Текст книги "Федія (СИ)"

Автор книги: Наталья Мазоха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 6 страниц)

– Якщо ти зараз захистиш його, то підпадеш під підозру. Він все одно вже мертвий, а тобі і мені ще потрібно жити. – прошепотіла вона на вухо дівчині.

Ніла притихла. Її обличчя наче скам’яніло. Вона розуміла наскільки сестра права, та серце розривалося від болю. Головний вихователь уважно спостерігав за ученицями, і потирав від задоволення руками. «Діти байдужі до чужих страждань. Вони майже наші спільниці!» – розмірковував він. – «Ще півроку і їх можна буде взяти на церемонію вшанування Всемогутньої Магри.»Скоро все скінчилось. Зміну повели в нижчі приміщення, попередніх вивели геть. Замок знову занурився в мертву тишу. Дівчат погукали на обід.

– Мені зараз нічого в горло не полізе. – тихо промовила Ніла.

– Мені теж. – погодилась з нею сестра.

– Як ти можеш, все це, так спокійно переносити? Вони ж звірі!

– Вони завжди були нечестю. – спокійно відповіла Луна. – Ці їхні клики, кігті, ящерові морди… Я все це більше бачити не можу.

– Про що ти кажеш? Які кігті?

– Я про жерців і їхню звірину подобу. Чи ти їх вважаєш красенями.

– Не красені, але не такі страхіття якими ти їх описуєш. Звичайна людська подоба.

– Ні! Вони схожі на гидких ящірок! – знову заперечила Луна. – Вони завжди були такими!

Ніла уважно подивилась на сестру. Луна була роздратованою від того що їй не вірять, і не розуміють її. Дівчина не знала як все це пояснити. Чому вони з Луною вихователів бачать геть по різному.

– Можливо, все це, нам зможе пояснити Наріта. – здвигнула вона плечима, і першою пішла до їдальні.

Сестра пішла за нею слідом. У коридорі вони зіткнулись з кількома охоронцями. Один з них перегородив їм дорогу.

– Красунечки, зверніть увагу на свого таємного шанувальника. – заглядаючи дівчатам в обличчя попрохав він.

– Відійди. – грубо відповіла Луна.

– У-у-у… Який характер. Просто не дівчина а… – сильний удар в груди, збив залицяльника з ніг не давши договорити фразу.

Луна переступила через безвольне тіло, і тягнучі за собою сестру, пішла далі.

– Я шаленію від цих дівчат. – прошепотів збитий з ніг охоронець, обережно ворушачи забитим тілом під обладунками. Якби не вони то він отримав би набагато сильніше. Та він не ображався, навпаки на його вустах засяяла посмішка, та через забрало її ніхто не помітив.

Шаленіти йому було з чого. Луна і Ніла хоч і не схожі між собою та були однаково стрункі, статні з сильними ногами і тонкою талією. Одягнені в чорний облягаючий одяг, що вигідно підкреслював їхні фігури. Охорона що разу задивлялась коли дівчата проходили повз них.

– Повбивала б всіх, якби мала силу. – тихо промовила до Ніли сестра.

– Ну чого ти так. Хлопець наче нічого.

– Ага «нічого». Що ти в ньому гарного побачила. Мрець він і є мрець.

– Але ж тут всі такі. Інших немає. – спробувала виправдатись Ніла.

Та Луна лише здвигнула плечима. У вечері, коли дівчата повернулись до своєї кімнати, вони поцікавились у няні, якою вона думки про охоронців. Чи є сенс звертати на них увагу?

Ніла посміхнулась і подумала: «Мої дівчатка дорослішають!» Та в голос промовила:

– Звичайні чоловіки. А чому ви питаєте, любі мої?

– Та тут, один з них, здається заграє до Луни.– лукаво зиркнула на сестру Ніла.

– Хай тільки спробує! – дівчина показала в напрямок дверей кулака.

– Чесно кажучи, я не знаю що вам порадить. Не всі хто потрапляє сюди обов’язково мерзотник. Є звісно і покидьки. Та я впевнена що більшість опинились тут або по глупству, або для них так склались обставини.

Останню фразу Наріта промовила майже плачучі.

– Нянечко, дорогенька не плач. Ми знаємо що ти хороша. Ти нам як мама. – притулилась до Нарітиної руки Ніла.

– Ти ніколи нам не розповідала що трапилось з тобою. Розкажи. – попрохала Луна, і сіла поряд.

Наріта повідала дівчатам історію свого життя, і про те як вона сумує за своїми дітлахами, що залишились круглими сиротами. Немає такого дня, щоб вона їх не згадувала. Та допомогти їм з відси вона нічим не в змозі.

– Бідолашна. – погладила жінку по голові Ніла.

– Так от, про охоронців… – згадавши попередню розмову, продовжила нянька. – … їхні душі, як і у інших рабів, живі. І залишились такими якими були ще за життя, а безсмертне тіло живе доти, доки йому не завдадуть смертельного поранення, або не спалять в угоду Магрі.

– Ти хочеш сказати, що якщо людина була хорошою в Світі людей, то такою залишилась і тут?

– Так. Просто у них немає вибору. Кожен робить те, що йому наказують. Одні працюють в каменярнях, інші охоронцями і прислугою. І якщо вам судилося прожити все життя тут, то…

– Ні! Ми вирвемося з відси! … не дала докінчити думки Наріті, Луна. – Та мати серед охоронців спільника, буде корисно. Треба придивитися до них. Можливо вони зможуть нам допомогти.

– Звісно потрібно бути обережними, і не натрапити на такого що вірно служить жерцям. – підтримала сестрину думку Ніла. – Бо тоді нам будуть непереливки. До речі, Луна каже, що вони схожі на гидких ящірок.

– Ящірок? – перепитала Наріта.

– Так. – ствердно хитнула головою Луна. – Таких самих як у твоїх казках. Зі слинявими, повними гострих зубів ротами, страшними лапами і сірою лускою.

Наріта замислилась.

– Чому ти мовчиш? – перервала її думки Ніла.– Про що ти думаєш?

– Я маю гадку, що можливо Луна права. Це ми з тобою не тямимо хто поряд з нами. Хіба людина, хай навіть мертва, здатна на таку жорстокість? Я весь час розкидаю розумом, для чого вас сюди доставили. Можливо це помста, а можливо ви якісь особливі і Магра хоче мати з вас якийсь зиск? Ось ви кажете, що Луна бачить жерців інакше ніж Ніла. Я ще з малку помічала, що ти їх сприймала по іншому, ніж твоя сестра. Ти боялась їх і не хотіла з ними спілкуватись.

– Якого ж ти дійшла висновку? – поцікавилась Луна.

– Як би я могла це пояснити, то могла б щось і порадити. – сумно похитала головою нянька. – Час покаже.

«Севіла» стрімко наближалась до острова Далмарія. Друзі не тішили себе надією що тут їх зустрінуть з розпростертими обіймами. В море вийшли не всі пірати, багато залишилось для охорони рабів і безпеки острова.

– Треба дочекатися ночі, і без бортових вогнів, тихо підійти до берега. – висловив свою думку Пек.

– Храм має бути десь в глибині острова, його не вийде швидко відшукати, а в ранці пірати помітять корабель. – зауважив Плато.

– Пек правий. – підтримав капітана Карол. – І Плато правий.

– То як бути? – знизав плечима Теймур.

– Ми в темряві зійдемо на берег, а «Севіла» знову піде в море, подалі від берега, щоб її не помітили. В нас буде доба для повернення дітей. – пояснив свою думку чарівник.

– А якщо не встигнемо? – спитала Хета.

– З настанням темряви корабель повернеться і буде чикати поки це буде можливим. Якщо ми за добу не впораємось, команда знову відійде на безпечну відстань від остова і повернеться наступної ночі.

– Це розумний план. – Погодився Пек. – Так ми вбережемо команду від піратів, і матимемо час для пошуків.

«Севіла» уповільнила хід і лише з настанням ночі причалила до берегів Далмарії. Щоб не розбити корабель об скелі, або не сісти на мілину, Каролові довелось застосовувати свої чари. Бо навіть знаючи ці береги, в повній темряві не можливо було б це зробити. На берег зійшли Карол, Теймур, Хета і Плато. Пек теж хотів вирушити з ними, та розумів що залишати корабель без капітана неможна. Тим більше, що наступної ночі знову доведеться наближатись до острова в темряві, і краще за нього цього ніхто не зробить.

– Може візьмете з собою пару матросів? – запропонував Пек друзям.

– Ні. – Відмовився Карол.– Ми підемо в чотирьох. Доведеться іти потай. Чим більший буде натовп, тим важче сховатися.

– І то правда. – погодився капітан. – Щастя вам і до зустрічі!

– Вам теж. Будьте напоготові. Пірати можуть з’явитися зненацька. – попередив чарівник.

Друзі повільно пішли в глиб острова. Місцевість була незнайома і час від часу хтось з них перечіпався об щось, або наштовхувався на якусь перепону. Набивши наступну гулю, Теймур не витримав:

– Треба зупинитися, поки хоч трохи не розвидниться, або зійде місяць. Тоді підемо швидше, і наздоженемо згаяний час.

– Ти маєш рацію, мало того що збиваємо ноги, ще і йдемо невідомо куди. – погодився з ним Плато.

– Храм може бути зовсім в іншому напрямку, і ми в пітьмі віддаляємось від нього. – підтримала чоловіків Хета.

– Ну добре! Робимо привал. – під натиском друзів погодився чарівник.

Спробували трохи заснути. Та сон ні до кого не прийшов. Місяць так і не з’явився, тому чикали світанку, і тільки но засіріло, рушили далі. Їхній шлях пролягав через кам'янисту долину. Ранішня прохолода швидко минула. Безжальні промені Алагіра, здавалося пропікають мандрівників наскрізь, витягуючи з них останні краплі вологи. Вода швидко скінчилась, а навкруги лише розжарене каміння. Ніде не було ознак людської присутності, та навіть ніде було присісти і перепочити. Маленький загін з останніх сил рухався вперед.

– Друзі, це мені тільки здається що ми вибрали не кращій маршрут по цьому острові? – спробував пожартувати, Теймур.

Він ледь ворочав язиком в пересохлому від спраги роті. Карол у відповідь криво посміхнувся:

– Я терпів до останнього, в надії що ми відшукаємо воду і якийсь прихист. Та даремно. Доведеться таки застосувати магію.

– Давно пора. – погодився з ним Плато. А потім засоромившись своєї малодушності, додав: – Я не за себе переживаю, за Хету. Вона дуже горда щоб зізнатися що втомилась.

– Угу. Є на кого кивнути. – прохрипіла у відповідь жінка, і на її вустах заграла ледь помітна посмішка.

Карол опустився навколішки, бо стояти вже не було сили, і простягши правицю до сонця, почав бубоніти заклинання. На небі почали утворюватись хмари. Негода швидко набирала силу. За кілька хвилин зірвався прохолодний вітер і пішов дрібний дощ. Мандрівники підставляли рятівним струменям розжарені обличчя, і жадібно хапали вологу потрісканими від спеки губами. Та несподівано, поряд пролунав тріскіт. Це розпечене на сонці каміння, і зненацька облите прохолодним дощем почало розколюватись і стріляти гострими сколками. Друзі попадали долілиць, прикриваючи голови руками. Вони наче потрапили під гарматний обстріл. Це тривало недовго, та поранень не вдалось уникнути. Хеті, кам’яний уламок, встряв в ліве плече. Каролові розсікло щоку. У Теймура була розбита нога трохи вище коліна. Лише Плато відбувся дрібними подряпинами. Чарівник не міг дивитися друзям в обличчя, відчуваючи за це провину. Як він не зміг передбачити того що трапилось? Та ніхто з присутніх йому не дорікнув за це. Лише Теймур потираючи поранину ногу, промовив:

– Тепер тобі доведеться ще нас і полікувати.

Карол, у відповідь, ствердно похитав головою. Затримка виявилась довшою ніж планувалось. Та нарешті вилікувані і сповнені сил друзі рушили далі. Невдовзі кам'яна пустеля скінчилась. Шлях стрімко спускався вниз в зелену долину. Там, серед дерев, виднілись якісь будівлі. Мандрівники поспішили вниз і сховалися в заростях.

– Як гадаєте, нас не помітили? – пошепки спитав Теймур.

– Хто знає? – здвигнув плечима Плато.

– Будемо сподіватись що ні. Пірати відчувають себе в повній безпеці. Не думаю що вони скрізь виставляють варту. – висказався Карол. – Треба підійти ближче і роздивитися що це за поселення.

Пролізши через густий чагарник мандрівники опинились на околиці невеличкого селища. Будинки тут були збудовані з глини і нетесаного дерева, дахи на них з сухої трави. Біля кожної будівлі чорніли клаптики обробленої землі, де витикалась нещодавно посіяна городина. Чулось кудакання курей, і блеяння овець.

– Мабуть тут живуть селяни. – здогадався Плато.

– Цікаво, чи немає тут піратів? – спитав, наче сам у себе, Карол.

– Треба підійти поближче, може когось побачимо. – вирішив чарівник.

– Можна я піду. – обізвалась Хета. – Жінка не викличе сильної недовіри, і легше буде зблизитись з місцевими мешканцями.

– Ти маєш рацію. – погодився Карол. – Іди але будь обережна. Краще якщо ти зустрінеш якусь тітку.

– Спробую.

Хета зникла за крайньою будівлею. Вона обережно проходила поміж будівлями, намагаючись когось вгледіти. Та село наче вимерло. На наступному подвір’ї почувся шурхіт у хлівові. Хета завмерла за рогом будинку. З сараю вийшов невисокий, кремезний чоловік, він тримав у руці якусь посудину. Якусь мить жінка спостерігала за ним, потім насмілилась визирнути. Селянин завмер, а потім позадкував назад до будівлі.

– Не бійтесь мене. – тихо проказала Хета. – Я не завдам вам шкоди. Я не місцева, і хочу дещо у вас спитати.

Переляканий господар визирнув на зовні. Жінка підняла до гори руки показуючи що вона не має наміру нападати. Чоловік осмілів і вийшов.

Хвилини чикання виявились довгими. Карол з друзями вже почали хвилюватися.

– Треба було іти комусь з нас. – першим обізвався Плато.

В його голосі відчувався неспокій.

– Хета вправний і сильний воїн. – заспокоїв його Теймур. – Не кожен чоловік здатний на те, на що здатна ця жінка.

Він виявився правий. Хета з'явилась несподівано. Поряд неї був хтось з місцевих. Вона махнула друзям щоб ті виходили зі сховку і йшли до неї. Чоловіки вийшли їй назустріч.

– Чому так довго? Ми вже злякались за тебе. – підійшовши до дружини промовив Плато.

– Треба ж було все роздивитися. – оправдовувалась жінка.

– Хто з тобою? – спитав Карол.

– Він порався біля свого господарства, і я зрозуміла що це не пірат. Його звуть Девон.

Чоловіки привітались.

– Що це за поселення? – спитав у Девона чарівник.

– Мої предки жили тут здавен. Коли острів захопили пірати, то обернули нас на рабів. Тепер все, що ми виростимо, віддаємо їм.

– Як часто вони тут з’являються?

– Раз у два тижня.

– Хто ще, крім вас і піратів проживає на острові?

– Ближче до храму, є ще одне поселення. Там пірати тримають рабів привезених з різних місць. В основному майстрів: зброярів, ковалів, теслярів та інших.

– Зрозуміло.

Карол почухав потилицю, потім знову запитав:

– В тому поселенні і біля храму багато охорони?

– Я був там кілька разів. Нас зганяли туди в день вшанування Магри. Я бачив до півсотні піратів і десять жерців храму. Більше нікого. – відповів Девон.

Трохи помовчавши селянин добавив:

– Пірати дуже сильні. Хоч їх не так і багато та здолати їх неможливо. Ми одного разу виступили проти них. То пірати покидали нас як дітей, хоча повстанців було у двічі більше. Тоді загинуло багато народу. Більше ми не намагались звільнитись. – сумно закінчив свою розповідь Девон.

– Ми віримо тобі. Нам довелось з ними зіткнутись. Хоч ми і не вступали в відкритий бій та силу їхню ми відчули. – промовив Карол. – В якому напрямку храм?

– Туди. – вказав пальцем селянин.

Подякувавши чоловікові за допомогу, мандрівники вирушили у вказаний бік. Бід прикриттям рослинності іти було безпечніше. Сонце вже не дошкуляло. І якби не сумні обставини, то ця мандрівка здавалася б лише прогулянкою.

– На кораблеві було десь чоловік з тридцять піратів. Значить для охорони Далмарії залиши близько двадцяти. – порахував чарівник.

– Не забувай про жерців. – нагадав Теймур.

– Самим нам не впоратись. – висловив свою думку і Плато.

– Я з тобою згоден.

– А якщо заручитись підтримкою рабів? – мовила Хета. – Майстровий люд не затуркані селяни. На думаю що вони змирилися зі своєю долею, становище рабів не всіх влаштовує.

– Ти права треба спробувати цим скористатися. – погодився чарівник. – Нам би лише до храму потрапити!

Лише коли Алагір торкнувся обрію мандрівники дістались до храмового міста. Воно різко відрізнялось від поселення селян. Будинки тут були з каменю і вкриті черепицею. Вулиці як промені відходили від головної площі так, що з околиці міста добре було видно напівзруйнований храм. Друзі помітили на його стінах якийсь рух.

– Жерці намагаються храм відбудувати. – здогадався Карол.

– Значить Темхус ще користується цим храмом. – висловився Теймур. – Аммана не помилилась.

– Боги не помиляються! – сердито сказала на те Хета.

– Так. Я забув що вона божественна. – оправдувався Теймур.

– Годі сперечатись. Треба обміркувати як діяти. – встряв в суперечку чарівник. – Скоро стемніє. В нас зовсім мало часу!

– Давайте постукаємо в крайній будинок. – запропонував Плато.

– Давайте. Вибору в нас однаково немає. – погодився Карол.

Друзі підійшли до будівлі і сховалися за рогом. Уважно обдивилися вулицю. Ніде жодного руху. Карол вийшов зі сховку і тихо постукав у двері.

– Хто там? – почувся за дверима чоловічій голос.

– Ми мандрівники і шукаємо де б переночувати. – відповів чарівник.

– Хто? – голос за дверима був настільки здивований, що Каролові стало самому смішно, за свою невдалу брехню. Він спробував виправити становище:

– Впустіть будь ласка. Нам необхідна ваша допомога. Пірати в нашому селищі викрали дітей, нам потрібно їх відшукати.

Засув клацнув. Двері відчинились. На порозі з’явився господар будинку.

– Так би одразу і казали, а то мандрівники! Мене звуть Замер.

– Вибачте. Та ми не знали як визвати вашу довіру. – виправдовувався Карол.

– Та знайшли ж як. Тут і так достатньо обману, тільки правда викликає довіру. – мовив на те чоловік. – Хоч від піратів ніякі засуви не врятують. Ви щось про дітей казали?

– Так. Двоє немовлят. Ви щось можете нам повідомити? – запитав Теймур.

Господар показав гостям на лаву що стояла вдовж стіни, пропонуючи сісти. Мандрівники сіли. Вони були сама увага. Всі четверо не зводили з господаря очей.

– Майже два тижні назад, ми бачили як пірати привезли двох жерців. Ті тримали на руках маленьких дітей. На вигляд їм було не більше року. – розповів чоловік.

– Куди вони їх діли? – запитав Карол.

– Віднесли до храму. Робітники, що його відбудовують, казали що бачили як ці жерці пройшли крізь стіну за вівтарем, і назад вже не повернулися.

– Стіна за вівтарем. – задумливо повторив чарівник. – Саме там і знаходиться прохід який нам потрібен.

– Самим нам не пробитися. – скрушно похитала головою Хета.

– Ви хочете пройти слідом за жерцями? – поцікавився господар.

– Хочемо. – хитнув головою Карол.

– У хромові роботи не припиняються ні в день, ні в ночі. Робітники змінюють один одного. Якби ви переодяглись, то легко могли б потрапити в середину. Скоро до роботи ставатиме нічна зміна. Я теж піду з вами і допоможу.

– Ви смілива людина. – поплескав по плечу господаря, Теймур.

– Мені набридло слугувати цим покидькам. Мене і брата захопили десять років тому. Ми підіймали проти піратів повстання та не вдало. Тоді загинув мій брат. Я поклявся що не підкорюся, і покараю негідників рано чи пізно. Тут я не один такий. – люто і впевнено промовив чоловік.

– Якщо це насправді так, то слушного часу і не вигадати. – відповів на ті слова Карол. – Більшість піратів в морі. Якщо потрібна зброя, я вам, з нею, допоможу. Я чарівник.

– Зброя в нас є. Ковалі потай викували багато мечів і списів. Треба тільки згуртувати людей і спрямувати в потрібному напрямку. – повідомив Замер.

– Скільки на це піде часу?

– Думаю не багато. Зараз я відведу вас до однієї людини він у нас найбільш авторитетний. Його всі поважають. Ім’я йому Ермс.

– Добре. – погодився Карол.

План дій, сам собою, вже складався в його голові. Зустріти Замера, було для них великим везінням. Мабуть Боги Світла і Добра сприяли їм як могли! Першим вийшов господар. Він роздивився навкруги і не помітивши ніякої небезпеки погукав решту. Минувши кілька будинків, чоловік завів своїх нових знайомих в маленький провулок, і підійшовши до непримітної будівлі постукав. За дверима завовтузились.

– Це я, Замер. – повідомив провідник.

– Заходь. – пролунав голос з середини і двері відкрились. – А це хто з тобою?

– Це наші спільники, Ермесе. – відповів Замер.

– Спільники? В чому?

– Ми що помилились адресою? – спитав у Замера Теймур. – Ця людина не хоче бути вільною?

– Ви знаєте як це можна зробити? – дивлячись Теймурові просто у очі, спитав Ермс.

– Зараз ми все пояснимо. – став між ними Замер.

– Ермесе, ми прийшли з великої землі по дітей, яких викрали жерці. – почав свою розповідь Карол. – Щоб їх повернути потрібна ваша допомога. Зараз на острові мало піратів. Якщо ви допоможете нам, то одночасно допоможете і собі. Замер нам повідомив що ви давно готовитесь до повстання, і у вас припасена зброя. А я чарівник, і теж маю велику силу. Давайте діяти разом.

Ермс вислухав Карола без будь яких емоцій. Потім деякий час стояв мовчки обмірковуючи почуте. Нарешті спитав:

– Який у вас план?

– Як нам сказав Замер, скоро почнеться нічна зміна на відбудові храму. Роздайте людям зброю. Нехай вони приховають її під одягом до того часу, поки беззбройні не залишать місце роботи. Тоді ми всунемо в бій з піратами і жерцями. Вважаю ми здатні їх перемогти. Я і мої товариші перейдемо в Світ мертвих, щоб повернути дітлахів, а ви поки ми не вернемось триматимете оборону. Сподіваюсь до нашого вороття решта піратів ще не з'являться на Далмарії. – пояснив Карол.

– А якщо пірати повернуться? – спитав Ермс.

– Тоді вся надія лише на вас. На вашу стійкість і згуртованість. – відповів чарівник.

– Що ж, кращого плану дій в нас все одно немає. Тому діятимемо за вашим. Друже, сповісти всіх наших: «Час настав». – звернувся хазяїн будинку до Замера.

Той хитнув головою в знак згоди і вийшов. На дворі зовсім стемніло. З запаленими факелами, і з прихованою під одягом зброєю робітники збирались біля храму. Карол зі своїми друзями, переодягненими в рабів, теж були серед них. Вони начебто прийшли змінити тих, хто відробив свою зміну. Ермс шепнув одному з них:

– Повертайтеся зі зброєю. «Час настав.»

Тільки но останній неозброєний будівельник полишив місце роботи, повстанці вихопили зброю і кинулись на охоронців. Зав’язався запеклий бій. Хоч піратів було і не багато, та в силі вони не уступали озброєному натовпу рабів. До оборони храму долучилися і жерці. Їх Карол взяв на себе…

Луна сиділа на кам’яній лаві у дворі замку і задумливо перебирала пальцями край своєї куртки.

– Можна біля Вас присісти, красуне? – почула дівчина хриплуватий голос у себе над головою.

Вона відразу впізнала того охоронця, якому нещодавно попало від неї.

– Що мало дісталось, ще хочеться? – спитала вона дивлячись з низу в гору.

– Чому Ви панночко, така сердита?

– А від чого мені бути доброю? Мені навіть дивно чути від охоронця таке питання. Хіба не ви знущаєтесь над бідолашними робітниками? Та так, що ті бояться навіть згадки про вас.

– Не всі такі звірі. Мені теж шкода бідолашних, та що я можу вдіяти? – розгублено розвів руками охоронець.

– Ким ти був в Світі людей? – несподівано перевела розмову Луна, на іншу тему.

– Воїном.

– За що ж ти віддав свою душу темним силам?

– Хотів перемогти на турнірі. Я розумів, що моя фізична сила, уступає деяким бійцям. Хоч як би я не старався, то однаково не переміг би. От і звернувся до чорних чар.

– І як відчуття перемоги? Успів насолодитися? – з сарказмом в голосі спитала Луна.

– Ні. Мене отруїли на святковому бенкеті. – сумно посміхнувся охоронець.

Дівчина розуміючи закивала головою. Вона трохи посунулась звільняючі місце для чоловіка. Охоронець, ніяковіючи, сів поряд неї.

– Тебе як звуть? – знову запитала дівчина.

– Тевій.

– А мене Луна.

– Чому ти тут? – поцікавився Тевій.

– Не знаю. Це для мене повна таємниця. Я дуже хочу повернутися додому, до своїх батьків.

– Хіба це можливо?

– Не знаю. Та сподіваюсь що можливо. Адже мене і мою сестру сюди якось доправили? Значить є і вихід.

– Якщо і є, то дістатись до нього буде дуже важко. Без сторонньої допомоги вам не впоратись.

– А ти, зміг би мені допомогти? – несподівано спитала дівчина.

Тевій на якусь мить розгубився. Та потім твердо відповів:

– Я заради тебе не злякаюсь і вогняної ями! Я для тебе пере…

Луна прикрила його рот долонею, не даючи договорити.

– Час покаже. – сказала на останок дівчина і пішла геть.

Увечері вона розповіла про цю розмову сестрі і няні.

– Як ви гадаєте, він був щирий? – запитала вона, у них, потому.

– Важко сказати. – здвигнула плечима Наріта. – Те, що ти йому не байдужа видно і неозброєним оком. Та на що, раді тебе він здатен, побачимо.

– Цікаво, а я комусь подобаюсь? – спитала, тулячись до няні, Ніла.

– Звісно подобаєшся! Ти ж така гарнюня! Тільки він ще не наважився тобі про це сказати. – посміхнулась жінка.

Луна лежала на своєму ліжку обличчям до стіни, і згадувала Тевія, всі їхні випадкові, і можливо не випадкові зустрічі. Вона згадував події які були пов’язані з цим охоронцем, і все чіткіше усвідомлювала, що він дійсно непогана людина. Луна ніколи не бачила його розлюченим. Тевій не знущався з рабів і не бив їх. За весь час, що дівчина знала цього охоронця, вона не змогла як слід розгледіти його обличчя, через забрало яке він носить, але очі в нього були красиві, світло-карі оторочені довгими чорними віями, і голос був приємний. Раніше дівчина ніколи так не замислювалась про чоловіків. Якесь дивне відчуття наповнювало її, при цьому прискорювалось серцебиття, і важко було дихати. Луна натягла на голову ковдру, і намагалась заснути. Та як не старалась, в думках знову поверталась до охоронця, і сон ніяк не приходив. Лише далеко за північ втома далась в знаки і дівчину зморило. З того часу і Наріта і Ніла стали помічати, що її поведінка дуже змінилась. Луна стала стриманішою, спокійнішою. Дівчина почала більше уваги приділяти своїй зовнішності, ретельніше вибирала наряди. Коли котрий з охоронців зачіпав дівчину компліментом, вона не сердилась, а лише сором’язливо опускала очі. А якщо поряд з’являвся Тевій, її щічки просто полум’яніли.

– Ти що, закохалась? – без зайвої делікатності, запитала у сестри Ніла.

– З чого ти взяла? – питанням на питання відповіла Луна.

– Ти дуже змінилась. Я просто тебе не впізнаю. Раніше ти не одному б охоронцеві пику заквасила, а зараз лише посміхаєшся і пускаєш очима бісики. То як я маю це розуміти?

– То ти вважаєш я закохалась у всіх охоронців одночасно?

– Ні. Лише в Тевія. Бо коли він до тебе підходить, ти червонієш як заграва.

Луна посміхнулась і важко зітхнула.

– То я вгадала? – не вгавала Ніла.

– Не знаю. – здвигнула плечима Луна. – Мені приємно коли він поруч, і говорить до мене. Та чи є це коханням, я невпевнена. За весь час, що я з ним знайома, я жодного разу не бачила його обличчя. Може він якась потвора?

– Зізнайся, його вигляд для тебе дуже важливий? – спитала сестра.

Дівчина не відповіла. Вона замислилась і її думки полинули в якусь невідому Ніли далечінь. Здавалося, погляд Луни проникав крізь стіни старого замку, і навіть крізь цей непривітний світ, і зупинився десь в казковому місті, де цвітуть дивної краси квіти, щебечуть птахи і ніжно гріє сонце. Там, в тому світі, поряд неї був прекрасний лицар на ім’я Тевій. Він ніжно пригортав її до себе захищаючи від небезпеки і всяких неприємностей, і їй було так затишно в цих обіймах.

Наближався день вшанування Магри. Жерці готувались до свята з завзяттям. В цей день відбувалося найбільше жертвоприношення. Рябів зганяли з копалень і для цього ж, знову змінювали прислугу в старому замку. Проходячи повз кабінет вихователів, Ніла почула голоси і мимоволі сповільнила кроки і прислухалась. Говорив один з жерців:

– Дівчата вже зовсім самостійні. Їм більше не потрібна нянька. Відправимо її до головного храму в дарунок ЇЇ Божественності Магрі.

Ніла ледь не закричала від розпачу, та вчасно схаменулась і кинулась шукати сестру. Дівчина побачила її на тренувальному майданчику. Там Луна відпрацьовувала бойові прийоми. Вона знала про те, що її і сестру планують показати Темхусу і самій Магрі. Та те що жерці хочуть принести в жертву їхню няню, було як блискавка серед ясного неба. Дівчина аж затремтіла від люті.

– Я їм не дозволю! – вигукнула Луна.

– Що ти можеш вдіяти? Вони і слухати тебе не схочуть. – скрушно похитала головою сестра.

– Треба щось вигадати! – не вгавала дівчина. – Ходімо до Наріти.

Няня підняла голову від шиття, і здивовано подивилась на своїх вихованок, коли дівчата стрімголов влетіли до кімнати. На їхніх обличчях вона побачила розпач. Та вони не могли видавити з себе ні слова, тільки стояли і дивились на жінку.

– Що відбувається, дорогі мої? – запитала у сестер, няня.

– Наріта… – трохи не плачучи почала Ніла. – … Наріта вони хочуть тебе забрати.

Жінка деякий час мовчала. Вона здавалась зовсім спокійною. Склала швацьке приладдя до скриньки, згорнула ряднину, і розгладжуючи згорток на колінах відповіла:

– Це колись мало статись, адже всі ми тут саме для цього.

– Так не повинно бути. – заплакала Ніла.

Дівчинка ткнулась обличчям в коліна няньці, її плечі здригались від тихого ридання. Наріта пестила дівчинку по спині намагаючись заспокоїти. Луна стояла в заціпенінні. Несподівано її наче прорвало. Вона стиснула кулаки, заплющила очі і закричала що було сили. Від того крику здригнувся увесь замок, вилетіли з вікон шибки, порозчинялись двері. В кімнаті дівчат впали зі стін полиці і побився майже весь посуд. Няня і Ніла перелякавшись забилися в найдальший куток і затисли руками вуха. Та ось крик стих. Луна потроху приходила до тями. Наріта обережно підійшла до неї і з силою притисла до грудей.

– Заспокойся, дитинко. Заспокойся. Ну подивись що ти наробила. Хто все це буде прибирати? – пішли присядемо.

Ніла теж підійшла до них і сіла поряд. Вона зі страхом дивилася на сестру.

– Вибачте. – пробелькотіла Луна. Вона розгублено роздивлялась навколо. – Це що я наробила?

Наріта у відповідь лише похитала головою.

– Що ж тепер буде? – ледь чутно вимовила жінка.

– Ти про що, нянечко? – поцікавилась Ніла.

Та Наріта відповісти не вспіла. На порозі з’явились жерці і охорона.

– Хто це так верещав? – запитав старший жрець.

– Не признавайтесь! – наказала дівчатам няня. – Вони не повинні знати, бо другій це буде вироком!

– Замовкни мерзото! – крикнув на Наріту жрець. Потім звернувшись до охоронців наказав: – Заберіть няньку і замкніть у підвалі.

Охорона швидко виконала наказ. Бідолашну жінку скрутили і потягли. Дівчата хотіли за неї заступитися та гострі мечі перегородили їм дорогу.

– А ви, ходіть за мною. – мовив до дівчат старший жрець. – Нам треба побалакати.

Він пішов в перед. Дівчата, оточені охоронцями, прослідували за ним. Луна тримала сестру за руку, і Ніла відчула приплив впевненості. Страху перед жерцями не було, швидше відчуття зверхності наповнювало дівчат. Вони не зрозуміли чому Наріта наказала їм мовчати, і що їм може загрожувати, та намірились послухати її попередження.

– Не бійся, я витримаю і нічого їм не скажу. – прошепотіла до сестри Ніла.

– Я теж не скажу. – відповіла Луна.

Дівчат залишили на одинці з старшим вихователем. Він нервово ходив по кабінету потираючи долонями і не знав як почати бесіду, щоб бува не злякати вихованок. Він добре пам’ятав наказ Темхуса: «Дитина повинна добровільно згодитись служити нашій повелительці. Інакше її магія буде згубною для Магри, і дитину доведеться вбити. А ЇЇ Божественна Величність мріє отримати чари білих магів.» Нарешті жрець почав розмову: