Текст книги "Федія (СИ)"

Автор книги: Наталья Мазоха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 6 страниц)

–03/10. 2011.

Федія.

Здавалося що над головою не небо, а хтось розлив смолу, і пітьма відчувалась на дотик, липка і тягуча вона панувала скрізь. Та ось в далечі засвітився маленький вогник, потім ще один, і ще. Це йшли жерці. Вони поспішали до храму свого божества Магри. Сьогоднішня ніч буде для них священною, це ніч жертвоприношень. Жертвами будуть ті що донедавна мешкали на колись квітучій планеті, планеті Білих троянд. Весь цей світ був одним, дивовижної краси, садом. Жили в ньому крілокси – крилаті люди. На інших планетах системи Алагір їх називали «синіми птахами». Цей світ став першим який підкорила собі Магра. Вона як у кокон загорнула планету в чорні важкі хмари, що сховали її від життєдайних променів зірки. Позбавлені світла і тепла загинули рослини, за ними і всі живі істоти. Планета Білих троянд загинула. Та вона і не була потрібна зловісному божеству живою. Від нині цю планету стали називати планетою Мертвих. Лише кілька крілоксів змогли прорватись крізь хмарову завісу, і повідомити інших мешканців системи про страшну небезпеку, що нависла над ними. Син Магри (якого вона створила з людського попелу і крові) Темхус, побудував, на цій сплюндрованій планеті, для своєї властительки і матері, храм. Він і сам мешкав в ньому, де зараз і чекав на жерців. Він стояв біля вогняного колодязю, в якому проживала сама Магра, і опершись руками об кам’яного зруба дивився на всепожираючі вогняні язики. Він згадував події недавнього часу. Він, а тим більше Магра, не сподівалися що в цій маленькій зоряній системі отримають такий сильний спротив. Білі маги доклали всіх зусиль, щоб не пустити завойовників далі планети Мертвих. Звісно, їхні сили не можна порівняти з можливостями темного божества, та все ж на деякий час довелося відступити,( бо білі маги зруйнували переходи що створила темна сила) і вдатися до хитрощів. Лише створений з мертвої плоті Темхус міг мандрувати між планетами. Він шукав на них прибічників Магри. З їхньою допомогою будувалися храми схожі на той в якому він зараз перебував. Кожен з тих храмів ставав воротами крізь які божество легко переходила з планети на планету і творила там свої чорні справи. Та ось з’явився обраний, що з допомогою чарівного скіпетра, «Першоджерела» і сили всіх білих магів, що мешкають в системі, водночас зруйнував храми і відрізав доступ темним силам до інших світів. Треба було щось робити. Якось повертати свою владу. Темхус відчував, наближаються якісь події. Та сам він не міг зрозуміти які. Що вони несуть для нього? Лихо чи відновлення влади? Лише Магра могла дати відповідь. Син нечесті з нетерпінням чикав появи матері, а з’явиться вона лише тоді, коли скуштує мертву плоть.

Жриці поважно зайшли в розкриті для них ворота. Коли останній з них став на вимощений каменем двір, служки закрили за ними прохід. Процесія піднімалась до жертовної зали. На самому верху широких сходів на жерців чикав Темхус. Він був зодягнений ( як і новоприбулі) у чорний балахон з каптуром. Було видно що він у поганому гуморі.

– Швидше ворушіться, ледацюги! Наша володарка не любить чекати. – люто прошипів він, і штурхонув останнього з жерців в спину.

Бідолаха ледве не впав, але не посмів показати свого невдоволення. Коли жерці стали навколо колодязя, Темхус пройшов і сів на свій трон. Вдарив гонг. Охорона почала виводити одну за одною нещасні жертви і кидати їх у вогняний колодязь. Весь храм наповнився воланням і благаннями про помилування. Здавалося що самі стіни просять порятунку, та ні що не могло зворушити звірячого серця верховного жерця. Нарешті затихла остання жертва і запанувала мертва тиша. Вогонь у ямі розгорався все сильніше і разом з вогняними язиками з глибин колодязя піднімалась Магра. Вся вона була сама смерть. Її чорне тіло огортав вогонь наче саван. Одне велике червоне око спопеляючи дивилось навколо. Жерці сильніше натягли каптури, щоб бува ненароком не глянути у те око. Лише Темхус мав змогу розмовляти з володаркою.

– О повелитель душі моєї! Володарко темного світу, дозволь звернутись до тебе з питанням.

– Питай, сину мій. – дозволило темне божество.

– Страшні передчуття переслідують мене. Щось загрожує нашому світу? Що саме, я не можу зрозуміти? Поможи розібратись в чому річ. Звідки іде те лихо?

Спочатку почувся моторошний стогін. Потім божество опустило голову наче вдивлялось у щось на дні вогняної ями. Нарешті, дивлячись просто на сина, Магра проказала:

– В Світі людей, у «обраного», скоро народиться дитина. Це маленьке створіння вбере в себе силу всіх білих магів. Саме це немовля і є тією загрозою що ти відчуваєш. Викради дитину і змусь служити мені. Тоді сила наша буде безмежною! Ми підкоримо цю систему і весь всесвіт! Тільки запам’ятай Темхусе, дитина повинна сама захотіти служити мені, а не під натиском страху і сили.

– Я все зроблю, щоб виплодок чародіїв опинився в нашому світі, і став одним з нас! – пообіцяв Темхус.

Магра у відповідь вдоволено зареготала і щезла в глибинах вогняної бездни.

– До побачення, мамо. – прошепотів, наче сам до себе верховний жрець, потім обвів очима присутніх: – Ви все чули?

Жерці ствердно закивали головами.

– У нас в Світі людей багато боржників. – продовжував Темхус. – Вони за свої жалюгідні душі нададуть потрібну інформацію. Нам залишиться лише діяти. Тому вирушайте туди і без дитини не повертайтесь!

Останні слова верховний жрець прокричав майже в істериці. Та жерці стояли в нерішучості.

– В чому справа? – прогарчав Темхус. Вид люті, на зовні, почало виходити його звіряче нутро. Присутні в страхові посунули від нього. Лише в одного вистачило сміливості пробубоніти:

– Але ж, Володарю, всі переходи зруйновані.

Темхус трохи охолов.

– Бовдури! Що б ви робили без мене! На потрібній нам планеті є острів Далмарія. На ньому живуть пірати. Вони служать Магрі. Храм Повелительки там залишився майже не ушкодженим. Хоч колодязь і зруйновано, прохід для мене і для вас залишився.

Темхус ткнув своїм жезлом у стіну позаду свого крісла. Стіна здригнулась і тьмяно засвітилась. За якусь мить вона перетворилась у повітряну субстанцію, крізь яку можна легко пройти. Чим жерці і скористувались…

Після весілля Карол і Теймур разом зі своїми дружинами, по проханню Орнагула, залишилися жити в його замку. Учням старого чарівника вже був час вирушати в світи, і шукати там власного місця. Орнагулу не хотілося доживати свій вік на самоті. Та й помешканню не вистачало жіночих рук. Мілена і Тума відразу заходились на свій смак і розсуд прикрашати оселю. Карол хотів було спинити їхні старання, та господар замку не дозволив.

– Тут завжди було трохи не затишно. Хоч я сам створив це житло, ці квіти на вікнах і фіранки що повісили жінки, зробили його теплим і ріднішим. Хіба ти, мій хлопчику, не помічаєш цього?

– Помічаю. Та я гадав що вам це не сподобається. – трохи зніяковів Карол.

– Ну що ти! – засміявся старий. – Я завжди жив у своєму власному світі, і майже не звертав уваги на своє оточення. Мілена і Тума наче два промінчики світла зігріли скам’янілу душу, і змусили подивитись навколо іншим поглядом. Тепер мені хочеться у світлій, затишній кімнаті просто сісти перед комином, загорнутися в теплий плед і спокійно подрімати не хвилюючись ні про що.

Молодому чарівникові було приємно, що вчитель оцінив старання жінок, і більше не перечив новим господиням. А ті, дізнавшись що їх підтримує сам Орнагул, просто не могли зупинити свої фантазії. З них так і фонтанували різні ідеї. Спочатку заставили квітами всі куточки, вікна і кімнати у самому замку. Каролові і Теймуру по всяк час доводилось тягати горщики з землею , і воду щоб поливати рослини. Потім вирішили засадити все подвір’я квітучим чагарником і трояндами. А на останок, у най затишному куточку двору, спланували дитячий майданчик бо обидві були вагітні, і їхні круглі живити смішно тирчали під спідницями. Чоловікам сподобалась їхній замисел. Та уявивши скільки прийдеться працювати, в них голови пішли обертом. Карол хотів було все на чаклувати, та Мілена заперечила, і сказала що в те що робиш для своїх рідних,треба вкладати душу, а не чари. І вже тут, чоловіки приклали всі свої таланти і вміння. Жінки були в захваті від результату їхньої роботи. Щастя і радість лились рікою в цих старих стінах. Орнагул не міг натішитись спостерігаючи за молоддю. Як він прожив стільки років, не маючи всього цього? Єдиною розрадою для Орнагула були його учні. Та з ними він завжди був суворий і вимогливий. В замку ніколи не лунав сміх і музика. І тепер наче надолужуючи згаяне, старий дурів наче дитина, і сам був у захваті від своїх витівок. Карол навіть начав побоюватись за його самопочуття. Та все обійшлось.Та все ж життя в замку не було таким безтурботним як здається на перший погляд. Молоді пари займалися не лише улаштуванням свого родинного гніздечка. В кожного з них були і інші справи. Мілена і Тума майже щодня навідувались до поселення рибаків де створили безкоштовну лікарню. Карол служив головним чарівником при королівському дворі і турбот в нього вистачало. Теймур вивчав морську справу. Наставником у нього був капітан Пек. Вони разом з командою Пека відремонтували «Зірку» і вона виглядала як нова. Спокійні хвилини випадали дуже рідко. Одного вечора Карол з Міленою прогулювались недалеко від замку. Весь рік рослинність тут була скудною, та весна радувала безліччю яскравих квітів. Жінка зривала квітку за квіткою і складала до в букет. Вона вдихнула його аромат і мовила:

– Тут навіть квіти пахнуть магією.

– Це тобі здається. Квіти пахнуть квітами. – відповів чарівник і простяг дружині руку, допомагаючи присісти поруч.

– Після всіх тих пригод,що ми пережили, цей спокій мені здається якийсь не справжній. Наче все це не надовго. І чим ближче до пологів, тим тривожніше в мене на душі. Таке відчуття,що за мною хтось спостерігає. Хтось не добрий. – Мілена важко зітхнула.

– Ти перевтомилась. Ви з Тумою майже не відпочиваєте. Це в твоєму стані не добре. Не треба хвилюватися. Я зможу захистити тебе і нашу дитину.

– Я в цьому не сумніваюсь, та все ж побалакай з Орнагулом.

– Неодмінно. Хоча б для того щоб заспокоїти тебе. Та я впевнений він скаже те саме що і я.

Карол погладив кохану по спині і ніжно притис до себе.

За вечерею було весело і гамірно. Теймур поділився з друзями мрією про власний корабель. Тума аж охнула від захоплення. Решта теж його підтримали, і разом почали мріяти куди вони попливуть коли корабель буде готовий. Орнагул не втручався в розмову, а лише посміхався тонкими, схованими в бороді вустами. «Молодь!» – думав він.–« В них все життя попереду. Можна мріяти досхочу, і втілювати ті мрії в життя. А мої мрії залишились в минулому. Здається що я і народився старим». Орнагул зітхнув і встав із за столу.

– Пробачте, але мені старому, час відпочивати. – вибачився він перед молоддю.

Карол з Теймуром , в знак пошани теж підвелися.

– Я допоможу вам дійти до кімнати. – визвався Карол.

– Не треба. Я хоч і старий, та ще в змозі дійти до опочивальні.

– Я проведу. – Наполіг молодий чарівник. – Мені потрібно з вами побалакати.

Коли Карол з Орнагулом вийшли, Теймур провівши їх поглядом сказав:

– Останнім часом старий зовсім здав, хоча і намагається бадьоритися.

– Він старший за наших батьків в кілька разів. В кожної людини свій час відходити у вічність. Безсмертні лише боги. Час вчителя майже добіг кінця. – продовжила його думку Мілена.

– Як ти можеш так спокійно про це говорити. Орнагул нам як рідний. – обурилась Тума.

– Не сердься, подруго. – перервала її Мілена. – Я повністю згодна з Теймуром. Та як Орнагул буде доживати своє життя, зараз залежить від нас.

В цей час Карол сидів поруч з учителем в кімнаті старого. Він розповів про побоювання Мілени, і чикав поради.

– Темні сили завжди будуть загрозою тим, хто служить добру. Твоя дитина народиться особливою, і успадкує чарівну силу. Але проявиться вона не одразу. І що маля принесе в цей світ, зло чи добро, залежить від виховання. Сподіваюсь ви з Міленою будете гарними батьками.

– І я сподіваюсь. Та все ж, мене це трохи бентежить.

– Я б і радий тобі щось порадити, та я ніколи не був батьком, лише наставником, а це зовсім інше. Час все розставить на свої місця.

Час спливав дуже швидко. Тишу нічного замку пронизав жіночий зойк. Це Тума, підвівшись напитись води, несподівано відчула страшний біль в низу живота. Повитуха, що вже кілька днів ночувала в замку, і лягала спати не роздягаючись, одразу опинилась поруч. Навіть Теймур не встиг швидше за неї. Пологи були стрімкі, і вже за кілька хвилин новоявлена мати обіймала свого первістка. Теймур стояв поруч і плакав від щастя. Його маленька донечка, безпорадно вовтузилась біля материнської груді, і смішно плямкала ротиком намагаючись вхопити сосок.

– Ач яка бадьора. – стомлено посміхнулась повитуха. – Не вспіла з’явитись а вже тягнеться до цицьки. Ти годуй її дочко, годуй.

Тума розгублено подивилась на стару жінку:

– Я не вмію.

– Вмієш. Всі матері це вміють. Давай я тобі допоможу.

Повитуха поправила подушку об яку обпиралась породілля, трохи повернула їй руки і за мить дівчинка вже присмокталась до груді. Тумі спочатку було лоскотно, та несподівано все тіло пронизало відчуття ніжності і тепла, по щоках покотилися сльози. Теймуру здалося що жінці боляче. Він нахилився щоб допомогти, та повитуха спинила його.

– Не турбуй, з ними все добре.

В двері постукали, і до кімнати зайшли Карол з Міленою. Кілька секунд вони стояли мовчки переводячи погляди то на щасливих батьків, то на новонароджену.

– Хто це? – майже пошепки спитала Мілена.

– Дівчинка. – посміхнулась Тума і ніжно погладила дитину по голівці.

Мілена прослідкувала за тим порухом очима.

– Яке у неї чорне і густе волоссячко! Та і сама така смаглявка!

– Красуня як і її матуся! Правда ж вона схожа на Туму? – нарешті подав свій голос Теймур. Від хвилювання він у нього трохи хрипів.

Карол, заспокоюючи, поплескав друга по плечу. Та в самого тремтіли кінчики пальців, а до горла підкотив ком і він не міг вимовити ні слова.

– Ну, що подруго? Тепер справа за тобою. – стомленим голосом промовила Тума.

Всі відразу зрозуміли, що жінці треба дати відпочити. Повитуха взяла з її рук немовля і переклала до колиски. Дівчинка міцно спала. Майже навшпиньки всі залишили кімнату.

Мілену дуже розхвилювали роди подруги і в ночі в неї теж почались перейми. Ще один дитячий голос порушив спокій вікових стін. Карол заглянув до кімнати, де народжувала його дружина. На порозі його перестріла повитуха.

– Поздоровляю, у вас народилась чудова дочка!

– Дочка? А син?

Жінка засміялась:

– Син буде наступного разу.

Мілена побачила на обличчі коханого розгубленість, і першої миті не знала що сказати. Розчарування яке зараз відчував її чоловік боляче обпекло її серце. Вона відвернулася до стіни і заплакала. Каролові стало соромно за свою дурість.

– Міленко, люба моя, не плач. Я дуже радий, що у нас дочка.

– Справді? – жінка витерла долонею сльози. – Але ж я бачила вираз твого обличчя. На ньому зовсім не було радості.

Чарівник ніжно обійняв дружину і розцілував. Потім взяв на руки крихітний згорток і притис до грудей. Ніколи в житті він не відчував такої ніжності. Він гостро усвідомив, що доля цієї крихітки залежить від нього. Від його ставлення до неї, любові і піклування. Карол уважно подивився в очі дружині. Мілена відчула що він хоче щось сказати, і терпляче чикала цього.

– Розумієш кохана, я постійно чув від Орнагула, що наша стобою дитина успадкує мою силу. Тому вирішив, що це неодмінно буде син. Я навіть подумати не міг, що у мене буде дочка. Тому і була така реакція, а зовсім не тому що я розчарований. Я дуже її люблю, і дякую що ти подарила мені таку красуню.

Мілена з полегкістю зітхнула, і провела рукою чоловікові по щоці. Він перехопив її руку і поцілував у пальчики.

– Як ми її назвемо? – спитала жінка, любуючись як її коханий пестить немовля.

– Я не думав над цим. Ти як хочеш?

– Федія. Правда гарне ім’я?

– Гарне. – погодився Карол.

– А як назвали свою дочку Теймур і Тума?

– Севіла.

– Теж гарно. Але Федія краще. Сподіваюсь наші дівчатка будуть добрими подругами.

Малечу розмістили в одній кімнаті, їхні колиски стояли поруч. Нянька, яку найняли подружжя, мешкала теж тут. Мами вчились в неї доглядати за дітьми. Вони майже не полишали своїх крихіток. Спільні клопоти ще більше зблизили подруг. Вже пройшов майже рік з дня народження дівчаток. Життя в замку плинуло спокійно. Теймур втілював в життя мрію про свій корабель. Судно було майже готово, і за кілька тижнів планували всі разом відправитись в подорож по узбережжю. Карол вдосконалював свою майстерність чарівника, і щодня займався з Орнагулом. Саме сьогодні вчитель навчав його користуватись «Тарелю Пізнань». На вигляд це була золота таця з насипаною в нею срібним пилом. Старий поставив її перед своїм учнем.

– Як воно діє? – поцікавився Карол.

– Ну мабуть я тут для того щоб і пояснити це тобі. – трохи з серцем відповів Орнагул.

– Вибачте вчителю, я хвилююсь. – перепросив учень.

– Піднеси праву руку над тацею, і з фокусуй свої думки на тій людині долю якої хочеш побачити. Тільки не заглядай далеко в перед, тоді важко зрозуміти знаки.

Карол зробив так як роз’яснив старий чарівник. Для більшої концентрації закрив очі. В його уяві чітко сплило миле дитяче личко Федії. Вона посміхалась і тяглась до нього своїми рученятами. Карол посміхнувся у відповідь і розплющив очі . Він бачив як срібний пил під його рукою почав рухатись. Спочатку він розлився рівним пластом по всій тарелі, а тоді на ньому з’явились знаки. Орнагул глянув на них і з його горла мимо волі вирвався стогін. Старий зблід і трохи не впав. Карол кинувся до нього.

– Ти побачив знак? – спитав у нього учитель.

– Не встиг, я за Вас злякався.

– Піди подивись. Не за мене тобі зараз треба хвилюватись.

Карол глянув на тацю, і теж зблід. На срібному пилу чітко вималювалось велике око, в якому замісто зіниці був зображений людський череп. Це знак Магри.

Чоловік перевів погляд на Орнагула:

– Що це означає?

– Про кого ти думав?

– Про Федію.

– Магра знає про її існування. Дитині загрожує небезпека.

– Магра не має влади в нашому світі.

– Це не означає що вона не може нашкодити. Пам’ятаєш про Темхуса? Він здатний пройти куди завгодно, і зробить все що накаже його божество.

– Що ж робити?

– Надінь на доньку свого медальйона. Це звісно зробить тебе вразливішим для темних сил, та ти і так можеш постояти за себе. Та оберіг захистить дитину. Зло не зможе наблизитись до неї.

– Я зроблю це негайно.

Карол швидкою ходою направився в дитячу кімнату. Та перш ніж війти прислухався що робиться за дверима. З кімнати долинав глос Мілени, вона співала колискову. Чарівник обережно відчинив двері і зайшов. Дружина хитала колиски. Дівчата мирно спали. Карол не хотів лякати дружину тими страхіттями що дізнався. Він посміхнувся до неї і знявши з шиї свого оберега, мовив:

– Ось хочу зробити дочці подарунка. Вона ж донька чарівника і має повне право на цю прикрасу.

Карол обережно, щоб не розбудити Федію, надів їй медальйона.

Мілена насмішкувато позирала на чоловіка.

– І придумав же таке! Ну навіщо він їй зараз?

– Нічого, нехай носить. Ти тільки поглядай щоб він постійно був на ній.

З жіночого лиця зникла посмішка. Вона уважно подивилась на чоловіка.

– Кароле, ти від мене нічого не приховуєш?

– Ні мила. Нічого такого про що ти і сама здогадуєшся. Федія хоч і маленька, та вже чарівниця, і темні сили можуть її відчути. Я хвилююсь за неї. Оберіг захистить її.

Мілена в знак згоди похитала головою.

– Тоді все правильно. Я вдячна що ти так про нас піклуєшся.

– Хіба я раніше цього не робив? – спитав він.

– Звісно! Вибач коханий, я не хотіла образити тебе. Я трохи розгубилась.

Настав день святкування дня народження дівчат. Замок гудів у передсвяткових приготуваннях. На святкування запросили всю дітвору з рибальського містечка. Карол з Теймуром очікували на всіх своїх друзів. Поки інші займались приготуванням Тума прийшла щоб нарядити дівчаток у святковий одяг. Няня їй допомагала. Жінка вдягла на Севілу святкову сукню. Поряд сиділа Федія. На її грудях виблискував оберіг. Тума мимо волі звернула на нього увагу. Вона зняла прикрасу з дівчинки.

– Навіщо Ви, це робите? – здивувалася нянька.

– Я тільки приміряю на свою донечку, і поверну. – виправдалась Тума. – Ця прикраса така яскрава, хочеться подивитись як вона виглядатиме на Севілі.

Несподівано, позаду, почувся шурхіт, наче на підлогу сипався пісок. Жінки озирнулись, і зустрілись з двома парами лютих, налитих кров’ю, очима. Від жаху Тума притисла медальйон руками до грудей. Крик рвався з її горла, але застиг десь в середині. Ті страшні погляди її паралізували. Вона не могла ані рухатись, ані кричати. Жінка бачила як впала поруч неї мертва няня, як двоє людей в чорних сутанах забрали дітей і розчинились, наче їх і не було. Лише тоді на зовні вирвався крик, його почули у найвіддаленіших куточках замку. Тума впала без свідомості.

– Що сталось? – підбігши до дитячої кімнати, спитав Карол.

Тут вже зібрався чи малий натовп. Чарівник розштовхав прислугу, і зайшов у середину. Мілена бліда мов крейда, розгублено стояла посеред кімнати, а Теймур намагався розбудити дружину.

– Кароле, наші діти… Де наші діти? – Мілена ледве могла говорити від хвилювання.

Та Карол не міг їй відповісти, бо і сам нічого не розумів. Єдиною, хто все це міг пояснити, була Тума. Непритомну жінку поклали на ліжко. Довелося прикласти багато зусиль поки вона прийшла до тями. Коли до неї повернулась свідомість, вона мутними очима обвила присутніх, і несподівано голосно заридала.

– Заспокойся мила, заспокойся. – втішав її Теймур.

Тумі дали напитись води.

– Подруго, спробуй розповісти що сталось. Де діти? – нахилилась над нею Мілена.

Жінка ще деякий час схлипувала, та нарешті змогла промовити слово.

– Вони з'явились несподівано у нас за спинами…

– Хто з’явився? – перепитав Карол.

– Істоти в чорних балахонах, зі страшними очима.

– Це слуги Темхуса. – здогадався чарівник. – Тому що ти лишилась живою, завдячуй оберегові. До речі, чому він у тебе?

Лише зараз Тума усвідомила що як і раніше притискає медальйона до грудей. Вона знову заплакала:

– Це я у всьому винна. Я лише хотіла приміряти прикрасу Севілі.

– Не вени себе дитино. – почувся голос Орнагула. – Сталось те, що повинно було статись. Зло завжди найде мить щоб втрутитись в чиєсь життя.

– Чому ви так кажете? – зазирнула в очі старому Мілена. – Ви щось знали?

Орнагул опустив очі.

– Я теж знав. – подав голос Карол. – Вчитель вчив мене визначати долю людини. Тоді ми дізналися що Федією зацікавилась Магра. Тому я і надів на неї медальйона.

– А чому вони забрали і нашу доньку, навіщо вона їм?

– Я думаю, що як би на Федії був оберіг, то вони забрали б тільки її. Та прикраса була в тебе, і щоб не помилитися у виборі вони забрали обох дівчаток.

– Значить знявши медальйона, Тума врятувала життя собі і Севілі? – спитав Теймур.

– Саме так. – погодився з ним Орнагул. – Ще деякий час темні сили не знатимуть хто з дітей природжена чарівниця. Її сила пробудиться лише в повноліття.

– А як що вони не чикатимуть? – в очах у Мілени стояли сльози. – Якщо вони позбудуться її?

– Ні. Федія їм потрібна живою. В них якісь плани що до неї. Інакше вони зробили б з дітьми те що і з бідолашною нянею, їм ніщо не заважало. – заперечив Карол.

– Де ж нам їх шукати? – розгублено розвів руки Теймур.

– Це ми повинні з'ясувати в першу чергу. – Відповів Орнагул. – Пішли до бібліотеки, порадимось.

Залишивши дружин на турботу слуг, чоловіки пішли слідом за старим чарівником.

– Ви, вчителю, були праві, що то Темхуса. Це створіння зла може проникати в наш світ.

– Так у нього десь є прохід. – похитав головою Орнагул.

– Але ж, де саме? Наш світ дуже великий. – з болем промовив Теймур.

– А як що звернутись по допомогу до Аммани Богині Краси. – запропонував Карол.

– Гарна ідея. – погодився з ним Орнагул, і обернувшись до Теймура спитав: – Твій корабель готовий?

– Майже. Лишилось навести лад у каютах, та прикріпити снасті і вітрила.

– Скільки на це піде часу?

– Якщо поспішити день – два…

– Треба поспішити. Кличте на допомогу всіх хто погодиться. Я звісно не впевнений… та якщо дітей забрали на Планету мертвих. То в нас обмаль часу.

– Чому? – поцікавився молодий чарівник. – Ви ж казали, до повноліття вони дітям не нашкодять.

– Так. Казав. Та в тому світі, час іде набагато швидше чим у нас. Наш день дорівнює року там.

– То в нас лише два тижні? – тремтячим голосом перепитав Теймур.

Орнагул похитав у знак згоди головою.

– І моя донечка виросте не знаючи ні батька ні матері, серед одвічного зла?

У Карола, від запитання друга, пішов мороз поза шкірою. Він уявив Федію в оточенні живих мерців і лише тепер молодому чарівникові стало по справжньому страшно.

– Дитино моя… – тихо прошепотів він.

З хвилинного забуття його привів до тями голос Орнагула.

– Немає часу впадати у відчай. Негайно збирайтесь у дорогу. Лише у храмі, на острові Хети, ви зможете поспілкуватися з Амманою.

Карол з Теймуром пішли на верфі, і першого кого вони там зустріли був Пек. Теймур попросив його спостерігати за роботами які велись на новозбудованому кораблеві.

– Як справи Капітане. – поцікавився Теймур і простяг вітаючись руку.

– Все добре. Ще кілька днів і можна виходити в море.

– Немає кількох днів. В нас сталося лихо, і корабель потрібен негайно. – важко зітхнувши сказав молодий чарівник.

Він розповів капітану про все що сталося. Пек уважно вислухав. Хвилину постояв про щось розмірковуючи. Потім що сили свиснув. На той свист збіглись всі хто був поруч.

– Друзі мої! – звернувся до них капітан. – Зло знову піднімає свою бридку голову. Якщо йому не протистояти, станеться велике лихо.

– Що ми повинні зробити? – поцікавились робітники.

– До ранку потрібно закінчити роботи на цьому кораблеві. В ранці його потрібно спустити на воду.

– Зробимо все, що від нас залежить. – пообіцяли робітники.

Люди пам’ятали все те лихо що принесла у їхній світ Магра. Вони не бажали її повернення. Працювали всю ніч. На ранок корабель був спущений на воду. Він гордовито похитувався на хвилях, наче намагався сказати: «Дивіться всі який я красень!»

– Нам потрібна команда. Та не кожен схоче пливти в таку небезпечну подорож. – мовив до Пека Теймур.

– Якщо ти не заперечуватимеш, то я і мої люди до твоїх послуг. – ґречно вклонився капітан.

– Не заперечуватиму? Та я буду щиро вдячний за вашу допомогу! Мої дорогі друзі!

– Коли можна відпливати? – поцікавився Карол.

– Після обіду почнеться відплив, разом з ним ми повинні вийти в море. Інакше доведеться чикати ще дванадцять годин. – відповів Пек.

– Що ж, тоді відпочивати ніколи. Треба вспіти завантажити всі припаси. Впораєтесь без нас?

– А ви куди?

– Треба сходити попрощатись з дружинами і вислухати настанови Орнагула. Він весь цей час провів у пошуках підказок, як потрапити в світ Магри.

– Все зробимо, і будемо чикати на вас. Не спізніться! – вже в до гонку гукнув Пек.

В замку панував похмурий настрій. Та підготовка до подорожі не припинялась і на мить. Коли Карол і Теймур повернулись, їм на зустріч важкою ходою вийшов Орнагул.

– Вчителю. Ви погано виглядаєте. Втома дається Вам в знаки. – підмітив молодий чарівник.

– Встигну відпочити. – відповів на те старий.– Я де що знайшов у рукописах Вартохара. Мій учитель міг заглядати далеко в майбутнє. Пішли до бібліотеки, я вам покажу.

Чоловіки без зайвих суперечок пішли за Орнагулом. Коли прийшли до кімнати, чарівник показав на книги що лежали на столі.

– Подивіться сюди. В цьому рукописі є закляття що відкриває двері зла.

– Мається на увазі прохід Темхуса?– здогадався Карол.

– Правильно, мій хлопчику. Перепиши його, і добре запам’ятай. Від цього закляття залежить ваш переміщення на Планету мертвих, і ваше повернення з відти. І ось ще, я вважаю найголовніше з усього що я дізнався. – Орнагул підсунув книгу до Карола. – Прочитай!

Карол нахилився над рукописом:

– … и там в глибинах мертвої планети, є камінь. Хто знайде його, знатиме як здолати загарбника. Якщо себе не пожаліє, задушить живою кров’ю джерело зла. – Карол замислився.

– Ти зрозумів суть сказаного? – перервав його міркування чарівник.

– Я здогадуюсь, що на Планеті мертвих, десь схований камінь, на якому є інструкція що до знищення Магри. Треба буде його знайти. Решту ребусу розгадаємо на місці.

Теймур спостерігав за вчителем і його учнем зі сторони. Він захоплювався їхнім взаєморозумінням і злагодженою працею. Ось Орнагул підійшов до учня і поклав свою висохлу, старечу руку йому на плече.

– Залишилось лише одне.

– Що саме? – не зрозумів Карол.

– Тобі забракне твоєї власної сили щоб самотужки здолати зло. І я віддаю тобі свою власну силу, і силу чарівників пройдешніх поколінь.

– Ви не можете цього зробити! Віддавши чарівну силу мені, Ви станете звичайним смертним. Ваше життя скінчиться! Я не хочу Вас втрачати, вчителю! – Карол був у відчаї. Та Орнагул його не слухав.

– Я своє вже віджив. Більше нічим не зможу прислужитись людству. Це останнє що я повинен зробити свідомо. Не хочу забирати свій дар в могилу, а воно так і станеться як що ти мене не послухаєш. – тихо але твердо промовив старий чарівник.

Більше він не слухав заперечення свого учня. Він міцно стис Каролові руки в своїх, і пильно дивлячись чоловікові в очі, мовив:

– Силою Богів Світла і Добра, нехай моє стане твоє, і твоє служить тільки добру.

Яскравий спалах огорнув чарівників. Теймур від несподіванки прижмурився. Він мало розумів що відбувається, та розум наказував не втручатись. Він терпляче чикав поки на нього звернуть увагу. Яскрава хмара розтанула. Орнагул мов підкошений впав на підлогу. Останні сили покинули старого, а Карол від приливу великої сили вознісся майже під стелю. Якусь мить він приходив до тями. Теймур не витримав напруги, чоловікові було страшно від побаченого, і він закричав:

– Кароле, друже отямся!

Молодий чарівник розплющив очі. Повільно опускаючись до низу, він усвідомлював що відбулось. Орнагул зробив його наймогутнішим чародієм системи Алагір. Його чекає остання битва зі злом. Від того хто переможе залежить доля всіх мешканців системи.

– Що тут відбувається? Що зі старим? – схилившись над Орнагулом, засипав друга запитаннями Теймур.

– Це важко пояснити.

– А ти спробуй.

– Давай краще віднесемо вчителя до його кімнати, а поясню я тобі все згодом. Добре?

– Гаразд, я почекаю.

Чоловіки підняли старого чарівника, (він був легким як висохла билинка), і обережно щоб бува ненароком не завдати якоїсь шкоди, понесли. По дорозі вони зіткнулись з жінками.