Текст книги "Федія (СИ)"

Автор книги: Наталья Мазоха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 6 страниц)

– А як ти знову опинився на копальні?

– Сам повернувся. Жити одному на цій мертвій планеті, все одно що блукати в підземеллі. Тут не знайти ні води ні їжі, а на копальнях, хоч і обмаль, та все ж дають. Я розумів, що мені не варто розповідати звідки я прийшов, тому сказав, що коли переводили з однієї копальні на іншу відстав від гурту і заблукав.

– І тобі повірили? – здивувався Тевій. Він сам охоронець і знав що буває з рабами які відстають. Їх одразу відправляють у головний храм.

– Те, що я зараз з вами, цьому доказ. Я впевнений що Боги Світла і Добра врятували мене, саме для цього. Я добре запам’ятав місце звідки піднявся на поверхню, а для більшої упевненості, ще й намітив.

Настрій у втікачів був пречудовий. Тевій розповідав всякі смішні випадки, і дівчата весело сміялися, не боячись неочікуваної небезпеки. Та Наріта і Лазар були не діти. Вони уважно роздивлялись на всі боки. І не даремно! Попереду почувся брязкіт обладунків бійців Магрового війська.

– Швидше ховайтеся! – гукнув до супутників Лазар, і потяг їх за найближчі камені.

Втікачі лежали затамувавши подих, боячись навіть поворухнутися. Та це їх не врятувало. Загін охоронців швидко наближався. Вони мали наказ знайти втікачок, тому обдивлялися всі можливі сховки на своєму шляху. Заглянули вони і за купу каміння, де і ховалися Луна зі своїми друзями. В першого з них, що рушив до втікачів, полетіла стріла, яку випустив з арбалета Тевій. Луна теж не розгубилась, вона блискавицею кинулась до підстреленого вояка і вихопила в нього меч. Дівчина зійшлась в двобої з командиром загону. Ще один вояк впав від стріли хлопця. Тепер вже була озброєна і Ніла. Дівчата бились несамовито. Вони відстоювали свою свободу, і право повернутися до рідних. Лазар і Наріта жбурляли, у Магрових охоронців, каміння. Та бій був не рівний. Сильні руки охоронців не можна зрівняти з дитячими. Поволі втікачів затискали в глухий кут.

Карол з друзями ішли всю ніч. Вони боялися втратити навіть мить, бо від того як швидко вони повернуться в свій світ залежала доля тих, хто бився зараз на розвалинах храму в Далмарії.

– А якщо дівчата не схочуть з нами іти? – спитав Теймур. Він озвучив те, про що Карол навіть боявся думати.

– Силою поведемо! Потім пояснимо, що і до чого.

– А як ми їх упізнаємо, адже ми не бачили дівчаток, так би мовити, тринадцять років?

– Ми не бачили їх тринадцять днів! – майже закричав молодий чарівник. – А потім, ти вважаєш, що замок до якого ми йдемо, переповнений молодими дівчатами?

Теймур не образився на відповідь друга. Він розумів що Карол теж дуже переживає. Він лише скрутно похитав головою і плеснув чарівника по плечу. Карол прийняв цей жест як вибачення, і у відповідь потис Теймурові руку. Ні Хета, ні Плато в розмову не встрявали. Їм важко було зрозуміти почуття двох молодих батьків, які загубили немовлят, а зараз ішли за майже дорослими дітьми. Єдине що вони могли, це підтримувати і допомагати їм, чим тільки можна. Плато першим почув дзвін металу. Хтось б’ється на мечах. Досвідчений воїн не міг ці звуки сплутати ні з якими іншими

– Попереду бій! – крикнув він і побіг на долинаючи із за скелі звуки.

Він на ходу витяг меча, і з розгону кинувся у бій. Не треба багато розуму, щоб зрозуміти кому потрібна допомога. Притиснуті до скелі втікачі одбивалися з останніх сил. Мандрівники вчасно прийшли їм на допомогу. Таких справних воїнів Ні Луна , ні Ніла ніколи не бачили. Мечі злітали в повітря неначе блискавки і опускалися на голови Магрових воїнів, і їхні зусилля оборонятися були занадто слабими. Невдовзі, всі вони лежали на камінні, і не подавали знаків життя. В запалі бою ніхто не помітив, як один з охоронців смертельно поранив Лазаря. Від болю бідолаха навіть не міг стогнати. Карол першим помітив це, і прийшов йому на поміч. Всі інші оточили їх. Спід пальців чарівника вийшло тепле жовте сяйво. Воно проникло в рану каменяра, і знеболило її. Та вона не затягувалась, і чоловік повільно помирав.

– В перше в житті, я не можу нічим допомогти. – розвів руками Карол. – Мабуть це тіло, мені не під силу вилікувати.

– Ти не винен в цьому. – спробував втішити його поранений. – Я давно мертвий, і це тіло мертве. Лише мій дух ще живе. І поки він не залишив це тіло, я хочу сказати…

Лазар закашлявся, потім поманив до себе пальцем Луну, і ледве зміг продовжити:

– Ідіть в скам’янілий ліс. Там знайдіть дерево схоже на лапу птаха. Під ним кілька пласких каменів. На одному з каменів я витесав чотириконечну зірку. Відсуньте їх, це і буде вхід в шахту.

Лазар захрипів і затих.

– Він помер? – спитала розгублено Ніла.

Дівчина знала що в цьому світі багато смертей, та ніколи не бачила їх з близька. Сльози потекли по щоках, і вона витираючи їх, змішувала вологу з пилюкою, що товстим шаром покривала її личко. І від цього видовища робилося ще сумніше. Луна притисла сестру до грудей намагаючись заспокоїти, але це мало допомагало. Далі залишатись на місці було небезпечно.

– Як я чув, вам потрібно до якогось лісу. – почав розмову Карол. – Нам до старого замку. Якщо нам по дорозі, то можемо піти разом.

– Ні. – покрутила головою Наріта. – Скам’янілий ліс в іншому напрямку. Він в бік від головного храму. Тому нам прийдеться розпрощатися. Дякуємо за допомогу.

– Нема за що. – здвигнув плечима Теймур.

Та все ж, нові знайомі не поспішали розходитись. Якась сила не давала їм, отак просто розійтись. Та ніхто не наважувався почати розмову і знайомство. І одним і другим, було небезпечно довіряти свою таємницю першим-ліпшим зустрічним. Нарешті обізвався Тевій. Хлопець звернувся до Карола:

– Ви чарівник? І якій магії Ви служите?

– Білій, хлопче.

– Що, білий маг, робить в Світі мертвих?

– В мене і моїх друзів тут є справи.

– Сподіваюсь, не на користь Магри? – встряла в їхню розмову Луна. Дівчина все ще тримала в обіймах Нілу.

– Ні. – твердим голосом відповів чарівник. – Те що ми надумали зробити їй дуже не сподобається.

Втікачі перезирнулися.

– Ми теж хочемо їй нашкодити. – сказала Наріта, і помовчавши добавила: – Якщо вдасться…

– Мене звуть Тевій. – простяг Каролові руку хлопець.

Чарівник потис її, і назвав своє ім’я.

– У Вас тепла рука! Ви живий! – вигукнув Тевій. – Ви не з цього світу?

– Я гадав, що ви вже здогада…– та хлопець не дав Каролові закінчити фрази:

– Луна і Ніла теж живі!

Мандрівники, від почутого, оторопіли. Вони були готові, до будь чого, та не до такої несподіванки. Невже ті, по кого вони сюди прийшли, стояли зараз перед ними. Курява, що постійно висіла в повітрі, всім покрила брудом обличчя, і крізь нього важко було розгледіти справжній образ. Чарівник, і його друзі і подумати не могли, що перед ними живи дівчатка. Луна не зводила очей з Карола.

– Я Вас знаю. – промовила вона несподівано.

– Що? – розгубився чарівник.

– Я бачила Вас і цю жінку, у своєму сновидінні. – пояснила дівчина. – Я запам’ятала Ваше обличчя, і оцей талісман.

Карол мимо волі торкнувся оберега рукою. Він згадав як колись, надівав його на свою донечку, щоб захистити її. Чарівник підійшов ближче і зазирнув дівчини в очі. Неймовірна їхня блакить пронизала, його наскрізь.

– Ви виросли в цьому світі, і вашою домівкою був старий замок? – спитав він у дівчат.

– Так. Їх ще немовлятами принесли вояки Магри. Я була їхньою нянькою. – відповіла за дітей Наріта. – Чому вас це цікавить?

– Бо жерці викрали наших дітей, і забрали до цього страшного світу. Вони все правильно розрахували. Поки ми добиралися сюди, діти встигли вирости, не знаючи рідного світу і своїх батьків. – Кажучи це, Карол не зводив очей з блакитноокої дівчини.

Його серце божевільно калатало, від хвилювання перехопило подих. Теймур стояв поряд і не зводив погляду з Ніли.

– То Ви хочете сказати що є нашим батьком? – спитала у Карола Луна.

– Твоїм батьком, Федіє.

– Хіба ми з Нілою не рідні сестри?

Карол не встиг відповісти на це запитання. Вперед виступив Теймур:

– Севіла, донечко моя, ти пам’ятаєш мене? – ледь чутно прошепотів він, на більше в нього просто не вистачало сили.

Дівчина простягла до нього руку:

– Я не Севіла, я Ніла. Я завжди була Нілою. – заперечливо покрутила дівчина головою.

Але якась невідома сила все ж тягла її до цього молодого чоловіка. Щось їй підказало що поряд найрідніша у світі людина, і вона кинулась йому на шию.

– Татусику, я так довго тебе чикала!

Чоловік розгублено обіймав її за плечі, намагаючись заспокоїти, а у самого по щоках котилися великі сльозинки. Луна розгублено переводила погляд з Карола на Теймура і не знала як на все це реагувати.

– Ви не помиляєтесь? – нарешті спитала вона.

– Ці очі, я б впізнав із тисячі. Та ти ж, і сама сказала що я тобі снився. Нічого так просто не відбувається.

– А Ви, моя мама? – спитала у Хети Федія.

– Я б рада була мати таку дочку. – відповіла жінка. – Та на жаль ні. Я з твоїм батьком, лише друзі.

– Але я вас теж бачила у вісні, і вашу прикрасу.

– Мабуть для цього була якась причина. – відповіла на те Хета.

Федія ступила кілька кроків на зустріч Каролові, і зупинилась як вкопана. Чарівник рушив на зустріч і рвучко обійняв дівчину.

– Обіцяю тобі, доню, що ти неодмінно побачиш свою маму. В неї такі ж блакитні очі як у тебе.

– А в мене, є мама? – спитала Севіла у свого батька.

– Так. Вона чикає на тебе. Тому нам, як найшвидше потрібно вибратись з відси.

– Навколо повно загонів охорони. Вони шукають дівчат. – обізвалась Наріта. – Нам необхідно сховатися під землею, поки не пройде церемонія вшанування божества. Сховком ми обрали шахту, в якій було сховано чаклунський камінь. На ньому є напис, що розповідає як можна знищіти Магру.

– Ми чули про цей камінь. Поспішимо його відшукати, поки в нас є така можливість.

Маленький загін рушив до скам'янілого лісу. Севіла міцно тримала батька за руку, наче боялася знову його загубити. Федії теж хотілося прихилитися до свого татуся, та її впертий і норовливий характер не давав їй цього зробити. Наріта бачила це, і ледь стримувала сльози. Вона обережно наблизилась до Карола, і тихо щоб її не почула дівчина, сказала:

– Луна дуже гордовита. Вона ніколи не показувала своєї слабкості. Всі негаразди і труднощі переносила з високо піднятою головою. За всі тринадцять років я лише кілька роз бачила, що вона плаче, і то це було в ранньому дитинстві. Ви розумієте, що я, хочу сказати?

– Так. Я це помітив. – відповів жінці чарівник. – Та я боюсь що вона мене відштовхне, а тоді буде ще важче зблизитись.

– Не відштовхне. Я її знаю. Та і першого кроку сама не зробить. – сумно всміхнулась няня.

– Дякую за пораду. – потис жінці руку Карол.

Тевій ішов поряд Федії і весь час намагався зазирнути їй у обличчя.

– Ти чого? – здивувалась такій поведінці дівчина.

– Хочеться побачити в твоїх очах смуток.

– Це ж чого б?

– Адже ми, скоро розпрощаємось. На віки.

– Мені теж сумно це визнавати. – погодилась дівчина. – Та це не обов’язково повинно бути написано в мене на лобі.

– То той поцілунок, був лише знаком дружби? Більше нічим?

Федія зупинилась і круто розвернулась до хлопця. Дивлячись просто йому в очі, відповіла:

– Більшим! Тобі, від мого зізнання, стало легше? Адже ти не зможеш повернутися до світу живих, а я, залишитись тут. – в її словах було стільки болю, що Тевій пожалкував, що почав цю розмову.

Та все, ж її признання зігріло йому душу, і він дав сам собі обіцянку, що зробить все, аби Федія була щаслива. Перше, що він для цього зробив, схопив її за руку і підтяг до Карола. Перш ніж дівчина второпала що відбувається сказав:

– Ось, Ваша дочка хоче з вами поговорити. – і відійшов у бік.

Карол теж, від несподіванки, трохи розгубився, але швидко отямився і мовив:

– Федіє, тобі не потрібно питати дозволу, щоб поговорити зі мною. Мені і самому треба тобі багато розповісти. Розповісти про почуття, що переповнюють мою душу. Про ту неймовірну радість, яку я відчув знайшовши тебе. Розповісти як тужить за тобою твоя мама. Вона рахує кожну мить до зустрічі зі своєю дитиною.

Карол узяв доньку за руку.

– Федіє, я розумію що ті кілька днів, які я тебе не бачив, і ті роки, що ти прожила у цьому страшному світі, неможна порівнювати. Сили зла, саме на це і розраховували. Та повір, мені від цього болить не менше. І те, що ти за цей час не втратила тепла свого серця, своєї людяності і віри в добро, це є справжнє диво. Ти сама диво, і я пишаюся що ти моя дочка.

Від цих слів дівчина відчула неймовірне тепло, що від самого серця розтікалося по всьому її тілі. До очей підступили сльози і вона їх не стримувала. Вона наче розтанула з середини. Карол обійняв дівчину, і широкою долонею провів по голові. Федія, як маленьке пташеня, принишкла в батькових обіймах. Ніколи в житті, їй не було так затишно і хороше. А Карол відшукав очима Тевія, і з вдячністю посміхнувся йому.

Коли друзі вже підходили до лісу, то помітили ще один загін охоронців, і одразу зрозуміли, що теж не залишились непоміченими. Вояки бігли за ними навздогін.

– Їх дуже багато. – зауважив Тевій. – Ще один бій, нам, непотрібен.

– Ти правий хлопче. – погодився з ним Карол.

– Біжимо. Може встигнемо сховатися у якусь нору сховатися. Поки вони нас не наздогнали. – під'юджував друзів Теймур.

Та ніхто і не сперечався. Маневруючи між кам’яними стовбурами, втікачі все далі заглиблювались у таємничі зарості. Та відстань між ними і загоном охоронців все скорочувалась.

– Дивіться! Стовбур схожий на пташину лапу! – закричала Севіла.

– Неймовірно! – здвигнув плечима Карол. – Я, і за спокійних обставин,не сподівався швидко знайти це дерево. Мабуть Боги таки нас не полишають. Хутчіш шукайте камені!

– Є! Є! Ось! – закричала Наріта. – Ось камінь, а на ньому зірка. Відсовуйте!

Чоловіки почали розбирати завал.

– Ну навіщо було стільки каміння копичити? – сердито бубнів Плато. – Ну кинув би один, другий камінь. А то мабуть півдня їх стягував.

– Не кажи про мертвих погано. Лазар захищав таємницю. – вступився за покійного Карол. – Просто швидше ворушись.

Вже чутно було брязкіт обладунків охоронців, коли втікачі залізли у вузьку нору, що вела до найбільшої таємниці Магри. Карол створив сяючу сферу, яка пливла в повітрі попереду, і освітлювала їхній шлях. Друзі поспішали. Вони розуміли, що переслідувачі знайдуть їхні сліди і нору, в яку вони спустилися. Кожна мить була на рахунку, і вони їх не марнували. Та тунелі петляли під землею, і невідомо коли і де вони скінчаться, чи взагалі кудись виведуть. Пройшло багато часу від тоді, як тут проходив Лазар. Проходи могли зруйнуватися і перекрити дорогу до каменю. Або сам камінь чарівника міг бути дуже далеко, адже каменяр блукав дуже довго. Та все ж, друзі не втрачали надію, і вперто просувалися вперед. Вони то ішли в повний зріст, то майже повзли, пробиваючись у вузькі розщілини. Карол весь час прислухався, чи немає бува переслідування. За ними слідом ніхто не ішов. Та ось вони потрапили у невелику печеру. З усього було видно, що створена вона руками шахтарів. Навколо валялися шматки породи, а посередині великий, прямокутної форми, камінь.

– Мабуть це те, ради чого ми сюди прийшли. – зробив висновок Карол.

Чарівник протер рукавом поверхню брили, і знайшов на ній лише дві круглих заглибини, і відтиски двох людських долонь.

– Дивно, і що це може означати? Тут немає жодного надпису!

– Зачекай! Мабуть не все так просто. – заспокоїла друга, Хета. – Пам’ятаєш, коли ми тільки вирушали в Далмарію, Аммана попросила мене передати свій амулет Севілі.

– Так. Що з того?

– Подивись, тут дві заглибини, по розміру вони якраз підходять для наших амулетів. Можливо треба їх туди вставити?

– Мабуть ти права. Треба спробувати.

Жриця і чарівник зняли свої амулети і вклали в заглибини. Камінь засяяв внутрішнім світлом. Та ніякі надписів все ще не було.

– Тепер мабуть потрібно притулити ще до каменю і наші долоні. – здогадався чарівник.

Так і зробили. Марно.

– Та що ж це таке? – розгублено зітхнув Теймур.

– Почекайте. – вмішалась у розмову Наріта. – Ви сказали, що оберіг Хети, повинен був бути у Севіли?

– Так. – підтвердив Карол.

– А свій оберіг, чарівнику, ти часом не дарував Федії?

– Як ти здогадалась?

– Я згадала сон, про який розповідала Федія. Нехай до каменю свої долоні притиснуть дівчата. – запропонувала няня.

– Нехай спробують.

Севіла і Федія поклали свої руки на відтиски. Якусь мить нічого не відбувалось. Та ось на сяючий поверхні став проявлятися напис, і Карол почав його читати:

– Коли живе себе не пошкодує.

Коли зло, що живиться мертвим, скуштує живе.

То живе, навіки, знищить зло.

– І що, все це, означає? – не зрозумів Теймур.

Та мабуть і всі інші, так само. Дівчата зняли свої долоні з каменю. Напис зник. Карол витяг обереги. Амулет сонця він повернув Хеті, а свій простяг дочці.

– Візьми. Він вже давно твій. Якби за певних обставин, він не був з тебе знятий, то ми б ніколи не розлучилися з тобою. Але тоді б загинула Севіла і її мама. Цей оберіг врятував їм життя. Надінь його. Тепер він оберігатиме тебе.

Федія наділа прикрасу, і з вдячністю посміхнулася батькові.

– Ти, теж не залишишся без подарунку. – Звернулася Хета до Севіли. Я обіцяла Богині Краси віддати цей амулет тобі, і я виконую свою обіцянку.

Жриця, наділа оберіг дівчині на шию.

– Життя разом, зробило вас сестрами. То нехай ці обереги, зблизять і ваш дух, вашу силу в єдине ціле. Як колись допомогли нам. – побажала Хета.

Дівчина з вдячністю потисла їй руки.

– Це вперше, хтось незнайомий, так піклується про нас. Тепер я розумію, що означає бути рідними духом.

Та цю зворушливу сцену, перервав Тевій.

– Як тепер, ми з відси виберемось? Знову плутати підземеллям? – спитав він.

– Думаю не прийдеться. – посміхнувся Карол. – Якщо Федія і Севіла мені допоможуть, то ми за мить будемо на зовні.

– Чим же ми, зможемо допомогти? – запитала Севіла.

– Федія моя дочка, тому від природи має здібності мага. Потім на вас надіті чарівні амулети, вони теж додадуть нам сили. То візьмемось всі за руки, і уявимо місце, де ми знайшли вхід до шахти.

Втікачі з’єднавши руки, утворили коло.

– Тепер всі думаємо про місце де нам потрібно опинитись. – наказав Карол.

Та не встигли втікачі опинитися у скам'янілому лісі, як на них накинулися охоронці, що очікували у засідці їхнього повернення. Чарівника вдарили ззаду чимось важким і він втратив свідомість.

Коли Карол отямився, то зрозумів, що він зв’язаний і знаходиться в якомусь темному приміщенні.

– Тут хтось є? – запитав він.

– Ми всі тут. – відповіла йому Федія, вона підсунулась до батька і притулилась до нього плечем.

– Це моя провина. Я не подумав, що на нас можуть чатувати. – звинувачував себе чарівник. – Та я все зараз виправлю. Я ж не даремно стільки років вивчав магію.

Він промовив закляття, і пута що сковували їх, розірвалися. В повітрі повисла сяюча сфера, і освітила кімнату. Карол обвів всіх очима.

– Я так розумію, що ми знаходимося в головному храмі. Я пам’ятаю ці стіни. Саме сюди нам і потрібно було потрапити. Бо прохід до світу людей знаходиться за олтарем у жертовній залі. Та потрапити ми сюди, повинні були таємно, щоб нас ніхто не помітив.

– Не вийшло. – з сарказмом додав Теймур.

– Що ж тепер робити? – спитала Наріта.

Жінці було страшно. Смерть в вогняній утробі Магри, лякала її до божевілля. Та і інших така перспектива не надихала. Чарівник у роздумі, ходив в зад-вперед по тісній кімнаті. Всі очікували його рішення. Карол відімкнув запори і ледь прочинивши двері, визирнув щоб побачити що робиться на зовні. Кімнату ніхто не охороняв. Напевно жерці були упевнені, що зв’язані і замкнуті полонені нікуди не дінуться. З далеку почулися кроки. Мимо пройшов ланцюг жерців у чорних балахонах з насунутими на очі каптурами. Карол закрив двері і обернувся до друзів. На його вустах грала хитра посмішка.

– Ти щось придумав, тату?

– Так, моя мила. – відповів чарівник. – Я створю балахони. Ми їх вдягнемо і сховаємося в натовпі служителів Магри. Так ми, без будь яких перешкод, потрапимо до жертовної зали.

– А що це, нам дасть. – засумнівався у планові друга Теймур. – Ну потрапимо ми у потрібне нам приміщення, але до Світу людей нам все одно шлях буде закритий. За олтар нам не пройти.

– Можливо зараз, все і видається таким безнадійним. Та поступово рішення прийде саме. Я впевнений в цьому. На місці все видасться набагато простішим, ніж зараз.

Чи і насправді Карол так вважав, чи лише заспокоював друзів, напевне важко сказати. Та його супутники повірили йому, і погодились на цей ризикований план. Надівши балахони, вони вистроїлись в ланцюг і пішли слідом за іншими жерцями. Cпочатку, все йшло добре. На них ніхто не звертав увагу. Вони без перешкод потрапили до жертовної зали. І як найближче підійшли до олтаря, і це виявилося їхньою помилкою. Карол ніколи не стикався з Темхусом, і уявлення не мав про його здібності. Верховний жрець з'явився перед натовпом, всі рухнули на коліна. Втікачі зробили те саме. Темхус втяг ніздрями повітря, і повільно повернув голову в їхню сторону.

– Між нами живі люди! – зі злорадною посмішкою на ящірячій морді, проказав він, і ткнув кігтистим пальцем в їхній бік. – Ті, про кого я кажу, підійдіть до мене. Вам все одно нікуди діватися.

Карол з друзями виконали наказ.

– Зніміть каптури, я хочу бачити ваші обличчя. – наказав син Магри.

Його наказ був виконаний. Від здивування, його очі зробилися круглими.

– Обраний! – вигукнув Темхус. – Я тебе недооцінив! Прийшов сам, ще й друзів привів. Мабуть рятувати своїх вилупків?

Верховний жрець зареготав, аж стіни храму здригнулися.

– За кого ти себе маєш! З ким, ти, вирішив помірятися силою? – захлинаючись від сміху прогарчав він – Та я, дам всім вам шанс піти з відси живими, якщо твоя дочка погодиться служити Великій і Безсмертній Магрі. Інакше вас всіх уб’ють, і згодують Богині смерті. Живих вона не їсть.

Останні слова пронизали свідомість Федії. Вона постійно думала, про напис на камені, та відповіді не знаходила. Темхус сам підказав їй відповідь.

– Цьому ніколи не бувати! – рішуче відповів чарівник. – Моя дитина не служитиме злу!

– Може вона іншої думки, давайте спитаємо у неї. – все ще посміхаючись, запропонував Темхус.

Він поманив до себе Севілу. Верховний жрець був впевнений, що саме вона володіє чарівним даром, адже так йому повідомили.

– Іди сюди, дівчинко. Не бійся. Я хочу, щоб ти сама нам сказала своє рішення.

Теймур хотів було зупинити, свою дочку. Та дівчина злегка похитала головою, не даючи йому цього зробити. Теймур не знав, що задумала його дитина, але втручання було небезпечне і для неї, і для решти його друзів. Ніхто з втікачів, теж не заперечили, що Севіла дочка чарівника. Проходячи повз Федію, дівчина глянула в очі сестри, і Федія зрозуміла її задум. Мабуть те, що вони удвох притискали руки до каменю, якось вплинуло на їхню свідомість. Вони могли спілкуватися між собою не кажучи ані слова. Тепер для Федії не було секретом, що Севіла задумала теж саме, що і вона. Дівчина занадто сильно любила свою сестру, щоб дозволити їй зробити це, замісто себе. Та поки Федія розмірковувала, що ж робити, Севіла пройшла кілька кроків, і опинилася між Темхусом і вогняним колодязем, з якого вже виривалися язики полум’я. Це означало, що Магра прокидається, і наміряється прийняти жертви.

– Ти готова, прийняти клятву вірності нашій Покровительці? – спитав Севілу Темхус.

Дівчина сміливо глянула в очі чудовиська:

– Ніхто, і ніколи не змусить мене служити тобі і твоєму лихому божеству. Ти кажеш, що вона не їсть живих? То ми зараз побачимо!

За мить дівчина вже стояла на зрубові. Все навколо завмерло в очікуванні чогось страшного. Лише Федія блискавицею кинулась в бік Севіли. Вона вчепилася їй в руку, та було пізно, вона плигнула у вогняне жерло. Федія тримала її з усієї сили, але ноги сковзнули по гладкій підлозі, і вона полетіла в низ слідом за сестрою, полум’я зімкнулись над їхніми тілами.

– Доню! Дитино моя! – це кричав Теймур.

Чоловік рухнув додолу, не відчуваючи власного тіла. Серцевий біль паралізував його, і він вже не міг розуміти, що відбувається навколо. Карол наче скам’янів, він не кричав і не бився в істериці, він не міг розумом осягнути тієї трагедії, що відбулась на його очах. Невже його дитини, яку він тільки повернув, вже немає? Лють до Темхуса, наповнила кожну його клітину. Вона пульсувала по його нервах і стікала на кінчики пальців, і з них на зовні виривалися вогняні спалахи. Ці спалахи з’єднувались переростаючи у величезну вогняну кулю. Всі, хто до цієї миті оточували Карола, почали задкувати. Темхус підвівся зі свого трону. Він байдуже глянув у бік чарівника:

– Твої намагання марні. Ти хочеш вбити того, хто і так вже мертвий. Я не зможу жити довше ніж житиме моя мати. Я ніколи не розумів, чому люди жертвують своїм життям, за ради порятунку інших…

Темхус не встиг закінчити своєї думки. З глибини Магрового колодязя вирвався вогняний стовп. Він був такої потужності, що знесло покрівлю храму. А вогонь плинув далі, до важких хмар. Хмари, куди дістав той вогняний стовп, зробилися криваво-червоними. Вони почали зникати відкриваючи бездонну блакить неба. Промені Алагіра нарешті дісталися Планети мертвих, і нарешті торкнулися її своїм цілющим теплом. Темхус прикрився, від все проникаючих променів зірки, рукавом свого балахону. Та Карол не чикав коли сонце спопелить нечесть, і послав у нього вогняну кулю. Атакований з двох боків світилом і чарівником, син Магри розсипався на порох. На очах у присутніх, почали зникати стіни храму, вони просто випаровувались. Вогонь що все ще виходив з глибини колодязя з червоного перетворився на блакитний, потім став білим і прозорим, і всі побачили дві тендітні дівочі фігури. Севіла і Федія тримаючись за руки пливли в тому світлі на зустріч своїм батькам і друзям. Дівчата були живими. Їхні амулети сяяли і те сяйво зливалося в єдине. Воно огорнуло їх наче кокон, і захистило від всепожираючого вогню. Магра захлинулася їхньою життєвою енергією і навіки зникла. Система Алагір була звільнена від влади зла.

Теймур очуняв лише тоді, коли Севіла почала його розціловувати, намагаючись привести до тями. Він ще деякий час не міг второпати що відбувається, поки Карол не дав йому між плечі доброго стусана.

– Та отямся ти нарешті! Жива твоя дитина.

Батьки і друзі ще довго раділи дивовижному поверненню дівчат. Вони обнімали і розціловували їх. До Федії підійшов Тевій. Він взяв її руку і притис до своїх:

– Під цим тілом не б’ється живе серце. Та моя душа кохає тебе, і ніколи не забуде. Я не жалкую, що за час свого справжнього життя не зустрів кохання, бо боги мені подарували його після смерті. Це кохання житиме в мені вічно.

Дівчина ніжно обняла хлопця, і поцілувала. Та раптом тіло Тевія розсипалось на порох, і руки дівчини повисли в повітрі. Та хлопець не зник. Його душа, сяючи всіма барвами веселки все ще стояла перед нею.

– Ти звільнився. – розгублено, і одночасно з захватом промовила Федія.

Дівчина обернулась на няню. Наріта теж звільнилася від тягаря безсмертного тіла, в яке її посилила Магра. Прекраснішої душі ніхто ніколи не бачив. І вона і Тевій повільно піднімалися в гору до сяючого Алагіра.

– Наріта, няня, ми тебе ніколи не забудемо. Ми все своє життя пам’ятатимемо, і любитимемо тебе. – прокричала їй в слід Севіла.

– Я теж вас всіх любитиму. – відповіла жінка. – Прошу вас, подбайте про моїх дітей. Їм дуже важко жити на світі сиротами. Ви знайдете їх у селищі Туламі у Каурдані.

Останні слова Наріти ледь вдалося розчути. За мить вона, Тевій і решта бранців темних сил, зникли з очей.

– Що ж, здається нам час повертатися додому. – з полегкістю зітхнув Карол. – Нам вдалось зробити навіть більше ніж ми збиралися. Ми не тільки, повернули наших дітей, а і звільнили нашу зоряну систему від зла.

За його спиною закашлявся Теймур.

– Ну, так. – поправився чарівник. – Це наші дівчатка звільнили світ від зла, а ми їм трохи допомогли.

Всі засміялися…

Карол відкрив прохід для повернення на Далмарію. Їх зустріли з розпростертими обіймами. Тут теж все змінилося. Пірати втратили свою надприродну силу, і швидко були переможені. Зараз вони сиділи зв’язані, під стіною напівзруйнованого храму, і боячись гніву своїх колишніх невільників не наважувались навіть поворухнутися.

– Як довго нас не було? – спитав у Ермса Карол.

– З півгодини. Ми відбивалися з усіх сил. Нам на допомогу прийшли робітники, що працювали в день. Вони озброїлись і повернулись. Та нам однаково було непереливки. Багато з наших були вбиті. Ми вже почали втрачати надію на перемогу. Пірати тіснили нас все сильніше, та раптом просто попадали від безсилля. Вплив Магри на них скінчився, дякуючи вам.

– А де ж, ті немовлята, по які ви ходили? – спитав, з співчуттям у голосі, Замер. – Невже не врятували?

– Чому ж? Врятували. – Карол показав рукою на дівчат. – Ось наші немовлята!

– Немовлята? Та їх заміж пора віддавати! – засміявся колишній раб.

– Так. Деякі плюси в цьому таки є. – посміхнувся Теймур і обійняв дочку за плече

Пек з командою чекали на них в домовленому місці. Та вони були не самі. Біля Теймурового корабля, хитався на хвилях піратський корабель. Це насторожило мандрівників. Та ось на палубі з’явився сам Пек, і привітно помахав рукою. Все було в порядку. Пірати і тут потерпіли поразку.

«Севіла» з легкістю розрізаючи хвилі стрімко наближаючись до Туламі. У Карола і Теймура, з цим місцем було пов’язано багато спогадів. Капітан Пек взагалі був з відси родом і добре знав тутешні води. Дівчата стояли на палубі, і вдивлялися в Каурданське узбережжя. Наріта часто розповідала їм про свій рідний край, і її вихованки зараз впізнавали ці місця за описом. Та вони, навіть уявити нічого подібного не могли. Прозорі води моря, лагідно омивали вікові скали. Жовті піски пляжу, зелені пагорби радували очі дивовижною красою. Збудовані з жовтого каменю будиночки виглядали ластовинням на усміхненому обличчі підлітка.

– Знаєш сестро, я не можу відірвати погляду від усього цього. – звернулася до Севіли Федія. – Мені здається, що все це марення. Ось я закрию очі, і все зникне. Ми знову опинимось у похмурому замку.

– Не опинимось. – посміхнулась Севіла. – Тепер нас постійно оточуватиме ця краса, а ще ми скоро зустрінемось з нашими мамами. Татко розповідав, що моя мама дуже вродлива, і я на неї схожа.

– Так, скоро. – погодилась Федія. – а от дочки Наріти, вже ніколи не побачать свою маму.

На очах у дівчини виступили сльози. Останнім часом Федія дуже змінилась. Знайшовши батька, вона відчула себе у безпеці. Їй вже не треба було самій захищатись, і вона дозволила собі стати просто слабою дівчинкою, і ця слабкість дивовижним чином личила їй.

Туламі був маленьким портовим містечком. В ньому була лише одна головна вулиця, на якій розташувалися контори торговців, магазинчики, готелі і питні заклади. Місцеві мешканці добре знали один одного. З ким би, чого не трапилось, одразу ставало відомо усім жителям, і навіть гостям Туламі. Зійшовши на берег, мандрівники одразу поспішили на ту вулицю.