Текст книги "Комісар Мегре і Кіціус"

Автор книги: Наталя Лапікура

Соавторы: Валерій Лапікура
сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 7 страниц)

– Коло Центрального стадіону. Товариш капітан сказали, що там збираються нормальні люди. Я приїхав – стоять чоловік сорок, слухають якийсь репортаж по «Спідолі». Я не розібрав, який, бо вони всі почали стрибати і кричати: ура, наші виграли! Ну я, щоб легше на контакт ішли, питаю: який рахунок? Кажуть: два-один. А я питаю: а де грали? Вони скакати перестали, ближче підійшли, так якось дивно на мене подивилися і відповідають: у Москві.

– Ну, а далі? Побили тебе за що?

– Слово честі, не знаю. Я, щоб розмову розвинути у потрібному напрямі, кажу: перепрошую, але в що грали? Ну, вони всі на мене. На щастя, патруль поряд проїздив. Відбили…

Я подивився на підполковника, у якого на обличчі відбилася дивна суміш почуттів – бажання дати мені в карк і одразу весело посміятися з нас обох. Врешті решт Старий вибрав об'єднаний варіант.

– Це ще що, малий! От якби ти їм сказав, що за «Спартак»-Москва вболіваєш… А ви, товаришу капітан, пишіть мені доповідну про нові методи роботи з практикантами.

Після того, як горе-сищик вмився, висякався і сяк-так привів себе до ладу, а я одержав від Старого вічна-віч все, що мав би одержати, мені подзвонили від чергового.

– Сирота, це ти справу Кіціуса ведеш? Тут коло мене отой, що мішка знайшов. Каже, термінова справа. Передаю трубку.

– Алло, це ви? А це двірник з Героїв Революції. Слухайте, я не у вас зранку мітлу забув? Така, майже нова, з довгою ручкою. Вона не у вас? Бо мені зранку замітати…

Це була горезвісна «остання крапля», вона ж – «сіль на рану». Віднедавна всі розмови через пульт чергового стали записувати на магнітофон. Тому я стис усі свої емоції в кулак і максимально ввічливо пояснив роззяві, що:

– його мітли я не бачив, але обов'язково пошукаю;

– і не просто пошукаю, а неодмінно знайду;

– а якщо раптом не знайду, то завтра зранку куплю йому на Житньому базарі точнісінько таку ж саму за свої гроші;

– ні-ні, не треба дякувати, бо це мій обов'язок перед чесними громадянами;

– це дуже добре, що ви будете на мене чекати. Бо як знайду чи куплю, то одразу ж занесу мітлу вам. додому. До речі, продиктуйте, будь ласка, адресу. Ні, це не проблема, це ж зовсім поряд. Ну, що ви! У нас в міліції зараз всі такі культурні. Хвилиночку, я записую. Номер будинку? Квартири?

Чудово.

– Так от! – загорлав я щосили у трубку, начхавши на присутність магнітофона, – не пізніше, ніж завтра зранку, я прийду і встромлю ручку цієї дурної мітли у твою дурну дупу! По самі прутики!

Жертва футбольного фанатизму радісно гигикнула у своєму кутку і вперше подивилася на мене зі щирою повагою. А вже після того, як я кинув трубку, практикант ввічливо поцікавився:

– А якби це був не двірник, а двірничка?

Тут уже я з повагою глянув на молоду генерацію:

– Фінал був би дещо іншим. Я сказав би так: «Принесу вам оту мітлу, посаджу вас на неї, Маргарита ви моя недороблена, прив'яжу міцненько вашими ж колготками і особисто відправлю у політ… Ну, самі знаєте, куди. Для початку – на Лису гору».

Плівку, звичайно, крутили на великій оперативці, але Генерал того дня був у доброму гуморі:

– Чого дивуєтеся? – запитав він, коли регіт дещо вщух. – Якщо великі дурні примушують нас шукати вітру в полі, то маленькі чіпляються зі своїми віниками.

Тут Генерал помітив, що замполіт смикнувся на своєму стільці, і звернувся вже до нього:

– А ви, товаришу полковник, як будете писати на мене черговий сигнал старшим товаришам, то колектив не приплутуйте. Звалюйте все на мене. Мовляв, сказав у особистій розмові. До речі, спасибі, що нагадали. Треба буде наступного тижня обов'язково цю історію товаришу Щербицькому розказати. Я в його ложу на футбол запрошений.

Вигляд у замполіта був більш ніж жалюгідний. А Старий зробив свої висновки:

– Сирота, ти раніше начальства додому не бігай. Хай думають, що ти все усвідомив і до ночі сидиш у кабінеті над версіями.

Я так і зробив.

Через тиждень, коли Генерал, а за ним більшість управлінців поїхали на футбол, зателефонував Старий:

– Олексо, вийди через головний вхід і заверни ліворуч. Там якраз між двома світлофорами стоїть таксі. Сідай на заднє сидіння і нічого не розпитуй. Дуже раджу бути ввічливим, бо це не двірники.

На моє вітання чолов'яга в кепці, який сидів поряд з водієм, лише мовчки кивнув. Машина по Володимирській виїхала на Толстого, далі через Урицького на Чоколівку і нарешті зупинилася у мікрорайоні понад Кадетським гаєм. Довільна нумерація хрущовок у цьому кутку масиву доводила до сказу гостей, пожежників та водіїв «швидкої допомоги». Бо поряд із номером третім стояв не п'ятий, а одинадцятий-ве. Щодо п'ятого, то він чомусь стирчав аж під залізничною колією між номерами один-бе і сім-ге. Було від чого сказитися! Колись ми приїхали у цей лабіринт віддати останні почесті померлому колезі. Півдня автобус із покійником шукав, де ж будинок чотири-же, де чекали родичі. Ще півдня ми вибиралися з мікрорайону на трасу. Нарешті хтось із нас сказав: думаю, покійник був би не проти, якби ми його саме отут і поховали.

Чолов'яга у кепці мовчки провів мене до під'їзду, де смерділо котами та спаленими газетами. Ми піднялися на третій поверх, супроводжуючий відчинив двері своїми ключами, зняв кепку і пропустив мене вперед. У кімнаті з увімкненим торшером і щільно заштореними вікнами сидів у кріслі виразно немолодий чоловік у старомодному двобортному костюмі і віскозній сорочці у смужечку. Він розташувався так, що обличчя його було в тіні. І щось мені підказало особливо не придивлятися.

– Так от, яка вона зараз, радянська міліція, – констатував немолодий, – кажуть, ти Університет кінчав? Приємно, приємно мати справу з освіченим. Коли я був молодим, то допомагав моєму першому лягавому складати на мене протокол. Бо він мав чотири класи, а я аж сім. Роки, роки… пацани казали, що ти каву дуже любиш. Там, на кухні, все, що тобі треба. Звари собі, а ми з корешем по-дідівськи, під мінералочку. З Климом Ворошиловим побесідуємо.

Я слухняно вийшов на кухню, увімкнув світло – і роззявив рота. На мене чекала імпортна кавомолка, яку я бачив тільки в магазині «Берізка», скляна банка з добре засмаженими зернами, а головне – джезва! Красива металева джезва ручної роботи з чеканкою і дерев'яною ручкою. Поряд стояла порцелянова чашка з тоненькими стінками і срібна цукорниця зі срібною ложкою. Хоча руки у мене задрижали від щастя і ні про що, крім кави, я не думав, краєм ока все ж таки помітив, що і на кухні вікно щільно затулене цупкою шторою. Я, не поспішаючи, заварив собі справжній дьоготь і повернувся до кімнати.

Там на столі під торшером уже поблискувала пляшка коньяку KB (народна назва – Клим Ворошилов), стояли три кришталеві келихи, а на тарілках розкошувала закусь, наче змальована з повоєнного видання книги «О вкусной и здоровой пище»: нарізаний лимон з цукром, московський сервелат, канапки з чорною ікрою. Мовчазний супроводжуючий якраз витирав рушником фужери для мінералки.

Господар налив мені по вінця, «корешу» – до половини, а собі на денце:

– Вип'ємо за твого шефа. Якби не він – ми би з тобою зараз не розмовляли. Але оскільки я його дуже поважаю…

Супроводжуючий на знак згоди делікатно кашлянув у кулак. Ми випили. Господар звелів повторити.

– А тепер за тебе, що не побоявся чарку з наших рук прийняти.

Знову випили, закусили. Я взявся за каву. Господар не поспішав переходити до суті справи. Як усі люди його віку в присутності молодих, він любив погратися у спогади.

– Твій Старий вперше брав мене у сорок п'ятому. На Євбазі, там, де зараз цирк стоїть. Я по-дурному вляпався, він мене і пов'язав. Машини тоді у вас тільки на серйозні злочини виїжджали, а таку дрібноту, як я, водили пішки, хоч і через весь Київ. Твій Старий тоді ще зовсім молоденьким ментом був. Веде мене вгору по Воровського на Богдана, а я йому все своє життя розказую. А він слухає і не перебиває.

Зараз ми ще по третій, тільки не за жінок, а за молодість мою пропащу. Я ж на війну прийшов із зони у штрафну роту. До Берліна доповз, гада добив, гріхи начебто кров'ю змив. Давай, начальничок, дембель і довідку, що я чистий перед радянською владою. А мені: «Ещё немного, ещё чуть-чуть!» Японця треба добити. Добили. Везуть назад – тільки не додому, а у фільтраційний табір. Ну, це ми десь п'ятнадцятого серпня япошкам вічний дембель зробили, а фільтрували нас до середини вересня. Нарешті завантажують у теплушки, їдемо, співаємо. Перетнули кордон. І чомусь нас не ліворуч, на захід, а праворуч, на схід везуть. Я кажу: начальник, що за шманці? Я вже тут був, у БАМЛАГУ. З тридцять восьмого по сорок третій. А він: без паніки, громадяни демобілізовані, японські диверсанти ще влітку моста підірвали, тому поїзди поки що в обхід через Тинду ідуть. Отут мене як хто серпом по… болючому. Бреши, куме, але не забріхуйся. Я ж знаю: сам залізничну гілку на Тинду у сорок другому році розбирав. З неї об'їзну дорогу під Сталінградом зробили – на лівому березі Волги. Бо основну німці з гармат роздовбали. Але шухеру не здіймаю. Чекаю ночі. На якомусь полустаночку нас зупинили – цистерни чіпляють. Я начебто до вітру виповз, дивлюсь, а на тих цистернах крейдою написано: пункт призначення Ваніно. Я як стояв, так одразу головою вперед під укіс і драла в тайгу! Бо з Ванінського порту одна дорога – на Магадан. А я саме мізкую, чого це від нас усіх офіцерів ще у Харбіні забрали? До речі, за тридцять років так нікого з них на волі і не зустрів. І з братви нашої теж. Не дійшов, кажуть, пароплавчик до Колими.

Ото я все твоєму Старому виклав, як попові, а він мене на Львівській площі і відпустив на всі чотири боки. Іди, каже, живи, каже! Якби не випадок і не Сидір Артемович Ковпак, лежали б ми з тобою на одних нарах. І не треба мені присягатися, що зав'яжеш. Живи – та й край.

Ну, добре, покумекали, побалакали. Тепер до діла. Вбивцю Кіціуса серед наших і не шукай. Здрібнів народ блатний, це правда. Настукати можуть, здати на слідстві, але щоб замочити без причини – ми до цього ще не дожили. Кіціус був правильним блатним. Тож, капітан Сирота, не витрачай даремно сили і по нашому базару не лазь. Єдине, що гарантую – як нам втрапить той фраєр, що пацана порішив, – чекає його похорон без труни і без музики. А тепер давай пом'янемо раба Божого, бо всі ми люди.

Випили мовчки, навстоячки, я хотів заварити собі ще кави, але не наважився. Сидів і слухав, бо всяке терпіння винагороджується.

– Шукай, мент, шукай! Так воно світить, що якийсь фраєр Кіціуса за своє барахло придушив.

Ясно, що він про це ляпати не буде і до вас не побіжить. Ось що тобі допоможе: у Кіціуса свій понт був. Він не одну квартиру в будинку чистив, а щонайменше дві, а то й більше. Запам'ятав? Досить із тебе. Йди гуляй. Проведи його, кореш.

На сходах мовчазний супроводжуючий нарешті заговорив:

– Таксі на тому ж місці. Свої лягаві гроші тримай при собі: все заплачено. Хазу забудь. Ми тут гості. Позичили ключі у однієї роззяви, доки хазяї на югах відпочивають. Сьогодні ж назад підкинемо. Ну, їдь, бо мені ще прибрати треба.

Хоча й було вже пізно, я повернувся в Управу. І не помилився – Старий сидів у моєму кабінетику, роблячи вигляд, що читає журнал.

– Живий? Спати не хочеш?

– Після справжньої кави з коньяком KB готовий ламати асфальт і класти на місце.

– Тоді доповідай.

Я розповів, намагаючись не пропустити жодної фрази.

– Асфальту, Сирота, сьогодні ламати не треба, а от пару речей запам'ятай. Нікому ані пари з уст, бо це той випадок, коли спочатку мене виженуть, а тебе вже навздогін. І ще: сьогодні оті два справжні блатні авторитети порушили злодійські закони. Бо не тільки розмовляли з ментом, а й пили з ним. За це колись однозначно «перо прописували». Себто, ножа встромляли. Та й зараз то не жартики. Тож цінуй.

– Ціную, вчусь, товаришу підполковник. Але я так зрозумів, що першу версію можна далі не розробляти?

– Сирота, не прися поперед старших у відставку. Коли злодійський «авторитет» каже, що до вбивства Кіціуса не мають жодного стосунку «свої», то він має на увазі таких, як сам, професіоналів. А художня самодіяльність і у нашій справі, і у злодійській має місце, має…

– Я би переінакшив, товаришу підполковник. У загальній картині художньої самодіяльності мають місце окремі елементи професіоналізму.

– Олексо, не мороч голову. Піди краще відіспись. А першу течку не викидай. Навпаки, поповнюй, поповнюй. І як начальство викличе – її одразу під пахву – і вперед!

Я ще довго пригадував смак та запах тої кави з будинку під номером, що миттю випав із моєї пам'яті. Як і номер квартири. До речі, табличка з назвою вулиці була кимсь акуратно відірвана. Я це ще на вході зафіксував…

Начальство відреагувало на справедливу критику згори. Крім традиційних чергових, які від нудьги чухались у вестибюлі, з'явилися ще й постові перед входом. Напевне, аби нікому не захотілося наступний труп підкинути прямісінько Генералу під двері: чого вже там… Так от, ці постові сержанти цілодобово вимірювали асфальт перед Управою. І дуже швидко перетворилися на звичну деталь пейзажу.

Одного вечора, коли я запрацювався, підшиваючи черговий стос відповідей на запити, під моїм вікном раптом почувся брязкіт металу об асфальт і характерне сопіння. Звідки у нас коні, та ще й під Управою? Визирнув у вікно – і закляк. Виявляється, це був не кінь, а двометровий міліцейський сержант, котрий кресав металевими набійками каблуків так, що іскри сипалися, і при цьому важко зітхав.

Я зачинив сейф і кабінет, вийшов на вулицю і гукнув цього жеребчика з личками. Сержант виявився надзвичайно симпатичним створінням природи з глухого села за Чорнобилем. Рідний дядько прилаштував дитинку в міліцію, аби її не споїли місцеві хулігани. А зітхав юний велетень тому, що його перевели до нас із дуже гонорового і затишного посту. Щоправда, прослужив він там усього півдня, але гіркоти образи це не зменшувало.

Після курсів цього Івасика-Телесика призначили в охорону Держтелерадіокомітету на Хрещатику, 26. Там його спочатку підняли на глум, коли він зажадав перепустку у діда Панаса. Старий Вескляров, людина благодушна, спершу перепитав: що-що? Бо у нього перепустку вже років десять, як не вимагали. Коли ж зрозумів, що йому не почулося, так само лагідно, як і в «На добраніч, діти» вимовив: «Добре, синку, покажу я тобі перепустку…». Напарник сержанта, ледве стримуючи сміх, потяг його за рукав, мовляв: облиш, але коли той бовкнув: «А хто це?», навпіл від сміху склався не лише напарник, а й випадкові свідки. Невесело було лише сержантикові, хоча він і не здогадувався, що головна халепа чекає на його попереду.

Зранку на інструктажі всю охорону Держтелерадіо суворо попередили не пускати до цієї важливої ідеологічної установи жінок у брюках. Бо саме пішла з Заходу така мода, а проти неї – відповідна інструкція з ЦК. От наша «дитинка» слухняно брала під козирок і перепиняла всіх модниць геніальною фразою: «У штанях ніззя!».

Все закінчилося, коли прийшла чи то на зйомки, чи то у справах ще одна загальна київська улюблениця – Адель Миколаївна Роговцева, прима Російської драми. У розкішному імпортному брючному костюмі, привезеному з гастролей, вона виглядала, як лялечка. Але сержантик зациклився на головному: баба у штанях. Він навис над нею, козирнув і вимовив свою сакраментальну формулу стосовно «ніззя!»

Вочевидь, і у славетної актриси того ранку було щось зі слухом, бо і вона перепитала:

– У чому «ніззя»?

Сержант радісно повторив:

– У штанях ніззя!

– Так зніміть свої! – миттю зреагувала Адель Миколаївна, обійшла остовпілого постового і рушила одразу до кабінету Голови. З обіду на вході стояв уже інший постовий.

Я вислухав цю сумну історію і як міг втішив дитя поліської природи, на той час ще не спотвореної мирним атомом:

– Вважай, що тобі пощастило, хлопче. Чого б ти там досяг, на своєму Хрещатику? Стояв би там до сивого волосся і щодня б тебе якась зараза на кпини брала. А в нас помаршируєш перед входом, дивись – начальство помітить, всередину забере. Ще й старшину дадуть.

– А ви самі де тут служите?

– У карному розшуку.

– Ой, а можна мені до вас? Я все робитиму, тільки візьміть. Я сильний… Я в селі об заклад трактор «Білорусь» перевертав, а потім назад на колеса ставив.

– Унікальні здібності, – погодився я, – але чого в карний розшук? Міг би в ДАІ, там спокійніше. І щодня хоч троячка, та капає.

– Ні, знаєте, от мені дуже хочеться, щоб фабрику Карла Маркса обікрали, і ви мене з собою взяли.

– Тю на тебе, ще наврочиш! А чого раптом Карла Маркса? Цукерок на дурняк наїстися?

– Ну, не без того, – соромливо визнав любитель солодкого, – а головне, може хоч там побачу, як у подушечки повидло запихають. Бо кого не спитаю – ніхто не знає, тільки сміються.

– То це тобі не до нас у розшук, а в обехаесес треба. Ми крадіжками не займаємося. Це якби директора фабрики вбили, чи у крайньому випадку якусь апаратницю зґвалтували… тьху-тьху-тьху, щоб не наврочити.

Я тоді теж ледь стримував сміх, але за кілька днів спіймав себе на тому, що ламаю голову над питанням, яке абсолютно не стосується до мого розслідування: як же в ті кляті подушечки повидло запихають? От уже справді – тьху!

Від автора: Чого він дивується? Для всіх нас у дитинстві це була величезна загадка дорослого світу. А як казала моя кохана, у кожному великому мужчині сидить маленький хлопчик.

Олекса Сирота:

Я послухався поради Старого і продовжував активно поповнювати теку з офіційною версією. Крім протоколів огляду місця події, основний її зміст поки що складали відповіді на численні запити та протоколи допитів кількох київських «домушників», які згідно з офіційною версією «злодійського» відділу, покінчили зі своїм кримінальним минулим. Нічого цікавого:

– громадянина Н. на прізвисько Кіціус знав виключно наочно по спільній відсидці в зоні;

– жодних контактів після колонії у мене з ним не було;

– жодної інформації про характер його злочинної діяльності на час після відбуття покарання не маю;

– нічого спільного з громадянином H. y нас не могло бути, оскільки я брав квартири, висаджуючи двері (варіант – підбираючи ключі), а він «працював» через кватирку;

– про факт смерті громадянина Н. я дізнався від працівників міліції, які викликали мене для допиту;

– з моїх слів записано правильно.

Водночас потихеньку поповнювалася і друга тека. Прибув акт судмедекспертизи. Кіціуса справді сильно вдарили межи очі, але причиною смерті було не це. І навіть не удар потилицею об підлогу від падіння. Кіціуса задушили голіруч із такою силою, що переламали шийні хребці. Тому експерт зі спокійною совістю написав, що вбивця Кіціуса, найвірогідніше, чоловічої статі. Ні, враховуючи вутлу конституцію злодія, придушити його могла і яка-небудь грім-баба, скажімо, продавщиця з овочевого, котра ящики з цибулею кидає, як коробочки цукерок. Але запакувати труп до мішка, винести його на вулицю, завантажити у багажник автомобіля, проїхати містом, а головне, підкинути його мало не під самі двері Управи, – то, погодьтеся, заняття для мужчини.

Експертиза одягу Кіціуса все ще не надійшла.

Я не витримав і пішов до ентевешників.

– Алло, що таке, хлопці? Хто сьогодні вперся поза чергою?

– Пробач, Сирота, але тут накрили великий підпільний пошивочний цех. Жіночі брючні костюми шили. Під Італію. Так начальство трусить, аби ми встановили, з якого виробництва «тіньовики» крали матерію.

– А якщо з самої Італії?

– Ну, знаєш! Давай ми тобі краще анекдот розкажемо.

– З паршивої вівці хоч анекдот. Давайте.

– Розмовляють два грузини. Чи азербайджанці…

– А може, вірмени?

– Не перебивай, бо забуду. Так от, один каже: купи у мене завод. Хороший завод, обладнання нове, постачальники надійні, збут налагоджений. Задешево віддам. Всього за два мільйони. А другий дивується: чого так задешево? – Гроші потрібні, каже перший. Обком хочу купити.

– Дуже смішно. А ще смішніше буде, як я цей анекдот задешево продам замполіту. З посиланням на першоджерело.

– Сирота, не бери на пушку.

– Продам! Якщо завтра не зробите експертизу Кіціусового шмаття.

– Сирота, це шантаж!.. Післязавтра.

– Тоді разом із експертизою мішка.

– За горлянку хапаєш?

– Ага! Якщо сьогодні я не візьму за горлянку вас, завтра мене самого візьмуть за… самі знаєте, за що.

– Сирота, давай поговоримо, як нормальні люди. Тобі що, так залежить на цій експертизі? Оперативних розробок не вистачає? Там же – ані крові, ані сперми: сама пилюка. А ти знаєш, скільки з нею метушні, з цією пилюкою? Я і так уже до знайомих фізиків у Академію наук бігаю. Бо наш електронний мікроскоп або зайнятий, або в наладці.

– Та я що? Хіба не розумію? Це мене комісар Мегре накрутив.

– У якому напрямі?

– У напрямі свіжого журналу «Огонек». Нова публікація. Там ситуація схожа. І от французька експертиза знаходить на одязі вбитого кілька волосинок якогось екзотичного звіра. А комісар Мегре швиденько встановлює, який саме паризький кушнір пошив зі шкіри цього звіра кілька накидок для особливої моделі спортивного лімузина з відкритим верхом. Це аби водій і пасажир не мерзли у холодну пору і на великій швидкості. Автомобілів таких на всю столицю Франції було аж чотири штуки.

– І що?

– Зробиш експертизу – розкажу.

– Їм там у своєму Парижі, як електронний мікроскоп зламається, так не треба наладчика аж з Марселя викликати. Як нам із Шостки. Добре, візьми поки що фотографії мішка і заходь у п'ятницю.

По правді, я й сам не знав, чим завершилася аналогічна історія у комісара Мегре, бо закінчення повісті обіцяли у наступному номері – за тиждень. Але ж треба якось морально стимулювати колег. Я розклав принесені фотографії на столі, витяг лупу – спогад про дитяче захоплення філателією – і почав уважно розглядати. Все нормально, штамп із фабричним номером на мішку читається дуже добре. Я розвеселився – з нашою маніакальною звичкою брати все на облік, десь цей мішок зафіксований. Потім вирішив ще раз продивитися знімки вбитого Кіціуса. Їх відклацали чимало. Було таке враження, що на обличчі покійного застиг вираз здивування. Але, можливо, це мені просто здалося після того, що я почув за ці неповні два тижні. Господи, вже два тижні! А справа на контролі!

Експерти стверджують, що Кіціус загинув між першою і другою годинами ночі. Скільки часу він пролежав у квартирі, скільки його возили у багажнику – ніхто сказати не береться. Можна лише припустити, що у сквері труп пролежав досить довго, бо мішковина просякла росою. Отже, поклали ще затемна. Бо хто ж робить такі справи у світлу пору? Я продовжував тасувати знімки, як карти, думаючи про своє, коли підсвідомість подала мені сигнал. Я зосередився, сфокусував зір і зрозумів, у чому справа. На ногах Кіціуса не було взуття. Сягнув до опису віднайдених речей – черевики чи туфлі там теж не фігурували. Зробив пару дзвінків. Відповіли: клієнта привезли у самих шкарпетках. Я зрадів:

– Витрусіть із тих шкарпеток усе, що можна, – кажу.

А хлопці з НТВ, яких я замполітом шантажував, мені одразу:

– З поваги до тебе не тільки витрусимо, а й виперемо, висушимо, випрасуємо, вишиємо монограму О. С. і подаруємо до дня міліції.

– Ну і жартики у вас!

– У кого вчимося? Добре, встромимо твої шкарпетки під електронне око. Раптом там автограф убивці?

Стоп, Сирота, схаменися! Раденький, що дурненький. Якщо Кіціус і справді ходив «на діло» у самих шкарпетках, то що на них знайдуть? Залишки цегли, цементу, вапна та ще, може, мастики. Всю цеглу для Київміськбуду ліпить один і той же самий комбінат з одна тисяча дев'ятсот сорок дев'ятого року. Те ж стосується і цементу. Або марка «чотириста», або марка «шістсот», зроблена у Білій Церкві. Щодо мастики, то від тайги до британських морів вона у нас теж єдиного сорту. Як і пиво. Не здивуюсь, якщо її випускають у цеху ширнепотрібу при величезному військовому підприємстві, на територію якого втрапити важче, аніж дільничному вибитися в міністри. Ні, може планова економіка і має свої переваги для виробника, але для «убивчої» бригади карного розшуку вона створює виключно вбивчі умови, даруйте за каламбур.

Із такими джерелами інформації ані квартири, ані будинку, звичайно, не знайдеш. Але щось із цього можна таки витрусити. І з цим «щось» не соромно навіть з'явитися на ясні очі керівництву. Тепер можна стверджувати, що Кіціуса вбили під час його роботи. Для того, аби дістатися по вузькому карнизу до потрібного вікна, він зазвичай роззувався. А звідси – крихти того ж вапна на його темних брюках та чорній сорочці, зафіксовані під час першого огляду трупу. То сліди його «виробничої» діяльності, а не, скажімо, любовного побачення в під'їзді з наступною несподіваною появою ревнивого чоловіка або суперника.

На радощах я сам рвонув до Старого, аби похвалитися. Він вислухав, але за звичкою спробував вмочити мене у холодну воду:

– А звідки ти знаєш, що то він не у під'їзді трахався? У цих хрущовках тіснява – як заходиш, то вухами стіни обтираєш.

– Відпадає. Бо якщо вже при цьому ділі знімають черевики, то виключно для того, аби потім зняти штани. А Кіціус був у штанях. Далі: вбивця може, шануючи нашу цнотливість, і натяг би їх назад на труп, але чому ж тоді заразом і не взув?

– Логічно. Сирота, а звідки така обізнаність, що, де і коли знімають і в якій послідовності?

– А ви що, товаришу підполковник, ніколи у під'їздах не?…

– Сирота!!! У під'їздах, може, і ні, але от на цьому килимі таких, як ти, язикатих, – цілий батальйон!..

– Прошу вибачення. Більше не буду.

– Брешеш, звичайно. Будеш. Але на разі вибачаю. Ти у мене там запитував, яка версія найбажаніша для нашого начальства. Так от, я тепер тобі скажу най-НЕ-бажанішу. Це якби ти докопався, що Кіціуса вбили свої, але підставили його блатним ми, міліція. І то свідомо.

– А що, таке буває?

– Не будь наївним, Сирота. Колись це майже у відкриту робилося. Скажімо, який-небудь блатний добряче дошкуляє органам, а конкретних доказів мало. Подільники не колються, слідчий йолоп…

А високе начальство підпирає. Тоді робили таку штуку: затримували оцього в'їдливого, але так, аби «братва» негайно ж дізналася. Скажімо, з пивної витягали чи з танців… Добу без допитів потримають, а потім випускають. Без пояснень. А за цю добу через свою агентуру серед блатних поширюють чутки, що затриманий скурвився і купив собі свободу, сипонувши своїх. І відмитися важко, бо свідків немає!

– Зрозумів. У нас просто так не затримують і безневинних не судять… Цікава методика боротьби зі злочинністю.

– Ну що ти, Олексо. То дрібнички. От після війни, коли по Києву ще гуляли справжнісінькі банди, озброєні до зубів, була така думка – знищувати злочинність руками самих злочинців. Ну, спочатку впровадити у ці банди свою агентуру, а потім за її допомогою влаштувати їм те, що самі злочинці колись правилкою називали. Тобто, криваве побоїще.

– І що вийшло?

– А нічого, на щастя. По-перше, з'ясувалося, що не лише ми серед блатних, а й блатні серед нас свою агентуру мали. Сам здогадуєшся, після війни різний народ у міліцію приходив. І за тодішню зарплату кадрами не дуже перебирали. А потім хтось із наших розумних начальників здогадався: а якщо злочинці, замість посваритися, та об'єднаються і нас кривавою юшкою вмиють? Ну, досить із тебе історії, йди, Олексо, шукай фраєра.

І я пішов. Але для початку згадав, що треба було знайти – і то вже давно – пришелепкуватого двірника, який казенні мітли губить. Звичайно, не для того, щоби здійснити свою погрозу. Просто першого ж дня, коли він до нас із криком увірвався, ніхто не здогадався детально допитати – та ще й під протокол – про всі обставини віднайдення мішка з Кіціусом. Професіонали називається! Побігли на покійника дивитися, як сільські пацани. І звичайно, давно пора вибачитися перед двірником за свій кепський настрій того вечора.

Взяв ноги в руки, вуса одеколоном побризкав туфлі шторою протер і пішов на вулицю Героїн Революції. Ще на моїй пам'яті вона називалася вулицею Жертв Революції. Аж доки хтось розумний не зауважив, що жертвами революції, як правило, є її вороги. Експлуататорський, так би мовити, клас. А ми, виходить, їх увічнюємо. Кажуть, один начитаний у відповідь послався на відому фразу: «Революція не обходиться без жертв». Але на нього так цитькнули, що він ледь партквиток не втратив. Бо це, виявляється, Лев Давидович Троцький сказав. І зовсім з іншого приводу.

Підходжу до будинку, дивлюсь, а тротуар якась дама підмітає. А де, питаю, такий-то?

– Захворів. Я підмінюю.

– І давно захворів?

– Зараз… коли отого мертвяка в мішку знайшли, так це, значить, увечері йому недобре стало, приїхала «швидка» і забрала. Ото й досі лежить.

Я вже хотів запитати, що з ним, коли до мене раптом дійшло: це ж бідолаху, напевне, прикрутило після того, як я пообіцяв йому по телефону ручкою від мітли дещо прочистити. Подумки я картав себе останніми словами – а раптом у людини інфаркт і вона бореться зараз зі смертю у реанімації? Треба негайно розпитати, куди його поклали, поїхати туди і особисто вибачитися.

Язика я прикусив собі в останню мить. Не жени | коней, Сирота. А раптом після твоїх відвідин двірник складе компанію Кіціусу – гигнеться, як писали Ільф і Петров. Бо такі маленькі перелякані люди, як він, за чітким визначенням класиків, саме гигаються. Ані заробити на похорон з музикою, себто «зіграти в ящик», ані «врізати дуба» – заслужити домовину із цього благородного дерева – їм не дозволяє соціальний статус. Але дізнатися, що там сталось, я все ж таки мушу. А раптом у двірника звичайнісіньке отруєння несвіжою самогонкою, а я тут у достоевщину вдарився.

Те, що двірника забрала «швидка», полегшувало справу. Бо її бригади акуратно нотували, кого і куди відвезли. Більше того – через два-три дні перевіряли стан хворого та місце його знаходження і це теж записували в картотеку. Я подзвонив у довідкову «швидкої»… через кільканадцять хвилин мене порятував від смерті Старий – випадково зазирнув у мій кабінетик і вивів зі стану істеричних конвульсій на грунті реготу за допомогою склянки води на голову.

Потім вже я його відливав.

– Ну, Сирота, – сказав він, долаючи гикавку, – ти у нас унікум. З тобою трапляється те, що більше ні з ким не трапляється. Не інакше – батьки повитусі недоплатили, от вона і наврочила. Стосовно серця у двірника було все гаразд. Проблема полягала у повній відсутності у нього почуття гумору. Тому мою гіпотетичну погрозу він сприйняв як сувору даність. «Очко зіграло» – точніше не скажеш. І що ж він з великого переляку надумав? Висловлюючись по-блатному, вирішив «закосити». Викликав «швидку» під туманним приводом «побутова травма», а коли бригада приїхала, став благати зробити йому бодай якусь хворобу, інакше завтра зранку прийде сирота – інспектор міліції, який зробить з його дупою і мітлою оте і те…