Текст книги "Комісар Мегре і Кіціус"

Автор книги: Наталя Лапікура

Соавторы: Валерій Лапікура
сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 7 страниц)

Як на таку пропозицію реагує нормальний лікар? Один посміється, другий пошле подалі, а третій ще й викличе міліцію, щоб оформити фальшивий виклик, як дрібне хуліганство. Але моєму двірнику не пощастило капітально. До нього приїхав сам доктор Корольов. Колишній центровий інститутської баскетбольної команди, фантазер-вигадник, хуліган від народження, лікар вищої кваліфікації, бабник-винищувач, душа товариства, а головне – лютий ворог усіляких симуляцій та симулянтів.

Бригада, яку очолював Корольов, називалася шоковою і виїздила на найтяжчі випадки. Але якщо на місці виклику «шокової» ситуації не виявлялося, то Корольов влаштовував її симулянтам негайно – і то в найвищій кондиції. Це пішло відтоді, як один іпохондрик викликав бригаду Корольова і зажадав перев'язати йому подряпаний кицькою палець, а в цей час неподалік, на вулиці помирала дитина, що втрапила в автомобільну катастрофу. І бригада до неї не встигла. Корольов тоді дочергував свою зміну, переодягся, заїхав до симулянта вже як приватна особа і одним ударом свого замашного кулака забезпечив роботу відділенню щелепно-лицьової травматології на цілий рік. Чи треба тобі пояснювати, чому кар'єра талановитого лікаря надовго забуксувала на станції «швидкої допомоги»?

Отож, Корольов із максимально серйозним виразом обличчя вислухав двірника і сказав:

– Товаришу, не панікуй! Медицина у нас хоч і безкоштовна, але гуманна. Дамо раду.

Далі хронологічно події розгорталися так: Корольов запаковує переляканого симулянта в машину і везе куди? – в Кирилівку, себто у Центральну Київську міську психіатричну лікарню ім. академіка Павлова. Надворі ніч, психи сплять, сичі в Сирецькому гаю перекликаються і світло горить лише у черговій частині. І сидить там один із найінтелігентніших київських лікарів-психіатрів Борис Миколайович, а з ним два мордовороти-фельдшери, вигнані свого часу з гицелів за звірства, – і вони втрьох зосереджено поглинають нерозведений казенний спирт, занюхуючи його ірискою «Киць-киць».

Доктор Корольов ввічливо вітається, вибачається за клопоти і пояснює шановному зібранню:

– Ось, колеги, складний випадок. Хворий стверджує, що його переслідує злий і страшний міліціонер, аби зґвалтувати через анальний отвір ручкою від мітли. Я, звичайно, у психіатрії дилетант, але мені здається, що тут тягне на манію переслідування.

Борис Миколайович наливає колезі по вінця, теж вибачається, що іриски скінчилися, і зауважує:

– У принципі, я не заперечую. Цілком може бути манія переслідування, але вже як вияв хвороби. А причини, колеги, значно глибші, значно глибші!.. Можливо, ми маємо справу з серйозною сексуальною перверсією (себто, перенесенням), пов'язаною з негативним еротичним досвідом у дитинстві, можливо, якимсь актом брутальної статевої агресії.

Один із фельдшерів і своєї освіченості підпустив:

– Його, певно, у дитинстві міліціонером лякали. От очко і заграло.

– Можливо, можливо, – веде своє Борис Миколайович, – а міліціонер якийсь конкретний чи це узагальнений образ? Що наш гість скаже?

Двірник зі стану симуляції вже доходить до стану абсолютно законного кандидата в пацієнти Бориса Миколайовича. Бо тільки й зміг, що прізвище моє назвати:

– Сирота він, той мент, Сирота…

– От бачите! – зрадів Борис Миколайович, – сирота! Я ж вам казав. Взагалі, факти гомосексуального насильства з боку старших підлітків над молодшими характерні для закладів напівпенітенціарного типу: дитбудинків, шкіл-інтернатів… причому, знаряддям насильства не завжди виступає статевий орган, а часом і підручні предмети; олівці, ніжки від табуреток тощо. Тому мене особливо цікавить ота ручка від мітли. Поза всілякими сумнівами, це стовідсотковий фалічний символ.

Двірник нарешті збагнув, у що він втрапив, – і зомлів. Доки мордовороти його відкачували, Борис Миколайович із доктором Корольовим своє допили, папери оформили і руки один одному потисли. А жертву фалічної символіки накачали транквілізаторами – та й у палату.

Корольов з бригадою в машину – і гайда. Щоправда, через три доби совість його заїла, пішов він до «мами Наталки» і покаявся.

Від автора: «Мама Наталка» – так персонал «швидкої допомоги», а слідом за ним і кияни називали Наталю Михайлівну Лєнгауер – багаторічного директора «швидкої», глибоко поважану людину. Господь уберіг її на війні, де вона була хірургом у медсанбаті, і подарував довге-довге життя. Мама Наталка чи не першою з українських лікарів одержала звання Героя Соціалістичної праці. І це був не аванс на майбутнє чи презент до ювілею, а констатація факту.

Доки вона керувала «швидкою», станція працювала, як бездоганний механізм, хоча проблеми з пальним, запчастинами і зв'язком дошкуляли й тоді. Секрет був надзвичайно простий: крім роботи і підлеглих, у суворого директора більше нічого в житті не було.

Олекса Сирота:

Фінал цієї історії оптимістичний. Мама Наталка, щоправда, взяла стілець, поставила його посеред кабінету, залізла на нього, звеліла доктору Корольову підійти ближче і дала зо два рази по фізіономії. Потім сіла в машину і гайнула до Кирилівки – вибачатися. Коли двірнику сказали, що він може йти додому, сталося несподіване. Колишній симулянт оголосив, що йому тут дуже подобається, і як його не умовляли, наполіг на своєму. Його залишили в лікарні працювати за фахом. Він мете двір психушки, а я втратив одного з небагатьох свідків.

У мене таке враження, що Бориса Миколайовича у дитинстві теж лякали міліціонером. Бо він таки розкопав у підсвідомості двірника якусь маленьку перверсію, котра не обмежувала його працездатності, зате вберігала від будь-яких контактів із нашою Управою. Але, як говорив один наш університетський викладач, принцип єдності і боротьби протилежностей – це коли з цілого моря поганого можна все ж таки витягти капочку хорошого.

Генерал, який досі чомусь не смикав ані мене, ані Старого, нарешті викликав до себе нас обох.

– Товаришу підполковник, я тут щось не можу пригадати: того ранку, коли Кіціуса знайшли в мішку, бігав по управлінню такий у фартусі і з мітлою…

– Двірник, товаришу генерал.

– Точно! Він же мішка знайшов. Його хтось допитував?… Сирота, що це ви там руками крутите, наче фрейлехс танцюєте? Ви ж у нас, здається, православний? Чи замаскований семіт?

У ті рідкісні хвилини, коли Генерал звертався до молодших офіцерів на ви, це означало, що жертва ввічливості повинна всерйоз обміркувати текст заповіту. Тому я не став ховатися за широкі плечі Старого.

– Двірника, товаришу генерал, допитати не встигли. Спочатку всі побігли дивитися на труп. Потім мусили відгавкуватися по всіх телефонах, бо на нас настукали. Двірник тим часом, як з'ясувалося, у стані шоку…

– Невже помер? – удавано жахнувся Генерал. І я зрозумів, що він усе знає.

– Живий, товаришу генерал. Але обмежено дієздатний. Є довідка від психіатрів. Лайно вигрібати може, свідчення давати – ні.

– Це з ним що – від народження?

– Та ні, я ж казав – внаслідок шоку. Після того, як він знайшов Кіціуса, його вночі до психушки мусили забрати.

– Сирота, твоя робота? Чого мовчиш? Та не греби ти руками! Краще запам'ятай – раз і назавжди: клієнтів для дурдому поставляють інші організації. Не лізь не у своє болото. А, до речі, товаришу підполковник, про болото і про «дурку». Дайте розпорядження по розшуку надалі у звітах не вживати слова «скарга».

Оскільки Генерал перейшов в розмові зі мною на звичне «ти», то я швиденько заспокоївся, а відтак поліз на роги:

– А що, скарг уже немає? Може, вже й комунізм побудували? А ми й не помітили… вигрібаємо, як той двірник, оте саме… що від капіталізму залишилося з сімнадцятого року, і ніяк не вигребемо.

– Сирота, струнко! Кру-гом! Кроком руш!.. А ви, товаришу підполковник, поясніть капітану ситуацію. А потім разом напишете мені детальний звіт про все, зроблене по Кіціусу. Ви теж вільні.

Старий завів мене до свого кабінету і ознайомив з новою секретною інструкцією, яка надійшла з Москви. Виявляється, відтепер, цитую: пристрасть або звичку до написання скарг у державні установи та громадські організації слід вважати характерною ознакою складного психічного захворювання – «млявопротікаючої шизофренії», навіть якщо факти, про які повідомляє дописувач, мають місце.

Хвилини зо дві я відчайдушно переборював у собі пекуче бажання кинути все, здерти погони і поїхати в Кирилівку найматися на роботу напарником до жертви моєї вихватки. Подумалося: як це чудово – мати справу з інструкціями в одному-єдиному варіанті: коли ти підмітаєш їх віником на совок.

Старий тонко відчув мій душевний стан:

– Сирота, горілки налити?

– Не допоможе. Хіба що спирту з шампанським.

– Обійдешся, філософ задрипаний. Пий коньяк.

– Єсть, товаришу підполковник! Собі теж налийте, аби з вами того ж самого, що зі мною не було.

Коньяк пішов, як добре змащена блискавка. Потягло поплакатися:

– Поясніть мені, товаришу підполковник, як нам тепер працювати? От вам конкретна ситуація, знайомий дільничний розповів. Трикімнатна комуналка на трьох сусідів-одинаків. На кухні три конфорки, три столи, три шафи з посудом, три табуретки і, відповідно, три відра для сміття. Проживають: пролетар-вантажник із заводу «Більшовик», інтелігент-єврей з Академії наук і вдова-кастелянша з лікарні водників. У вантажника дивна звичка: якщо добре вип'є і вночі його прикрутить, то він справляє малу потребу не в унітаз, як усі люди, а у відро зі сміттям інтелігенту. А оскільки п'є він регулярно, то інтелігент досить швидко усвідомлює, як то воно – бути прошарком між робітничим класом і колгоспним селянством. Тому він приносить із роботи металевий літій, обмотаний у ватку, просякнуту гасом. І кладе його на дно свого відра. До ночі гас підсихає, гегемон дозріває, виповзає на кухню і пудить у чуже відро. Літій спочатку вибухає, а потім дає такий феєрверк, що вантажник з криком: «Жиди пархаті!» відскакує, падає і перевертає на себе повну посуду шафу, яка належить кастелянші. Коли перелякані сусіди прибігають на гуркіт і крики і вмикають світло, то що вони бачать? Робітничий клас сидить на підлозі посеред купи черепків, коробочок і ящичків і продовжує пудити, тільки вже під себе. Він не зміг зупинитися, він і досі не може зупинитися і тому п'є чай, сидячи на унітазі.

А тепер, товаришу підполковник, допивайте те, що у вас там залишилось, і скажіть мені на тверезу голову: кастелянша написала скаргу на обох сусідів. Вантажник написав скаргу на хіміка, бо частково втратив працездатність і заробив у заводської громадськості принизливе прізвисько Вася-пісюн. Так про що я питаю: виходячи із оцієї інструкції, вантажник і кастелянша є млявопротікаючими шизофрениками? А інтелігент, який писав не скарги, а тільки пояснення дільничному, вважається психічно здоровою людиною, так?

– Пояснюю ще раз, бо зараз побіжиш по пляшку. Потерпілі відтепер будуть писати мені, тобі, дільничному не скарги, а заяви. Або сигнал. І ми повинні розглянути цю заяву трудящого у встановлений термін. А якщо ветеран війни просигналізує на твої, Сирота, неправильні дії, – то з тебе знімуть стружку у скорочений строк. Але якщо хтось пише скаргу, заяву чи просто сигналізує в міністерство, ЦК чи ще гірше – до Організації Об'єднаних Націй, – то як би ця писанина не називалася, це скарга. Тобто, ознака… як її там? Млявої шизофренії. З відповідними наслідками для скаржника. Мораль, Сирота, така: пісяти треба у свої відра.

– Зрозумів. Більше того – навіть у своє відро не пісятиму. І під кущик теж не буду – раптом там черговий Кіціус у мішку лежить?

– Домовились. А тепер слухай мене, Олексо, уважно. Коли доростеш до начальника київської міліції, поважай трьох людей: водія, секретарку і прибиральницю. Бо водій знає, куди ти насправді з ним їздив, секретарка – чи тебе насправді немає, чи ти зачинився з друзями у кабінеті, а прибиральниця виносить із твого кабінету порожні пляшки. Затямив? А доки ти маленький інспектор – ну, навіть старший інспектор, – поважай двірників. Бо цей трудяга не тільки за тобою вигрібає. Він ще й дещо, крім своєї мітли, бачить. Бо раніше за всіх встає, бо всіх у будинку знає.

Ну, от тобі запитання на засипку по справі Кіціуса: хто у принципі міг побачити, як Кіціуса з багажника витягали?

– Зрозуміло, хто. Або жертва безсоння, або той, кому на нічний поїзд треба сідати.

– А хто тобі пальцем покаже на тих, у кого безсоння, на тих, хто до середини ночі благовірному дірку в голові робить, нарешті, на тих, хто собачку ще до світ сонця прогуляти виводить. Нарешті, хто у нічну працює, хто з вечірньої повертається? Бачиш, контингент величенький, а інформацію про нього має лише одна-єдина людина: двірник.

– Тепер я розумію, товаришу підполковник, чому ця публіка до революції вся, як один, у жандармерію стукала.

– Ти диви, яке співпадіння! За часів Берії теж – як не всі, то через одного. Це вже потім обмеження на агентурну роботу ввели. Тож натяк зрозумів?

– Стосовно – чим мені зранку зайнятися?

– Абсолютно правильно, салага. Будеш сам вигрібати те, що наробив. Якби ти двірнику не спроворив діагноз, то дев'яносто відсотків дізнався би від нього. А тепер сам обійдеш увесь цей будинок. Ніжками, ніжками – з квартири в квартиру, з поверху на поверх, з під'їзду в під'їзд. Усе побачиш, усіх розпитаєш, але гарно і чемно. Бо як дізнаюся, що після твоїх відвідин хоч один виклик був на «швидку», подам рапорт про твоє звільнення. Тож зранку блокнот в руки – і пішов!

Хміль із мене вилетів, тільки-но я уявив, що мені завтра світить. Вночі снилася двірницька мітла, що бігала за мною по подвір'ї, та її хазяїн, що крутив мені дулі з кожного вікна. Я прокинувся весь мокрий і вирішив трохи пройтися перед роботою.

Під старовинним будинком, де містилася приймальня республіканської Контори, я раптом побачив щось несподіване. Точніше, неймовірне. Там стояв невеличкий, але натовп. Що за придибенція? Зараз же не тридцять сьомий рік. Підійшов ближче, роздивився і остовпів. Кільканадцять різнокаліберно одягнених мужчин стояли обличчям до входу в Контору і голосно співали «Заповіт». Першої психічної травми я зазнав, коли пізнав диригента. Він як мінімум тиждень не ночував удома, не голився і не роздягався на ніч. Але крізь цю занедбаність проглядали натхненні риси, знайомі всім киянам із портретів під філармонією. Це був уславлений композитор, лауреат, орденоносець, діяч і так далі, і так далі, і так далі…, а також великий любитель випити і погаласувати у публічних місцях. Якщо мені не зраджує пам'ять, своє останнє симфонічне полотно він присвятив черговій річниці революції. Щодо хористів, то були тут і ветерани із засмальцьованими колодками бойових орденів та медалей на благеньких піджачках, і типові молоді алкоголіки, що їх можна здибати під кожним гастрономом, а у центрі цієї композиції стояв… уже призабутий мною геолог Солодовников і вів сольну партію. Він не потрапляв у жодну ноту, зате співав найголосніше. На сходах і у відчинених вікнах зайняли місця слухачі – прапорщики з синіми петлицями і особи у цивільному. Перехожі злякано зиркали на хористів і чимдуж перебігали на протилежний бік вулиці. До мене дійшло: інтернаціоналіст Солодовников усерйоз сприйняв жарт конторських і з'явився скласти екзамен. Сокамерники, з якими він відсидів за дрібне хуліганство, теж прийшли підтримати його у цю важку хвилину.

Імпровізований вуличний концерт трохи додав мені настрою і зайвий раз нагадав, що жартувати треба обережно. Особливо у Конторі. Тим більше, що робота мене чекала каторжна. І це я остаточно зрозумів, коли зазирнув до жеку, поцікавитися, скільки ж народу у тій «рукавичці» живе. З'ясувалося, як-то кажуть, вагон і маленький возик, у кілька разів більший за сам вагон.

– У нас, товаришу капітан, агітатори перед виборами до цього будинку без міліції не потикаються. Це ж кара Господня, а не квартири! До революції то монастирський готель був – для прочан. Ну, а після сімнадцятого – як зробили з нього комуналку, так і досі там без змін. Та ще й хтось чутку пустив років із десять тому, що його, мовляв, будуть розселяти і давати всім окремі квартири. Так цей народ усіма правдами і неправдами на кожен квадратний метр родичів понапрописував. Пів Оболоні можна тепер заселити. Отак і живуть. То вам, може, міліціонера викликати? Ой, пробачте, я й забула, що ви самі з міліції.

І я пішов. На зустріч із відповідальними квартиронаймачами і рештою прописаних. Під ногами у мене плуталися маленькі діти, в мій бік шпурляли каструлями озвірілі мами, умовляли випити алкоголіки-татусі, а напівпаралізоване чи зовсім паралізоване старше покоління за ширмами по кутках гукало: «Маня-а-а, а хто це там прийшов? Що? Не чую. Голосніше говори». Плюс специфічні запахи, плюс коти, які недоречно стрибали зі старих шаф мені на плечі, і нарешті – добросовісні собацюри, що старанно обгавкували мене, встряючи в діалоги з хазяями.

Десь на третьому з семи поверхів я зрозумів, що вся ця достоєвщина вже лізе мені через усі отвори. Нервово перекурюючи у черговий раз у черговому закапелку, я дозрівав до готовності письмово заприсягтися ніколи в житті не ображати двірників. Навіть, якщо вони увірвуться в мій кабінетик і своїми мітлами випадково позмітають всі папери зі столу або дадуть кінцем держака в зуби.

Хтось почув мою клятву, а головне – повірив у неї. Бо на четвертому поверсі з двору, а з вулиці – першому (така була у цього будинку архітектурна особливість), мені нарешті посміхнулося щастя. Там, у чистенькій кімнатці з єдиним вікном на проїжджу частину доживав віку колишній музикант із філармонії. І хоча грати на своїй скрипці він уже не міг через артрит, але слуху не втратив. Більше того, на моє ідіотське запитання, чи був він удома в ніч з та-кого-то на таке-то, відповів цілком логічно:

– Останні десять років, юначе, я не провів жодної ночі поза своєю кімнатою. На жаль…

– І ви не чули чогось підозрілого на вулиці?

– Ви мали на увазі – чи міцно я спав? Я сплю кепсько, а в ту ніч мені взагалі не спалося. Ні, чогось особливого не було. Сусіди наді мною припинили бити посуд десь о третій, а вдівець, що піді мною, вивів двох своїх кобиздохів вже після сходу сонця.

– Ну хоч щось… Наприклад, хтось приїздив чи від'їздив від будинку?

– Було таке. Якась машина під'їхала, зупинилася, стукнули дверцята… потім, як я здогадуюся, багажник, бо звук був трошки інший… якусь хвилину чулися тільки кроки, хтось відходив. Згодом повернувся. Я ще подумав: може, йому прикрутило, і він вискочив під кущик, доки людей на вулиці немає.

– А, вибачайте, дзюрчання ви часом не чули?

– Даремно кепкуєте, юначе. Ні, я чув тільки, як хтось повернувся, сів у машину, завів двигун і поїхав уздовж мого вікна – або на Хрещатик, або на Челюскінців. Куди саме – я вже не чув, це далеко.

– Вибачайте, не кепкую. А до речі, хто у вас за стінкою живе?

– За стінкою у мене, як ви мали б здогадатися, вулиця. Мені пощастило: маю сусідів не з чотирьох боків, а лише з трьох. Коли хтось дзюрить у мене під вікном, я чую. А от через зовнішню стінку, даруйте, ні. Це вам не панельна хрущовка, а капітальна цегла, сантиметрів у сорок.

– Тоді ще пару запитань. Ви до вікна підходили?

– А навіщо? Я лежав, дивився в стелю і думав.

– Світло у кімнаті було вимкнене?

– Звичайно. Я ж не читав, а просто лежав і думав. Економія копійчана… але ж і пенсія у мене не персональна, а як у всіх. А потім – якби світло у моїй кімнаті було увімкнене, той, хто вас цікавить, поїхав би шукати інший скверик.

Я мусив подумки визнати, що пенсіонер розмірковує логічно, але все ж таки перепитав:

– А ви впевнені, що то було саме тієї ночі, яка мене цікавить? А не, скажімо, до того чи після того, чи взагалі за тиждень? Раптом ви переплутали?

– Та ви що? У мене артрит, а не склероз. А потім – того ранку вся наша квартира аж гула – така подія, така подія! У нашому скверику якісь бандити вбили людину, порізали її на шматки, склали в мішок… Але щось їх налякало, вони втекли, а труп залишили. Уявляєте, який жах за два кроки від міліції, і куди вона дивилась? Ой, вибачте, юначе. Я й забув, що ви самі – міліція.

– Не переймайтеся, то пусте. Буває, що швець без чобіт ходить, у вчителя діти дурні, а міліції трупи під двері підкидають. Ви краще скажіть: зможете на звук відрізнити вантажну машину від легковушки?

– Про що ви кажете? Я ж музикант, ви забули. Слух мене ще не підводить. Під'їжджала легкова. Не вантажівка і не автобус, а саме легкова.

– Може, ви і марки машин на слух розрізняєте?

– Ну, як вам сказати… то не «Запорожець», одразу ясно, він деренчить, коли заводиться. І, наскільки я розумію, мало придатний, аби у ньому деревозити трупи в мішках. Хіба що собачі. «Москвич»? Ні, у нього звук не такий басовитий. Ближче до «Волги». Я цей звук уже десь чув. Не дуже часто, але чув… Де ви були до війни, юначе? Я би вам на звук відрізнив машину товариша Косіора від машини голови раднаркому товариша Любченка. Хоча обидва їздили на «емках». Машин тоді у Києві було мало: найбільше в енкаведе. Їх ще «чорними Марусями» звали. Як вона там офіційно, ця Маруся?

– Автозак. Автомобіль для перевезення ув'язнених.

– Так ото ж і кажу: в часи моєї молодості «чорну Марусю» не один я на звук пізнавав. Вона ще за два квартали, а всі вже у нори зашиваються: ану ж то за ними?

Я зрозумів, що зараз почнуться спогади, а тому ввічливо розпрощався, пообіцявши найближчим часом завітати ще раз. І то була щира правда. У моїй голові вже почала формуватись одна ідея, яка, щоправда, вимагала серйозного технічного забезпечення. Але я сподівався, що одержу дозвіл, бо наш Генерал любив, коли слідство велося з розмахом. Якось, пам'ятаю, для того, щоб дістати підозрюваного з острівця на Київському морі, де він ховався, я вибив вертоліт, а це ж чотириста каербе за годину експлуатації! Генерал підписав – і не зморгнув! Хоча вистачило б мені і плоскодонки з підвісним мотором. Куди б він подівся – з острова!

Я для годиться обійшов решту квартир, проте нічого нового ні дізнався. Люди або не чули, або не були впевнені, що чули, або відверто казали: «От якби ви того ранку прийшли чи бодай наступного дня…». Якби, якби.

Той Солодовников виявився хорошою прикметою. Бо хлопці-експерти таки покрутились, але експертизу одягу Кіціуса зробили. Думаю, не обійшлося без електронного мікроскопу з Академії наук. Результати підтвердили те, що я вже сам прорахував. Вапно – зі стіни, а на шкарпетках цілий букетик: пил, цемент, мастика… Тут я трохи помилився, бо вона виявилася не нашою рідною, а з НДР. Але і цього східнонімецького продукту у Києві останнім часом було навалом. Інша справа – що дорогий, зате не смердів скипидаром. Ніякої екзотики на взірець шерстинок рисі до Кіціуса не пристало, у нас не столиця Франції, а я не комісар Мегре. Зате дві довгі жіночі волосини експерти таки віднайшли на сорочці вбитого і примудрилися дати їм вичерпну характеристику. Напевне, хтось із наших міліцейських технарів писав дисертацію на цю тему, бо мені розшифрували:

– волосся не натурального кольору, а фарбоване;

– фарбували не вульгарним перекисом водню, а спеціальним барвником;

– барвник цей не вітчизняний, а імпортний. І не «Блондоран-ліквід», бо той хоч і дорогий, але більш-менш поширений, а винятково дефіцитний, надає волоссю абсолютно натурального відтінку.

Далі йшов короткий перелік перукарень, куди надходить така фарба. У моїй підсвідомості дзеленькнув перший тривожний сигнал. Знаю я ці заклади «масового побутового обслуговування». Там для клієнтів з вулиці завжди готова стандартна фраза: «Ми навіть дикторок із телебачення зачісуємо згідно з попереднім записом, так що – ви розумієте…». Понт, звичайно, але звідки простому клієнтові з вулиці знати, що у теледикторок на Хрещатику, 26 є свої гримери і перукарі. Якщо ці волосини зачепилися за Кіціуса під час його останньої трагічної вилазки, то коло пошуків звужується у небажаному для мене напрямі.

Тут саме прийшов мій практикант – підписати довідку, що він благополучно засвоїв усі ази розшукової діяльності під моїм чуйним керівництвом. Я пригадав звичай досвідчених сискарів – «постукатися об свіжака» – і показав малому акти експертизи. Він їх уважно прочитав, а потім радісно вигукнув:

– Ну, тут роботи – раз плюнути! Треба, аби вони ще раз попрацювали із залишками бетону на шкарпетках і встановили його склад. Скільки власне цементу, а скільки піску. Бо цемент у нас крадуть на кожній будівлі, це відомо. Навіть Жванецький про це казав. Але крадуть по-різному: де більше, а де менше. Тому треба вибрати підозрілі будинки, взяти аналіз бетону і співставити його з нашим.

Давно я так не сміявся.

– Молодий, та ти впрієш, доки їх збереш, твої аналізи. Бо крадуть не тільки на кожній будові, а й на кожному замісові. Якщо в будинку навіть не дев'ять, а лише п'ять поверхів, то ти уявляєш, скільки доведеться побігати? Менделєєв, чого мовчиш?

– Я думаю: чи є будови, на яких не крадуть?

– Звичайно є, але якщо Кіціуса вбили в такому будинку, то про це краще не думати. Мені дадуть по голові так, що шнурки розв'яжуться. А якщо ти в це встрянеш, то повік тобі офіцерських погонів не бачити. Ти чого в училище пішов?

– Зі злочинцями боротися.

– А ти знаєш, що таке наша робота насправді? Це все одно, що вночі на городі кавуни красти. Не видно, де стиглий, де зелений. Зате солі від сторожі у відоме місце заробити – на раз!

Молодий скис. Аби його заспокоїти, я розповів дещо з біографії Старого, не забувши додати улюблену фразу нашого Підполковника: «Подвиг будь-якого міліціонера – то виключно результат чийогось злочину». Майже те ж саме придумав Жванецький, тільки узагальнив. І смішно, і сумно…

Від автора: У тисяча дев'ятсот вісімдесят дев'ятому році, коли вже не було на світі Олекси Сироти, а Старий нудьгував на пенсії, в одному з міст на Кавказі стався землетрус. За кілька секунд чималеньке місто обернулося на величезну руїну. Спочатку на голови людям в будинках, школах, лікарнях падало перекриття, а потім усе це криваве місиво накривали уламки стін.

Серед телеграм, що надійшли з місця катастрофи до Москви, була й така: «Просимо терміново розмістити на підприємствах Радянського Союзу замовлення на 50 тисяч домовин для тих, хто загинув внаслідок землетрусу. Тридцять тисяч домовин буде виготовлено у нашій республіці». Слідство встановило, що природній стихії «допомогли» будівельники. Вони крали цемент у такому обсязі, що дивно було, як будинки не падали від вітру.

Олекса Сирота:

Аби не склалося враження, що вбивством Кіціуса займався виключно я і бідолаха практикант, одразу запевню, що це не так. Наші оперативники, звичайно, прочесали все місто, намагаючись здобути бодай крихту потрібної інформації. Проте, результат був мінімальний. Власне, ніякого. Я розумію, що для громадської моралі і правильного виховання неповнолітніх треба було свого часу позачиняти численні розпивочні, бо їх задля триклятого плану повідкривали не тільки в овочевих магазинах, а й у дитячих кав'ярнях. Але з іншого боку – де тепер нормальний міліцейський оперативник, поштовхавшись пару днів, підслухає потрібну для слідства інформацію? Старий розповідав, як після війни дев'яносто відсотків злочинів саме так і розкривалося. Посидять хлопці в куточку пивної на Євбазі, на Житньому ринку чи на Сінному, повдають із себе дембелів, які всю війну пива не бачили – і таки віднайдуть зачіпочку чи ниточку. А потягнути й розкрутити – то вже справа техніки.

У мене було поки що три точки опори: одяг Кіціуса, мішок і машина. На машину треба було ще добряче попрацювати. З одягу експерти витрусили все, що могли, і навіть трошки більше. Щодо мішка, то, як я вже казав, на паперовому ціннику, що випадково вцілів, знайшли відбитки пальців двірника і ще однієї невідомої особи. У нашій картотеці чогось схожого не знайшлося. Ну, решта інформації: з чого виготовлено мішок, на якому підприємстві, скільки часу був у експлуатації, – то стовідсоткова бюрократія. Може, й знадобиться, коли знайдемо, де саме його взяли, а може, й ні. Залишався фабричний номер, зроблений чорною фарбою через трафарет – на віки. Десь він мав бути зафіксований. І я навіть знав, як називається цей документ: книга видачі інвентарю. От тільки де та клята книга лежить, тут я сам, без сторонньої допомоги, і за півроку не розшукав би. Доведеться йти на уклін до «злодійської» бригади. Хоча – стоп! Який уклін? Вони ж мені ще й досі не передали виписку стосовно адрес Кіціусових нічних відвідин. Ну, зайці, постривайте!

Щоправда, знущатися над «злодійською» бригадою у нашій Управі вважалося ознакою невихованості. Колег і так Бог покарав. За останній рік розкриття квартирних крадіжок скакало десь навколо цифри п'ятнадцять, максимум – двадцять відсотків. Та й то – що це були за розкриття? Сусід-алкоголік поцупив з балкона такого ж, як і він, п'янюги порожні пляшки, аби здати, нализатися і тут-таки заснути. Дитинка з бідної сім'ї, позаздривши однокласнику з родини більш-менш заможної, привласнила авторучку «паркер» і принесла до школи… і так далі, і так далі. Єдиного серйозного злодія-професіонала за весь рік затримала фактично… зовсім старенька бабуся. Її привезли з села перед одержанням ордеру на квартиру – для зайвих метрів. Самій виходити з дому не дозволяли, бо чи то за сільською звичкою, чи то від склерозу, вона забувала зачинити за собою вхідні двері. От і тинялася по квартирі без діла. І з цікавості видивлялась у вічко, хто там до сусідів дзвонить. Якось глянула – молодик якийсь із портфельчиком. Дзвонить, дзвонить, а йому не відчиняють. Бо у сусідів усі на роботі. Парубок замість обернутись і піти собі, дістає з портфеля ломик, підважує ним двері, відчиняє і заходить. Бабця, хоч і стара, але одразу збагнула, що до чого. Подзвонила до міліції, злодія і прихопили на гарячому. Радощів було у відділі! З'ясувалося, що цей, котрий з портфельчиком, їм кілька років нерви і статистику псував, а тут нарешті вляпався. Проблеми зі статистикою, одначе, не особливо засмучували «злодійський» відділ, бо з-за дверей лунали вибухи життєрадісного реготу. Я увійшов… виявляється, вони після добрячого обіду анекдотами про дистрофіків бавилися. Довелося зобразити живий символ докорів сумління і повернути їх до робочого стану. На моє прохання про допомогу колеги синхронно стали відмахуватися:

– Ти що, ти що! У нас завал! Ми своє зробили, тепер ти.

– Ну, по-перше, нічого ви не зробили, бо виписки по Кіціусу я так і не дочекався. А по-друге, чим це таким терміновим ви зайняті?

Хтось не подумав і радісно ляпнув:

– «Висяки» закриваємо.

– Чи не Кіціусові, часом?

Колеги заперечили, але не дуже переконливо. Точніше, зовсім непереконливо. І я зрозумів, що мій час настав, є на кому відігратися – і за халепу з двірником, і за собак, які обгавкували мене на вулиці Героїв Революції, і взагалі за все своє невдячне ментівське життя. Я нахабно змів на підлогу кілька течок із чийогось найближчого столу, поклав на нього мішок і сів поверх. Я був прекрасний і неповторний! З мене можна було ліпити Феміду з мечем і терезами! Тільки поголивши вуса і зав'язавши очі.