Елізіум

Текст добавлен: 21 марта 2017, 16:00

Текст книги "Елізіум"

Автор книги: Наталя Чибісова

Жанр:

Классическое фэнтези

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 12 страниц)

Назад к карточке книги

5. Суд

Прийшла за годину й сиділа в порожній залі.

Ранок.

Ранок суду.

Шалено сонячний.

Просочений сонцем пил осідає на кріслах, столах, вальсує в повітрі.

До суду хвилин сорок.

Скоро все скінчиться.

Відпустять додому.

Потім усе закінчиться. Зовсім.

Відпустять назовсім, на особливе небо проклятих, де більше не буде інквізицій, суддів, слідчих.

Тільки, ласкавий Боже, дай витримати все.

Бути

вищою

від свого велетенського страху.

Чому говорять про силу, за яку хочуть убити й уб’ють?

Де та сила?

Чому не приходить на допомогу, і яка в ній користь, який гріх? Чому тепер, коли світ став таким жаданим й красивим, не може відібрати у цих людей їхнього права чинити над нею їхнє безглузде правосуддя?

Стрепенулася. Дотик. На плечі рука слідчого.

– Шкода переривати ваше усамітнення, та прошу пройти за мною до кабінету.

Зручно вмостився у кріслі. Більше не пропонував ані випити, ані запалити – негайно почав інструктаж.

– Отже, очікує нас невеличка і, як уже казав, абсолютно формальна процедура. Йдеться, власне, не про суд, тобто вас насправді ніхто не судитиме. Оскільки формально, я повторюю – формально, не скоїли жодного злочину, який заслуговував би більш-менш серйозного покарання, особливо такого надзвичайного, як смерть. Інквізиція вимагатиме вашої передачі до її рук. І на даному етапі ваше завдання – допомогти їй. Ви повинні все підтвердити, з усім погодитися. Деякі формулювання можуть видатися неприємними, але хай вас це не лякає, просто пам’ятаєте про свої обіцянки, натомість ми не забудемо своїх. Тепер підтверджую все, що обіцяв вам від імені Інквізиції; крім того, гарантую: до вас ставитимуться добре до останньої хвилини, ми в цьому зацікавлені. Погоджуєтеся? – запитав він.

– Так.

– Не підведете?

– Ні.

– Маєте питання?

– Ні.

У двері постукали. Їх запросили на засідання суду.

Її всадовили в центрі невеличкої зали на грубий стілець за імпровізованою загорожею. Вона опинилася майже віч-на-віч із суддею. Праворуч влаштувався слідчий від Інквізиції, зліва – чоловік у формі – представник закону. Обидва тримали в руках течки з паперами, марковані знаками відповідних установ. Глядачів майже не було, зал і не передбачав численної публіки. Спочатку її били дрижаки, але згодом пощастило заспокоїтися.

Суддя, скинувши на неї поглядом, спитав:

– Підсудна, назвіть своє повне ім’я.

– Ліза, пробачте, Елізабет Маргарет Лайонз.

– Скільки маєте років, Елізабет Лайонз? – поставив він наступне запитання.

– Двадцять чотири, – Ліза докладала всіх зусиль, щоб погамувати тремтіння у голосі.

– Вік достатній для точної ідентифікації. Елізабет Лайонз, Інквізиція надала суду вичерпні докази того, що ваша природа не є людською. Чи усвідомлюєте ви себе людиною? – запитав він, наче цікавився прогнозом погоди.

Ліза ледь не відповіла ствердно, але, схаменувшись, затнулася й вичавила з себе: «Ні».

– Чи визнаєте ви, Елізабет Лайонз, свою приналежність до істот, що їх люди умовно називають «проклятими»? Це означає, що у вас неодноразово й абсолютно безумовно виявлялися неприродні здібності. І їхні прояви неможливо було пояснити випадковістю або збігом. Чи визнаєте ви це?

У Лізи вдруге виникло бажання заперечити, тепер уже стосовно «неприродності», але вона слухняно вимовила:

– Так, Ваша Честь.

– У такому разі, я, ім’ям людського правосуддя, оголошую вас, Елізабет Маргарет Лайонз, істотою більше не приналежною до людської спільноти. Чи має закон якісь претензії до вищеназваної особи?

Чоловік у формі підвівся й вимовив:

– Ні!

– Чи має Інквізиція якісь претензії до істоти на ім’я Елізабет Лайонз?

– Так, Ваша Честь. Ми вважаємо, що Елізабет Лайонз становить потенційну, але значну загрозу як для людського суспільства загалом, так і для окремих його членів. Ми просимо високий суд позбавити цю істоту жіночої статі людських прав і вимагаємо передачі її фізичної сутності в повне розпорядження Інквізиції, що захистить суспільство від небезпеки, яку ця особа для нього становить.

Суддя промовив:

– Чи бажаєте ви, Елізабет Лайонз, заперечити проти сказаного?

– Ні, Ваша Честь.

Суддя підвівся і виголосив:

– Елізабет Маргарет Лайонз, суд розглянув вашу справу, а також докази, надані йому Інквізицією, і, беручи до уваги вашу природу, відсутність претензій до вас з боку людського правосуддя, а також вашу згоду, оголошує вас поза юрисдикцією людського закону і передає до рук Інквізиції.

Вона знову опинилася в кабінеті, до якого встигла призвичаїтися.

– Молодець, – похвалив її чиновник, – усе зробила правильно. Не пожалкуєш. Тепер іди додому, насолоджуйся життям. Наступної неділі ввечері будь удома, чекай на дзвінок. За тобою приїдуть. Хай щастить. Ось що – зупинив він Лізу, яка вже зібралася йти, – не здумай дурниць накоїти…

6. Перепочинок

Опинившись на вулиці, Ліза спробувала дати лад думкам. Поспішати тепер було нікуди. Неквапно потинялася навколо будівлі, вирішуючи, що робитиме далі. Близькість до джерела невеселого майбутнього на роздуми не надихала, тож вона попрямувала до парку, розташованого неподалік звідти. Швидка ходьба трохи заспокоїла, але щойно сіла на лаву, нерви не витримали. Почалася істерика. Напруга нарешті вихлюпнулася назовні. Поблизу ні душі. Дозволила собі поридати хвилин із п’ятнадцять. Тепер можна спокійно все обдумати. Напитися? Не смішно. Стільки часу. Треба щось із собою робити. Прикро. Стільки часу. Подарували. Чому не зробити цього відразу після суду? Цього!?

Чого «цього»?

Щось у слові не так.

У всьому щось не так.

Вироку не оголосили.

Що з нею зроблять?

Що вони зроблять із нею?

Питання.

Пляма. Чорна. Слово, що визначало її остаточне майбутнє, замастили чорнилом. Чиновник згадував про легку смерть, але що то буде? Відповідь «хіба не байдуже» не влаштовувала. Підготуватися? До чого? Повернутися назад? Якщо відразу не сказали, питання анічогісінько не змінять. Інквізиція не забувала нічого. Й не робила випадково. Доведеться змиритися. Підготуватися? Як, дідько?

Ідея…

Проста.

Страшна.

Вона мусить…

Побачити.

Мало не знудило. А не знудить, коли з тобою таке робитимуть?

Видовище може дужче налякати. Невизначеність страшніша, їй варто було давно це робити.

Час від часу.

Як і всім, подібним до неї.

Так вона спокутує.

Провину.

Перед ними.

Буде поруч.

Простягне їм руку.

Ні.

Вони простягнуть їй руку.

Вони – сильні.

Їй – боязкій.

Маленькій.

Жалюгідній.

Вони, які відмовилися. Прийняли все. Не злякалися.

Вони навчать її – вмирати.

Бо ніхто не навчив

жити.

Так, щоб не боятися

смерті.

Бідний тато. Теж не навчив жити. Тільки виживати. Та й виживати не навчив. Просто ховав її. Навчив страху. Вона ж була сміливою. Колись. Коли вона стала боязкою? Коли?

Сніг. Вона на снігу. Лежить. Очима втупилася в небо. Добре. Невимовно добре. Нічого не відчуває. Більше. Її не існує. Небо. Стан невагомості. Відчуття снігу й білого кольору. Більше не відчуває. Ударів ногами, які сиплються зусібіч. Є небо. Є вона. Є небуття. Їй десять років.

Так вона навчилася ходити «туди».

Якась жаліслива жіночка, забачивши гурт хлопчаків і дівчинку на снігу, підійшла й спитала, що трапилося. «Божевільна» – відповіли їй. Жінка, скрушно похитавши головою, пішла геть. У дитячих очах – страх і таємна, допоки не усвідомлена, насолода.

Наступного дня вони з батьком залишили місто. Ще одне.

Бідний тато. Думав, урятує її. Завжди свято в це вірив. Вірив, коли, спостерігши на дитині підозрілі погляди дружини, втік уночі з маленькою Лізою. Вірив, коли переїжджали від міста до міста, аж поки, нарешті, повернулися до столиці, оскільки вирішив – сховати її буде легше під носом Інквізиції. Наївний. Десь серед паперів Інквізиції зберігається детальний список їхніх переміщень. Добре, що він поїхав. Не муситиме нічого пояснювати. Ще і йому. Вистачить Мері з її істериками. Треба попросити, хай перекаже батькові, що Ліза втекла із заїжджим комівояжером. Батько принаймні житиме надією.

Підвелася з лави й рушила до центрального комісаріату поліції. Оголошення зазвичай вивішували там. Можна купити газету. Ні. Буде зайвий привід пройтися.

Поліцейський біля входу не звернув на неї жодної уваги. Щодня інформаційний стенд відвідувало людей не менше, ніж театральні афіші. Навіть більше. Не дивно. Видовище захоплює сильніше, ніж будь-який фільм або спектакль і, головне, – воно безкоштовне. Хоча такого ажіотажу, як у часи, коли публічні страти тільки-но відновили, вже не було, охочих помилуватися видовищем чужої смерті не бракувало.

Оголошення. Вибір невеликий. Інквізиція й світська влада, що співпрацює з нею, залишили мізерний набір неускладнених витонченою жорстокістю способів. Людям і цього задосить. Нова Інквізиція відмовилася від улюбленого способу старої – багаття. Чи не приховала вона цей метод для себе?

Переглянула оголошення. Обрала два. Перше – страта молодої жінки, що мала відбутися день потому на головній площі Медстоуна, містечка розташованого неподалік столиці. В оголошенні також згадувалося ім’я, радше, прізвисько ката. Ліза на цьому не розумілася, але знала, багато з них вельми популярні. Завсідники страт найбільшою увагою вшановували саме цей пункт, хоча були й такі, хто надавав перевагу тому чи іншому способові. Лізу пересмикнуло. Лишень із цієї причини вартувало погодитись на співпрацю з Інквізицією. Вона добре пам’ятала слова однієї мудрої жінки:

– Тримайся за життя зубами й кігтями, вислизай, як можеш, але втрапивши до лаписьк Інквізиції, не здумай смикатися. Ти їх пальцем удариш, вони тебе навідліг кулаком. Затям, дитинко, у цій грі виграти неможливо. – Ліза й сама це розуміла.

Може?

Спробувати…

Утекти! *

Знайдуть!

Всюди.

Покарають.

Страшно покарають.

Боже! Думка вабить, доводить до безумства. П-р-о-в-т-е-ч-у. Солодка, наче виноград. Ні. Як полуниця. От дідько. Хочеться полуниць. Тепер не весна. Купи винограду. Не хочу!

Зловлять!

Покарають!

Знайдуть!

Скрізь!

Маєбутивихід!!!

Де?

На неї дивилися.

Охоронець.

– Мем, з вами все гаразд?

– Так, дякую.

Повернулася дому, відключила телефон, провалилася в сон.

Уранці її розбудив дзвінок. Ще не до кінця отямившись, накинула халат й пішла відчиняти. На порозі – Мері.

– Лізі, я страшенно злякалася, ти не відповідала на дзвінки, думала, тебе відразу після суду забрали, – вона ще з порогу почала панікувати.

– Поки що вони виконують обіцянки, – заспокоїла її Ліза. – Може, зайдеш?

Мері попрямувала до вітальні, а Ліза заходилася готувати каву. Щойно вона поставила на стіл піднос із порцеляновими чашками, Мері продовжила допит:

– Тебе не відпустили?

– Ні.

– Сказали, як із тобою вчинять?

– Ні.

Обличчя Мері набуло виразу недитячої зосередженості. Вона тужилася щось усвідомити. І це «щось» уперто не бажало ані полишити стукати у двері свідомості, ані увійти до неї. Ліза вирішила допомогти:

– Мері, коли нарешті ти зізнаєшся собі: рано чи пізно вони спробують знищити нас усіх? Це жорстоко, але таке може статися й із тобою. Якось по тебе прийдуть. Маєш бути готовою. Жалкую, раніше не бачила, як усе відбувається.

Погляд Мері став божевільним:

– Лізо, ти це несерйозно. Ти жартуєш? Ти ж не збираєшся йти дивитися? Ти не зробиш цього?

– Зроблю. Ще й неодноразово. Знаю, це різні речі – дивитися й коли таке відбувається з тобою. Але хочу знати, що чекає на мене. Не ховатимусь більше. Не ховатимусь від тих, які розплачуються за іншу природу, властиву й нам. Наче від себе ховаєшся. Ми їх кидаємо там на площі. Залишаємо на самоті серед натовпу. У вчиненому з ними є й наша провина. Від такого ж легко збожеволіти. Тебе вбивають, а поряд нікого, кому в очі дивитися, бо оточують тебе лишень люди й у їхніх очах нічого «людського», тільки ненависть, тільки страх, тільки смерть.

– Лізо, коли не знатимеш нічого, буде краще. Ублагай їх одразу зав'язати тобі очі. Вони просто зроблять із тобою це, а ти нічого не бачитимеш. Я б ублагала. Кажуть, це не дуже боляче. Там, в Інквізиції. Вони прагнуть робити все обережно, не завдаючи зайвих страждань. Тобі пощастило. Не ходи. Це позбавить тебе решток мужності.

Вислухавши Меріну переконливу промову, Ліза ухвалила остаточне рішення.

– Забирай мій одяг – усе, що вподобаєш. Тільки тепер. Якщо батько побачить щось на тобі й спитає, скажеш: я подарувала перед від'їздом. Коли щось подобається, окрім одягу, – теж прихопи.

– Лізі, не можу.

– Можеш, інакше повикидаю. Іди, вибирай.

За годину Ліза вже очамріла від «можна?», яке Мері повторювала щоп’ять хвилин. Навіть довелося допомогти Мері віднести все додому.

Увечері Ліза пішла трохи прогулятися.

Тепле осіннє повітря наповнює груди. Сумом. Марно блукати чужим містом. Воно колись було твоїм. Чужинці. Зусібіч. Лінія. Між ними. І тобою. Хтось виштовхнув тебе за межу. Є – вони. Є – ти. Окремо. Місто – порожня квартира. Кімнати. Кімнати. Бігти. Кімнати. З кімнати в кімнату. Марно. Ні чужих. Ні своїх.

Ні.

Свої є.

Там.

Завтра.

На площі.

Піде.

Страх не зупинить її.

Ранок. Медстоун. Площа. Люд вже підзібрався. Прийшла заздалегідь, побоюючись, що позаймають кращі місця. Приїхала напередодні ввечері. Переночувала в на подив приємному готелі.

Літня тераса кафе. Запашна кава. Людей поки небагато. Є час набратися духу. Теслі закінчують збивати ешафот. Помічник ката, діловито походжаючи, перевіряє кожну абищицю.

Похмурий ранок, проте ані дощ, ані туман не збираються псувати картини, такої мирної, що аж моторошно.

Що я роблю? Що… я… тут… роблю? Чому спокійно сиджу? П’ю каву?

Реальність нахлинула на неї, стало так страшно, як іще зроду не було.

Тікати – з цього божевільного містечка.

Поки не пізно.

Поки не почалося.

Поки нікому не завдали болю.

Нікого не скривдили.

Не вбили.

Не протягли крізь пекло принижень.

Поки… вона… не побачила.

Яке безумство думати, що вона спокійно витримає все це.

Ні, не треба!

Зав’яжіть очі.

Не бачити!

Не чути!

Не відчувати!

Рвучко піднялася. Але. Наштовхнулася. На когось.

До її столика хтось підійшов. Ліза впізнала хлопця, з яким познайомилася ввечері в готелі, де той працював портьє. Роберт. Зустріти його тут було прикрою несподіванкою, але вона дозволила йому присусідитися до неї за столик.

Роберт замовив каву й почав бесіду з найневдалішої теми:

– Не маєш соромитися. Я враз угадав у тобі новачка. Таких видно одразу. І я попервах ніяковів, та з часом звик. Першого разу навіть знудити може, тому коли ще не встигла поснідати, утримайся. Але це весело, десь за третім разом узвичаїшся, сподобається.

Кров бухнула їй в обличчя. Спершу розгубилася й не могла витиснути з себе ні звуку. Але розгубленість швидко поступилася місцем люті.

– Не збираюся узвичаюватися й отримувати задоволення. І цілком упевнена, за третім разом мені не сподобається особливо. Тому поки не пізно, поміняй столик, я тобі не компаньйон для розваг.

Хлопець, мабуть, звичний до подібної реакції, аніскільки не образився й іти геть не збирався.

– Зовсім не хотів вас скривдити, Лізо. Можливо, й інші причини змусили вас прийти сюди, але, повірте мені, хоч би якими вони були, потребуватимете підтримки. Як мінімум, моральної.

Лізу його слова збентежили, й вона хотіла послати нахабного співбесідника під три чорти з його клятою підтримкою, але раптом злякалася.

Він піде…

Залишить…

Її…

Саму.

Шляхи для відступу відрізано. Його правда. Вибачилася.

У центрі площі, біля помосту, натовп став ущільнюватися. Роберт запропонував поквапитися.

7. Акт I

Дійство розпочалося.

Ліза не знала, як поводитися. Стала розглядати підмостя.

Доволі високе, без поруччя. Вільно роздивитися щонайменшу дрібницю. Натовп примовк. Раптово. Усі повернули голови в бік мерії.

Процесія. Мер. Попереду. Офіційний костюм. Стрічка напереваги. Двоє чиновників. Позад нього. Чорні костюми. Якісь папери. Засуджена. Поміж військових. Зовсім молода жінка. Бліде виразне обличчя. Дивиться. Зосереджено під ноги. Людина в чорному. Натовп став гаряче вітати.

Процесія зійшла на поміст, який одразу ж оточили солдати.

Дзвін.

Серед мертвої тиші його ридання лунали хвилин зо п’ять. Мер спустився з ешафоту й зайняв місце в перших рядах. Чиновник виголосив вирок.

Анна Дайсон, послуговуючись надприродними здібностями, спокусила якогось хлопчину, котрий мав нещастя їй сподобатися, а коли він, вчувши лихі жарти, залишив її та став зустрічатися з «порядною» дівчиною, норовила звести зі світу суперницю. Але та вчасно звернулася «куди слід», і звитяжні співробітники Інквізиції викрили прокляту, відновивши всесвітню справедливість. Завдяки Інквізиції сумна історія має щасливий кінець. До того ж у процесі слідства з’ясувалося, що совість засудженої була обтяжена іншими жахливими злочинами, які Інквізиція блискуче розслідувала.

Натовп завмер.

Офіційні особи залишили ешафот.

Барабанний дріб.

Залунав.

Затих.

Засуджена. У центрі. Погляд – углиб натовпу. Дивиться. Туди. Де. Стоїть вона – Ліза. Може… уникає дивитися туди, де стоїть він. Її хлопець. Не посоромився прийти. З новою подружкою. Герої свята.

Ліза мигцем глянула на них. Її занудило.

Кат тягнув паузу, оглядав жертву, розмірковуючи, з чого почати.

Роберт, злегка обійнявши Лізу, нашіптував їй: «Наберися терпіння. Видовище затягнеться».

Засуджена. Продовжує дивитися в її бік, не звертаючи уваги на спектакль, який розігрує кат. Вираз її обличчя змінився, вона стала схожою на собаку на ловах. Що схвилювало її сильніше, ніж останні хвилини власного життя?

Байдужість жертви стала дратувати ката, проте він витлумачив її на свій розсуд. Нарешті. Він знайшов із чого почати.

– Подивіться на це миле створіннячко! – вигукнув, і його обличчя набрало мрійливого виразу. – Втілення невинності! Дівчина чекає, що от-от з’ясується її непричетність. Я й сам готовий повірити. Подивіться, яка вона беззахисна й вродлива. Хіба можна так жорстоко вчинити з милим беззахисним створінням? Ні, й іще раз ні. Може, відпустимо її? Пробачимо?

Він узяв засуджену під руку, повів до сходів.

Натовп завмер. Люди зацікавлено спостерігали, як кат допоміг засудженій спуститися, провів її крізь охоронців, які слухняно розступилися, всередину натовпу. Засуджена знову заглибилася в себе. Лізі полегшало. Вона нарешті змогла зосередитися.

Кат зупинився біля «заледве не згублених коханців». У хлопця на обличчі – огида. Лице його супутниці сіпається. Кат не звернув на це жодної уваги. Він штовхнув засуджену хлопцеві на груди.

– Вона його так любила! – вигукнув він. – Повернімо закоханих одне одному.

У натовпі захихотіли.

– Але я захопився, добродії, піддався мимовільному пориву своєї романтичної душі й забув: юна дівчина поряд із нами ледь не залишила цей прекрасний світ, бо її підштовхувала до обіймів смерті істота, яка ховається під личиною вродливої молодої жінки. Ми не повинні піддаватися почуттям, співгромадяни, не повинні дозволяти дурити себе. Якщо ми будемо милосердними до істот, зовні схожих на людей, – у світі запанують морок і насильство. Владу захоплять монстри, що ховаються під личинами, схожими на наші. Тільки Інквізиція здатна втримати нас від падіння в безодню. Мрію про той день, коли не муситиму винищувати цих тварюк і зможу присвятити себе іншій справі, бо всіх їх буде знищено.

«Оце так красномовство, – подумала Ліза. – Якщо він настільки ж вправний кат, засудженій боятися нічого».

Тим часом оратор перейшов на інше. Він поклав руку в чорній рукавичці на плече хлопця. Той не наважувався відсторонити від себе засуджену, яка байдужно, як лялька, лежала у нього на грудях.

– Цей юнак, як і всі ми, проявивши добросердя та необачність, пригрів на грудях гадюку. Бачимо результат. Хлопець мало не втратив найдорожче. Поряд із ним стоїть така ж молода й невинна дівчина, яка ледь не померла в страшних муках. Тільки її невинність є справжньою. Думаю, вона заслуговує на більшу винагороду, ніж просто спостерігати за покаранням своєї згубниці. Не пропонуватиму їй власноруч виконати вирок. Але є той, хто повинен очиститися в її очах, довівши власну вірність їй і роду людському. До того ж цей чоловік більше за інших має право й обов’язок виконати це, – і кат подивився в обличчя переляканому хлопцеві, який уже збагнув, що за роль йому призначили. Переляк змусив хлопця заклякнути на місці.

І раптом у «невинної» дівчини урвався терпець. Вона відтягла засуджену від свого коханого і, схопивши ту за зап’ястки, звела їх за спиною. Жадібно заглядаючи в катові очі, заходилась благати: «Дозвольте мені зробити це! Ви ж бачите – він не годен. Я впораюся». Розпинателеві її пропозиція видалася кумедною, проте рішення він не змінив, а лише скоригував.

– Ні, вирок мусить виконати чоловік. Жінці не місце на ешафоті, – але, усвідомивши подвійний сенс фрази, виправився, – у ролі ката. Проте, можеш допомогти йому.

Ліза втратила відчуття реальності. Звідки в засудженої ця надлюдська сила витерпіти все? Та раптом пригадала розповідь чиновника про страждання, які засуджені мусять винести у в’язниці.

Кат уже встиг повернутись на ешафот. Добровільна помічниця, тримаючи засуджену за руки, мало не стусанами штовхала жертву на підмостя. За ними плентався новоспечений розпинатель, і з виразу його обличчя можна було подумати, що повісити збираються його. У його ж подружки, навпаки, запал подвоївся. Вона підвела засуджену до ката й чекала подальших вказівок. Той, потай жалкуючи про неможливість передати справу до її рук, роздумував над тим, що Інквізиції не варто нехтувати такою наснагою. Варто потелефонувати їй, а відтак, придивившись до дівулі уважніше, підібрати підходящу роботу.

Боронь Боже, такій до рук утрапити.

Засуджена. Дивиться на неї. З надією.

Лізі стало до крику моторошно.

Роберт, угледівши, куди дивиться засуджена, теж насторожився, проте ненадовго, його увага знову сфокусувалася на ешафоті.

Розпинатель інструктує свого протеже. Той включився в процес. Юну ентузіастку на її посту змінили помічники ката. Тримають засуджену за передпліччя.

Хлопець знімає з неї плаща. Сорочка. Біла. До колін. Роззуває. Вона. Босоніж. На дошках ешафоту. Про що він думає?

Його подрузі дозволили підв’язати засудженій волосся і стягти за спиною руки. Відтак відіслали донизу, де натовп зустрів дівчину оплесками. Жертву, підтримуючи за лікті, нарешті підвели до шибениці.

Засуджена хоче щось сказати?

Мовчання.

Останнє бажання?

Тиша.

Кат обіруч узяв засуджену за поперек і, піднявши вгору, поставив на лаву, під зашморг. Виконуючи його вказівки, хлопець одягнув зашморг на шию жертві й затягнув його. Мабуть, зробив щось не зовсім правильно, бо розпинатель поправив зашморг.

– Це аби вона не за мить померла, – шепіт Роберта.

Сонце. Виборсалося з-за хмар. Сліпить очі.

Темрява.

Вона нічого не бачить.

Хлопець почав зав’язувати проклятій очі.

Благання розрізало повітря над ешафотом. Сенс слів неможливо ані зрозуміти, ані пояснити.

Відштовхнути. Чужі руки. Від. Себе.

Хлопець розгублено дивився на ката.

Крик. Нестямний. Жіночий. Хтось заткне їй рота? Що???

– Тільки не пов’язку. Хочу її бачити. Дозвольте мені бачити.

Кат подав знак.

Хлопець облишив спроби зав’язати засудженій очі.

Припини дивитися на мене!!!

Ні-і-і-і!!!

Блискавка. Удар. Обпік.

Боляче. Так боляче… Вона не витримає. Це… Занадто. Для. Неї.

Відвела погляд.

Настала мить. Перекинути лаву. Хлопець барився. Що, сволото, непросто?

Кат чекав. Терпляче. Спливло кілька хвилин.

Улюлюкання. Жарти.

Усе затягується.

Кого це хвилює?

Окрім тебе?

Нарешті. Кат штурхнув свого заступника.

Хлопець оскаженіло зіштовхнув засуджену з лави.

Кат блискавично підскочив. Вихопив лаву з-під шибениці.

Роберт не забув повідомити Лізі: інакше жертва чіплялася б ногами.

– Бачиш, ноги лишили незв’язаними, щоб динамічніше було, – він ніяк не вгавав.

Як і передбачав Роберт, муки Анни Дайсон скінчилися не одразу.

Спектакль тільки-но перейшов у найцікавішу для глядачів фазу.

Її оточують вовкулаки, які жадібно хлебчуть кров. Атмосфера, розпалившись, стала майже гіпнотичною. Задихається. Зараз вона задихнеться. У міазмах. Відчуває. Запах. Кожної. Душі.

Роберта, схоже, більше збуджувала присутність Лізи, ніж видовище, що давно приїлося. Однією рукою він обхопив її за талію, другою, замкнувши обійми, щосили притис до себе.

Їй байдуже. Страх. Головне. Не впасти. Він – опора. Хай буде.

Не відчувати. Того. Що відбувається. Заплющила очі. На мить.

Сніг.

Кров.

На снігу лежить десятирічне дівча.

Навколо неї – зграйка хлопчаків, її однолітків, які оскаженіло б’ють її ногами.

Темрява.

Відчуття. Перетворилися на звуки.

Звуки. Злилися в какофонію.

Угорі.

Пронизливо.

І.