робітничий клас дізнається про подвійне життя одного зі своїх товаришів – вгадайте з трьох разів.

Здається, подіяло. Тепер можна і на скрипочці зіграти.

– Сержанте, принеси водички. Тільки не в склянці з туалету, а мінеральної, в пляшці, з буфету. Виконуй!.. Ну, от тепер, коли ми самі, шановний, скажіть, на чому вас підсікла Контора?

– На дядькові. Він курінним в УПА був, у Савура – на Волині. Мама його ніколи не бачила, бо як війна почалася, їй лише три роки було. А до того дядько в Чехії на заробітках кантувався. А як дядька вбили у сорок восьмому, то мої вже на той час давно на Донбас переїхали. Мама взагалі нічого не знала. Бабця промовчала – ні їй, ні мені до самої смерті нічого не розповіла. Ну, і я, звичайно, в анкетах нічого не писав. Навіть особливий відділ не докопався: я ж строкову в Німеччині в автобаті тягнув. По дембелю приїхав до Києва, влаштувався в один гараж, в інститут пішов, у партію вступив. Гостинку дали. Оженився… дочці п'ятий рік. Ну, а як стали у спецавтобазу оформляти, воно й випливло. А мені кажуть: хочеш нормально працювати – інформуй: що, хто, де… А ні – то їздовим у найглухіший колгосп на дядьковій батьківщині. Без партквитка і перспектив.

Ситуація, на жаль, у мого свідка була типовою. Знаю я цей метод вербування інформаторів для Контори. Ми, щоправда, в Управі теж не в білих рукавичках працюємо – у кожного опера свій стукач, і то не один. Що поробиш – така специфіка служби. Самого лише собачого нюху не вистачить. Але ж ми, лягаві, принаймні, маємо справу зі стукачами з кримінального середовища. А конторським чистеньких подавай, незаплямованих. Справжніх радянських людей. Хобі у них таке, чи що – сутність людську ламати? От і цей – нормальний роботяга з нормальною біографією. Ще й невідомо, чи був у нього насправді той дядько-курінний. Може, його й не існувало взагалі. У кого він там, начебто, служив? Ах, так, у отамана Савура. Це той, чиї хлопці Миколу Кузнєцова прибили. Тоді зрозуміло, чого у конторських така параноя на все, що з Савуром пов'язане. Уявляю, з якою насолодою доповідали своєму начальству: мовляв, викрили і завербували близького родича вбивці нашого славного розвідника. Шкода, що «залізний Фелікс» не дожив до цього часу. От уже порадів би за своїх діточок «із чистими руками і холодним розумом». Але ділитися своїми думками зі свідком я не став. Я сказав інше:

– Якщо чесно, то про бандерівців я знаю лише те, що написано у Ярослава Галана. Хоча один знайомий ветеран якось прохопився з великого перепою, що УПА наших партизанів не тільки у розход пускала, а й часом виручала добряче. Але я ніколи не зрозумію, як можна знущатися над людиною тільки за те, що у неї колись був якийсь там родич, про котрого вона й зеленого поняття не мала. Та у нас – що в Україні, що в Росії, що в Середній Азії – як глибше копнути, то такої рідні у кожного: хто у Махна був, хто у Денікіна, а хто у басмачів.

– Спасибі, товаришу Сирота, що хоч ви це розумієте. Знаєте що? Як можна обійтися без протоколу, то я все скажу. А з протоколом – то краще вже з мосту в воду, щоб і сліду не лишилося.

– Без протоколу – то без протоколу. Мені конче потрібно знати дві речі. Перша: за ким закріплена ось ця машина. Маю на увазі і водія, і постійного пасажира.

Диспетчер глянув на номер, заздалегідь написаний мною на папірці, і полегшено зітхнув:

– Господи, а я думав, що вам хтось із першої десятки потрібен. Ну… є такий. Кажуть – перспективний, бо на обслугу кричить, наче він уже секретар цека. А водій у нього розумний дядько, ветеран-фронтовик, орденоносець. Здається, порядний.

– Тоді друге: чи могли би ви для мене особисто встановити факт наявності або відсутності оцієї машини в гаражі в ніч з такого-то на таке-то число? Скажімо, завтра можна це зробити? ^v

– А навіщо до завтра тягнути? Я вам зараз скажу. Тої ночі «Волга» ночувала, як ви кажете, під охороною у дворі будинку, де живе отой перспективний товариш.

– Перепрошую, а це у вас нормальна практика?

– Не скажу, щоб часто, але буває. Наприклад, той же Ве-Ве, коли йому треба рано виїжджати з Пущі Водиці, сам просить свого водія переночувати на цеківській дачі. Ляшко теж так робить…

– А цей гонористий товариш?

– Тут вас краще за мене водій поінформує. Бо я ж не щодня чергую. Але цю дату я добре запам'ятав. Шофер заздалегідь попередив, що буде гуляти на іменинах у швагра, а тому попросить хазяїна, аби залишити машину у його дворі. Бо це лише за два квартали від іменинника. Ще передзвонив мені десь годині о першій ночі, каже: все гаразд, зараз іще раз заспіваємо з швагром про рушник – і спатоньки. Бо обом на службу з самого ранку. А до речі, товаришу капітан, можете самі перевірити, цей швагро у вас працює, в автоінспекції. І теж капітаном.

Я старанно записав для себе прізвище водієвого родича і вже збирався відпустити свідка, коли пригадав, що повинен запитати у нього не про дві речі, а про три.

– Вибачайте, ледь не забув. Отой водій, який мені потрібен, останнім часом мішки зі складу собі не виписував? У кого дізнатися? Знову ж таки, без запиту…

– А нікого питати не треба, я вам скажу. Він того ранку, після іменин, як у гараж повернувся, ґвалт здійняв. Мовляв, не встиг нового мішка до багажника покласти, а вже сп… спіонерили, одне слово. Кричав, що у нас не гараж цека, а колгоспна автобаза. Ні, він дядько порядний, коли треба – останнім поділиться, але дуже не любить, як без дозволу беруть. Ніхто не признався, то він і побіг на склад по мішок… Ще запитання будуть, чи можна вже йти?

– Та либонь одне: якщо ми вашого порядного дядька викличемо, він теж інструкціями прикриватиметься?

– Не думаю, що рогом упреться. Ви йому тільки все прямо кажіть, без натяків. А до речі, товаришу капітан, якщо не секрет, кого все ж таки вбили?

– Людину. Звичайну людину, яких мільйони. Ну, може щодо мільйонів я перегнув, але таких, як убитий, у нас у Союзі чимало.

– Молодий?

– Років тридцять.

– Ще б жить і жить…

На цьому мій індивідуальний, винятково особистий і неповторний внесок у розслідування справи Кіціуса закінчився. Хоч як мені свербіло довести його до кінця, але інстинкт самозбереження підказував, що старших часом треба слухатися. І я зібрав у великий оберемок здобуту інформацію і пішов з нею до Старого. Підполковник звелів мені детально переповісти всю розмову з диспетчером, а потім зауважив:

– Кажеш, його дядько у Савура воював? Так то не зовсім бандерівці, то Поліська Січ, так вони себе називали.

– А яка різниця? Кузнєцова ж вони вбили, я про це ще у школі читав.

– Ото ж бо й воно, Олексо, що у школі. Як та книжка називалася?

– Чекайте, зараз пригадаю… не так, як потім: «Це було під Ровно».

– Правильно. От у цій книжці Медведєв написав, що Миколу Кузнєцова вбили люди Савура. А коли після смерті полковника Медведєва книжку переназвали «Сильні духом», то там про це вже напряму не стверджувалося, а якимись дивними натяками.

– А чого це раптом?

– Я з волинськими «січовиками» особисто не здибався. Але наші ветерани казали, що у них, у савурівців, із медведєвським загоном якась секретна угода була. Одне слово, не чіпали вони одне одного. От воно й не ліпилося купи – щодо вбивства Кузнецова.

– Цікава історія, товаришу підполковник.

– В історії багато цікавого, Сирота. Але для тебе краще дати їй спокій і ловити далі простих радянських злочинців. Довше проживеш.

Капітана з автоінспекції підполковник допитав того ж вечора, бо, на щастя, той чергував не на якомусь там КПП, а тут-таки, в Управі.

Справді, того вечора родич зі спецавтобази був у нього на дні народження, майже не пив, та власне, і всі так – вранці ж на роботу. А швагрові – особливо, треба ж було до дев'ятої гнати на Бориспіль, – дружину хазяїна з літака зустріти. Ну, прийняли більше для настрою, побалакали, поспівали, родич ночувати залишився, а вранці вдвох підійшли до будинку, де машина у дворі ночувала. Швагро його ще й до роботи підкинув, бо по дорозі… що ще? Все, здається. Вночі з дому не виходили, навіть покурити – диміли на балконі. На автобазу справді дзвонили, аби диспетчера розбудити. Так і сказали йому: не спи, замерзнеш. Проспівали у трубку два куплети про рушник, постукали гранчаком по мікрофону… та й пішли спати. Коли це було? Максимум о пів на другу, бо о п'ятій тридцять треба вже бути на ногах. Чого це – не виспалися? Ми напередодні зранку подрімали, поки жінки наші обід готували. Вихідні ж були… Що швагро завтра робить? Відгул у нього. Чи можна його в Управу запросити для консультації з приводу однієї дорожньо-транспортної проблеми? Напівофіційно, щоб на роботі зайве не питалися? Ну, раз треба, то треба. Коли йому підійти? З самого ранку, то й з самого ранку.

Про те, чим світить швагрові участь у напівофіційній консультації, капітан не запитував. Вочевидь, із делікатності.

Водій – акуратний чолов'яга, на вигляд ровесник Старого – не став розводитися на тему, яка у нього робота і скільки років йому снилася наша дорожньо-транспортна проблема. Він з'явився без хвилини запізнення, чемно привітався і запитав, чим може бути корисний. Допит під протокол вів Старий. І не тому, що прагнув чужих лаврів – своїх вистачало на весь відділ. Він прикривав мене. Точніше, підставлявся замість мене. А я лише сидів тихенько у куточку і старанно записував їхній діалог.

– Одразу вибачайте, але ви нам корисні не стільки, як експерт, скоріше – як свідок. І звичайно, не по ДТП, а по серйозній кримінальній справі. А родича використали як посередника, бо не хотіли зайвих розмов на вашій автобазі.

– А то ви добре зробили, спасибі. Шарашка у нас, самі знаєте, яка. Є порядний народ, а є й такий, що на ходу тобі колеса повідкручує. І нахабно брехатиме, що так і було.

– Тоді розпишіться щодо попередження про відповідальність за неправдиві свідчення. А потім перейдемо до суті справи.

– Розписатися не проблема. Але правдивість моїх свідчень ви, либонь, уже через швагра перевірили.

– Відчуваю, шановний, що ми з вами знайдемо спільну мову.

– А я що? Я так, як до мене. Хотів би уточнити: ви мене тільки на свідка міряєте, чи, боронь Боже?…

– Виключно на свідка. В усякому разі – по тому факту, що нас цікавить.

– Це про ту ніч, коли я у сестри ночував?

– Що, родич таки проляпався?

– Та ні, товаришу підполковник. У мене на ту ніч передчуття паскудне. Ото знаєте – часом на нерегульованому перехресті проскочиш спокійненько, а часом щось стримує: гальмуй! І точно – як не пішохід під колеса впреться, так напереріз якесь одоробло вискочить. А спитай, чого гальмонув? Сам не знаю. Передчуття…

– В нашому ділі передчуття теж штука непогана, особливо для молоді. А для нас, старих, все ж таки краще задокументоване алібі. Воно у вас є, і не тільки тому, що родичі і сусіди підтвердили. Вас Платон Майборода врятував.

– Чекайте, це той, що композитор? Так його сто років не бачив.

– Ну, не він особисто, а його пісня про рушник. На той момент, коли ви її разом зі швагром по телефону диспетчеру співали, у багажнику вашої машини по Києву вже везли труп убитої людини. Запакований у мішок, який ви потім шукали. Оце і є залізне алібі, шановний. Але давайте для форми запишемо: такого-то числа, з двадцять першої години по нуль-п'яту годину такого-то числа перебував за такою-от адресою, що можуть підтвердити: прізвища, імена, по-батькові, інші дані свідків. Готово? Тоді розпишіться, будь ласка, отут у куточку і поїдемо далі. Ось вам фотографія мішечка. Пізнаєте?

– А чого ж не пізнати? Я за нього всій зміні дірку в голові зробив. Думав, вкрали, гади. Головне ж – прийди, попроси, сам віддам, подарую! Але не кради.

– Повністю з вами згоден, шановний. Красти гріх. І злочин. А оскільки ми з вами не в церкві, а у кримінальному розшуку, то прошу підписатися під ось цим: мішок на фотографії пізнаю як одержаний мною на складі тоді-то. Зникнення мішка мною зафіксоване… дата, приблизний час, свідки. Нічого не забули?

– Та начебто нічого, товаришу підполковник. З вами забудеш. Нагадаєте…

– Спасибі за високу оцінку. Прошу засвідчити також, що тієї ночі машина в гаражі не ночувала, а стояла… до речі, де вона стояла?

– Ну ви ж знаєте, так чого питаєте?

– Вулицю знаю, номер будинку знаю. А от номер квартири, а головне – прізвище людини, якій ви віддали ключі від службової «Волги», боюсь переплутати. Серйозна, знаєте, справа. Навіть для свідка. Бо це ви після нашої розмови підете додому догулювати відгул. А я… теж піду, можливо – у відставку. А капітан Сирота, який протокола списує, піде на нове місце служби. Наприклад, в охорону моргу або санітаром у витверезник… Це у нас жарти такі, шановний. То я вас уважно слухаю. Дуже уважно.

– Сумнів один є. А раптом швагер вам збрехав, гості щось переплутали, у диспетчера годинник зупинився і насправді я тієї ночі по Києву з покійничком їздив.

– У вас який стаж за кермом?

– Тридцять із гаком.

– А той, кому ви віддали ключі, як водій – повний салага?

– Правда ваша, недовчений… І не те, щоби практики немає чи вчителі кепські. Бо я ж особисто його дресирував. Він за кермом, вибачте, як дурна доярка – за все одразу хапається і все одразу смикає. А з іншого боку – що з такого візьмеш? Своєї машини у нього немає, бо, кажуть, сам Щербицький заборонив. Нічого, мовляв, працівникам цека приватну власність розводити. То мій хазяїн раз-пораз, як маленький, просить: пусти за кермо, пусти за кермо… от і доїздився. Що, хтось його побачив?

– А там і бачити не треба було. Достатньо почути, як він двигун заглушив, вийшов, пововтузився, а потім сів за кермо – і одразу на газ! Який висновок?

– За кермом – шмаркач. Я б оберти скинув, але двигун не глушив, а потім від'їхав би собі потихеньку, не газуючи.

– А чого ж це ви тоді позавчора у нас під вікнами на зелений газонули, аж «Волга» заверещала?

– А то я двигун перевіряв. Щось мені не сподобалося…

– У вас клапан стукає.

– Ну і слух у вас, товаришу підполковник! Я не почув.

– Це не у мене слух. Є тут у нас один такий унікум.

– Тоді йому спасибі. Завтра ж поставлю машину на профілактику, а хазяїн нехай на підмінній їздить. Хоча, про що я кажу? Яка підмінна? На чому він тепер їздитиме? На «воронку»?

– То запитання не до мене, а до прокурора. Єдине, що мене цікавить: ви нам допоможете?

– Тобто?

– Ну, самі знаєте. Обов'язки громадянина СРСР – то одне, а обов'язки водія спецавтобази – то трошки інше. Ану ви зараз скажете: не морочте мені голову, допитуйте по формі, а ще краще – негайно повідомте моє керівництво…

– А він кого вбив? Коханчиного чоловіка, чи якусь випадкову людину?

– А що, мало місце порушення морального кодексу будівника комунізму?

– Я над ним свічку не тримав і баб йому на хату не привозив. Але коли його жінка у Києві, він у мене машину на ніч не випрошує. А тільки-но вона з хати – і то кудись далеко, він мені одразу: дай ключі до ранку.

– І часто їздить? Жінку маю на увазі.

– Ну, не щотижня, але й не раз на рік. Вона у нього дуже вчена. Тільки дуже худа і курить.

– Зрозумів. Жінка в науку, а чоловік – у гречку.

– Десь так. І добро би просто в гречку, а то ж йому ризик потрібен. Баб до себе додому тягає, під носом у охорони.

– А до речі, як це йому вдається?

– Ой, товаришу підполковник, у них же, в оцих… ну, самі знаєте, у кого… все півтора людського. З вулиці глянеш – фортеця. Залізні ворота, будочка, я тільки до неї заходжу, так до мене одразу двоє: ви хто, ви до кого, зачекайте он там. Кнопки тиснуть, в мікрофон доповідають: водій прибув, що накажете? Хай внизу зачекає чи підніметься до вас? Миша не прослизне! А насправді? Проїзд через ворота вузенький, дві машини не розминуться. Коли стулки розходяться, з будочки нічого не видно. А ще й світло над ворітьми так горить, аби панству очі не сліпило. Тож охорона через своє віконце тільки номер фіксує. А у самому дворі, знову ж таки, щоб на голову не капало, зручний такий козирок – якраз над чорним ходом. Згори, з вікон хоч по коліна вистромись – нічого не побачиш, особливо увечері. А коли хазяїн за кермом, так вони не те що в машину не заглядають – навіть на номер, напевне, не дивляться. Козирнули, кнопочку натисли раз, кнопочку натисли два… там не те що одну бабу – гарем можна провезти. Охорона називається! Самий понт, як у пацанів, що у війну граються.

– Як кажуть у вашого хазяїна на службі, є така думка… Є така думка, аби ви написали пояснення – коротеньке і без «б», себто, без баб: такого-то, мовляв, числа, у таку-то пору передав ключі і машину такому-то, після чого пішов туди-то, з такою-то метою. Ключі і машину одержав там-то від такого-то о такій-то порі. І не забудьте вказати, що після повернення в гараж виявили зникнення з багажника мішка з таким-то інвентарним номером (глянете на фотографії), одержаного… і так далі. А ми тим часом із товаришем капітаном дещо організуємо. Щоб усе було у суворій відповідності…