Текст книги "Елізіум"

Автор книги: Наталя Чибісова

7. День шостий: Обіцянки

Магда розбудила Лізу. Жінка старанно вдавала, що вночі нічого не трапилося, але не помітити її занепокоєння було важко. Спостерігши це, Ліза стривожилася. Коли Ерік не прийшов пити з нею каву, побоювання посилилися. Майже не відчула смаку напою. Відчинити двері бібліотеки не наважувалася. Врешті, набравши у груди повітря, зайшла. Серце біснувалося. Ерік стояв на терасі в сонячних променях. Усередині все стиснулося. Стояла й дивилася, аж поки обернувся. Побачивши, що він усміхається, заспокоїлася. Збиралася сісти на диван, та він зупинив її.

– Сьогодні зустрічаємося востаннє, – почав Ерік. – Маю для тебе два подарунки. Один тобі сподобається, інший, боюся, ні. Спочатку добра новина. Я виконав обіцянку. Сьогодні вранці твоя подруга виїхала. Доклав зусиль, щоб прискорити все, аби ти була певна, що з нею все гаразд. До речі, твій друг Роберт поїхав разом із нею. Просила мене отримати дозвіл і для нього, я її прохання виконав. Йому б тепер кепсько тут велося.

– Дякую, – Ліза не знала, як висловити безмір своєї вдячності, тому слово вийшло якимось задавленим. – А другий?

Ерік підійшов до шафи, витяг звідти пакет. Простягнув його Лізі.

– Сподіваюся, все підійде. Це я купив для тебе. Сам.

Ліза заглянула в пакет і все зрозуміла.

– Не хочеш, щоб забруднили її одяг? – спитала вона, всміхаючись.

– Не хочу, аби на тобі був чужий одяг, – сказав він таким голосом, що в Лізи перехопило дихання, а на очі навернулися сльози.

У його вчинку стільки… Ліза навіть не знала чого. Чогось більшого… Її затопило світлом. Такий простий жест. Але в ньому значно більше, ніж у всьому іншому. Вона помиляється – його ставлення до неї не зовсім просте. У його вчинку було щось таке… Щось більше за смерть.

Він витлумачив її сльози на свій розсуд й став заспокоювати. Назвав себе дурнем, хотів забрати речі, але Ліза не дозволила. Тоді він, не наважуючись дивитися їй у вічі, відвернувся і сказав:

– Хочу про щось тебе попросити. Якщо нічого не вдасться… Навіть якщо не бажатимеш, навіть якщо вони зроблять усе (а намагатимуться), щоб не повернулася, повертайся. Навіть якщо буду старим. Чекатиму тебе. Тоді проживу всі ці роки інакше. Не позбавляй мене цього.

– Спробую. Теж маю прохання, – Ліза опустила очі. – Прагну, щоб був там. Знаю, просити про це не маю права, але в мене, окрім тебе, більше нікого немає. Ти зможеш? Зроби це для мене. Тоді не боятимусь зовсім. Не хочу чекати наступної зустрічі ще двадцять років. Розумієш, про що тебе прошу?

– Так. Розумію. Я спробую. Але може не вийти. На випадок, якщо не вдасться прийти, ось, візьми, – він простягнув їй складений аркуш паперу. – Тільки відкрий це… останньої миті, найостаннішої. Обіцяєш?

– Так.

Вони обійнялися цього разу зовсім по-братньому, наче воїни перед боєм. І в їхніх обіймах не було ані співчуття, ані добра, ані любові.

Ерік пішов. Не глянувши на неї востаннє. Не озираючись. Двері зачинилися. Зрозуміла, вчинив правильно, хоча нестямилася від бажання побігти за ним. Але в такому разі їх би довелося роз’єднувати, навіть не роз’єднувати, розривати, так міцно притиснулася б вона до нього. А це слабкість. Слабкість, що не заслуговує на вибачення.

Хай не повертається. Не намагається виконати обіцянки. Або нехай намагається, але йому не дозволять. Поряд із ним хочеться жити, а треба померти. Його присутність тільки ускладнить усе. Сильно. Якби була слабкою, потребувала б його руки, погляду, підтримки. Не потребує. Сама! Тоді витримає. Помилка! Якщо прийде, вона не зосередиться, озиратиметься на життя, на сонце, замість того, щоб іти у пітьму – поєднати з вічною тьмою розітнуту рівним світлом місяця-повні, сяючого в глибинах її сутності. Тьма! Священне безумство поклику в темне небо. Зустріч з Еріком – помилка. Химерний жарт долі. Після смерті Ерік піде в світле небо. Але знала – тепер вона повернеться, перегризе всі пуповини, навіть ту величезну світову пуповину, і знову вигризеться з пітьми, з вічного океану чийогось лона заради повернення на Землю. І змусить її до того не волання мертвих, хоч й лунають із минулого й майбутнього; не дивний борг, не відданий своєму виду, своїй крові, своїй стороні, а те, що земне життя, – єдине місце, де матимуть нагоду зустрітися. Вона повернеться заради цих шести-семи днів, які зможе провести з ним, навіть якщо задля цього доведеться вкотре померти. Лиш коли він пам’ятатиме. Знала – довгі двадцять-двадцять п’ять років ночами, які освітлюватиме місяць-повня, Еріка мучитиме безсоння, і він намагатиметься висловити темряві те, що не встиг сказати їй. А, можливо, силуватиметься повторити це тим, які житимуть у маєтку після неї, а потім, нарешті, знову їй, але вона нічого не розумітиме, бо не пам’ятатиме нічого. А може, вона помиляється, і для нього все це лише епізод, драматичний, складний, але він усе забуде, і життя знову повернеться в старе русло? Ліза не знала, та й не хотіла знати. Хай не приходить. Не порушує її спокою. Найімовірніше, так воно й буде.

Часу лишається мало. Треба підготуватися. Повинна пригадати обіцянку, хоч це вже й не видається таким украй необхідним. Головне – знає шлях. Майже підібрала ключ до четвертого лабіринту. Два лабіринти – для життя, два – для смерті. Разом – вічність.

Четвертий лабіринт. Вхід на Півночі, вихід на Сході. Що між ними? Може, це не так і важливо? Тепер можна розслабитися.

Стала роздивлятися книжки. Такі різні, стояли вони абсолютно безсистемно. Тут було все, що будь-коли мріяла прочитати. Кожна книга – душа. Занапащені душі. Зборище занапащених душ. Що встигне ще прочитати? За рештки часу? Жодної. Пальці ковзають по корінцях – м’яких, гладеньких, шерехатих. До чиєї душі доторкнутись? Несподівано подивилася на диван. Там – розгорнута книга. Певно, Ерік забув повернути на полицю. Що він читав? Такий знайомий том забороненого поета, старанно видрукуваний на друкмашинці, можливо, власноруч автором, а радше, якоюсь доброю душею. Хтось добряче ризикував. Заборонена література. Можливо, автор теж перебував тут. Судячи з усього, був таким, як вона. Тоді і його кров на цих стінах. Утім, міг і не бути проклятим. Як просто. Достатньо, щоб його звинуватили у цьому. Або у співчутті до проклятих. Це теж карається. Пособництво. Може, він любив прокляту? Цікаво, який саме вірш читав Ерік?

Підійшла до дивана. Сіла. Узяла книгу до рук. Поклала на коліна.

Довгий вірш. Строфи. Кожну пронумеровано.

Погляд зупинився на строфі під номером 18.

 
«Боже, що вона палить у цьому багатті? Не знаю.[11]11
  Й. Бродський. «Прощальна ода».


[Закрыть]
Поки дійду зірка може дотліти.
Наче твоя любов, як і невічна, смертна,
може піти в пітьму, може мене лишити…»
 

Що він шукав?

Про кого думав?

Ліза подивилася трохи нижче.

Її обпекло.

 
«Боже зимніх небес. Батько зірки над полем.
Страта мене не страшить, хоч і лякає обшир
цього безмежжя тьми, важкості дна
над морем:
Бо і сам я – любов. Бо і сам я – поверхня!
Не залишай мене! Ти мене не залишиш!
Знаєш – душа моя – це небесні покої,
Батьку, кожна любов, мучиш мене якою,
Душу мою, мене – робить безмежнішим,
ширшим».
 

Рядки нагадували молитву, і цю молитву візьме вона із собою. Може, Ерік зумисне лишив книгу для неї, щоб підтримати, зміцнити? Можливо, лишив ці рядки для неї, як ту нотатку, на випадок, якщо не зможе прийти? Раптом захотіла довідатись, що у нотатці. Рука було потяглася до кишені, де лежав папірець, але вона відсмикнула її. Якщо так дотримуватиметься обіцянок, не виконає жодної. Вона продовжила читати:

 
«Зимнього неба Пан, Той, що безмірність муки
раптом з любов’ю змішав; з простором незчисленним.
впасти на землю дай, дай розкинути руки,
щоби пальці мої звісились у морок смертний.
Буде нехай то хрест: горе долає доблесть!
Дай же обійми, ні, погляд лишень упіймати.
І проспівати про ту, чий невловимий образ
Змусив мене на землі краще Тебе пізнати».
 

«Буде нехай це хрест», «дай розкинути руки».

Ці фрази лякали найдужче. Бо у дивний спосіб нагадували почерк її пошуків, наче писав він про неї, шукали вони, знаходячись тут, одні й ті самі речі. Вона не розуміла, як такий збіг міг виникнути, але відчувала, повинна продовжити розшуки. Перечитала весь вірш. Шістнадцята строфа викликала більше подивування:

 
«Де вони всі? Де я? – Тут, у снігу, як
стеблина,
горло до неба тягну, сльози кривавлять очі.
Де вони всі? В землі? В морі? В вогні? Чи в
небі?»
 

Те саме питання.

Кого він шукав?

Чи не своїх мертвих?

Співвідношення.

Та сама комбінація, що й у неї, тільки викладена в інший спосіб.

Це і є ключ, що відчиняє четвертий лабіринт.

Земля. Море. Вогонь. Небо. Чотири стихії, які мусять співвідноситися зі сторонами світу.

Вона має відшукати співвідношення. І знайде його. Пригадала давню легенду, яку батько розповідав їй. Чотири архангели пильнували чотири сторони світу. Кожен із них мав ключа. І кожен керував власною стихією. Яким же є співвідношення? Думай… Думай…

Сторони світу і стихії. Це просто. Мусить бути просто. Але вона не пам'ятала. Але ж можна якось вирахувати?

Вогонь. Знаки вогню. Спека. Літо. Південь. Протилежність вогню? Вода. Протилежність Півдня – Північ.

Отже, вода – це Північ. Два співвідношення вона вже має.

Що далі?

Схід.

З чим асоціюється Схід? Ранок…

Ні, існує інший шлях. Треба йти по-іншому. Через іншу співвідносність. Через іншу структуру.

Дерево.

Світове дерево.

От про що ця історія.

Небо, Земля, Підземний світ.

Три елементи.

Небо – височінь, повітря.

Тож повітря – Схід.

Залишився Захід.

Отже – Захід – це земля.

Нарешті знайшла потрібну їй комбінацію. Стало сумно. Бо це був кінець. Кінець шляху. Кінець її пошуків. Відчула, як зривається у прірву.

Земля – Море – Вогонь – Небо

Земля – Море

Вогонь – Небо

Чотири сторожа пильнують входи, кожен свою сторону світу.

Північ-Земля

Схід-Небо

Захід – Море

Південь – Вогонь

Небо – повітря, море – вода.

Комбінація у книзі мала такий вигляд:

Північ (Земля) – Захід (Море)

Південь (Вогонь) – Схід (Повітря)

Ліза відкрила нотатник і довершила свою схему:

Схід – Південь

Захід – Північ

Північ – Схід

Південь – Захід

Захід – Схід

Південь – Північ

Північ-Захід

Південь – Схід

Усе правильно! В останній лабіринт вона увійде на Півночі й вийде на Сході. Кінець – де початок. Вхід – там, де вихід. Таким чином замкне коло. Ще раз подивилась на гармонійну систему й відчула вдоволення. Щось її непокоїло, але хай йому грець. Не буде тим перейматися. Існувала ще одна проблема. Якщо кожен лабіринт належав певній стороні світу, як вона припускала раніше, то вхід до четвертого лабіринту ніяк не міг бути на Півночі. Останній лабіринт мусив належати Півдню, і вхід мав бути на Півдні. Це було серйозним протиріччям, але вона могла помилятись раніше, а не тепер.

Ліза закрила руками обличчя. Нарешті всі шляхи зійшлися в одній точці. І це було одночасно кінцем і початком. Принаймні вона зробила все від неї залежне. Все, що зуміла. Змогла врешті віднайти хоч якийсь сенс власного життя. А якщо всі крізь те проходили? Тоді навіщо все? Що це все означало? А якщо всі, хто приходив до цього будинку, шукали подібні розгадки? Більше не хотіла складних питань. Вона вже й так забагато думала, шукала. Втомилася. Тепер прагнула просто жити, ні про що себе не запитуючи. Прагнула простоти. Чому так складно? Чому світ настільки складний? Чому не можна просто дихати? Не нести жодного тягаря? Не бути нікому боржником? Не давати жодних обіцянок? Скоро цей тягар впаде з її плечей. Засміялася. Востаннє подивилася на розкриті сторінки книги.

 
«Сили цієї прошу в світлому небі твоєму.
Небо не має кінця. І любов безкінечна».
 

Десь там високо в небі був Бог, і цьому Богові не було діла до Лізи, і Лізі не було діла до цього Бога. Ліза закинула голову й усміхнулась. Це не її смерть, не її шлях, але вона пройде його. Залишила бібліотеку.

Спустившись сходами, попрямувала вглиб парку. Сонце танцювало на листі, й Ліза почувалася цілковито щасливою. Ерік пішов, уриваючи її останній зв’язок з життям. І на горизонті з’явилася тінь. Із завтрашнього дня або ночі. Чому вона жодного разу, відколи зустріла Еріка, не згадувала про людину, з якою його сплутала? Може, він прогнав цю тінь, примусив її не турбувати Лізу кілька днів, поки вони були разом? Але тепер час підготуватися до зустрічі. Ліза не знала, чому це так важливо. Чи не байдуже, хто він? Чи не байдуже, хто зробить це? Важливо, що він майстер, для чого їй знати решту? Можливо, почує його голос. Це вже дещо. І потім – очі, вона знала, що обов’язково дивитиметься йому в очі. Несподівано впала на купу опалого злежаного листя, підібгала під себе коліна й занурилася в морок. Уперше вона встала з колін, зняла пов’язку й повернулася лицем до людини, яка занесла меч. За пів секунди до удару. Дивилася йому в очі. У тому, іншому світі вона знову стала навколішки перед людиною з мечем і повернула до нього обличчя. І її очі перетворилися на два величезні місяці й світили на нього з мороку її обличчя. Вона не дозволить ударити її ззаду, як засуджену, злочинницю. Не дозволить ударити, поки в неї зав’язані очі. Не тут і не зараз. Не в пітьмі. Це її територія. Завтра вночі, там, він зробить із нею це у такий спосіб, як захоче, і вона не зможе йому перешкодити. Але тут йому доведеться завдати удару ось так, дивлячись їй у вічі. Чоловік опустив меча. Ліза опам’яталася.

Вона замислилася. Яким буде цей чоловік? Виконавець. Втілення правосуддя. Якими очима дивитиметься на неї? Відповіді залишилося чекати зовсім недовго. Час наближався. Місяць наближався до досконалості. Вони вибрали ніч повного місяця, і так було правильно. Лише ніч має право на її душу. Тільки місяць-повня здатен прийти по неї. Обхопила руками шию й пальцями спробувала вгадати місце, куди їй завдадуть удару. Промасажувала хребці, останнім часом такі напружені. Хребці, що вже тиждень очікували удару. Напевно, передчували, куди він втрапить. Байдуже, байдуже, байдуже… Ще раз глянула на дерева та сонце й попрямувала назад до будинку. Лягла на встелене сонячним світлом ліжко, заплющила очі й, нарешті, відпочила від думок.

У двері постукали. Увійшла Магда, ховаючи руку за спиною. Лізу охопила цікавість. Вона сіла й подивилася на Магдине обличчя. Жінка здавалася схвильованою. Магда присіла на ліжко біля Лізи й витягнула руку з-за спини. У руці – букет білих троянд.

– Ерік просив вам передати.

Ліза посміхнулася:

– Лілії були б доречнішими. Дюжина.

Магді її слова не сподобались:

– Він очікував на таку реакцію, знав, його вчинок можна витлумачити подвійно, і знав, який із варіантів оберете, але сказав, – усе одно передай їй, потім зрозуміє правильно. Хочу, щоб вона пораділа, це для радості, – саме так і сказав.

Ліза пом’яла пелюстку троянди й замислилася:

– Правильно, адже потім ніяких квітів. Своєрідне милосердя.

– Не меліть дурниць. Прагнув подарувати вам квіти як жінці. Я його віддавна знаю і, повірте, здатна розрізнити, що й навіщо він робить. Але до сьогодні не підозрювала, наскільки сміливим він є. Чи уявляєш ти, дівчинко, якої мужності вимагає від нас життя, коли хочеш зробити щось добре, хоча й знаєш, що витлумачать це хибно, але все одно чиниш од щирого серця? Я б, напевно, так не змогла. Злякалася б, що людина, яка стала мені дорогою, хибно витлумачить мій вчинок. У ситуації, що склалася, я б побоялася завдати цій людині болю. Непокоїлась би, що вона думатиме про мене погано. А Ерік не побоявся. Отже, не чорни його намарне. Я поставлю квіти у вазу? – вона подивилася на Лізу. Та кивнула.

Увечері на Лізу чекав останній допит. Слідчий чомусь був одягнений у новий дорогий костюм. Він не поспішав умикати диктофон і дивився на Лізу так, ніби намагався запам’ятати, зрозуміти щось. Ліза всміхнулася йому.

– Я, щиро кажучи, коли минулого разу лишав вас, то не мав сумнівів, що ніколи вас більше не побачу.

Лізу його слова насмішили.

– Яка різниця? Однак більше мене не побачите.

– Мене здивувало, наскільки ревно захищав вас Ерік. Він так вправно переконав усіх, що на якийсь час безпечніше буде зберегти вам життя, дехто навіть узагалі завагався, чи варто вас знищувати. Виникла суперечка, але Магістр був невблаганним, а останнє слово завжди за ним. За що він вас так ненавидить? Не будь я абсолютно певен, що ви ніколи не зустрічалися, не сумнівався б у вашому знайомстві. Що ви йому заподіяли?

– Ненавидіти можна й ідею. А заочно ненавидіти іноді легше. Зазвичай дужче ненавидимо тих, кого кривдимо, аніж тих, хто нам заподіяв зло. Думаю, він боїться мене. Не знаю з якої причини. Шукаю її в собі й не знаходжу. Дивно, Ерік так усе подав, ніби нічого серйозного не трапилося, я думала, так і було.

– Якби Ерік був Магістром, ви б пережили завтрашній день. Думаю, він переконав багатьох. Магістр уперше подивився на Еріка з цікавістю. Ніколи його не сприймав серйозно. Еріка радше терпіли з поваги до батька. Ви, певно, знаєте, його батько був значною людиною?

– Ні.

– Ви б зрозуміли, чому має таке становище. Років двадцять п’ять тому ніхто не сумнівався, що наступним Магістром стане Еріків батько.

– Чому ж не став? – спитала Ліза.

– Його вбили. Саме тоді й убили. Хтось із проклятих. Розслідували одну справу. Слід вів до змови, до масштабної організації проклятих. Еріків батько тримав у руках всі ниточки. Тож ніхто не здивувався, коли одного дня його знайшли мертвим у під’їзді старого будинку. Жодних слідів. Нічого людського. Ерік мав тоді років п’ятнадцять. Перший Магістр був у жахливому розпачі, бо любив Ерікового батька, наче сина. По його смерті опікувався Еріком. Саме тоді пост Магістра перейшов до теперішнього.

– А коли помер Перший Магістр? – наважилася запитати Ліза.

– Помер? Хто сказав? На той час уже й без того збирався залишити посаду. Живе десь на околиці міста. Ерік часом навідує старого. До речі, після засідання Ерік і теперішній Магістр зачинилися у нього в кабінеті й довгенько запекло сперечалися. Тепер подейкують, що Магістр почав лихим оком дивитися в його бік. Отже, Ерік тепер не почуватиме себе у безпеці. Але, мабуть, згодом усе вляжеться.

– Коли мене не буде?

Слідчий проігнорував її запитання й натиснув кнопку диктофона.

– Сьогодні зустрічаємося з вами востаннє. Мали доста часу на обдумування власних вчинків. До того ж події останніх днів повинні були спонукати вас до роздумів. Як сьогодні оцінюєте свій вирок?

– Отже, темою нашої сьогоднішньої зустрічі є «Моє останнє слово». Кумедно. Намагаєтеся створити якусь видимість правосуддя. Наскільки розумію, насамкінець буду позбавлена можливості висловитися. Вирок? Чи не безглуздо його оцінювати? Це змінить щось? Моя думка з думкою Інквізиції не збігаються у багатьох пунктах. На мій розсуд, вирок не має нічого спільного зі справедливістю, з точки зору Інквізиції він є абсолютно справедливим. Правлять закони, що дозволили Інквізиції ухвалити такий вирок. Про що сперечатися? Все, здається, просто і прозоро.

– Інквізиція хоче почути вашу точку зору.

Ліза дозволила собі здивуватися:

– Чому ж тоді вони не захотіли вислухати мене? І навіщо, коли правлять закони та необхідність?

– Намагаємося зрозуміти, як нам діяти далі. Можливо, щось із часом змінимо.

– Мене це вже не обходитиме, – Ліза знову посміхнулася.

– Проте, – наполягав він, – може, маєте бажання у якийсь спосіб прокоментувати вирок?

– Не маю підстав уважати його несправедливим з погляду Інквізиції, з людської точки зору. Адже прагнете почути саме це.

– Ми хочемо почути вашу точку зору, – слідчий закцентував останні три слова.

Ліза розсміялася:

– Дайте цигарку, – попросила.

Слідчий розгубився:

– Не палю, але зараз поспитаю в охорони, – він зателефонував, і до кабінету увійшов охоронець, простягнув Лізі пачку й допоміг підпалити.

– І я не палю, – пожартувала Ліза, – але й це не має значення. Носіть із собою цигарки на допити – допомагає людям розговоритися. Ой, даруйте, нелюдям, – вона засміялася напруженіше. – Отже, прагнете почути мою думку. Чом би вам не скасувати вирок, не розв’язати мені рук, не відпустити, а відтак прийду до вас в Інквізицію розмовляти. І всім так буде краще. Не зробите ж, не зробите. А який сенс розмовляти, якщо я стою навколішки із зав’язаними очима й над моєю головою занесено лезо. Поки моя шия відчуватиме цей холодок, ведемо пусті розмови.

– Добре, припустимо, ми піднімемо вас із колін, розв’яжемо очі. Вам нічого не загрожуватиме. А як бути з тими людьми, яких ви покалічите, навіть уб’єте, подаруй ми вам життя і свободу? Зачепить вас хтось випадково, а відтак під машину потрапить. Як нам із вами боротися?

Ліза спалахнула:

– Втрапив під машину не випадково. Підняв руку на мене. А ви хочете бити нас, попередньо зв’язавши нам руки? Беззахисних? Може, вам час поводитися обережніше? Більшої уваги приділяти власним вчинкам. Світ змінюється, і вам рано чи пізно доведеться зважати на це й на таких виродків, як я. Хочете, аби все залишалося по-старому, але вам це не вдасться. Намагаєтеся зупинити лавину, але світ примусить вас платити, – Ліза сходила на крик.

– От ви, голубко, й зняли маску. Хоч вовк линяє, та крові не переміняє – слідчий помітно зрадів.

– Такі закони природи. Йдете проти них, – сказала вона вже спокійніше.

– Це ви, люба моя, йдете проти природи.

– Залежить од того, що вважати природою. Але ж ви визнаєте ці закони, інакше б не намагалися щось робити, не допитували б мене, не тримали б тут стільки часу. Що перешкодило вам розправитися зі мною нараз на площі, як з іншими? Невже думаєте, що я повірила тій брехні, яку ваш службовець мені наспівав? На поталу натовпу віддаєте радше собі подібних. Проклятих, слабких-слабких, майже людей. А таких, як я, вважаєте за краще вбивати вночі в підвалах.

Слідчий здригнувся. Мабуть, вона влучила. Ліза продовжила:

– Але навіть вони на нашому боці. Вони такі, як і ми, і між нами єдність. Між вами немає єдності.

– А як щодо єдності з тією людиною, яка скалічила вас? – слідчий майже зловтішався.

– Виродки є скрізь. За ним кривавий слід тягнеться, а ви не робите нічого. Чому б не об’єднатися з протилежною стороною й не зайнятися такими? Мало тямлю у цьому, але не розумію, справді не розумію, чому Інквізиція, яку організовували на благо, з часом перетворюється на чудовисько й починає не тим займатися. Може, вас надто захопило питання зміцнення власної влади, й начхати вам на решту? Адже ви прагнете мене знищити не тому, що я становлю загрозу для людей. Я є загрозою для вас. Чому Магістр не захотів бодай побачити мене?

– Генерали не розмовляють із солдатами, – спростував напад слідчий.

– Дурні – ні, так йому й перекажіть. Окрім того, я для вас не є солдатом або пішаком. Спочатку й я так думала. Але я є чимось значно більшим. Щоразу цього не договорюєте, але це – правда. Дочекатися не можете завтрашнього дня, але терпите, чекаєте, робите все, щоб якомога спокійніше зустріла смерть. Боїтесь завдати зайвого болю. Ерік зі шкіри пнеться. Персонал… Ви ж довго шукали справді хороших людей, які б не симулювали до нас гарне ставлення, а направду були здатні на милосердя. Тільки з першим слідчим ви дали маху. Але це допомогло вам просунутися далі у ваших дослідженнях. Отже, ви стали замислюватися. А не думали про примирення? Адже боретеся з законом збереження енергії. Посіяли зуби дракона. Оскільки ми існуємо, на те відпущено енергію. І що більше знищуватимете нас, то більше ця енергія проявлятиметься. Це хотіли від мене почути?

– Ви надзвичайно розумний ворог, а відтак, небезпечний. Ерік на засіданні Трибуналу схожі речі говорив. Від вас нахапався?

Ліза злякалася:

– Ні. Думаю, він сам усвідомив це.

– Поспілкувавшись із вами?

– Радше, з вами. Не мусиш бути генієм, аби розуміти такі прості речі. А мені взагалі клепки бракує. Якби мала розум, не опинилася б тут.

– А ви не хотіли тут опинитися? – Ні сіло ні впало спитав він, неначе від осяяння.

– Мріяла. А ще більше мріяла скуштувати того болю, який збираєтесь подарувати мені.

– Але тоді, виходить, щось не так, – він був приголомшений. – Якщо Магістр має слушність й ви настільки сильні, наскільки він думає, то чому ви тут, чому терпите все це?

– Ось бачите, ви й проговорилися, – тріумфувала Ліза.

Перебуваючи у захваті від свого відкриття, слідчий не звернув на її слова жодної уваги.

– Чому ви сидите тут, навпроти мене, і спокійно чекаєте, поки виконають вирок? Адже не хочете, щоб це трапилося? Що ви тут робите? – він ніби намагався своїми запитаннями пробити стіну.

– Отже, ваш Магістр помиляється. Або не маю тієї сили, яку мені приписує, і тоді не є небезпечною для людства, або мої здібності потенційні. Але в такому разі ця потенція має цікавити протилежну сторону. Чому ж вони так легко віддали мене вам і чекають, поки знищите мене?

Ось вона, майже співпраця, це їх так захопило, що вже наче й не були суперниками. Слідчий нарешті усвідомив це.

– У кожному разі, навіть якщо небезпека, яку ви несете, є незначною і потенційною, вироку це не скасовує. Тоді ви просто один із рядових, яких ці стіни бачили чимало. Чому ми повинні зберігати вам життя, якщо не пощадили інших?

Ліза відчула втому:

– Не знаю відповідей на ці запитання, узагалі нічого не знаю. Залишімо все на своїх місцях. Зупинімося на тому, що я небезпечна, і поки мої здібності не проявилися, мусите мене зупинити.

Слідчого здивувало, наскільки спокійно говорить вона про власну смерть. Ні, недарма працює тут Ерік. У своєму звіті він підкреслить це. А зараз утомився й хоче додому. Слідчий устав, зібрав зі столу речі й потис Лізі руку.

Увечері комендант покликав її до себе. Вона зрозуміла значення цього жесту. Пол хотів по-людськи попрощатися. Як Пол. Завтра буде паном комендантом, офіцером, який виконує свої обов’язки. Ліза прийняла це. Лізі – Лізине, а кесареві – кесареве. Завтра буде день кесаря. А сьогодні Лізин вечір.

Вони почали з шахової партії, і Ліза знову виграла. Пол запитав, хто навчив її грати в шахи, й Ліза відповіла, що батько.

– Знаю про вас украй мало. Лізо, чому ви мені так подобаєтеся? Який він, ваш батько? Не уявляю, що відчуває нині?

– А вам уперше спало на думку спитати про це?

Пол відповів:

– Так.

– Попередні в’язні теж мали батьків. Про них не думали? Мій батько не знає нічого. Він зараз далеко. Щодня благаю небо, аби не довідався. До речі, він би вам сподобався. Батько викладає історію в університеті. Познайомтеся з ним, коли повернеться, адже маєте не так багато друзів. Тільки не обмовтеся про те, що трапилося зі мною.

– А мати?

Ліза розгублено всміхнулася.

– Майже не пам’ятаю її. Батько забрав мене. Тепер живе власним життям. Удруге взяла шлюб, щоправда, дітей не має, тільки пасинків. Усе одно не любила мене. Вона й не хоче нас бачити. Але я, правду сказати, теж не сумую за нею. Мені було добре з батьком. А їй я була чужою. Може, вона мене навіть боялася. Мріяла про зовсім іншу дитину. Мабуть, її теперішні діти влаштовують її більше. Її тягло до мого батька, в ньому вона бачила все, чого їй бракувало. Подеколи люди не знають, чого прагнуть насправді. Можливо, природа все так влаштувала.

– Хотів би мати таку дочку, як ви, – сказав він раптом й затнувся.

– Нащо? Ви ж чи не найліпше бачите, що з такими трапляється. Ви просто втомилися, Поле, потребуєте відпочинку, мусите забути про все. Поїдьте на море. До речі, дізнайтеся, де мій тато, там познайомитеся, хоча тоді вам буде важко забути про мене. Їдьте кудись інде. Візьміть із собою Магду. Або просто відпочиньте.

– Не хочу вас забувати, Лізо.

– Тоді мучтеся, – посміхнулась вона.

– Лізо, що насправді відбулося між вами й Еріком тієї ночі? Чому він так швидко закінчив свою роботу? Чому так спішно поїхав?

Ліза насторожилася. Комендантові могли наказати поставити їй це питання. Але останнім часом відчуття настільки загострилися, що обдурити її було майже неможливо. Відчувала в його питанні звичайну людську цікавість і жодного подвійного дна.

– Уявлення не маю. Виконав свою роботу. Може, втомився. Ми всі заморилися, Поле. Навіть я. Потребуємо відпочинку. Мені найпростіше. Нічого такого тієї ночі не було. Прийшла до нього, бо відчула страх. Хотіла, щоб хтось був поряд. А відтак у мене пішла носом кров. От і все.

– Дякую. Мене б діймала цікавість, а він би ніколи не зізнався. Але чому він не залишився з вами, адже ще потребуватимете його підтримки?

– Може, йому забракло сил. До того ж він обіцяв приїхати насамкінець. Йому дозволять бути присутнім?

Пол відповів:

– Ні. Напевно. Але хто знає? Та краще не тіште себе марними надіями. Такого ще ніколи не траплялося. Навіть я не маю дозволу.

Ліза всміхнулася:

– Я й не хочу, щоб йому дозволили. Чесно. Ви мене розумієте, Поле?

– Якщо отримає дозвіл, не зможу його зупинити.

– Погано, попросила його, не подумавши. Мені буде важко бачити його.

Ліза відчувала, що комендантові кортить спитати про її ставлення до Еріка, але він не наважується. Пол перейшов на інше.

– Вам дуже страшно?

Ліза задумалася:

– Тепер, певно, ні. Поле, як це буде?

– Не знаю. Ніколи не бачив. Хіба що на площі. Не знаю, як це відбувається там. Кажуть, швидко. Кажуть, болю трохи. Але хто знає? Думаю, витримаєте все гідно, майже не сумніваюся. Але якщо захочеться кричати – кричіть, плачте. Все одно ніхто не чутиме, окрім нього.

– Ви його бачили? Який він? Він людина?

– Не відаю, хоча й знаюся на цьому. Він багато вміє. Зокрема, опанував ваші виверти. Тому постарайтеся нічого такого не застосовувати, навіть якщо дуже кортітиме. Робіть, що він накаже, й тоді все буде добре. Якщо за цих обставин доречно вжити слово «добре». Мені справді шкода, Лізо, що таке трапилося саме з вами, але нічого не вдієш. Нам усім дуже жаль. Мало не вперше. Я завжди виконував свій обов’язок, знаючи, що чиню правильно. А тепер… Але ж вам від цього не легше.

– Мені легше. Дякую вам, Поле, за вашу приязнь.

Пол відчув, що розставання стає заважким:

– Прощавайте, Лізо, вам час іти. Хотів попрощатися з вами тут, сьогодні. Можу я зробити для вас іще щось?

– Так. Передайте це Еріку, – вона підійшла до коменданта, обійняла його й поцілувала в щоку. – Сподіваюся, вас влаштує така відповідь на питання, якого ви не наважилися поставити? – і вона вислизнула з кімнати.

Ліза лягла і приготувалася до довгих роздумів, але тієї ж миті заснула.