Текст книги "Федія (СИ)"

Автор книги: Наталья Мазоха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 6 страниц)

– Я ні одній з вас не бажаю лиха. І зовсім не серджусь на те що сталось, розуміючи що це трапилось випадково. Можливо одну з вас щось розсердило і засмутило, і вона зірвалась. Ми готові виправити свою помилку. Щоб більше вас не засмучувати. Сам Темхус піклується про те, щоб ви почувалися як можна комфортніше.

– Ви хочете відправити на смерть нашу няню, а вона нам як мама. – вирвалось у Ніли.

– Ой! Тільки і всього? – розплився в посмішці вихователь. – То чому ви просто не сказали нам про це. Ми б одразу відмінили своє рішення.

Луна бачила як єхидна посмішка оскалила зубату пащу ящера, і аж здригнулась від огиди, та виду не показала. Вона зрозуміла, що вихователь був упевнений що кричала саме Ніла. Він був задоволений своєю хитрістю, і навіть не подумав що може помилятися. Він з легким серцем відправив дівчат назад до кімнати, пообіцявши що до них скоро приєднається і няня. Як тільки дівчата пішли, він той же час направився до головного храму з радісною звісткою, що чарівний дар нарешті себе проявив. Темхус спокійно вислухав старшого вихователя, у всякому разі жоден мускул не здригнувся на його обличчі. Коли той скінчив, задоволено обперся об спинку трону і мовив:

– Трохи за рано, Ми чикали що це відбудеться не раніше повноліття. Та можливо стрес, що пережила дитина,прискорив цей процес. У всякому випадку, це Нам тільки на руку. За кілька днів буде вшанування. Підготовте дівчину до складання присяги, і поки вона не поклянеться у вірності Повелительці, не чіпайте її сестри і няньки. Потрібно щоб все відбулось з її власної волі.

– Я добре про це пам’ятаю. – улесливо вклонився жрець. – Тому розмовляв з дітьми дуже обережно, і все вияснив без тиску з мого боку.

– Ти добре попрацював. Магра не забуде твоєї послуги. – порадував вихователя Темхус.

Дівчат не надурили. Скоро до кімнати повернулась і Наріта. Всі разом воно заходились прибирати той безлад що вчинила Луна. Коли робота була скінчена і жінка сіла відпочити, Луна нарешті наважилась запитати її про наболіле :

– Няню, поясни що ти мала на увазі коли наказала нам мовчати, і що для іншою це буде загибеллю?

– Те що в цьому світі з'явилися немовлята, мене здивувало с першої миті, як тільки я вас побачила. Я постійно розмірковувала про це, і дійшла висновку що ви не прості діти, і жерцям щось від вас потрібно. Не будуть вони, просто так, піклуватись про простих смертних. Лише тієї миті коли Луна закричала, я зрозуміла що вона володіє неймовірною і дивною силою. Саме ця сила і потрібна вихователям. Заради неї вас і вкрали у батьків.

– А чому нас вкрали обох, а не лише мене? – поцікавилась Луна.

– Мабуть вони не знали яка з вас нею володіє і чекали поки сила проявиться.

– То я, своєю нестриманістю, навернула вас з Нілою на небезпеку.

– Так. Тепер вона їм буде непотрібна. Моя і її страта справа недовгого часу. – погодилась з дівчиною няня.

– Але вихователь вважає, що сила належить Нілі.

– Он як! І що це дає нам якусь перевагу?

– Можливо і не дає, тому нам потрібно тікати з відси. – висказала свою думку Луна. – цей світ не такий і малий. В ньому є де сховатися. Це можливість, принаймні, потягти час. Жерці не зможуть відкласти церемонії жертвоприношення, і якщо ми туди не потрапимо, то в нас буде в запасі ще півроку.

– Замок ретельно охороняють. Буде важко опинитися за його стінами. – засумнівалась в планові Луни Ніла.

– Я вже думала про це. Треба вилізти через вікно і по мотузці спуститися в низ. Поки варта обійде навколо замку хтось один вспіє спуститись і сховатись неподалік. Треба лише найти мотузку потрібної довжини.

– І я знаю хто нам допоможе. – хитро посміхнулась Ніла, вислухавши сестру.

– Ну так! Тевій. – не заперечила дівчина. – Я просто зараз піду і пошукаю його.

Луна швидко знайшла свого шанувальника. Чоловік ніс варту біля головної брами. Дівчина поманила його пальцем із за рогу. Перевіривши що поблизу немає командира, Тевій підійшов.

– Мені потрібна твоя допомога. – прошепотіла Луна.

– Зараз я не можу.

– Бачу. Я чикатиму на тебе у внутрішньому дворі. Коли ти зможеш прийти?

– Одразу після вечері. Раніше не зринути від командира.

– Добре.

Дівчина пішла. Охоронець деякий час дивився їй в слід. Він відчув її хвилювання і воно перейшло і до нього. Тепер він з нетерпінням чикатиме зустрічі. Він поспіхом проковтнув свою вечірню порцію і попросився не надовго вийти. Луна чикала на нього в назначеному місті. В цей час у внутрішньому дворі нікого не буває, і їм не довелось ховатися. Пильно дивлячись йому у вічі, дівчина спитала:

– Ти дійсно готовий за мене вмерти?

– Чому ти питаєш?

– Тому, що те що я хочу сказати, я можу довірити лише відданій людині. То так, чи ні?

– Так. Ти повністю можеш мені довіряти. Ніякі тортури і найжахливіша смерть не заставлять мене зрадити тебе.

Луна серцем відчувала щирість його слів, і більше нітрохи не сумніваючись сказала:

– Я хочу втекти із замку. Допоможи дістати міцну мотузку.

Тевій здивовано подивився на неї.

– Навіщо тобі тікати? Я гадав ви з сестрою тут на особливих правах. Вас доглядають і оберігають, і вам не може нічого загрожувати.

– Це так здається на перший погляд. Насправді мою сестру і няню на цьому жертвоприношенні можуть стратити. Нам треба тікати.

– Куди тут можна втекти?

– Я ще не знаю. Планета мертвих велика, знайдеться якийсь закуток. Нам би тільки церемонію вшанування перечекати, а там щось вигадаємо.

– Я допоможу. Чекайте на мене коли всі поснуть. – пообіцяв охоронець.

Задоволена його відповіддю Луна повернулась до кімнати. Разом з нянькою і сестрою почали готуватись до втечі. У невеликі торбини скрали теплий одяг, харчі і барильце з водою. Потрібна була ще зброя, та мечі і кинджали, після навчань, замикали в зброярні, яку ретельно охороняли. Тому залишилося лише дочекатися Тевія з мотузкою. Час спливав повільно. Нарешті замок погруз у мертвій тиші. Луна час від часу підходила до дверей і прислухалась.

– Присядь, дитино. – звернулась до неї Наріта. – Він обов’язково прийде. Це не так легко, пройти непоміченим повз варту, от він трохи і затримується. Краще відпочинь перед дорогою.

Луна і сама все добре розуміла. Та вона вперше довірилась людині яку майже не знала, і їй було страшно. Страшно не за себе а за сестру і няню. Це їхні життя вона довірила Тевію повіривши його клятві, і тепер молила Богів Світла і Добра щоб охоронець її не зрадив. В двері щось заскреблось. Дівчина відімкнула засув, відкрила двері, і заклякла побачивши того, хто стояв за дверима. Ніла і Наріта не бачили візитера і відчуваючи небезпеку злякано притислись одна до одної. Та ось почувся тихий чоловічій голос:

– Ми так і будемо стояти, чи ти нарешті мене впустиш. Мене можуть помітити охоронці.

– Тевій? – в голосі Луни було стільки здивування, що визвало у чоловіка посмішку.

Дівчина поступилась і впустила його до кімнати. Тьмяне світло освітило його постать. Жінки вперше побачили його без обладунків. На вигляд він був лише на кілька років старшим за дівчат. Його натреноване тіло склало гарне враження. Луна підійшла ближче і зазирнула йому в обличчя.

– Через забрало я бачила лише твої очі. Мені завжди було цікаво побачити твоє обличчя.

– Сподіваюсь я не потвора. Адже тут немає люстра, щоб можна було побачити себе з боку. Та і обладунки ми знімаємо лише перед сном. – ніяковіючи промовив Тевій.

Дівчина обережно торкнулась його чола і чорних схожих на орлині крила брів. Потім приторкнулася щоки, і ніжно провела по ній. Те що вона побачила зачарувало її, і не тямлячи що робить, вона поцілувала Тевія просто в соковиті, трохи пухлі вуста. Від несподіванки у хлопця перехопило подих. Та Луна швидко отямилась і засоромившись відійшла до вікна.

– Взагалі то, я сподівався на вдячність, але не на таку щедру. – сам червоніючи, і запинаючись сказав Тевій.

Щоб зняти ніяковість, втрутилась Ніла.

– Ти дістав мотузку? – спитала вона.

– Так. Та невпевнений що вона достатньо довга. – відповів хлопець.

– Треба перевірити. – запропонувала Наріта. – Розмотаємо і спустимо з вікна. Якщо вона закоротка порвемо простирадла і доточимо.

Мотузка була достатньої довжини, і діждавшись поки внизу пройде патруль, втікачі почали спускатися. Першою до низу, обв’язавши мотузкою, опустили Луну. За нею, землі за межами замку, торкнулася Ніла. Потім мотузку довелось затягти назад до кімнати, бо знову наближалась варта. Луна і Ніла в цей час сховалися неподалік за купою каміння. Коли небезпека минула, Тевій спустив Наріту, і нарешті сам приєднався до жінок.

– Якщо ми залишимо мотузку так, то патруль її одразу помітить. Ми не встигнемо далеко втекти. – зрозуміла свою помилку Луна.

– А ми її зараз сховаємо. – запропонував Тевій.

– Це як?

Хлопець витяг зі своєї торбини алебарду і стрілу до нього. Він прив’язав кінець мотузки до стріли, прицілився і випустив її у вікно з якого вони щойно спустились. Все вийшло досить вдало, і мотузки майже не було помітно.

– Як тобі вдалося дістати зброю? – спитала Луна.

– Я поцупив її у нашого командира. Він єдиний хто не здає свою зброю до зброярні. – відповів Тевій.

Почулось наближення охоронців. Втікачі знову для сховку використали купу каміння. Їх переповнював страх і хвилювання. Бо якщо варта запідозрить щось, їм не уникнути покарання. Та все обійшлось. Вартові не дуже роздивлялись навкруги. Вони пройшли майже поряд, про щось тихо перемовляючись, і невдовзі зникли з поля зору. Зітхнувши з полегшенням, жінки і хлопець пішли геть від проклятого ними замку. Ішли майже всю ніч у непроглядній темряві. За весь цей час вони ні разу не відпочили. Наріта не була фізично загартована як її молоді супутники, та з останніх сил намагалась не відставати. Відчуття небезпеки додавав жінці сили. Та вони були не безмежні. Перечепившись через якогось валуна, Наріта впала і вже не могла підвестись. Ніла першою помітила відсутність жінки.

– Стійте. Наріта відстала. – гукнула вона.

Втрьох вони повернулись назад, і за кілька метрів знайшли Наріту. Жінка сиділа обпершись спиною об камінь.

– Чому ти не гукнула нам? Ми тобі б допомогли. – присіла поряд неї Луна.

– Я тільки заважаю вам. Без мене ви зможете зайти набагато далі.

– Як ти можеш таке казати? Ми тікаємо, щоб ти могла залишатись з нами. – попрікнула її Луна. – Ось ми трішки відпочинемо, і всі разом підемо далі.

Зловісні очі-місяці сховалися за обрієм. Небо, закутане у важкі хмари, почало трохи світлішати. Це на Планету мертвих прийшов день. Стало видніше, та не на багато. Все ж втікачам вдалось розгледіти неподалік старий шурф, який вів у глиб планети. Це могло стати для них непоганим сховком на перший час.

– Я провірю чи можна туди спуститися. – визвався Тевій.

– Я з тобою. – не відпустила його самого Луна. – Там може бути небезпечно.

Хлопець не заперечував. Вхід до шахти виявився не глибоким, і в неї легко було спуститися. Внизу Тевій і Луна знайшли проржавілу масляну лампу. В ній було трохи оливи, і їм вдалось її запалити. Тут, в низу, втікачі не боялися, що вогонь побачать їхні переслідувачі. Вони уважно роздивились навколо. Знайшли кілька ще не палених факелів, які шахтарі використовували для освітлення шурфів.

– Як ти гадаєш, в цієї шахти ще є входи? – спитала дівчина у Тевія.

– Важко сказати. Є великі шахти з кількома входами, та вони не завжди з’єднуються між собою. Яка ця з першого погляду не оціниш. Треба пройти далі.

– Тоді давай нагукаємо няню і Нілу і підемо всі разом.

– Я згоден. Тут можна знайти і сховок і шлях до втечі. І ходити туди-сюди, не обов’язково.

Невдовзі, вже всі разом, втікачі брели темними коридорами підземелля. Факели використовували економно. Наступний запалювали лише тоді, коли попередній згоряв вщент. Дуже раділи коли знаходили недопалки факелів залишених шахтарями. Тунелі були різними: широкими і низькими, високими і вузькими. Деякими доводилось лізти навкарачки. Кілька разів потрапляли у великі підземні печери видовбані рудокопами. З них вело кілька проходів. Втікачі починали сперечатися між собою, в який саме іти. Та ішли завжди саме у той на який вказувала Луна. У дівчини було якесь передчуття шляху. Наче щось невідоме кликало її до себе. Та кінця шляху не було видно.

– Може з відси немає іншого виходу. – втрачаючи надію, спитала Ніла. Вона як і всі інші вже немала сили іти далі.

– Ні вихід повинен бути. В нас є повітря хоча не дуже свіже, а це означає протяг. – стомлено витираючи пил на обличчі відповіла Луна.

– Давайте трохи поспимо. – запропонувала няня. – Нам вже нікуди поспішати. Наберемось трохи сил, а тоді знову будемо шукати вихід.

– А я, взагалі не розумію, навіщо було сюди спускатися, якщо тепер намагатися відшукати вихід, щоб вийти? – знизав плечима Тевій. – Перечекаємо тут трохи, а потім повернемось туди, звідки прийшли. Тут нас точно ніхто не знайде, а харчі і вода у нас є.

– Можливо ти правий. Та якась невідома сила підказує мені, що треба рухатись в перед. Назад повернутися, як ти кажеш, ми завжди вспіємо.

На цьому невелика суперечка скінчилася. Трохи перекусивши всі вклалися відпочивати. Сон прийшов швидко він наче м’якою, теплою ковдрою накрив втікачів. Зараз вони були вільні, і це був їхній перший сон на свободі. Луні снилося, що вона іде по темному коридору все глибше у надра планети. Її факел згасає, і вона опиняється у непроглядній темряві. Та це виявляється порятунком для неї, бо далеко по переду вона бачить світло і поспішає до нього. Вона потрапляє у печеру стіни якої світяться самі по собі. Там вона бачить молодого чоловіка і жінку. Вони чикають на неї. В обличчі чоловіка, Луна помічає щось знайоме і рідне. Вона вже десь його бачила. Дівчина намагається підійти до нього ближче, та мішає провалля, що звідкись узялось між ними. Єдине що вона змогла розгледіти , це медальйон у нього на грудях. На прикрасі зображена змія що обвила кинджал. Жінка,що стоїть поряд з чоловіком, теж має медальйона, але у вигляді сонця. Ці двоє показують їй у глиб печери. Там лежить великий прямокутний камінь. На тому камені висічені якісь письмена. Ось Луна бачить камінь просто перед собою,та прочитати на ньому нічого не може. Вона озирається, щоб попросити помочі у незнайомців, та замісто їх до неї наближається якесь вогняне страхіття з єдиним але страшним, великим, спопеляючим оком. Дівчина закричала і проснулась. Навкруги була все таж непроглядна темінь.

– Тобі щось наснилось, дитинко моя. – почувся голос няні.

– Такого страхіття я ще ніколи не бачила у вісні. – відповіла Луна.

– Що то за страхіття? – поцікавилась сестра.

Дівчина розповіла все що запам’ятала. Уважно вислухавши її, Наріта задумливо промовила:

– Цей сон не з проста. Колись давно, ще тільки но, як я сюди потрапила, і працювала на копальні, я чула розповідь каменярів. Вони розповідали, що в одній з шахт рудокопи знайшли камінь, схожий на той що тобі приснився. Почувши про це, жерці одразу всіх з відти вигнали, а шахту засипали. Бо начебто той камінь розповідав про те, як можна знищіти Магру. А створив його білий маг, перший з усіх магів. Він проник у минуле і залишив нам попередження. Якщо в тобі, мила моя, є зародки чарівної сили, то саме тобі і повинна відкритися таємниця цього каменю.

– А якщо ми, зараз саме у цій шахті? – висловив припущення Тевій. – І саме ця таємниця веде тебе у перед? Тому ти ведеш нас все далі і далі.

– Але ж, Наріта каже що шахту засипали. – засумнівалась Ніла.

– А якщо якийсь з проходів пропустили, і саме в нього ми і потрапили? – не здавався хлопець.

– Не сперечайтесь. Пішли краще далі, поки є чим освітлювати шлях. – запропонувала Луна.

Всі погодились. Її дивний сон, і загадка пов’язана з ним, наче додала сил втікачам. Запаливши факела вони рушили у перед. Пройшовши трохи вслід за сестрою, Ніла несподівано спитала:

– Скажи Луно, як ти вважаєш, ті чоловік і жінка у твоєму сні, то наші мама і тато?

– Не знаю. Я ніколи не бачила себе зі сторони, та на них ти, точно не схожа.

– А які вони були?

– Жінку я не розгледіла як слід. Запам’ятала лише що вона висока, статна і красива з довгим темним волоссям. Чоловіка розгледіла краще. В нього теж темне волосся але стягнуте на потилиці стрічкою. Він красивий, у нього добрі сірі очі і невелика борода. Ще я запам’ятала медальйони у них на грудях. От і все.

– Твої очі теж красиві і сірі. – вирвалось у Тевія. Та засоромившись своєї несподіваної сміливості, він одразу замовк.

– Як це втекли? – витріщився на старшого вихователя Темхус. – Ти ж казав, що вони поважають Магру і готові їй служити!

– Я не знаю. Вони вилізли через вікно. Їм поміг один з охоронців. – злякано белькотів жрець.

Бідолаха майже лежав в ногах у Темхуса. Він розумів що для нього все скінчено, але з усіх сил намагався відстрочити неминуле.

– Ми обшукали все навколо замку, вони наче крізь землю провалилися. – виправдовувався жрець.

– Крізь землю?– блиснув очима син Магри.

Несподіваний здогад блискавкою пронизав його свідомість.

– Крізь землю! Шахта! А ви шукали під землею? – запитав у вихователя Темхус.

– Ні.

– Поблизу старого замку є шахти?

– Так. Є одна. Ну це та, що з чаклунським каменем. – згадав жрець.

– З каменем? То чому ви там не шукали?

– Але ж вона давно засипана.– виправдовувався бідолаха, сподіваючись, що можливо його простять і дадуть змогу реабілітуватись.

Та сподівання були марні. Темхус кинув в нещасного вогняний шар, і в мить спопелив його. Син зла обвів поглядом присутніх.

– Хот з вас бажає такої ж долі?

У відповідь мертва тиша. Слуги Темхуса і Магри боялися навіть ворухнутися.

– Даю вам строку, до Дня вшанування. Не приведете втікачів, всі станете жертвами. – крижаним голосом пообіцяв верховний жрець. – В першу чергу, знайдіть засипану шахту, і обстежте її.

Жерці в знак покори вклонилися своєму повелителю, і не розгинаючись, задкуючи залишили тронну залу. Темхус стомлено підвівся і підійшов до колодязя, на дні якого спочивала його мати. З ями пашило жаром, і підіймалися до гори випари сірки. Син зла на повні груди вдихнув те зловонне повітря.

– Мабуть, не виїде по доброму з тим чаклунським виродком, мамо. Доведеться її убити. Так буде безпечніше для тебе… – він трохи помовчав і додав: – … і для мене.

Втікачі зайшли так далеко, що про повернення назад не було і мови. Вже майже догорів останній факел, а кінця підземному тунелю не було видно.

– Ну, і що тепер? – спитав Тевій, коли полум’я, випустивши останні іскри, згасло.

– Будемо іти навпомацки. – вперто наполягала Луна.

– А іншого вибору в нас і немає. – підтримала свою вихованку Наріта. – Або ідемо, або помираємо тут, від голоду.

Заперечень більше не поступило і маленький загін рушив далі, обережно намацуючи шлях ногами і руками. Та ось як, у Луненому сні, попереду ледь помітно зажевріло світло. Спочатку воно видавалось лише маренням змучених мандрівників. Та с кожним кроком світло ставало все яскравішим і помітнішим.

– Здається попереду вихід! – зраділа, як і решта втікачів, Луна. – Я ж карала, що треба іти в перед! Я ж, казала!

Дівчина побігла, гукаючи за собою інших. Невже її сон збувався? Дійсно попереду виявилась невелика підземна печера. В ній горіло багаття, навколо якого сиділо кілька людей. Мешканці цієї печери були худими, змарнілими, зодягненими в якесь брудне лахміття. Наріта одразу побачила в них рабів з каменярень. Колись, вона сама, нічим від них не відрізнялась. Сидячи біля маленького багаття, вони тулячись один до одного намагались зігрітися. Побачивши незнайомців, що вийшли з тунелю, вони навіть не поворухнулись. Ці люди не боялися тих, хто виходив з темряви без вогню. Набагато страшнішими були ті, що заходили із зовні з факелами і зброєю. Звісно раби зацікавились неочікуваними гостями, та навіть цікавість не змусила їх полишити нагрітого місця біля багаття. Втікачі привітались. У відповідь тиша, і лише зацікавлені погляди. Наріта, яка вже колись спробувала на собі таке існування, дістала з торби сухарів і барильце з водою. Все це вона поклала додолу і відійшла. Біля вогнища заворушились. Підвівся найкремезніший з каменярів. Мабуть він тут був за старшого. Чоловік підійшов, забрав подарунки, і кивком голови запросив гостей до товариства. З великою невдоволеністю жителі печери посунулися уступаючи місце втікачам.

– Хто ви? Звідки тут взялися? – нарешті спитав кремезний чоловік.

Втікачі розповіли свою історію.

– Будуть облави. – без емоцій висказався один з рабів.

– Так. Будуть. – підтвердив кремезний. – До речі, мене звуть Шагар. Мене охоронці поставили наглядачем. Мабуть думають, якщо найбільший, то і най паскудніший. Тут у нас можете нікого не боятися. Вас не видадуть. Та затримуватись вам у нас небезпечно. В першу чергу вас шукатимуть там, де є люди. Якщо знайдуть не пожаліють ні вас, ні нас.

– Ми не затримаємось. – пообіцяла Луна. – Може хтось з вас чув про засипану шахту, в якій знайшли чарівний камінь?

– Є один такий. Він давно в цьому світі. Та за невідомих причин його не приносять в жертву, хоча давно б повинні. – повідомив Шагар. – Він мешкає в іншій печері, з іншого боку каменярні.

– Ви зможете показати, де саме?

– Можу навіть показати. – ні на мить не сумніваючись, відповів наглядач.

– Тоді пішли. Просто зараз. – попрохала дівчина.

– Зараз не можна. – заперечив Шагар. – Ще не було обходу. Прийдуть охоронці, перерахують нас. Потім залишивши варту охороняти периметр, підуть на відпочинок, лише тоді ми зможемо піти. А зараз, вам краще повернутися до того тунелю, звідки ви прийшли.

Втікачі, розуміючи становище, беззаперечно повернулися туди звідки вийшли, і стали чекати поки їх погукають.

Каролової чарівної сили виявилось достатньо, щоб швидко розправитись зі слугами зла. Недаремно Орнагул віддав йому свою силу. Старий чародій знав наскільки небезпечний і сильний ворог стане перед його учнем. Карол був безмірно вдячний йому за таку жертву. Тепер вхід за олтар був вільний. Він дістав зілля хлюпнув його на стіну і почав читати закляття. Тверда поверхня перетворювалась на дивну напівпрозору субстанцію, крізь яку можна було легко пройти. Карол нагукав своїх друзів.

– Двері відчинені, треба іти!

– Що робити нам? – гукнув до нього Ермс.

– Тримайте оборону! Якщо нам все вдасться, скоро ви будете вільними!

– Щастя вам!

Четверо сміливців ступили через браму у невідоме. Вони опинилися у величезній, темній залі.

– Це головний храм Магри. – здогадався Карол.

– Треба бути обачними. Тут напевно, багато вартових. – мовив Теймур, і з острахом роззирнувся на всі боки.

– Можливо. Та храм доведеться обшукати з низу до гори. Діти напевно десь тут.– відповів на те Карол.

– Тоді не втрачаємо даремно часу. Я і Плато підемо по оцих сходах на гору, а ти і Теймур по отих, до низу. – висказалася Хета, і не чикаючи заперечень потягла за собою чоловіка.

Каролові і Теймурові нічого не залишалося як відправитись до нижніх приміщень. Намагаючись не шуміти, друзі повільно спускалися по сходах. Внизу повітря було сперте і зловонне.

– Так смердіти, може тільки в’язниця. – висказав свою думку Теймур.

– Як для в’язниці, тут дуже тихо. Потрібен вогонь, в цій темряві нічого не видно.

Карол зняв зі стіни факел і заплив його. Те що вони побачили, шокувало. Вздовж вузького коридору стояли клітки битком набиті нещасними рабами, звезеними звідусіль для жертвопринесення. Всі ці люди стояли мовчки і дивилися на дивних візитерів. Ніхто не проронив навіть найменшого звуку. Карол освітлював їхні обличчя намагаючись видивитись щось знайоме, в цих змарнілих обличчях. Йому навіть уявити було страшно, що вони спізнилися.

– Ви часом не бачили десь двох дівчат, років чотирнадцяти? – запитував Карол у в’язнів.

Ті лише заперечно хитали головами. Та раптом з однієї клітки друзі почули:

– Ви шукаєте дітей? Живих дітей? Дівчаток? Так?

– Так! – зрадів Карол. – Живих! Дівчаток!

Разом з Теймуром вони підбігли до клітки з якої почули голос. Там, тримаючись за залізне пруття, стояв чоловік.

– Ми всі, кого ви бачите перед собою, привезені зі старого замку. Там , ми останні півроку працювали слугами. – почав свою розповідь раб.

– Ти знаєш де діти? – перервав його довгий вступ Теймур.

– У тому замку. Я сам їх не один раз бачив. Старий замок для них наче дім. Вони постійно там живуть. В них є власна нянька і вчителі, що навчають законам Магри. Ще їх вчать володіти різною зброєю. – розповів бідолаха. – Про них дуже добре піклуються.

Каролові до горла підступив ком. Що робити, як що їхні дівчатка не захочуть повертатися? Вони ж зовсім не пам’ятають своїх рідних, свою справжню домівку. Та і виховані за законами цього світу. Чарівник подивився на свого друга, і зрозумів що такі самі сумніви закралися і в його серце.

– Ми можемо вас випустити. – запропонував Карол в’язням.

– Не треба. Нам все одно нема де сховатися. Наша доля вже вирішена. – відповів все той же раб.

– Тоді, може вкажеш нам шлях до старого замку. – попрохав чарівник.

– Через головний вхід не ідіть. Через нього ходять лише жерці. Та і варта там. Ви виходьте чорним ходом. Через той хід водять рабів, і він не охороняється, лише запори. Як вийдете з відси, ідіть в бік триверхої скелі. Старий замок за нею.

В цей час, Хета з Плато обстежували верхній поверх. Всі приміщення на ньому були замкнені. Лише в кінці коридору із за дверей однієї з кімнат пробивалось світло. Залишивши Плато на сторожі, Хета обережно наблизилась, і одним оком зазирнула в середину. В кімнаті вона побачила кількох людей в чорних балахонах. Вони перемовлялися між собою. Мова йшла про засипану шахту і втікачів. Постоявши трохи під дверима, і не почерпнувши с того ніякої користі, Хета повернулася до чоловіка і разом вони пішли на зустріч з Каролом і Теймуром. Друзі зустрілися в головній залі.

– Ну як ваші пошуки? – запитала Хета у чоловіків.

– Ми вияснили де наші діти. – Відповів Теймур. – А ви, про що не будь дізналися?

– Ні. На горі кілька жерців. Та вони не становлять для нас інтересу.

– Тоді ходімо. Вийдемо чорним ходом, і підемо до старого замку. Там тримають дівчаток. – пояснив подальші дії Карол, і першим рушив на пошуки виходу.

Чорний хід знайшли швидко. Карол за допомогою нескладного закляття відчинив засови, і друзі вийшли на зовні. В далечі, на обрії виднілась гора з трьома вершинами, до неї і пішли мандрівники. Холодний вітер жбурляв їм в обличчя хмари куряви. Все навколо було вкрито пилом, і найменший порив вітру здіймав його до гори. Пил засипав очі, забивав ніздрі, тріщав на зубах, і від того, хоч жарко не було, постійно хотілося пити. Темні хмари звисали низько над землею, і здавалося змішувалися з курявою.

– Який непривітний світ. – промовила Хета.

– Так. Магра змусила наших крихіток жити тут. – скрушно захитав головою Теймур.

– Бачити все життя перед собою мертву землю, чорне небо, змучених непосильною працею і знущаннями рабів, хто не скам’янів би душею і серцем. – в голосі Карола чувся розпач. – Невже ми спізнилися, друже? Невже наші діти стали схожими на служителів Магри і Темхуса?

– Я не вірю в це! Кароле Боги Світла і Добра не полишали їх і тут! Ні Севіла, ні Федія не стали чудовиськами, вони наші діти! – слова друга, трохи заспокоїли чарівникові серце.

Втікачі терпляче чикали коли їх нагукають. Вони чули як охоронці проводили перевірку, рахуючи рабів. І ось нарешті почувся знайомий голос:

– Агов, де ви там? Вже можна іти. – це їх гукав Шагар.

Луна і її супутники вийшли із укриття. Каменяр помахом позвав їх за собою. Втікачі повільно ішли вздовж виритого людськими руками яру. Вони ховалися за великими брилами породи, щоб не потрапити варті на очі. Шагар легко орієнтувався в копальні, знав де знаходяться вартові і приміщення охоронців, тому швидко довів своїх нових знайомих до печери в якій мешкала потрібна їм людина.

– Де Лазар? – спитав каменяр у першого, хто трапився їм при вході до печери.

– Он, біля того вогнища.

Втікачі підійшли до вказаного місця. Всі, хто сидів біля багаття, звернули на них увагу. Насторожені погляди зміряли прибулих з ніг до голови. Та коли розгледіли між ними Шагара, заспокоїлись, і запросили до свого товариства.

– Що таке важливе змусило тебе, Шагаре, покинути сховок після відбою? – спитав один з місцевих каменярів.

– Ти Лазарю, і твої знання. – Пояснив Шагар.

– Ти про що?

– Цім людям потрібно відшукати засипану шахту в якій знаходиться «камінь чарівника».

– Навіщо?

– Щоб вибратись з цього світу. Подивись на цих дівчат, вони живі. Їм не місце у Світі мертвих. Допоможи Лазарю. Той камінь може підказати їм шлях.

– Я весь час думав, чому я досі існую у цьому сто проклятому світі? – задумливо промовив старий каменяр. – Можливо заради саме цієї миті, коли я зможу хоч комусь стати в пригоді? Звісно я допоможу вам! Я сам відведу вас до тієї копальні.

– Боги Світла і Добра не полишили вас, діточки мої. – у захваті промовила Наріта. – Нехай вони благословлять і вас, Лазар. Я і уявити не могла, що хтось зможе нам допомогти.

– Жінко, ми стільки настраждались, і так довго виглядали смерті, що вже ніщо нас не зможе налякати. Якщо те, що ви задумали, може нашкодити Магрі, то навіть вічне горіння в її утробі, не страшне. – відповів Лазар.

– То коли ми підемо? – спитала Луна.

– Ближче до світанку. Тоді навіть вартових зморює сон, і вони не такі уважні.

– Так що, є час трохи відпочити. От і відпочивайте, а я повертаюсь. – мовив до своїх нових знайомих Шагар.

– Дякуємо тобі за допомогу. – потис руку каменяреві Тевій. – Ми не забудемо твоєї послуги.

– В цьому, я однодумець з Лазарем. – відповів каменяр, і зник у темряві.

Ніч здавалась нескінченною. Втікачі як не намагалися, так і не змогли стулити очей. Нерви були настільки напружені, що навіть втома, не змогла їх розслабити. Нарешті Лазар скомандував у дорогу. Найважче було покинути копальню. Варта була повсюди. Втікачам довелося навіть повзти, щоб не потрапити її на очі. Нарешті можна було розслабитись. Охоронці залишились далеко по заду, а попереду таємниче, невідоме і небезпечне. Лазар упевнено вів їх у перед.

– Ти добре знаєш шлях? – спитала в нього Наріта.

– Я, цією дорогою, в своїх мріях, мандрував щоночі. Я був упевнений, що ця моя таємниця, колись, комусь знадобиться. Нам би тільки непоміченими дістатися до скам'янілого лісу, а там безліч нір і дірок де можна сховатися. Одна з тих дірок і веде до засипаної шахти.

– Ти впевнений що зможеш її знайти через стільки часу? – засумнівався Тевій.

– Хлопче, коли шахтарі знайшли камінь, то жерці перелякалися. Сам Темхус приходив на нього дивитися. Всіх, хто був цьому свідком, навіть не захотіли приносити у жертву. Їх просто залишили в середині копальні на вічні страждання. Адже ніхто з шахтарів не може померти поки його не уб’ють. Одним з тих знедолених був я. Всі виходи були засипані, і ніякої надії на порятунок не було. З розпачу, мої товариші, один за одним накладали на себе руки. Та я не здавався. Мною оволоділа лють. Я дав собі слово що виберусь з шахти і помщусь за своїх друзів і за себе. Не знаю скільки я блукав темними тунелями. Я майже втрачав розум. Я то починав марити, то впадав в істерику. Та заспокоюючись ішов далі. Нарешті мою упертість було винагороджено. Я побачив тьмяне світло, і вийшов на поверхню у скам'янілому лісі.