Текст книги "Федія (СИ)"

Автор книги: Наталья Мазоха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 6 страниц)

– Що з Орнагулом? – розхвилювалась Мілена.

– Все буде добре, він трохи втомився. Скоро прийде до тями.

Старого поклали до ліжка. Тума поправила подушки і вкрила його покривалом.

– Його не можна залишати самого. Я біля нього посиджу. – сказала вона, і важко зітхнула. Не дивлячись на всі виправдання, жінка почувала себе винною у всьому що відбулось за останню добу. Вона змарніла і виглядала не набагато краще ніж непритомний Орнагул.

– Я теж залишусь. – підтримала подругу Мілена. – Ми вже зібрали все, що вам потрібно в дорогу. Залишилось лише перенести на корабель.

Жінкам теж хотілось відправитись на пошуки дітей, та за даних обставин це було неможливо. Від усвідомлення цього їм було ще важче. Прощалися поспіхом, намагаючись не завдавати одне одному ще більшого болю. Та все ж жінки не змогли втримати сліз. Ридаючи Тума простягла Каролові оберіг. Він мовчки надів його на шию, і міцно стис в широкій долоні. Перед очима зонову спливло обличчя донечки. Він ще раз міцно обняв на прощання Мілену, і разом з другом пішов на верфі, де на них вже чикав зібраний в дорогу корабель.

– Ви якраз вчасно. Ще б трохи і ми не встигли б за відпливом. – прохрипів ще з далеку Пек.

Щойно чоловіки зійшли на борт, прозвучала команда піднімати вітрила, і судно почало повільно віддалятись від берега. Карол з Теймуром розгублено стояли на палубі не знаючи що робити далі.

– І все ж, це не правильно. – почувся позаду глос капітана.

– Що саме? – не зрозумів Карол.

– Корабель без імені. Так не повинно бути. Кожна посудина повинна мати ім'я. Це неписаний закон моря. – відчувалось що Пек дійсно за це переживає.

– Тоді придумай. – байдуже мовив Теймур. – Мені зараз не до цього.

– Я поміркую. – погодився капітан.

Мандрівка до острова Аммани пройшла без ускладнень і пригод. Здавалось що сама природа намагається допомогти. Світило сонце і віяв попутний вітер.

– Хиба ми мріяли про таку мандрівку? – дивлячись на хвилі, наче сам до себе, мовив Теймур. – Тут поруч з нами повинні були бути наші дружини і діти.

– Ця наша мрія обов’язково здійсниться! Ти лише вір у це. Ми, за ради наших родин, здолаємо будь які перешкоди. – Карол поплескав друга по плечу.

– Я пам’ятаю, коли ми вперше зустрілись, то відчували одне до одного лише неприязнь. Якби мені, тоді, хтось сказав що ми станемо найкращими друзями, не повірив би.

– Наші долі міцно переплелись. Для мене ти не друг, ти брат мій. За ради тебе я життя не пошкодую. І впевнений, ти зробиш, якщо буде потреба, те саме.

– Навіть не сумнівайся! – посміхнувся другові Теймур.

Самі не усвідомлюючи того, друзі поклялись у вірності один одному до самої смерті.

Темхус розгублено дивився на немовлят.

– Ну, і котра з них дитина чарівника?– спитав він у жерців.

– Не знаємо. Діти були разом в одній кімнаті, і щоб не помилитися ми забрали обох.

– Ну добре. Відправте їх у стару фортецю і приставте охорону. Ще знайдіть їм няньку.

Жерці схилились у поклоні і без зайвих запитань вийшли. Темхус сів біля вогню. Дивлячись на ненажерливі язики полум’я, розмірковував: «Першу настанову Магри, я виконав. Та як знищіти в цих дітях все людське? Їм потрібний наставник, що зможе виховати їх в потрібному дусі.»

Наріта на хвилинку зупинилась щоб перевести подих. Важкий камінь тис на плече пригинаючи жінку до землі. Її тіло, все у синцях і подряпинах , ледь прикривав шмат брудної подраної ганчірки. За спиною почувся свист нагайки, це наближався охоронець-наглядач, Наріта рушила далі. Вона, як і решта загублених душ, мала безсмертне тіло, але це не означало що воно не страждало від болю, холоду і голоду. Страждання не припинялися ніколи. Непосильний труд, нестерпні умови життя, і постійне знущання охоронців доводили до божевілля. Та яким би не було страшним це буття, ще страшніше було стати жертвою для Магри. Бо коли тіло згоряло у всепожираючому полум’ї, душа залишалася вічно горіти у вогняному тілі божества і цим підтримувала його існування. По різних причинах душі смертних потрапляли в цей проклятий світ. Одні віддали їх за золото, інші за талант. Вони без роздумів погоджувались на такий обмін не розуміючи,що людське життя лише мить, а служіння Магрі вічне. Та були тут і такі, які страждали за ради щастя рідних і коханих людей. Наріта була однією з них. Коли її діти захворіли на віспу і помирали від гарячки, ніхто не був у змозі їм допомогти. Тоді жінці порадили звернутися до темних сил. Там вона одразу отримала допомогу. Але ж якою ціною? Діти швидко одужали, та жінка не довго цьому раділа. Одного ранку вона вийшла на ганок, перечепилась і опинилась тут, в Світі мертвих. Вона давно втратила відчуття часу. Тому не могла знати як довго знаходиться на цій сплюндрованій планеті. Жінка не плакала, не кляла долю, не намагалась вимолити прощення у Богів Світла і Добра, як це робили інші. Та якби і молилась, навряд чи та молитва, з відси долинула б до них. Єдине за чим вона жалкувала, це те, що вже ніколи не побачить своїх дітей. Наріта пішла за наступним каменем, і помітила що до копальні навідались жерці. Вони приходили сюди лише по нові жертви для Магри. Один з жерців вказав на неї. Наріта мимо волі обернулась назад, в надії побачити когось за собою. Їй не вірилось що прийшли саме за нею. Та позаду нікого не було. Плакати і просити помилування марна спроба, і вона приречіно пішла з жерцями. Невдовзі Наріта зрозуміла, що її ведуть не до головного храму, а зовсім у протилежному напрямку. Це дало їй надію, що для неї не все скінчено. Ішли довго. Жінка ледь волочила стомлені ноги, та їй нір азу не дозволили перепочити, аж поки не зайшли до старого, колись розкішного, замку. все що відбувалось далі, було як у вісні. Наріті наказали помитись і передягтись. Стільки води вона не бачила з тієї миті як опинилась тут. Рабам воду давали раз на день, і то тільки кілька ковтків. Блаженство огорнуло її понівечене тіло. Та довго ніжитись їй не дозволили. Прийшов охоронець і велів іти за ним. Вузьким темним коридором він провів Наріту до невеличкої кімнати. Тут стояли дві колиски, в них плакали діти. Жінка здивовано дивилась на крихіток. Як ці маленькі, невинні створіння опинились тут? Вони ж не могли продати свої душі.

– Будеш їхньою нянькою. – відповів на її німе запитання, охоронець. – Якщо буде щось потрібно, звертайся лише до мене.

Наріта з розумінням хитнула головою. Охоронець вийшов, а вона одразу заходила коло дітей. Малечу треба було нагодувати і перевдягти. Ці крихітки нагадували жінці її власних дітей, і вона стала для них матір’ю. Вона не знала їхніх справжніх імен, тому називала як своїх – Федію – Луна, а Севілу – Ніла. Все було б добре, якби не щоденні візити жерців. Темхус призначив їх наставниками для дівчаток. Діти їх боялись, особливо Луна. Вона тикала в наставників пальчиком і казала «кака». Няні великих зусиль коштувало заспокоїти її. Можливо як дочка чарівника, вона бачила їхню справжню подобу, та Наріта цього не могла знати. Та потроху, дівчинка призвичаїлись, і перестали звертати на це увагу, разом з нею заспокоїлась і Ніла. Малеча росла швидко. Жерці постійно казали їм, що вони діти Магри і повинні поважати і любити свою матір і повелительку. Вони вчили дівчаток канонам своєї віри. В цих канонах Магра була єдиним, всесильним божеством, і неповага до неї жорстоко каралась. Коли Луні і Нілі виповнилось по п’ять років, їм у перше дали до рук зброю. З того часу військові навчання стали щоденним обов’язком. Дівчата постійно були свідками нелюдського поводження жерців і охоронців з рабами. Темхус разом зі своїми поплічниками, намагались знищіти в них все людське, і перетворити на таких самих страховиськ, яв і вони самі. Бо коли останні людські почуття залишать їхні душі? Діти перетворяться на чудовиськ в людській подобі. Та все ж слуги темряви прорахувались, призначивши Наріту доглядальницею. Жінка розуміла що діти викрадені зі Світу людей, і потай розповідала дівчаткам хто вони насправді. Розповідала хто такі люди, і як хороше там звідки вони родом. Вечорами, заколихуючи Луну і Нілу, Наріта співала пісні, розказувала казки та легенди свого народу, дівчатка засинали з посмішками на милих личках. Та все ж просиналися в страшній реальності.

– Мамочко Наріта, я більше не хочу вчитися вбивати. – мовила до няньки, одного дня Ніла. – Хочу бути такою, як люди з нашого світу.

– Це добре, моя маленька! – похвалила дівчинку Наріта. – Та все ж, ти підеш і вчитимешся тримати в руках зброю. Щоб, коли прийде час, змогла повернути її проти наших ворогів. Ти зрозуміла мене?

– Так, зрозуміла. Я запам’ятаю, ці твої слова. – погодилась дівчинка, і обернулась до Луни за підтримкою. – Сестро, ти думаєш так само як я?

Їй в обличчя глянули великі, сині очі, не по дитячому дорослі.

– Я згодна з Нарітою. Ненавиджу цей світ так само як і ти. Але щоб щось змінити, в нас дуже мало сил. Тому підемо, і будемо навчатись з здвоєною енергією. Нехай наші вчителі, поки що, радіють.

Це була промова досить свідомої людини, а не дитини. Наріта була здивована, почувши такі слова від Луни. Вона ніжно пригорнула дівчаток до себе. По її щоках котились сльози. Що чекає на її вихованок? Чи правильно вона робить, навертаючи їх проти Магри? Жінка не мала відповіді на це питання, та серцем відчувала, що правильно!

– Нехай Боги Світла і Добра благословлять вас. – прошепотіла жінка, коли за її вихованками зачинились двері.

На обрії з’явились обриси острова Аммани. Карол до болю в очах вдивлявся в знайоме узбережжя, та навряд чи він його бачив. Він намагався розробити дієвий план порятунку дітей. Теймур стояв тихо поряд, і думав про щось своє.

– Севіла. – почувся позаду чоловіків хриплий голос Пека.

Карол і Теймур обернулись одночасно.

– Що? Де Севіла? – першим озвався Теймур.

– Ви просили придумати назву кораблю. Я довго міркував і вирішив, що кращої назви не придумати. – відповів капітан.

– А… Он ти про що. – зітхнув Карол. – Я згодний. Це твій корабель, Теймуре. І ім’я твоєї дочки, підходить для нього.

– Краще б, вона сама була тут. Ми п’ять діб в дорозі. Наші дівчатка ростуть без нас, поряд з чудовиськами. Коли ми їх знайдемо, чи признають вони нас? Як там про них піклуються, як виховують? Можливо саме ми, будемо найбільші їхні вороги. Ти думав про це, Кароле?

– Так, думав. Це мене теж лякає. Та краще, що ми можемо зробити, це як найшвидше потрапити на Планету Мертвих.

– То, що з назвою.? – Перервав їхню розмову Пек.

Теймур здвигнув плечима, і нічого не сказавши пішов до своєї каюти.

– Нехай буде «Севіла». – відповів за друга Карол.

Корабель став на якір. На шлюпці, якою веслували два матроси друзі причалили до берега. Вони одразу направились до поселення. Їм назустріч, радо посміхаючись, вийшли Хета і Плато.

– Не очікував на таку зустріч. – вітаючись і низько вклоняючись, мовив Карол.

– Аммана попередила про ваш візит. – пояснила, верховна жриця.

– Саме за її поміччю ми і припливли. – пояснили чоловіки.

– А я, грішним ділом подумав, що ви за мною скучили. – з сарказмом у голосі промовив Плато.

– Нам не до гостин, друже. – сумно промовив у відповідь Теймур – Хоч ми дуже раді вас бачити.

Друзі розповіли , про горе, що на них наслала Магра. У Плато від почутого, аж кістки тріщали у кулаках, з такою злістю він їх стискав.

– Та невже ніколи не знайдеться сила, щоб покарати те зло! – обурено вигукнула Хета.

– Будемо сподіватись що знайдеться. А зараз, нам як можна швидше, треба до храму.

– Так. Я розумію! Ходімо!

Підступне озеро, посеред якого стояв храм, зараз було спокійним. Човни швидко його перетнули. Богиня Краси чекала на них біля входу. Проникливі очі уважно роздивлялися новоприбулих. Вона лише злегка хитнула головою у відповідь на привітання, і наказала іти за нею. Жертовна зала, куди привела друзів Аммана, більше не була такою страхітливою як колись. В ній не було нещасних чоловіків, яких колись полонила Хета. Потроху її ставлення до життя змінювалось в кращій бік, як і життя на самому острові. Дякувати за це було потрібно Плато, який зумів розтопити її закрижаніле серце своєю любов’ю та ніжністю. Богиня неспішно всілась на свій трон. Всі з нетерпінням чекали що вона їм скаже. Щось розповідати їй, було зайве. Вона і сама все добре знала.

– Поки ви сюди добирались… – почала свій монолог Аммана, дивлячись на молодого чарівника. – … я дещо з’ясувала. На острові Далмарія, залишився напівзруйнований храм. В ньому, за вівтарем, є прохід до Планети мертвих.

– Далмарія це піратська держава. – перервав Богиню Плато, і одразу знітився попрохавши за це вибачення.

– Не просто піратська. – продовжила Аммана. – пірати уклали угоду з Магрою. Вони вірно їй служать. За це отримують неймовірну силу. Ні одній, звичайній людині, їх не здолати. Вони володарюють на всіх морях, які оточують їхнє володіння. З ними не легко буде впоратись.

– Вони нас, не зупинять. – твердим голосом відповів на те Теймур.

– А я, і не сумніваюсь. – посміхнулась йому Аммана. – Від вас, зараз, залежить доля не лише ваших дітей, а і нашого існування.

На деякий час запанувала тиша. Потім знову пролунав голос Аммани. Вона зверталась до верховної жриці:

– Хето віддай амулет Теймурові. Нехай він передасть його своїй донці. Разом з амулетом Карола вони створять набагато сильніший захисний бар'єр для них.

– Ні. – спокійно, без будь яких емоцій, відповіла жриця.

Всі присутні здивовано подивились на неї, не знаючи що їй сказати. Її відповідь стала для всіх шоком. Хета ледь стримуючи посмішку, пояснила:

– Я сама передам свій амулет дівчинці, бо я і Плато вирушаємо з вами. Ти ж не проти, любий?

Плато аж підскочив від несподіванки.

– Звісно не проти! Я сам хотів запропонувати свою поміч.

– Тоді все вирішено, ми вирушаємо з вами. – закінчила свою промову Хета, гордовито обвівши поглядом всіх присутніх.

– Тоді в дорогу. До Далмарії не близький шлях. Не мені вам пояснювати що важлива кожна хвилина. – закінчила розмову Богиня Краси.

Поповнивши запаси води і харчу, того ж дня, «Севіла» вийшла в море. Думка про піратів не полишала Каролової голови не на хвилину. Він постійно про це розмірковував.

– Пек. – звернувся він до капітана. – Збери команду і всіх інших, мені треба з ними побалакати.

– Без проблем. – відповів той, і раптом гаркнув з усієї сили: – Команда на палубу! Всі решта, також.

За хвилину, всі хто находився на кораблі стояли перед Каролом.

– Дякую капітане. – дивлячись з посмішкою на Пека, мовив чарівник. Потім звернувся до інших: – Друзі, ви проінформовані про те, що біля Долмаринских берегів хазяїнують пірати, які наділені зверх людською силою. Нас лише п'ятнадцять душ. Скільки піратів, невідомо. Я довго розмірковував над цією проблемою, і ось що вирішив. Якщо ми з ними зіткнемось, то не чинитимемо опору, а здамося в полон.

– Що ти таке кажеш, Кароле? – обурено вигукнув Теймур.

– Хвилинку, Теймуре. Я здається розумію, що хоче сказати чарівник. – призупинила його обурення Хета.

– Я теж знаю! – Не вгавав Теймур. – Що ми немічні і слабодухі, і не зможемо за себе постояти!

– Ти помиляєшся. Я зовсім цього не вважаю. – спокійно відповів Карол. – Ти мий друже, сильний І спритний воїн. Довів це не в одному бою. Та інколи діяти на пролом дуже небезпечно. Напевне ми зможемо здолати піратів коли зустрінемось з ними. Але якою ціною? Не всі на нашому кораблі володіють мечем так добре як ти, і в бою будуть жертви. Та навіщо це нам, якщо можна їх уникнути. Тільки для того, щоб вдовольнити своє самолюбство?

– І що ти пропонуєш? – випередивши обурення Теймура, спитав Пек.

– Те, що і одразу, здатися в полон. Пірати буз будь яких зусиль, і втрат з нашого боку захватять наш корабель і доставлять нас в Далмарію.

– Можливо ти правий, але ж все одно доведеться звільнятись з полону. – Не вгавав Теймур.

– Друже, покладись на мене. Якщо ми загинемо в бою, хто допоможе нашим донькам? – поклавши руку на плече друга, спитав Карол.

Теймур нічого не відповів, лише в знак згоди похитав головою. Чарівник подивився на інших, всі підтримували його план.

До Далмарії залишилось кілька миль, коли спостерігач з вежі повідомив про незнайомий корабель, що йшов на зближення на повнім ходу.

– Пам’ятайте про наш план! – ще раз нагадав усім Карол, хоча це, мабуть, було зайвим.

– Ми пам’ятаємо, не хвилюйся. – відповів за всіх Пек. Його обличчя було похмуре, і дуже змарніле.

– Що з тобою, капітане? – розхвилювався за товариша чарівник.

– Розумієш Кароле, я тобі ніколи не розповідав про своє минуле. Я колись вже потрапляв в полон. Коли я ще був юнгою, майже хлопчиком, наш корабель захопили пірати. Всіх, кого вони не вбили, продали в рабство. П’ять років я, прикутий до весел, провів у рабстві. Лише дивом мені вдалось врятуватись. Навіть через стільки років мені сниться обличчя піратського капітана. В нього був розсічений в якомусь бою рот. Губи були розділені шрамом майже посередині, і його зуби, наче ікла стирчали на зовні, а звали його Гарден.

– Тобі страшно?

– Ні. Бридко. Я не хочу знову відчути себе полоненим.

– Розумію. Я тобі обіцяю, що це не надовго.

– Я вірю тобі. Тому і погодився співпрацювати.

Карол з вдячністю потис капітану руку.

Піратський корабель наближався. Загарбники стояли вздовж борту зі зброєю напоготові. Тільки но кораблі зблизились борт в борт, на «Севілу» полетіли гаки, що намертво з'єднали судна. На капітанському місткові чарівник і Пек побачили ватажка піратів з вишкіреними як ікла зубами. Вони перезирнулись між собою, зрозумівши один одного, та спромоглись не виказати своїх почуттів. Карол вийшов на перед з піднятими до гори руками.

– Вельмишановний капітане… – звернувся до пірата чарівник. – … ми мирні мандрівники і не хочемо кровопролиття. У нас е трохи золота, можливо ви візьмете його замість наших життів, а нас відпустите.

У відповідь почувся голосний регіт. Пек заскреготав зубами, і мабуть кинувся б у бійку, якби Карол не заступив йому шляху.

– Заспокойся, капітане. – ледь чутно прошепотів він йому.

– Якби ти знав, як це важко. – так само тихо, відповів Пек.

Сміх на піратському кораблі стих. Натомість почувся голос їхнього капітана.

– Нехай всі інші кинуть свою зброю і піднімуть руки. Виконаєте мій наказ, залишитись живими. Та відпустити я вас не можу. Мені потрібні раби, а з того що я бачу, раби з вас вийдуть непогані. Хіба що, оця краля стане мені за коханку, і залишиться зі мною. – тицьнув пальцем в Хету піратський ватажок.

Задзвеніла об палубу кинута зброя.

– Ну от і добре. – вишкірив ікла пірат. – Зв’яжіть їх .

Його підлеглі швидко виконали наказ. Головний пірат зайшов на «Севілу». Він пихато походжав вздовж ряду полонених в зад, перед. Потім зупинився навпроти Хети.

– Ну щ, красуне, підеш до мене? Чи бажаєш як рабиня вовтузитись у бруді.

– У бруді краще, ніж цілувати твою слиняву пику. – грубо відповіла бранка, і з огидою плюнула Гардену проміж очі.

Озвірівши від люті, пірат вдарив Хету в обличчя. Плато хитнувся щоб захистити кохану, та Пек підставив йому ногу, і чоловік впав, чим розсмішив піратів.

– Киньте їх в трюм. – вже спокійним голосом наказав Гарден.

Друзі і вся команда «Севіли» були зачинені у трюму.

Пірати з задоволенням потирали руки, прогулюючись по захопленому кораблеві, як по власному судну. Вони раділи тому, що налякали команду так, що та без бою здалась в полон. Їхній ватажок Гарден попивав вино в капітанській каюті захваленого корабля, і прославляв в думках Магру. Таки не даремно він заставив свою нікчемну душу божеству зла. З самого початку, його злодійської кар’єри, він не мав такого успіху в справах, як зараз. Його казна набита золотом. Шайка беззаперечно його слухається. Далмарія переповнена рабами з околишніх остовів, що виконують всю брудну роботу, а він і його люди лише розкошують. Чари темряви дали їм владу над трьома морями що омивали Далмарію.

Спершу бранці через темряву нічого не могли бачити. Та згодом очі призвичаїлись і вони почали розрізняти різні предмети і один одного. Під ногами у Хети завовтузився щур. Жінка з огидою відкинула тварину ногою.

– Ну навіщо ти його так? – посміхнувся до неї Карол. – Можливо він буде нашим спільником.

– Еге ж. Таких спільників нам і не вистачало. – сумно пожартував Теймур.

– Що далі робимо? – звернувся до чарівника Пек. – Ми тебе послухали і здались у полон. Тепер зв’язані і у трюмові. Як ми будемо звільнятись?

– Давайте вирішувати всі питання поступово. – спокійно відповів Карол.

Чарівник опустився навколішки і почав щось видивлятись в закутках.

– Що ти шукаєш? – спитав пошепки Теймур.

– Пацюча, якого відкинула Хета. Пора нам звільнити руки. Чччі… – несподівано просичав Карол.

Всі стихли. Молодий чарівник щось шепочучи дивився в одну точку. З відти нехотя вилазив переляканий щур. Він стиха попискував та все ж, поволі наближався до Карола. Чоловік підставив йому під мордочку зв’язані за спиною руки, і тваринка почала гризти мотузку. За кілька хвилин, чарівник був вже вільний від пут.

– Ти диви! – вирвалось захоплено в когось з матросів.

– Дива ще попереду. – знаючи свого друга, сказав на те Теймур.

– Ти правий друже. – дістаючи з чобота свого кинджала підтвердив його слова Карол.

Він звільнив від мотузок всіх хто був з ним у трюмі.

– Сховайте мотузки, щоб їх не помітила охорона, і якщо хтось зайде сховайте руки за спиною, наче вони все ще зв’язані.

Теймур підійшов до дверей і прислухався.

– На зовні чути кроки однієї людини. Вона походжає туди-сюди. Це мабуть охоронець. – прокоментував почуте чоловік.

– Не дуже вони нам довіряють. Навіть до зв’язаних приставили варту. – підтакнув йому Плато.

– То нічого. Це не стане на заваді нашому плану. – втрутився в розмову Карол.

– Твоєму плану. – ображеним голосом промовив Теймур. – Ми про нього ще нічого не знаємо. Може вже час поділитися ідеями.

Інші теж захитали головами.

– Добре, добре. Я просто не встиг. – винуватим голосом погодився чарівник. – Слухайте мій план. Рано чи пізно, та нам принесуть воду і харч. Ми гуртом нападемо і зв’яжемо піратів. Потім з допомогою цього зілля… – чарівник витяг із за пазухи пляшечку і показав оточуючим. – … ми приспимо піратів і захопимо корабель.

– Ну що ж, звучить не дуже, та іншого плану в нас немає. – мовив за всіх Пек.

– Ви що, мені не довіряєте? – розгублено спитав чарівник.

– Як би не довіряли, то не пішли б за тобою. – плеснув друга по плечі Теймур. – Будемо чикати на провізію.

Чикали довго. Вже аж під вечір на горі заскрипів засув і з олійною лампою в руці, до трюму зазирнув пірат. Ніхто з полонених навіть не поворухнувся. Всі сиділи зі схованими за спину руками. Нічого не запідозривши, пірат повісив лампу на гак, а сам з барильцем води і кількома буханцями хліба зійшов до низу. Пройшовши на середину, він опустив свою ношу. Цієї миті Пек з усієї сили вдарив його по потилиці. Пірат навіть не хитнувся, а здивовано зиркнув на нападника. Тільки зараз, всі усвідомили якою силою наділила піратів Магра. Звичайна людина, від такого удару, що найменше, одразу б втратила свідомість, а цьому хоч би що. Та капітан не розгубився і наніс другого удару проміж ноги. Пірат від болю зігнувся навпіл. Та лише коли барило з водою розбилось об його голову, він впав без пам'яті на підлогу. Його хутко зв’язали і запхали в рота кляп.

– Оце так сила! – переводячи подих, мовив Пек.

– Уявляю що вони можуть накоїти всі разом. – погодився з ним Теймур.

– Що робимо далі? – спитав у Карола капітан.

– Чекайте на мене тут. – порадив він друзям. – Я сходжу на розвідку, і якщо зможу то підставлю їм зілля.

Чарівник прийняв образ зв’язаного пірата, забрав ліхтаря і вийшов на палубу. Неподалік сидів вартовий.

– Гей, Лако! – гукнув він до Карола. – Там все на ладу?

Карол у відповідь хитнув головою. Чарівник боявся що голос може його виказати. Та піратові було і цієї відповіді досить.

– Нагадай боцману щоб прислав мені заміну. Доки я тут сидітиму?

Зачинивши за собою двері на засув Карол пішов до кают-компанії, в надії застати там всю піратську шайку. Він не помилився, морські розбійники відпочивали. В приміщенні стояв сморід від тютюну і перегару. Чарівник вдихнув на повні легені це смердюче повітря і несподівано для себе закашлявся. На цей кашель обернувся один з піратів, і помітив як Карол ховає за полицею якусь відкорковану пляшечку.

– Дивіться всі, Лако щось ховає! – гукнув він на всю каюту.

Пірати стихли і обернулись на Карола. Чарівник не міг нічого відповісти, бо намагався не дихати. Він лише махнув рукою і вийшов геть. Пірат який першим помітив чарівника, витяг зілля із за полиці і показуючи всім прокричав:

– Наш Лако користується парфумами! Мабуть відняв їх у тієї красуні. – він нюхнув пляшечку, і впав на підлогу непритомний.

Пляшечка випала з його рук і розбилась. З каюти,слідом за Каролом, так ніхто і не вийшов. Трохи почекавши чарівник пішов назад. Вартовий все ще був на своєму місці. Чоловік розумів, що сам його не подужає. Треба було щось вигадати.

– Ну що, мені буде заміна? – ще здалеку гукнув він до Карола.

– Я тебе підміню, а боцман просить тебе в кают-компанію. – прохрипів у відповідь чарівник.

– Ти що, захворів? – почувши неприродній голос товариша, спитав вартовий.

– Вдавився.

– А…

Карол сподівався що дія зілля ще не скінчилась, тому і направив вартового до інших. Це спрацювало. Пірат заснув як і решта розбійників. Чарівник відчинив трюм і випустив своїх товаришів.

– Майже всі пірати сплять. Лише стерновий і штурман ведуть корабель, і капітан у своїй каюті. Та з ними, всі разом, ми якось впораємось.

– Гарна робота, чарівнику. – всміхнулась до Карола Хета.

Плато зиркнув на неї ревнивим поглядом. Хеті це сподобалось.

– Коханий, сподіваюсь ми спрацюємо не гірше? – їй подобалось піддразнювати свого чоловіка. Бо це завжди спрацьовувало.

Плато міцно стиснувши меча стрімголов кинувся на штурмана, а Хета вв’язалась в бійку зі стерновим. Противники виявились дуже сильними. Теймур прийшов на допомогу. За кілька хвилин тіла загиблих піратів скинули за борт.

В цей час Карол направився до каюти капітана Гардена. Він вже не приховував своєї зовнішності, сподіваючись на несподіваність. Він постукав у двері. За ними почувся шурхіт, потім заскреготів засув.

– Хто наважився мене турбувати? – люто прошипів Гарден і мутними, від випитого спиртного, очима ледь розгледів свого бранця. – А ти що тут робиш?Охороно!

Та ніхто не обізвався. Карол стояв і з наглою посмішкою дивився просто йому в обличчя. Пірат зрозумів що його обдурено. Раптом Гарден почав видозмінюватись. За якусь мить навпроти чарівника вже стояв не капітан піратів а якесь чудовисько. З зубатої пащі вирвався гучний рик і над Кароловою головою піднялась величезна, кігтиста лапа. Карол позадкував, з переляку він забув що є чарівником. Несподівано, розсікая зі свистом повітря, пронісся меч і встромився в горло чудовиську. Істота захрипіла замахала страшними кінцівками, і рухнула на палубу. Це Пек прийшов на допомогу своєму другові. Капітан підійшов до нерухомого чудовиська щоб забрати свою зброю. Та страховисько раптом знову вскочило на ноги. Воно так вдарило бідолашного Пека, що той відлетів на кілька метрів. Та Карол був вже на готові. Чарівник жбурнув у перевертня велику вогняну кулю і чудовисько в одну мить розсипалось на порох, на палубу впав лише меч капітана. Друзі схилились над пораненим Пеком.

– Ти як? – поцікавився у друга, Карол.

– Ну так, ніби мене хтось з усієї сили гепнув об палубу. – криво посміхаючись відповів капітан. – А в загалі жити буду.

– Що будемо робити з рештою піратів? – Спитав Теймур.

– Давайте поки вони сплять, їх теж викинемо в море. – запропонував Плато.

– Я не знав що ти такий безжальний! – дорікнув другові Карол.

– А що ж ми будемо робити коли вони прокинуться? – не вгавав чоловік.

– Ми викинемо в море їхні вітрила, а також весла. Заберемо карту і лоції. Також виведемо з ладу стерно і їхній компас. – запропонував чарівник.

– Без всього цього, пірати не скоро доберуться до Далмарії. – погодився з чарівником Теймур. – Та ми матимемо все необхідне, щоб без сторонньої допомоги відшукати острів.

– Ну якщо заперечень немає, то до роботи. – скомандував Карол.

– Та немає заперечень. – махнув рукою Плато. – Та все ж краще було б викинути їх за борт. Вони ще нам доставлять клопіт, поминіть моє слово.

Ніла і Луна тренувались наполегливо, вперто. Вони не по дитячому міцно тримали в руках свою зброю. В спарингах, що їм влаштовували їхні вчителі, дівчатка

Легко перемагали своїх опонентів. Учениці бились люто з ненавистю в поглядах, тому наставники були впевнені, що дівчатка перетворюються на таких самих чудовиськ, як вони самі. Вони поспішили з гарною новиною до свого владики. Темхус був задоволений таким результатом. Залишилось тільки дізнатись хто ж них двох, володіє чарівною силою, і тоді справу можна буде довершити. Сила багатьох поколінь білих магів буде в служінні Магри. І вже ніщо не спинить її переможної ходи по всесвіту. Лише Наріта бачила що відбувалось з дітьми коли вони повертались до своєї кімнати. Як тяжко страждала Ніла, і з якою ненавистю проклинала Луна цей жорстокий світ. З кожним днем вони все сильніше бажали звільнення. Дівчатка вигадували різні способи втечі з старого замку, та не знали як повернутися до Світу Людей. Світу яскравого, ласкавого, рідного, яким його змальовувала для них нянька. Та все ж дівчата не втрачали надії. Вони вірили що цей час неодмінно настане.

– Скажи Наріта… – якось звернулась Ніла до няньки – … наші батьки ще пам’ятають про нас?

– Звісно, дитинко моя. – посміхнулась у відповідь няня. – вони не змогли забути вас за такий короткий проміжок часу.

– Хіба дванадцять років це мало?

– Це для нас пройшли роки, а у Світі Людей лише дванадцять днів. – пояснила Наріта.

– Днів? – здивовано вигукнула Луна, почувши їхню розмову.

– Саме так дитинко. – підтвердила свої слова нянька. – Я не знаю якого віку були ваші батьки, та вони залишилися такими самими як і в час вашого народження.

– Я сумую за ними. – у Ніли на очах виступили сльози.

– Не рюмсай. Ми обов’язково щось вигадаємо, і втечемо з відси. – заспокоїла сестру Луна.

– Я в цьому впевнена. – З гордістю за дівчат, мовила няня.

Наступний ранок був як і всі інші. Поснідавши, вихованки жерців прийшли на навчання. Прослухавши лекцію про велич Магри, дівчата вийшли у двір для тренувань. Відчинились головні ворота. Охоронці завели в замок юрбу брудних, знесилених важкою працею рабів. Сьогодні був той день коли в замку міняли прислугу. Це відбувалось кожні півроку. Тих хто відбув тут свій термін відправляли в головний замок як жертв для Магри. Будівля наповнилась зойками і благаннями про помилування. Ніхто не бажав вічно горіти в утробі злого божества. Та жерці були невблаганні. Тих хто останні півроку прислуговував тут виганяли як непотріб. Один з знедолених спіткнувся і впав. На нього одразу посипався град ударів. Ніла бажаючи захистити бідолаху хитнулась вперед, та сестра заступила їй дорогу. Вона міцно, до болю стиснула її руку.