Текст книги "Комісар Мегре і Кіціус"

Автор книги: Наталя Лапікура

Соавторы: Валерій Лапікура
сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 7 страниц)

Отак завжди. Якийсь сучий потрух насвинячить, а ви, товаришу Сирота, вигрібайте, рятуйте честь і гонор не тільки карного розшуку, а й усієї київської лягавки. Спасибі за довіру, товариші. Докладу зусиль. А що докладати доведеться чималенько, я розумів прекрасно.

Покійний злодюга був унікальною особистістю не лише київського, а й либонь усього союзного кримінального світу. Я не знаю, чи залишився після його смерті хоч один живий «кватирник». Саме так – не від слова «квартира», а «кватирка», в яку треба було вміти пролізти. Цей злодійський фах, напевне, помер разом із ним. Акселерація обминула Кіціуса, і у свої тридцять він виглядав на підлітка-дистрофіка, вивезеного «дорогою життя» з блокадного Ленінграду. Зате чіпкість і спритність у нього були феноменальні. Вночі по вузесенькому карнизу Кіціус, мов спритний котяра, діставався підвіконня і через кватирку вслизав до кімнати. Всі об'єкти майбутніх крадіжок розробляв сам. І то надзвичайно старанно. Ймовірно, відстежував у бінокль із горищ чи під'їздів сусідніх будинків. Із так званими «навідниками» ніколи справи не мав, небезпідставно вважаючи їх повними і остаточними покидьками. Колись на слідстві він так пояснив свою нелюбов до колективної праці:

– Сьогодні хтось наводить мене на багату хату, а завтра він же наведе на мене ментів.

Із цієї ж причини він ніколи не працював із помічниками і не мав постійних «бариг», себто, тих, що скуповують крадене. З квартир виносив лише компактні і цінні речі: годинники, ювелірні вироби, колекції монет. У нього, до речі, був нюх на схованки і тайники. Господарі ховали свої скарби та гроші в бачок унітазу, клали на дно відра зі сміттям, перекладали асигнаціями сторінки двадцять третього тому повного зібрання творів Ве-І Леніна, – все надаремне. Я ладен повірити у наявність певного елементу містики і навіть нечистої сили. Адже Кіціус не раз обчищав квартири, доки хазяї спокійненько давали хропака або навіть сиділи у сусідній кімнаті, впірившись у екран телевізора. Коли по ЦТ показували «Штірліца», Кіціус виходив на полювання щовечора. Одинадцять серій підряд. Коли пройшла чутка, що телевізійники збираються знімати продовження серіалу, «злодійська» бригада з нашої Управи впилася до стану шпали під рейками.

За всю злодійську кар'єру у Кіціуса було лише два проколи. Перший раз його застукав господар квартири, який несподівано повернувся з відрядження. Але повівся мужчина досить дивно. Замість скрутити Кіціуса і викликати міліцію, він із криком: «Що, шалава, хахаля завела?» кинувся у спальню бити благовірну, котра спала сном праведниці. А Кіціус спокійненько вийшов через двері, прихопивши здобич.

Його другий провал, власне, і породив оту славетну кликуху. Я вже згадував про його феноменальне нахабство. Якоїсь ночі йому закортіло понишпорити в комоді, що стояв у спальні впритул до ліжка. А на ліжку натомленим сном спали хазяї. Спали міцно. Здавалося б – жодних проблем. І тут Кіціуса єдиний раз зрадила блатна злодійська доля. То неправда, що Кіціус добре бачив у темряві. Інакше він не наступив би на хвіст здоровенному розгодованому котярі, що відпочивав на килимі посеред спальні. Від дикого вереску переляканої тваринки господарі підхопилися, ввімкнули світло і побачили незнайомця, який очманів від переляку, бо продовжував стояти на котячому хвості. Кілька років Київ відпочивав. Хоча Кіціус узяв на себе провину лише за ту квартиру з котом, строк йому дали максимальний. У порядку, так би мовити, профілактики.

Скільки квартир він обікрав – так і залишилося невідомим. Частина його жертв навіть не подала заяв до міліції. Адже Кіціус ніколи нічого не перевертав у квартирі, нічого не розпорював і не розбивав. Це збивало господарів з пантелику.

Коли випадково спливала пропажа, вони грішили на приятелів своїх неповнолітніх діток, нечистих на руку сусідів чи далеких родичів, які ночували позаминулого вівторка, але ажніяк не на професійного злодія.

Відбитків пальців Кіціус не залишав, працював у медичних рукавичках. Свій єдиний невдалий випадок він теж урахував і ніколи більше не залазив у квартири з котами. Нова генерація «домушників» часто кепкувала з ретрограда:

– І чого ото по карнизам лазити? Ще розіб'єшся… Куди простіше продзвонити хату, переконатися, що вона порожня, виламати двері і винести все, включно з унітазом.

Кіціус у відповідь запитував:

– Ти на Київському вокзалі часто буваєш?

– Ну… а що?

– Бачив там каліку на інвалідному візочку? Він завжди на першому пероні жебрає. Так він теж колись квартири продзвонював.

Від автора: Таки справді вокзальний каліка колись був «домушником». Цю історію я чув не від Олекси, тому переповідаю сам. Той злодюга чистив квартири досить успішно. Аж доки не наколовся. Продзвонив якось, підважив двері ломиком, зайшов у кімнату і спокійненько пакується. А хату цю наймали глухонімі, ті, що по електричках фото з голими бабами продають. Який їхав, таких здибав. Він сумки набиває, а вони на кухні чай п'ють. Допили, чашки помили, зайшли до кімнати, а гість якраз їхній товар надибав. На столі розклав і милується. Глухонімі, як правило, народ міцний. Миттю скрутили незваного гостя, запакували у його ж валізу і викинули з третього поверху. Життя злодію вдалося врятувати, але спеціалізацію він мусив змінити. Цікаво, що найохочіше подають йому саме глухонімі.

Олекса Сирота:

…а ще Старий сказав мені:

– Хлопці зі «злодійської» бригади мають скинутися тобі на пляшку.

– На дві, товаришу підполковник. Одну за те, що Кіціуса не стало, хоча й гріх так говорити, а другу – що не вони, а я вбивцю шукатиму.

– Ну, ти вже, Олексо, їх не дуже… а то я тебе знаю. Колег треба любити.

– А за що, дозвольте поцікавитися?

– Ну, взагалі… – Старий так і не придумав, за що саме я маю любити «злодійську» бригаду і тому буркнув: – Іди, працюй!

А мені хіба що? І піду, і попрацюю. І не дві пляшки скачаю з хлопців, а як мінімум ящик. На знак глибокої поваги до моїх старань.

І тут я розреготався.

– Сирота, ти чого? Це в тебе «білочка» чи нервове?

– Анекдот згадав, товаришу підполковник.

– Згадав, так розказуй.

– А за нього, згідно з новим закритим указом, п'ять років дають.

– То нічого. Строк поділимо: половину – тобі, половину – мені.

– Знаю я вашу половину, товаришу підполковник. Вам, як ветерану, зауваження, а мене – сторожем на овочеву базу.

– Не мороч голову, розказуй.

– Я попереджав! Леонід Ілліч виступає на Політбюро: «Отут дехто вважає, що я небайдужий до нагород. Це неправда. Мені днями товариші з Демократичної Республіки Конго на знак глибокої поваги хотіли золоте кільце в ніс встромити – так я відмовився».

Старий посміявся і погодився:

– Точно! Тягне на закритий указ. Ти, Сирота, хоч при замполітові не ляпни. Сам знаєш, за такі речі ґнота встромляють глибоко і без усякої поваги.

– Здогадуюся. Про Кіціуса комісар «нагору» просигналив?

– А хто ж іще? Ясно, що не двірник. Той із переляку свою мітлу загубив.

Останню фразу Старого я одразу забув. А з'ясувалося, що саме двірник і його мітла додали до загалом похмурої картини слідства у справі вбивства кілька життєрадісних і світлих барв. Але про це дещо згодом. Зараз мені муляло те, що муляє кожному сискарю на початку слідства: за що зачепитися?

Від автора: Олекса і його начальник мали на увазі закритий Указ Президії Верховної Ради СРСР про кримінальну відповідальність за злісні, наклепницькі вигадки щодо основ державного ладу, КПРС, керівників партії та держави, – за умови, якщо ці вигадки не підпадають під поняття «свідома антирадянська пропаганда». За «свідому» давали до п'ятнадцяти років, а за «вигадки» – до п'яти. Сьогодні важко навіть збагнути, що під визначенням «вигадки» малися на увазі звичайнісінькі анекдоти. Але ж було! І давали!..

Олекса Сирота:

Я розреготався у кабінеті у Старого, бо пригадав не анекдот, а дещо інше – комісара Мегре.

В журналі «Огонек» якраз почали друкувати з продовженням черговий роман Жоржа Сименона. Вочевидь, у щотижневика виникли проблеми з передплатою на друге півріччя. І цей модний останнім часом французький автор мав порятувати ситуацію. Щодо роману, то там теж вбивають домушника і везуть його в багажнику автомобіля через усе місто, Париж, звичайно.

Я казав, що Кіціуса до нас на площу привезли у багажнику? Мішок пахнув бензином і ще на ньому знайшли сліди автомастила. Запасливі водії часто возять каністру з пальним і банку з мастилом у багажнику.

Так от, паризькі вбивці, на відміну від київських, мали совість. Бо хоча вбили свого злодія, але труп його підкинули не під столичну жандармерію, а в якийсь із паризьких парків культури та відпочинку. Але теж під кущик. Тільки не в мішку, а в цивільному одязі.

Роман лише почали друкувати, але я одразу здогадався, що цього разу комісару Мегре не пощастить. Редакція зробила тонкий натяк у передмові: «Традиційна форма поліцейського роману є для прогресивного французького автора лише засобом викриття наскрізь продажної системи буржуазного правосуддя, яка насправді захищає сильних світу цього». Цікаво буде дочекатися, доки цей же роман надрукують у «Всесвіті» і, порівнявши обидва тексти, встановити, чий редактор дурніший: наш чи московський. Пам'ятаю, в «Иностранной литературе» було таке: «Его рука лежала у нее между ног». А в нашому журналі: «Він делікатно доторкнувся до її коліна». Читач потім дивується: звідки наприкінці твору у героїв узялися діти?

Що робить комісар Мегре на моєму місці? Маю на увазі, коли йому підкидають вбитого домушника. Він піднімає на ноги всіх оперативників та інспекторів і розсилає по місту – послухати, що говорять трудящі, яких продажна система буржуазного правосуддя насправді не захищає. Слушна думка! Стосовно послати… зарубіжний досвід треба вивчати і впроваджувати. Мені саме підсунули курсанта-практиканта з вищої школи міліції, треба буде його розіслати якомога далі, аби воно не плуталося під ногами і не заважало слідству.

А комісару (себто – старшому інспектору Сироті) варто зазирнути до «злодійської» бригади. Ні, не по пляшку. Знаю я їх… Сирота, зачекай трохи, ми тут саме розслідуємо крадіжку у продмазі у Святошині, то може вдасться заникати пару ящиків речових доказів. Дочекаєшся. Але дещо розпитати про Кіціуса треба. Бо коли справа на контролі, зайва інформація не завадить. Маю досвід. Не встигнеш дійти до свого кабінетика, як починаються дзвінки і візити: «Сирота, де версії?» Де, де… сказав би! У риму.

У «злодіїв» нікого не було. Я поткнувся до чергової частини, аби дізнатися, куди поділися всі хлопці, і побачив там щось стороннє. Було цьому сторонньому громадянину років зо тридцять, а може, й менше. Чолов'язі, який приречено сидів у кутку на табуретці, додавали віку розкішний фінгал під правим оком і сліди свіжого гострого алкогольного отруєння на решті фізіономії. Картину доповнювали зібганий піджак із університетським значком догори дригом, краватка, що звисала з нагрудної кишені, та класично кирпатий носяра, яким бідолаха увесь час шморгав.

– Всім привіт! А «злодійська» куди поділася? Хтось склади Центрального гастроному обчистив?

– Та ні, вони у «Трьох сходинках» (народна назва популярної розпивочної неподалік перехрестя Прорізної і Володимирської – авт.). За упокій душі Кіціуса п'ють.

– Святе діло. І навіть зворушливе. Хоча надмірний гуманізм згубив уже не одну цивілізацію. А це що у вас за тінь отця Гамлета?

Черговий старшина радісно вишкірився. Він, звичайно, Уїльяма Шекспіра не читав і про його існування навіть не підозрював. Зате добре ловив інтонації співрозмовників.

– А це нам підкинули з великої Контори. Сказали, що він не по їхній часті, а по нашій. І звеліли оформити на п'ятнадцять діб. Зараз приїдуть з ленінського райвідділу і заберуть.

– Цікаво, цікаво, – я підійшов до володаря фінгала ближче. – Виходить, уже й конторські навчилися бланші ставити. Що то генна пам'ять! Як твоє прізвище, лебедику?

Побите створіння відповіло «великою і могутньою»:

– Нет у меня прозвища! Я не блатной, а геолог.

У нашому міліцейському побуті між собою ми розмовляємо якщо і не літературною українською мовою, то принаймні і не класичним київським суржиком імені Свіріда Петровіча Голохвастова. Щоправда, віднедавна розпорядженням Щербицького наше діловодство перевели на російську, а першим затриндів «языком межнационального общения», ясна річ, замполіт, решта не поспішали. Але з поваги до «старшого брата» я перейшов на московський діалект.

– Фамилия ваша как, гражданин геолог?

– Солодовников.

– А я думал – Долбодятлов. Что заканчивали?

– Ка-Ге-У в прошлом году.

– Вообще-то за пять лет проживания в Києве можно было научиться отличать украинское «прізвище», то есть, «фамилия» от русского «прозвище», оно же – «кличка».

– А мне ваш бендеровский язык ни к чему. Нас, русских, и так везде понимают.

– Естественно. Особливо на нарах. Кстати, какой ты русский? Ты или чухна болотная, или жмудь белоглазая. И чтоб знал: бендеровец – это житель молдавского города Бендеры. А тот Бандера, на кого ты подумал, через «а» пишется. Запомни, двоечник. Ладно, выкладывай, как это ты в кагебе загремел, да еще и по хулиганской статье.

Історія, що її повідав Солодовников-Долбодятлов, гідна, аби її вирізьбити золотом на мармурі і почепити на стіну чоловічого туалету геологічного факультету. Колишній студент приїхав до Києва на традиційний «День факультету». Після короткої офіційної частини розпочалась звичайна чорна п'янь. Пити було за що, бо геологи, крім дуже непоганої зарплатні, одержують ще й чималу надбавку за роботу в польових умовах, – як вони самі кажуть, «за дикість». Отут саме дикість і полізла. Молодий розвідник надр і ще кілька старших за віком колег прокинулися наступного ранку чомусь у одній з аудиторій рідного факультету. «Труби» горіли, як Москва у 1812-му році. Кинули на пальцях, кому бігти по опохмелон. Випало салазі Солодовникову. Він без пригод вибрався з червоного корпусу Університету, перетнув Володимирську і зібрався повернути праворуч до гастроному. Але щось незвичне привернуло його увагу прямо по курсу – в парку. Там біля пам'ятника Шевченку стояла група людей у вишитих сорочках і співала «Заповіт». Геолог і поліз у бійку з криком: «Националисты, вашу мать!».

На щастя, співаків супроводжувала група представників Українського товариства дружби і культурних зв'язків із зарубіжними співвітчизниками. А в цій організації обов'язковим є вивчення прийомів рукопашного бою. Бідолашного інтернаціоналіста скрутили і доправили у Контору на Володимирській. Там йому пояснили, що гімном буржуазних націоналістів є «Ще не вмерла Україна…», а «Як умру, то поховайте…» – це народна пісня на слова поета-революціонера та інтернаціоналіста Т. Г. Шевченка. Далі: Солодовников, виявляється, напав на делегацію прогресивних українців Канади, друзів СРСР, яких очолював сам товариш Уільям Каштан, лідер канадських комуністів. Тому це вже не хуліганство, а політична провокація, бо коли товариша Каштана підвели з асфальту, він простогнав: «Як я можу у себе в Канаді переконувати, що у вас у Союзі такий поступ, коли мене побила радянська молодь!». І нарешті: публічний натяк на те, що у наші дні радянськими вулицями вільно розгулюють націоналісти, є свідомим глумом над кадебе. Тут у товариша майора, який допитував Солодовникова, відмовили гальма і він загорлав:

– Ти, морда чалдонська! Та ми бандерівське підпілля остаточно ліквідували за рік до того, як твій тато напився в дупель і поліз на твою маму, аби сплодити таке нещастя, як ти!

Коли до геолога дійшло, у що він вляпався, з нього вилетів навіть позаторішній хміль. Тому на єзуїтську пропозицію:

– Вибирай: три роки чи п'ятнадцять діб? – жертва українського буржуазного націоналізму радісно загорлала:

– Пятнадцать суток, я уже все осознал!

Конторські змилостивилися:

– Гаразд! Але щоб ти за два тижні навчився співати «Заповіт». Та ще й без акценту. Перевіримо.

Ми посміялися над пригодами довбонутого геолога, і я зауважив:

– Скажи спасибі, що зараз не тридцять сьомий рік. Бо махав би ти і далі своїм кайлом, але вже не за великі гроші, а за пайку і під конвоєм. Років так десять-п'ятнадцять.

Сказав, а про себе подумав: де би ти був, йолопе, якби заспівав «Заповіт» на цьому ж місці, тільки не 9-го березня – офіційно, а в день перепоховання, наприкінці травня, коли у парку Шевченка під кожним кущиком по три чекісти сидить. Подумав, але не сказав. Досить, що я вже ляпнув по цій темі колись доценту Прожогіну на лекції:

– Цікаво, чого б це, на відміну від Чернишевського, жоден радянський політв'язень у зоні не написав ані «Что делать?», ані «Кто виноват?». Начебто ж люди були освічені і не за царського режиму сиділи, а за свого, радянського.

Що було! Доцент Прожогін на наших очах досивів, але не видав. Трояка, щоправда, на екзамені всмалив, але то вже дрібниці.

Нарешті приїхав «газик» із райвідділу, і гостя столиці повезли до Лук'янівського СІЗО. Потім з'явилися хлопці, які не один рік «вели» Кіціуса, і пообіцяли вже завтра зранку передати мені всі матеріали на покійного. Натяків на пляшку не зрозуміли, прямих текстів теж. Мовляв, не ти ж його прикоцав.

У кабінетику я знайшов практиканта, про якого вже забув. Дитина випромінювала радісне нетерпіння. Довелося мені виявити максимальну суворість.

– Слухати мене! Хтось невідомий чи невідомі вбили київського «домушника» Кіціуса. І підкинули труп у мішку мало не під самі наші двері. Конкретно – під отой кущик.

Я підвів практиканта до вікна і показав, під який саме кущик. Хлопець був шокований, а я продовжував:

– Ваше завдання – понишпорити поміж людьми, як мишенятко, послухати, про що вони говорять, і доповісти. Виконуйте!

Остання надія вітчизняної криміналістики почервоніла:

– А де ці люди, які про це говорять, можуть бути? Як їх знайти?

– На раз! – бадьоро почав я і замовк.

Бо й справді, де зараз люди збираються, аби поговорити? Це ж тобі не Париж, як сказав один, згадуваний мною начальник. Кав'ярень – як кіт наплакав. Та й у них не розмовляють, а швидко поглинають несмачну їжу і пійло під розлюченими поглядами тих, хто стоїть у тебе над головою, аби зайняти нарешті твоє місце. У розпивочних «Три сходинки», поблизу видавництва «Дніпро» і навпроти консерваторії клієнтура інтелігентна. Але там говорять переважно про те, з якими падлами доводиться мати справу, і хто цим падлам приробляє роги, доки вони самі заробляють на Шевченківську премію або «Заслуженого діяча мистецтв». За два кроки від того нещасного скверика, куди підкинули мішок з Кіціусом, була досить затишна пельменна, але її віднедавна окупували алкоголіки. А вони напиваються мовчки. У чергах за продуктами сваряться щодо «вас тут не стояло!» Ніяких умов для оперативної роботи!

Нарешті я викрутився:

– Підеш до Центрального стадіону, там велика таблиця з результатами матчів вищої ліги, от під нею народ збирається і говорить – з ранку до ночі.

– Так вони ж про спорт, а нам треба про Кіціуса.

– Ну, хтось може і про спорт, а хтось і про Кіціуса. Сідай на тролейбус і їдь. А мені ще попрацювати треба.

Спекавшись практиканта, я взяв три порожні теки і написав на них: «Версія № 1», «Версія № 2» і «Версія № 3». Потім дістав ще три чисті листки паперу і вивів на них якомога акуратніше: «Злодійські порахунки», «Жертва випадкової бійки», «Убитий жертвою крадіжки». Розклав листочки по теках і налагодився думати.

Аж тут без стуку прочинилися двері і встромилася голова практиканта, який мав би вже під'їжджати до Центрального стадіону…

– Товаришу капітан, вибачте, але я забув вас запитати: як Кіціуса по-батькові?

– Дехович. Кликуха така у його батька була – Деха.

– Зрозуміло. Дозвольте виконувати?

– Зникни!

Ще не почав працювати, а вже допрацювався. Інших вчу, а сам злодійську кличку з іменем переплутав. До речі, покійний Кіціусів тато, відомий злодій з Подолу, всім своїм нечесним життям слугував синові за приклад. Він теж був віртуозом своєї справи, бо не існувало на світі такого замка, який Деха не відчинив би звичайнісіньким шматком дроту. Проте, коли йому доручили тримати злодійський «общак», він не виправдав довіри. Потяг собі дещицю, другу, третю… Після кількох попереджень – досить суворих, бо потому доводилося викликати травматологічну «швидку» – побожився все віддати. Але злодійської клятви не дотримав. І з ним розібрались остаточно – втопили у Дніпрі саме на тому місці, де за часів князя Володимира Рівноапостольного хрестили Русь. Лягавих попередили, аби ті не втручалися зі своїм слідством, бо йшлося виключно про справи злодійської честі.

Ні, Кіціус, звичайно, «общак» не став би заникувати. Тим більше, що, ледь зіп'явшись на ноги у кримінальному світі, він батьків борг повернув. Усіх правил поведінки «злодія в законі» Кіціус неухильно дотримувався, «авторитетів» поважав, нікому дороги не перебігав. Тож версія номер один відпадає. Але течка про всяк випадок хай лежить. Вона для показухи – найперспективніша. Адже біографія у покійника – хоч нову «Педагогічну поему» пиши. Коли батька не стало, Кіціус був іще зовсім малим шмаркачем. Маму-аферистку майже одразу замели, і з колонії вона не повернулася. Якийсь час хлопець притулився біля дядька-«гоп-стопника». Але й того пристрелили під час затримання. З півроку Кіціус тинявся вулицями, ночував у підвалах та на горищах, підкрадав помаленьку і зрештою опинився у «дитсадочку». Так у кримінальному світі називають спецшколу для неповнолітніх правопорушників. Методика виховання А. С. Макаренка, з'ясувалося, не для Кіціуса була писана. Після спецшколи здобув середню спеціальну освіту у «малолітці» і нарешті – сходив у дорослу зону. Не знаю, чому саме, але деякі злочинці називають виправну колонію «циганським факультетом». Отам Кіціус і одержав свою кличку та вищу кваліфікацію. Цікаво було б розшукати його «однокурсників».

Я чесно підготував запити і до «малолітки», і до колонії, запросив з архіву судову справу на Кіціуса і позаносив усі папери на підпис начальству. Нехай бачить, що робота ведеться, версії розробляються. Потім підійшов до вікна, глянув: кущик на місці, нових мішків під ним не видно. Постояв перед дзеркалом: вуса не стирчать, зачіска по моді, вузол на краватці такий, як годиться… що ж тобі муляє, Сирота? Покійник твій нікуди не дінеться, лежить собі у морзі на вулиці з ліричною назвою Оранжерейна, чекає комплексної судово-медичної експертизи.

Я потягся до телефону, щоб нагадати про себе, але вчасно пригадав традиційну фразу: «Вас багато, а морг один. Зачекайте пару днів, згідно з чергою». Все правильно. Морг один, а нас багато, ми там усі підгодовуємося – від торбохватів з ДАІ до товариша майора з синіми петлицями.

Одяг убитого і мішок, щоправда, у нашому НТВ, але й там нескладуха – відділ боротьби з розкраданням соціалістичної власності поза чергою вперся. Якась складна комплексна експертиза. Чи то фальшивої накладної на бочку пива, чи то пари самопальних джинсів «мейд ін Жлобин». Сиди, Сирота, пали, вискакуй на каву. Можеш журнальчик почитати – із комісаром Мегре. Як там гарно у передмові написано: «Попри характерну навіть для прогресивних письменників Заходу ідейну обмеженість, у романі Ж. Сименона простежується глибоке співчуття письменника до так званої маленької людини, чиєю працею нагромаджені багатства жалюгідної купки капіталістичних олігархів».

Як каже наш Старий, гарно фраєр чеше, як пописаному. Люди чешуть, пишуть, видають… Їх перекладають, читають. А ти, Сирота, що останнім часом написав? Хвилиночку, зараз, десь тут у мене чернетка. Ось: «У відрі для сміття на літній кухні присадибної ділянки виявлено відрубану стопу правої людської ноги, яка, ймовірно, належала решті трупа громадянина Н. На нозі чітко читається татуювання: «вони втомилися». За свідченням громадянки НН, яка проходить по справі як свідок, вищевказаний фрагмент кінцівки було відокремлено у громадянина Н. ще за його життя під час бійки з трьома, поки що ближче не встановленими, особами чоловічої статі. Для відділення фрагмента від тіла, ймовірно, застосовувалася сокира, на що вказують характерні сліди на кістці…». Як вам подобається оце: «стопа ноги, яка, ймовірно, належала решті трупа»? А виразна художня деталь з татуюванням? От вам і чітка послідовність, і співчуття до маленької людини, яку пошаткували сокирою такі ж, як і вона, маленькі люди. Прості, як правда. Одне слово – радянські.

Сигарету докурив, журнал дочитав – і трохи заспокоївся. Виявляється, у них у Парижі з експертизою теж сутужно. По кілька днів чекають. А тут уже і Старий у коридорі кашляє. Відкашлявся і зайшов. Глянув на мої маленькі хитрощі і підвів риску:

– Запити пишеш, канцелярію розвів… кепські справи.

– Я версії розробляю. Ось, на кожну окрема тека.

– Ну, раз окрема на кожну, то доповідати тобі нема чого.

– То що накажете? Повісити на стінку портрет Кіціуса і щодня покладати свіжі квіти?

– Я його тата, покійного Деху, добре знав. Шубутний був злодюга, царство йому небесне. Ти знаєш, чим він закінчив?

– Навіть місце можу показати, де його втопили.

– А що звідси випливає? – Старий навіть не помітив каламбуру. – Деха розум мав. Я йому казав: у тебе ж золоті руки, ти ходку в зону починаєш з того, що на ура відкриваєш усі замки у колонії. Тобі ж у чесному житті ціни не буде. А він мені: спасибі, начальнику, за теплі слова, але для мене у вашому житті ціни таки немає. Що «Арсенал», що завод Артема – кругом оборонка. Не з моєю анкетою і не з моїм щастям. Накажете горбатитися на якомусь «Транссигналі»?

– Вибачайте, товаришу підполковник, що перебив, але Деха «Транссигналу» сто років снився. Такі, як він, свої права знають і качають – тільки підставляй. Ні, на «Транссигнал» краще з села ліміту привезуть. Вона за койку в гуртожитку і тимчасову київську прописку руки цілувати готова.

– Що ти за людина така в'їдлива, Сирота? Яке розслідування не почнеш, все воно у тебе на політику виходить. Хоча знаєш – щось у тому є. От і мені Деха казав, що він за день вкраде більше, ніж за місяць заробить. Але для нього не це головне. Я, каже, як працюю, начальнику, то вже без перекурів і походів до нужника. Я б на тих заводах такі рекорди ставив, що твій Стаханов! І хто б мене там терпів? Робочий клас, якому після мого рекорду розцінки позрізають, а нормативи збільшать? Ні, гегемон мені за це «темну» влаштує і буде правий. А на останньому суді Деха таке відморозив, що прокурора винесли. Каже, як ви вже хочете зробити з мене справжню радянську людину, то я вам обіцяю перейти у відстаючу злодійську бригаду і вивести її в передові, як та ваша Гаганова.

Від автора: Міцно забута ще за життя гванівська ткаля Валентина Гаганова на початку шестидесятих реалізувала один із хрущовських починів. Вона перейшла з передової у відстаючу бригаду і вивела її в передові. Тоді це називалося комуністичним ставленням до праці. Одержала звання Героя соціалістичної праці та мандат депутата Верховної Ради СРСР. Однак, почин не набув поширення. Для цього слід було б визнати, що відстаючі бригади для радянської планової економіки – типове явище. А це вже була політика. Коли збагнули – швиденько відіграли «повний назад».

Олекса Сирота:

Старий похвалився, що вирішив обмежити себе у палінні і бере на роботу тільки одну пачку цигарок. Після чого одразу випросив сигарету у мене і поринув у спогади. Розповів, як передова шахтарська бригада прилетіла слідом за своїм лідером-рекордсменом до Києва, відловила його біля готелю ЦК і дала бубна. Бо їм усім бойкот оголосили. Нічого, мовляв, рекорди ставити, через вас усій галузі розцінки позрізали, скоро за місяць і на пляшку не заробиш.

– Яз вами, товаришу підполковник, згоден, що тато у Кіціуса був видатною особою. Але в головному Деха помилявся – відстаючих злодійських колективів не буває. Хто не вміє красти – сидить або вдома, або у в'язниці. Тут не Карл Маркс із Фрідріхом Енгельсом у законі, а товариш Дарвін із його суворим природнім відбором. Перемагає не ідея суспільного добра, а особиста зацікавленість індивіда.

Старий замахав руками так, що згасла сигарета:

– Не знаю, Сирота, не знаю і знати не хочу. Не чіпляй мені на вуха свою філософію і не дражнися вченими слівцями. Краще скажи, що ти думаєш про всю цю історію з Кіціусом.

– Поки що думаю, чого від мене начальство хоче?

– Напрямок правильний…

– А все ж таки, якщо по-ментівськи, без філософії?

– У світлі того, що справа на контролі, начальство хоче, щоб усе було зроблене за «системою бикицер», себто – швидко! Було б ідеально, якби ти, Олексо, встановив, що Кіціуса порішили свої. Жертва злодійських порахунків, так про це у звітах пишуть. Така версія влаштує всіх – і наших, і тих, у кого це на контролі. Як ти там казав? Природний відбір? Може бути.

– Ну, а ви вірите, що Кіціуса могли свої порішити?

Старий сів на свого улюбленого коника:

– Я тридцять років злодюг ловлю і тридцять років переконуюся, що їхня душа – темний ліс. Межи собою всі «авторитетів» удають, а припреш такого «законника» до стінки – колеться, наче горіх. Я після війни ще застав справжніх блатних. Можна сказати, золотий вік, не те, що оці… Але й вони, коли вибір стояв – вірність «законам» і вища міра або сипони своїх і живи – обирали життя. Ні, все це баєчки і понти для малолітніх. Та й за що було Кіціуса вбивати? Він не тато, він навчений. З нами не співпрацював, своїх не здавав, в «общак» точно не залазив.

– Про «общак» ви вже говорили. Може, одвічне, як світ, «шерше ля фам»?

– От і пошукай. Все може бути. Я знав випадки, коли людину вбивали за те, що вона комусь наступила на ногу. Але це було після війни, тоді життя коштувало дешевше буханки хліба. А зараз що? Хоч і небагаті, зате не голодні. Ну, добре. Вечір спогадів, присвячений Дню радянської міліції, закінчено. Я тобі спробую допомогти. Є у мене пара експертів. Може, погодяться. Але носа перед ними не дери. Ти для них не інспектор, а цуценя невмиване.

– Спасибі. Ви головного не сказали: яка версія для нашого начальства найбільш небажана, а для мене – найнебезпечніша.

На жаль, на той момент сувора дійсність увірвалася в нашу науково-теоретичну дискусію у вигляді мого практиканта. Виглядав він ще гірше, ніж отой шовініст Солодовников. Старий аж руками сплеснув:

– Дитинко, а тебе за що?

– Діяв на виконання інструкцій товариша капітана, товаришу підполковник.

– Сирота, гад шулявський, ти куди малого посилав? Санітаром у Павлівку до буйно помішаних?

– Їй-бо ні, товаришу підполковник! Зібрати ймовірну інформацію щодо справи Кіціуса. Вулицями поштовхатися, людей послухати.

– Мовчи. Товаришу курсант, доповідайте, де це ви так штовхалися?