Текст книги "Федія (СИ)"

Автор книги: Наталья Мазоха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 6 страниц)

– Доцю. – звернувся Теймур до Севіли. – Саме тут, я вперше побачив твою маму.

– І ти одразу закохався в неї?

– З першого погляду. Колись я розповім цю історію.

– А як, ти познайомився з моєю мамою? – спитала Федія у Карола.

– Це було за таких обставин. Що навіть важко в це повірити. Коли ми повернемося додому, мама сама тобі розповість. А зараз нам потрібно знайти людину, що була знайома з Нарітою.

– Няня казала, що колись працювала в крамниці, де продавали скляний посуд. – згадала Севіла.

– Це гарна зачіпка. Гадаю, тут не так багато таких крамниць. – підхопив ідею Теймур.

Попитавши перехожих, мандрівники з’ясували де знаходиться посудна лавка. Одразу туди і направилися. Прямо на порозі вони зіткнулися з дівчиною років десяти.

– Дитино, ти не підсмажиш, де господар цього закладу? – спитав Карол.

– Он, за стійкою. – показала дівчина.

Привітавшись з невисоким, лисуватим чоловіком, якого дівча назвало господарем, чарівник запитав:

– Шановний, чи не знали ви жінки на ім’я Наріта?

– Вона працювала в мене продавцем. Та нажаль два роки тому померла.

– Про її смерть нам відомо. Ми її давні друзі. Вона прохала нас, якщо раптом з нею щось станеться подбати про її дітей. Нажаль, ми пізно взнали про її смерть. – злукавив Карол.

Він же не міг розповісти крамареві, що узнав Наріту вже після її смерті.

– Ви не знаєте, де зараз її діти?

– Знаю. – відповів господар лавки, і багатозначно глянув на шкіряний гаманець чарівника.

Карол поклав на прилавок два золотих кругляка. Чоловік швиденько згріб гроші, і показавши на двері відповів:

– Ви щойно зустрічали меншу, Нілу. Вона інколи прибирає тут у…

Та мандрівники не дослухали крамаря і вибігли з крамниці. Добре що в цей час, вулиця була майже порожня. І вони помітили як дівчинка зайшла до одного з будинків в кінці вулиці. Діставшись до потрібної будівлі, мандрівники постукали у двері. Їм відчинила огрядна жінка.

– Чого вам треба? – грубо спитала вона.

– Нам потрібно побачити Нілу. – Виступила в перед Федія.

– Навіщо вона вам?

– Ми друзі її мами, і хочемо побалакати з нею.

– У бідолашної Наріти було багато друзів, з усіма не перебалакаєш. А дбати про дітей довелося мені. Наче більшого клопоту в мене немає. – затулила, прохід до будинку, своїми формами, господиня. – Про що хочете балакати? Кажіть, бо не впущу.

Чарівникові знову довелося брехати.

– Розмова піде про спадок.

– Спадок? – очі жінки заблищали від цікавості, трохи провагавшись, вона запросила неочікуваних гостей до будинку. – Ну, тоді заходьте.

Ніла і її старша сестра, стояли неподалік дверей, і чули всю розмову. Та навіть голосу боялися подати. З усього було видно, що дівчата були залякані своєю опікункою. На єдине на що вони зважились без дозволу, це привітатися з гостями.

– Ну, і що там про спадок? – не запропонувавши навіть присісти, знову запитала господиня.

– А заповіла Наріта, опіку над своїми дочками, Луною і Нілою, нам. – Раніше за інших, обізвалась Хета.

– Кому це, « вам»? – виставивши у перед свої величезні груди, пішла у наступ на жрицю господиня.

– Мені і моєму чоловікові Плато. – не поступилась і на крок Хета.

– А де ви були стільки часу? Я їх годувала, одягала, витрачалась на ліки, а ви взялись хтозна звідки, і хочете отак, без документу їх забрати? Не віддам! – тримала оборону жінка.

Поки Хета і господиня сперечалися, чарівник злегка почаклував, і в його руках з'явився свиток. Це був Нарітин заповіт, в якому було записано все те, про що тільки но сказала Хета. Карол простяг його опікунці дітей. Жінка повертіла документ у руках. Було очевидно що вона не вміє читати, та свиток з печаткою справив на неї враження. І все ж, вона не хотіла відступати.

– А хто мені оплатить збитки?

Чарівник висипав на стіл купу золотих монет. Господиня на якусь мить втратила дар мови, і хутко накрила гроші ганчіркою. Потім підійшла до дівчаток, і штовхнула їх в бік Хети.

– Забирайте. Мені менше мороки.

Хета взяла сестричок за руки і вивила з будинку. Мандрівники пішли не попрощавшись. Та жінка не звернула на це ніякої уваги. Вона закрила двері на засув, і взялась рахувати гроші…

– Ви справді друзі нашої мами? – Несміливо запитала Луна.

Бідолашні діти так настраждалися, що вже нікому не вірили. Вони розуміли, що становище в них безвихідне, та все ж сподівалися на краще. Хета зупинилася, присіла на в почіпки перед дітьми, і погладила по голівках. Її очі сяяли добротою і ніжністю.

– Не бійтеся нас, маленькі. Більше ніхто вас не образить. Ваша мама була нам справжнім другом. Ми поважали і любили її. І нікому не дозволимо знущатися з її донечок. Поки ви ще маленькі, я і мій чоловік візьмемо вас до себе, і спробуємо стати для вас гарними батьками. А коли ви підростите, то самі вирішите як вам краще бути.

Старша з дівчаток обійняла жрицю за шию, менша теж прослідувала її прикладу. Хета аж сяяла від щастя. Не менш щасливим був і Плато, нарешті в них буде справжня родина!

У замку Орнагула на мандрівників чикали Мілена і Тума. Весь час поки чоловіки займалися пошуком дітей, вони доглядали за хворим чародієм. Орнагул згасав на очах, та все ж намагався триматися в цьому світі. Він дуже хотів дочекатися повернення Карола і Теймура. Ці кілька тижнів виявилися для подруг за надто, емоційно, важкими. Вони майже не розмовляли одна з одною. Тума постійно картала себе за ту, здавалось маленьку необачність, що привела до таких страшних наслідків, а Мілена, хоч і розуміла що Туминої провини в цьому немає, не знала як розрадити подругу, і лише здаля спостерігала за її стражданнями. Лише час від часу, жінки виходили на стіни заму і спостерігали за обрієм, сподіваючись побачити там корабель. Ось і сьогодні вони разом піднялись на стіну. Море було бурхливе і непривітне. Важкі хвилі розбивалися об скелясті береги, розкидаючи пінні бризки на всі боки. Вітер рвав на жінках одяг, і зривав з голови хустки. Та вони продовжували стояти і чикати на диво. Може саме сьогодні, в такий похмурий день, Боги Світла і Добра посміхнуться до них, і їхні кохані, разом з дітьми, повернуться додому. Раптом Тума повернулась обличчям до подруги, і дивлячись просто їй в очі, спитала:

– Ти ненавидиш мене?

Мілена аж здригнулась від такого питання.

– Ну що ти вигадуєш? За що мені, тебе ненавидіти?

– За те, що сталося.

– В цьому немає твоєї провини. Карол, тобі ж, усе пояснив.

– Але, якби я не зняла медальйона, Федія була б з вами.

– Але загинули б ти і Севіла. Хіба ми були б тоді щасливіші? Теймур і Карол повернуть дітей, ось побачиш! Все знову буде добре. В цьому замку знову пануватиме радість і … Корабель!

– Що? – не зрозуміла Тума.

Мілена простягла руку в бік моря:

– Корабель! Вони повертаються!

Жінки кинулися по сходах вниз. Вони бігли до порту тримаючись за руки.

– Тільки б все було добре. Тільки б вони знайшли їх. – шепотіла сама до себе Тума.

На березі зібралось багато народу. Хтось зі старих моряків висказав свою думку:

– Вони сьогодні не зможуть причалити. Хвилі дуже високі.

– Так. Можуть розбитись об скелі. – підтримав його інший.

– Що, ніяк не зможуть? – в розпачі, спитала Мілена.

Старий моряк здвигнув плечима.

– Хоч би, яким вправним був капітан, це небезпечно.

На «Севілі» теж розуміли, що з непогодою шуткувати не можна.

– Доведеться зачекати, поки хвилі стихнуть. – пояснив ситуацію капітан Пек.

– Як шкода. – зажурено зітхнула Тума. – До мами так близько, а побачити я її не можу.

– Так. Це очікування мені теж здається довшим, за роки, що ми провели на Планеті мертвих. – погодилась з нею Федія.

– Дівчатка, а що це у вас, такий сумний вигляд. – спитав Карол заглянувши до них у каюту.

– Негода, тату. – у розпачі пояснила Федія. – Капітан сказав, що ми не зможемо наблизитись до берега!

– Соромно доню. – вдавано сердито сказав Карол.

– Що, «соромно»? – не зрозуміла його дочка.

– Соромно забувати, що твій батько чарівник.

Дівчата запищали від радості і повисли в нього на шиї.

– То ми, не чикатимемо, поки корабель пристане? – спитала Севіла.

– Звісно не чикатимемо. Ходімо в каюту до Теймура, і разом вирушимо до замку.

З берега, зустрічаючі побачили, як від корабля відділилися чотири маленькі зірочки і перелетіли до замку.

– Це наші! – першою здогадалась Мілена. – Швидше біжімо додому.

– О Боги. В мене серце стане від хвилювання, і цієї біготні. – скаржилась Тума, та все ж, не відставала від подруги.

Від прислуги жінки дізналися, що їхні рідні в кімнаті у Орнагула. Мілена і Тума увірвалися туди наче вихор, забувши що старому потрібен спокій. І одразу ж розгублено зупинилися на порозі. Поряд з ліжком старого вчителя стояли їхні чоловіки з двома дорослими дівчатами. В кімнаті запанувала мертва тиша. Нарешті Карол (на його думку) знайшов потрібні слова:

– Ну, ось. Ми виконали свою обіцянку і повернули наших дітей додому.

– Вони вже виросли? – розгублено запитала Мілена.

Вона підійшла до доньки і взяла її за руку.

– Яка ж ти гарна, моя маленька. В тебе такі ж сумні і глибокі очі як у татка, і волосся таке ж саме. – здавалося жінка боялася якимось необережним словом відштовхнути від себе доньку.

Мілена усвідомлювала, що перед нею хоч і рідна, та зовсім незнайома людина. І з цією людиною ще потрібно познайомитись і потоваришувати. Та Федія була іншої думки. Вона стрімко обійняла матір і сильно притислась до її грудей.

– Матусенько, я так довго чикала нашої зустрічі! Я знаю що ти найкраща мама у світі!

І крига скресла. Севіла теж обійнялася з матір’ю. приміщення одразу ожило, і наповнилося веселим гомоном і сміхом. Посміхався і старий Орнагул. Карол присів біля нього і обережно обійняв.

– Я просив Богів, щоб вони не поспішали мене забирати, і дали змогу побачити вас ще раз. – шепотів старий чарівник. – Нарешті вся родина в зборі. Я спокійно можу відправлятися у вічність. В цьому світі я виконав своє призначення. А в тебе мій хлопчику поки що все тільки починається. І перший учень в тебе вже є, це твоя дитина.

– Так. – похитав головою чарівник. – Я спробую наслідувати вас, і навчити тому, чого навчили і Ви мене.

– Навчи… Та в тебе небагато часу. – з цим останнім словом з Орнагула вийшов і останній подих.

– Його серце не витримало радості. – склавши висохлі учителеві руки по верх покривала, мовив чарівник.

– Твій учитель був дуже старий? – спитала Федія.

– Так. Дуже. Навіть порахувати важко. – відповів Карол.

– Ти теж стільки ж проживеш?

– Ні. В мене буде звичайне людське життя, як і у твоєї мами. – пояснив чарівник.

– Чому? Ти ж теж маг!

– Я обов’язково це тобі поясню, але не сьогодні. Потрібно сповістити всіх, хто знав Орнагула, що він помер, і з честю провести його в вічність.

Атмосфера замку була переповнена смутком і радістю. Смутком за втратою дорогої людини, і радістю повернення дітей. Всі, хто приїхав в цей час в замок, висловлювали господарям і співчуття, і вітали з перемогою над Магрою і поверненням дівчат.

– Я завжди вірив, що старий не помилився вгледівши в тобі обраного. Ти зміг здолати зло, що тиранило нас так довго. – потис руку другові Каху.

Він як і решта вісім учнів Орнагула явився до замку, аби віддати останню шану вчителю.

– Це зробив не я, а Федія і Севіла. – заперечив молодий чарівник.

– Якби не ти, її і на світі б не було. Як ти гадаєш, чому камінь з інструкцією, був схований саме на Планеті мертвих? – запитав дев’ятий учень, і сам же відповів: – Та тому, все так і повинно було статися. Магра не врахувала сили Вартохара. Він вмів мандрувати в часі і далеко вперед, і повертатися в минуле. У свій час він знав все. Він створив всі ті чарівні речі, щоб ти, з їх допомогою і здолав Магру. В тебе багатий потенціал, і якби не твоя дочка, ти б досяг величі і сили першого мага – Вартохара.

– А що зі мною не так ? – почувся за їхніми спинами голос Федії.

Дівчина ненароком почула розмову дорослих, бо прийшла погукати їх на обід.

– Все чудово, доню. Я давно мав стобою поговорити, та все не випадала нагода. – обійняв Карол за плечі Федію. – Давай присядемо і побалакаємо.

– Тоді, я вам не заважатиму. – чемно вклонився Каху, і вийшов.

Чарівник з дочкою сіли один напроти одного.

– Розумієш…– нерішуче почав своє пояснення Карол. – … чарівники ніколи не одружувались. Я перший хто порушив це правило. Мене попереджали про наслідки. Та я дуже кохаю твою маму, тому не зважив на це. І зовсім не жалкую, бо в нас народилась чудова донечка. Обставини склалися так, що ми тебе не виховували. Та твоя внутрішня сила сама направила тебе на вірний шлях, і я пишаюся тобою.

– Тату, ти кажеш дуже приємні для мене речі, але зовсім не те, що я хочу почути. – перервала його тираду дочка.

– Коли тобі виповниться шістнадцять років, вся моя сила перейде до тебе. Такий закон магії. – пояснив Карол. – Я стану звичайною людиною, а ти найсильнішою і першою в нашому світі чарівницею. В тобі акумулюється сила всіх прийдешніх поколінь магів. Та володіти силою, це одне, а вміти нею користуватися, це зовсім інше. За ці два роки, що нам залишилося, ти повинна оволодіти цими знаннями.

– А якщо я не схочу бути чарівницею? – запитала дівчина.

– Боюся, в тебе немає вибору. – сумно всміхнувся Карол. – Ти народилася з цією силою, і тут нічого не поробиш.

– Тому ти і казав, що житимеш стільки, скільки і звичайні люди?

– Так. І це добре. Бо і твоя мама звичайна людина. Я не хочу її поховати, а потім жити лише спогадами про неї. Я радий, що нам одміряно однаково.

Карол ніжно поцілував дочку в лоба.

– Пішли обідати. Скоро церемонія погребіння.

Високо в небо злетіло полум’я погребального вогнища. Всі друзі старого чаклуна стояли навкруги тісним колом, не пускаючи до душі померлого темні сили. Вони вірили, що вона полетіла разом з іскрами від жаркого вогнища в чудовий світ. Бо саме на це і заслуговувала. Ніхто з присутніх навіть в думках не зміг би сказати про Орнагула нічого поганого, бо все його життя було служінням добру і людям.

Два роки пролетіли як одна мить. За цей час Мілена народила двох хлопчиків-близнюків, Левія і Алана. Федія пізнавала премудрості магії, і це в неї виходило навіть краще, ніж в свій час у Карола. Теймур побудував ще кілька кораблів і зайнявся торгівлею. Тепер у нього і у Туми був власний будинок. Севіла постійно пропадала в замку чарівника, і навчалась разом зі своєю названою сестрою, та не магії, а звичайним наукам. Це їй надзвичайно подобалось. Дівчину просто силою доводилося відривати від книжок. Наближався день їхнього народження. Повноліття дівчат, як колись і перший рік, вирішили відсвяткувати разом у замку. всі помітно хвилювалися, особливо Федія. Та її можна було зрозуміти. В цей день, на її дівочі плечі, ляже велика відповідальність.

– Тату, мені страшно. – зізналась якось дівчина. – Ти багато чому мене навчив. Та разом з цими знаннями, прийшло і розуміння тієї сили, що скоро ввійде в мене. Ти впевнений що я впораюсь?

– А ні трохи не сумніваюся в тобі. – з упевненістю відповів батько.

– Я багато думала, і вирішила, що піду мандрувати, як колись ти мандрував.

– Мене змусили обставини. У тебе, хвала Богам, немає такої необхідності. – спробував умовити дочку Карол.

– Тату, я хочу пізнати світ в якому я живу. А якщо вдасться то і інші світи. – не відступала дівчина.

Карол замислився. Він згадав свій перший похід з дому. Він лише хотів дослідити ліс. А обійшов всі світ системи. Та ніколи не пошкодував про це. Він важко зітхнув.

– Якщо ти так вирішила, то іди. – Карол зняв свій пасок з кинджалом і простяг донці. – Амулет, що я тобі подарував, і цей кинджал одне ціле. Не один раз вони врятували моє життя. Гадаю тобі вони теж стануть в пригоді. Ці речі, творіння Вартохара. Створені вони як оберег від темних сил, нехай і тебе вони бережуть.

Федія обняла батька за шию:

– Я знала, що ти мене зрозумієш.

– Я розумію, а як ми це пояснимо нашій мамі ? – сумно всміхнувся чоловік.

Мілена впала в розпач, почувши про рішення доньки.

– Федія, ти ж зовсім юна, щоб самій подорожувати. Тебе може кожен скривдити. – намагалась вона врозумити дівчину.

– Мене? Мамо, ти забула хто я? – пригорнулась до материних грудей Федія. – Я не позаздрю тому, хто на таке наважиться. І потім, ви ж не зовсім самі залишаєтесь, а з моїми братами.

– То може, ти через Левія і Алана ідеш? – запитала жінка.

– Ні мамо. Не через них. Я дуже люблю малих. Та якби їх і не було, я все одно б пішла. – впевнено відповіла дочка.

За кілька днів по тому, як відсвяткували її і Севілене повноліття, Федія залишила стіни рідної домівки. Вона отримала те, до чого її так старанно готовив батько. Це виявилось зовсім не так страшно як вона думала. Просто прокинувшись одного ранку, вона зрозуміла, що стала могутньою чарівницею. Попрощавшись зі своїми рідними, вона пішла досліджувати прекрасний і таємничий світ. Вона йшла кам’янистою долиною вдихаючи терпкі пахощі полину. Раптом побачила попереду знайому постать. Зір її не підвів, сидячи на валунові, на неї чикала Севіла.

– Та й довго ти спиш, сестро. – лукаво посміхнулась вона до Федії.

– Звідки ти тут?

– Встала ще затемна, залишила мамі і татові записку, і вийшла тобі на перед. Бо інакше, мене нізащо б не відпустили.

– То ти втекла! – констатувала факт молода чарівниця.

– Хіба тобі, в подорожі, не буде сумно самій?

– Тепер не буде. Це точно! – засміялась дівчина.

Взявшись за руки сестри вирушили в невідоме. Там, попереду на них чикає щось цікаве і таємниче. Та це вже інша історія!

19.02.12.р.