Текст книги "Комісар Мегре і Кіціус"

Автор книги: Наталя Лапікура

Соавторы: Валерій Лапікура
сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 7 страниц)

Виявляється, Старий уже все заздалегідь підготував – і дактилоскопію, і три мішки для опізнання, і понятих. Відбитки пальців на ярлику, як з'ясувалося, належали не водію. Коли всі протоколи було підписано і ми знову залишилися утрьох, Старий запитав у водія:

– Пальчики у вашого хазяїна зняти допоможете?

– Якщо потрібно…

– Тоді ручку передніх правих дверцят зранку гарненько витріть і не доторкуйтеся. Заїдете по хазяїна, відвезете його на службу, а потім до нас, на Богдана. Ми тут усе за п'ять хвилин і обладнаємо.

– Товаришу підполковник, а ви не боїтесь?

– Я, шановний, своє в сорок третьому під Ворохтою відбоявся, коли з-під бандерівського вогню рачки виповз. Один з усього взводу і з автоматом у зубах. А от ви хоч знаєте, на що наражаєтеся?

– Не знав би – нічого не підписував би.

– А до речі, якого кольору волосся у дружини вашого хазяїна?

– Чорне з сивиною. А хазяїн полюбляє блондинок.

– Звідки знаєте? Самі ж казали: баб не возив…

– Зате патли їхні фарбовані вимітав із салону. А одного разу помаду знайшов, зовсім не таку, як у законної. Напевне, ці сучечки так територію мітять.

Старий зітхнув:

– Хто їх розбере? А до речі, куди того дня, як ви кажете, законна вибралася?

– Аж до Варшави, на якісь там їхні наукові збори. Я її сам до Борисполя відвозив.

– І забирали теж ви?

– Аякже, за тиждень привіз. Весела така, і сувенірів ціла торба.

І тут водій раптом спохмурнів, а потім вилаявся так круто, що навіть наш Старий похитав головою.

– Щось пригадали?

– Так товаришу підполковник, він же, падло, через день у мене знову машину на ніч брав. Що ж виходить – убив людину, помив руки, відіспався і знову по бабам? І оце такі нами керують?

Ми зі Старим промовчали. Тільки потім довго стояли біля вікна і роздивлялися бронзового Богдана Хмельницького так, наче бачили його вперше у житті. Головоломка склалася докупи, як на дитячих кубиках із картинками. Кіціуса згубило його професійне нахабство. Він цього разу, звичайно, не наступав на кота. Він просто увійшов до спальні у той момент, який ми, мужики, між собою делікатно називаємо «перерва». Думав, що господарі сплять. А вони не спали. Бідолашний злодюга одержав кулаком у голову і одразу втратив свідомість. А чи придушив його герой-коханець одразу з переляку, чи після певних роздумів – холоднокровно – то вже не моя справа. І боюсь, навіть не Старого. Бо якщо, врешті-решт, отой перспективний і одержить своє, то не за те, що вбив людину. В крайньому випадку, йому вигадають баєчку про стан афекту і необхідну оборону. Він одержить по повній програмі за те, що дозволив стороннім, себто нам, лягавим, дістатися до його брудної білизни. Розум, честь і совість нашої епохи повинні бути поза підозрою. Як та дружина Цезаря…

Першим порушив тишу Старий.

– Тут я у тебе свіжий журнал поцупив із детективом. Хочеш знати, чим там усе закінчилося?

– У нас в Університеті бібліотекарка була. Страшенно ненавиділа любителів детективів, тому писала ім'я вбивці на тринадцятій сторінці великими літерами на полях. І тільки після цього видавала читачам. Звільнили…

– По-перше, ти мене дідька лисого звільниш, хіба що під звільнення підведеш. А по-друге, там, власне, і розповідати нічого. Спіймав твій комісар облизня замість убивці.

– Я так і думав, товаришу підполковник, що на тій машині теж якесь велике цабе їздило. І куди комісара перевели? В якийсь обласний центр?

– Гірше. В район. Щось на взірець нашої Бородянки.

– Ну, в Бородянку, так в Бородянку, аби люди були хороші. От тільки Кіціуса шкода. Якого біса він у цей будинок поліз? Що, працівників торгівлі йому було замало? Робін Гуд недороблений…

– Запам'ятай, Олексо, такі, як Кіціус, у громадянську війну йшли або до Махна, або до Петлюри. Але точно, що не в чека.

Від автора: Бідний Старий у своєму святому невіданні. Він прожив аж до перебудови і лише тоді прочитав все в тому ж журналі «Огонек», що:

– в ЧК працювало більше кримінальних злочинців, аніж кадрових революціонерів;

– що горезвісний пітерський бандит Льонька Пантелєєв був штатним співробітником ЧК;

– що начальник махновської контррозвідки Льова Задов продовжив свою кар'єру у відомстві Дзержинського і навіть став там великим цабе;

– і нарешті, сам товариш Сталін починав свою політичну кар'єру з вульгарних нальотів на банки.

Хоча – хтозна, можливо, Кіціус і справді не пішов би в ЧК. Порядність не дозволила б.

Олекса Сирота:

Пам'ятаю, Старий дістав біломорину і розминав її так довго, що весь тютюн висипався на підлогу. Він помітив це лише тоді, коли спробував прикурити. Аби відволікти його від цієї сумної обставини, я поцікавився: як, на його думку, вирахувати найголовнішого і єдиного свідка вбивства: оту блондинку, котра фарбувалася виключно у номенклатурній перукарні? Старий глянув на мене так, як дивляться на маленьку дитинку, котра питає, чому не можна длубати у носі:

– Як вирахуємо? Згідно із законом. Якщо завтра пальчики почесного пасажира співпадуть із пальчиками на мішку, порушимо клопотання перед прокуратурою про арешт підозрюваного у вбивстві… і нехай їхнє начальство… власну дупу в цека тягне. Не все ж нам, дурним лягавим, свою підставляти.

Відбитки пальців співпали, як у підручнику криміналістики.

Звіт по справі Старий написав особисто. І навіть не дозволив мені зазирнути у нього бодай краєм ока.

До Генерала нас викликали вже за кілька годин. Вочевидь, високе начальство, враховуючи важливість справи, не вдавалося до бюрократичних придибенцій зі службовою перепискою, а владнало все по телефону. Звичайно, не по тому, що у будочці на розі Володимирської і Великої Житомирської.

Теки зі справою Кіціуса я на генеральському столі не побачив. Зате у кріслі біля вікна сидів чолов'яга, на лобі якого виразно читалися три сакральні літери. По кабінету збуджено крутився замполіт. Мій начальник виглядав заклопотаним, бо, не дослухавши мого рапорту, гарикнув:

– Не бережете себе, товаришу капітан! У нас не війна і не партизанський загін! Злочинність знижується, розкриття зростає. Потреби пертися на амбразуру немає. Ще раз пропустите чергову відпустку – будемо ставити питання. Аж до серйозного… рішення. Капітан Сирота, струнко! За недбале ставлення до власного здоров'я попереджую про неповну службову відповідність. Вашу заяву про відпустку я підписав. Можете відгуляти обидві – чергову і минулорічну. Ось, візьміть заяву.

Генерал простягнув мені аркуш паперу, в лівому горішньому кутку його рукою було написано: «До наказу». А ще підпис і сьогоднішня дата. І більше нічого, решта аркуша була чистою. Я все зрозумів.

– Надалі не припускатимусь, товаришу генерал. Докладу зусиль до недопущення аналогічних прорахунків. Кому накажете передати справи?

– Передачу оформлять без вас. У відділі достатньо людей, які не вдають із себе Олександра Матросова, але працюють без зауважень. Справу Кіціуса у нас забрали.

Чолов'яга у кріслі подивився крізь мене на стіну, потім почав вивчати свої акуратно підстрижені нігті.

– Дозвольте йти, товаришу генерал?

– Хвилинку, ледь не забув. У кадрах лежить направлення до госпіталю на чергову диспансеризацію. Відправляйтеся зараз. Відлежите там, скільки треба, а вже потім – у відпустку. І попрощайтеся з товаришем замполітом. Він ще не знає, що його переведено до Вологди на зміцнення партійного керівництва обласною міліцією з підвищенням у званні.

У замполіта впала щелепа, а очі полізли на лоба. Генерала ця картина відверто втішила. Людина з Контори продовжувала незворушно розглядати свої нігті.

Я прибирав на столі і в шухлядах, коли зайшов приятель зі «злодійської» бригади.

– Ну, що у нас, Сирота?

– У вас, у нас у Багдаді, все спокійно. Є, щоправда, певні недоробки у виховній роботі, проте не у нас, а у Вологді. Але то вже не мій клопіт, а товариша комісара. Його щойно туди перевели. З підвищенням.

– Сирота, що ти верзеш, у якій такій Вологді?

– А отій: «Вологде? Это ж вона где…» Як у Висоцького. Туди нашого замполіта головним гав-гавом переводять. А щоби ноги не мерзли, генерала дали.

– А ти?

– А я у відпустку. Як ти гадаєш, кому з нас краще?

– Ти у нас, Сирота, фраєр дев'яносто шостої проби. І у відпустці щось знайдеш на свою голову… Щоби не забути – я ж до тебе з анекдотом ішов.

– Давай.

– Ідуть у поїзді поручик Ржевський, мадам із благородних і така собі Фрося – молода, дебела, аж пашить. Їхали, їхали, дама на поручика очима стріляла-стріляла, то водички попросить, то вікно відчинити, а він – нуль по фазі. Зійшов у Жмеринці, жінки поїхали далі. Благородна каже: ах, щось цей поручик мене проігнорував. А Фрося у відповідь: «Ага! І мене двічі – у тамбурі».

Ми посміялися, потім я про всяк випадок уточнив:

– А де, колего, мораль? Хто з нас Фрося?

– Обоє. А з нами – вся наша Управа. Аби один одному не заздрили.

Тут ми вже заіржали щосили. Відчинилися двері і до нас впливло пожежне видіння, кокетливо поводячи погонами, на яких виблискувала свіжа єфрейторська личка…

– А над чим це ви так смієтеся? Розкажіть і мені…

Ми перезирнулися, пирхнули, а далі не стримались і знов розреготались. Товаришка єфрейтор струсила зі спідниці неіснуючу пилинку, відкопилила губку і поскаржилася:

– Ну от, знову всі мене ігнорують…

…Коли свідомість нарешті повернулася до нас, пожежне створіння схилилося над нашими бренними тілами і перелякано спитало:

– Вам погано? Може, дати водички? Чи вікно відчинити?

Від автора: Як не дивно, але після історії з пожежницею міліцейська медицина нічого такого в організмі Олекси не знайшла, хоча й крутила його на всі боки аж три тижні. Потім мій друг відгуляв здвоєну відпустку і ледь не узаконив особисті інтимні стосунки з однією красивою філологинею. Як завжди, не вистачило одного дня.

Олекса повернувся до свого кабінетика в Управі на площі Богдана Хмельницького, нині Софійський майдан, і знову поринув у справи. Бо хоча рівень злочинності знижувався, показник розкриття зростав, а от роботи у мого друга і його колег чомусь не меншало.

Справу Кіціуса, як уже було згадано, забрала Контора, а вона своїми секретами ділитися не любить. Єдине що – про перспективного товариша перестали писати в газетах. А навіжена фарбована блондинка, котра при нас заробила тортом у писок від Віри Павлівни – ото і була коханка, свідок, а може й співучасниця вбивства нещасного маленького злодюжки, який ажніяк не тягнув на героя нашого часу.

Останки Кіціуса закопали на Лісовому кладовищі у кварталі, де знаходять вічний спочинок неопізнані трупи та самотні старі з інтернатів для престарілих.

Перед московською Олімпіадою восьмидесятого року дієтичний гастроном на Хрещатику ще раз грунтовно переробили. На горішньому поверсі відкрили досить-таки затишний ресторанчик. Щоправда, невдовзі, після свята молодості, краси і спорту його переробили на піцерію з хронічно довжелезною чергою бажаючих покуштувати новий дефіцит. А внизу зробили непогану кав'ярню з імпортними кавоварками типу еспрессо.

В один із тих днів ми зайшли туди з Олегом Баєм та відомим київським письменником-фантастом Андрієм Дмитруком. За великим вікном по Хрещатику бігли спортсмени з олімпійським факелом, на тротуарі радісно верещали діти, а голуби з неба старанно капостили на голови перехожим. Ми були все ще молоді і на нас все ще позирали дівчата…

Але кава без Олекси вже не смакувала.